У великому селі на Харківщині неподалік шосе Харків – Вовчанськ наприкінці грудня 1918 р. зосередилися головні сили Вовчанського фронту: дві піші й дві кінні сотні окремого Гайдамацького куреня ім. Кармелюка та приділена до нього піша старшинська сотня харківського гарнізону. Курінний Ігор Троцький мав завдання захистити Харків з боку Вовчанська.
“На фронті – абсолютний спокій, – згадував старшина Юрій Сас-Тисовський. – Наші кінні роз’їзди (стежі) доходять до самого Вовчанська. Ворога не видно й не чути. Але вліво верст на 20 під Білгородом увесь час йдуть шалені бої: вдень і вночі без перерви чути гуркотіння гармат. Начальник всього відділу, отаман [Ігор] Т[роцький], людина досить молода, енергійна та смілива, минулими днями був у нас у старшинській сотні. Казав, що під Білгородом ситуація дуже поважна: до большовиків увесь час прибувають свіжі сили. Наші ж тримаються добре й чекають прибуття з Києва Січових стрільців.
– Час і нам, панове, погуляти! – закінчив свою розмову отаман.
Воно й, дійсно, пора! Остогидла ця одноманітність, життя без жодних змін. Старшини та козаки нудьгують... Мляво тягнуться дні.
Рік 1919, 1 січня. Нарешті – новина! Надвечір приїхала наша стежа, привезла цікаві відомості: в село, що верст за дванадцять попереду нас, прибув большовицький відділ, чоловік із триста піших та кінних, гармат немає. Наші стежі не помічено!
Усе заворушилось: на лицях уже не видно нудьги, всі ніби підросли, повеселішали.
Стемніло!
Кличуть до штабу нашого командира сотні. Нетерпляче чекаємо його повороту.
Нарешті – він. Лице веселе, сяє – є щось доброго!
– Панове, здоровлю Вас із наступом! Уночі, о 12-й вирушаємо... Бойове завдання – вибити большовиків із села NN, заволодіти ним та, як пощастить, продовжувати наступ на Вовчанськ.
Усі страшенно радіють. Хтось кричить, що в нього є багацько знайомих дівчат у Вовчанську і що він усім гарантує веселих та приємних Різдвяних свят!
Сміх! Радість! Всі готуються до наступу, що його так довго чекали. Село заворушилося: виводять коней, тягнуть гармати, їздять назад і вперед вершники, збирають підводи для піхоти.
Нарешті дочекались – 12-та година [ночі]! Виходимо на подвір’я школи. Місячно. Морозно. Сніг хрустить під ногами. Купками по 4 – 5 чоловік сідаємо по санях. Настрій веселий, бадьорий. Чекаємо наказу вирушати.
Підходить кіннота, підвозять гармати. Все готово! Немає тільки штабу...
Минає з півгодини. Дехто вилазить із саней, починає бігати, щоб нагрітись.
До штабу кличуть нашого сотника. Минає знову півгодини. Вертається сотник (і приносить) наказ розійтись по старих помешканнях і чекати розпоряджень. Наступ відкладається... Всі здивовані, незадоволені. На обличчях питання – чому?”
Виявилося, що урвався зв’язок зі штабом Лівобережного фронту в Харкові. До того ж затих бій під Білгородом, а це – тривожна новина. Не з’ясувавши ситуації, отаман не наважився на виступ. Отож козаки “із сумом полягали спати”.
На ранок 2 січня – неприємна подія: один козак ввечері пограбував селянку та ще і зброєю погрожував. Коли селянка впізнала злодія, Ігор Троцький, відпустивши старшин, зібрав навколо себе козаків.
– Хлопці, – голосно почав отаман. – Усі ми, тут присутні, щиро і чесно служили нашій Батьківщині, нашому народові, чесно б’ючись за них. І з радістю поляжемо за Україну! Нема місця між нами цій людині, яка за гроші продала свою честь, заплямувала славне ім’я козака, лицаря українського! Не місце йому тут! Я не хочу його судити сам, не хочу, щоб судили старшини. Судіть його самі! Що присудите, те буде!
“Усі мовчали; очі дивились у землю. Чути було, як тяжко дихали сотні грудей...” Раптом вискочив якийсь невеличкого зросту з блідим обличчям козак і крикнув:
– Що там довго думати, розстріляти злодія, більш нічого!
– Розстріляти, розстріляти, – загуло навколо.
Засуджений зблід ще більше, але не сказав ні слова.
Півчота козаків на чолі зі старшиною негайно виконала наказ за школою...
3 січня повернулася кінна розвідка і сповістила, що Білгород здано більшовикам. Залишили наші війська й Харків. Нічого не лишалося як наздоганяти головні сили.
Сумно ладувались у дорогу козаки. Ніхто не радів, що вдалось уникнути смертельного бою...
Невдовзі виїхали на перехрестя з дорогою Харків – Білгород. Попереду блимали вогники Харкова. Не доїжджаючи міста, наштовхнулись на німецьку заставу, яка не хотіла пропускати.
– Петлюра цурюк! Петлюра цурюк! – повторював німецький старшина.
Долю інциденту вирішила рішучість українців, які, оточивши німців, були готові вжити зброю. Німці розсудили, що краще пропустити козацьку частину.
Вранці 4 січня Гайдамацький курінь увійшов до Харкова. Назустріч чалапали одинокі фігурки робітників. Почулися здивовані вигуки:
– Пєтлюровци!
– Ні, які там петлюрівці, ті вже давно втекли. Це наші – большовики!
Один, сміливіший, підійшовши до лави, запитав:
– Аткуда, таваріщі?
– С пад Бєлґарода, – жартом відповів один старшина.
– Наканєц-то даждалісь вас... Всьо врємя вас ждалі. Руку, таваріщ! – робітник простягнув правицю.
– Ось тобі, собачий сину, товариш! – старшина витягнув із кишені револьвер.
Робітник злякано відскочив. На обличчі – здивування. Старшини щиро засміялись...
О 10-й годині 4 січня 1919 р. нового стилю Окремий гайдамацький курінь ім. Кармелюка останнім з українських частин залишив місто Харків. Вже за чотири годині дня до Харкова вступили совєтські війська.
Дорога стелилася козакам на Люботин, куди відійшли частини Запорозького корпусу.
Роман КОВАЛЬ
Біографічні довідки
САС-ТИСОВСЬКИЙ Юрій Васильович (20.07.1897, м. Харків – після 11.06.1927). Військовий діяч, інженер; прапорщик російської армії (1916), старшина пішої старшинської сотні харківської залоги Армії УНР (1918) та Окремого гайдамацького куреня ім. Кармелюка (1918 – 1919). Закінчив Сумський кадетський корпус (1914), Чугуївську військову школу (січень 1916) й агрономічно-лісовий факультет Української господарської академії (Подєбради, Чехо-Словаччина). Автор спомину без назви про події на Вовчанському фронті наприкінці грудня 1918 року та відступ на початку січня 1919 р. Гайдамацького куреня (командир Ігор Троцький) до Люботина.
ТРОЦЬКИЙ Ігор Васильович (1890, Київ – ?). Військовий діяч; старшина 1-ї кінної сотні партизанського загону ім. Кармелюка (поч. 1918), отаман партизанського куреня ім. Кармелюка (поч. 1918), 1-го Гайдамацького кінного куреня ім. Кармелюка, командир 2-го Запорозького пішого полку ім. Кармелюка (1918 – 1919), 2-ї ім. Кармелюка бригади 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР (із 05.1920); військові звання – штабс-капітан російської армії, полковник Армії УНР (5.10.1920).
На початку 1918 р. у складі партизанського загону ім. Кармелюка відновив владу УНР у Кам’янці-Подільському. Після смерті отамана куреня, поручника Миколаєнка очолив курінь. У добу гетьманату частина увійшла до складу Запорозького корпусу.
Джерела
За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. – Торонто, 1964. – Збірник 10. – С. 37, 214.
Особиста справа студента агрономічно-лісового факультету, лісового відділу Сас-Тисовського Юрка. ЦДАВО України. Ф. 3795. – Оп. 1. – Спр. 2031. – Арк. 1 – 27.
Сас-Тисовський Ю. Кінець грудня р. 1918. ЦДАВО України. – Ф. 3795. – Оп. 5. – Спр. 78. – Арк. 416 – 419 зв.
|
