З нагоди 94-ї річниці проголошення самостійної Кубанської Народної Республіки у Києво-Могилянській академії відбулося свято кубанської пісні. Організатором виступив Історичний клуб “Холодний Яр”.
“16 лютого 1918 р. Законодавча рада Кубані устами Миколи Рябовола проголосила самостійну Кубанську Народну Республіку, – розпочав вечір ведучий Роман Коваль. – Через декілька днів на приватній нараді членів Законодавчої ради було ухвалено рішення про прилучення Кубані на федеративних засадах до України”.
Роман Коваль оголосив першу пісню вечора: “Посіяли гайдамаки”, слова Тараса Шевченка, музика Віктора Захарченка, художнього керівника Кубанського козачого хору. Виконує заслужений артист України Тарас Силенко”.
І потужна, енергетично напоєна, пісня полилася залом…
Учасники вечора отримали щасливу нагоду насолодитися й чарівним співом народної артистки України, лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка, Героя України Ніни Матвієнко. Вона виконала пісні “Полюбила Петруся” та “Ходить сорока коло потока”, а тоді у дуеті з Тарасом Силенком “Ой там, у саду, під яблунькою”.
Як стихла овація, Роман Коваль продовжив: “У Новочеркаську розпочала роботу Південно-руська конференція. Під час спільної вечері один сенатор з денікінського табору несподівано звернувся до кубанців:
– Кубанци, спойтє что-нібуть, ви – такіє музикальниє!
Член Кубанської Ради Степан Манжула, не чекаючи запрошення вдруге, ворухнув пишними чорними вусами і скомандував:
– Петро Макаренко – баритон; Грицько Омельченко – бас, Іван Макаренко – другий тенор. Ставайте сюди!
Усі, як по команді, встали і Манжула високим тенором почав:

Із-за гори, з-за лиману вітер повіває,
Та вже ж Москва Запорожжя кругом обступає...

Проспівали до останньої строфи, згадавши багаторазово москалів, їхніх грабіжників-офіцерів, драгунів, генералів тощо. “Класна кімната, де вечеряли, – згадував кубанський прем’єр Василь Іванис, – наповнилася рідкісної краси звуками української мови, якою проказувалося про страшні злочини москалів проти прадідів отих гарних, у черкесках, співаків, які з такою дикцією кожне слово вимовляли, що й найглухіший мусив усе второпати. Це був спів зґвалтованої душі... При цьому співі всі присутні заніміли, застигла й обслуга з роззявленими ротами. Здавалося, що бодай тепер московські професори зрозуміють, які далекі їхні кров і кістки від кубанських козаків!
Коли останні акорди цього нечуваного на Дону й забороненого в Росії співу ще долітали до найдальших закутин, усі сиділи, як зачаровані. Ще мент і всі почали мовчки прощатися.
Послухаймо цю пісню і ми!”
Її з почуттям виконав Тарас Силенко. Учасники вечора могли уявити стан денікінців, які змушені були до кінця прослухати цей вирок московській грабіжницькій політиці…  
“Ох і не стелися, хрещатий барвінку”, – ведучий оголосив наступний виступ. – Цю пісню співав бандурист Семен Федорович Бриж зі станиці Канівської. Його доля трагічна – як і більшості бандуристів. 1943 року після арешту органами НКВД керівника Канівської капели бандуристів Степана Жарка Семен Бриж застрелився у плавнях біля рідної станиці. Сьогодні цю пісню виконає соліст Національної капели бандуристів ім. Георгія Майбороди Ярослав Чорногуз”.
Після Ярослава Чорногуза поетеса Ольга Страшенко прочитала вірш “Бандура Михайла Теліги” – про кубанського бандуриста, учасника боротьби на боці УНР.
Ведучий вечора згадав “незлим тихим словом” Олександра Кошиця, який на початку ХХ століття зібрав на Кубані близько тисячі пісень кубанських козаків. Кошиць згадував: “Я пильно стежив за обличчями співаків: буденне спливало з них, із тягом пісні вони робились сумними, поважними... зворушеними. Голоси ставали більш чулими і виразними. В них говорила загальна душа нашого народу, для якої подія, що оспівувалась, не була мертва сторінка історії, а жива, свіжа рана, що стікає живою кров’ю і болить правдивим, живим болем. З їхніх очей на мене дивився сум моєї Батьківщини, історія оживала й дихала холодом минулого… Кожного разу після таких духовних подій я був повний якогось духовного тремтіння, що не покидало мене дуже довго і давало настрій на цілі роки...”
Багато зворушливих моментів пережив композитор. “Доля дала мені найбільше щастя, – писав він, – балакати наче в якомусь містичному тумані з самою історією,  чути, як б’ється серце всієї нації, сама моя Батьківщина шепотіла мені на вухо усі свої жалі, свої образи, свої скарги, свої сподівання. За це я дякую моїй долі! Це просвітило мій розум, дало національну силу моїй душі, національно ушляхетнило моє серце й навіки спрямувало мою життєву працю”.
Давайте послухаємо одну з таких пісень!
“Ой колись була розкіш-воля”. Пісню записано у станиці Новосергіївській Крилівського району Кубанського краю. Виконає її Тетяна Лобода”.
Виступ бандуристки схвилював присутніх, а їхні щирі оплески – бандуристку.
“За три літа Олександру Кошицю пощастило зібрати близько тисячі пісень кубанських козаків, – продовжував Роман Коваль. – 500 із них, оформлених у 10 збірників по 50 пісень у кожному, композитор надіслав до Катеринодара. Ці пісні, на переконання Олександра Кошиця, були “скарбом найвищої художньої та історичної цінності”. Весь цей, надісланий до Кубанського статистичного комітету, пісенний матеріал зник. У 1910 р. Олександр Кошиць шукав його чи не в усіх кубанських установах, та слід їхній уже прохолонув... “Так закінчувались у Росії всі українські справи”, – написав у своїх “Спогадах” Олександр Кошиць. Зберігся лише один збірник кубанських пісень, впорядкований композитором… “Там, на Кубані”, виконує Сергій Василюк, лідер гурту “Тінь сонця”.
Сергій Василюк, як і Тетяна Лобода, спеціально вивчили кубанські пісні до цього свята. Це було одним із завдань Історичного клубу “Холодний Яр” – спонукати українських співаків повернутися обличчям до кубанської спадщини нашого народу.
Могутньо пролунала пісня у виконанні Сергія Василюка!
Далі на авансцену вийшов гурт “Хорея козацька” (художній керівник, заслужений артист України Тарас Компаніченко). Геніальні музики виконали кубанські варіанти відомих в Україні пісень “Ой на горі там женці жнуть” та “Засвіт встали козаченьки”,  а також кубанський варіант українського гімну “Ще не вмерла Україна”.
Цього вечора, вперше за майже сто літ, пролунала зі сцени призабута, але тепер відтворена пісня на смерть Миколи Рябовола – голови Законодавчої Ради Кубані, якого вбили денікінці в Ростові над Доном 14 червня 1919 р. – за публічну критику злочинної політики керівників Добровольчої армії.
Кубанські козаки, дізнавшись про вбивство голови Законодавчої Ради, почали поодинці та невеликими гуртами тікати з фронту. Настрій кубанців був такий: “Як ми будемо битися за Росію, за руських, що тим часом отак порядкують у нашій хаті – стріляють і вішають найкращих наших людей?!”. Дезертирів із Добровольчої армії населення станиць не засуджувало, навпаки – вважало патріотами. Крах Добровольчої армії ставав неминучим.
Глибокий сум, що огорнув край, висловив у своєму вірші кубанський козак Дмитро Петренко. Цей вірш, що починався зі слів “Плач, Кубане, краю рідний”, став народною піснею. І ось 21 лютого 2012 р. цю пісню повернув до життя гурт “Хорея козацька”.
Тарас Компаніченко виконав також пісню про трагічну долю кубанського козацтва у 1920 – 1930-х роках, записану, очевидно, у станиці Павлівській.

Колись було времня, времня золоте,
А нині настало лихе, прокляте,
Худобу забрали, добро розтягли,
Невинних козаків в тюрму забрали…

На завершення свята тріо “Вольниця” блискуче виконало пісню, яка народилася у станиці Старовеличківській, – “Тече Кубань аж у лиман” (солістка Владислава Кудлай).
Закінчився вечір спільним виконанням учасників вечора пісні “Там, на Кубані”.

Так не пускають наші враги,
Б’ють нас і ріжуть гострим мечом,
Б’ють нас і ріжуть гострим мечом,
Б’ють нас і ріжуть гострим мечом,
Но ми докажем своїм клинком!
Но ми докажем своїм клинком!!!

Публіка з ентузіазмом дякувала за чудовий вечір, за свято духовного єднання з Кубанню.
Історичний клуб “Холодний Яр” щиро дякує президентові Києво-Могилянської академії Сергієві Квіту та директорові культурно-мистецького центру академії Миколі Вержбицькому за сприяння!

На світлині – Кубанська капела бандуристів”. Катеринодар, 1912 р.

1 березня 1901 р. народився Степан Щербак, герой Другого зимового походу.
1 березня 1918 р. червоні москалі розстріляли юнака-бандуриста з Кубані Міняйленка.
2 березня 1861 р. в Україні скасовано кріпацтво.
2 березня 1980 р. помер письменник Павло Штепа.
3 березня 1890 р. народився Герасим Нестеренко (холодноярський отаман Орел).
3 березня 1921 р. загинув звенигородський кошовий Вільного козацтва Семен Гризло.
3 березня 1939 р. в московській катівні загинув Гриць Коссак, командир ІІІ корпусу УГА.
4 березня 1750 р. відновлено гетьманство в Україні.
4 березня 1952 р. загинув художник УПА Ніл Хасевич.
4 березня 1962 р. помер Никифор Гірняк, командант Коша УСС, отаман УГА.
5 березня 1878 р. народився Ілько Гаврилюк, сотник УГА, поет, учитель.
5 березня 1882 р. народився Ярослав Воєвідка, командир 1-го гарматного полку бригади УСС Галицької армії.
5 березня 1950 р. у бою з москалями загинув Роман Шухевич.
5 березня 1950 р. помер Василь Шкляр, член Центральної Ради, підполковник Армії УНР.
5 березня 1953 р. здох Йосип Сталін, кат українського народу.
6 березня 1892 р. народився Іван Чмола, організатор “Пласту”, командир 3-го полку СС, начальник Коша СС, полковник Армії УНР.
7 березня 1882 р. народився Гриць Коссак, командант Легіону УСС.
8 березня 972 р. загинув князь Святослав Завойовник.
8 березня 1889 р. народився бандурист Олександр Корнієвський.
8 березня 1908 р. народився Тарас Бульба-Боровець, отаман УПА “Поліська Січ”.
8 березня 1930 р. в бою загинув отаман Андрій Блажевський.
8 березня 1960 р. помер генерал-хорунжий Армії УНР Кость Смовський.
9 березня 1814 р. народився Тарас Шевченко.
9 березня 1865 р. театр Омеляна Бачинського зі Львова на Шевченківському вечорі в Перемишлі вперше виконав гімн “Ще не вмерла Україна”.
9 березня 1868 р. народився Кіндрат Бардіж, організатор Вільного козацтва на Кубані.
9 березня 1894 р. народився Роман Сушко, командир куреня УСС, куреня 1-го полку Київських СС та 11-ї пішої дивізії корпусу Січових стрільців, крайовий командант УВО на Західній Україні, член проводу ПУН, командир Українського легіону в складі Вермахту.
9 березня 1918 р. москалі розстріляли Кіндрата Бардіжа, його батька та синів Віанора й Миколу.
9 березня 1970 р. помер Петро Будз, начальник оперативного штабу 2-ї Коломийської бригади УГА, співредактор щомісячника “Український Скиталець”.
10 березня 1787 р. народився Устим Кармалюк.
10 березня 1842 р. народився Микола Лисенко.
10 березня 1861 р. помер Тарас Шевченко.
14 березня 1822 р. в Києві поставлено першу виставу українською мовою.
14 березня 1879 р. народився Федір Гудима, полковник Армії УНР.
14 березня 1921 р. москалі вбили отамана Олександра Квашу.
14 березня 1939 р. в Хусті проголошено державу Карпатська Україна.
15 березня 1892 р. народився Василь Бачинський, сотник УГА,  адвокат, редактор часописів “Подільський голос”, “Народна освіта” та “Народна справа”, автор спомину про Марусю Соколовську.
16 березня 1894 р. народився Юрій Дараган, поет, сотник Армії УНР.
16 березня 1897 р. народився Ларіон Загородній, керівник Холодноярської організації.
16 березня 1917 р. засновано Український військовий клуб ім. Павла Полуботка.
16 березня 1943 р. в російських концтаборах загинув Степан Жарко, художній керівник капели бандуристів кубанської станиці Канівської.
16 березня 1946 р. у Лук’янівській тюрмі загинув Володимир Сінклер, генерал-поручник Армії Української Держави й Армії УНР.
17 березня 1874 р. народився Августин Волошин, президент Карпатської України.
17 березня 1917 р. в Києві постала Центральна Рада.
17 березня 1937 р. помер Гаврило Базильський, генерал-хорунжий Армії УНР.
18 березня 1880 р. народився Роман Дудинський, командир 1-го куреня УСС, командир II (Коломийської) бригади УГА.
18 березня 1882 р. народився Олекса Іванчук, хорунжий УСС, етнограф.
19 березня 1895 р. народився Гриць Голинський, командир Гуцульського куреня УГА.
19 березня 1918 р. у Києві на Аскольдовій могилі поховали крутянців.
19 березня 1930 р. народилася поетеса Ліна Костенко.
19 березня 1989 р. помер Іван Лютий-Лютенко, звенигородський отаман.
20 березня 1632 р. народився Гетьман України Іван Мазепа.
21 березня 1888 р. народився Василь Іванис, голова уряду Кубані.
22 березня 1943 р. загинув Яків Гальчевський, подільський отаман.
23 березня 1903 р. народився Петро Гузій, кубанський бандурист.
23 березня 1917 р. загинув Омелян Левицький, командант Гуцульської сотні УСС.
24 березня 1113 р. князь Володимир Мономах розгромив половців на р. Солониці.
24 березня 1890 р. народився Осип “Юно” Навроцький, чотар УСС, сотник УГА, майор Армії УНР (на еміграції), поручник дивізії “Галичина”, головний директор видавництва “Червона калина”, співредактор Історичного календаря-альманаху “Червоної калини”,  шеф канцелярії Військової управи дивізії “Галичина”.
24 березня 1897 р. народився Іван Липовецький, сотник Армії УНР, редактор і видавець “Бюлетеня союзу бувших українських вояків у Канаді” та журналу “Дороговказ”.
24 березня 1956 р. помер Василь Бачинський, сотник УГА,  адвокат, редактор.
24 березня 1969 р. помер Ярослав Сенчина, чотар УГА, старшина дивізії “Галичина”, вчитель.
25 березня 1651 р. полковник Іван Богун розбив поляків під Вінницею.
25 березня 1880 р. народився Гаврило Базильський, генерал-хорунжий Армії УНР.
25 березня 1890 р. народився Остап Вахнянин, хорунжий УСС, педагог, організатор “Пласту”.
25 березня 1896 р. народився Борис Монкевич, сотник Армії УНР, історик.
25 березня 1896 р. народився Олекса Яворський, поручник УГА, старшина Синьої сотні 3-го Окремого кінного полку Армії УНР, учасник Першого зимового походу Армії УНР, старший десятник дивізії “Галичина”, адвокат.
25 березня 1897 р. народився Гаврило Куреда-Чорний, переяславський отаман.
25 березня 1910 р. народився поет УПА Михайло Дяченко (“Марко Боєслав”).
26 березня 1664 р. поляки розстріляли під Корсунем Івана Виговського.
27 вересня 1911 р. народився Михайло Сорока, член Крайової екзекутиви ОУН, багатолітній політв’язень.
28 березня 1623 р. народився Роман Ракушка-Романовський, козацький літописець, автор “Літопису Самовидця”.
28 березня 1885 р. народився Роман Самокиш, організатор Вільного козацтва, командир полку Армії УНР, актор.
28 березня 1912 р. народився Олекса Гірник, герой України.
29 березня 1921 р. помер Адріан Кащенко, письменник і видавець.
29 березня 1973 р. помер митрополит Ілларіон – професор Іван Огієнко.
30 березня 1920 р. загинув Ярослав Воєвідка, чотар УСС, отаман УГА.
30 березня 1973 р. помер Дмитро Донцов.
31 березня 1873 р. народився Микола Міхновський, провісник Самостійної України, творець українського війська.
31 березня 1944 р. загинув від куль польських терористів Михайло Поготовко, льотчик 1-го Українського авіаційного загону Гайдамацького коша Слобідської України та 1-го Запорозького авіаційного загону військ Центральної Ради та Армії Української Держави, керівник Варшавського окружного відділу Українського допомогового комітету.
31 березня 1987 р. помер бандурний майстер Олександр Корнієвський.

“Літературна Україна”
Газета письменників України.
Передплатний індекс 60974.

“Українська літературна газета”
Передплатний індекс 49118.

Підтримай газети українських письменників!

“Шлях перемоги” відтепер в Інтернеті
http://www.ukrnationalism.org.ua/publications/?n=2178

Новий сайт, радимо звернути увагу!
http://unknownwar.info/
“Невідома війна. Незакінчена війна”.

29 квітня 2012 р., у неділю, опівдні, в селі Соснівка Олександрівського району Кіровоградської області відбудеться урочисте відкриття пам’ятника хліборобам Соснівки, Дев’ятки, Скаржинки й Тирнавки, які загинули післяжнивної пори 1920 року від шабель червоного ескадрону (при нинішній трасі Київ – Знам’янка, поворот на Соснівку). Автор пам’ятника – Дмитро Бур’ян (Черкаси). Побудову пам’ятника здійснено коштом Холодноярської ініціативи.
О 15.00 відбудеться покладання квітів до пам’ятника чорноліському отаманові Пилипові Хмарі в с. Цвітне Олександрівського району Кіровоградської області.
30 квітня, у понеділок (вихідний!), о 10.30 розпочнуться вшанування Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака, козаків та старшин полку гайдамаків Холодного Яру.
Збір о 10.00 в с. Мельники Чигиринського району Черкаської області.
Співорганізаторами меморіальних заходів у Холодному Яру можуть уважатися об’єднання, партії, товариства та фізичні особи, які зроблять благодійні внески на організацію урочистостей. Назви організацій та прізвища благодійників і суми пожертв будуть оприлюднені в окремому повідомленні.

Історичний клуб “Холодний Яр”
Довідки 098-00-26-994 (Петро), 066-270-20-98 (Максим),
066-709-83-16 (Владислав).
044-242-47-38, 067-726-30-36.
kovalroman1@gmail.com

Нас більшає

Лави Історичного клубу “Холодний Яр” міцніють: його членами стали скульптор Дмитро Бур’ян, лідер гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк, козак-хлібороб з Київщини Михайло Мишуга та його син Богдан, краєзнавець із м. Корсуня Леонід Ворошило, козацьке подружжя Владислава й Ніни Загородніх з Черкас та Ганна Караульна з Віти-Литовської. Вітаємо!
До справ добрих!

9 лютого Боярська організація ВО “Свобода” провела мітинг у с. Гнатівка Києво-Святошинського району. Саме тут 9 лютого 1918 р. наказом військового міністра УНР Олександра Жуківського було створено Окремий запорозький загін – першу частину Армії УНР.
Після мітингу біля місцевої цвинтарної каплиці отець Дмитрій, священик Боярської церкви Покрови Пресвятої Богородиці (УАПЦ), провів панахиду на пам’ять про козаків та старшин Армії УНР, які боронили волю України.
На мітингу виступив голова Боярської міської організації ВО “Свобода” Сергій Коваленко. “Попри величезне значення події, яка відбулась у Гнатівці, – сказав він, – її річницю відзначають чи не вперше”. Промовець наголосив, що Окремий запорозький загін у співпраці з німецькими військами 1 березня 1918 р. звільнив Київ від комуно-московських окупантів. 27 березня вже населення Полтави радісно зустрічало визволителів, а 8 квітня – Харків. Олександрівськ (тепер Запоріжжя) визволено від більшовиків 17 квітня, а Сімферополь – 24 квітня. Апогеєм визвольного походу запорожців стало підняття 29 квітня українських прапорів на кораблях Чорноморського флоту. Не забуваймо, що цей похід розпочато 9 лютого в Гнатівці.
Свободівцець Микола Власенко запропонував звернутися від імені учасників мітингу до Гореницької сільради, якій підпорядковано Гнатівку, щоб вона подбала про встановлення пам’ятного знака. Учасники мітингу одностайно проголосували за це, але що з того! На мітинг не з’явився жоден представник місцевої влади, хоча їх заздалегідь було поінформовано.
Історичний клуб “Холодний Яр” висловлює сподівання, що свободівці не тільки сподіватимуться на представників влади, а, не чекаючи лютневих морозів наступного року, спорудять пам’ятний знак на вшанування цієї пам’ятної події.

Третій рік поспіль патріотична громадськість вшановує отаманів Холодного Яру та Київщини, які 9 лютого 1923 р. підняли повстання в Лук’янівській в’язниці. Як і в попередні роки, захід ініціювали лідер рок-гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк та голова Київської молодіжної організації ВО “Свобода” Руслан Андрійко.
За традицією, молодь прийшла з квітами, а на мурі “діда Лук’яна” знову засвітилося 38 славних козацьких імен. Ставши в коло, нащадки холодноярців згадали “незлим тихим словом” отаманів Ларіона Загороднього, Юрія Дроботковського, Мефодія Голика-Залізняка, Івана Гайового-Грисюка, січових стрільців Миколу Опоку, Михайла Турка…
Координатор Комітету визволення політв’язнів Микола Коханівський зазначив, що українська історія сповнена героїки, тому й надихає на нові подвиги. Руслан Андрійко нагадав, що ні попередня, ні теперішня влада в Україні не зацікавлена втілити в життя ініціативу Романа Коваля щодо встановлення меморіальної дошки на честь холодноярців на мурах Лук’янівської тюрми. “Це й не дивно, адже при владі перебувають нащадки тих, хто катував наших дідів,” – додав він. Продовжив думку Руслана інший свободівець – Олександр Аронець, родом з Гуцульщини. “Без Визвольних змагань, без таких, як отамани Зелений, Гайовий-Грисюк, холодноярці, вояки Армії УНР, – сказав він, – не було б ОУН, не було би Бандери та Шухевича... Прийде час – і ми встановимо не лише меморіальну дошку, а й відкриємо в Лук’янівській в’язниці музей, адже тут каралися кілька поколінь борців за волю України”.
Проспівавши Гімн, молодь поклала під засніжені тюремні мури червоні гвоздики на згадку про тих, хто 89 років тому пролив тут свою кров за волю України.

11 лютого, попри сильний мороз, Криворізька організація Всеукраїнського об’єднання “Свобода” урочисто відсвяткувала річницю з дня народження Костя Пестушка (отамана Степового-Блакитного) в його рідному селі.
Свободівці організували автотранспорт для поїздки до Ганнівки Петрівського району Кіровоградської області, адже саме тут 10 лютого 1898 р. народився Костянтин Юрійович Пестушко.
Біля пам’ятного знака на честь отамана Степової дивізії відбувся мітинг. Свободівець Євген Алістранський наголосив: “Костеві Пестушку було 22 роки. До лав повстанців отаман привів таких же молодих людей, як і він. Разом вони відчайдушно захищали рідний край, своїх батьків, своїх наречених. За даними більшовиків, у Степовій дивізії було 20000 повстанців. Це свідчить не тільки про видатний організаторський хист отамана, а й про палку ненависть нашого народу до російських окупантів. Народ розгледів у них зло, а у своїх повстанцях – правду”. Ніна Михайличенко прочитала вірш “Повстання” про легендарного отамана з однойменної збірки криворізького поета Володимира Стецюка:

За нашу кров, за нашу честь,
За кривди нашого народу
Гуртуймося іти на герць
За Україну! За свободу!

Тамара ЗДОРОВЕЦЬКА,
дочка козака Армії УНР Олексія Здоровецького

Після бою під Крутами селяни, ризикуючи життям, тихцем вивозили поранених вояків Вільного козацтва і Студентського куреня…
Зимового дня 1918 року через село Старосілля (тепер Городищенського району Черкаської області) їхала підвода. Чоловік з-під Крутів віз пораненого сина та двох його товаришів. Зима, мороз, а батько все оглядається на сина та Бога молить: тільки б довезти! Звідки були ті люди і як їх звали, у Старосіллі вже не пам’ятають навіть старожили. Казали, десь із Лівобережжя. Поранені юнаки так і не доїхали до домівки, померли. Батько вирішив поховати сина та його друзів там, де душі їхні до Бога відійшли.
На сільському цвинтарі Старосілля викопали три могили, на них поставили дерев’яні хрести, які в селі називали крутівськими. У селі вголос не говорили про цю подію: часи були такі, що краще промовчати.
Людмила Стариченко багато років доглядала за могилами – хлопці були поховані біля її мами. Коли жінки не стало, її справу продовжила Людмила Удовик. Та сьогодні жінці несила відновити на двох могилах хрести, які перегнили й упали.
Людмила Карпівна бідкається, що після неї нікому буде зберігати пам’ять про тих, хто віддав за Україну життя. Тож попросила місцевого священика Василя Плешинця, коли її не стане, подбати про могили козаків з-під Крут. Привела на цвинтар, показала могили і, як за рідними, заплакала та помолилася.
Хто ж відновить хрести?

Газета “Козацький край”

Народився в селянській родині, причетній до Визвольного руху. На формування світогляду впливали родинні перекази, а також мати однокласника Романа Чупрея Гафія Луцак, яка давала читати українську літературу старих видань.
У 1970-х рр. Дмитро жив у Коломиї, винаймаючи помешкання в Параски та Романа Рижків, які відбули ув’язнення за участь у Визвольній боротьбі. Спілкування з ними увиразнило світогляд юнака. Непокоїло наростання русифікації. Гриньківа, хоч він і став 1971 року комуністом, обурювали репресії проти української інтелігенції, особливо арешти, що почалися 12 січня 1972 р., – про них дізнавався завдяки зарубіжним радіостанціям та Парасці Рижко.
31 січня 1972 р. у хаті Василя-Івана Шовкового в Печеніжині зібралося кілька однодумців. Окрім господаря, Дмитра Гриньківа, та Романа Чупрея, були Дмитро Демидів, Василь Михалюк, Федір Микитюк та Микола Мотрюк.
Склавши присягу на вірність Україні, друзі створили підпільну організацію, яку невдовзі назвали Спілкою української молоді Галичини. Пізніше склали присягу Любомир Чупрей – брат Романа, Іван Мотрюк, Василь Кузенко, Василь Гриньків та студент Львівської політехніки Богдан Романишин.
Майбутню Україну хлопці уявляли як незалежну соціалістичну державу за зразком Чехословаччини. Збирали інформацію про УПА, вивчали настрої студентів, вербували нових членів, збирали пісні й розповіді про вояків УПА, літературу з історії Визвольних змагань, шукали зброю. Гриньків викрав два будівельні пістолети, а його товариші – малокаліберну гвинтівку, карабін та магнітофон, щоб записувати радіопередачі та свої виступи.
Гриньків, на той час голова комітету Добровільного товариства сприяння армії, авіації та флоту підприємства, на якому працював, мав можливість легально навчати стрільби членів своєї групи. Вчилися стріляти і в Карпатах.
Восени 1972 року члени СУМГ поклали в Печеніжині вінок до пам’ятника Олексі Довбушу із синьо-жовтою стрічкою. Арешти почалися 5 березня 1973 року. Івано-Франківський обласний суд на закритому засіданні 9 серпня 1973 р. засудив Гриньківа як керівника організації до 7 років таборів суворого режиму та 3 років заслання, його товаришів – до 4 – 5 років ув’язнення. На суді Гриньків поводився виклично, навіть зухвало.
У політичному таборі ВС-389/36 у Кучині Пермської області в 1974 р. разом з іншими відомими політв’язнями взяв участь у страйку протесту у зв’язку з побиттям Степана Сапеляка. Належав до групи, яка готувала інформацію про становище в таборах і передавала її на волю, де вона з’являлася в самвидаві.
1976 року разом з іншими в’язнями підписав листа до комісії Конгресу США з перевірки виконання Гельсінкських угод про умови життя і праці в’язнів у СССР.
На початку 1977 р. Гриньківа возили на “промивання мозку” до Івано-Франківська, пропонували написати зречення, та він відмовився. 1978 року Гриньківа привезли до Києва, потім півроку тримали в глухій ізоляції в тюрмі Лефортово в Москві. Зрештою на клопотання дружини та матері (вона померла в березні) помилуваний і звільнений наприкінці серпня 1978 року.
Одержуючи вірші ув’язненого поета Тараса Мельничука, з яким знався ще з Уралу, передавав їх дисидентським колам. 1979 року організував Тарасові Мельничуку втечу з психлікарні. Переховував його.
У 1985 – 1989 рр. заснував і редагував машинописний позацензурний журнал “Карби гір”, де публікував статті про національний рух, дисидентів та їхні твори. 1988 року разом з Василем та Петром Січками видав два випуски журналу “Досвітні вогні”. Того ж року виступив як співорганізатор УГС у Коломиї, а 1990-го – УРП.

У 1990 – 1998 рр. Дмитро Гриньків – депутат Коломийської міської ради. З 1992 р. – член Національної спілки журналістів України, а з 1999-го – член Національної спілки письменників України. Видав 9 поетичних збірок, серед них:“Подорож червоного у синьо-жовте” (1992), “Панас Заливаха” (1992), “Скиби волі” (1995), “Вусатий місяченько” (2000) та 9  прозових книг, серед них – “Мста” (1994); “Тернистими шляхами”  (про зв’язкову УПА Марію Іванюк; 2000); “Кроваві перехрестя” (про зв’язкову УПА Юстину Качурак; два видання: 2002, 2003). Лауреат літературної премії ім. Тараса Мельничука (1998) та інших.
3 січня 2005 р. обраний головою Коломийської міськрайонної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих.
Останньою книгою його життя стала автобіографічна повість “Юнаки крицевої відваги” (2011).
Вічна пам’ять!

Степан САПЕЛЯК, Ірина РАПП, Василь ОВСІЄНКО
Харківська правозахисна група

Степан Євстахійович Сапеляк народився 26 березня 1951 р. (за паспортом – 26.03.1952) в с. Росохач Чортківського району Тернопільської області в традиційній українській греко-католицького родині, де панував культ Тараса Шевченка, Святого Письма, народних пісень і танців. Пам’ятали в сім’ї й підпілля УПА.
Несумісність норм життя в родині та суспільстві, арешти української інтелігенції  привели до того, що Степан 20 січня 1973 р. вступив до створеної в його рідному селі в листопаді 1972-го підпільної патріотичної організації. Очолював її Володимир Мармус, а членами були Володимир Сеньків, Петро Вітів, Петро Винничук, Микола Мармус, Микола Слободян, Андрій Кравець, Микола Лисий. В урочистій обстановці, на колінах перед хрестом і образом Матері Божої, Степан склав присягу на вірність Україні й зобов’язався вважати боротьбу за незалежність найвищим своїм обов’язком. Одразу ж отримав завдання відвезти в Чортків жовто-сині прапори.
Проти ночі на 22 січня 1973 р., до 55-ї річниці проголошення УНР та 54-ї річниці Акта злуки ЗУНР з УНР, юнаки вивісили над установами Чорткова чотири національні прапори та 19 написаних від руки великих листівок з гаслами “Ганьба політиці русифікації!”, “Хай живе зростаючий український патріотизм!”, “Свобода слова, друку, мітингів!”, “Свободу українським патріотам!”, тобто арештованим КҐБ в 1972 – 1973 рр. українським громадським діячам.
19 лютого 1973 р. КҐБ арештовує Сапеляка. У лютому – червні арештовано й інших членів групи. Серед іншого Сапеляку інкримінували зберігання рукописної книжки Володимира Мармуса з повстанськими піснями та написання вірша антирадянського змісту, а також прослуховування закордонних радіостанцій і поширення “наклепницьких вигадок, що ганьблять радянський державний і суспільний лад”.
24 вересня 1973 р. Тернопільський обласний суд засудив сімох членів організації за ч. 1 ст. 62 (“Антирадянська агітація і пропаганда”) та ст. 64 КК УССР (“Організаційна діяльність та участь в антирадянській організації”). Сапеляк отримав 5 років позбавлення волі та 3 роки заслання.
Покарання відбував у таборі суворого режиму ВС-389/36 у селищі Кучині Пермської області. Брав активну участь у голодівках та протестах в’язнів, у переданні інформації на волю, за що неодноразово потрапляв у карцер. Як одним з наймолодших в’язнів, Степаном опікувалися вояки УПА – “25-літники”. Так, коли 23 червня 1974 р. його побили наглядачі, наступного дня вибухнув страйк протесту, в якому взяли участь 45 політв’язнів різних національностей.
У лютому 1978 р. Сапеляка завезли етапом на заслання в с. Богородське Ульського району Хабаровського краю. Жив у тяжких умовах. Після звільнення в 1981 р. його не прописали в рідному краї. Оселився на ст. Удянка (с. Хорошеве) під Харковом.
Наприкінці 1980 – на початку 1990-х рр. Сапеляк брав активну участь у русі за незалежність України та демократизацію суспільства. Він – член Української гельсінкської групи з 30 грудня 1987 р., засновник Харківської філії Української гельсінкської спілки (1989). Автор-засновник і редактор журналу Української асоціації незалежної творчої інтелігенції “Кафедра” (1988). За книжку віршів “День молодого листя” Сапеляка 1988 року прийнято до ПЕН-клубу, на запрошення якого він їздив у Німеччину, побував у Канаді, США та Англії. 1989 року повернувся до Харкова.
1988 року Степанові Сапеляку присуджено премію ім. Івана Франка (США). З 1991 р. – член Спілки письменників України. За книжку віршів “Тривалий рваний зойк” 1993 року йому присуджено Державну премію ім. Тараса Шевченка. 1995 року став лауреатом Всеукраїнської літературної премії ім. братів Лепких. За книжку віршів “Страсті по любові” удостоєний Всеукраїнської літературної премії ім. Володимира Свідзинського (2002). 2005 року нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ступеня.

Помер Степан Сапеляк уранці 1 лютого 2012 р. від інсульту, залишивши в горі маму Ганну Костівну, дружину Світлану, синів Тараса та Остапа, дочку Анастасію.
Ім’я його разом з іменами всіх членів Росохацької юнацької організації 26 січня 2012 р. увічнене на меморіальній таблиці на будинку Чортківського педагогічного училища, де вони у роки СССР підняли синьо-жовтий прапор.

Ірина РАПП, Василь ОВСІЄНКО
Харківська правозахисна група

Ігор Карпович Рачок народився страшного 1937-го, отже, не тільки йому виповнюється 75 літ, а й мільйонам людських трагедій!.. Думи про них не полишали Ігоря Рачка все життя. Але ж у рідному Лавіркові, що на самому кордоні Чернігівської області, про таке ні з ким і поговорити! Лише, коли Ренат Польовий приїжджав, – то із сином Миколою, то з кобзарем Георгієм Ткаченком чи Іваном Гончарем, – можна було згадати – і виспівати! – гірке минуле України: втрату козацьких вольностей, польські та московські утиски, втрату державності, “знецінення власних духовних та моральних надбань нашим же народом – під тиском зовнішніх антиукраїнських сил”.
Було тоді до кого серце прихилити!
Тепер цих людей немає. Зате “людей матеріальних” не меншає!
Мабуть, не очікував старий кобзар, що до нього, у його глухе село, напередодні 75-ліття навідається знімальна група 5-го телеканалу. Організував її наш товариш Ростислав Мартинюк. Як добре він зробив! Так колись і я, коли кобзареві Вікторові Лісоволу виповнилося 75, запросив оператора. І Василь Глинчак записав пісні та щиру розмову Віктора Лісовола!
Як важливо вчасно зафіксувати дороге!
Про свого друга-товариша Ігоря Ренат Польовий писав: “Цей кремезний чоловік з козацькими вусами, охочий до розмов на розумові теми, – свідомий українець. Працював на фізично тяжкій роботі ремонтника шосейних шляхів. Його руки щодня орудували лопатою, кайлом, а то й косою, якою обкошував від бур’яну багатокілометрові кювети своєї дільниці шосе. Тому особливо вражало мене, як легко і вправно – птахом! – літала його натруджена мозолиста правиця по струнах бандури, супроводжуючи молодечий спів… Ігор Рачок пишався своїм покійним дядьком – учасником Визвольних змагань в Армії УНР. У своєму селі не мав ні однодумців, ні достойного співрозмовника. Казав, що навколо нього проживають лише “люди матеріальні”…
Я тільки раз слухав гру Ігоря Рачка – 10 літ тому, на презентації книжки Рената Польового “Кобзарі в моєму житті”. Не лише гра, а й особистість кобзаря вразила! І дивовижна його скромність!
Ігор Карпович справді “рачок” – закрився у своєму глибокодуховному житті на хуторі Лавіркове, де нема з ким і про Україну посумувати. І сам собі співа про Україну.
Хто схоче більше дізнатися про цього дивовижного чоловіка, нехай погортає сторінки книги “Тиха війна Рената Польового” – в ній уміщено спомини Ігоря Рачка та Рената Польового один про одного. І листування їхнє!
Ігореві Рачку, який 25 лютого відсвяткував своє 75-ліття у колі друзів з Києва та Переяслава, бажаємо ще довго співати на своїй бандурі – і собі, і Мамаю, намальованому на його подвір’ї! З Мамаєм самотнім не будеш!
З роси й води, Вам дорогий батьку!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”
Роман КОВАЛЬ

На світлині Ігор Рачок (ліворуч) та Ренат Польовий. Хутір Лавірків Чернігівської обл.,1985 р.

Олексу Тихого арештували 15 січня 1957 р., а мене й Володимира Барсуківського – 1 жовтня 1959-го. Тоді я був військовим моряком, Володя – майстром харчового комбінату. За рік перед тим ми з ним написали листівку, надрукували з чотири десятки примірників і поширили. Я – у Кіровограді, а Володимир – в Одесі. “Геть фашистську диктатуру партії! – такі були наші вимоги. – Хай живе справжня свобода народу!”
19 лютого суддя військового трибуналу присудив нам по півтора року суворого режиму. Навесні 1960-го привезли нас до Мордовії, до 14-ї зони в Потьмі, де ми здружилися з колишнім вояком та чудовим поетом Сашком Григоренком із с. Бородаївки на Січеславщині, з Володимиром Андрушківим та Василем Процюком. А коли мене перевели в 11-ту зону в Явасі Зубово-Полянського району, там уже був Олекса Тихий – ставний, красивий чоловік, упевнений, незалежний у поведінці.
Треба сказати, що в таборах важливе значення мало земляцтво.
– Ви з Єнакієвого? – запитав він мене.
– Так, але переїхали 48 року до Одеської області, до Первомайська.
– А я з-під Горлівки. Може, знаєте, – Дружківка!
Пригадую, що Олекса схвалив моє бажання вчити польську мову за допомогою вояків УПА. Це потім мені стало в пригоді.
Коли я був арештований удруге, ім’я Олекси Тихого вже спливало в розмовах політв’язнів.
Після звільнення 1977 року я намагався слухати радіо з-за кордону. Там усе частіше говорили про Українську гельсінкську групу, однією із засновниць якої стала Ніна Строката-Караванська з Одеси. І лунали схвальні відгуки про Олексу Тихого.
Коли постало питання про перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина, ім’я Олекси залунало на весь світ. Він разом з Миколою Руденком та Іваном Дзюбою уславив наш Донецький край, довів, що в Донеччині є люди, які так люблять Україну, що готові віддати за її свободу своє  життя.
Його прізвище асоціюється з тихим Доном – однією з колисок українського козацтва. Як і наш тихий Дон, могутній був Олекса Тихий! Свідомо й відверто він пішов на прю з антигуманною комуністичною системою. Своїм прикладом цей незламний козак повів за собою сотні нових борців за незалежність України.

Вулканний вибух твій явивсь!
Душа твоя, уже без тіла,
Ще сотні інших підпалила,
усю Вкраїну ізцілила,
і підняла її увись!
Вона встає! Вона одужа!
Вона засяє на весь світ!
І не померкне много літ
Печатка твого Духу дужа.

Олекса РІЗНИКІВ,
член Національної спілки письменників України

Олекса Тихий

Народився 27 січня 1927 р. в с. Їжівка на Донеччині. Закінчив Кіндратівську середню школу №14 (нині с. Олексієво-Дружківка). Уперше був затриманий 1948 р. за критику виборів з єдиним кандидатом.
Закінчив філософський факультет Московського університету. У 1954 – 1956 рр. працював учителем у рідній школі. 1956 року надіслав до Верховної Ради УССР заяву протесту проти введення радянських військ до Угорщини. За це та за критику комуністичної системи освіти 15 січня 1957 р. заарештований і засуджений Сталінським обласним судом на 7 років позбавлення волі в таборах суворого режиму і 5 років поразки в правах. Обвинувачення стандартне – антирадянська агітація та пропаганда.
У таборах Мордовії познайомився з багатьма учасниками визвольних змагань багатьох народів, подружився з композитором Василем Барвінським та лікарем Василем Кархутом, якому згодом допоміг упорядкувати й видати книжку “Ліки довкола нас”.
Звільнившись із табору в 1964 р., працював робітником на цегельні, на будівництві, оскільки до вчителювання його не допускали. Уклав книгу висловів видатних людей “Мова – народ”, написав статті “Думки про рідний Донецький край”, “Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області”, “Вільний час трудящих” та ін., уклав словничок покручів, перекладав з польської книжку Єжі Єнджеєвича “Українські ночі, або Родовід генія” (про Тараса Шевченка). Розповсюджував самвидав.
9 листопада 1976 р. став одним з десятьох засновників Української гельсінкської групи, яка збирала та оприлюднювала факти порушень прав людини в СССР.
5 лютого 1977 р. заарештований. Засідання Донецького обласного суду над Олексою Тихим та Миколою Руденком) почалося в Дружківці 23 червня 1977 р. в приміщенні Змішторгу. Засуджений до 10 років таборів особливого (камерного) режиму й 5 років заслання, визнаний особливо небезпечним рецидивістом.
Карався в Мордовії, а з 1 березня 1980-го – у Кучині Чусовського району Пермської області (Урал). Ще у квітні 1979 р. унаслідок третьої тривалої голодівки протесту виразкова хвороба шлунка ускладнилася кровотечею. Олексі Тихому запропонували написати покаянну заяву, натякнувши, що від цього залежатиме результат операції. Тихий відкинув пропозицію. Хірург зшив шлунок у вигляді піскового годинника, проходження їжі викликало нестерпні болі. Внутрішніх тканин хірург не зшив. Так виникла грижа. Життя Олекси Тихого перетворилося на суцільну муку. За невиконання норми виробітку його карали карцером. 5 травня 1984 р. тортури урвалися в пермській в’язничній лікарні…
За декілька днів до смерті вкрай виснажений (важив близько 40 кг) Олекса Тихий востаннє побачився з дружиною та сином.
19 листопада 1989 р. прах Олекси Тихого разом із прахом його побратимів Василя Стуса та Юрія Литвина перевезено в Україну й перепоховано в Києві на Байковому цвинтарі.
Вражаючі картини перепоховання ввійшли до фільму режисера студії “Галфільм” Станіслава Чернилевського “Просвітлої дороги свічка чорна” (1992).

“Отаман Ільницький” – це 8-й фільм документальної серії “Роман Коваль. Повернення правди”. У ньому розповідається про командира Марківської сотні та Окремого наддністрянського куреня Армії УНР полковника Семена Ільницького з с. Кетроси, тепер Довжок Ямпільського району Вінницької області.
“Найбільше вразило українське диво на Ямпільщині, диво пробудження українського народу від, здавалося, віковічного сну малоросійства, – розповідає автор фільму. – Мало хто вірив, що цю етнографічну масу можна пробудити до державного буття. Але загуркотіли в Петрограді громи Лютневої революції – і села, які ще в березні 1917 р. плакали-ридали за російським царем, села, в яких уже не співали українських пісень, раптом рішуче потягнулися до свого. З натовпу вчорашніх малоросів ніби за помахом палички якогось доброго чарівника виросли козацькі сотні й курені, що на краю української землі взялися боронити свою національну державу. Боронили та співали українських пісень, які їм із фронту принесли українізовані частини, що вертали на Батьківщину.
Диво з див: селяни, які лише кілька тижнів перед тим уперше почули слово “Україна”, сприйняли його, стали називати себе українцями, та ще й з гордістю, та й ще брязкаючи зброєю, та ще й стріляючи в тих, хто не хотів нас на нашій землі!
Під враженням можливості українського дива в найтяжчій ситуації перебуваю й досі. Коли хтось із песимістів скаржиться на несприятливий хід подій, демонструє, нехай і переконливі, факти занепаду українства, скиглить, що все пропало, згадую козаків Марківської сотні та їхнього отамана – Семена Ільницького”.
Показ фільму заплановано у Вінниці, Ямполі та на батьківщині отамана Ільницького – в с. Довжку.

“Красненько дякую!”

Фільм про отамана Ільницького та Марківську сотню справив сильне враження на мене, чоловіка й маму. Для мами це – справжнє відкриття, що й на Вінниччині був і є високий дух патріотизму, непоборна воля до звільнення рідного краю від загарбників.
Пане Романе, завдяки Вам і Вашим соратникам ми можемо гортати історії, а їх могло й не бути для майбутніх поколінь. А це вже страшно.
Газета “Незборима нація” – яскрава, змістовна та смілива. Я передплатила її з квітня для себе, рідних і друзів – зробила їм дарунки. А на наступному тижні розповім про неї на зборах осередку нашої спілки політв’язнів. Упевнена: знайдуться охочі передплатити. Шкодую, що раніше не передплачувала. А щодо придбання книг мені ще треба обдумати: які та скільки.
Не можу не висловити щирого захоплення Вашою фантастичною за обсягом працею, безцінною за корисністю для дітей і внуків наших. Зрештою, для українців, щоби вони почували себе гордою нацією.
Величезне і щире спасибі Вам за все і доземний уклін!
Бувайте здорові, тримайтеся міцно!

Надійка ШУПЕР,
дочка політв’язнів Марії Омелян та Степана Сярого
Львів

2 лютого 2012 р. Апеляційний суд Закарпатської області визнав неправомірним вирок свободівцю Руслану Поливку, яка засудили за нібито підпал на Верецькому перевалі пам’ятного знака. Його незаконно споруджено “на честь переходу угорських племен у Карпатський басейн”. Знак має позначати омріяний угорськими шовіністами кордон своєї держави.
Угорська сторона, розуміючи, що їй не вдасться довести законність будівництва свого пам’ятника, на суд не з’явилася, підтвердивши, що так і не змогла надати документи на право власності на споруду на Верецькому перевалі, котру зведено на кістках українських героїв.
Апеляційний суд скерував справу до Воловецького районного суду на новий розгляд в іншому суддівському складі.

Прес-служба ВО “Свобода”