17 грудня 2011 р. у Києво-Могилянській академії відбувся вечір пам’яті отамана Зеленого. Вечір був наповнений сердечним теплом і вдячністю до борців за волю України. Настрій створили ведучі вечора Роман Коваль, Тарас Силенко, Сергій Василюк та учасники цього “високодуховного дійства” (вислів панотця Петра Бойка).
У рамках вечора пам’яті відбулася презентація 2-го видання книги Романа Коваля “Отаман Зелений” (Кам’янець-Подільський: Медобори, 2011; 464 с., іл.). Її автор розповів про братовбивчий бій між січовими стрільцями і зеленівцями під Обуховом наприкінці січня 1919 р., про Гощівський партизанський загін та перебування у ньому галичанина Осипа Думіна і буковинця Володимира Григоровича. “Деякі сторінки споминів Осипа Думіна навіть сильніші за “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського, – сказав Роман Коваль. – Саме завдяки Осипові Думіну відчуваєш жах перебування у партизанському загоні взимку. Холодний Яр був далеко від губерніальних і повітових центрів, від залізниці, а Гощів – під самим Києвом, а відтак лють ЧК тут була повна сили. Спомин Осипа Думіна “За хлібом” показує які прекрасні були люди трипільці, таценківці, обухівці! Саме оцих добрих людей, готових ризикнути власним життям і життям родини, недобросовісні українські історики називали збільшовиченими анархістами. Ось погляд на трипільців галичанина Осипа Думіна”.
На сцену вийшов заслужений артист України Петро Бойко і зачитав фрагмент спомину Осипа Думіна “За хлібом” – про випробування холодом і голодом козаків Гощівського партизанського загону у грудні 1921 року: “Поволі відділ зблизився до Таценків. Здалеку серед ночі заблимали, наче очі хижаків, світла з хутірських хат. Я глядів на їх з невимовною, розпираючою груди тугою. Скільки принади, скільки сімейного тепла, радощів і усміхів скуплялося біля отих мерехтячих у далечині світел... Як розкішно було б тепер, поки надворі вітер завіває піснею голодних вовків і тисне тріскучий мороз, у найбіднішій з отих хат! Чи розуміють, чи вміють оцінити це блаженство люди, що живуть у них?! Я рішучо уважав у цій хвилині всякого, хто може нагрітися в теплій хаті, найбільш щасливою людиною. Моїм одиноким тепер бажанням було бодай одну ніч переспати в нагрітій чистій світлиці. Скільки б я дав був за те, щоб мої бажання сповнилися? Здається, що такі самі бажання, такі самі думки нуртували і в кожного з товаришів-партизанів…”
“Деякі історики, – продовжив Роман Коваль, – зображували Данила Терпила (таке справжнє прізвище отамана Зеленого) політично незрілим і малосвідомим, мовляв, через це і проблеми з ним виникли у Петлюри. І це говорять про учасника 1-ї Російської революції, про політичного засланця, який три роки спокутував свої неіснуючі гріхи в Архангельському краю. Завдяки жандармському уряднику, який склав список вилучених у Терпила книг, маємо уявлення що читав у засніженій Усть-Цильмі Данило Терпило. У списку вилучених видань значилися твори Бориса Грінченка, Володимира Винниченка, Наталії Кобринської, Михайла Грушевського, Івана Франка, Василя Доманицького, Пантелеймона Куліша, Марії Загірної, Олександра Русова, Софії Русової, Антона Чехова, Льва Толстого та твори Гі де Мопассана. Двадцять третій у списку – Шевченків “Кобзар”. Усього було вилучено 58 видань, із них понад сорок українських. Я хочу надати слово досліднику фіно-угорських народів, у тому числі й народу комі, серед якого три роки прожив Данило Терпило. Прошу привітати Ростислава Мартинюка”.
Ростислав Мартинюк розповів про народ комі, про історію його поневолення росіянами. Далі Роман Коваль представив наступного промовця: “Запеклий дух зеленівців не зник, він нуртує у серцях таких, як Михайло Горловий. Горловий – видатний скульптор, поет, нащадок зеленівців, автор погруддя отаманові Зеленому. “Огонь запеклих не пече”, – писав Тарас Шевченко. Це сказано про отаких як Михайло Горловий. Він – духовний нащадок отамана Зеленого і Тараса Шевченка”.
Михайло Горловий розповів про свою епопею з побудовою пам’ятника отамана Зеленого, про підпал його майстерні, де в полум’ї ще раз загинув отаман. Про книжку “Отаман Зелений” він висловився так: “Терпло серце, коли я її читав… Це золоті сторінки нашої історії… Це фантастична робота”.
Вітав зібрання й Андрій Іллєнко, голова Київської міської організації ВО “Свобода”, син видатного українського кінорежисера Юрія Іллєнка. Андрій Іллєнко, зокрема, сказав: “Книга “Отаман Зелений” має бути у кожній українській школі, адже саме на прикладі таких отаманів мають виховуватися майбутні герої України”.

Виступив і Мирослав Мошик, директор видавництва “Медобори”. Він висловив радість, що приїхав на презентацію, адже саме такі книги додають духу, який допоможе в боротьбі за Українську Україну.
Привітав автора з виходом книги письменник з Обухова Михайло Карасьов. Зачитав він і віршоване привітання:

Хай тобі у Новім році
Люлька й шабелька при боці
Додадуть козацьку силу
Бить врагів, кохати милу,
Буде хай твоє перо
Україні на добро!
Будь здоров, Коваль Роман,
Наш незмінний отаман!

Тарас Силенко, Ярослав Чорногуз та Сергій Василюк винятково гарно проспівали низку пісень про отамана Зеленого та повстанців Холодного Яру. Їхні пісні продемонстрували, що народ продовжує любити своїх оборонців і складати про них пісні. Прикрасили вечір і спів гурту при Звичаєвому козацтві та пісня Володимира Гонського на слова Василя Симоненка. Прочитав вірш “1922 рік” поет з Миронівки Олексій Гандзенко. Щиро вітали учасники вечора посланців Холодного Яру – Олега Островського з товариством. Коли на сцену внесли прапор полку гайдамаків Холодного Яру, зал в одному пориві піднявся і зустрів холодноярців овацією.
На презентації були присутні нащадки отамана Зеленого та його козаків: Оксана Цедик, онучка Грицька Терпила, старшого брата отамана, та її син В’ячеслав; Ніна Цвєткова, онучка Федора Петриченка, начальника кулеметної команди Дніпровської повстанської дивізії; Михайло Горловий, онук зеленівця Петра Стрільця; Ольга Булавин, онучка рідної сестри Данила Терпила Софії Мартиненко; Святослав Маслюк, правнук Івана Маслюка, перевізника через Дніпро, який не раз перевозив повстанців з одного берега Дніпра на інший; Віктор Замійшайло, онук Петра Замійшайла, козака отамана Зеленого, а також Тамара Здоровецька, дочка козака 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР Олексія Здоровецького.
Наприкінці вечора пам’яті було показано фільм Романа Коваля та Олександра Домбровського “Отаман Зелений”. У залі було багато визначних особистостей. Вшанували отамана Зеленого художній керівник хору “Гомін” Леопольд Ященко, кінорежисери Михайло Іллєнко та Сергій Марченко, скульптор Дмитро Бур’ян, бандуристка Тетяна Лобода, композитор Валерій Тетерятник, журналістка Лариса Громадська, дружина поета Бориса Списаренка Світлана та інші українські достойники.
Наступного дня опівдні у с. Трипілля, де народився отаман Зелений, у підніжжя його пам’ятника було урочисто відкрито меморіальну плиту. Втілив ідею Історичного клубу “Холодний Яр” Андрій Жованик – власним коштом і власними руками.
На дошці написано:

Данило Ількович ТЕРПИЛО (ЗЕЛЕНИЙ)
(16.12.1886, м-ко Трипілля – 13.10.1919, с. Стрітівка).
Отаман Дніпровської повстанської дивізії (1918 – 1919).
Воював за Самостійну Україну.
15 липня 1919 р. у Переяславі скасував угоду 1654 року про “возз’єднання” з Росією.
Вічна пам’ять!

Освятив меморіальну дошку протоієрей УПЦ КП Петро Бойко. Заспівав пісню “Отут, з Трипілля, наш пречистий виток” кобзар Василь Литвин (слова Михайла Іванченка, музика Василя Литвина). Оксана Цедик, двоюрідна онучка отамана Зеленого, щиро дякувала учасникам за вшанування своїх рідних та їхніх товаришів. Піднесено промовляли скульптори Михайло Горловий, Руслан Найда та поетеса Антоніна Литвин. Вільні козаки Холодного Яру на чолі з Олегом Островським та юні козаки Тарас Дунський і Степан Андрущенко привітали отамана сальвами. А заслав привіт піснею кобзар Тарас Силенко.
Вклонилися отаманові Зеленому кінорежисери Михайло Іллєнко та Сергій Марченко, бандуристка Тетяна Лобода, артист Олександр Ігнатуша, депутат Київської обласної ради Анатолій Шафаренко, силами якого було збудовано 2008 року пам’ятник отаманові Зеленому; заступник Обухівського міського голови Валентина Шимоненко, депутат Обухівської міської ради від ВО “Свобода” Олександр Яневич, козацький лікар Валерій Заболотніков, краєзнавець з Ямпільщини Юрій Зозуля, тризубівці Роман Хмара та Олексій Зануда та багато інших достойних людей. Спеціально з Одеси приїхав вшанувати отамана Олександр Бесєдков – член Історичного клубу “Холодний Яр” та Одеської організації ВО “Свобода”.
Невдовзі у Трипільській сільській раді розпочався вечір пам’яті отамана Зеленого. Вів його, як і урочистості біля пам’ятника Зеленому, Роман Коваль. Йому допомагали Петро Бойко, Василь Литвин, Тарас Силенко, Сергій Василюк та обухівський поет Олександр Драндар. Зворушливо промовляли 86-річний Йосип Терпило, син повстанця-зеленівця Андрія Терпила, та Лідія Захарова, онучка зеленівця Петра Середи, нарис про якого вміщено у 2-му виданні книжки “Отаман Зелений”. Був присутній і Анатолій Буремко – онук отамана Зеленого. А ось трипільський сільський голова Анатолій Дігтяр вечір пам’яті отамана демонстративно проігнорував. Покликався, звичайно, на термінові “державні справи” у цей недільний день. Проігнорував він і освячення меморіальної дошки отаманові Зеленому. Перевелися трипільські отамани! Змізерніли!
Надвечір 18 грудня відбувся вечір пам’яті отамана Зеленого в Обухівському історично-краєзнавчому музеї. І тут співали Василь Литвин і Тарас Силенко, промовляли Юрій Домотенко, Василь Трубай, Михайло Горловий, Антоніна Литвин, Анатолій Висота і заслужений артист України Петро Бойко.
Події того дня висвітлювала телевізійна група “5-го каналу”.

http://www.youtube.com/watch?v=5ouC0JUNyS4&feature=player_embedded

Тарас Силенко. Пісня про отамана Зеленого
http://youtu.be/AnOVGmMjQSo

Роман Коваль про отамана Зеленого. 18.12.2011

http://www.youtube.com/watch?v=ZieWm8xq6B8&feature=player_embedded

Щира подяка за допомогу в організації меморіальних заходів Тетяні й Мирославі Наумчук, Олені Артюшенко, членам Історичного клубу “Холодний Яр” Петрові Билині, Максимові Селюзкіну, Владиславу Карпенку і Тамарі Здоровецькій. Допомогли Історичному клубові “Холодний Яр” в організації меморіальних заходів Київська міська організація ВО “Свобода”, Обухівське літературно-мистецьке братство та родина Грицька Терпила – В’ячеслав й Оксана Цедики. Велелюдність заходів свідчить, що пам’ять про отамана Зеленого живе, а значить він продовжує свій похід за Україну.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

На світлинах Сергія Марченка
Тарас Силенко, Роман Коваль, Сергій Василюк та Петро Бойко – ведучі вечора пам’яті отамана Зеленого у Києво-Могилянській академії. Київ, 17 грудня 2011 р.
Оксана Цедик, онучка Грицька Терпила, старшого брата отамана Зеленого.
Меморіальна дошка отаманові Зеленому.
Тарас Силенко співає “Пісню про отамана Зеленого”.
Промовляє Йосип Терпило, син повстанця-зеленівця Андрія Терпила. Трипілля, 18 грудня 2011 р.

1 січня 1894 р. народився Євген Онацький, член Центральної Ради та ОУН, журналіст, історик.
1 січня 1895 р. народився Гнат Западнюк, учасник Першого зимового походу Армії УНР, автор стрілецької пісні “То не грім загримів”.
1 січня 1904 р. народився бандурист Євген Адамцевич.
1 січня 1909 р. народився Степан Бандера.
1 січня 1926 р. народився бандурист Олексій Нирко.
2 січня 1875 р. народився Юрій Коллард, співзасновник РУП.
3 січня 1921 р. загинув чорноліський отаман Микола Кібець-Бондаренко.
3 січня 1944 р. народився Петро Хмарук, діяч Визвольного руху, багаторічний в’язень сумління.
3 січня 1950 р. народилася поетеса Леся Силенко, мати бандуриста Тараса Силенка.
3 січня 1951 р. помер Юрій Коллард, співзасновник Революційної української партії, автор спогадів.
4 січня 1891 р. народився Іван Литвиненко, командир 1-ї Запорозької дивізії, полковник Армії УНР.
5 січня 1919 р. загинув Свирид Сотниченко, кубанський бандурист, член Кубанської ради.
5 січня 1923 р. народився сотенний УПА Мирослав Симчич-“Кривоніс”.
6 січня 1834 р. народився поет Степан Руданський.
6 січня 1846 р. Тарас Шевченко написав “Заповіт”.
6 січня 1846 р. у Києві організовується Кирило-Мефодіївське братство.
6 січня 1898 р. народився Володимир Сосюра.
6 січня 1982 р. помер бандурист Василь Ємець, учасник Визвольних змагань у лавах Армії УНР.
7 січня 1853 р. народився історик Микола Аркас.
7 січня 1947 р. помер Ілько Гаврилюк, сотник УГА, письменник, педагог.
8 січня 1878 р. народився Володимир Старосольський, перший голова товариства “Січові стрільці” у Львові, член Бойової управи УСС і Союзу визволення України.
8 січня 1935 р. народився поет Василь Симоненко.
10 січня 1875 р. народився Кость Блоха, командир 2-го полку 1-ї Синьої дивізії, повстанський отаман (псевдо Здобудь-Воля).
11 січня 1597 р. народився Петро Могила, український культурно-освітній діяч.
11 січня 1647 р. запорожці розбили турків, які напали вночі на Січ.
12 січня 1944 р. загинув Роман Сушко, командир 2-ї дивізії Січових стрільців, крайовий командант УВО, полковник Армії УНР.
12 січня 1975 р. помер Роман Дашкевич, начальник артилерії корпусу Січових стрільців, генерал-поручник Армії УНР.
12 січня 1991 р. померла поетеса Леся Силенко, мати кобзаря Тараса Силенка.
13 січня 1877 р. народився Левко Мацієвич, громадський діяч і науковець.
13 січня 1893 р. народився Павло Горячий, сотник Армії УНР.
14 січня 1882 р. народився Іван Огієнко, науковець і релігійний діяч.
14 січня 1898 р. народився Юрій Горліс-Горський, письменник, старшина Армії УНР.
15 січня 1871 р. з’явився на Світ Божий Агатангел Кримський, письменник і мовознавець.
15 січня 1890 р. народився Антон Гребенник (отаман Чорна Хмара).
15 січня 1970 р. помер Олександр Шаруда, бунчужний Окремого кінного дивізіону ім. Петра Болбочана.
16 січня 2001 р. помер бандурист Микола Будник.
18 січня 1654 р. відбулася Переяславська рада.
18 січня 1957 р. помер археолог та етнолог Вадим Щербаківський.
19 січня 1912 р. народився Ярослав Стецько, голова Проводу ОУН.
20 січня 1897 р. народився Євген Маланюк.
20 січня 1912 р. народився Григорій Гайдей-“Лев”, районний провідник ОУН Заставнівщини на Буковині.
21 січня 1803 р. помер останній український гетьман Кирило Розумовський.
21 січня 1919 р. в Хусті Всенародні збори ухвалили приєднати Закарпаття до УНР.
21 січня 1978 р. на знак протесту проти російської окупації спалив себе Олекса Гірник.
22 січня 1918 р. Центральна Рада проголосила самостійність УНР.
22 січня 1919 р. в Києві проголошено Акт злуки всіх українських земель в одну державу.
23 січня 1667 р. Польща і Москва Андрусівським договором поділили між собою Україну по Дніпру.
23 січня 1921 р. москалі вбили композитора Миколу Леонтовича.
23 січня 1947 р. загинув Микола Арсенич, референт СБ Проводу ОУН, лицар Золотого хреста заслуги.
25 січня 1942 р. на російській каторзі загинув Агатангел Кримський.
25 січня 1967 р. помер бандурист Семен Власко.
26 січня 1892 р. народився Григорій Яковенко, член Холодноярського повстанкому.
27 січня 1839 р. народився Павло Чубинський, автор слів українського гімну “Ще не вмерла Україна”.
27 січня 1860 р. вийшов друком повний “Кобзар” Тараса Шевченка.
27 січня 1981 р. помер Лавро Кемпе, козак полку Чорних запорожців Армії УНР, режисер, актор.
28 січня 1897 р. народився Іван Ремболович, підполковник Армії УНР, сотник дивізії СС “Галичина”.
28 січня 1918 р. загинув від московської кулі командувач 1-ї Української дивізії і 1-го Українського корпусу Яків Гандзюк.
28 січня 1929 р. почався 1-й Конгрес українських націоналістів, на якому було створено ОУН.
29 січня 1900 р. створено Революційну українську партію.
29 січня 1918 р. відбувся бій під ст. Крути між Студентським куренем та російським військом Михайла Муравйова.
30 січня 1895 р. народився Петро Дяченко, генерал-хорунжий Армії УНР.
30 січня 1962 р. помер четар УСС, верховний отаман Українського Пласту (1924 – 1934) Северин Левицький.
31 січня 1648 р. на Запорозьку Січ прибув Богдан Хмельницький.
31 січня 1918 р. помер Іван Пулюй, винахідник променів, названих пізніше рентгенівськими.
31 січня 1949 р. загинув полковник Олекса Гасин-“Лицар”, шеф Головного штабу Української повстанської армії.

“Шлях перемоги” відтепер в Інтернеті
http://www.ukrnationalism.org.ua/publications/?n=2178

Новий сайт, радимо звернути увагу!
http://unknownwar.info/
“Невідома війна. Незакінчена війна”.

“Літературна Україна”
Газета письменників України.
Передплатний індекс 60974.

“Українська літературна газета”
Передплатний індекс 49118.

Підтримай газети українських письменників!

27 січня 2011 р. о 18.00 в Українському центрі народної культури “Музей Івана Гончара” (Київ, вул. Лаврська, 19) відбудеться презентація книжки Романа Коваля “Тиха війна Рената Польового”. До слова запрошені Петро Гончар, Левко Лук’яненко, Василь Триліс, Тетяна Марченко-Пошивайло, Олександр Фисун, Ніна Денисова, Микола Малишко, Станіслав Бондаренко, Вадим Мицик, Віктор Радіонов, лауреати Національної премії ім. Тараса Шевченка Леонід Череватенко та Степан Ґанжа.
Заплановано виступ народного чоловічого хору “Чумаки”, кобзаря Тараса Силенка та бандуристки Тетяни Лободи.
Вестимуть вечір Тетяна Марченко-Пошивайло і Роман Коваль.
Вхід вільний.

7 грудня 2011 р. у Києві у Національному музеї Тараса Шевченка відбулася презентація нової книги Романа Коваля “Тиха війна Рената Польового”.
Ренат Польовий – колимський в’язень, видатний інженер-винахідник, меценат, краєзнавець, учасник хору “Гомін”, чоловічого хору “Чумаки” та ансамблю “Радосинь”, член Українського культурологічного клубу, Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії, Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, Історичного клубу “Холодний Яр”, автор книг “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті” та “Моя боротьба (спомини)”.
Презентація відбувалася в залі, де експонувалася виставка, присвячена 170-літтю написанню Тарасом Шевченком поеми “Гайдамаки”. Співорганізатором її став Історичний клуб “Холодний Яр”, який представив свою колекцію раритетів, що стосуються Гайдамаччини ХХ століття.
Хоч презентація почалася о 17.00, коли багато ще хто був на роботі, зал не зміг вмістити бажаючих потрапити на неї. Багато хто мусив ловити слова з коридору та холу. Вели презентацію письменники Василь Портяк і Роман Коваль.
Розпочав вечір кобзар Тарас Силенко, який потужно виконав пісню на слова Тараса Шевченка “Посіяли гайдамаки” (музика Віктора Захарченка). За ним виступив режисер Сергій Марченко, який на початку 1980-х років здійснив з Ренатом Петровичем три краєзнавчих мандрівки Україною. Про них він і розповів присутнім, зокрема про переслідування владою за фотографування церков.
Потім промовляв Леопольд Ященко, а хор “Гомін” виконав три пісні – “Коли відходять побратими”, історичну козацьку “Ой з літа, з неділі” та пісню УПА “Подай, дівчино, руку на прощання”.
Розповідали про життя Рената Польового Олександр Фисун та Владислав Іщенко, учасники колядницької ватаги “Зореносці”, що разом з Ренатом та Миколою Польовими колядували у Києві на початку 1980-х років. Олександр Фисун про Рената Польового, зокрема сказав: “У ньому збереглася наша прадавня народна культура співу – не форсоване, а делікатне, душевне музикування, неначе джерельний – омитий ранковою росою – сердечний звук-бриніння. Як у мінорній тональності мелодія на віолончелі. Маючи добрий музичний слух і естетичний смак, Ренат Петрович був надійним осердям у співі, прикладом. Коли він з різних причин залишив нашу ватагу “Зореносці”, у співі нашого колективу вже не було тої злагодженої чіткості, як було за його участі”.
Бандурист Валерій Левандовський оповів про останню поїздку з Ренатом Польовим на його батьківщину – в села Комісарівку та Лозуватку, що в П’ятихатському районі Дніпропетровської області. Заспівав він і пісні, що лунали в тій прощальній подорожі до рідних джерел.
До слова була запрошена і гомінчанка Ніна Шапошникова. “Уперше прийшовши на репетицію хору “Гомін”, – призналася вона, – я одразу звернула на нього увагу – більше ні в кого не було такої лагідної усмішки з-під козацьких вусів, таких сяючих, усміхнених очей. Дуже скоро ми зрозуміли, що нам поталанило втягти до свого гурту неймовірно неординарну людину, культурну, доброзичливу, з комп’ютерною пам’яттю. Це була ходяча енциклопедія українознавства. В серці кожного з нас залишився образ сивого кремезного козака з молодими, усміхненими, сяючими очима”.
Ренат Польовий увійшов в історію України як найґрунтовніший дослідник Кубанської України. І дружину собі знайшов Ренат Петрович у станиці Охтанизівській. Нею стала кубанська козачка Віра Денисенко. Спеціально для неї кобзар Тарас Силенко заспівав старовинну народну пісню “Тече Кубань”.
Виступила й поетеса Ольга Страшенко. “Запам’ятала його, – сказала вона, – сивочолого, поставного, вродливого козака. У народі кажуть: кращі представники українства носять у собі як спадок душі минулих наших героїв. Душа кого з попередників вселилася в Рената Польового? Максима Залізняка чи Байди-Вишневецького?”
Лідер гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк проспівав свою нову пісню – про повстанців Холодного Яру, а Неля Франчук заспівала колискову “Ой люлі-люлі” на слова Тараса Шевченка, а потім разом з Грицем Лук’яненком – пісню на слова Оксани Пахловської “Я усміхнусь тобі” (музика Нелі Франчук).
Прочитав вірш поет і скульптор Михайло Горловий, онук повстанця отамана Зеленого. На знак подяки він подарував Романові Ковалю погруддя прекрасне отамана Зеленого.
У залі були присутні Тамара Здоровецька, дочка козака 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР Олексія Здоровецького; Ніна Цвєткова, онучка Федора Петриченка – начальника кулеметної команди Дніпровської повстанської дивізії отамана Зеленого та Людмила Славіна, племінниця сотника Армії УНР Дмитра Котка, організатора співочих хорів козаків та старшин Армії УНР. Вшанував пам’ять Рената Польового і Микола Білорус, онук члена Центральної Ради Саватія Березняка. Була й онучка великого Олександра Корнієвського, бандуриста і бандурного майстра, Марія Корнієвська з родиною. Приїхав з Богуслава і Петро Гогуля, директор Богуславського краєзнавчого музею.
На презентацію прийшли письменники, художники, мистецтвознавці, журналісти, серед них Данило Кулиняк, Віктор Рог, Віталій Опанащук, Костянтин Дикань та Станіслав Бондаренко, скульптори Остап Найда, Дмитро Бур’ян і Петро Лантух, композитор Валерій Тетерятник, доктор економічних наук Володимир Черняк, бард Володимир Гонський, дослідник повстанського руху В’ячеслав Василенко, краєзнавці Аріадна Дарибогова, Владислав Карпенко та Людмила Стогнота, гомінчани Микола Сніжинський, Михайло Гуць, Людмила Заковоротня, Віра Глушко та багато інших творців української культури.
Вечір пройшов на великому духовному піднесенні. Це було, за висловом Олександра Фисуна, “розкрилення українського духу”. Теплу родинну атмосферу творили і рідні Рената Польового – дружина Віра, дочка Люба, онук Дмитро та зять Василь, які доклали значних фінансових та інших зусиль, щоб це видання побачило світ.
Слід зазначити, що книга “Тиха війна Рената Польового” альбомного формату, в ній 1040 сторінок, вона багато ілюстрована (близько 700 фотографій та картин). Обкладинка тверда, повнокольорова, форзаци повнокольорові.
14 грудня книгу презентовано в Ірпені, де жив Ренат Польовий, а 27 січня 2012 р. її буде представлено в Музеї Івана Гончара, – адже Ренат Польовий товаришував з Іваном Гончаром і допомагав йому творити цей осідок українського духу.
Нехай книга про світлу людину йде до світлих людей!

Тетяна НАУМЧУК

Коли у квартирі на вулиці Курській до рук взяв грубезний фоліант “Тихої війни Рената Польового”, грішним чином подумав: Коваль почав видавати “огроми” для українських “самашедших”...
Коли сів за кермо свого авта на вулиці Курській і розгорнув важелезний том – знічев’я погортати сторінки – мене опанувала якась дивна, релігійна млість. Блистова, Корюківка, могили вцілілих кобзарів, скажена зима 1967 року на Гетьманщині... Саме у цю люту зиму замерз на шляху із сотенної Голінки до Конотопа останній священик мого села – отець Кирило. Біля колгоспної копиці, занесеної снігом.
Так, ця книга – “приватна містерія” якогось Польового, але вона – на відстані витягнутої руки. Ця книжка не про того чоловіка, а про мене, про інтимні українські шляхи, які не зазнали совєтської скверни. Вони чисті й утаємничені від ледачого ока. Вони не знають ні Януковича, ні Ющенка, як не знали наші попередники Малоросійської колегії чи царя-педераста...
Книжка “Тиха війна…” – новітній “Улісс” Джеймса Джойса1; уривки, які читаєш як завершений роман; потік довершеної белетристики, до берега якого підходиш босий.
...2009 року семеро моїх колег-тележурналістів легко погодилися на літню “альтернативну” подорож – від Полтави до Чернігова – через чотири полкових міста і одну столицю: Миргород, Лубни, Прилуку, Ніжин та Батурин. Цей шлях практично не перетинався з автомагістралями Е-95 чи Е-315. Це були “наші шляхи”, зацілілі в контурах “районованої УССР”.
2010 року я хотів підняти колег на ще химернішу путь. По сотенних містах України! Їх було за Розумовського 220-ть. Але ця ноша виглядала вже геть чернечою чи самурайською. Руки опустилися.
Та я дізнався ім’я чоловіка, який уже ходив цим маршрутом – та ще й пішки! – це Ренат Польовий. І, о диво! – вороги добре знали ці заголодоморені шляхи, їхній смисл і силу. “Одісея”-Польового боялися, про нього “доповідали”, йому дивилися в спину збентежені голови колгоспів, його зупиняли міліція та КҐБ.
Що це було? Контргеографія? Блукання румовищами? Українське задзеркалля? Кожен відповість сам, потрудившись потримати в руках цю важку книгу.
Не бійтеся її ваги. Вас оберігатиме бездоганне відчуття стилю самого упорядника – Романа Коваля. Він біля текстів Польового та про Польового як значковий товариш – строгий, чемний, тямущий. Вони обоє – коло невидимої корогви іншої України, у пилу сотенних містечок Мазепи, у бараках Колими, біля могил кобзарів і “доломин”2 близьких незнайомців.
Яка несподівана радість!

Ростислав МАРТИНЮК
Київ

Примітки
1. “Улісс” – це хроніка подорожі Леопольда Блума містом Дубліном 16 червня 1904 року. Назва пов’язується з героєм поеми Гомера Одіссеєм (латинізоване ім’я – Улісс). Є багато паралелей, явних і прихованих між двома творами, наприклад Леопольд Блум – Одіссей, Моллі Блум – Пенелопа… Книга – до 1000 сторінок. Видатна техніка потоку свідомості в “Уліссі”, ретельна побудова і експериментальна проза, сповнена гри слів, пародій і алюзій, кумедні характеристики і гумор, роблять книгу найбільш шанованим романом у пантеоні модернізму. З Вікіпедії.
2. Доломина – домовина.

Сторінками “Тихої війни…”

Прочитав на єдиному подиху розділ про подорож Рената Польового Київщиною та Черкащиною, особливо те, що стосується Трахтемирова (я сам родом з Канівщини). Польовий як у воду дніпровську дивився, коли в 1979 році написав, що тут, мабуть, дачі урядові будуватимуть. Саме тут скандально відомий Ігор Бакай і зліпив свій маєток – усього за сотню метрів від хреста на могилі козака Мухи, якому вклонився Ренат Польовий. Я у Трахтемирові був 2006 року – одразу після того, як загинула у вогні остання його корінна мешканка. Спілкувався тоді з дивовижним чолов’ягою на ймення Скіф, який і досі живе там відлюдником у хаті, збудованій 200 років тому. Полює на звірів і збирає артефакти. Переїхав у Трахтемирів з Києва, де працював на кіностудії Довженка... Книгу “Тиха війна Рената Польового”, впевнений, із задоволенням прочитає мій брат Ігор – він багато подорожує Україною зі своєю дружиною. Дякую за Вашу роботу – Ви повертаєте з небуття світлі промінчики нашого минулого, які – вірю! – освітять шлях у майбутнє України!

Петро ДОБРО
Черкаси

“Спротив… зневага… застереження”

Прочитала в “Тихій війні…” спомин Рената Польового “Колимський інтернаціонал”. Невеликий і, на перший погляд, ніби простий твір. Перераховано з лаконічним коментарем усіх, хто опинився у таборі. Але ж... Це виклик злочинам совєтської влади перед народами світу! Осуд московської політики.
У таборі нібито злочинці. А я їм співчуваю. Навіть у нелюдських умовах вони залишаються добрими людьми. Їх жалієш – і заблуканого афганця, що пропаде у хурделиці, й доведеного до вбивства чоловіка із закривавленою сокирою... У спомині – спротив русифікації, зневага до покидьків-ренегатів, застереження не вживати кацапської лайки... Дякую за “Колимський інтернаціонал”! З нього мав би “вирости” єдиний радянський народ, але не вийшло!
А тепер про “Колоски до портрета Рената Польового”. Чудово! З таких людей автор-упорядник книги Роман Коваль творить узагальнений образ нашого народу – талановитого, чесного, гарного на вроду.

Лариса ДАРМОХВАЛ
Місто Болехів Івано-Франківської обл.

Нещодавно розпочав роботу унікальний проект Центру досліджень регіональної політики – Сумський історичний портал. Це перший на Сумщині історичний електронний проект. І в інших краях важко знайти аналоги. На порталі виставляються документи та дослідження істориків, пов’язані в основному з історією Сумщини. Керівник проекту – член Історичного клубу “Холодний Яр” Геннадій Іванущенко.
Портал відкритий для співпраці з усіма, хто зацікавлений у відтворенні правдивої історії. Його адреса: http://history.sumynews.com/
Любителі минувшини можуть переглянути багато цікавих матеріалів. Приміром, у розділі “Джерела” виставлена кримінальна справа відомого партизанського командира Семена Руднєва, а в розділі “Книги” матеріали про Голодомор, діяльність підпілля ОУН та повстанський рух 1920-х років на Сумщині, цікава розвідка Володимира Бубнова про період німецької окупації Сум. І ще сотні не менш цікавих документів, статей, книг, карт, планів населених пунктів, відеоматеріалів тощо.
Реалізація проекту допоможе краще зрозуміти наше минуле, а відтак і сучасність. Закликаємо істориків з інших країв наслідувати приклад дослідників Сумщини.

В’ячеслав АРТЮХ

14 грудня 2011 р. в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України відбулося вшанування визначного дослідника Криму та Кубані Олексія Нирка. Організатор заходу – бандуристка Тетяна Лобода.
Спогадами про митця поділився Євген Пронюк, почесний голова Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих. Зворушливо прозвучали речитативи сивовусого ялтинського бандуриста Остапа Кіндрачука, учня Олексія Нирка. Дочка Мирослава пригадувала особливі миті спілкування з батьком. Тарас Силенко схвилював усіх піснею Устима Кармелюка “За Сибіром сонце сходить” (Олекса Нирко, як і Кармелюк, відбував покарання в сибірському селищі Широківському). Етногурт “Хорея козацька” і Тарас Компаніченко заспівали пісні, записані фольклористами у станицях Кубанського краю. Кожна українська пісня, перенесена козаками на кубанську землю, неначе промовляла: “О, земле втрачена, явися!” Викладач Стрітівської вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва Тарас Яницький зачарував віртуозним виконанням інструментальних творів для бандури. Учасники вечора створили незабутню атмосферу духовного єднання.
Козацький родовід, гострий розум дослідника-науковця, вдача життєлюба, палке серце патріота – все це Олексій Нирко, який розпросторив над Таврією, Кримом і Кубанню українське знамено, скроплене слізьми і кров’ю козаків.
Про життєву дорогу таких, як Олексій Нирко, сказала Леся Українка: “Я на гору круту, крем’яную буду камінь важкий підіймать”. У дитинстві його переслідувало прокляте тавро – “син ворога народу”, бо ж батько, Федір Савович, потрапив у сталінську людоловню 1933 року. В юнацтві – арешт зі студентської лави, ув’язнення, лісоповали Зауралля. У зрілості – багатолітня побутова невлаштованість. Та ніколи його шлях не збивався на манівці, не перетворився на вузеньку стежку. Нирко орав свій життєвий переліг, як научали діди і батьки, – рівно, розгонисто. Сіяв щедро, тож і вродило рясно.
Олексій Федорович повернув нам забуті імена кубанців: бандуристів, музичних майстрів, акторів. Результатом багаторічної праці стала книга “Кобзарство Криму та Кубані” (2008), яку впорядкувала Наталія Сулій, викладач Дрогобицького педагогічного університету.
Упродовж життя Нирко створив декілька ансамблів і капел бандуристів, які продовжують розвиватися під керівництвом його учнів і вихованців. Його капели виступали не лише в Україні, але й у країнах Європи, здобувши найвищі звання і державні нагороди. Гордістю Олексія Нирка стала Ялтинська народна самодіяльна Капела ім. Степана Руданського Кримського гуманітарного університету (1964).
Олексій Федорович виховав не один десяток молодих людей, які плідно працюють на ниві української культури сьогодні. Очолив він й ініціативну групу, непересічним здобутком якої став музей Лесі Українки в Ялті, статус якого затверджено в 1993 році. Нирко зібрав унікальну колекцію бандур, книжок, рукописів, фотографій, документів, в яких – відомості про визначних діячів культури Криму та Кубанської України. Все це заклало підвалини Музею кобзарства при Ялтинському педагогічному училищі ще 1984 року. А ще Олексій Нирко упродовж 1970 – 1980-х рр. відкрив і поновив клас бандури в багатьох навчальних закладах, зокрема у педагогічному училищі Ялти (1971), Краснодарському інституті культури (1989), Сімферопольському музичному училищі (1989).

Десятиріччя Олексій Нирко ніс на собі тягар організації Ялтинського фестивалю бандурної музики “Дзвени, бандуро!” – представник української культурної традиції у Криму. Не стало Олексія Федоровича – завмер і фестиваль. На щастя, є люди, котрі хочуть його відродити, але чи буде збережено дух Олексія Нирка?!
Повертаючись думкою у 1980-ті роки, бачу худорлявого, усміхненого, поривчастого чоловіка, який при зустрічі зі мною, тоді студенткою Київської консерваторії, в оселі моїх батьків, коротко привітавшись, нетерпляче звертався: “Лобода, показуй нові ноти для бандури!” Для мене це було наказом діяти.
Нирко спонукав до праці всіх, хто його оточував. Сам забував про свої негаразди зі здоров’ям, житейські проблеми. Центром його духовного всесвіту, пристрастю, посвятою, дороговказом була бандура. Олексій Нирко мав хист передати іншим душевне горіння, запалював серця надією, творчою наснагою.
Ми не маємо права занедбати духовну і культурну спадщину Олексія Нирка.

Тетяна ЛОБОДА, науковий працівник Музею театрального, музичного та кіномистецтва України

Минуло 170 років від дня написання Тарасом Шевченком поеми “Гайдамаки”. З цієї нагоди у Національному музеї Тараса Шевченка організовано виставку “Сини мої, гайдамаки!”. На ній вперше поєднано численні ілюстрації до цієї поеми Тараса Шевченка, перевидання її різних років та переклади мовами народів світу, критичні, історичні та літературознавчі праці.
“Було мені з ними лиха, – писав Тарас Шевченко про затримку дозволу на випуск “Гайдамаків” у світ навесні 1841 р., – насилу випустив цензурний комітет, возмутительно та й годі…”. Відвідувачі виставки змогли відчути емоційну напругу і рівень філософського осмислення подій Коліївщини, коли розправи поляків над українським та білоруським населенням спричинили на Правобережжі масове народне повстання.
На виставці було представлено твори графіки, живопису, скульптури, книжкові видання з фондів та наукової бібліотеки музею, а також унікальні матеріали Чигиринського краю, зібрані дослідником збройної боротьби за Українську державу у 1918 – 1921 рр. Романом Ковалем, та листівки з колекції Володимира Яцюка.
Експозицію підготовлено за підтримки Міністерства культури України та Історичного клубу “Холодний Яр”.

Петро БИЛИНА

“Українці з минулого”
ШАРИК Михайло (24.10.1901, с. Денисів Тернопільського пов., тепер Козівського р-ну Тернопільської обл. – 20.10.1979, м. Ст. Кетеринс Канада)
Військовий діяч, поет; кулеметник 1-го Подільського полку ім. Симона Петлюри (5.11.1918, Тернопіль) та 1-ї бойової летунської сотні Українського летунського полку УГА (2.12.1918), член УВО; підстаршина летунства УГА і Армії УНР (1918 – 1920). Автор споминів.

Одним з найяскравіших учених, педагогів та громадсько-політичних діячів України був Агенор Артимович (30.08.1879 – 21.10.1935). Народився він у с. Великий Кучурів Чернівецького повіту, тепер Сторожинецького району Чернівецької області.
Агенор Артимович досяг значних висот: був головою Української народної партії на Буковині (1912 – 1918), членом Української Національної Ради, головою Української крайової національної ради на Буковині, державним секретарем освіти та віросповідань ЗУНР-ЗОУНР. Але найбільше цікавила його освітня та наукова діяльність: він викладав у Чернівецькій та Кіцманській гімназіях, був доцентом Чернівецького університету, професором Українського вільного університету й Українського високого педагогічного інституту в Празі, дійсним членом Наукового товариства ім. Тараса Шевченка. І цього видатного чоловіка забуто – навіть у рідному селі про нього нічого не знали.
Під час роботи Романа Коваля над книгою “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” це ім’я з’явилося на світ Божий. Ось що писав Роман Коваль: “Ініціатива встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку в Кіцманській гімназії напевно належала її директорові, Агенору Артимовичу. Його батько, невисокого рангу залізничний урядовець, був українцем. Помер рано. Мати, німкеня, як видно, кохала свого чоловіка, бо виховувала дітей у переконанні, що вони українці… Коли помер перший директор Кіцманської гімназії, Сергій Шпойнаровський, перекладач поезії Тараса Шевченка на німецьку мову, Агенора Артимовича призначили на його місце з певними ваганнями, адже він, попри знання латинської, грецької, німецької, англійської, французької, чеської та, в меншій мірі, італійської мов, “дуже слабенько” володів українською, а “в українських колах у Чернівцях був мало знаний”. І все ж таки, орієнтовно у травні 1910 року, призначення отримав. За його попередника, Сергія Шпойнаровського, в гімназії, як і в інших навчальних закладах Буковини, панував німецький дух. Відтак під час вступу на посаду нового директора сеньйор учительського збору професор Гошовський вітав його за традицією німецькою мовою. Агенор Артимович відповів українською:
– Мої панове! Я дуже тішуся, що бачу таких молодих професорів. Ми будемо гарно працювати.
Після цих слів перейшов на німецьку, виправдовуючись, що він ще не зовсім гарно володіє українською.
– Мої панове! – сказав він. – Від щирого серця дякую за вітання, але мене вразило, що ви привітали мене німецькою. Ми ж українці, тож між собою мусимо послуговуватися на наших зібраннях українською мовою.

Враження було надзвичайне! Слова директора стали повною несподіванкою, вони були незвичні і майже революційні. “Представник уряду, ц. к. (цісарської королівської. – Ред.) Шкільної Ради, на офіційній конференції звертається до учительського збору на українській мові та заповідає уживання цієї мови під час майбутніх урядових чинностей”, – розповідав учасник тієї зустрічі Омелян Цісак.
Новий директор негайно взявся за українізацію закладу. Проводив її послідовно і планово… “Завдяки енергійному і розумному проводові та доброму доборові учительського збору гімназія в Кіцмані виросла на важливий і цінний осередок української культури. Численні учні напливали не тільки з недалекого Подністров’я, але і з інших галицьких гімназій, з яких польська влада викидала за “політику”… Українська мова в гімназії викладалась на високому рівні, бо її вчителі були учнями професора Степана Смаль-Стоцького!..
Ось такий чоловік покликав Гаврилка зробити погруддя Кобзаря! Напевно, полтавець і буковинець припали один одному до серця: обоє ж були правдомовними, прямими, не терпіли викрутасів, з погордою ставились до брехні й облуди…”
Роман Коваль попрохав мене, щоб я доніс інформацію мешканцям Великого Кучурова про їхнього видатного земляка. Я це зробив. Як наслідок – сесія Великокучурівської сільської ради постановила нову вулицю Великого Кучурова назвати на честь Агенора Артимовича.
Ця дія могла б послужити прикладом для депутатів Чернівецької та Кіцманської міських рад.

Дмитро ПРОДАНИК, Історичний клуб “Холодний Яр”

20 грудня 2011 р. сесія Олевської міської ради поставила крапку в питанні – виконувати чи не виконувати Укази Президента України про перейменування вулиць, названих на честь організаторів голодоморів та політичних репресій. “Попри шалений спротив, що чинили в сесійній залі, напередодні на вулицях, на громадських слуханнях щодо цього питання, у більшості депутатів вистачило наполегливості пройти цей шлях до кінця. Ми висловлюємо їм вдячність за їхню тверду громадянську позицію та підтримку нашої ініціативи”, – зазначив після сесії голова фракції ВО “Свобода” в Олевській міській раді Віктор Коц.
Питання щодо перейменування вулиць, названих на честь організаторів голодоморів та політичних репресій, розглядали на сесії останнім. Подібних дебатів давно не було в раді. Комуністи розмахували списками нібито зібраних підписів, які вони отримували за допомогою поширення неправдивої інформації та залякування громадян “витратами коштів”, до яких нібито призведе перейменування. Послідовники злочинної комуністичної ідеології пропонували перенести питання “на потім” та робили все, аби зірвати ухвалення рішення. Однак депутати від “Свободи” домоглися ухвалення рішення. З карти Олевська зникнуть вулиці та провулки Постишева, Косіора, Кірова, Петровського, Калініна, Куйбишева, Котовського. Натомість, з’являться нові, українські назви: Олени Теліги, Олега Ольжича, Гетьмана Виговського, Олексія Опанасюка, Героїв Крут, 20-річчя Незалежності України, Юрка Тютюнника.
“Як би не казилися від того вороги української держави, а незалежність наступає. Справжня незалежність – у серцях, головах, у душах людей. Це приносить надзвичайну радість та задоволення. Згадую, скільки радості було в людей після встановлення пам’ятного знаку на честь 70-ліття Олевської республіки. Але це лишень початок – ще маємо залишені окупантами топонімічні назви”, – зазначив голова районної організації ВО “Свобода” Юрій Ковалінський.

За матеріалами прес-служби ВО “Свобода”

Міська рада Луцька перейменувала 27 вулиць, назви яких були пов’язані з радянською епохою. Вулиці Краснодонців, Фрунзе і Бабушкіна відповідно перейменовані на вулиці князів Острозьких, Степана Кривенького і Шпитальну, вулиці Горького і Доватора – на П’ятницьку гірку і Християнську, вулицю Кірова – на Петра Болбочана, вулицю Колгоспну і провулок Колгоспний – на Садову та провулок Садовий, вулицю Котовського – на Холодноярівську, вулиці Куйбишева і Невського – на Олексія Шума та Цукрову, вулиці Олега Кошового та Орджонікідзе – на Балківську та митрополита Андрея Шептицького, вулиці Пролетарську і Радгоспну – на Рогову і Григорія Гуляницького, вулиці Свердлова і Тухочевського – на Покальчуків та Андрія Марцинюка, вулиці Тюленіна та Уляни Громової – на Петра Могили та Йосафата Кунцевича, вулиці Щорса, Чкалова і Баумана – на вулиці Олександра Богачука, Івана Кожедуба та Петра Маха, вулиці Пархоменка та Сергія Лазо – на Яблуневу та Георгія Гонгадзе, вулицю Радіщева – на Срібну, вулиці Земнухова і Бринського – на князів Ружинських та архітектора Метельницького.
Відповідно до рішення будуть виготовлені і встановлені відповідні інформаційні стенди і таблички. Також будуть вжиті заходи щодо зміни поштових адрес будівель і земельних ділянок на перейменованих вулицях.
Жаль, що про Михайла Гаврилка забули! А він 1916 року відкривав перші українські школи в Луцьку та Луцькому повіті.
Усе ж радіємо за лучан, що ходитимуть вулицями з рідними іменами!

Тамара ЗДОРОВЕЦЬКА
Київ

Книга Романа Коваля “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” – це дивний сплеск думок-почуттів, це велика сила любові до рідного народу, яка підносить людину на таку вершину, де вона стає всесильною, безсмертною. І нехай, здавалося, Гаврилка забули. І нехай, здавалося, його не стало. Але він продовжував жити у своєму Прометеєві, що стоїть у музеї Наталії Кобринської у Болехові. У Тарасові Шевченкові в Одеському краєзнавчому музеї. У пам’яті тих, хто шукає войовничу Україну.
Михайло недаремно співав пісню, де є такі слова: “Ой Романе, Романочку, пусти мене додомочку…” Чи відчував, що прийде на світ отой козак, що поверне його?
Саме Роман підняв попіл, де не гасла іскра Прометея. З тої іскри й постав козак Гаврилко. Дякую за радість пізнання Михайла Гаврилка і його доріг!

Лариса ДАРМОХВАЛ
Місто Болехів Івано-Франківської обл.