86-річна Ганна Токовенко з Мельників Чигиринського району розповідає про свій рід і рідне село.
Обох дідів звали Максимами. Як Залізняка. Популярне ім’я було в нас, у Холодному Яру. Дід по матері – Максим Бразалій. Був високий, дуже багатий і дуже скупий. Мав воли і коні. За все життя нам, онукам, мармузочки не купив. А до роботи затятий. Зранку вставав ні світ, ні зоря. Все в господарстві в нього було до ладу. Матір нашу не хотів за батька віддавать. Уважав себе не рівнею Холодам.
Кожен із його дітей знав свою роботу. Хоч і скупий був дід, але у 1920 – 1922 роках гайдамаків завжди годував. Вони тільки вночі приходили із Зубкового лісу. Дідів собака чув гайдамаків із-далеку. Тоді не гавкав, а вив. Дід наглухо завішував ряднами вікна й на підлогу ставив казан галушок, картоплі, сало, помідори, огірки, цибулю. Їжі холодноярцям ніколи не шкодував. Наприкінці 1920-х його “розкуркулили”. Пережив голодовку й не помер. А коли їжа з’явилася, попросив бабу наварити йому куті. З’їв одну миску. Попросив іще. Баба не давала, казала, що вмре. Дід упертий був: дай і все. Наївся тої куті й желудок у нього лопнув.
Дід по батькові, Максим Холод, вступив у колгосп одним з перших. Прийшов додому й хвалиться бабі:
– Я вступив у колгосп.
– А кого ти питав?
– Ой, серденько, забувся тебе спитать.
Добрий був дід. Батька нашого любив найбільше. Сам був грамотний і сини його вміли читати. Як арештували тата, щодня до нас приходив, гостинці якісь ніс. Сяде на призьбі й плаче. Дуже швидко після того арешту змарнів і помер.
Батько, Харитон Холод, народився в 1902 році. У діда Максима було три сини: Павло, Харитон і Йосип. Павло і Йосип у діда вдалися – високими були. А тато середнього росту. Зате гарний – очей не відведеш. Коли яке весілля – всі його за боярина брали. В нього завжди порядок був: парубки не билися, вози не перекидали, наречену не крали. Тягу до книжок мав, усе читав і читав. Коли Чучупаки почали за Україну воювати – в гайдамаки пішов. Павло і Йосип не пішли, а тато пішов. 18 років мав. Тоді не такі люди були – крепкі. Як отамана Василя Чучупаку червоні вбили й поклали біля криниці впізнавати, його мати вийшла. Дивилася на мертвого сина й сльозинки не пустила. Але посивіла за ніч.
Як тато воював, що пережив – того не знаю. Розповідав тільки, як з мамою познайомився. Гайдамаки приходили до Бразаліїв по харчі вночі. Коли руки мили, мама їм зливала. Один з лісовиків (майбутній мій тато) подивився і сказав: “Гарна дівчина, як підросте, я на ній одружуся”. На весіллі в них гості випили відро горілки. Це довго згадували, бо тоді відра горілки на весіллі ні в кого не було.
Тато на плотні робив. Мав до дерева хист. Мене любив дуже. Вночі замість колискової пісню козацьку мені співав:
Ой, гук, таки гук,
Де козаки йдуть,
Та невесела їм доріженька,
Куди вони йдуть.
Ой, ідуть вони під рясні дуби,
Там чекають пана отамана на пораду свою.
Отаман іде, як голуб гуде,
Отамане наш, ти дбаєш про нас,
А під білою березою голову складеш.
Вісімдесят років пройшло, а пісню ту пам’ятаю. І голос батьків теж.
Важкої роботи тато не давав, ото, бувало, тільки по цигарки пошле. Накаже: “Щоб одна нога там, а друга – тут. Я, мала, іду й дивуюся, як таке може бути. В магазині куплю йому цигарок, а собі цукерок – лампасе. Смоктульки такі були.
Як холодноярці програли комуністам, батька позбавили виборчих прав. Стала радянська влада сильнішою, повбивала їх. По батька прийшли в 1936 році, 22 квітня. Нас, дітей, уже було троє. Я народилася в 1924-му, Мотрона – в 1926-му, Василь – у 1929 році. Двоє у фуражках із зірками та з карабінами постукали у вікно. Батько не хотів відчиняти. Закричали: “Аткрой, гайдамака”. Наостанок батько пригорнув нас: “Слухайтеся маму”. Більше ми його не бачили й нічого про нього не чули. На всі запити в усі архіви приходила одна й та ж відповідь: “Про долю Харитона Холода нічого не відомо”.
У книжці Романа Коваля про Холодний Яр (“Коли кулі співали”. – Ред.) упізнала батька на фотографії. Так плакала, ніби похорон був у хаті.
Теперішня власть не дуже холодноярців шанує. У квітні до нас тисячі людей приїжджають. А від влади – нікого. Та й з Мельників чи Медведівки всього кілька чоловік іде.
Мама, Ярина Максимівна, на два роки молодшою від тата була. В 1909 році при родах померла її мама, а моя бабуся. Мама згадувала, що всі метушилися, а батько її. дід Максим, як укопаний сидів біля колиски новонародженого хлопчика. Няньчив його, сподівався, що виживе без матері. Та дитина вмерла восьмимісячною. Коли ховали, якийсь дядько підійшов до сироти й подарував їй яблуко. “На, дитино, ти ж тепер сиротою лишилася”. Моя мама не розуміли, що воно таке. Дід швидко одружився. Мачуха її не ображала. Взяла помічницею на кухню.
Як батька арештували, до нас прийшли активісти. Забрали геть усе з дому. Сестра Мотря втекла з рядном у город. Ото все майно, що врятували.
У голод брат Василь сказав, що помиратиме. Прийшла сусідка, питає:
– Чого це ви всі лежите?
Мати каже, що нема їсти.
– Віддай жорна, а я дам тобі зерна. Молотимеш у нас без мельчука.
Мельчук – це плата така була, за те, що тобі змололи. Так ті жорна нас урятували.
Років за 20 після арешту батька, вже, мабуть за Хрущова, мати розповіли нам, за що його розстріляли. Сказала коротко: “За Україну”. В нас півсела в арештантах було. Чула, як старі люди шепталися: “Холодноярці, гайдамаки…”
До смерті ми маму з Мотрею по черзі гляділи. Прожила 85 років. Василь загинув на лісоповалі в 1965 році: дерево не так підрізали й воно на нього впало. Мотря теж уже померла.
У школі я провчилася чотири класи й пішла наймитувати. Пасла хазяям корови. За це мене одягали й годували. Увесь 1942 рік ховалася в Холодному Яру від поліцаїв. Не хотіла в Німеччину їхать. У 1943 р. набридло переховуватись. Прийшла додому. Якраз поліцаї облаву влаштували. Спіймали мене. Відправили пішки в Кам’янку. Вели через Буду. На тому хуторі німці всіх розстріляли. Ніколи того жаху не забуду. Всюди мертві лежали. Дивлюся у вікно, а там дитина вбита з печі звісилася. Поруч на підлозі – мати вбита. У Кам’янці погрузили нас на поїзд і відправили на Бреслау. Там робила в бауера Шмідта. В нього сільськогосподарська фабрика була. 80 робочих робили.
Коли червоні на танках в’їхали в Бреслау, мене взяли в комендатуру. Робила там до 6 грудня 1945 року. Командіри займалися тим, що німців грабили. Браво грабили. Заходять у будинок до хазяїв, обдивляться все, а потім посилають нас, щоб ми грузили та несли добро, що їм понравилося.
Після війни я робила в колгоспі. Вийшла заміж за Пилипа Токовенка з нашого кутка. З 1980 року на пенсії. Чоловік захворів і помер у 1993 році. Маю двох доньок – Дусю, 1963 року народження, й Олю з 1964-го. Живу з Дусею в Мельниках навпроти школи. У вересні виряджатиму до школи правнука – шестирічного Сашу.
Цього року, як ушановували холодноярців, Дуся підвела мене до хвіртки. Я сиділа на табуретці, а люди все йшли і йшли. У мене сльози текли. Ніколи не думала, що дасть Господь таке побачити.
Записав Юрій СТРИГУН
Мельники – Черкаси
Автор дякує Романові Ковалю за допомогу у підготовці цього матеріалу. |
