Кобзар Тарас Силенко народився 29 грудня 1972 року. Згадаємо його!
У книзі спогадів “Співець непримиренної України” мало висвітлюються події часів Майдану. А Тарас брав активну участь у заходах проти режиму Януковича, не тільки підтримував і надихав майданівців своїм співом, а й, як і всі учасники, чергував та охороняв барикади, опановував навички захисту з оборонцями своєї сотні, робив вилазки для нападу на ворогів.
22 січня 2021 р. ми йшли на захід, присвячений пам’яті Михайла Жизневського, до символічного пам’ятника, розташованого посередині проїжджої частини вул. Грушевського (його організатори – УНА-УНСО, з якими Михайло співпрацював). Лунали промови білорусів-опозиціонерів, керівників організації, а на завершення співав Тарас. Там він познайомив мене з Робертом Покотилом. Його батько, організатор підпілля ОУН на Київщині Володимир Покотило, написав роман-спогад “Лицарі золотого тризуба”. Тарас мені багато розповідав про цю книгу, захоплювався нею, цитував уривки, де описані жахливі події часів Голодомору на Київщині: про київську банду, яка заманювала людей до свого помешкання, вбивала і виготовляла з них ковбасу, про катівню дітей, організовану більшовиками і розташовану в пожежній частині на вулиці Володимирській, про багато фактів запеклої боротьби підпільників Київщини і Львівщини проти більшовизму, про життєвий шлях боротьби з російською навалою Володимира Покотила. Його син Роберт пішов батьківською стежкою боротьби і загинув 11 вересня 2023 р. в боях за Бахмут…
Коли ми з Тарасом проходили повз закинутий будинок біля готелю “Дніпро”, він згадав один епізод подій Майдану 22 січня 2014 року. Розповів, що того дня стояв на обороні барикади на Грушевського, яка складалася зі спалених автобусів. Зранку було мало майданівців, “Беркут” скористався цим і зненацька великими силами атакував. Захисники чинили опір, але сили були нерівні, і вони змушені були відступати до перехрестя з Хрещатиком. Перша велика група спецпризначенців тиснула на передові загони оборонців, а друга жорстоко розправлялася з ними кийками і гумовими кулями, а потім затягували побитих бійців у свій табір. У розпал битви “беркутня” притисла групу майданівців, серед яких був Тарас, до покинутого будинку біля готелю. Боковим зором кобзар побачив незачинені двері, заскочив усередину будинку і погукав інших. Так йому з друзями вдалося уникнути розправи. Десь через годину оборонці перейшли в контратаку і відігнали “Беркут” за барикаду. Кмітливість і реакція Тараса врятували його і друзів від палиць спецпризначенців. Тарас Силенко виконував небезпечну роботу разом з іншими захисниками і готовий був ризикувати своїм здоров’ям і життям заради України.
Після Майдану Тарас щороку зустрічався з побратимами своєї сотні та іншими оборонцями на вул. Інститутській, де поминали Героїв Небесної Сотні, разом співали і згадували події тих часів. Він завжди готовий був прийти на допомогу своїм побратимам, опікувався ними і долями їхніх сімей.
Отаким непримиренним і самозреченим борцем за свободу України був Тарас Силенко, кобзар нашої нескореної Батьківщини!
Геннадій ДОБРОДЄЄВ
На світлині – Тарас Силенко. Київ, Майдан, середина грудня 2013 р. |
