“Козацька колиска, голодомор, війна, консерваторія, тюрма, табори, бандура”, – так підсумував свій шлях бандурист-педагог Олексій Нирко.
Вже п’ять років як Олексій Федорович відійшов у засвіти, але він продовжує бути з нами.
Підтвердженням цього став вечір з нагоди 85-річчя від дня його народження. 14 грудня 2011 р. в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України відбулося вшанування визначного дослідника Криму та Кубані Олексія Нирка. Організатор заходу – бандуристка Тетяна Лобода.
Спогадами про митця поділився Євген Пронюк, почесний голова Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих. Зворушливо прозвучали речитативи сивовусого ялтинського бандуриста Остапа Кіндрачука, учня Олексія Нирка. Дочка Мирослава пригадувала особливі миті спілкування з батьком. Тарас Силенко схвилював усіх піснею Устима Кармелюка “За Сибіром сонце сходить” (Олекса Нирко, як і Кармелюк, відбував покарання в сибірському селищі Широківському). Етногурт “Хорея козацька” і Тарас Компаніченко заспівали пісні, записані фольклористами у станицях Кубанського краю. Кожна українська пісня, перенесена козаками на кубанську землю, неначе промовляла: “О, земле втрачена, явися!” Викладач Стрітівської вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва Тарас Яницький зачарував віртуозним виконанням інструментальних творів для бандури. Учасники вечора створили незабутню атмосферу духовного єднання.
Козацький родовід, гострий розум дослідника-науковця, вдача життєлюба, палке серце патріота – все це Олексій Нирко, який розпросторив над Таврією, Кримом і Кубанню українське знамено, скроплене слізьми і кров’ю козаків.
Про життєву дорогу таких, як Олексій Нирко, сказала Леся Українка: “Я на гору круту, крем’яную буду камінь важкий підіймать”. У дитинстві його переслідувало прокляте тавро – “син ворога народу”, бо ж батько, Федір Савович, потрапив у сталінську людоловню 1933 року. В юнацтві – арешт зі студентської лави, ув’язнення, лісоповали Зауралля. У зрілості – багатолітня побутова невлаштованість. Та ніколи його шлях не збивався на манівці, не перетворився на вузеньку стежку. Нирко орав свій життєвий переліг, як научали діди і батьки, – рівно, розгонисто. Сіяв щедро, тож і вродило рясно.
Олексій Федорович повернув нам забуті імена кубанців: бандуристів, музичних майстрів, акторів. Результатом багаторічної праці стала книга “Кобзарство Криму та Кубані” (2008), яку впорядкувала Наталія Сулій, викладач Дрогобицького педагогічного університету.
Упродовж життя Нирко створив декілька ансамблів і капел бандуристів, які продовжують розвиватися під керівництвом його учнів і вихованців. Його капели виступали не лише в Україні, але й у країнах Європи, здобувши найвищі звання і державні нагороди. Гордістю Олексія Нирка стала Ялтинська народна самодіяльна Капела ім. Степана Руданського Кримського гуманітарного університету (1964).
Олексій Федорович виховав не один десяток молодих людей, які плідно працюють на ниві української культури сьогодні. Очолив він й ініціативну групу, непересічним здобутком якої став музей Лесі Українки в Ялті, статус якого затверджено в 1993 році. Нирко зібрав унікальну колекцію бандур, книжок, рукописів, фотографій, документів, в яких – відомості про визначних діячів культури Криму та Кубанської України. Все це заклало підвалини Музею кобзарства при Ялтинському педагогічному училищі ще 1984 року. А ще Олексій Нирко упродовж 1970 – 1980-х рр. відкрив і поновив клас бандури в багатьох навчальних закладах, зокрема у педагогічному училищі Ялти (1971), Краснодарському інституті культури (1989), Сімферопольському музичному училищі (1989). 
Десятиріччя Олексій Нирко ніс на собі тягар організації Ялтинського фестивалю бандурної музики “Дзвени, бандуро!” – представник української культурної традиції у Криму. Не стало Олексія Федоровича – завмер і фестиваль. На щастя, є люди, котрі хочуть його відродити, але чи буде збережено дух Олексія Нирка?!
Повертаючись думкою у 1980-ті роки, бачу худорлявого, усміхненого, поривчастого чоловіка, який при зустрічі зі мною, тоді студенткою Київської консерваторії, в оселі моїх батьків, коротко привітавшись, нетерпляче звертався: “Лобода, показуй нові ноти для бандури!” Для мене це було наказом діяти.
Нирко спонукав до праці всіх, хто його оточував. Сам забував про свої негаразди зі здоров’ям, житейські проблеми. Центром його духовного всесвіту, пристрастю, посвятою, дороговказом була бандура. Олексій Нирко мав хист передати іншим душевне горіння, запалював серця надією, творчою наснагою.
Ми не маємо права занедбати духовну і культурну спадщину Олексія Нирка.
Тетяна ЛОБОДА, науковий працівник Музею театрального, музичного та кіномистецтва України |
