Одним з найяскравіших учених, педагогів та громадсько-політичних діячів України був Агенор Артимович (30.08.1879 – 21.10.1935). Народився він у с. Великий Кучурів Чернівецького повіту, тепер Сторожинецького району Чернівецької області.
Агенор Артимович досяг значних висот: був головою Української народної партії на Буковині (1912 – 1918), членом Української Національної Ради, головою Української крайової національної ради на Буковині, державним секретарем освіти та віросповідань ЗУНР-ЗОУНР. Але найбільше цікавила його освітня та наукова діяльність: він викладав у Чернівецькій та Кіцманській гімназіях, був доцентом Чернівецького університету, професором Українського вільного університету й Українського високого педагогічного інституту в Празі, дійсним членом Наукового товариства ім. Тараса Шевченка. І цього видатного чоловіка забуто – навіть у рідному селі про нього нічого не знали.
Під час роботи Романа Коваля над книгою “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” це ім’я з’явилося на світ Божий. Ось що писав Роман Коваль: “Ініціатива встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку в Кіцманській гімназії напевно належала її директорові, Агенору Артимовичу. Його батько, невисокого рангу залізничний урядовець, був українцем. Помер рано. Мати, німкеня, як видно, кохала свого чоловіка, бо виховувала дітей у переконанні, що вони українці… Коли помер перший директор Кіцманської гімназії, Сергій Шпойнаровський, перекладач поезії Тараса Шевченка на німецьку мову, Агенора Артимовича призначили на його місце з певними ваганнями, адже він, попри знання латинської, грецької, німецької, англійської, французької, чеської та, в меншій мірі, італійської мов, “дуже слабенько” володів українською, а “в українських колах у Чернівцях був мало знаний”. І все ж таки, орієнтовно у травні 1910 року, призначення отримав. За його попередника, Сергія Шпойнаровського, в гімназії, як і в інших навчальних закладах Буковини, панував німецький дух. Відтак під час вступу на посаду нового директора сеньйор учительського збору професор Гошовський вітав його за традицією німецькою мовою. Агенор Артимович відповів українською:
– Мої панове! Я дуже тішуся, що бачу таких молодих професорів. Ми будемо гарно працювати.
Після цих слів перейшов на німецьку, виправдовуючись, що він ще не зовсім гарно володіє українською.
– Мої панове! – сказав він. – Від щирого серця дякую за вітання, але мене вразило, що ви привітали мене німецькою. Ми ж українці, тож між собою мусимо послуговуватися на наших зібраннях українською мовою. 
Враження було надзвичайне! Слова директора стали повною несподіванкою, вони були незвичні і майже революційні. “Представник уряду, ц. к. (цісарської королівської. – Ред.) Шкільної Ради, на офіційній конференції звертається до учительського збору на українській мові та заповідає уживання цієї мови під час майбутніх урядових чинностей”, – розповідав учасник тієї зустрічі Омелян Цісак.
Новий директор негайно взявся за українізацію закладу. Проводив її послідовно і планово… “Завдяки енергійному і розумному проводові та доброму доборові учительського збору гімназія в Кіцмані виросла на важливий і цінний осередок української культури. Численні учні напливали не тільки з недалекого Подністров’я, але і з інших галицьких гімназій, з яких польська влада викидала за “політику”… Українська мова в гімназії викладалась на високому рівні, бо її вчителі були учнями професора Степана Смаль-Стоцького!..
Ось такий чоловік покликав Гаврилка зробити погруддя Кобзаря! Напевно, полтавець і буковинець припали один одному до серця: обоє ж були правдомовними, прямими, не терпіли викрутасів, з погордою ставились до брехні й облуди…”
Роман Коваль попрохав мене, щоб я доніс інформацію мешканцям Великого Кучурова про їхнього видатного земляка. Я це зробив. Як наслідок – сесія Великокучурівської сільської ради постановила нову вулицю Великого Кучурова назвати на честь Агенора Артимовича.
Ця дія могла б послужити прикладом для депутатів Чернівецької та Кіцманської міських рад.
Дмитро ПРОДАНИК, Історичний клуб “Холодний Яр” |
