Це книга про Олега Куцина-“Кума”, 1-го віцепрезидента Історичного клубу “Холодний Яр”, творця і командира Окремої добровольчої чоти “Карпатська Січ” (2014 – 2016, 2022), а з 19 травня 2022 р. – командира 49-го Окремого стрілецького батальйону Сухопутних сил ЗСУ. Видання вийде у Видавництві Марка Мельника за загальною редакцією Романа Коваля. Автори-упорядники – Роман Коваль та Ірина Гармасій. Консультантка – Василина Наконечна, доброволець ОДЧ “Карпатська Січ”. Автор ілюстрації для обкладинки – Сергій Снурник. У книзі 548 сторінок.
За десятиліття ми чимало завдали ударів Росії, але тільки Олега Куцина звинувачено у геноциді росіян. Олег відповів по-козацьки, з гумором: “Такі закиди сприймаю як аванс” (відповідь слідчому комітету Росії). Про це читайте в нашій книзі.

Починається вона епіграфом – словами Олега Куцина: “Тепер я можу говорити з войовничими предками на рівних”.
Передмову “Вільна Січ ожила!” я починаю так: “Ми з Олегом любили «Пісню про отамана Зеленого», яку геніально виконував наш друг Тарас Силенко:

Вільна Січ ожила,
І козацтво як мак розцвіло!

Як же ці рядки відповідають справі Олегового життя! Олег створив вільну Січ – добровольчу формацію, яка визнавала лише Україну і боротьбу за її волю”.
У книзі опубліковано спогади борців за волю України Олега Куцина, Юрія Сиротюка, Мирослава Мисли-“Мисливця”, Тараса Куцина, Василини Наконечної, Томаша Лелекача, Олега Тягнибока, Сергія Бойка-“Бронебойка”, Юрка Юрченка-“Юркеша”, Алли Федорченко, Геннадія Бєлова-“Енея”, Миколи Присняка-“Британця”, Володимира Лоїша-“Грома”, Сергія Щербини-“Свободи”, Дениса Дориченка-“Віскі”, Володимира Гапуна-“Русина”, Юрія Бутусова, Богдана Галайка, Марка Мельника, Василя Бичка-“Орла”, Лєри Бурлакової, Андрія Сусола та інших.
Ось назви деяких розділів: “Умів робити героями звичайних людей”, “Олег Куцин врятував мені життя”, “Війна війною, а співати треба!”, “Скеля українського націоналізму”, “Тільки військо може збудувати державу”, “Фермопіли комбата Куцина”, “Усе життя боровся за Українську державу та загинув у боротьбі за неї”…

Оприлюднено й погляд іспаномовних вояків: “У «Карпатській Січі» ніхто не здається, ніхто не кидає побратимів і не потрапляє в полон”. Інтерв’ю у друга “Панами” та “Аргенто” в жовтні 2022 р. взяв вояк “Карпатської Січі” Назар Кузьмін-“Наз”, який, проживши 20 років в Аргентині, повернувся разом із братом “Арго” захищати рідний край. Якщо коротко, то погляд іспаномовних вояків “Карпатської Січі” такий: “Українці – воїни від серця”.
В ОДЧ “Карпатська Січ” боролися вояки не менш ніж 49 національностей. Цю важливу інформацію я з’ясував, вивчаючи документи та спілкуючись із добровольцями “Карпатської Січі”. І ніде іноземцям не було краще, як у “Карпатській Січі”! Коли таке кажуть представники інших народів, серце наповнюється гордістю за Україну, за Олега Куцина та його побратимів.
Надзвичайно цікавий розділ “Закарпаття в житті Олега Куцина” – про боротьбу проти угорських сепаратистів. Ось назви деяких розділів: “Про «підпал» пам’ятника на Верецькому перевалі”, “На Верецькому перевалі знайдено нові докази розстрілів вояків «Карпатської Січі»”, “Над могилами невідомих січовиків”, “Угорський пам’ятник «завойовникам батьківщини» на Верецькому перевалі збудовано незаконно”, “Монумент розбрату на Верецькому перевалі”, “Вберегли Закарпаття від сепаратизму”, “На Верецькому перевалі вшанували карпатських січовиків”, “На Закарпатті пам’ятають (до 70-річчя Ковнерівських процесів)”, “Олег Куцин був людиною чину”, “Духовний батько”, “З Олегом у мене з’явилася віра в Україну”, “Продовжувач слави Михайла Колодзінського”, “«Карпатська Січ» як продовження мілітарної слави України”.
Олегову думку, його філософію боротьби чуємо в розділі “Інтерв’ю”. Зокрема можемо прочитати два інтерв’ю, які Олег Куцин дав журналістці “Суспільного” Ніні Гончарук (підготували Євген Букет та Роман Коваль). Опубліковано також спогади волонтерів Лесі Островської, Ігоря Ващенка, Юрія Бойка, Людмили Байло, Валентини Блиндар та інших.
У розділі “На вічній варті” можна прочитати згадки “Вірний син Грузії, великий друг України (Гіоргі Хвічія)”, “Козак Лі з Донбасу”, “Кіборг Геннадій Олександрович Дубров (друг «Бізон»)”; “Її очі сяяли від щастя... (Діана Савіта Вагнер-«Снейк»)” Олени Білозерської, “Вічна слава козакові Томашу! (Томаш Завазаль-“Спарта»)” Руслана Андрійка, “Дякуємо тобі, Японіє!” (про “Мікію” – японського вояка “Карпатської Січі”) Мар’яна Берездецького, “Навіки з Холодним Яром (Олексій Назарчук)” Віти Макарюк та інші.
Опубліковано й вірші про Олега Куцина – Лесі Козенко, Юрка Юрченка-“Юркеша” та Василя Ковтуна.
У “Неповному списку полеглих Окремої добровольчої чоти «Карпатська Січ»” оприлюднено 58 біографій та 50 коротких біографій – у “Неповному списку полеглих іноземців ОДЧ «Карпатська Січ», 49-го ОСБат та 49-го ОШБат ЗСУ”.

У завершальному розділі “Особисте” – розповіді Ірини Гармасій (яка записала розповіді Олегових батьків) “Наші діти виховувалися під впливом бабусь і дідуся Миколи”, Ольги Муглі-Куцин “Людина надзвичайної доброти і хоробрості”, Олесі Брус (Куцин) “Добрий, строгий і розсудливий”, Романа Коваля “Ану докажи, що хоч барана зможеш зарізати”, Павла Вольвача “Золото Срібної землі”, Алли Куцин “Таких, як ти, чекають все життя. Заради митi…” та інших. Наприкінці – фотододаток про життя і боротьбу Олега Куцина та світлини полеглих побратимів.
Щиро дякуємо всім, хто відгукнувся на наш заклик допомогти у виданні цієї книги.
На картку секретаря проєкту Оксани Герасимюк надійшло 220655,66 грн.
На картку Василини Наконечної надійшло 284296,20 грн.
Найповажніші внески здійснили: Юрій Бойко, Яромир Самагальський та Олег Тягнибок по 10000 грн, Томаш Лелекач і гурт “Юркеш“ по 15000 грн, Іван Куцин і Наталія Зизич по 20000 грн, Ігор Ващенко – 40000 грн, Василь Білинський-“Білий” – 41800 грн, Василина Наконечна-“Вася”, Петро Кузик-“Апостол”, Товариство з обмеженою відповідальністю “Едем-Резорт Енд Спа” по 100000 грн.
Особлива подяка Юркові Сиротюку – за офіру й організацію збору пожертв.
Повний звіт оприлюдню у книзі.
Олегові Куцину слава!

Роман КОВАЛЬ, упорядник, редактор, керівник проєкту

На світлині Анатолія Скакодуба – Олег Куцин, рідна Тячівщина, літо 2019 р.

По кожній поразці України відчувала це в тій те хвилі Європа новим натиском на неї російського колосу, і навпаки: кожне ослаблення Європи, чи упадок Польщі, чи ослаблення Швеції або Туреччини, фатально відбивалося на Україні.
Україна під опікою Москви – це Суворов у Варшаві, це донські казаки на площі Бастилії у Парижі, це Паскевич у Вілягощі, це Брусілов у Карпатах, це Будьонний на границях Румунії...

Дмитро ДОНЦОВ
“Підстави нашої політики”

Історичний клуб “Холодний Яр” понад чверть століття опікується збереженням пам’яті про Визвольну боротьбу та її учасників, зокрема й на Черкащині. Торік 8 грудня історичний клуб подав міському голові Сміли пропозицію перейменувати одну з вулиць іменем видатного земляка – сотника Армії УНР Андрія Глувківського, “зразкового старшину, як під час боїв, так і в звичайних обставинах”, “і з національного боку цілком бездоганного”.
Андрій Глувківський народився у Смілі 12 червня 1894 року. Глувківський – військовий і громадський діяч, науковець, педагог, перекладач, інженер-гідротехнік; ад’ютант командира 1-ї гарматної бригади легендарної 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР, автор підручників для гарматників, лектор математики. Здійснив значну кількість перекладів з різних питань артилерії. Переклав з німецької праці “Диференційний рахунок” та “Інтегральний рахунок”.
Студентська громада табору Стшалково характеризувала Глувківського “як людину, яка незвичайно багато сил і енергії віддає на користь студ.[ентської] громади і з національного боку цілком бездоганна”. Андрій Глувківський – один з героїв моєї книги “Багряні жнива Української революції”, написаної ще 20 років тому, і 1 т. 1 енциклопедії Визвольної боротьби “«Подєбрадський полк» Армії УНР”, створеної 10 років тому (співупорядники Роман Коваль і Віктор Моренець).
Гідротехнічний відділ інженерного факультету УГА в Подєбрадах Андрій Глувківський закінчив 20 червня 1927 року.  У Подєбрадах на початку 1920-х він написав спогад “Останній день на рідному терені” – про відступ до Збруча гарматної частини Армії УНР і героїчний вчинок сотника Пругла.
На жаль, із першого разу нашу пропозицію ошляхетнити рідне місто не почули. Але 10 червня 2025 р. під час виступу у Смілі я ще раз звернувся до міської влади із пропозицією вшанувати земляка, учасника збройної боротьби за незалежність України, визначного науковця, бездоганного українця Андрія Глувківського в назві вулиці його рідного міста. І привселюдно передав нового листа заступниці голови Сміли Тетяні Карло. Коли я запитав смілян, чи хочуть вони ходити у Смілі вулицею Андрія Глувківського, близько двох сотень людей ствердно вигукнули: “Так!”
І ось гарна новина зі Сміли! Вулицю Ломоносова перейменовано на вулицю сотника Армії УНР Андрій Глувківського. Про це повідомив Вадим Поздняков. Тепер сміляни ходитимуть вулицею імені рідної людини.
Радіємо!

Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”

Герої служать Батьківщині і після своєї смерті.
Це слова із жовтневого номера газети “Незборима нація”.
Роман Коваль видає її уже понад 30 років!
“Незборима нація” – це українська душа.
На 4-й стор. – список благодійників, кожного разу бачу тут прізвище Ігоря Сметанського з Калуша.
“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України.  
Передплатний індекс – 33545. Газета виходить раз на місяць на чотирьох шпальтах. Річна ціна – 212 грн.
Сама передплатила і вас запрошую!

Тетяна КУПРІЯНЕЦЬ

З них 25 років він передплачує “Незбориму націю”!
Може, у цьому секрет довголіття?..
Микола Клепуц народився 15 грудня 1935 р. в с. Побук Стрийського повіту, згодом Сколівського району. Це невелике село за 20 км від Сколе з населенням близько 800 осіб. На початку ХХ ст. в селі діяло Товариство “Просвіта”, яке об’єднало громаду. За 20 років побудували велику двоповерхову школу, двоповерхову читальню “Просвіти” (з театральним залом, бібліотекою, кімнатами для гуртків), велику церкву і крамницю. У селі діяли хоровий колектив, драматичний гурток, Товариство “Луг”, Товариство тверезості (внаслідок чого із села повиїжджали єврейські родини, бо ніхто не відвідував шинків).
Молодь тягнулася до знань, велика кількість хлопців навчалася в Стрию в гімназіях та інших навчальних закладах. Коли на наших землях почали діяти ОУН, а згодом УПА, багато хто зі студіюючої молоді став до боротьби з ворогами. Згадаємо Андрія Шукатку-“Гліба”-“Шрама” – двоюрідного Миколиного брата, члена ОУН з 1935-го. У 1939 р. він – окружний провідник ОУН. Згодом очолював провід у Сумській та Чернігівській областях, був членом Центрального проводу в Україні. Його, як стверджує історик Геннадій Іванущенко, розстріляли німці в сумській тюрмі. Ймовірна дата загибелі – 20 лютого 1943 року.
А Іван Шукатка-“Самко” (також двоюрідний брат) був районним провідником Стрийського району та надрайонним окружним референтом пропаганди. Ще один Іван Шукатка – “Щупак” – член ОУН з 1937 р., працював у Засянні, з 1942-го – повітовий провідник Сколівщини, а від 1944-го – курінний інтендант групи “Бойки” імені Хмельницького.
Усього в ОУН та УПА з Побука воювали понад 47 осіб. Через це село Побук у 1947 р. виселили на землі, що відійшли від Польщі, – на територію теперішнього Сокальського району.
Миколина мама, Февронія Клепуц, – активістка Союзу українок, акторка драмгуртка, зв’язкова УПА. Заарештована в 1947-му. Дістала 10 років каторги в Сибіру. Миколин рідний брат Михайло засуджений на 7 років. Був у Мордовії разом з В’ячеславом Чорноволом, який у книжці “Лихо з розуму” про нього розповів як про Михай       ла “Озерного”. Зрозуміло, що Микола Клепуц перебував під пильним оком спецслужб.
Ще зі школи він захоплювався історичними творами Андрія Чайковського, Богдана Лепкого, Антіна Лотоцького, Михайла Старицького, які описували подвиги козаків та боротьбу з поляками, татарами і москалями. Любов’ю до української книги позначений весь життєвий шлях Миколи Клепуца.
У 1952 р. він закінчив середню школу в с. Верхньому Синьовидному, якийсь час працював секретарем школи – за мізерну зарплату, здається, 15 рублів у місяць. Багато однокласників подалися в інститути, а Микола практично був сиротою... Хтось порадив поїхати в сусідній Славський район, де можна знайти роботу. Зі слів Миколи, коли він зайшов у райвно, там подивилися атестат (а він був кандидатом на золоту медаль) і запропонували роботу вчителя історії Лавочненської семирічної школи. Це був початок 1953 року. Вчительських кадрів не вистачало, навіть завідувач відділу освіти мав початкову освіту, тому середня освіта вважалася цілком достатньою.
Два роки Микола працював учителем історії, математики, фізики, малювання, фізкультури, а ще й початкових класів... 1961 року заочно закінчив Львівський університет.
Великий вплив на все Миколине життя мав Григорій Дем’ян – щирий друг та однодумець. На  його пропозицію Миколу в 1959 р. призначили директором Козівської семирічки. На той час йому йшов 23-й рік... За 2 – 3 роки школа повністю відновила навчально-виховний процес, покращилася дисципліна працівників та учнів, запрацювали різноманітні гуртки, організували хоровий колектив, струнний оркестр та спортивні гуртки. Діти потяглися до школи. Але дальший розвиток був неможливий, бо учні навчалися в непристосованому приміщенні… Побудова цілого шкільного комплексу – це окрема історія. У 1974 р. пролунав перший дзвінок у новому просторому приміщенні. Школа забезпечила всі класи і кабінети телевізорами, радіопрогравачами, діапроєкторами, кіноустановками. Школа мала навіть свій телефонний центр.
1976 року у Львові проходила Всесоюзна спартакіада студентів вишів і профтехучилищ, на відкриття якої до Львова прибув міністр освіти Радянського Союзу Михайло Прокоф’єв. І міністра освіти привезли в Козівську дев’ятирічну школу… За 40 років у ній побували різні делегації з різних континентів – Азії, Африки, Австралії, Америки та Європи. Близько тридцяти делегацій.
У 1976 р. було створено фільм “Перший дзвінок”, який знімали в п’яти регіонах України. Серед них – школа Сухомлинського в Павлиші і Козівська школа. Фільм демонстрували в кінотеатрах перед показом художніх фільмів.  При школі організували автокурси для випускників, і під час випуску зі школи вручали з атестатами водійські права класу В і С – школа мала легковий та вантажний автомобілі. Зараз дітище Миколи Клепуца – ліцей при Львівському національному університеті.
1994 року, маючи 35 років педагогічного стажу, Микола Клепуц став заступником голови Сколівської районної ради. І відразу запланував побудувати величні пам’ятники січовим стрільцям на горі Маківці і пам’ятник на місці ймовірного поховання князя Святослава, сина Володимира Великого, – в урочищі Святослава. До пам’ятника Святославові, збудованого 2012 року, пан Микола приводив і Романа Коваля з Тарасом Силенком…
А ще раніше, 1999-го, Микола Клепуц створив Меморіал січовим стрільцям на горі Маківці. Створив без жодного державного фінансування! Ось його згадка про це: “На початку жовтня 1994 р. я відвідав сім’ю своїх давніх друзів у Львові –  народного художника України, лауреата Шевченківської премії Євгена Безніска, його дружину – заслуженого художника (скульптора) України Теодозію Бриж і їхнього сина Ярему – художника-реставратора. Я запропонував їм виготовити проєкти пам’ятників на горі Маківці. 6 жовтня ці митці, до яких долучився професор архітектури академік Василь Каменщик, прибули до Сколе. Ми відразу вирушили в урочище  Святослава, а потім на гору Маківку. Вони з радістю взялися за роботу і буквально за тиждень уже показали перші варіанти проєктів. Зрозуміло, що потрібно було шукати і кошти, і матеріали, а також і працівників, які б зайнялися спорудженням. Усі ці клопоти лягли на мої плечі. У серпні 1999-го меморіал було урочисто відкрито. 
З наближенням сторіччя битви на Маківці надгробні хрести, які були виготовлені на Львівській скульптурній художній фабриці, почали занепадати – бетон тріскав та осипався. Було зрозуміло, що потрібно зробити реставрацію. За цю роботу взявся Михайло Рудницький, голова Товариства українських офіцерів Пустомитівщини. У співпраці з автором меморіалу Євгеном Безніском було вирішено замінити бетонні хрести на могилах на ті ж хрести з цільного білого каменю. Ця робота потребувала величезних коштів, тож ми звернулися по допомогу до місцевих підприємців. Багато з них відгукнулись. Усі роботи з виготовлення хрестів, яких було рівно 50, взявся виконувати скульптор Степан Янів. Виготовив він і кам’яну стелу з прізвищами всіх благодійників, які внесли кошти на реставрацію. Після них на стелі вигравіювані прізвища авторів проєкту, і замикає список Микола Клепуц – куратор будівництва”.
Микола Клепуц був депутатом сільської ради, районної ради, лектором, пропагандистом, громадським суддею тощо. Організовував національні свята, влаштовував екскурсії для дітей, походи по історичних місцях Карпат…
Організував та обладнав три музеї – “Бойківщина”, “Маківка” та Михайла Гаврилка у школі, яку колись створив. У музеї також побували Роман Коваль і Тарас Силенко, а в 2015 р. дорогою на презентації в Європу до музею знову завітав Роман Коваль, але вже з Віктором Моренцем. Для дітей вони провели презентацію книг про Визвольну боротьбу доби УНР.
Микола Клепуц – Почесний громадянин Сколівщини, лицар орденів “Хрест громадянських заслуг” і “Героям без зброї”. І Львівське крайове Братство воїнів УПА нагородило Миколу Клепуца за вірну службу Україні.
“Якщо й були мої успіхи в якійсь справі, то цим завдячую своїй дружині Олександрі, – написав Микола Клепуц. – Народилася вона в с. Русилові на Золочівщині. Мама її походила з династії Струмінських, яка дала Україні 50 душпастирів УГКЦ. Батько Олександри, Климентій Мороз, закінчив Чортківську учительську гімназію, працював учителем, а потім і директором школи. Згодом став діячем Просвіти, воював на горі Маківці, де був поранений. Долали з дружиною життєві труднощі впродовж 65 років. Відійшла вона на 87-му році життя”. 
Історичний клуб “Холодний Яр” щиро вітає друга Миколу і бажає не зупиняти своєї праці. Бойківським козакам слава!

Історичний клуб “Холодний Яр”,
редакція газети “Незборима нація”

Кобзар Тарас Силенко народився 29 грудня 1972 року. Згадаємо його!
У книзі спогадів “Співець непримиренної України” мало висвітлюються події часів Майдану. А Тарас брав активну участь у заходах проти режиму Януковича, не тільки підтримував і надихав майданівців своїм співом, а й, як і всі учасники, чергував та охороняв барикади, опановував навички захисту з оборонцями своєї сотні, робив вилазки для нападу на ворогів.
22 січня 2021 р. ми йшли на захід, присвячений пам’яті Михайла Жизневського, до символічного пам’ятника, розташованого посередині проїжджої частини вул. Грушевського (його організатори – УНА-УНСО, з якими Михайло співпрацював). Лунали промови білорусів-опозиціонерів, керівників організації, а на завершення співав Тарас. Там він познайомив мене з Робертом Покотилом. Його батько, організатор підпілля ОУН на Київщині Володимир Покотило, написав роман-спогад “Лицарі золотого тризуба”. Тарас мені багато розповідав про цю книгу, захоплювався нею, цитував уривки, де описані жахливі події часів Голодомору на Київщині: про київську банду, яка заманювала людей до свого помешкання, вбивала і виготовляла з них ковбасу, про катівню дітей, організовану більшовиками і розташовану в пожежній частині на вулиці Володимирській, про багато фактів запеклої боротьби підпільників Київщини і Львівщини проти більшовизму, про життєвий шлях боротьби з російською навалою Володимира Покотила. Його син Роберт пішов батьківською стежкою боротьби і загинув 11 вересня 2023 р. в боях за Бахмут…
Коли ми з Тарасом проходили повз закинутий будинок біля готелю “Дніпро”, він згадав один епізод подій Майдану 22 січня 2014 року. Розповів, що того дня стояв на обороні барикади на Грушевського, яка складалася зі спалених автобусів. Зранку було мало майданівців, “Беркут” скористався цим і зненацька великими силами атакував. Захисники чинили опір, але сили були нерівні, і вони змушені були відступати до перехрестя з Хрещатиком. Перша велика група спецпризначенців тиснула на передові загони оборонців, а друга жорстоко розправлялася з  ними кийками і гумовими кулями, а потім затягували побитих бійців у свій табір. У розпал битви “беркутня” притисла групу майданівців, серед яких  був Тарас, до покинутого будинку біля готелю. Боковим зором кобзар побачив незачинені двері, заскочив усередину будинку і погукав інших. Так йому з друзями вдалося уникнути розправи. Десь через годину оборонці перейшли в контратаку і відігнали “Беркут” за барикаду. Кмітливість і реакція Тараса врятували його і друзів від палиць спецпризначенців. Тарас Силенко виконував небезпечну роботу разом з іншими захисниками і готовий був ризикувати своїм здоров’ям і життям заради України.
Після Майдану Тарас щороку зустрічався з побратимами своєї сотні та іншими оборонцями на вул. Інститутській, де поминали Героїв Небесної Сотні, разом співали і згадували події тих часів. Він завжди готовий був прийти на допомогу своїм побратимам, опікувався ними і долями їхніх сімей.
Отаким непримиренним і самозреченим борцем за свободу України був Тарас Силенко, кобзар нашої нескореної Батьківщини!

Геннадій ДОБРОДЄЄВ

На світлині – Тарас Силенко. Київ, Майдан, середина грудня 2013 р.

3 травня 2021 р. завершилися триденні 25-ті вшанування героїв Холодного Яру. Зараз хочу розповісти про один важливий епізод цих пам’ятних днів.
Коли 2 травня ми приїхали в Соснівку вшанувати полеглих селян-повстанців, яких післяжнивної пори 1920 р. під селом зарубав червоний кавалерійський ескадрон, до мене підійшов місцевий мешканець Микола Марфула і сказав, що його товариш із сусіднього села Нижчих Верещаків Володимир Зеленський випадково знайшов на кладовищі братську могилу повстанців. Того ж дня пан Володимир привіз нас на кладовище села Дев’ятки (тепер у межах Нижчих Верещаків) і показав це поховання повстанців-хмарівців. Чому хмарівців? Тому що це село, як і Вищі Верещаки, віддавало всіх своїх синів до Чорноліського полку отамана Пилипа Хмари із сусіднього села Цвітної.
З хвилюванням ми прочитали напис на меморіальній дошці:
“Отут, люди, наша слава, слава України.
Хлопців, чистих як скло,
двадцять два полягло
за селом, під байраком,
у далекім двадцятім.
30 беззбройних хлопців 17 – 20 років у липні 1920 року виступили з вилами, косами, боронами, щоб захистити себе, свій рід, село, Україну від чужоземної дикої навали. Вони були посічені шаблями і розстріляні загоном червоних людожерів-будьонівців. Загинуло в розквіті сил і життя 22 юнаки. У цій могилі 5 козаків, серед них Сіренко Петро Каленикович, Охріменко Данило Степанович, Савченко Юхим. Вічна пам’ять і слава героям! Родичі І. Городиський, Ф. Савченко”.
Серед членів Історичного клубу “Холодний Яр”, які знайшли цю могилу, були Олег Куцин, Василь Лютий, Марко Мельник, Євген Букет, Оксана Герасим’юк, Люба Криворот, Василь Зозуля, Роман Коваль, Віктор Фастовець з дочкою Ярославою, а також вояк АТО Михайло Стрижка, Катя Матвійчук, Григорій Юрик із Кам’янки, депутат Олександрівської селищної ради Микола Марфула та Володимир Зеленський із членами своїх родин.
Василь Лютий заспівав полеглим повстанцям історичну козацьку пісню “Розпрощався козак”, а ми схилили голови перед братською могилою.
На могилі, очевидно в 1970 – 1980-ті роки, було поставлено металевий хрест, а вже в роки незалежності вмонтована гарна мармурова меморіальна табличка. Ми ще мало знаємо про обставини збереження цієї могили, але сподіваємося знайти родичів і від них про все довідатися. Запитаємо і про фотографії полеглих, а раптом вони збереглися!
Історичний клуб “Холодний Яр” та Микола Марфула беруть цю могилу під опіку. Хто захоче вклонитися повстанцям, може зателефонувати п. Миколі (067-520-46-77) і попросити пояснити, як її знайти. Микола збирається звернутися з листом до голови Олександрівської селищної ради, щоб поставили могилу на облік як пам’ятку і взяли під охорону.
Слава полеглим! Україні слава!

Роман КОВАЛЬ
Дж.: Незборима нація (Київ). – 2021. – Ч. 6 (424). – Червень. – С. 3.
Світлини Марка Мельника.

“Послухайте нас, – звернулися американці до президента Трампа. – Наші сини загинули, воюючи за Україну, бо свобода – це не лише для Америки. Вони бачили в цій війні боротьбу добра зі злом”. Шана батькам і їхнім синам, які захищали в Україні свободу – головну цінність американців! Газета “New York Post” зібрала історії тих, хто не повернувся додому.
Дейн Алан Партрідж (4.05.1988 – 11.10.2022). Ветеран війни в Іраку, тренував українських військових на кулеметах М2 Browning, проводив розвідку та розмінування. Загинув від уламка танкового снаряда, який перебив шию. Помер у лікарні через 8 днів.
Седрік Чарльз Хемм (26.09.1997 – 15.03.2024). Ветеран війни в Афганістані. Прибув до України в січні 2024 р., приєднався до елітного підрозділу іноземних сил спецоперацій. Загинув під час свого першого бою на Сумщині. Ідентифікований за ДНК і татуюванням із прапором США.
Едвард “Елі” Вілтон (23.03.2001 – 7.04.2023). Колишній військовий армії США. Перед від’їздом сказав матері: “Свобода – це не лише для Америки. Я маю захищати свою спадщину”. Загинув через тиждень після того, як вони зустрілися в Польщі.
Корі Навроцкі (3.05.1982 – 27.10.2024). 20 років служив у морській піхоті США, мав нагороди – “Пурпурне серце” і “Бронзову зірку за відвагу”. Здобув магістерський ступінь. Найріднішій людині сказав: “Мамо, те, що я роблю, – найкраще”. Він був її єдиним сином. Загинув на полі бою в Україні.
Ітан Гертвек (17.07.2002 – 4.12.2023). Колишній морпіх, звільнений через рідкісне захворювання крові. Спочатку рятував жінок і дітей, пізніше став бойовим медиком 131-го розвідувального батальйону. Загинув під м. Авдіївкою, рятуючи пораненого побратима. Його тіло повернули через рік під час обміну.
Далтон Медлін (29.12.2000 – 27.09.2023). Піхотинець армії США, позивний “Gimli”. Поли підрозділ потрапив у засідку, залишився прикривати відхід своїх. Росіяни розстріляли поранених, пограбували його, а тіло замінували. Батько мріє відвідати місце, де загинув син.
Ієн Френк Торторічі (10.05.1991 – 27.06.2023). Морпіх і офіцер імміграційної служби США. Не попередивши родину, залишив роботу і вирушив до України. 3 березня 2022 р. вже був у нашій країні. Спершу працював медиком в Ірпені, пізніше – кулеметником в Інтернаціональному легіоні. Загинув, коли дві ракети влучили в ресторан у м. Краматорську.
Олександр Банас (18.04.1999 – 29.05.2025). Морпіх, який переміг рак. Воював у складі 3-ї штурмової бригади. Командир сказав його матері: “Ваш син – легенда”.
Девід Батурін (20.05.1997 – 7.10.2023). Народився в Києві, переїхав у США немовлям. Перед від’їздом до України сказав батькам українською: “Ви будете мною пишатися, мамо”. Загинув, коли російський танковий снаряд влучив у його укриття.
Вічна слава!

Тимофій МИЛОВАНОВ

Василь Малкович із села Березів Вижній на Косівщині. Земляк легендарного сотенного УПА Мирослава Симчича-“Кривоноса”, Героя України.
“Хорват з дитинства ріс у любові до рідної землі, – згадувала Наталя Шалаєва-Малкович. – Його дідусь, носій мудрості поколінь, змалечку прищеплював йому повагу до українських традицій, історії та глибоке почуття патріотизму. Саме з дитинства Хорват розумів: Україна – понад усе”.
З юних років Василь – активний учасник ВО “Тризуб” імені Степана Бандери. Під час Революції гідності став одним із командирів “Правого сектору” в Києві, очолював підрозділ “Заграва”. У червні 2014-го вступив до лав ДУК і з того часу постійно перебував на фронті – воював під Карлівкою, Пісками, Іловайськом, захищав Донецький аеропорт. Завжди був там, де найбільше була потреба у відвазі й силі духу.
Після важкого поранення в серпні 2014-го очолив 13-й запасний батальйон у Києві. У серпні 2016 р. командир ДУК ПС друг “Летун” призначив його начальником головного штабу корпусу.
“З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році Хорват знову став до лав борців. Він не шукав слави чи визнання – лише хотів захистити свою землю, свою родину, своє майбутнє. Він боровся з відкритим серцем і міцною вірою в перемогу”.
І ось “Хорват” загинув. У квітні 2015 року. На Курщині.
“Були знайомі з Майдану, – згадував його товариш Олексій «Сталкер». – Разом билися з «беркутом». Потім постійно пересікалися – в Іловайську, Пісках, на акціях і маршах. Чесний, справжній, ідейний, правий.
Пам’ятаєш, як ми сиділи у кнайпі і мріяли про велику Україну? Тоді ми не лише мріяли, а й боролися у нескінченних сутичках з ліваками й мєнтами. Пам’ятаєш, як ми всі – наче один – пішли на Майдан, де у вогняному вирі горів «беркут», там, де наша кров текла рікою, де ми посміхалися смерті в обличчя? Пам’ятаєш, як ми, ще юні, поїхали на війну. На Схід йшли на боротьбу з московською ордою. Мали із собою лише мрію й автомат. У вирі боротьби гартувалася сталь, і тоді ми з тобою з усмішкою на наших скривавлених обличчях зустрічали смерть.
І коли ми зникнемо, лише вітер шумітиме над курганами, у яких поховані ми з тобою. Ми будемо усміхатися з могил, бо знатимемо: поки палатиме вогонь боротьби на милій Україні, ми житимемо вічно, знаючи, що Україна жива.
Сьогодні ти, друже, здобув вічне життя в боротьбі за Велику Україну, долучився до сонму найкращих. Я впевнений, що ми ще неодмінно зустрінемось, хай не в цьому світі”.
Таким “Хорват” увійшов в історію України – ідейний, вірний та безкомпромісний.
Вічна слава!

Газета “Незборима нація”
Історичний клуб “Холодний Яр”

15 листопада, напередодні 60-ліття сл. п. Олега Куцина, у Києві на Байковому кладовищі ветерани “Карпатської Січі” встановили пам’ятник своєму командирові. Відкриття було урочистим і теплим. Із Закарпаття та Прикарпаття приїхали батько Іван, Олегові діти Олеся і Тарас.
Провадив зібранням Володимир Гапун-“Русин”, заступник командира ОДЧ “Карпатська Січ”. Співали народна артистка України Світлана Мирвода та Юрко Юрченко-“Юркеш”. Промовляли Іван Куцин, Денис Дориченко-“Віскі” (ініціатор створення пам’ятника), офіцер ЗСУ Томаш Лелекач та ветеран “Карпатської Січі” Володимир Лоїш-“Грім”.
“Олег створив «Карпатську Січ» – добровольчу формацію, яка визнавала лише Україну і боротьбу за її волю, – сказав Роман Коваль. – Тарас Компаніченко, який ось тут проводжав Олега в останню дорогу, у серпні 2022 р. написав такі рядки:

Минув їх пекла анклав й Харонові переправи,
Бо стали у славі до лав безсмертної лави й батави.
Проте, як питають мене: чи я в собі зміни бачу?
Як стріну по зброї братів живими – з радості плачу.

Коли ви читатимете книгу «Хоробре серце Олега Куцина», оживуть його брати по зброї – «Бізон», «Мисливець», «Татарин», «Музикант», Діана Савіта Вагнер-«Снейк», Томаш «Спарта»... Оживе і їхній отаман Олег Куцин. Читача чекає зустріч із ним. Олег своєї місії ще не скінчив – герої служать Батьківщині і після своєї смерті”.
А 23 листопада, у його день народження, Олегові друзі – генерал-майор Геннадій Шаповалов і Роман Коваль – поклали квіти на його могилу. А перед тим квіти від командувача Сухопутних сил ЗСУ лягли до пам’ятника Миколі Міхновському, творцеві перших двох полків українського війська навесні 1917 року.
Олегові Куцину і Миколі Міхновському слава!

Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”

На світлині – Геннадій Шаповалов і Роман Коваль.
Київ, Байкове кладовище, 23 листопада 2025 р.

Ми зустрілися на Майдані восени. Був дуже холодний вечір. Надворі стояв безтурботний 2009 рік. Це не було побачення. Зараз це б назвали розвіртуалення. Ми подружилися в мережі й от уперше вирішили зустрітися. Домовилися, що навесні прийдемо на Мегамарш у вишиванках…
Спершу він втягнув мене в патріотичний рух. Познайомив то з одним, то з другим. Ми ходили навіть на службу в католицьку капличку, хоч казав, що він рідновір.
Далі – Марш у вишиванках. Відтоді ви вже знаєте і його, і мене. Так, я про Макса “Непийпива”. Хоч спершу він для мене був просто “Голий”. Так він себе назвав у мережі. Якось воно приклеїлося. А потім він зрікся свого прізвиська.
Я не могла його розкусити. Був це непростий чоловік. Завжди говорив загадками. Я люблю, коли в стосунках зі світом у мене все чисто і прозоро. Я все розумію, мені всі відкриваються і кажуть як є. “Голий” не був таким. Можливо, соромився, може, такий мав характер.
І от він загинув на території Росії. Де разом із побратимами кошмарив і бавовнив. Не здивувалася. Просто подумала: “Як так!? А як тепер Голий прийде на Марш, якщо він загинув?” – думка на межі розладу. Потім згадала, що він козак-характерник і таки прийде. Прийде обов’язково. Просто побачать його не всі. Але я побачу.
Честь тобі, Максиме! Ми були дуже різні, я мало з чим погоджувалася, мало тебе розуміла. Це все тепер не так важливо... Лише радію, що ти був, що ти прикрасив своєю харизмою український світ. І покошмарив тих покидьків. І загинув як козак. Слава воїну!

Юлія КАПШУЧЕНКО

Біографічна довідка
Максим Русланович МИХАЙЛОВ-“НЕПИЙПИВО” народився 24 серпня 1990 р. у Василькові. Учасник Революції гідності. Актор-аматор. “Любив лицарську бувальщину, курив люльку, грав на кобзі, варив каву”, – зазначила “Українська правда”.
Капрал поліції до 2016 року. Сапер диверсійно-розвідувальної групи спецпідрозділу Тимура ГУР МО України.
Загинув 25 грудня 2022 р. під час виконання бойового завдання на території Брянської області Російської Федерації разом з побратимами – Юрієм Горовцем-“Святошею”, Богданом Ляговим-“Аполлоном” і Тарасом Карпюком-“Тарасієм”. Вони “серед перших, хто переніс війну на територію ворога, – повідомило ГУР МО України. – Їхні історії та внесок у спільну справу боротьби за Україну залишаться дороговказом для наступних поколінь захисників нашої свободи й державності так само, як гасло холодноярців та вояків УПА – «Воля України або смерть»”.
Похований у Києві на Байковому кладовищі 7 березня 2023 р. (ділянка 27А).
Вічна слава!

Народився у Львові. Випускник славної Рогатинської гімназії. Старанний, серйозний, відповідальний і життєрадісний, любив історію, брав участь в олімпіадах. З дитинства багато читав.  Вихованець юнацького пластового гуртка “Вовки”.
Навчався у Львівському національному університеті ім. Івана Франка. Студіював фізико-математичний напрям і журналістику. Учасник Помаранчевої революції та Революції гідності.
Боротьбу з окупантами розпочав 2014 року в 93-й ОМБр. Воював на Луганщині, біля Кримського й Новотошківського –  у 2020 – 2021 роках. Лютий 2022-го зустрів у боях під Києвом – Бородянка, Варшавське шосе… Служив у складі протитанкового взводу 1-го механізованого батальйону 14-ї Окремої механізованої бригади ім. князя Романа Великого. Опісля Миколаївщина, Харківщина – Ізюм… 13 березня 2023 р. важко поранений. Втратив ногу. Далі – десятки шпиталів і лікарень: Харків, Львів, Чернівці, Трускавець, Івано-Франківськ, Волинь… Лише кілька місяців тому став на протез.
Коли побратими називали Романа героєм, скромно відповідав: “Герої – ті, хто не повернувся. Мені просто пощастило більше”.
Вірив у перемогу України. Але… 19 жовтня 2025 р. в Івано-Франківську, у лікарняній палаті, серце ветерана зупинилося назавжди. Було йому 38 років.
Місто Рогатин зустріло захисника востаннє.
Роман Крашевський назавжди в строю.
СКОБ!
Юрій ЮЗИЧ

Цю статтю я написав у Києві 8 грудня 1990 року. 35 років тому! Опублікував у січні 1991 року в газеті секретаріату УРП “Визволення”, якої був редактором. Первісна назва статті – “Подавляющая нация”.
Тоді я був секретарем Української республіканської партії з ідеологічних питань. Здавалося, написав самозрозумілі речі: Росія – імперія, яка прагне знову поневолити Україну. І ця думка єднає ветеранів НКВД і російських дисидентів. Тоді голова УРП Левко Лук’яненко був за кордоном, заступник голови Степан Хмара карався в Лук’янівській тюрмі. Інший заступник голови – Григорій Гребенюк – підтримував критику Росії. Але не погоджувалися дисиденти Богдан Горинь, Олесь Шевченко, Петро Розумний, Петро Борсук, на жаль, і Василь Овсієнко та Микола Горбаль... Вони були обурені “русофобською лінією Коваля, яка шкодить партії”. Особливо обурювалися, що я підняв руку на російських дисидентів. Секретарі УРП підозрювали, що я – “агент КГБ”. Дехто й активно поширював ці чутки, наприклад Петро Борсук, завідувач господарського відділу УРП.
Спеціально було скликано засідання проводу УРП з одним питанням: засудити статтю і заборонити виступати Ковалю від імені УРП. Бурхливе засідання тривало три години… Було складено протокол засідання.
Русофіли продовжували зі мною боротьбу до червня. Особливо заповзявся Богдан Горинь. Якось на Банковій, біля Спілки письменників, видихнув з лютою неприязню: “Ви ніколи не станете політиком!” Мабуть, він мав рацію… Врешті, мене витиснули з УРП. Так я опинився в ДСУ, під крилом діяча Визвольного руху Зеновія Красівського, який підтримував мене у всьому. А ще на мій захист став Ігор Калинець. Дякую долі!
Ось ця стаття. Радію, що я вже тоді написав таке. Я й далі тримаюся “русофобської” лінії. Правдивої лінії. А головне, що її сповідують мільйони українців! І їхня лють до Росії викликає захоплення.

“Можна ли еще спасти Россию?” – ця думка не дає спокою не лише лідерам КПСС, “Пам’яті” та російським генералам, а й відомим російським дисидентам. “Возможно ли остановить распад страны?” – тривожаться ветерани НКВД і російські правозахисники. “Удастся ли отстоять целостность России?” – хвилюються червоні, білі та коричневі патріоти.
Так, “єдіная і нєдєлімая” – головна мета та цінність російських патріотів, у які б ряси вони не наряджалися, під якими прапорами не виступали б.
Не демократія, не добробут російського народу, не право поневолених націй на самовизначення турбують їх. Навіть не мир – російські патріоти завжди готові до війни, лише б утримати загарбані території, які з ніжністю називають “матушкой-Русью”. Щоб утримати чуже, не віддати награбоване, вони йдуть на насильство.
“Сейчас мы вас, хохлов, будем резать и вешать!” – б’ючи рухівських активістів у Бердянську, кричать брати Лісіцини. “Нас двадцать миллионов! Ми будем ставить вас к стенке!” – погрожує полковник Григор’єв.
“Пропаганду национализма, сепаратизма следует признать государственным преступлением”, – закликає з трибуни Київської обласної партконференції комуніст Корсаков, представник “п’ятої колони”. “Сепаратизм и национализм в некоторых регионах приобретает коричневий оттенок. Бездействовать в подобной ситуации – преступление”, – підсумовує російський генерал Борис Громов.
І вони починають діяти. Побиття, арешти, позбавлення депутатської недоторканності борця проти комунізму [Степана Хмари], гоніння на незалежну пресу, економічні санкції, спроби юридично уярмити Україну шляхом “укладання” нового союзного договору.
“Все желающие спасти нашу страну от полного крушения должны объединиться вокруг одной цели: предотвратить окончательный распад России”, – закликає великодержавник Ігор Шафаревич. Він радить комуністам змінити шкалу цінностей. “Необходимо недвусмысленно заявить, что у партии одна цель: спасение страны, народа. Все остальное должно быть подчинено этой цели. Так поступили в Болгарии: сменив название, партия выдвинула лозунг «Интересы Болгарии прежде всего» – и победила на выборах. У нас, к сожалению, таких заявлений не слышно”, – бідкається Шафаревич, підштовхуючи колишніх ворогів, а нині приятелів, до гасла “Россия превыше всего!”.
Великодержавний принцип російського патріота Шафаревича “все остальное должно быть подчинено этой цели” й німецького патріота Геббельса “мета виправдовує засоби”, – яка між ними різниця?!
Цих патріотів єднає й мета – панування над світом. Засоби досягнення – криваве насильство над народами – теж спільні. В основі ж великодержавних ідеологій – ідея винятковості своєї нації, зверхності над іншими народами.
Шафаревич, правда, камуфлює протиприродну ідею винятковості російської нації, називаючи її “особой ответственностью русских”.
“Да ведь если когда-то в будущем народы, составляющие нашу страну, сблизятся опять, – марять шафаревичі, – то возможным это будет только вокруг русского ствола. Ведь именно русские составляют подавляющую часть населения РСФСР”.
Що правда, то правда: “подавляющую”! Росіяни завжди були талановитими завойовниками.
І хай мріє Шафаревич про можливість зближення навколо “русского ствола” – народи імперії, які втікають від “старшого брата”, ніколи не повернуться, бо “русский ствол” перетворився в “осиновый кол” для поневолених націй.

Роман КОВАЛЬ
Київ, 8 грудня 1990 р.

• Усвідомлення своєї місії робить твою волю нездоланною.
• І страх буває креативним, коли він створює Богів.
• Радість життя – джерело життєвих сил і натхнення жити.
• Удача оминає нетерплячих.
• Той, хто радіє життю, сенсу його не шукає.
• Віра в себе несе удачу, а не віра в удачу.
• Важко зберігати самоповагу без самообману, це вдається небагатьом.
•  Росія – це моторошна історія, яка постійно повторюється.
•  Гімн СССР –  найзнаменитіша байка Сергія Міхалкова.
•  І спілкування з дурнями може бути корисно, наприклад, для ідіотів.
•  Краще багато маленьких радощів, ніж одне-єдине велике щастя.
•  Дурні ображаються, розумні роблять висновки.
•  Філософу цікавіше сперечатися із собою, аніж з іншими.
•  Реалізм – фетишизм реальності.
•  Шибайголова про голову свою не дбає.
•  Мудрості старих не вистачає сили, силі молодих – мудрості.
•  Пророк той, кому сказав Бог: “Стань моїми вустами!”
•  Виразна ясність бачення мети – передумова її досягнення.
•  Чим частіше починаєш життя спочатку, тим цікавіше живеш.
•  Найсумніше в старості не те, що ти втомлюєшся від життя, а те, що життя втомлюється від тебе.
• Самопізнання починається із самокритики і часом закінчується самоіронією.
• Марнославні не самодостатні, бо залежать від чужої думки про них.
• Якщо ти забув про свого ворога, це не означає, що він забув про тебе.
• Життя – це шлях без вороття з небуття в небуття.
• Мрії – це найкраще, що було в моєму житті.

Андрій КОВАЛЬ, історик
(1956 – 2022)

Хто привів бездушне військо в Україну, хто і як?
Я, говорячи російською,
Я, читаючи російською,
Я, співаючи російською,
Я у тому винен, я.

Хто тримав корону царську, залишаючись німим?
Я, говорячи кацапською,
Ти, читаючи кацапською,
Ми, співаючи кацапською,
Ми у тому винні, ми.

Так, Путін х**** репостимо, та хто звав його вельми?
Я, говорячи московською,
Ти, читаючи московською,
Ми, співаючи московською,
Ми його позвали, ми.

Той прокинеться і вистоїть, хто себе переборов.
Я, і тільки українською,
Ти, і тільки українською,
Ми, і тільки українською! Мова наша – то є кров!

Артем ЛОЇК

Пішов у Вирій Василь Яременко – талановитий літературознавець, незручний і політнекоректний правдоруб. Буремний, затятий, непохитний у любові до України й українців.
Прибічник балтійсько-слов’янської версії походження Русі. Знавець літописів і барокової літератури. Видавець і фаховий коментатор української класики, включно з такими ж нешанобливими до ворогів України Миколою Костомаровим, Іваном Франком, Оленою Пчілкою.
Приятель Валерія Шевчука.
Його прямоту не розуміли колеги… А він казав те, що думав. І про те, хто володіє засобами масової інформації, і про те, як і хто роздає Шевченківську премію шевченкофобам, і про те, чи має українець бути господарем у власній країні.
А зараз так мало хто має сміливість казати те, у чому переконаний. Літературознавці запопадливо посилаються на тих же “публічних” бонз, які торгували Шевченківською премією, поспішають навісити ярлик малоросів або ксенофобів письменникам позаминулого століття, щоб самих не звинуватили в нетолерантності або недостатній патріотичності. Що вони собі потай думають, так і не дізнаємося. Якщо думають узагалі.
Якби Василь Яременко поводився так само, то давно вважався б “видатним публічним інтелектуалом” і був би обласканий владою. Йому не дозволяли совість, патріотизм і ерудиція.
За сукупністю свого внеску в українську культуру Василь Васильович, безперечно, сам заслуговував на Шевченківську премію, але зі зрозумілих причин її не отримав, бо завжди говорив колючу правду. Таким тепер не дають...

Костянтин РАХНО, доктор історичних наук

Книжки можна придбати через “Нову пошту”, попередньо переказавши кошти на ФОП Р. М. Коваля: Приватбанк, 5169330530013009.
Якщо це пожертва, то просимо переказувати на картку Романа Миколайовича Коваля:
Приватбанк, 4149 6090 2566 1630.
Як перешлете кошти за книги, просимо вислати квитанцію на вайбер (+38066-211-41-85) або на телеграм (+38067-726-30-36) або на електронну адресу kovalroman1@gmail.com
Також просимо вказати, куди і кому вислати книжки. І чи підписувати їх.

“100 історій Визвольної війни” Романа Коваля – 300 грн
“Філософія сили” Романа Коваля  – 150 грн
“Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи” Романа Коваля і Юрія Юзича. – 700 грн.
“Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи” Романа Коваля і Юрія Юзича – 350 грн.
“Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930” Романа Коваля – 400 грн.
“Таємниця отамана Зеленого” Романа Коваля – 250 грн.
“Шляхетні серця” Романа Коваля – 250 грн.
“Самостійна Україна” Миколи Міхновського – 300 грн.
“Український націоналізм” (упорядник Олег Однороженко) – 395 грн.
“Тарас Силенко, співець непримиримої України” – 300 грн.
“Коростишів у боротьбі за УНР. 1917 – 1921 рр.” Романа Коваля – 175 грн.
“Житомирщина в боротьбі” Романа Коваля – 300 грн.
“Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 400 грн.
“Здолати Росію” Романа Коваля – 350 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 250 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” (упорядник Р. Коваль)  – 200 грн.
“Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” Романа Коваля – 150 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 2) Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 200 грн.
 “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 3) Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 350 грн.
“Тиха війна Рената Польового” (упорядник Р. Коваль) –  350 грн.

Читайте, передплачуйте книги про Визвольну боротьбу: http://otamania.in.ua

Редактор
Роман КОВАЛЬ

Верстка
Анна ВОЛОВНІК

Коректор
Надійка ОВЧАРУК

Інформаційне забезпечення
Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ, Владислав КАРПЕНКО, Надія ВІННІК

Технічний директор Максим СЕЛЮЗКІН

Адреса для листування
та поштових переказів:
вул. генерала Г. Воробйова, буд. 20, пом. 14. Київ-03049.
Тел./факс: 242-47-38. kovalroman1@gmail.com
roman.koval.1959@facebook.com
Roman Koval

Редакція застерігає за собою право редагувати та
скорочувати тексти.