(11.06.1948, с. Марківка Печеніжинського (нині Коломийського) р-ну Івано-Франківської обл. – 25.01.2012, м. Коломия) Народився в селянській родині, причетній до Визвольного руху. На формування світогляду впливали родинні перекази, а також мати однокласника Романа Чупрея Гафія Луцак, яка давала читати українську літературу старих видань.
У 1970-х рр. Дмитро жив у Коломиї, винаймаючи помешкання в Параски та Романа Рижків, які відбули ув’язнення за участь у Визвольній боротьбі. Спілкування з ними увиразнило світогляд юнака. Непокоїло наростання русифікації. Гриньківа, хоч він і став 1971 року комуністом, обурювали репресії проти української інтелігенції, особливо арешти, що почалися 12 січня 1972 р., – про них дізнавався завдяки зарубіжним радіостанціям та Парасці Рижко.
31 січня 1972 р. у хаті Василя-Івана Шовкового в Печеніжині зібралося кілька однодумців. Окрім господаря, Дмитра Гриньківа, та Романа Чупрея, були Дмитро Демидів, Василь Михалюк, Федір Микитюк та Микола Мотрюк.
Склавши присягу на вірність Україні, друзі створили підпільну організацію, яку невдовзі назвали Спілкою української молоді Галичини. Пізніше склали присягу Любомир Чупрей – брат Романа, Іван Мотрюк, Василь Кузенко, Василь Гриньків та студент Львівської політехніки Богдан Романишин.
Майбутню Україну хлопці уявляли як незалежну соціалістичну державу за зразком Чехословаччини. Збирали інформацію про УПА, вивчали настрої студентів, вербували нових членів, збирали пісні й розповіді про вояків УПА, літературу з історії Визвольних змагань, шукали зброю. Гриньків викрав два будівельні пістолети, а його товариші – малокаліберну гвинтівку, карабін та магнітофон, щоб записувати радіопередачі та свої виступи.
Гриньків, на той час голова комітету Добровільного товариства сприяння армії, авіації та флоту підприємства, на якому працював, мав можливість легально навчати стрільби членів своєї групи. Вчилися стріляти і в Карпатах.
Восени 1972 року члени СУМГ поклали в Печеніжині вінок до пам’ятника Олексі Довбушу із синьо-жовтою стрічкою. Арешти почалися 5 березня 1973 року. Івано-Франківський обласний суд на закритому засіданні 9 серпня 1973 р. засудив Гриньківа як керівника організації до 7 років таборів суворого режиму та 3 років заслання, його товаришів – до 4 – 5 років ув’язнення. На суді Гриньків поводився виклично, навіть зухвало.
У політичному таборі ВС-389/36 у Кучині Пермської області в 1974 р. разом з іншими відомими політв’язнями взяв участь у страйку протесту у зв’язку з побиттям Степана Сапеляка. Належав до групи, яка готувала інформацію про становище в таборах і передавала її на волю, де вона з’являлася в самвидаві.
1976 року разом з іншими в’язнями підписав листа до комісії Конгресу США з перевірки виконання Гельсінкських угод про умови життя і праці в’язнів у СССР.
На початку 1977 р. Гриньківа возили на “промивання мозку” до Івано-Франківська, пропонували написати зречення, та він відмовився. 1978 року Гриньківа привезли до Києва, потім півроку тримали в глухій ізоляції в тюрмі Лефортово в Москві. Зрештою на клопотання дружини та матері (вона померла в березні) помилуваний і звільнений наприкінці серпня 1978 року.
Одержуючи вірші ув’язненого поета Тараса Мельничука, з яким знався ще з Уралу, передавав їх дисидентським колам. 1979 року організував Тарасові Мельничуку втечу з психлікарні. Переховував його.
У 1985 – 1989 рр. заснував і редагував машинописний позацензурний журнал “Карби гір”, де публікував статті про національний рух, дисидентів та їхні твори. 1988 року разом з Василем та Петром Січками видав два випуски журналу “Досвітні вогні”. Того ж року виступив як співорганізатор УГС у Коломиї, а 1990-го – УРП. 
У 1990 – 1998 рр. Дмитро Гриньків – депутат Коломийської міської ради. З 1992 р. – член Національної спілки журналістів України, а з 1999-го – член Національної спілки письменників України. Видав 9 поетичних збірок, серед них:“Подорож червоного у синьо-жовте” (1992), “Панас Заливаха” (1992), “Скиби волі” (1995), “Вусатий місяченько” (2000) та 9 прозових книг, серед них – “Мста” (1994); “Тернистими шляхами” (про зв’язкову УПА Марію Іванюк; 2000); “Кроваві перехрестя” (про зв’язкову УПА Юстину Качурак; два видання: 2002, 2003). Лауреат літературної премії ім. Тараса Мельничука (1998) та інших.
3 січня 2005 р. обраний головою Коломийської міськрайонної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих.
Останньою книгою його життя стала автобіографічна повість “Юнаки крицевої відваги” (2011).
Вічна пам’ять!
Степан САПЕЛЯК, Ірина РАПП, Василь ОВСІЄНКО
Харківська правозахисна група |
