29 квітня 2012 р., в неділю, о 12.00 в селі Соснівка Олександрівського району Кіровоградської області буде відкрито пам’ятник хліборобам Соснівки, Дев’ятки, Скаржинки і Тирнавки, які загинули післяжнивної пори 1920 року від шабель червоного ескадрону (при нинішній трасі Київ – Знам’янка, поворот на Соснівку – між Вищими і Нижчими Верещаками). Автор пам’ятника – Дмитро Бур’ян (Черкаси). Побудову пам’ятника здійснено коштом Холодноярської ініціативи за участю Історичного клубу “Холодний Яр”. У цей же день, о 15.00, відбудеться покладання квітів до пам’ятника чорноліському отаманові Пилипові Хмарі в с. Цвітне Олександрівського району Кіровоградської області.
30 квітня, у понеділок (вихідний день!), о 11.00, в центрі села Мельники Чигиринського району Черкаської області розпочнуться вшанування Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака, козаків та старшин полку гайдамаків Холодного Яру.

У програмі вшанувань – покладання квітів на могилі Василя Чучупака та братській могилі холодноярців на кладовищі села Мельники, меморіальний мітинг біля пам’ятника Героям Холодного Яру та пам’ятника Юрію Горлісу-Горському (в центрі с. Мельники, біля школи), реконструкція бою холодноярців з більшовиками (100 м праворуч від дороги Мельники – Кресельці, 1,5 км від місця проведення мітингу; відповідальний Олег Островський), покладання квітів до меморіалу Холодноярським героям на хуторі Кресельці (біля Креселецького лісництва), освячення зброї та прапорів на берегах Гайдамацького ставу (неподалік Мотриного монастиря, табличка “Монастирський став”), поминальний обід, екскурсія до дуба Максима Залізняка, відкриття музею Холодного Яру на хуторі Буда та концерт за участю кращих українських співаків, зокрема кобзарів Тараса Силенка і Тараса Компаніченка, лідера гурту “Тінь Сонця” Сергія Василюка, бардів Гриця Лук’яненка, Володимира Самайди, Володимира Гонського, Василя Панченка та інших.
Запрошуємо до участі членів Історичного клубу “Холодний Яр”, патріотичних організацій, козацьких товариств, військово-історичних клубів, партій, журналістів, народних депутатів усіх рівнів, читачів “Незборимої нації”, “Шляху перемоги”, “Літературної України”, “Козацького краю”, “Української літературної газети”, “Українського слова”, “Свободи”, “Української газети”, “Нації і держави”, всіх небайдужих. Запрошуємо українські телеканали висвітлити меморіальні заходи в Холодному Яру.
Якщо інші об’єднання, партії, товариства та фізичні особи виявлять бажання бути офіційними співорганізаторами заходів у Холодному Яру, то мають внести благодійні внески на організацію урочистостей.
У заходах візьме участь делегація Львівської обласної ради на чолі з її головою Олегом Панькевичем.
До зустрічі в Холодному Яру!
Довідки: 098-00-26-994 (Петро), 066-270-20-98 (Максим),
066-709-83-16 (Владислав).

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

На світлині – фрагмент минулорічних вшанувань. Кресельці, 17 квітня 2012 р.

1 травня 1653 р. Тиміш Хмельницький здобув перемогу під Яссами.
1 травня 1915 р. загинув Іван Лаврук, організатор січового руху, стрілець 2-го куреня УСС.
1 травня 1922 р. створено Подільську повстанську групу на чолі з Яковом Гальчевським.
2 травня 1125 р. помер Великий князь київський Володимир Мономах.
2 травня 1512 р. князь Костянтин Острозький розбив татар під Вишневцем.
2 травня 1848 р. в Галичині створено Головну Руську Раду.
2 травня 1959 р. помер Микола Терлецький, учасник Визвольної боротьби у 1918 – 1920-х рр., вояк 1-ї УД УНА (1945).
3 травня 1873 р. народився Павло Скоропадський, Гетьман України.
3 травня 1905 р. помер Іван Ротар, керівник Чорноморської громади РУП, голова катеринодарської “Просвіти”.
3 травня 1924 р. загинув Микола Міхновський.
3 травня 1946 р. вояки УПА знищили генерал-полковника НКВД Москаленка.
3 травня 1969 р. помер Микола Дусько, козак 2 полку Чорних запорожців, учасник походу запорожців під проводом Петра Болбочана на Крим, лицар Залізного хреста Армії УНР.
4 травня 1733 р. помер запорозький кошовий отаман Кость Гордієнко.
4 травня 1838 р. викуплено з кріпацтва Тараса Шевченка.
4 травня 1949 р. народився Володимир Івасюк.
5 травня 1877 р. народився Михайло Волошин, командант куреня УСС, диригент хору, віце-президент Союзу українських адвокатів.
5 травня 1880 р. народився Олександр Пилькевич, член Центральної Ради, генерал-хорунжий Армії УНР.
5 травня 1898 р. народився Георгій Ткаченко, старосвітський кобзар.
5 травня 1900 р. Кирило Трильовський заснував товариство “Січ” у с. Завалля на Снятинщині.
5 травня 1917 р. у Києві почався 1-й Всеукраїнський військовий з’їзд.
5 травня 1917 р. створено Український генеральний військовий комітет.
5 травня 1984 р. в російських концтаборах загинув Олекса Тихий.
5 травня 2005 р. помер поет Іван Гнатюк, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка.
6 травня 1920 р. переможно завершився Перший зимовий похід Армії УНР.
6 травня 1970 р. помер Євген Пиндус, січовий стрілець, старшина УГА, кооператор, педагог, 1-й заступник шефа канцелярії дивізії “Галичина”.
7 травня 1840 р. народився Марко Кропивницький, драматург, режисер і актор.
7 травня 1900 р. народився Юрій Липа, філософ, поет, лікар УПА.
8 травня 1894 р. народився Іван Пекарчук, підполковник Армії УНР, член штабу Українського визвольного війська (1943).
8 травня 1895 р. народився Петро Васкул, сотник УГА, член Проводу ОУН.
9 травня 1890 р. народився Кирило Осьмак, президент УГВР.
9 травня 1921 р. від московської кулі загинув Кость Пестушко, отаман Степової дивізії.
9 травня 1933 р. москалі розстріляли українських підпільників Сергія Клепача, Андрія Череп’яного, Феодосія Череп’яного та Павла Великого.
9 травня 1959 р. помер Григорій Трух, командир сотні УСС, редактор часописів “Наш Приятель” і “Світло”.
9 травня 1984 р. помер козак Армії УНР, письменник Борис Антоненко-Давидович.
10 травня 1879 р. народився Симон Петлюра, Головний отаман Армії УНР.
10 травня 1940 р. москалі розстріляли Якова Водяного, черкаського полковника Вільного козацтва.
12 травня 1895 р. у перемишльській гімназії почали викладати українською мовою.
12 травня 1901 р. в родині вченого Івана Пулюя народився Олександр Пулюй, січовий стрілець, хорунжий УГА та Армії УНР, винахідник.
12 травня 1920 р. у Кривому Розі постала Степова дивізія.
13 травня 1849 р. народився письменник Панас Мирний.
13 травня 1933 р. застрелився письменник Микола Хвильовий.
13 травня 2010 р. – День Матері.
14 травня 1871 р. народився письменник Василь Стефаник.
14 травня 1895 р. народився Василь Голинський, стрілець Гуцульської сотні УСС та Гуцульського куреня УГА.
14 травня 1941 р. від московської руки загинув Ананій Волинець, повстанський отаман, підполковник Армії УНР.
15 травня 1857 р. народився письменник Андрій Чайковський.
15 травня 1859 р. народився Панас Саксаганський, один з основоположників українського професійного театру.
15 травня 1897 р. народився Петро Сандуляк, поручник дивізії “Галичина”.
15 травня 1939 р. помер Павло Ковжун, художник, редактор газети “Козацька думка”, працівник інформаційного бюро Сірої дивізії Армії УНР.
15 травня 1981 р. помер Максим (Тарас) Бульба-Боровець, отаман УПА “Поліська Січ” (1941), командир Української народно-революційної армії (1943).
16 травня 1638 р. запорозький гетьман Яків Острянин на р. Стариці розбив польське військо.
16 травня 1648 р. Богдан Хмельницький розгромив річпосполитське військо під Жовтими Водами.
16 травня 1954 р. вибухнуло повстання політв’язнів у Кінгірі.
16 травня 1960 р. в російській неволі загинув Кирило Осьмак, президент УГВР.
17 травня 1887 р. народився Кость Мельник, поручник УГА та дивізії “Галичина”.
18 травня 1876 р. Емським указом російський уряд заборонив українське письменство, видання і ввезення з-за кордону української літератури, заборонив театральні вистави українською мовою.
18 травня 1920 р. загинув Гриць Бурба, командир 4-ї сотні полку Чорних запорожців, лицар Залізного хреста Армії УНР.
18 травня 1920 р. у бою з котовцями загинув Ілько Зінько, козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців Армії УНР.
18 травня 1920 р. у бою проти червоних загинув Олекса Савенко, козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців Армії УНР, лицар Залізного хреста Армії УНР.
18 – 20 травня 1979 р. загинув композитор і співак Володимир Івасюк.
19 травня 1975 р.  помер Павло Сумароків, старшина полку Чорних запорожців, командир 6-ї сотні 30-го полку дивізії “Галичина”, лицар Залізного хреста Армії УНР.
20 травня 1969 р. помер Ріхард Ярий, сотник УГА, сотник Армії УНР, член Проводу ОУН(б), полковник ДУН. 
21 травня 1892 р. народився Кость Смовський, командир 1-ї бригади Окремої кінної дивізії, генерал-хорунжий Армії УНР.
21 травня 1895 р. народився Олександр Хмара, сотник УГА, поручник дивізії “Галичина”.
21 травня 1896 р. народився Борис Шевченко, командир 1-ї сотні Окремого кінного партизанського дивізіону ім. П. Болбочана, лицар Залізного хреста Армії УНР.
21 травня 1896 р. народився Іван Лемішка, командир сотні 1-го ескадрону 8-ї бригади УГА, лікар дивізії 1-ї УД УНА.
22 травня 1861 р. Тараса Шевченка перепоховали на Чернечій горі біля Канева.
22 травня 1919 р. поляки розстріляли композитора Остапа Нижанківського, члена Української Національної Ради ЗУНР.
22 травня 1979 р. помер Дмитро Гамонів, півсотенний Вільного козацтва, лицар Залізного хреста Армії УНР, вояк дивізії “Галичина”.
22 травня 1992 р. помер Антін Кущинський, сотник Вільного козацтва, командант Гуцульського коша Карпатської Січі, редактор журналу “Українське козацтво”.
23 травня 1920 р. помер графік Георгій Нарбут.
23 травня 1938 р. від руки московського агента загинув полковник Армії УНР Євген Коновалець, командир корпусу Січових стрільців, начальний командант УВО, голова ПУН.
24 травня 1742 р. помер Гетьман України Пилип Орлик.
25 травня 1630 р. Тарас Трясило під Переяславом розбив польських загарбників.
25 травня 1709 р. москалі зруйнували Чортомлицьку Січ.
25 травня 1926 р. Самуїл Шварцбард убив Симона Петлюру.
25 травня 1995 р. помер Лев Шанковський, вояк УГА і Армії УНР, співзасновник УГВР, український історик.
26 травня 1648 р. Богдан Хмельницький під Корсунем розбив польську армію.
27 травня 1936 р. помер Ігор Лоський, учасник бою під Крутами, історик
27 травня 1970 р. помер старшина УГА, майор Армії УНР, сотник дивізії “Галичина” Михайло Фрайт-Харів.
28 травня 1916 р. помер Іван Франко.
28 травня 1995 р. помер Євген Побігущий-Рен, підстаршина УГА, майор Армії УНР, майор ДУН “Роланд”, майор дивізії “Галичина”.
29 травня 1653 р. Тиміш Хмельницький зазнав поразки під Торговицею.
29 травня 1915 р. помер Клим Гутковський, командант Гуцульської сотні УСС, редактор часопису “Праця”.
29 травня 1952 р. помер Михайло Омелянович-Павленко, начальний комендант УГА, командувач Армії УНР.
29 травня 1964 р. помер Сергій Євтимович, підполковник Армії УНР, поручник дивізії “Галичина”.
29 травня 1968 р. помер Олександр Шандрук-Шандрукевич, командир кулеметної сотні 2-го Запорозького полку Запорозької дивізії, хорунжий дивізії “Галичина”, начальник постачання УНА.
30 травня 1893 р. народився Павло Сумароків, підполковник Армії УНР, сотник дивізії “Галичина”, співак.
31 травня 1896 р. народився Іван Подюк, січовий стрілець, поручник УГА, лікар.
У травні 1921 р. загинув Максим Терещенко, начальник Холодноярського повстанського штабу.

“Літературна Україна”
Газета письменників України.
Передплатний індекс 60974.

“Українська літературна газета”
Передплатний індекс 49118.

Підтримай газети українських письменників!

“Шлях перемоги” в Інтернеті
http://www.ukrnationalism.org.ua/publications/?n=2178

Новий сайт, радимо звернути увагу!
http://unknownwar.info/
“Невідома війна. Незакінчена війна”.

“Мабуть, тому я килимар, що край свій батьківський кохаю…” Отак щиросердно й поетично пояснює витоки своєї творчості Степан Ганжа – неперевершений майстер килимарства, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, заслужений майстер народної творчості України, лауреат премії ім. Данила Щербаківського, володар мистецької премії “Київ” у галузі народного декоративного мистецтва ім. Сергія Колоса. Це підтверджено кожним витвором золотих його рук, усім чвертьвіковим доробком, що його можна побачити в ці дні у трьох залах Національної спілки майстрів народної творчості України – на персональній виставці, присвяченій 70-літньому ювілею митця. Це справдешнє царство рукотворних килимів Степана Олександровича чарує барвами, відлунює героїчними сторінками історії, квітне зелом рідного Поділля, будить ранки горластими півнями, виграє троїстими музиками, виспівує народною піснею – і всіма цими чарами вабить нас у Світ Краси і Добра.
Ось на килимі “Із-за гори, з-за лиману” пливуть козацькі чайки, на весла налягаючи, аж рибам лячно. А ось наша “І слава, і воля”: козаки на конях, готові до походу, гетьман з булавою і старшиною. А ось витканий “Богдан Хмельницький” – мов живий! А там он і Мороз-Морозенко на коні, з шаблею, в ореолі народної любові, а далі – ціла плеяда козаків Мамаїв… І всі сюжети орнаментовані народними узорами, геометричними символами, рослинно-квітковим декором, таким характерним для народного килимарства і вишивки. Не віриться, що це ткалося-викладалося звичайною вовняною ниткою. Глянеш збоку – немов інкрустацію золотою соломкою по дереву бачиш, глянеш здаля – достеменний тобі вітраж, що світлом проміниться, повітрям дихає. Хочеться доторкнутись, побути в теплій аурі цих дивотворінь, зігрітих теплом авторового серця. Справді ж бо, тут “барва з барвою зустрілась – сонце промені пряде” (Степан Ганжа).
Мені особливо рідний отой Степанів розмаїтий барвоцвіт: ми родом з одного села Жорнище, що в Іллінецькому районі на Вінниччині, до того ж ровесники – однокласники, діти війни. І так мені здається-гадається, що сама історія, сива давнина нашого села посилає Степанові з вічності кольорові “слайди”, заховані в нетрях генетичної пам’яті: відтвори, мовляв, покажи людям… Адже село наше засноване ще в першій половині 15 століття. Назва його пов’язана з існуванням великого кар’єру, де добувався жорновий камінь для всієї України. В часи козацькі Жорнище було сотенним містечком Кальницького полку, значним військовим украпленням. Року 1675 польські війська під проводом самого короля вели бої за Жорнище проти війська українського гетьмана Петра Дорошенка. В історію визволення України від польської шляхти козаки Жорниської сотні, найчисельнішої в Кальницькому полку і найбільшої в Брацлавському воєводстві, вписали багато героїчних сторінок.
Ось звідки родом уся Степанова козацька рать, увічнена на килимах! А його Берегині, птахи, квіти, кола та півкола, трикутники, безконечники й хвильки, всі елементи декору – то від природного чуття краси й традиції, а ще від батька – знаного гончаря, майстра народної творчості Олександра Дорофійовича Ганжі та від старшого брата Петра – відомого художника, заслуженого діяча мистецтв України.

Руки батька й круг гончарний з грудки глею – диво з див.
Мабуть, жив таки не марно, коли слід свій залишив.
Це нічого, що у глині, – й нас із неї Бог зліпив.
На преславній Україні мій коханий батько жив.

Багато поетичних рядків присвятить Батькові Степан Олександрович у своїх віршованих збірках “Посвята” і “Цвіт полину”. Нині він ще й визнаний поет-лірик, із власним світовідчуттям і полум’яним серцем. За килимарське мистецтво, до речі, взявся вже у зрілому віці, після закінчення кар’єри соліста балету в знаменитому хорі ім. Григорія Верьовки (з цим колективом він об’їздив мало не весь світ).
Недарма кажуть, що тільки тоді, коли Бог нагороджує свого обранця талантом, помноженим на працездатність, народжується справжній Митець, творчість якого стає надбанням людства. Саме завдяки дивовижній своїй працездатності – до самопосвяти – Степан Ганжа сягнув вершин народного мистецтва. Не думав про славу. Вона знайшла його сама.
Ціну праці він спізнав змалечку, коли доводилося за скибку хліба день у день пасти людям череду, доглядати хвору маму, виконувати домашню сільську роботу, допомагати батькові у гончарюванні. Все життя з глиною, горщиками й макітрами біля випалювальної печі. А ще ж продавати те все за копійки на ярмарку! Чи й було воно, те дитинство у хлопця?

Я не забуду роки ті ніколи, та й як мені їх, роки ті забуть?!
Мене в мішку носила мати в школу, бо не було малого в що узуть…
Обурююсь, коли якийсь витія за тим “щасливим часом” сльози ллє, –
Моя душа від люті шаленіє і вгомонитись серцю не дає.

Так гірко висловить Степан свої дитячі образи через багато літ.
Пригадую і я цей непоодинокий епізод із нашого шкільного дитинства. 1 вересня 1949 року, перший дзвінок… “Камчатка” – так називалось старе, мало пристосоване приміщення, де навчалися молодші класи: школу добудували нам значно пізніше. Більшість із нас босі, вбого одягнені, з полотняними торбинками через плече. Посадили нас за “козли” (парти на п’ятьох). Поруч мене – малий Котигорошко, кругловидий, із синіми, як волошки, очима і світанково рожевими щічками Степанко Ганжа – непосидючий, верткий, мов дзиґа, готовий щомиті кудись бігти: “Ой, у мене багато роботи вдома!”
Не забарився і перший наш “конфлікт”: цей крутько перекинув чорнильницю на мій білий, єдиний на всю школу фартушок (мама моя була вчителькою, тож я мала бути “взірцевою” школяркою). Пам’ятаю перелякані Степанкові очі і щирий жаль у них. Минулися, звісно, і сльози, й образи. Минуло швидко і дитинство наше – на мальовничих пагорбах села, на руїнах давнього муру, що залишився від колись знаменитого чоловічого монастиря, на березі річечки Таранівки, на лісових галявинах, заквітчаних щовесни білим, рожевим і фіолетовим рястом, блакитними пролісками, жовтим первоцвітом, під супровід безлічі народних пісень, що їх виводили голосисті старші дівчата й хлопці по різних кутках села зоряними вечорами.
Ми рано ставали дорослими. По закінченні семирічки Степан пішов до Вінницької школи ФЗО (тепер це називається коледжем). Там і проявився в художній самодіяльності “трудових резервів” його талант танцівника.

У стрибках і піруетах, у поривах до висот
Поєднав життя з балетом і додав собі турбот –
Завше кращим бути й першим, успіх з рук не випускать,
Аби хто не перевершив – досконалості шукать…

Отак жартома напише Степан згодом про свої “творчі муки” у цьому нелегкому мистецькому жанрі, якому віддав 20 років життя. Він звик шукати досконалості у всьому, що становить коло його зацікавлень, захоплень, інтересів. Ось і килимарство – останню і найвірнішу його любов, високо поціновану Шевченківською премією. “Своїми творами Степан Олександрович Ганжа сягнув вершин мистецької досконалості в ім’я Вітчизни, явив нове слово в сучасному українському килимарстві, утвердив унікальність свого творчого доробку в скарбниці народної культури”, – написав Євген Шевченко – голова Національної спілки майстрів народного мистецтва України у передмові до альбому “Степан Ганжа. Килимарство”.
Краса народжується з любові. Я знаю, як багато важить для Степана наше рідне село, ота “маленька цяточка, невидима краплинка на карті світу”, “снаги й любові чисте джерело”. Там пуповина закопана. Там початок всього.
Багато мудрих і працьовитих людей подарувало Україні наше рідне Жорнище. По праву пишатися може село і напрочуд талановитою родиною Ганжів – батьком і двома його синами, котрі прославляють Україну.
На погук ріднокраю щораз озивається серце Митця, коли він стає за свій килимарський верстат, аби явити нам чергове рукотворне диво. Як у вірші:

Уже й виткав половину – квітка квітку доганя,
Витчу рідну Україну та гривастого коня.
А на ньому верхи – долю, власну долю – хай летить
По безмежному роздоллю, щоб уже не зупинить!

Не зупиняй своєї творчої Долі, друже Степане!
З роси й води тобі – на довгі і щасливі літа!

Емма БАБЧУК, заслужений журналіст України

Історичний клуб “Холодний Яр” та редакція газети “Незборима нація” щиро вітають видатного митця і людину без ґанджів – нашого доброго товариша Степана Ганжу – з 70-літтям і бажають довгих літ творчої праці на пожиток нашій Батьківщині.

Привітання ювілярові

Ще небо хмарами не вкрите,
Ще так прозоро сяють роси,
А вже по ліву руку – літо,
А вже по праву руку – осінь!

Ще очі блиску не позбулись,
Ще серце жити не стомилось,
А вже по ліву руку – юність,
А вже по праву руку – зрілість!

А час летить нестримно далі,
Й душа немов би молодіє,
По ліву руку – всі печалі,
По праву руку – всі надії.

Життя не зміряти літами.
А щастя – то важка наука,
Хай буде радість завжди з Вами,
По ліву і по праву руку.

Українська видавнича спілка ім. Юрія Липи видала збірку новел Леоніда Мосендза “Людина покірна”. Збірка видається в незалежній Україні вперше. Передмову до книги написав Роман Коваль. Герої творів – учасники Визвольних змагань українського народу 1917 – 1920-х років.
Книга вперше була видана у Львові в 1937 році, вдруге у Вінніпезі (Канада) 1951 року. Пропонуємо читачам третє видання збірки новел, пронизаних мотивами рішучого спротиву проти української покірності, непримиренністю до ворога і до зрадництва та безкомпромісної боротьби з окупантами. Автор культивує вольову, мужню, непримиренну людину – українця нового типу, зродженого в горнилі боротьби за владу нації на своїй землі.
“Усі твори Л. Мосендза єднає головна ідея – ідея людини “високого лету”, людини сильної волі й шляхетного невгнутого характеру. Мосендз непохитно вірив у велике майбутнє українського народу. Ця віра в нього плила з національним почуванням “поневолі, підсвідомо, як невідлучна частина духового організму”, як писав у передмові до першого видання “Людини покірної” у 1937 р. редактор Л. Нигрицький, додаючи до цього, що “високо розвинений мистецький такт, шляхетність вислову та повне опанування форми ставлять Л. Мосендза на чільному місці в рядах сучасних українських письменників”.
Не зниження, тільки прямування вгору, не плазування, тільки гідна постава – ось прикмети, що на них людина впродовж історії побудувала безсмертні вартості.
Ці ідеї Мосендз проповідує у своїх творах. Цими ідеями він, поруч інших наших письменників, творив нову душу української людини – у протиставленні до намагань наших ворогів перетворити українця у слухняного раба, у покірну людину, – писали в передмові до канадського видання “Людини покірної” 1951 року видавці.
Новели “Брат”, “Хазарин”, “Берладник”, “На утвор”, “Роксолана” та інші, поміщені в збірці, відзначаються не тільки захоплюючими сюжетами, а й оригінальним стилем. Читаєш їх і серце радіє!

Віктор РОГ

Придбати книгу можна за адресою:
01034, м. Київ, вул. Ярославів Вал, 9, п. 4, тел. (044) 234-70-20, 246-47-83.

10 – 14 травня в Ялті відбудеться 21-й Всеукраїнський фестиваль кобзарського мистецтва “Дзвени, бандуро!”. Як відзначила режисер фестивалю, президент “Фонду розвитку культури ім. Василя Соколика”, Оксана Соколик, проведення заходу такого рівня – велика подія для нашого краю, який матиме вплив на розвиток культури як нашого міста, так і всієї України.
“Цього року всеукраїнський фестиваль кобзарського мистецтва “Дзвени, бандуро!” отримав ім’я свого засновника – бандуриста, видатного дослідника кобзарського мистецтва, заслуженого працівника культури України Олексія Нирка. Вперше в рамках фестивалю, окрім концертів і майстер-класів видатних виконавців і педагогів України, відбудеться конкурс молодих виконавців”, – повідомила Оксана Соколик.
Фестиваль-конкурс проводиться в номінаціях “Соліст” та “Ансамбль”. У фестивалі-конкурсі можуть брати участь колективи (професійні й самодіяльні), окремі виконавці. Для участі в конкурсі необхідно підготувати два концертних номери. Час звучання – до 10 хвилин. Для участі у фіналі необхідно підготувати обов’язковий твір – Гімн України “Ще не вмерла Україна” (у тональності Соль мажор).
У рамках проведення фестивалю-конкурсу проводиться науково-практична конференція, майстер-клас видатних діячів кобзарського мистецтва, концерти учасників фестивалю на концертних майданчиках Великої Ялти.
Заявки на участь у всеукраїнському фестивалі-конкурсі кобзарського мистецтва “Дзвени, бандуро!” приймаються за адресою nyrko_bandura@mail.ru, nmck.nt@mail.ru

28 березня у Бориспільській міській раді відбулася презентація другого (доповненого) видання книжки Романа Коваля “Отаман Зелений”, у якій ідеться про отамана Дніпровської повстанської дивізії Зеленого (Данила Терпила), його драматичні стосунки із Симоном Петлюрою, боротьбу повстанців проти Красної армії та денікінців у 1919 – 1921 роках. Події відбуваються у Києві та неподалік Києва, зокрема і на території сучасного Бориспільського району.
У книжці з’явилися нові розділи, а саме “Серед народу комі”, “Зелений і Директорія”, “На думку Думіна”, “Болбочан і Директорія”, “Каральна експедиція Петлюри”, “Братовбивство під Обуховом”, “У Трипіллі”, “Люте время”, “Грушевський і Винниченко пропонують катам співпрацю”, “Визволення Трипілля”, “Нещасливе отаманування Мусія Таценка”, “Побиття “кацапні” та зрадників у Воронькові”.
Книга вражає багатими і надзвичайно цікавими додатками, серед яких є спогади старшин УГА Луки Луціва та Василя Ілащука про організовану отаманом Зеленим втечу з денікінського полону 184 стрільців і старшин Галицької армії, спогади старшини Осадного корпусу Січових стрільців Осипа Думіна (Антона Крезуба) про перебування у 1921 р. у Гощівському партизанському загоні та повстанському загоні ім. отамана Зеленого. У розділі “Останні свідчення” вміщено спомини про отамана Зеленого, начальника його кулеметної команди Федора Петриченка, розповідь Федора Пустового, розвідника отамана Зеленого; історія роду Грицька Терпила, розповіді людей, які, прочитавши книгу “Отаман Зелений”, пригадали, що про Зеленого говорили їхні родичі чи знайомі, нариси про зеленівців зі Стайок, Гребенів, Кийлова та інших сіл.
Удвічі збільшився “Неповний список козаків і старшин Дніпровської повстанської дивізії та загону ім. отамана Зеленого”. Чимало біографій подано з фотографіями. Загалом у книзі опубліковано 215 фотографій, картин і листівок, з них 75 надруковано вперше. У списку козаків загону отамана Зеленого можна побачити мешканців села Кийлів Бориспільського району – двоюрідного діда письменника Олеся Бердника Петра Олександровича Бердника (1881 – 1933) та Івана Олександровича Маслюка (1890 – 1941), якого червоні розстріляли у Воронькові. Петро Бердник і Іван Маслюк були перевізниками через Дніпро, які сприяли отаманові Зеленому, а також допомагали підтримувати зв’язок зеленівців із сотнею Івана Черпака з Воронькова.
Серед документів із грифом “совершенно секретно” можна прочитати про повстанський рух і “бандитські гнізда” у Ржищеві, Трипіллі, Макарові та Борисполі у грудні 1921 року. Цікаві спогади про перебування зеленівців у Рудякові та Рудяківському лісі, а також про тимчасове визволення від “большевицько-кацапської кормиги” села Вороньків улітку 1921 року.
Так описала свою оцінку книжки учасниця її презентації Лариса Громадська.
А журналіст Вадим Шапошников описав саму подію, яку назвав “унікальною презентацією”. Ось його думка: “На справжнє свято українського національного духу перетворилася 28 березня презентація другого (доповненого) видання книги “Отаман Зелений”, автором якої є відомий історик, письменник, президент Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль. Захід, який проходив в актовій залі виконавчого комітету міської ради, був організований Бориспільською міською партійною організацією ВО “Свобода”. На нього завітали чимало бориспільців – шанувальників дослідницьких праць Романа Миколайовича, присвячених Національно-визвольним змаганням українського народу першої чверті XX століття.
Зустріч з поважним гостем розпочалася виступом заслуженого артиста України, кобзаря Тараса Силенка. “Як рушали козаченьки в січовий похід…” – полилися священні слова його пісні. Кобзар ще не раз виходив на сцену, єднаючи героїчне минуле із сьогоденням.
Хто ж такий отой загадковий отаман, про якого сьогодні вже стільки говорять, пишуть у газетах і по ста роках після його загибелі складають пісні, знімають документальні фільми, пишуть книги?
“Зелений” – це псевдонім Данила Ільковича Терпила – військового і громадського діяча, повстанського отамана, який у 1918 році в Трипіллі, що над Дніпром, підняв українських селян на боротьбу з більшовицькими та денікінськими ордами, воював на території Київської, Чернігівської і Подільської губерній. Ворог оцінював його сили у 35 тисяч козаків. А йому тоді було всього 33 роки…
“…Його більшовики зображували бандитом, а наші деякі українські історики змальовували анархістом, ворохобником, людиною, яка буцімто підняла повстання проти Директорії…”, – зазначав Роман Коваль у вступному слові.
До нього ще ніхто не підходив до вивчення історичної постаті отамана так об’єктивно, зважено, під українським національним кутом зору. Адже свідчення, зібрані дослідником у цій книзі, якраз і спростовують хибну точку зору на зеленівців як на збільшовичених анархістів, схильних до “ярмаркування по чужих кишенях”. Спогад полковника Армії УНР Всеволода Петріва про те, що лад у Дніпровській дивізії був зразковий, підтверджує протилежне. “То був не сон, – писав Всеволод Петрів, командир Гордієнківського полку Армії УНР. – Я бачив ці веселі, грізні лави… бачив Дніпровську дивізію, сформовану без одного кадрового старшини, але карну (дисципліновану. – Р. К.), як Січові Стрільці”, – свідчив Всеволод Петрів.
У своїй книзі Роман Коваль доносить до читача не тільки оцінки червоних окупантів і оточення Симона Петлюри, а й погляд на ті події жителів Трипілля, з якого московські палії зробили “одну майже головешку”. У праці читач може “почути” й голос отамана Зеленого, його вимову, його думку, адже в реставрації образу автор використав два його інтерв’ю, які у стародруках за 1919 рік розшукав його товариш Костянтин Завальнюк.
Доповнюють це видання і стаття про перебування Данила Терпила на засланні, написана нашим земляком, краєзнавцем Андрієм Зилем, й біографічний нарис місцевої журналістки Лариси Громадської про зеленівця, уродженця села Стайки, що на Київщині, добродія Петра Середу, і спогад члена Цупкому Осипа Думіна (Антіна Крезуба) про побиття більшовицької “кацапні” та зрадників у Воронькові партизанським загоном ім. отамана Зеленого.

Завдяки майстерному викладу письменника книга читається на одному подиху, легко, захоплююче.
Варто нагадати, що пан Роман уже не вперше презентує у нашому місті свої книги. І не лише книги, а й фільми. Тож цього разу відбулася прем’єра документального фільму Романа Коваля та Олександра Домбровського “Отаман Ільницький”, в якому розповідається про командира Марківської сотні та Окремого Наддністрянського куреня Армії УНР, полковника Семена Ільницького.
На зустріч з істориком завітав й міський голова Анатолій Федорчук. Радісно. що Анатолій Соловйович, попри зайнятість, цікавиться українською історією – новими дослідженнями її маловідомих сторінок. А ось про майже абсолютну більшість наших освітян цього поки що, на жаль, не скажеш. З усіх персонально запрошених керівників та вчителів міських навчальних закладів у залі були присутні лише директор Бориспільської вечірньої школи Олександр Савченко та проректор Бориспільського інституту муніципального менеджменту Леонтій Сандуляк.
Такий “жест” байдужості важко зрозуміти.
По завершенню зустрічі люди ще довго не розходилися. А ті, хто не встиг придбати книгу “Отаман Зелений”, може це зробити в редакції нашої газети, попередньо звернувшись по телефону 067-734-95-80.
Бориспільська міська організація Всеукраїнського об’єднання “Свобода” висловлює вдячність працівникам виконавчого комітету Бориспільської міської ради за сприяння організації та проведенню зустрічі з істориком Романом Ковалем”.

Тяжко з’ясувати, за яких обставин ідея пошуку “страшного ворога”, що є загрозою для нинішньої влади, з’явилася у тих, хто живучи в Україні, чомусь підозріливо ставиться до всього українського. Але фактом лишається факт: готельно-ресторанний комплекс “Дикий хутір” поруч з холодноярським дубом Максима Залізняка, який очолюють члени Історичного клубу “Холодний Яр” Олег і Леся Островські, влада на Чигиринщині визначила як об’єкт для “бомбардування” контролюючими органами.
Як і торік, посилення тиску на Островських “випадково” співпало в часі з підготовкою до вшанувань Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака, в організації яких Олег і Леся Островські беруть найактивнішу участь. До складу “ескадрильї”, відправленої на знищення “Дикого хутора”, включили всі можливі контролюючі органи – схоже, для них інших бойових завдань у районі не існує…
Несподіванкою для влади стала жорстка реакція ЗМІ на пресинг острівця сучасної холодноярської вольниці. На захист виступили обласні та всеукраїнські газети – “Вечірні Черкаси”, “Прес-Центр”, “Газета по-українськи”. Їх підтримали журналісти інтернет-видань “Провінція” і “Прочерк”, звичайно ж і “Незборимої нації”, а також тележурналісти “Студії-2”. Натиск зменшився та чи надовго?
Замість тихих “розборок хутірського масштабу” справа набула всеукраїнського розголосу. Одразу заявили про підтримку Островських та їхньої справи настоятель чигиринського храму Святих первоверховних апостолів Петра і Павла протоієрей Василь Циріль, відомі письменники Роман Коваль і Василь Шкляр, знаменитий кобзар, заслужений артист України Тарас Силенко та багато інших достойників. Коли ж Олега Островського запросили на “височайше” погодження плану архітектурної забудови, то поруч з отаманом сучасних холодноярських козаків чиновники несподівано для себе побачили людей, вага яких в українському суспільстві не вимірюється тимчасовими політичними посадами – зокрема, прийшли підтримати митрополит, владика Черкаський і Чигиринський Іоанн та заслужений художник України Микола Теліженко.
Місцеві козаки іронічно цікавляться у можновладців, “пошто сєй Гєрасім” регулярно каменюку тягне до човна перевіряючих, коли споряджає їх на чергову перевірку. Про всяк “Козацький край” нагадав, що любити Україну в Україні ж таки поки що наче офіційно не заборонено: “Наш улюблений Холодноярський прапор не має жодного стосунку до кольорів існуючих політичних партій – він абсолютно “політкоректно” чорно-білих кольорів. Правда, з чітко промальованим тризубом: Україну Холодний Яр таки любить понад усе – ніде правду діти! Але ж за це у нас ніби ще не карають?”
Територію “Дикого хутора” вже під час цьогорічних вшанувань, 30 квітня, заплановано переформатувати під музей Холодного Яру – з експозиціями про історію краю, славного тим, що в усі часи давав наснагу борцям за волю. Гармонійно поєднуватиметься з музеєм Визвольної боротьби церква Київського патріархату – на честь Святого праведного Петра Калнишевського, останнього кошового отамана Запорозької Січі. Її зведення завершують отаман Вільного козацтва Холодного Яру Олег Островський, холодноярська берегиня Леся Островська та їхні друзі-меценати.
На честь відкриття музею надвечір 30 квітня на “Дикому хуторі” відбудеться концерт відомих українських співаків – кобзарів та сучасних рок-музикантів.
Вітаємо вас зі святами, шановні прихильники Холодноярського вогню!

Петро ДОБРО
Черкаси – хутір Буда

19 квітня на Лук’янівському цвинтарі м. Києва вшановано українського діяча Зеленого Клину Юрія Глушка. Отець Володимир УПЦ КП звершив панахиду та освятив козацький хрест на могилі українського державника, наголосивши, що присутні на урочистому заході є зерном свободи та любові, котре посіяв Глушко і котре приносить свій плід. Кияни поклали до могили квіти та запалили лампади.
Представник благодійної ініціативи “Героїка” Олег Слабоспицький виступив з доповіддю про життя Юрія Глушка-“Мову”. Промовляли Леонід Грушевий (у минулому – чільний діяч української громади Владивостока) та режисер Сергій Архипчук. У пам’ять про Юрія Глушка та його доньку Наталку, яка похована разом з батьком, звучали псалми кобзаря Сергія Нечипуренка. Попри сильний дощ, віддали шану Глушку-“Мові” декілька десятків киян.
Юрій Глушко народився 4 квітня 1882 р. у с. Нова Басань, тепер Бобровицького району Чернігівської області. Закінчивши Жмеринське та Київське технічне залізничне училища, працював машиністом у Добровільному флоті (морські перевезення з Одеси до Владивостока). З 1907 р. залишається у Владивостоці, отримує диплом механіка торговельного флоту, знайомиться з українським культурним життям у цьому місті. На початку 1909 р. організовує у Владивостоці український хор, вистави та Шевченківські свята. Повернувшись у січні 1918 р. до Владивостока зі служби на Кавказькому фронті, включається в діяльність товариства “Просвіта”, стає головою її ради (19.03.1918). очолює Владивостоцьку українську окружну раду, стає головою 3-го Українського далекосхідного з’їзду, що звернувся з вимогою визнання Зеленого Клину частиною України. Наступний з’їзд визнає найвищим виконавчим органом Український далекосхiднiй секретарiат, на чолі якого стає Юрій Глушко. Навесні 1919 р. у Владивостоці створюється 1-й Новозапорозький курінь Вільного козацтва. З приходом армії Колчака Глушка арештовують, але йому вдається втекти. Після розгрому білих на Далекому Сході Юрій Глушко керує секретаріатом аж до приходу більшовиків 5 листопада 1922 року. Тепер до тюрми його кидають більшовики. В ув’язненні Юрій Глушко перебуває до 1927 року. У 1931 р. повертається до України, здобуває диплом інженера будівельника шляхів. У 1939 – 1941 рр. працював на інженерних посадах у будівельних організаціях. Жив під чужим прізвищем.
Помер Юрій Глушко 28 жовтня 1942 р. у великій скруті.
Вічна пам’ять!

В українську історію Михайло Гаврилко увійшов як скульптор, художник та організатор війська – Українських січових стрільців, Сірої дивізії Армії УНР та повстансько-партизанських загонів на Полтавщині.
Хоч Михайло Гаврилко родом з Полтавщини, але саме в Болехові розквітнув його творчий геній: напередодні Першої світової він творив тут свою Шевченкіану, а вже 1915 року в лавах УСС звільняв місто від російського війська.

Болехів - єдине місто в Україні, де є вулиця Михайла Гаврилка. Тепер тут буде йому пам'ятник. Його проект створив львівський скульптор Василь Ярич. Пам'ятник Гаврилкові поруч з майбутнім пам'ятником січовому стрільцю й художнику Іванові Іванцю та стелою з іменами січових стрільців, чиє життя пов'язане з Болеховом, сформують меморіал Стрілецької слави, проект якого вже виготовив художник Орест Скоп.

Проект пам’ятника Михайлові Гаврилку затверджений художньою радою у Львові. Він буде виготовлений із бронзи та граніту. Приблизна вартість робіт і матеріалу – 400 тисяч гривень.
Звертаємося до українського громадянства із закликом допомогти втілити шляхетну ідею, переказавши кошти на рахунок: Івано-Франківське управління АТ “Ощадбанк”, МФО  336503,  код  09336500, р/р 29097134, 10008/0161 – 10008/0168, особовий рахунок 26205000467207, Гавц-Дармохвал Лариса Володимирівна, транзитний,  Болехів, на пам’ятник Михайлові Гаврилку.

Лариса ДАРМОХВАЛ, голова Болехівської міської організації Союзу українок;
Роман КОВАЛЬ, президент Історичного клубу “Холодний Яр”;
Степан ВОЛКОВЕЦЬКИЙ, голова Івано-Франківської обласної організації “Просвіта”;
Богдан МЕЛЬНИК, голова Болехівської МО Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка.

ПИНДУС Євген (18.08.1900, с. Ладичин, тепер Теребовлянського р-ну Тернопільської обл. – 6.05.1970, Детройт). Військовий і громадський діяч, інженер, кооператор, педагог; директор підприємства “Будівельна спілка Івана Левинського” (1938), професор Рільничої академії (1940), 1-й заступник шефа канцелярії дивізії “Галичина” (28.04.1943) та 1-ї УД УНА (1943 – 1945); військові звання – січовий стрілець, старшина УГА.
У повоєнні роки брав участь у роботі представництва уряду УНР у Лондоні.

З оригіналу. Публікується вперше.
Фотографію надав Богдан Маців.

У березні – квітні 1919 р. навколо Києва і у Києві вибухнуло могутнє повстання на чолі з отаманом Зеленим, Бурлакою та Ільком Струком. Гасло повстанців – “Геть комісарів з України!”
До повстанців приєдналися робітники подільських заводів, які вже відчули гіркий смак “диктатури пролетаріату”. Куренівка, Поділ та Святошин були повністю очищені від чекістського сміття, повстанці пробилися на Хрещатик, на балконі міської думи у центрі Києва було вивішено український прапор.
Ворог кинув всі сили на українських повстанців. Карателями керували Клим Ворошилов, Григорій Петровський та Андрій Бубнов. Жорстокі бої точилися цілий день. Увечері на Поділ та Куренівку підтягнулися так звані “інтернаціональні загони” Лі Сю Ляна та Віхмана. Та повстанці завзято боронили стольний град. Усе ж під натиском переважаючих сил ворога повстанці відступити і взяли в облогу Київ, продовжуючи завдавати московській комуні болючих ударів.
8 квітня Оболонська та Подільська районні організації ВО “Свобода” провели інформаційну кампанію, спрямовану на висвітлення однієї з найбільш замовчуваних за часів совєтської окупації сторінок української історії – Куренівського повстання. Свободівці розповсюдили серед киян понад тисячу листівок, в яких розповідалося про героїчну боротьбу повстанських отаманів з більшовицькими окупантами у квітні 1919 року.
Коментуючи цей захід, кандидат історичних наук, член Київського міського комітету ВО “Свобода” Євген Костюк відзначив, що червоні окупанти, попри всі зусилля, не змогли знищити пам’ять про героїв Куренівського повстання, яка надихає на нові перемоги, будить націю від сну, веде її до панування у своїй державі, на своїй, Богом даній землі. “Наше завдання – донести до киян правду про справжніх українських героїв, гідно вшанувати їх пам’ять та бути достойними своїх славних попередників, – сказав він. – Саме їхні імена мають бути увічнені у назвах вулиць, площ і парків, пам’ятники їм мають стояти у центрі Києва. Вулиця Героїв Куренівського повстання – це лише маленька частка тієї шани, яку ми повинні віддати захисникам стольного граду, її поява на карті Києва має стати першим кроком до відновлення історичної справедливості, відтворення справжньої історії нашого древнього міста”.