Зустрінемося 7 грудня

7 грудня 2011 р. о. 17.00 Національному музеї Тараса Шевченка (Київ, бульвар Тараса Шевченка, 12) відбудеться презентація книжки Романа Коваля “Тиха війна Рената Польового”.
Вестимуть презентацію Василь Портяк і Роман Коваль.
Участь візьмуть бандуристи Тарас Силенко, Валерій Левандовський, барди Гриць Лук’яненко та Неля Франчук, хор “Гомін”, гурт “Відгомін” та інші діячі мистецтв.
Вхід вільний.

1 грудня 1898 р. народився Микола ДУСЬКО, козак полку Чорних запорожців, лицар Залізного хреста Армії УНР.
1 грудня 1902 р. народилася Олександра СОКОЛОВСЬКА, легендарний отаман Маруся.
1 грудня 1991 р. український народ на референдумі проголосував за створення Української держави.
2 грудня 1958 р. помер Олександр ГРЕКІВ, начальний вождь УГА, командувач Армії УНР.
3 грудня 1722 р. народився Григорій СКОВОРОДА.
3 грудня 1937 р. москалі стратили командира технічної сотні УСС, старшину Армії УНР Івана СІЯКА.
3 грудня 1962 р. помер Зенон НОСКОВСЬКИЙ, четар УСС, старшина УГА.
5 грудня 1923 р. помер Іван ЧУПРЕЙ, член Бойової управи Легіону УСС та СВУ, етнограф.
6 грудня 1892 р. народився Роман-Микола ДАШКЕВИЧ, начальник артилерії корпусу Січових стрільців, генерал-поручник Армії УНР.
6 грудня 1895 р. народився Микола БУТОВИЧ, ад’ютант штабу 1-ї Сірої дивізії, графік і поет.
6 грудня 1919 р. розпочався Перший зимовий похід Армії УНР.
7 грудня 1870 р. помер Михайло ВЕРБИЦЬКИЙ, автор музики до гімну “Ще не вмерла Україна”.
7 грудня 1892 р. народилася Олена СТЕПАНІВ, хорунжа УСС, четар УГА, доктор історії та географії, багатолітній політв’язень російських таборів.
7 грудня 1962 р. помер Ростислав БІЛАС, полковий лікар УГА.
8 грудня 1900 р. народився Михайло ТЕЛІГА, кубанський бандурист, учасник Визвольної боротьби у лавах Армії УНР.
8 грудня 1937 р. москалі розстріляли Осипа БУКШОВАНОГО, команданта Легіону УСС, командира I бригади УСС Галицької армії, журналіста.
9 грудня 1863 р. народився письменник Борис ГРІНЧЕНКО.
10 грудня 1924 р. прийшов у світ кобзар Михайло БАШЛОВКА.
11 грудня 1890 р. народився учасник Визвольної боротьби у складі УСС і УГА, член ОУН, письменник Микола МАТІЇВ-МЕЛЬНИК.
11 грудня 1993 р. помер кобзар Георгій ТКАЧЕНКО.
12 грудня 1635 р. загинув Іван СУЛИМА, гетьман запорозьких козаків.
12 грудня 1764 р. цариця Катерина II скасувала в Україні Гетьманщину.
12 грудня 1896 р. народився Петро (Євстафій) ФІЛОНЕНКО, начальник 9-го району Волинської повстанської групи, полковник Армії УНР.
12 грудня 1919 р. у бою з денікінцями загинув Іван ДУБИНА, бунчужний полку Чорних запорожців.
12 грудня 1921 р. загинули макарівський отаман Карпо ЯБЛУЧКО та його заступник Кузьма КРОПИВНИЦЬКИЙ.
13 грудня 1864 р. народився Віктор ЗЕЛІНСЬКИЙ, командир Синьої дивізії, генерал-поручник Армії УНР.
13 грудня 1919 р. денікінці вбили кагарлицького отамана Саву ДЬЯКОВА.
13 грудня 1936 р. помер Олекса АЛМАЗІВ, командир Окремого кінно-гірського гарматного дивізіону Армії УНР.
13 грудня 1939 р. народився Сергій БАБИЧ, учасник Визвольної боротьби, багатолітній політв’язень.
13 грудня 1966 р. помер Борис ШЕВЧЕНКО, командир 1-ї сотні Окремого кінного партизанського дивізіону ім. П. Болбочана, лицар Залізного хреста Армії УНР.
14 грудня 1840 р. народився Михайло СТАРИЦЬКИЙ, батько новітнього українського театру.
14 грудня 1942 р. німці вбили Івана КЛИМОВА-“ЛЕГЕНДУ”, крайового провідника ОУН.
15 грудня 1890 р. народився Василь ЄМЕЦЬ, бандурист, учасник Визвольної боротьби в лавах Армії УНР.
15 грудня 1921 р. загинув Трохим БАБЕНКО, отаман Мліївської гайдамацької січі (отаман ГОЛИЙ).
15 грудня 1934 р. москалі розстріляли письменника Григорія КОСИНКУ, писаря Дніпровської повстанської дивізії отамана Зеленого.
16 грудня 1886 р. народився Данило ТЕРПИЛО, повстанський отаман ЗЕЛЕНИЙ.
17 грудня 1883 р. народився Микола РЯБОВОЛ, голова Законодавчої ради Кубанської Народної Республіки.
18 грудня 1871 р. народився поет Микола ВОРОНИЙ.
18 грудня 1896 р. народився Ілько Струк, отаман Вільного козацтва, командувач Першої повстанської Армії УНР.
19 грудня 1856 р. народився Степан ЕРАСТОВ, письменник, член Центральної Ради від Кубані.
19 грудня 1945 р. загинули члени Проводу ОУН Дмитро МАЇВСЬКИЙ і генерал Дмитро ГРИЦАЙ-“ПЕРЕБИЙНІС”.
20 грудня 1894 р. народився Данило ЛИМАРЕНКО, повстанський отаман, старшина 6-го куреня Низових запорожців 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР.
20 грудня 1923 р. москалі розстріляли отамана Івана САВЧЕНКА-НАГІРНОГО та його побратимів – Степана АДАМЕНКА і Ярему ПРУДКОГО.
21 грудня 1886 р. народився Осип ЛЕВИЦЬКИЙ, сотник УГА, начальник Пресової квартири, директор Української гімназії в м. Криниці на Лемківщині.
21 грудня 1886 р. народився Сава НИКИФОРАК, хорунжий УСС, четар УГА, співредактор видання “Український Пласт”, педагог.
21 грудня 1961 р. помер Микола БУТОВИЧ, поручник Армії УНР, графік і поет.
21 грудня 1963 р. помер Олекса СІМ’ЯНЦІВ, поручник полку Чорних запорожців Армії УНР.
23 грудня 1896 р. народився Федір АРТЕМЕНКО (отаман ОРЛИК), командувач 2-ї (Північної) повстанської групи, полковник Армії УНР.
23 грудня 1932 р. поляки стратили бойовиків ОУН Василя БІЛАСА та Дмитра ДАНИЛИШИНА.
23 грудня 1937 р. москалі розстріляли кубанського бандуриста Петра ГУЗІЯ.
24 грудня 1875 р. народився Олександр ГРЕКІВ, генерал-поручник Армії УНР.
25 грудня 1890 р. народився Василь ПРОХОДА, начальник штабу 1-го полку 1-ї Сірої дивізії Армії УНР.
26 грудня 1937 р. москалі розстріляли кубанського фольклориста Григорія КОНЦЕВИЧА.
27 грудня 1595 р. народився Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ.
27 грудня 1979 р. померла Галина ДИДИК, зв’язкова головнокомандувача УПА, багаторічний політв’язень російських таборів.
28 грудня 1979 р. помер Іван ПОДЮК, січовий стрілець, поручник УГА, лікар.
29 грудня 1724 р. у московській неволі помер Павло ПОЛУБОТОК, наказний гетьман України.
29 грудня 1967 р. помер генерал-поручник Армії УНР Михайло САДОВСЬКИЙ, військовий історик.
29 грудня 1979 р. помер Гнат ЗАПАДНЮК, учасник Першого зимового походу Армії УНР, автор стрілецької пісні “То не грім загримів”.
30 грудня 1914 р. народився Данило ШУМУК, багатолітній політкаторжанин.
31 грудня 1638 р. загинув Павло ПАВЛЮК (БУТ), гетьман і провідник козацького повстання 1637 року.
31 грудня 1984 р. помер Олександр ПУЛЮЙ, січовий стрілець, хорунжий УГА та Армії УНР, винахідник, син вченого Івана Пулюя.

Отаманові Зеленому – 125 років!

З нагоди 125-ліття від дня народження Данила Терпила (отамана Зеленого) Історичний клуб “Холодний Яр” готує низку заходів: відновлення меморіальної плити у Трипіллі, 2-ге видання книги Романа Коваля “Отаман Зелений”, вечір пам’яті у Києво-Могилянській академії (17 грудня, 16.00), презентації книги у Трипіллі, Обухові, Борисполі та Кагарлику.
Слава борцям за волю України!

Рената Польового притягувало до тих, на кому тримався український світ. Бо світ тримався і на ньому. Він, технар за фахом, жив духовним життям. Забороненим українським духовним життям.
У його листуванні з подвижниками “забороненої України” немає розмов про побутові цінності. І йому про це не писали.
Читаєш листи Олексія Нирка до Рената Польового, а в них – все про Україну та Кубань, і більше нічого. Довершений лаконізм! А про що ж іще говорити, як не про Україну і Кубань?!
І закликів нема: ніхто не кликав любити Україну та боротися проти її ворогів.
Зате було про основи, про сутність, про те, що збереже.
І повага, дружба та любов тремтлива змовників один до одного!
Змовників за Україну. І Кубань.
Ніхто навіть не декларував своєї віри в наш народ, мовляв, будемо вічно!
Ніби не помічаючи московського давуна, вони говорили про своє, плекали і творили рідне.
Ось листування із членом ОУН Степаном Сярим, який на Колимі у 1940-х доформував Рената Польового, нащадка запорозького, а через 30 літ потрапив під вплив свого учня, який допоміг йому не втратити національного єства в Росії. Листи Рената повертали Степана до України – попри Колиму, жахливе оточення, совєтсько-кацапське і наше, рідненьке, відступницьке.
Ренат додав духу не тільки Cтепанові Сярому.
Скільки зневажених кобзарів завдяки Ренатові відчули, що вони потрібні Україні.
Скільком тиха і світла сила Ренатова допомогла утвердитися, повірити, що й Украї­на стане на ноги.
Світло Ренатове мало й матеріальний вимір. Він завжди допомагав фінансово:
і кобзареві Власку, а після його смерті – дружині Парасці, й бандурному майстру Корнієвському, купуючи у нього “нікому не потрібні” бандури та ще й інших до цього спонукаючи. І поетові Кулиняку допомагав. І політзасланцю Левкові Лук’яненку! І Товариству охорони пам’яток архітектури. І УКК, УГС, УМА, УРП, ДСУ, редакції “Незборимої нації”, Історичному клубові “Холодний Яр”…
– Ви про таких хороших людей книжки пишете, – сказала мені якось Оксана Вруб­левська, дочка дивізійника, завідувач читального залу Національної бібліотеки
ім. Василя Стефаника у Львові.
Оксана сприяла мені в пошуках матеріалів для книги про січових стрільців Михайла Горбового та Михайла Гаврилка. Вона як жінка відчула, які хороші це люди.
Так і з Ренатом Польовим. Це один ряд.
Про Рената Польового виявилося писати навіть важче, адже я його знав. І любив.
І епоха, в якій він жив-боровся, ближче, і багатьох його друзів я знав або знаю: Івана Гончара, Олексія Нирка, Левка Лук’яненка, Віктора Лісовола, Леопольда Ященка, Сергія Набоку, Тараса Силенка, Валерія Левандовського… Тому й гостріше переживаєш –
удень за комп’ютером, а вночі, міркуючи над композицією книги. У мене завжди порушується сон, коли я глибоко входжу в духовне життя людини, життєвий шлях якої прагну відтворити. І ось 5 серпня прокинувся з думкою: я ж проживаю Ренатове життя, трагедійно-радісне життя. Цю думку мені звечора навіяла Надійка Овчарук, коректор нашої книги. Вона схвильовано сказала, що не тільки виконує коректорську роботу, а й проживає життя Рената Польового.
Вранці 5 серпня прийшов до мене в думках і Василь Стус. У щоденник я записав:
“Звичайно, цікаво, що скаже гора під час дощу, але, якщо ти недочув, чи дощ обійшов гору стороною, все одно гора справляє враження і своєю мовчанкою.
Отак і зі Стусом – ти можеш за життя не прочитати його творчої спадщини, але його мовчазна присутність у твоєму духовному світі значуща.
Стус – гора. Похмура гора. І її мовчазна духовна сила підтримує мене”.
Й оцей ряд – Стусів та Польових – нескінченний.
Вони атланти, на яких тримається наша віра в Україну.
І Господи, допоможи вивести на світ ясний якомога більше отаких світлих козаків наших, як Ренат Польовий.
Радію, що воздалося українським праведникам – Михайлові Гаврилку, Петрові Дяченку, Валентинові Сім’янцеву, Юрієві Горлісу-Горському, Михайлові Горбовому, Василеві Проході, Якову Гальчевському, холодноярським, чорноліським та подільським отаманам… І Орликові теж. І Струку! Й отаманові Зеленому!
Яке це щастя – писати про достойних!
І це щастя поки зі мною!
Дякую Тому, Хто дозволяє продовжити цю працю, Хто й досі оберігає мене, а відтак дає можливість засвітитись на українському небосхилі тим, хто заслужив це своїм життям.
І тихою війною за волю України.
Та її дочку Кубань.

Роман КОВАЛЬ

У листопаді 1968 р. іноземні інформаційні агентства поширили повідомлення українського самвидаву: “Громадянин України Василь Макух, протестуючи проти совітського комуністичного режиму, поневолення українського народу і агресії СРСР проти Чехословаччини, здійснив у Києві акт самоспалення. Перед безпрецедентним і мужнім вчинком схиляє голови вся світова спільнота”.
Колишній вояк УПА і політв’язень напередодні річниці “Великої Жовтневої соціалістичної революції”, надвечір 5 листопада 1968 р., на Хрещатику, біля будинку №27А, облився бензином і підпалив себе. Палаючий смолоскип біг у напрямку площі Жовтневої революції (нині Майдан Незалежности) і вигукував: “Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!” та гасла проти окупації Чехословаччини. Нажахані перехожі розбігалися. Обгоріле тіло міліціонер погасив своєю шинелею. Та від опіків, несумісних із життям, Василь Макух наступного дня помер. За годину до смерті прийшов було до тями. “Ви ж осиротили дітей”, – сказав лікар. Макух відповів: “Вони ще будуть пишатися батьком. А нині ми всі сироти. Нині Україна сирота...”
Народився Василь Омелянович Макух 14 листопада 1927 р. в с. Карів Сокальського району Львівської області в селянській родині. Під впливом батька та сусідів – Миколи і Петра Дужих (Петро Дужий – редактор журналу ОУН “Ідея і чин”) 1944 року вступив до лав УПА, служив у військовій розвідці. 15 лютого 1946 р. в бою поранений у ногу і схоплений НКВД. Засуджений на 10 р. ув’язнення і 5 р. обмеження в правах. Карався в таборах Мордовії та Сибіру. 8 серпня 1955 р. висланий на спецпоселення. Звільнений 16 квітня 1956 року.
Колишнім повстанцям заборонено було повертатися в Західну Україну, тож Василь Макух поїхав у Дніпропетровськ до знайомої зі спецпоселення Лідії Запари, відбудував її хатину, одружився з нею. Працював на тяжких роботах. Закінчивши вечірню школу, вступив на педагогічний факультет університету, але його швидко виключили через те, що приховав від приймальної комісії судимість. Вражало Василя, що в козацькому краю з його дочки Олі (1960 р. н.) та сина Володимира (1964 р. н.) в дитсадку і у школі однолітки насміхаються, бо вони розмовляли українською мовою.
1968 рік – це “Празька весна”, це надії на “соціалізм із людським обличчям” – і брутальна окупація Чехословаччини військами Варшавського договору. Ці події обурили Василя Макуха. У жовтні 1968 р. він узяв відпустку і поїхав до сестри на Львівщину. Звідти з трилітровим слоїком бензину приїхав у Київ. Є неперевірені дані, що він мав з кимось зустрітися в Києві, що готувалася акція протесту проти окупації Чехословаччини, однак вона зірвалася. Тоді Макух запротестував сам…
Згадаймо: семеро москвичів заявили протест на Красній площі 25 серпня 1968 р. (Наталя Горбаневська, Лариса Богораз, Павло Литвинов, Володимир Дремлюга, Костянтин Бабицький, Вадим Делоне, Віктор Файнберґ). Усі були ув’язнені.
Українець Василь Макух спалахнув 5 листопада 1968 року. Чеський студент Ян Палах вчинив самоспалення на Вацлавській площі в Празі 16 січня 1969 року. Микола Береславський з Дніпропетровщини намагався спалитися у вестибюлі Київського університету ім. Тараса Шевченка 10 лютого 1969 р., протестуючи проти русифікації. З тих же мотивів колишній повстанець і політв’язень Олекса Гірник спалив себе на Чернечій горі в Каневі 21 січня 1978 року. Патріарх Мстислав (Скрипник) побував там 22 травня 1991 р. і сказав: “Хтось може подумати, що Олекса Гірник – самогубця. Але той, хто йде на війну за Батьківщину – свідомо на смерть іде заради життя, хіба самогубцею є? Думаю, що Бог його простить. Він усього себе віддав Україні, без останку”. Те саме можна сказати й про Василя Макуха.
Олексі Гірнику посмертно присвоєне звання Героя України. Громадськість України домагається присвоєння Василеві Макуху звання Героя України та встановлення пам’ятної таблиці біля місяця його героїчного вчинку.
Громадянська акція пам’яті Василя Макуха відбулася 5 листопада о 17 годині біля будинку №27А на вулиці Хрещатик.
Вічна пам’ять Василеві Макуху!

Василь ОВСІЄНКО
Київ

У с. Літвиця Дубровицького району Рівненської області відбулася урочиста церемонія відкриття комплексу поховань вояків УПА. У далекому 1944 р. на території військової округи “Заграва” точилися запеклі бої між підрозділами УПА та військами НКВД. В одному з боїв, 11 березня, командир загону ім. М. Колодзінського Микита Скуба-“Лайдака” отримав поранення в ліве плече. Він продовжував командувати боєм та стріляти однією рукою з коліна, доки не впав від другої кулі, яка поцілила йому в голову. Курінного разом із двома іншими загиблими повстанцями (кулеметником “Борою” та санітаром “Крейсером”) поховали 15 березня на сільському цвинтарі Літвиці. За декілька місяців, 16 листопада 1944 р., поруч з могилами вояків був похований сотенний “Давун”.
Зі здобуттям Україною незалежності місцеві патріоти відшукали приблизне місце поховання на сільському кладовищі та встановили металевого хреста.
2011 року з метою вшанувати вояків село відвідали члени громадської організації “Спілка української молоді в Україні”. Вони звернулися до благодійної ініціативи “Героїка” з проханням встановити пам’ятники на могилах повстанців. Оскільки ніхто точно не знав де місце поховання, до Літвиці запросили фахівців Товариства пошуку жертв війни та політичних репресій “Пам’ять”. Вони й виявили місце поховання чотирьох повстанців.
Пам’ятники виготовив активіст “Героїки” Олег Собченко. Цей майстер з Черкащини відмовився брати платню за свою роботу, адже вважає, що його праця – це внесок у відновлення історичної справедливості.
29 жовтня священик УПЦ КП о. Микола відправив панахиду за воїнами УПА на літвицькому кладовищі. Після панахиди виступали сільський голова Літвиці Валентин Довжик, ветеран УПА Степан Бакунець-“Качан”, представник благодійної ініціативи “Героїка” Павло Подобєд, автор книги “Заграва” Воробей, автор вірша про Микиту Скуба-“Лайдака” Анатолій Щур та родичка курінного пані Катерина (директор Бичальської загальноосвітньої школи).
Почесну варту біля могил повстанців несли члени СУМ в Україні, Товариства пошуку жертв війни та політичних репресій “Пам’ять”, ветерани УПА.
Вічна пам’ять борцям за волю України!

13 листопада в селі Витвиці Долинського району на Івано-Франківщині, на малій батьківщині Крайового провідника ОУН (р), багатолітнього в’язня комуністичного режиму Зеновія Красівського відбулися меморіальні заходи.
У церкві відправлено Службу Божу за упокій душі цього великого українця, яку здійснив священик УГКЦ о. Петро. Біля пам’ятника Зенону Красівському відбулася панахида та мітинг. Після панахиди виступив голова Івано-Франківської обласної організації КУН Богдан Борович. “Завдяки Зеновію Красівському, – сказав він, – село Витвиця вписане в історію Національно-визвольних змагань не тільки в Україні, але й поза її межами”.
У заходах взяли участь делегація Долинської РО КУН Івано-Франківської області на чолі з головою проводу Тарасом Мельником, делегація Стрийської РО КУН Львівської області на чолі з Миколою Магасом, мешканці села та району.
Вічна пам’ять борцям за волю Україну!

Прес-служба ІФ ОО КУН

Ці слова Пантелеймона Куліша стали лейтмотивом вечора пам’яті професора Віталія Западнюка і його батька Гната Западнюка – доктора ветеринарних наук, поета, діяча доби УНР. Образи цих славних українців у вигляді портретів, виконаних олійними фарбами, були присутні поруч із друзями та послідовниками.
Вечір відбувся у школі-інтернаті № 19 (директор Ніна Миколаївна Обертас). Саме вона з допомогою Андрія Западнюка, молодшого сина Віталія Гнатовича, влаштувала цей незабутній вечір. У Києві не так багато шкіл, де б могли відбуватися подібні заходи.
Вечір вела заслужена журналістка України Емма Бабчук. Окрім вихованців школи, багато було гостей – професорів, біологів, лікарів, фармакологів (Віталій Гнатович працював же у сфері фармакології). Серед гостей були, зокрема доктор фізико-математичних наук Василь Шендеровський та поетеса Наталя Поклад.
На вечорі школярі читали вірші Гната Западнюка, співав славний гурт “Хорея козацька” Тараса Компаніченка. Іван і Микола Лузани виконали пісні на слова Гната Западнюка.
Вечір відбувся на великому емоційному піднесенні. Дай Боже і в інших школах мати такий дух патріотизму, як у Київському інтернаті №19.
Хвала і честь Ніні Миколаївні Обертас, а її вихованцям – щасливої долі!

Андрій МАРТИНЕНКО
Київ

У великому селі на Харківщині неподалік шосе Харків – Вовчанськ наприкінці грудня 1918 р. зосередилися головні сили Вовчанського фронту: дві піші й дві кінні сотні окремого Гайдамацького куреня ім. Кармелюка та приділена до нього піша старшинська сотня харківського гарнізону. Курінний Ігор Троцький мав завдання захистити Харків з боку Вовчанська.
“На фронті – абсолютний спокій, – згадував старшина Юрій Сас-Тисовський. – Наші кінні роз’їзди (стежі) доходять до самого Вовчанська. Ворога не видно й не чути. Але вліво верст на 20 під Білгородом увесь час йдуть шалені бої: вдень і вночі без перерви чути гуркотіння гармат. Начальник всього відділу, отаман [Ігор] Т[роцький], людина досить молода, енергійна та смілива, минулими днями був у нас у старшинській сотні. Казав, що під Білгородом ситуація дуже поважна: до большовиків увесь час прибувають свіжі сили. Наші ж тримаються добре й чекають прибуття з Києва Січових стрільців.
– Час і нам, панове, погуляти! – закінчив свою розмову отаман.
Воно й, дійсно, пора! Остогидла ця одноманітність, життя без жодних змін. Старшини та козаки нудьгують... Мляво тягнуться дні.
Рік 1919, 1 січня. Нарешті – новина! Надвечір приїхала наша стежа, привезла цікаві відомості: в село, що верст за дванадцять попереду нас, прибув большовицький відділ, чоловік із триста піших та кінних, гармат немає. Наші стежі не помічено!
Усе заворушилось: на лицях уже не видно нудьги, всі ніби підросли, повеселішали.
Стемніло!
Кличуть до штабу нашого командира сотні. Нетерпляче чекаємо його повороту.
Нарешті – він. Лице веселе, сяє – є щось доброго!
– Панове, здоровлю Вас із наступом! Уночі, о 12-й вирушаємо... Бойове завдання – вибити большовиків із села NN, заволодіти ним та, як пощастить, продовжувати наступ на Вовчанськ.
Усі страшенно радіють. Хтось кричить, що в нього є багацько знайомих дівчат у Вовчанську і що він усім гарантує веселих та приємних Різдвяних свят!
Сміх! Радість! Всі готуються до наступу, що його так довго чекали. Село заворушилося: виводять коней, тягнуть гармати, їздять назад і вперед вершники, збирають підводи для піхоти.
Нарешті дочекались – 12-та година [ночі]! Виходимо на подвір’я школи. Місячно. Морозно. Сніг хрустить під ногами. Купками по 4 – 5 чоловік сідаємо по санях. Настрій веселий, бадьорий. Чекаємо наказу вирушати.
Підходить кіннота, підвозять гармати. Все готово! Немає тільки штабу...
Минає з півгодини. Дехто вилазить із саней, починає бігати, щоб нагрітись.
До штабу кличуть нашого сотника. Минає знову півгодини. Вертається сотник (і приносить) наказ розійтись по старих помешканнях і чекати розпоряджень. Наступ відкладається...  Всі здивовані, незадоволені. На обличчях питання – чому?”
Виявилося, що урвався зв’язок зі штабом Лівобережного фронту в Харкові. До того ж затих бій під Білгородом, а це – тривожна новина. Не з’ясувавши ситуації, отаман не наважився на виступ. Отож козаки “із сумом полягали спати”.
На ранок 2 січня – неприємна подія: один козак ввечері пограбував селянку та ще і зброєю погрожував. Коли селянка впізнала злодія, Ігор Троцький, відпустивши старшин, зібрав навколо себе козаків.
– Хлопці, – голосно почав отаман. – Усі ми, тут присутні, щиро і чесно служили нашій Батьківщині, нашому народові, чесно б’ючись за них. І з радістю поляжемо за Україну! Нема місця між нами цій людині, яка за гроші продала свою честь, заплямувала славне ім’я козака, лицаря українського! Не місце йому тут! Я не хочу його судити сам, не хочу, щоб судили старшини. Судіть його самі! Що присудите, те буде!
“Усі мовчали; очі дивились у землю. Чути було, як тяжко дихали сотні грудей...” Раптом вискочив якийсь невеличкого зросту з блідим обличчям козак і крикнув:
– Що там довго думати, розстріляти злодія, більш нічого!
– Розстріляти, розстріляти, – загуло навколо.
Засуджений зблід ще більше, але не сказав ні слова.
Півчота козаків на чолі зі старшиною негайно виконала наказ за школою...
3 січня повернулася кінна розвідка і сповістила, що Білгород здано більшовикам. Залишили наші війська й Харків. Нічого не лишалося як наздоганяти головні сили.
Сумно ладувались у дорогу козаки. Ніхто не радів, що вдалось уникнути смертельного бою...
Невдовзі виїхали на перехрестя з дорогою Харків – Білгород. Попереду блимали вогники Харкова. Не доїжджаючи міста, наштовхнулись на німецьку заставу, яка не хотіла пропускати.
– Петлюра цурюк! Петлюра цурюк! – повторював німецький старшина.
Долю інциденту вирішила рішучість українців, які, оточивши німців, були готові вжити зброю. Німці розсудили, що краще пропустити козацьку частину.
Вранці 4 січня Гайдамацький курінь увійшов до Харкова. Назустріч чалапали одинокі фігурки робітників. Почулися здивовані вигуки:
– Пєтлюровци!
– Ні, які там петлюрівці, ті вже давно втекли. Це наші – большовики!
Один, сміливіший, підійшовши до лави, запитав:
– Аткуда, таваріщі?
– С пад Бєлґарода, – жартом відповів один старшина.
– Наканєц-то даждалісь вас... Всьо врємя вас ждалі. Руку, таваріщ! – робітник простягнув правицю.
– Ось тобі, собачий сину, товариш! – старшина витягнув із кишені револьвер.
Робітник злякано відскочив. На обличчі – здивування. Старшини щиро засміялись...
О 10-й годині 4 січня 1919 р. нового стилю Окремий гайдамацький курінь ім. Кармелюка останнім з українських частин залишив місто Харків. Вже за чотири годині дня до Харкова вступили совєтські війська.
Дорога стелилася козакам на Люботин, куди відійшли частини Запорозького корпусу.

Роман КОВАЛЬ

Біографічні довідки

САС-ТИСОВСЬКИЙ Юрій Васильович (20.07.1897, м. Харків – після 11.06.1927). Військовий діяч, інженер; прапорщик російської армії (1916), старшина пішої старшинської сотні харківської залоги Армії УНР (1918) та Окремого гайдамацького куреня ім. Кармелюка (1918 – 1919). Закінчив Сумський кадетський корпус (1914), Чугуївську військову школу (січень 1916) й агрономічно-лісовий факультет Української господарської академії (Подєбради, Чехо-Словаччина). Автор спомину без назви про події на Вовчанському фронті наприкінці грудня 1918 року та відступ на початку січня 1919 р. Гайдамацького куреня (командир Ігор Троцький) до Люботина.
ТРОЦЬКИЙ Ігор Васильович (1890, Київ – ?). Військовий діяч; старшина 1-ї кінної сотні партизанського загону ім. Кармелюка (поч. 1918), отаман партизанського куреня ім. Кармелюка (поч. 1918), 1-го Гайдамацького кінного куреня ім. Кармелюка, командир 2-го Запорозького пішого полку ім. Кармелюка (1918 – 1919), 2-ї ім.  Кармелюка бригади 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР (із 05.1920); військові звання – штабс-капітан російської армії, полковник Армії УНР (5.10.1920).
На початку 1918 р. у складі партизанського загону ім. Кармелюка відновив владу УНР у Кам’янці-Подільському. Після смерті отамана куреня, поручника Миколаєнка очолив курінь. У добу гетьманату частина увійшла до складу Запорозького корпусу.

Джерела
За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. – Торонто, 1964. – Збірник 10. – С. 37, 214.
Особиста справа студента агрономічно-лісового факультету, лісового відділу Сас-Тисовського Юрка. ЦДАВО України. Ф. 3795. – Оп. 1. – Спр. 2031. – Арк. 1 – 27.
Сас-Тисовський Ю. Кінець грудня р. 1918. ЦДАВО України. – Ф. 3795. – Оп. 5. – Спр. 78. – Арк. 416 – 419 зв.

Обох дідів звали Максимами. Як Залізняка. Популярне ім’я було в нас, у Холодному Яру. Дід по матері – Максим Бразалій. Був високий, дуже багатий і дуже скупий. Мав воли і коні. За все життя нам, онукам, мармузочки не купив. А до роботи затятий. Зранку вставав ні світ, ні зоря. Все в господарстві в нього було до ладу. Матір нашу не хотів за батька віддавать. Уважав себе не рівнею Холодам.
Кожен із його дітей знав свою роботу. Хоч і скупий був дід, але у 1920 – 1922 роках гайдамаків завжди годував. Вони тільки вночі приходили із Зубкового лісу. Дідів собака чув гайдамаків із-далеку. Тоді не гавкав, а вив. Дід наглухо завішував ряднами вікна й на підлогу ставив казан галушок, картоплі, сало, помідори, огірки, цибулю. Їжі холодноярцям ніколи не шкодував. Наприкінці 1920-х його “розкуркулили”. Пережив голодовку й не помер. А коли їжа з’явилася, попросив бабу наварити йому куті. З’їв одну миску. Попросив іще. Баба не давала, казала, що вмре. Дід упертий був: дай і все. Наївся тої куті й желудок у нього лопнув.

Дід по батькові, Максим Холод, вступив у колгосп одним з перших. Прийшов додому й хвалиться бабі:
– Я вступив у колгосп.
– А кого ти питав?
– Ой, серденько, забувся тебе спитать.
Добрий був дід. Батька нашого любив найбільше. Сам був грамотний і сини його вміли читати. Як арештували тата, щодня до нас приходив, гостинці якісь ніс. Сяде на призьбі й плаче. Дуже швидко після того арешту змарнів і помер.

Батько, Харитон Холод, народився в 1902 році. У діда Максима було три сини: Павло, Харитон і Йосип. Павло і Йосип у діда вдалися – високими були. А тато  середнього росту. Зате гарний – очей не відведеш. Коли яке весілля – всі його за боярина брали. В нього завжди порядок був: парубки не билися, вози не перекидали, наречену не крали. Тягу до книжок мав, усе читав і читав. Коли Чучупаки почали за Україну воювати – в гайдамаки пішов. Павло і Йосип не пішли, а тато пішов. 18 років мав. Тоді не такі люди були – крепкі. Як отамана Василя Чучупаку червоні вбили й поклали біля криниці впізнавати, його мати вийшла. Дивилася на мертвого сина й сльозинки не пустила. Але посивіла за ніч.
Як тато воював, що пережив – того не знаю. Розповідав тільки, як з мамою познайомився. Гайдамаки приходили до Бразаліїв по харчі вночі. Коли руки мили, мама їм зливала. Один з лісовиків (майбутній мій тато) подивився і сказав: “Гарна дівчина, як підросте, я на ній одружуся”. На весіллі в них гості випили відро горілки. Це довго згадували, бо тоді відра горілки на весіллі ні в кого не було.
Тато на плотні робив. Мав до дерева хист. Мене любив дуже. Вночі замість колискової пісню козацьку мені співав:

 Ой, гук, таки гук,
Де козаки йдуть,
Та невесела їм доріженька,
Куди вони йдуть.

 Ой, ідуть вони під рясні дуби,
Там чекають пана отамана на пораду свою.

 Отаман іде, як голуб гуде,
Отамане наш, ти дбаєш про нас,
А під білою березою голову складеш.

Вісімдесят років пройшло, а пісню ту пам’ятаю. І голос батьків теж.
Важкої роботи тато не давав, ото, бувало, тільки по цигарки пошле. Накаже: “Щоб одна нога там, а друга – тут. Я, мала, іду й дивуюся, як таке може бути. В магазині куплю йому цигарок, а собі цукерок – лампасе. Смоктульки такі були.
Як холодноярці програли комуністам, батька позбавили виборчих прав. Стала радянська влада сильнішою, повбивала їх. По батька прийшли в 1936 році, 22 квітня. Нас, дітей, уже було троє. Я народилася в 1924-му, Мотрона – в 1926-му, Василь – у 1929 році. Двоє у фуражках із зірками та з карабінами постукали у вікно. Батько не хотів відчиняти. Закричали: “Аткрой, гайдамака”. Наостанок батько пригорнув нас: “Слухайтеся маму”. Більше ми його не бачили й нічого про нього не чули. На всі запити в усі архіви приходила одна й та ж відповідь: “Про долю Харитона Холода нічого не відомо”.
У книжці Романа Коваля про Холодний Яр (“Коли кулі співали”. – Ред.) упізнала батька на фотографії. Так плакала, ніби похорон був у хаті.
Теперішня власть не дуже холодноярців шанує. У квітні до нас тисячі людей приїжджають. А від влади – нікого. Та й з Мельників чи Медведівки всього кілька чоловік іде.

Мама, Ярина Максимівна, на два роки молодшою від тата була. В 1909 році при родах померла її мама, а моя бабуся. Мама згадувала, що всі метушилися, а батько її.  дід Максим, як укопаний сидів біля колиски новонародженого хлопчика. Няньчив його, сподівався, що виживе без матері. Та дитина вмерла восьмимісячною. Коли ховали, якийсь дядько підійшов до сироти й подарував їй яблуко. “На, дитино, ти ж тепер сиротою лишилася”. Моя мама не розуміли, що воно таке. Дід швидко одружився. Мачуха її не ображала. Взяла помічницею на кухню.
Як батька арештували, до нас прийшли активісти. Забрали геть усе з дому. Сестра Мотря втекла з рядном у город. Ото все майно, що врятували.

У голод брат Василь сказав, що помиратиме. Прийшла сусідка, питає:
– Чого це ви всі лежите?
Мати каже, що нема їсти.
– Віддай жорна, а я дам тобі зерна. Молотимеш у нас без мельчука.
Мельчук – це плата така була, за те, що тобі змололи. Так ті жорна нас урятували.
Років за 20 після арешту батька, вже, мабуть за Хрущова, мати розповіли нам, за що його розстріляли. Сказала коротко: “За Україну”. В нас півсела в арештантах було. Чула, як старі люди шепталися: “Холодноярці, гайдамаки…”
До смерті ми маму з Мотрею по черзі гляділи. Прожила 85 років. Василь загинув на лісоповалі в 1965 році: дерево не так підрізали й воно на нього впало. Мотря теж уже померла.

У школі я провчилася чотири класи й пішла наймитувати. Пасла хазяям корови. За це мене одягали й годували. Увесь 1942 рік ховалася в Холодному Яру від поліцаїв. Не хотіла в Німеччину їхать. У 1943 р. набридло переховуватись. Прийшла додому. Якраз поліцаї облаву влаштували. Спіймали мене. Відправили пішки в Кам’янку. Вели через Буду. На тому хуторі німці всіх розстріляли. Ніколи того жаху не забуду. Всюди мертві лежали. Дивлюся у вікно, а там дитина вбита з печі звісилася. Поруч на підлозі – мати вбита. У Кам’янці погрузили нас на поїзд і відправили на Бреслау. Там робила в бауера Шмідта. В нього сільськогосподарська фабрика була. 80 робочих робили.
Коли червоні на танках в’їхали в Бреслау, мене взяли в комендатуру. Робила там до 6 грудня 1945 року. Командіри займалися тим, що німців грабили. Браво грабили. Заходять у будинок до хазяїв, обдивляться все, а потім посилають нас, щоб ми грузили та несли добро, що їм понравилося.
Після війни я робила в колгоспі. Вийшла заміж за Пилипа Токовенка з нашого кутка. З 1980 року на пенсії. Чоловік захворів і помер у 1993 році. Маю двох доньок – Дусю, 1963 року народження, й Олю з 1964-го. Живу з Дусею в Мельниках навпроти школи. У вересні виряджатиму до школи правнука – шестирічного Сашу.
Цього року, як ушановували холодноярців, Дуся підвела мене до хвіртки. Я сиділа на табуретці, а люди все йшли і йшли. У мене сльози текли. Ніколи не думала, що дасть Господь таке побачити.

Записав Юрій СТРИГУН
Мельники – Черкаси
Автор дякує Романові Ковалю за допомогу у підготовці цього матеріалу.

Щоб несвідомі батьки і дехто з керівництва нашого ліцею не протестував, ми присвятили нашу подорож в Галичину 155-й річниці з дня народження Івана Франка. У подорожі взяло участь 35 ліцеїстів, троє керівників (я, дружина та
мій кум), а також наймолодші учасники подорожі – мої діти Святослав і
Ольга.
Спочатку ми вклонилися воякам дивізії СС “Галичина” – на меморіальному кладовищі під Бродами. Потім відвідали Підгорецький, Олеський та Золочівський замки. Під час екскурсії на Личаківському кладовищі у Львові поклали вінок на могилу Івана Франка, вклонилися могилам вояків УПА і членів ОУН, зокрема Василя Курила, діда господині, яка нас гостинно прийняла. Поклавши на могилу квіти, ми хвилиною мовчання вшанували всіх полеглих за Україну.
Після цього вирушили у Білогорщу – на місце загибелі головного командира УПА Романа Шухевича. Був пізній вечір, і ми вже не розраховували потрапити до музею, але я понад усе хотів побувати на місці загибелі Романа Шухевича, покласти вінок і запалити свічку. Коли ми під’їхали до пам’ятника і я вийшов у темряву роздивитися, де вишикувати особовий склад, як до мене під’їхала жінка на велосипеді й запитала, хто ми такі й чи не хочемо відвідати музей!
Виявилося, що вона працівник музею, випадково проїздила мимо, побачила наші автобуси, людей у формі і під’їхала запитати. Я дякував долі й цій пані!
Так ми потрапили до будинку, де Головний командир УПА провів останні дні й хвилини свого життя. Пані Люба провела прецікаву екскурсію, ми побачили особисті речі Романа Шухевича, а мені пані Люба навіть дозволила посидіти на стільці і в кріслі, де сидів Головний командир!
Після цього ми перейшли у половину будинку, де була криївка, з якої Головний командир вийшов в останню мить життя, і сходи, на яких він прийняв свій останній бій. Також ми побачили кулю, яку декілька років тому знайшли при реставрації музею – її Роман Шухевич випустив з “Вальтера”, попереджаючи Галину Дідик, що він почав бій.
Після цього ми перебували на базі, де провели вишкіл згідно з нашою програмою, а тоді відвідали Коломию, де зустрілися з людиною-легендою – Мирославом Симчичем. Під час зустрічі він розповів нам про своє життя, поневіряння в совєтських концтаборах, про те як радіє, коли бачить молодь, якій небайдужа доля України.
Ми запитали пана Мирослава, чи читав він “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського. Він відповів, що читав ще до війни, а також знає Вас, пане Романе, і дуже зрадів, що ми знаємо Вас і були в Холодному Яру!
Після цього ми поїхали в село Космач, де пан Мирослав оперував зі своєю
сотнею, а також відвідали хатинку, де ймовірно загинув народний герой
Олекса Довбуш у 1745 році. Відвідали ми й с. Нагуєвичі, де народився Іван Франко, садибу його батька, музей та стежку казок. Побували й у с. Тухлі, де відбувалися події, описані в оповіданні “Захар Беркут”.
Повернулись в Одесу повні вражень і натхнення. Діти зробили стінні газети в нашому закладі, присвятили їх Дню пам’яті жертв комуністичного терору.
Слава Героям!

Олександр НАВРОЦЬКИЙ, Історичний клуб “Холодний Яр”

На світлині Мирослав Симчич і Олександр Навроцький (у центрі) та ліцеїсти Одеського юридичного ліцею. Коломия, жовтень 2011 р.

Федір Васильович ПЕТРИЧЕНКО (1885, м-ко Трипілля – 1930?).
Начальник кулеметної команди Дніпровської повстанської дивізії.
Учасник Першої світової війни. Прапорщик (?) російської армії.
25 березня 1930 р. засуджений до розстрілу.

Світлину надала Ніна Цвєткова, онучка Федора Петриченка.
Публікується вперше.

“Згадаємо”

БУКШОВАНИЙ Осип Іванович (псевд. О. ІВАНОВИЧ) (1.06.1890, с. Жаб’є-Ільці Косівського пов., нині смт Верховина Івано-Франківської обл. – 8.12.1937, Соловки, Росія). Військовий і громадсько-політичний діяч, журналіст, видавець; командант сотні УСС, командант Легіону УСС (осінь 1918), командир ударної групи “Схід” Галицької армії, I бригади УСС Галицької армії, член Закордонного бюро ЦК КП(б)У (1922 – 1926), член ЦК партії “Сельроб” (1927); військове звання – поручник австро-угорської армії.
Закінчив Коломийську гімназію (1908) і Львівську політехніку (1914). В УСС із серпня 1914 року. Брав участь у карпатських кампаніях. 29 травня 1915 р. у Лісовичах на Болехівщині був поранений, потрапив до російського полону. Опинився в таборі військовополонених у Ташкенті (тепер Узбекистан, звідки разом з Володимиром Свідерським утік до Персії. Воював на боці курдів проти англійців і росіян, потім у Месопотамії на боці держав Центрального союзу. Очолював кількатисячний загін курдів. За хоробрість нагороджений німецьким Залізним хрестом і Турецьким пів­місяцем. Наприкінці 1916 р. повернувся до стрілецької формації і знову очолив сотню. Брав активну участь в українсько-польській війні 1918 – 1919 рр. Учасник Чортківської офензиви. 19 червня 1919 р. на північ від Бережан неподалік с. Гиновичі поранений. Разом з УГА перейшов за Збруч. На поч. 1920 р. у складі УГА перейшов до Красної армії. Брав участь у боях проти поляків. 1920 року його як старшину УГА вивезли до Росії, але згодом звільнили. У 1922 – 1926 рр. жив у Харкові. Делегат Другого з’їзду КПЗУ (1925). Проводив нелегальну комуністичну роботу в Польщі, Австрії, Німеччині та Румунії. Працював у Львові в редакції газети “Наше слово”, “Сельроб-єдність”. За участь у КПЗУ і “шпигунство на користь СССР” 6 разів сидів у польських в’язницях. Рятуючись від їхнього переслідування, виїхав до УРСР. У травні 1933 р. арештований у СССР і засланий на Соловецькі острови. Розстріляний з нагоди 20-ї річниці Жовтневої революції. Реабілітований.

Роман КОВАЛЬ, Юрій ЮЗИЧ

Денікінці на Кубані поводили себе нахабно. Чи не кожний прапорщик, заявившись в якусь станицю, вимагав трійку або підводу, щоб кудись їхати. Місцева влада не знала як дати раду, адже вимог лунало десятки на день, а кінних трійок було дві-три. Безапеляційно вимагали денікінські офіцери й безкоштовних харчів та квартири. Ось який випадок трапився у станиці Настасіївській.
Правління Настасіївської мало три трійки і всі вони в той день були “в розгоні”. Раптом заявився прапорщик-доброволець і почав вимагати трійку до Варениківської, бо, мовляв, дуже спішить в Анапу, до “Її імператорського височества Оксани Олександрівни”, сестри колишнього царя.
У коридорі зчинився страшний гамір... Помічник отамана урезонював прапорщика, кажучи, що трійок нема, а підводу пошукають. Та той репетував про “саботаж самостійників, яких треба всіх перевішати”. На крики станичний отаман Семен Іванис виглянув у коридор. Якраз у цей час прапорщик погрожував його заступнику наганом.
Отаман для з’ясування ситуації покликав обох до себе, але денікінець почав погрожувати наганом і самому Семену Миколайовичу. Говорив, звісно, на “ти”.
– Чому “тикаєш” як я з тобою лапті не плів? – запитав отаман і так вдарив непроханого гостя, що той вилетів у коридор, залившись кров’ю.
Забравши пістолет, отаман наказав покликати фельдшера, щоб той зробив першу допомогу, а потім посадив “героя” під арешт у холодну.
Прапорщику фельдшер вийняв кілька зубів, спинив кровотечу. Коли денікінця покликали до отамана, це вже була інша людина – скромна і делікатна. Він просив отамана нікуди нічого не писати.
– І єслі єсть важможнасть, атвєзітє мєня назад в Слав’янскую.
Якраз під’їхала підвода й отаман, віддавши наган, побажав гостеві щасливої дороги.
Отакі люди москалі, тільки тоді стають “ласковимі”, коли по мордяці отримають.

Мамина колискова

Котик-коточок сів у куточок.
Лапкою гортав книжку, чекаючи мишку.
Люлі-люлі, а-а, не ходи тут, баба Яга,
Не мети мітлою, не крутись юлою.
Не буди дитяти, не заважай йому спати.
Спи, хлопчику, маленький, мій синочку, гарненький.
Коли зійде сонечко, загляне у віконечко,
Підемо до річки, наберем водички.
Будемо квіточки поливати, курчаток напувати.
Спи…

Колискова Марії Здоровецької, дружини козака Армії УНР Олексія Здоровецького, співала їхньому синові Юркові, 1933 року народження, м. Первомайськ Миколаївської обл.
Записала Тамара ЗДОРОВЕЦЬКА.

“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” – нова книга Романа Коваля. Ось фрагмент з неї: Австро-Угорщина, Фрайштадтський табір для військовополонених російської армії, зима 1914 – 1915 років. Емігрант Михайло Гаврилко завзято сіє Шевченкове слово у душі солдатів-малоросів. Вони, хоч і в австрійському полоні, але поневолені Москвою. Духовно поневолені. Тому й глузують із нього, кидають разом з москалями у нього каміння. Він же відповідає їм Шевченковим словом…
Гаврилко ніби знав, що душі земляків не втрачені, що вони переможуть внутрішню Росію. І вирішальне значення у цій перемозі відіграє любов до України, яку він пробуджував у них “стрілами божого грому” з “Кобзаря” Тараса Шевченка.
На сторінках Ковалевої книги Михайло Гаврилко – бойовий і зухвалий, впевнений і відкритий, пристрасний і вільний. Він природній. Робота письменника вражає, його герой проникає в душу і залишає в ній добрий слід. Мов проживаєш сторінки роману разом із самим Михайлом. А як багато ілюстрований його життєпис! Скільки його робіт ми отримали можливість побачити вперше! А який Тарас Шевченко сходить зі стека Гаврилка! Живий і виразний. І грізний!
У додатках книги подано поетичну збірку Гаврилка “На румовищах”. Тут Михайло відкривається перед читачем як тонкий майстер поетичного слова. Поезія сповнена мудрістю, любов’ю до свого народу, боротьбою за звільнення української душі. Тут і біль, і відчайдушність. І романтичне почуття. Пристрасть дивно переплітається із звитягою та ніжними переживаннями. Автор поезій відкривається з неочікуваних сторін, кожен вірш по-новому доповнює його образ.
Роман Коваль повернув нам скарб животворної української душі, історію сина войовничої України. Коли читала, в мене горіли очі, а рука тягнулася до шаблі.
Впевнена, що книга “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” не залишить байдужим того, кому пощастить взяти її до рук.
Творімо нашу історію тільки добрими вчинками!

Тетяна НАУМЧУК
Київ