Степан Євстахійович Сапеляк народився 26 березня 1951 р. (за паспортом – 26.03.1952) в с. Росохач Чортківського району Тернопільської області в традиційній українській греко-католицького родині, де панував культ Тараса Шевченка, Святого Письма, народних пісень і танців. Пам’ятали в сім’ї й підпілля УПА.
Несумісність норм життя в родині та суспільстві, арешти української інтелігенції привели до того, що Степан 20 січня 1973 р. вступив до створеної в його рідному селі в листопаді 1972-го підпільної патріотичної організації. Очолював її Володимир Мармус, а членами були Володимир Сеньків, Петро Вітів, Петро Винничук, Микола Мармус, Микола Слободян, Андрій Кравець, Микола Лисий. В урочистій обстановці, на колінах перед хрестом і образом Матері Божої, Степан склав присягу на вірність Україні й зобов’язався вважати боротьбу за незалежність найвищим своїм обов’язком. Одразу ж отримав завдання відвезти в Чортків жовто-сині прапори.
Проти ночі на 22 січня 1973 р., до 55-ї річниці проголошення УНР та 54-ї річниці Акта злуки ЗУНР з УНР, юнаки вивісили над установами Чорткова чотири національні прапори та 19 написаних від руки великих листівок з гаслами “Ганьба політиці русифікації!”, “Хай живе зростаючий український патріотизм!”, “Свобода слова, друку, мітингів!”, “Свободу українським патріотам!”, тобто арештованим КҐБ в 1972 – 1973 рр. українським громадським діячам.
19 лютого 1973 р. КҐБ арештовує Сапеляка. У лютому – червні арештовано й інших членів групи. Серед іншого Сапеляку інкримінували зберігання рукописної книжки Володимира Мармуса з повстанськими піснями та написання вірша антирадянського змісту, а також прослуховування закордонних радіостанцій і поширення “наклепницьких вигадок, що ганьблять радянський державний і суспільний лад”.
24 вересня 1973 р. Тернопільський обласний суд засудив сімох членів організації за ч. 1 ст. 62 (“Антирадянська агітація і пропаганда”) та ст. 64 КК УССР (“Організаційна діяльність та участь в антирадянській організації”). Сапеляк отримав 5 років позбавлення волі та 3 роки заслання.
Покарання відбував у таборі суворого режиму ВС-389/36 у селищі Кучині Пермської області. Брав активну участь у голодівках та протестах в’язнів, у переданні інформації на волю, за що неодноразово потрапляв у карцер. Як одним з наймолодших в’язнів, Степаном опікувалися вояки УПА – “25-літники”. Так, коли 23 червня 1974 р. його побили наглядачі, наступного дня вибухнув страйк протесту, в якому взяли участь 45 політв’язнів різних національностей.
У лютому 1978 р. Сапеляка завезли етапом на заслання в с. Богородське Ульського району Хабаровського краю. Жив у тяжких умовах. Після звільнення в 1981 р. його не прописали в рідному краї. Оселився на ст. Удянка (с. Хорошеве) під Харковом.
Наприкінці 1980 – на початку 1990-х рр. Сапеляк брав активну участь у русі за незалежність України та демократизацію суспільства. Він – член Української гельсінкської групи з 30 грудня 1987 р., засновник Харківської філії Української гельсінкської спілки (1989). Автор-засновник і редактор журналу Української асоціації незалежної творчої інтелігенції “Кафедра” (1988). За книжку віршів “День молодого листя” Сапеляка 1988 року прийнято до ПЕН-клубу, на запрошення якого він їздив у Німеччину, побував у Канаді, США та Англії. 1989 року повернувся до Харкова.
1988 року Степанові Сапеляку присуджено премію ім. Івана Франка (США). З 1991 р. – член Спілки письменників України. За книжку віршів “Тривалий рваний зойк” 1993 року йому присуджено Державну премію ім. Тараса Шевченка. 1995 року став лауреатом Всеукраїнської літературної премії ім. братів Лепких. За книжку віршів “Страсті по любові” удостоєний Всеукраїнської літературної премії ім. Володимира Свідзинського (2002). 2005 року нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ступеня. 
Помер Степан Сапеляк уранці 1 лютого 2012 р. від інсульту, залишивши в горі маму Ганну Костівну, дружину Світлану, синів Тараса та Остапа, дочку Анастасію.
Ім’я його разом з іменами всіх членів Росохацької юнацької організації 26 січня 2012 р. увічнене на меморіальній таблиці на будинку Чортківського педагогічного училища, де вони у роки СССР підняли синьо-жовтий прапор.
Ірина РАПП, Василь ОВСІЄНКО
Харківська правозахисна група |
