Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2024 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


жовтень 2011

    > Відкриття пам’ятника отаманові Гайовому
    > Ювілеї і дати. ЖОВТЕНЬ
    > “Свобода” святкує своє 20-ліття
    > Свято у Болехові
    > Вшановано героїв
    > Пам’ятник отаманові Христовому
    > Пам’ятний знак воякам Армії УНР
    > Ти прочитав “Холодний Яр”?!
    > Відійшов Ярослав Гомза
    > Конотопська битва 2011 року
    > Москва вшановувала Кучму
    > Вітаємо з ювілеєм!
    > Допоможіть дівчинці

Відкриття пам’ятника отаманові Гайовому

У селі Дорогинка урочисто відкрили пам’ятник фастівському отаманові Івану Гайовому-Грисюку. Багато людей промовляли в той день і всі погоджувалися – це гарна справа!

Монумент поставили в парку біля сільської школи. Освятили його священики Української православної церкви Київського патріархату, Української автокефальної православної церкви та Української греко-католицької церкви.
Ініціатором встановлення пам’ятника став голова Фастівської “Просвіти” Едуард Мондзелевський, а допомогли втілити мрію дорогинський сільський голова Олексій Андрійченко та працівник Кощіївського гранітного кар’єру Олександр Ходаківський, який віднайшов та доставив у родинне село отамана 10-тонну кам’яну брилу.
Понад півтори сотні людей зібралось на свято. Серед них – козаки Фастівського куреня, працівники Фастівського краєзнавчого музею та Меморіального музею Кирила Стеценка у с. Веприк, самодіяльні артисти, односельчани. Вшанували отамана й представники влади – заступник голови Фастівської районної адміністрації Юрій Волков і заступник голови Фастівської районної ради Михайло Затхей.
Промовці говорили про звитяжно-жертовний шлях отамана Гайового та його родини, якій совєтська влада оголосила війну, планомірно винищивши майже всю її чоловічу лінію. Ще б пак, адже Гайовий завдав болючих ран окупантам, недаремно вони називали його “ізвєстним бандітом”, “віновніком крушенія продмаршрута для Донбасса”… Люди ж і у двадцяті, тридцяті роки, і пізніше пошепки говорили, що Гайовий “захищав села від набігів більшовиків”.
Іван Грисюк загинув 9 лютого 1923 р. під час повстання в Лук’янівській в’язниці разом із холодноярськими отаманами Ларіоном Загороднім, Мефодієм Голиком-Залізняком, Денисом Гупалом та іншими. Отак кров отамана Київщини поєдналась із кров’ю холодноярців. Трагічний парадокс: двоюрідний племінник отамана, Антон Грисюк, під час совєтсько-фінської війни став Героєм Совєтського Союзу.
Промовці не забули відмітити й внесок Романа Коваля у повернення славного імені отамана Грисюка. Адже саме завдяки радіопередачам та нарисам дослідника “Гайовий і гайовщина” і “Дорогинський отаман Гайовий” (у книгах “Повернення отаманів Гайдамацького краю” і “За волю і честь”) сучасники взнали правду про боротьбу родини Грисюків за волю і долю свого народу.
Козацьке свято у День незалежності продовжилося на берегах ставу, де було створено амфітеатр. За сцену правив “місток” над водою. Концерт почав Дорогинський самодіяльний жіночий гурт. Виступали знаменитий кобзар Микола Литвин, акордеоніст Михайло Тарганчук із Фастова, гурт “Квітка-душа” із Борової. А художник В. Будас із Борової представив свої картини. Були присутні родичі отамана – племінники Галина Миколаївна Грисюк та Іван Кирилович Грисюк. Саме Іван Кирилович допоміг Романові Ковалю на початку 2000-х рр. розшукати в Дорогинці фотографію отамана, яку тепер викарбовано на пам’ятнику.
Після концерту козаки продемонстрували свою майстерність у вправах із шаблею, в метанні ножів і бойових сокир, у вправах із двопудовою гирею. А наостанок був козацький куліш. Закінчити ж хочу останніми рядками нарису Романа Коваля “Гайовий і гайовщина”: “Нині на в’їзді в село Дорогинку, що неподалік від м. Фастова, стоїть поставлений ще за совєтських часів неоковирний монумент із написом: “Батьківщина Героя Радянського Союзу Антона Грисюка”. Хочеться вірити, що з часом на його місці постане інший монумент, на якому ще здаля можна буде прочитати: “Батьківщина Героя України отамана Київщини Івана Гайового-Грисюка”.
Що ж, мрії здійснюються. Тож жадаймо і працюймо для здійснення наших заповітних мрій!

Володимир ДРОСЕНКО,
старший науковий співробітник Меморіального музею Кирила Стеценка



Ювілеї і дати. ЖОВТЕНЬ

1 жовтня 1665 р. Петра ДОРОШЕНКА обрано Гетьманом Правобережної України.
1 жовтня 1858 р. народився Адріан КАЩЕНКО,  письменник.
1 жовтня 1894 р. народилася Харитина ПЕКАРЧУК, начальник санітарного потягу Запорозької Січі Юхима Божка, учасниця 1-го Зимового походу Армії УНР.
1 жовтня 1894 р. народився Ананій ВОЛИНЕЦЬ, командир 61-го Окремого гайсинського пішого полку, підполковник Армії УНР.
1 жовтня 1920 р. в бою проти більшовиків загинув Афон БАБІЙ, козак полку Чорних запорожців.
2 жовтня 1648 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ зруйнував фортецю Кодак.
2 жовтня 1882 р. народився Андрій ВОВК, генерал-полковник Армії УНР.
3 жовтня 1884 р. народився кубанський бандурист Конон БЕЗЩАСНИЙ, учасник антибільшовицького руху на Кубані.
3 жовтня 1896 р. народився Павло КОВЖУН, графік, редактор газети “Козацька думка”, працівник інформаційного бюро Сірої дивізії Армії УНР.
3 жовтня 1930 р. померла письменниця Олена ПЧІЛКА, мати Лесі Українки.
4 жовтня 1890 р. народився Йосип МАНДЗЕНКО, генерал-хорунжий Армії УНР.
5 жовтня 1883 р. народився Петро БОЛБОЧАН, командувач Лівобережним фронтом Армії УНР.
5 жовтня 1899 р. народився Сергій ЛИТВИНЕНКО, сотник Армії УНР, скульптор, автор пам’ятника на могилі Івана Франка.
5 жовтня 1940 р. помер Володимир САЛЬСЬКИЙ, Генерального штабу генерал-хорунжий Армії УНР.
6 жовтня 1927 р. народився Ренат ПОЛЬОВИЙ, геніальний інженер-винахідник, краєзнавець, громадський діяч.
7 жовтня 1253 р. Данила ГАЛИЦЬКОГО короновано на короля Руси.
7 жовтня 1905 р. у Катеринославі засновано “Просвіту”.
8 жовтня 1938 р. в Ужгороді створено перший автономний уряд Закарпаття.
10 жовтня 1882 р. народився Павло КРАТ, діяч РУП, поет, священик.
13 жовтня 1877 р. народився Кузьма БЕЗКРОВНИЙ, міністр внутрішніх справ Кубанської Народної Республіки, професор Української господарської академії в Подєбрадах.
13 жовтня 1948 р. помер Леонід МОСЕНДЗ, письменник, перекладач, науковець, старшина Армії УНР.
14 жовтня 1942 р. оформилась Українська повстанська армія.
15 жовтня 1615 р. коштом Єлизавети ГУЛЕВИЧ (Галшки ГУЛЕВИЧІВНИ) засновано Київське братство, а при ньому школу, яка перетворилась на Києво-Могилянську академію.
15 жовтня 1893 р. народився Андрій ДОЛУД, генерал-хорунжий Армії УНР, начальник штабу Армії УНР 1-го Зимового походу.
15 жовтня 1959 р. московський агент Богдан Сташинський убив Степана БАНДЕРУ.
16 жовтня 1648 р. Максим КРИВОНІС взяв приступом Високий Замок у Львові.
16 жовтня 1657 р. Іван ВИГОВСЬКИЙ підписав угоду зі шведами, яку підготував Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ.
17 жовтня 1969 р. помер Володимир БІЛОЗОР, полковий лікар УСС, начальник шпиталю I корпусу УГА, начальник медично-санітарного відділу Військової управи дивізії СС “Галичина”.
18 жовтня 1892 р. народився Іван ПРИСЯЖНИЙ, козак полку Чорних запорожців, учасник Першого зимового походу Армії УНР.
18 жовтня 1922 р. загинув городищенський отаман Антін ГРОЗНИЙ.
18 жовтня 1997 р. загинув народний артист України Павло ГРОМОВЕНКО.
18 жовтня 2005 р. помер Микола МАРИЧЕВСЬКИЙ, редактор і видавець.
20 жовтня 1814 р. народився Яків ГОЛОВАЦЬКИЙ, учений і письменник, член “Руської трійці”.
20 жовтня 1886 р. народився Яків ВОДЯНИЙ, смілянський полковник Вільного козацтва, драматург.
20 жовтня 1896 р. народився отаман Яків ХОМЕНКО (СМУТНИК-СМУТНЕНКО).
20 жовтня 1930 р. москалі вбили Юрка ТЮТЮННИКА, генерала-хорунжого Армії УНР.
21 жовтня 1897 р. народився Дмитро СТОПКЕВИЧ, бандурист, підполковник Армії УНР.
21 жовтня 1921 р. Василя ЛИПКІВСЬКОГО висвячено на митрополита УАПЦ.
21 жовтня 1933 р. Микола ЛЕМИК виконав атентат у російському консульстві у Львові на знак протесту проти Голодомору в Україні.
22 жовтня 1894 р. народився Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ, командувач Подільської повстанської групи.
23 жовтня 1894 р. народився Дмитро СОКОЛОВСЬКИЙ, повстанський отаман.
23 жовтня 1926 р. помер Гаврило ЧОРНИЙ-КУРЕДА, переяславський отаман.
24 жовтня 1884 р. народився Микола ЧЕБОТАРІВ, начальник контррозвідки Головного отамана Армії УНР.
25 жовтня 1625 р. відбувся щасливий бій козаків під проводом Марка ЖМАЙЛА проти поляків.
25 жовтня 1657 р. Гетьманом України обрано Івана ВИГОВСЬКОГО.
25 жовтня 1859 р. почалася “Азбучна війна” в Галичині (протести проти примусового введення латинського шрифту).
25 жовтня 2009 р. померла Ірина СЕНИК, політв’язень, співзасновник Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”.
26 жовтня 1612 р. запорожці спільно з поляками здобули Москву.
26 жовтня 1901 р. народився Іван ГАВРИШ, кубанський бандурист.
26 жовтня 1971 р. помер Роман САМОКИШИН (САМОКИШ), актор українського театру Івана Мар’яненка, організатор Вільного козацтва, полковник Армії УНР.
27 жовтня 1979 р. помер Євген ОНАЦЬКИЙ, член Центральної Ради, діяч ОУН.
28 жовтня 1936 р. помер історик Кубані, ректор Українського вільного університету Федір ЩЕРБИНА.
28 жовтня 1989 р. Верховна Рада УССР ухвалила Закон про державний статус української мови.
29 жовтня 1794 р. помер Григорій СКОВОРОДА.
29 жовтня 1922 р. загинув Іван ЧЕРНОУСОВ (отаман ЧОРНИЙ ВОРОН), командир Лебединського полку Холодноярської організації.
30 жовтня 1919 р. смертельно поранено отамана ЗЕЛЕНОГО (Данила ТЕРПИЛА).
30 жовтня 1922 р. загинув голованівський отаман Роман БАБІЙ.
31 жовтня 1889 р. народився Зенон НОСКОВСЬКИЙ, організатор сокільського руху, командир 4-ї сотні УСС, старшина УГА.

“Шлях перемоги” відтепер в Інтернеті
http://www.ukrnationalism.org.ua/publications/?n=2178

Новий сайт, радимо звернути увагу!
http://unknownwar.info/
“Невідома війна. Незакінчена війна”.

 

СУМУЄМО
21 вересня 2011 р. помер Манолій Миколайович Крисько (Еммануїл Креско), наш давній товариш, голова Чернівецької обласної організації ДСУ.
Висловлюємо щирі співчуття родині.
Вічна пам’ять!



“Свобода” святкує своє 20-ліття

24 вересня 2011 р. у Палаці культури КПІ розпочалися Урочисті збори Всеукраїнського об’єднання “Свобода” “20 років вірності. 20 років боротьби”. На захід зібралися понад 1700 учасників.
Після вступного слова лідера ВО “Свобода” Олега Тягнибока делегатів благословили представники трьох українських церков – УПЦ КП, УАПЦ та УГКЦ. Архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Ігор Ісіченко, зокрема, зазначив: “Ми є громадянами незалежної держави, держави, яка має служити своєму народові, а не жменці осіб, які задовольняють свої власні інтереси. Благословляю вас для доброї праці, довгого служіння своєму народові!”
“29 вересня 1991 року у Львові відбулися збори ініціативної групи зі створення Соціал-Національної Партії України, – так почав виступ голова Всеукраїнського об’єднання “Свобода” Олег Тягнибок. – 13 жовтня на Установчому з’їзді нашої партії були присутні лише кількадесят активістів. – Сьогодні в цій залі – тисячі людей, і це лише делегати”. Завершуючи вітальне слово, лідер “Свободи” підкреслив: “Наші вороги біснуються, бо усвідомлюють: за нами правда та ідея, і ми їх обов’язково переможемо! Саме на “Свободі” лежить велика відповідальність побудови Великої України, і ми її неодмінно побудуємо!”.
Наступним до слова лідер ВО “Свобода” запросив письменника, дослідника  й побратима свободівців Романа Коваля. Він заявив: “Командир 3-ї Залізної дивізії Армії УНР Олександр Удовиченко, оцінюючи українське селянство Поділля, сказав, що запал його солом’яний: швидко загорається на повстання і так само швидко перегорає, розходиться по домівках. Ця проблема є й тепер. Багато у нас спринтерів, які спалахують, щось добре зробивши для нації, і потім згасають, десь зникаючи. Але ж як мало стаєрів української справи!
І саме у Всеукраїнському об’єднанні “Свобода” зібралося ціле гроно українських стаєрів! Мова про Олега Тягнибока, Олега Панькевича, Анатолія Вітіва, Левка Мартинюка, Олега Куцина, Андрія Міщенка… Знаю їх усіх з початку 1990-х років, – молодих і завзятих, ще й задерикуватих. Часом і нахабних. Пригадую деякі заходи, тоді в мене аж дух захоплювало від того, як вони кидаються... Тепер це вже зрілі політики, яким є що згадати і яких ще згадають. 20 років ці козаки Залізної дивізії Української повстанської армії засівали нашу ниву зернами волі й завзяття. Тепер ці зерна сходять. Це очевидно, коли подивишся на делегатів цього з’їзду. А скільки ще хлопців і дівчат поза цим залом! Наближається час жнив. Було б дуже добре, щоб врожай збирали ті, хто засівав. Слава залізній гвардії ВО “Свобода” і тим, кого вони спонукали до чину! Перемоги Вашій організації!”
На з’їзді виступили професор Олександр Шевченко, представник “Свободи” в Австрії Віталій Прошкін, голова УВКР Михайло Ратушний, голова РХП Микола Поровський, лідер гурту “Кому вниз” Андрій Середа, заступники голови ВО “Свобода” Богдан Бенюк, Тарас Осауленко, Олександр Сич, Анатолій Вітів, Олег Панькевич, голова Тернопільської обласної ради Олексій Кайда, член політради Ірина Фаріон. Було показано фільм Ростислава Мартинюка та Олега Манчура “20 років боротьби. 20 років вірності”. Піснею привітали побратимів Володимир Мельник та Роман Ковальчук.
Збори закінчилися виконанням гімну “Свободи” та національного гімну.

За матеріали прес-служби ВО “Свобода”



Свято у Болехові

18 вересня болехівчани, а також гості з Івано-Франківська, Долини, Витвиці та сіл Болехівщини прийшли до Народного дому на зустріч з письменником Романом Ковалем, на презентацію його книжки “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”.
Лариса Дармохвал, організатор вечора, розповіла про унікальність твору, в якому висвітлено всі сторони суспільного та культурного життя Галичини та підросійської України початку ХХ століття. У книжці не раз згадується Болехів, адже тут він творив свою Шевченкіану у передвоєнні роки, визволяв місто у складі УСС у час війни… Автор згадує й болехівчан – Наталію Кобринську; Орисю Величко, внучку священика Івана Озаркевича; Юліана Русина, в помешканні якого жив Михайло Гаврилко; Івана Іванця, з яким Гаврилко служив у 2-му курені УСС; Михайлового товариша Романа Стельмахіва – сотника УГА, який спочиває на міському цвинтарі Болехова. Не оминув автор і прізвища краєзнавця Романа Скворія, який виготовив копію барельєфа М. Гаврилка “Тарас Шевченко”.
Окрім автора, у презентації взяв участь онук скульптора, львівський лікар Ярослав Абрагамович. Його виступ був цікавий, але, на жаль, короткий.
Марія Берізко та Надія Романюк прочитали уривки з розділів “Напередодні Світової війни” і “Проти Росії”, а Наталія Іваночко – розділ “Фрайштадтська республіка” – про просвітницьку працю Михайла у таборі для полонених російської армії у Фрайштадті. Уривки з нарису “На фронті” представила Тетяна Павлишин.
“Се одна з найориґінальніших постатей нашого стрілецтва загалом. Оригінальна й виглядом, і поведінкою, і минувшиною, і своїми духовними інтересами… Сильно збудований, кремезний, блондин з прозоро синіми очима й незвичайно сильним організмом. З лиця, постави, рухів і голосу – уособлення сили й рішучості…”
Три вірші зі збірки “На румовищах”, які декламував Роман Романюк, засвідчили поетичний талант Гаврилка. Окрасою вечора стали музичні твори, виконані піаністкою Наталією Сисоєвою, один – спільно зі скрипалем Іваном Долішнім.
Кожна пісня у виконанні Олександри Малендевич (соло і в дуеті разом із Михайлом Стецюком) були зустрінуті гарячими оплесками, як і виступ чоловічого квартету (художній керівник Михайло Стецюк). Зі словами подяки до автора книжки звернулися голова “Просвіти” Богдан Мельник і заступник міського голови Ігор Герецький. Треба дати належне міській владі – вона закупила презентовану книжку для всіх бібліотек міста та сіл Болехівської міської ради.
Завершилася презентація гімном січових стрільців “Ой у лузі червона калина...”
Слід сказати, що в цей же день Роман Коваль презентував книжку про Михайла Гаврилка у Львові на Форумі книговидавців, а напередодні – у Дрогобичі.
З найкращими враженнями про болехівчан поїхали Роман Коваль та Ярослав Абрагамович. Звичайно, вони мають надію повернутися в Болехів – на відкриття пам’ятників художникам-борцям Михайлові Гаврилку та Іванові Іванцю.
Організатори свята у Болехові щиро дякують генеральному директору обласного телебачення Ользі Бабій за висвітлення свята у Болехові.

Любомир ХАМУЛЯК, учасник презентації
Дрогобич – Львів – Болехів

На світлині – виступ чоловічого квартету. Ліворуч – Роман Коваль та Ярослав Абрагамович, онук Михайла Гаврилка



Вшановано героїв

7 вересня 1921 р., в Жандармській балці Катеринослава (Дніпропетровськ) було розстріляно 50 підпільників, які входили до організації отамана Степового-Блакитного (Кость Пестушко). Ось прізвища борців за волю України, для яких цей день став останнім: отамани Юхим Охтономович Ільченко, Олександр Ксенофонтович Микитенко-Огник, Оврам Михайлович Огій, Марко Васильович Кикоть; підпільниці Віра Лук’янівна Бабенко, Параска (Паша) Лук’янівна Бабенко, Ганна Дмитрівна Уманська, Тетяна Несторівна Дядик, Агнія Єлисеївна Євтушенко, Катерина Олексіївна Рибка, Надія Андріївна Бардашева, Поліна Семенівна Калина, Катерина Йосипівна Мойсеєва, Ганна Степанівна Царенко; підпільники і партизани Максим Харитонович Цибенко, Іван Георгійович Горобець, Іван Петрович Горобець, Сергій Гаврилович Кордуян, Марко Васильович Целина, Пилип Олімпійович Щукін, Іван Андрійович Бардашів, Іван Дем’янович Шпонько, Андрій Єлисейович Калина, Микола Демидович Окатий, Кирило Митрофанович Чебаненко, Петро Іванович Величко, Микола Антонович Максименко, Дорофій Артамонович Товмач, Лаврентій Єгорович Гордієнко, Йосип Созонович Безрідний, Давид Микитович Межевецький, Яків Євстафійович Таран, Павло Никифорович Мар’янченко, Олекса Андрійович Литвиненко, Олександр Трохимович Василенко, Олександр Лук’янович Смолєєв, Іван Григорович Гуртовий, Семен Парфентійович Коваль, Дмитро Савелійович Васич, Григорій Юхимович Тарасенко, Пилип Васильович Яровий, Олександр Петрович Запольський, Порфир Якович Криволоцький, Михайло Іванович Кедровський, Георгій Миколайович Горященко, Олекса Митрофанович Рибка, Іван Капітонович Шабля, Кіндрат Миколайович Бондаренко, Федір Каленикович Бузько, Павло Пилипович Кравченко, Михайло Михайлович Яковенко-Яловенко. Серед інших розстріляли і зрадника – отамана Зірку (Андрія Олександровича Рибалку).
Про цю трагедію писав у ще 1998 року Роман Коваль.
Нині Жандармська балка забудована житловими спорудами й будівлями Дніпропетровського державного університету. На одному зі схилів цієї балки розкинувся парк, в якому відпочивають і займаються спортом студенти.
Ніхто досі не намагався встановити точне місця розстрілу повстанців. Та й нелегко буде встановити точне місце через те, що у Жандармській балці провадили розстріли як більшовики, так і німці.
І ось до 90-ї річниці розстрілу борців за волю України представники патріотичного руху Дніпропетровщини встановили пам’ятний хрест на місці загибелі героїв. Участь в урочистостях взяли представники ВО “Свобода”, Тернівського козацтва, Спілки офіцерів України, “Просвіти” та ГО “Автономний опір”.
Священнослужителі УПЦ КП провели панахиду по загиблих героях-повстанцях, після якої перед громадою виступили представники українських патріотичних організацій. “Борці за волю України, що спочивають тут, – сказав голова Криворізької міської організації ВО “Свобода” Юрій Настусенко, – є взірцем для молодого покоління, на прикладі їхнього героїчного життя ми повинні виховувати наших дітей”.

Історичний клуб “Холодний Яр”



Пам’ятник отаманові Христовому

Пам’ятник отаманові Левку Христовому встановили, але урочисто не відкрили, бо зателефонували з Гадяцької районної адміністрації і запитали, чому не взяли дозвіл. Голова сільради пообіцяв вирішити питання з дозволом, але на нього теж, мабуть, натиснули.
Іван Чайка, автор книжки про отамана Христового, сказав: “Не будемо дратувати їх, нехай усі звикнуть, що пам’ятник є, а там час покаже”. Все ж активісти хочуть урочисто відкрити пам’ятник. А це голова Гадяцької районної адміністрації Володимир Бесіда проїжджав дорогою з Гадяча на Великі Сорочинці й побачив монумент. Він йому сподобався. Ще й вказівку дав упорядкувати територію. Маємо ще встановити сходи, висадити декоративні кущі, встановити альтанку.
У спорудженні пам’ятника надавали допомогу голова сільради,  місцева агрофірма і лісове господарство, але оглядалися на районне керівництво.
Ситуація майже така, як і у Березовій Луці. Але ми раді, що меморіальний знак стоїть, напис на ньому видно навіть із дороги Лютенька – Великі Сорочинці. Люди кладуть до нього польові квіти. Роботи з впорядкування продовжуються.

Олександр ІРКЛІЄВСЬКИЙ
Полтавщина

Відповідь редактора.
Друже Олександре! Моя Вам порада: не слухайте старших людей, вони ще із часів СССР усього бояться. Так держави ми не побудуємо. Урочисте відкриття зробіть на Покрову. Нагода чудова, і буде прикро, якщо земляки Христового не скористаються нею. Вашого листа надрукую в “НН”. Це ілюстрація до ситуації у нашій країні. З повагою Роман Коваль



Пам’ятний знак воякам Армії УНР

У Звенигородці в землю вріс камінь із гранітною дошкою, на якій викарбувані імена тих, хто бився за волю України. “В пам’ять про воїнів Армії УНР 1917 – 1920-х років, уродженців Звенигородського повіту” – така присвята пам’ятного знаку. Вказано й конкретні прізвища – Юрія Тютюнника, Віктора Цимбала, Олекси Макушенка, Матвія Мельника, Сергія Рощицького та Віктора Філіповича. Зазначено, що знак присвячується й пам’яті “невідомих вояків 35-го Звенигородського полку 12-ї Селянської дивізії Дієвої Армії Української Народної Республіки”.
На жаль, немає на дошці імен відомих звенигородських отаманів, які служили в Армії УНР, – Семена Гризла та Івана Лютого-Лютенка.
На пам’ятний знак впали краплі води, якою освячував знак панотець Василь Карп’юк з УАПЦ, та краплі літнього дощу.
Під час відкриття меморіального знака, поставленого з ініціативи та коштом благодійної ініціативи “Героїка”, науковий співробітник Звенигородського краєзнавчого музею Станіслав Лячинський наголосив, що у Звенигородці влада досі (на 20-му році Незалежності!) не спромоглася змінити назви вулиць на честь більшовиків, відповідальних за репресії і Голодомор. Натомість, справжні герої на Звенигородщині досі належно не вшановані.

За матеріалами газети “Козацький край”



Ти прочитав “Холодний Яр”?!

27 вересня минуло 65 років як загинув Юрій Горліс-Горський, старшина 2-го Запорозького полку та полку Чорних запорожців Армії УНР, осавул 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру, автор спогадів “Холодний Яр”.

Людей, які прочитали “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського, у Радянському Союзі ставили на облік у КҐБ. Неблагонадійною вважалася й людина, знайома з автором цих споминів.
“Неблагонадійних” виявилося чимало – як-не-як у світ вже вийшло 14-те видання “Холодного Яру” Юрія Горліса-Горського. У книжці розповідається про збройну боротьбу за Українську державу під жовто-блакитним прапором УНР та чорним прапором Холодного Яру, на якому було написано: “Воля України – або смерть!” У виданні, що вийшло у твердій повнокольоровій палітурці, опубліковано всі відомі звернення холодноярців за 1919 – 1921 рр., які підтверджують документальність твору. В додатках читач зможе знайти і свідчення очевидців про московські злочини в України, нові дослідження про отаманів Клепачів, Олександра Квашу, Прокопа Пономаренка, інших повстанців, нарис про долю Лариси Янг, дочки Юрія Горліса-Горського, матеріал про вшанування отаманів Василя Чучупака, Пилипа Хмари, Чорного Ворона (Миколи Скляра), Ларіона Загороднього їхніми духовними нащадками. Події ілюструють 177 фотографій, з них низка вперше вводиться в обіг.

“Спогади... На самоті перебрати день за днем, рік за роком те, що вже збігло в минуле, відтворити в собі пережиті радощі й болі, пережити їх ще раз і ще раз... Болючу привабливість цього “заняття” знає лише той, хто має що згадувати: хто любив і ненавидів всією душею, хто знає смак голоду й музику небезпеки, хто зустрічався на вузькій доріжці віч-на-віч зі смертю, чув її віддих і... щасливо розминувшись, показав їй услід дулю”, – так визначив жанр своїх писань хорунжий Армії УНР Юрій Городянин-Лісовський (Горліс-Горський).
“Віддих смерті” Юрій чув не раз – і гарячий поцілунок кулі, і крижаний панцир березневої Тиси, і зашморг на шиї. Не раз вдаряв в очі й блиск ворожої шаблі. Юрій навіть побував у “царстві смерті” з її липким смородом гнилої крові – в льохах Єлисаветградської ЧК. Вийшов живим з Лук’янівської в’язниці, хоч “дід Лук’ян” рідко кого випускав зі своїх холодних рук. “Показав дулю” Юрко і тюрмам Вінниці, Полтави, Херсона. І психлікарням теж. Вибрався живим з румунської та німецької в’язниць.
Без грізної “музики небезпек” він, здається, не уявляв собі життя, відтак не розлучався зі своїм братиком-револьвером навіть під час любовних пригод у Галичині.
Юрій – неспокійний дух, для нього, казав Улас Самчук, “клімат війни те саме, що для риби вода”. “Огонь запеклих не пече”, – міг би додати і Тарас Шевченко.
Юрій Городянин-Лісовський прожив не життя, а пригодницький роман. Але він ризикував не задля чергової дози адреналіну чи розваг, крізь криваві пригоди він йшов, щоб оборонити нашу Батьківщину. “Бий ворогів – рятуй Україну”, – так можна сформулювати кредо його життя.
Виявив себе Юрій не тільки як вояк, але і як поет, публіцист та автор споминів.
Писати вірші він почав в ув’язненні. За вісім років неволі написав зо дві сотні поезій. “У тюрмі, – з усміхом казав він, – всі стають поетами… Присвячують вірші далекій волі, недосяжній коханій, бо змагання до чогось недосяжного… і є поезія”.
Юрій скептично ставився до своїх, як він казав, “віршомазань”. Вважав, що якби не ув’язнення, то ніколи б не взявся за римування, бо “чоловік, якому Провидіння не призначило ще в утробі матері бути великим поетом, може стати сяким-таким поетом лише в тюрмі… Бо… сидить собі чоловік у тюрмі… Зірвався десь із клена чи каштана звичайний собі жовтенький дурненький листок і, миготячи під золотом призахідного сонця, перелетів попід ґрати вікна… Цього вистарчило, щоб написати сонет. Згадав чоловік по вечірній перевірці далеку кохану дівчину і – готова поема. Та прийшла воля… Кохана дівчина стала дружиною. Біжить поет через парк із думками, де роздобути грошей на викуп векселя, на нього сиплються сотні, тисячі золотистих кленових листків, та йому і не сниться писати на їхню честь сонети. Занедужає часом дружина… Біжить поет до Терлецького по ліки – і гадки не має, щоб написати їй поему. Так, панове… Щоденне життя – то тверда проза… Треба мати багато дару божого, цивільної відваги і досить грошей, щоб бути сьогодні поетом, принаймні українським”.
Але то на волі, а поки тюремні стіни і залізні двері формували замріяного поета.

Про тугу пісню соромливу
Залізні двері проспівали.
Іду на круг тюремний мріять.
Бо… мріять я ще маю право.

У неволі не тільки вірші складаються. Тут можна карбувати неримовані переживання. Перебуваючи в режимній установі в Херсоні, Юрій почав писати “Ave, dictator!” – високоінтелектуальне й емоційно-гостре обвинувачення московському диктатору Сталіну у злочинах проти українського народу, зокрема і проти родини селянки Оксани Тесленко.
“Біля поручнів з восьмимісячною дитиною на руках стоїть Оксана Тесленко і у глибокій задумі дивиться на непривітливе море. Її батька, чоловіка і двох братів розстріляло Полтавське ҐПУ за тяжкий державний злочин, за те, що, не бажаючи віддавати набутки своєї важкої праці, спалили власний зібраний із поля хліб, порозбивали хліборобське приладдя і закликали селян іти за їхнім прикладом. Її п’ятилітня донечка, пухкенька, весела Надя, колись пестунка і радість цілого жіночого коридору в Полтавській в’язниці, померла в архангельській “пересилці”. Ніжна рослинка Півдня зів’яла в суворому повітрі Півночі, в голоді й нужді.
З невимовним страхом і болем притискає Оксана до висохлих грудей останню втіху і надію – маленького Андрія. Посиніла від холоду дитина надаремне відкриває голодні вуста… Затуманеним від жалю поглядом сумно-довго вдивляється Оксана в дороге личко, міцно цілує його і, нахилившись над морем, розтискає руки. Непорушними, застиглими очима стежить, як розбігаються хвильки від місця, де крижана вода навіки заховала її останню радість-муку… Аве, диктатор! Ти всемогутній!.. Ти зламав залізні закони природи! Ти засудив могутній інстинкт материнства! Ти примусив матір убити останню дитину!”
У цьому публіцистичному творі Юрій демонструє свої полемічні здібності, гостроту мислення, переконливість аргументації, чудовий стиль. Ось як він роздягнув Сталіна, показавши, що диктатор – голий брехун:
“Закликаючи проти обману і зрадництва в цілому світі, ти увів у догму обман і зрадництво.
Іменем закону і права ти узаконив насильство.
Іменем свободи перетворив у безправних рабів мільйони селян, які повинні віддавати тобі свій важкий труд, залишаючись холодними і голодними.
Прикриваючи дійсність фіговими листочками з революційних фраз, легендами про геройство й самопожертву, зразками “соціалістичної промисловості” для чужого ока, ти запровадив методи експлуатації м’язів робітників, яких не знає жодний капіталізм.
Ти видираєш хліб у голодного і молоко в дитини, щоб викинути їх за безцінь на зовнішній ринок і купити за них потрібні для закріплення свого режиму машини і зброю.
Із криком про найвищі ідеали справедливості ти топчеш ногами все святе й чисте…
Заперечуючи всяке значення особи в історії, ти захотів зробити її послушною своїй волі…
Нищачи нації, підмінюючи в душах людей (як шулер карту) розуміння слова “батьківщина”, намагаючись новими методами перетворити народи на вірнопідданих червоної Москви, ти зміцнюєш лише національну свідомість у поневолених тобою націях!”
А ще Горліс-Горський бачив, що “населення краю жадібно дожидає війни, бачить у ній своє вибавлення”. І Юрій чекав її. Перебування в тюрмах не тільки не зламало його, а й загострило бажання продовжити боротьбу проти зловорожої Москви.
На волю Юрій вирвався у квітні 1932 року. “За плечима вісім років голодних совітських тюрем…, – писав Горліс-Горський у спогаді “Колгосп над Інгулом”, – половина невідбутої ще кари, попереду зваблива, таємничо-невідома доля. Одяг – стареньке шпитальне робітниче вбрання та “несезонні” кімнатні фіолетові капці. За пазухою – 43 карбованці та документи на ім’я Валентина Орленка”.
“Таємничо-невідома доля” закинула Юрія з Херсонщини на Дон та Кубань. У Катеринодарі він пише вірш “Весна на волі”, можливо перший “нетюремний”.

Юрба – південно-гомінка.
На обрії – Кавказу пляма.
Чому така мені чужа
Ця вулиця – весною п’яна?

Козачко! У твоїх очах
Я бачу привиди омани.
Чекіст – іронія в устах –
Іде усміхнений за нами.

Тебе весна манить, бере в полон.
Йому – ти бранка для забави.
Я згадую весну далеку над Дніпром,
Весну розкішну і криваву.

Про гомін горобців розмову він завів.
Юнак назустріч глянув вогнеметно.
Цей – як і я, цей снить про спів…
Про спів веселий кулеметів.

То не моя весна.
Моя весна прийде з громами.
Із брязкотом шабель, під шелест прапорів,
З ненавистю й любов’ю до нестями,
Із криком ранених й піснями таборів.

Ось такі мрії переповнювали бранця, який вийшов на волю, а волі не побачив… Хоч і “не цінував свого поетичного хисту” Юрій, він таки в нього був.
І все ж головною книгою Горліса-Горського став “Холодний Яр”. Значення цих спогадів для українців величезне, бо вони дають відчути, що ми є синами і дочками Великої Нації – войовничої, сильної, веселої, із зухвалими вогниками в очах. 
“Коли дві нації борються, білі рукавички треба скинути, – дійшов висновку Юрій Горліс-Горський. – За п’ять років на фронтах довелося розрубати в бою череп не одному німцеві, мадярові, москалеві, але що можна піднести шаблю на ворога, який уже кинув зброю, що ворог лише мертвий перестає бути ворогом, з цим я погодився лише тепер, на цьому клаптеві української землі, який треба було відстояти, або загинути”.
Силу “Холодного Яру” оцінили і у КҐБ. 13 жовтня 1996 р. багаторічний лісничий Холодного Яру Олександр Найда розповів мені, що оті 44 примірники двотомника “Холодний Яр”, які Юрій Горліс-Горський подарував мешканцям Олександрівки, Мельників, Медведівки та інших сіл 1942 року, КҐБ вишукував і вилучав до шістдесятих років! А людей, у яких знаходили цю книгу, трактували як неблагонадійних з усіма сумними наслідками. Олександр Найда стверджував, що у структурі місцевого КҐБ принаймні до 1974 р. (!) існував “уполномоченный по Холодному Яру”.
Спогади хорунжого Армії УНР уже 75 років запалюють серця українських романтиків. Начитавшись у 1930-х рр. Горліса-Горського, десятки тисяч юнаків і юначок ОУН взяли до рук зброю і уславили Батьківщину. Віримо, що і сьогодні, коли Україна в небезпеці, “Холодний Яр” покличе до боротьби тисячі українських романтиків, котрі здобудуть-таки Українську Україну, в ім’я якої творив, боровся і загинув великий українець Юрій Горліс-Горський.
Роман КОВАЛЬ, редактор-упорядник книги



Відійшов Ярослав Гомза

Політв’язень, просвітянин, публіцист, поет

Ярослав Юрійович Гомза народився 18 вересня 1927 р. в с. Монастирець Стрийського району Львівської області. Почуття українства було загострене у нього з дитинства. Тож не дивно, коли він у лютому 1942 р. потрапив на роботи до Німеччини, то чи не одразу нав’язав контакти з Українською громадою та Українським національним об’єднанням. Отримав можливість читати українську літературу. Весь заробіток вкладав у газети та книжки, які розповсюджував між остарбайтерами-українцями (журнал “Пробоєм” (Прага), газети “Українська дійсність” (Берлін), “Наступ” (Прага), “Український вісник”).
На все життя запам’ятав він дівчат з Чернігівської області. “Вони приїхали в поганенькій одежі, худющі, ледве вміли читати”. Але цікавилися українством, брали в нього літературу. “Через півроку їх уже не можна було впізнати: комунікабельні, нормально одягнені українські патріотки”. За це у квітні 1945 р. його й арештував Смерш 3-ї Ударної армії, бо поширення правди та ще й українською мовою було в очах Москви злочином. Військовий трибунал на 10 р. позбавив хлопця волі. Покарання відбував у Сиблагу (пос. Антибес) та Степлагу (Кенґір, Джезказґан).
Звільнившись у 1955 р., поїхав на Донеччину, куди вже перебралися його батьки. Працював робітником на Очеретинському цегельному та Авдіївському коксохімічному заводах. Наприкінці 1960-х закінчив вечірню середню школу та курси німецької мови, а 1974 року українське відділення філологічного факультету Донецького держуніверситету. З 1972 р. працював учителем німецької мови, української мови й літератури в Очеретинській СШ.
З часу звільнення перебував під пильним таємним наглядом КҐБ, а з 1972 р. – під явним. Його викликали на допити у зв’язку з арештами дисидентів. Зокрема, в лютому 1981 р. у нього шукали, та не знайшли, працю Олекси Тихого “Мова. Народ”.
Обшуки, погрози, шантаж родини тривали до 1990 року. Ось як Ярослав Гомза висвітлив це.

І знов мені “сулять” усі принади світу,
Щоб лиш відрікся я святого заповіту,
Щоб став до них на яничарську службу,
За те отримаю чини і дружбу.
Від служби я відмовився категорично
І гостро. Може, навіть трохи не тактично.
Убити не змогла в мені отрута їх зміїна
Семи тих літер слова УКРАЇНА…

1989 року Ярослав Гомза – один з організаторів Товариства української мови ім. Тараса Шевченка на Донеччині, Всеукраїнського Товариства політв’язнів і репресованих та Донецької філії УГС. З 1990 р. член УРП, голова місцевого осередку і член сенату ОУН (м). 22 січня 1989 р., у День Злуки, брав участь у мітингу під синьо-жовтими прапорами в Донецьку.
Член редколегії журналу “Пороги” (Січеслав, 1990 – 1998). 1990 року вийшло два машинописних числа започаткованого й редагованого Гомзою художньо-публіцистичного альманаху “Каяла”. Ярослав Гомза – автор сотень публікацій з історії України, зокрема, Слобожанщини й Донеччини, про діячів української культури. 2005 року у видавництві ім. Олени Теліги вийшла його збірка “Вибране. Статті, спогади, вірші”.
Помер Ярослав Гомза 22 вересня 2011 р. у смт. Очеретине Ясинуватського району Донецької області. Похований в Очеретиному. Вічна пам’ять!

Василь ОВСІЄНКО, Харківська правозахисна група



Конотопська битва 2011 року

Група туристів з Києва, що приїхала у Шаповалівку, хотіла побачити і почути про Конотопську битву 1659 року, про фортецю та замок Гуляницьких, гетьмана Івана Виговського, родину Лазаревських, з якою товаришував Тарас Шевченко. Але виявилося, що це не так просто: будинок Лазаревських у Гирявці майже зруйновано, у будинку Лащинських – корівник, невеличке погруддя Гуляницькому треба ще знайти – його спорудили не в центрі, а на території школи – на протилежному боці річки. Школа у вихідні (коли приїжджають туристи) закрита, підійти до пам’ятника, щоб покласти квіти та сфотографувати, неможливо.
Напередодні Дня незалежності, 14 серпня ц. р., в краєзнавчому музеї згорнуто виставку, присвячену обороні замка ніжинським полковником Григорієм Гуляницьким. У музеї немає відділу, присвяченого перемозі гетьмана Виговського над московським військом під Конотопом 1659 року. Ніхто з працівників музею не зміг розповісти про  цю видатну перемогу українського народу.
Коли ми біля Шаповалівського будинку культури фотографували пам’ятник Іванові Виговському, то почули від селян жалі про нахабні спроби місцевої влади приватизувати їхню землю. Навіть рибу вже ловити не можна.
Громадське об’єднання “Господарі землі села Шаповалівка” звернулися до ВО “Свобода” з проханням надати юридичну та інформаційну підтримку в їхній боротьбі за своє право на землю рідну. І “Свобода” допомогла. Але боротьба триває: наділи селян, які не захотіли віддавати свою землю місцевому багатієві, затопили, спустивши у річці воду. Владу активно підтримують московські попи. Вони намовляють парафіян не ходити на збори сільської громади, яка тільки й може захистити права шаповалівців.
“Шаповалівці прекрасно розуміють, що сьогодні треба здолати внутрішнього окупанта – корупціонера у владі та бандита-капіталіста. Здолати й покарати так, як їхні прадіди під керівництвом гетьмана Виговського у 1659 році покарали московітів”, – зазначив свободівець Юрій Ноєвий.

Ольга БЕРЕЖНА
Шаповалівка – Київ



Москва вшановувала Кучму

Наприкінці липня 2011 р. Президент Росії Д. Мєдвєдєв нагородив другого президента України Леоніда Кучму орденом “За заслуги перед Отечеством” 1-го ступеня. Не забула й московська церква свого вірного прихожанина, ще раніше повісивши йому на лацкан орден преподобного Іллі Муромця.
Щодо нагороди орденом “За заслуги перед Отечеством”, то це здивування не викликає: Кучма справді вірно служив Москві, але яке відношення до московської церкви має билинний герой України княжої пори Ілля Муромець, уродженець села Моровійське, нині с. Морівськ Козелецького району Чернігівської області? У його часи й самої Москви ще не було.
У щасливий для Кучми день Д. Мєдвєдєв нагородив орденом “За заслуги перед Отечеством” і В. Жіріновського, щоправда лише III ступеня. Виходить, що президент України Кучма зробив для Росії більше, ніж віце-спікер Думи Росії Жіріновський. Вітаємо Леоніда Кучму публічним визнанням його вірним сином російського “отєчєства”!

Андрій МАРТИНЕНКО



Вітаємо з ювілеєм!

21 вересня виповнилося 85 років Ганні Никифорівні Скрипці, племінниці повстанського отамана Якова Кощового. Ганна Никифорівна мешкає в своєму рідному селі Секретарка Кривоозерського району Миколаївської області, звідки походив й отаман. Ганна Никифорівна допомогла Романові Ковалеві в написанні біографії дядька для книги “Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії”. Згадував легендарного отамана у своїх наукових працях й одеський історик Сергій Боган.
В одному з листів до Романа Коваля Ганна Никифорівна писала: “Я народилася через чотири роки після його смерті, але “бандитське поріддя” прилипло на все життя. Запитувала маму: чи дядько злодій? Мама казала: петлюрівець, самостійник, націоналіст. Воював за Самостійну Україну, щоб люди жили гарно… Торік наснився дядько: четверо сильних, рослих чоловіків внесли на подвір’я труну з ним. Він – у формі петлюрівця. Піднявся і сів. Я хочу покласти – а він упирається, дихає – живий!..
Може, хто хоче його добрим словом згадати? Зараз у Кощового залишилася тільки я. Хочу, щоб мого дядька Україна згадала так, як він того заслуговує: добрим словом”.
Але за 20 років незалежності жодна з влад і пальцем не поворухнула, щоб вшанувати борця за волю України, хоча б назвавши його ім’ям вулицю чи школу в його рідному селі.
Щиро вітаємо з ювілеєм Ганну Никифорівну та бажаємо довгих років, а головне – щоб ім’я Якова Кощового засяяло на скрижалях української історії. Ми, як зможемо, сприятимемо наближенню цієї щасливої миті.
Довгих Вам років, дорога Ганно Никифорівно!

Історичний клуб “Холодний Яр”
Миколаївська обласна організація ВО “Свобода”



Допоможіть дівчинці

У моєї донечки, Тетяни Мацюк, у 2007 році виявили апластичну анемію. Її обстежили в клініці “Охматдит” у Києві. Імуносупресивну терапію провели у Львівській обласній дитячій спеціалізованій клінічній лікарні. Три роки хвороба не давала про себе знати, але минулої весни стан Тетянки погіршився. Виявилося, що апластична анемія ускладнилася параксизмальною нічною гемоглобінурією. Руйнувався кістковий мозок. Мою донечку могла врятувати тільки трансплантація кісткового мозку. Ця операція в Україні коштує біля 200 тисяч грн., яких у нас не було, але ми робили все можливе, щоб їх знайти. На жаль, в Україні від нерідного донора таку операцію не роблять, а Тані не підійшли клітини ні мами, ні батька, ні 3-х річного братика.
Я прохала про допомогу всіх небайдужих українців через телебачення та газети, стояла в церквах із табличкою і мішечком. Нам прийшов виклик з німецької клініки “Гамбург Еппендорф”, попри те, що я змогла зібрати тільки 800 тисяч грн. (а треба 176 344,03 євро).
26 лютого 2011 р. ми прилетіли в Німеччину. Дитина була в дуже тяжкому стані, її підтримували лише знеболювальні, які вводили кожних 4 год. Тетянку обстежили, і підтвердили діагноз, із 100% кровотворних клітин працювали тільки 12%. Потрібно було терміново рятувати дитину, але розпочати хіміотерапію і трансплантацію не могли, бо у Тетяни виявили гепатит Б, який отримала вона ще в Україні разом з переливанням відмитих еритроцитів на початку лютого 2011 року.
У травні Тані провели інтенсивну хіміотерапію, яка до нуля знизила її імунітет,  і ввели донорські клітини. Перший місяць усе йшло добре, клітини розмножувалися, але почалося відторгнення. Ми були вкотре на межі. Кілька днів Таня лежала не рухаючись. Але ми це пережили…
Я безмежно вдячна лікарям німецької клініки, які витягли Тетянку з того світу! Вдячна людям, які допомогли нам матеріально, молилися за мою донечку, вдячна Богу, що допоміг нам це все витримати і пережити.
Я з дитиною ще в Німеччині, і змушена тут знаходитися до повного її одужання. Із рахунку, який надійшов з клініки, ми оплатили 90 тисяч євро, 20 тис. євро нам допоможе оплатити німецький фонд “Ein Herz fur Kinder”. Крім цього, під час реабілітації я купую ліки в аптеці, які коштують 1,5 – 2 тисячі євро (їх вистачає на 2 тижня).
Не можу передати свого щастя від того, що моя Тетяночка жива і поруч зі мною. Цьому ми завдячуємо усім Вам, кожному, хто не пошкодував свого часу, матеріальної допомоги. Вірю, що з Вашою допомогою, нам вдасться довести лікування до кінця.
Щиро ваша Марія.
Реквізити для надання допомоги з України:
Приватбанк
Отримувач: Приватбанк.
Назва банка: Приватбанк.
Номер рахунку: 29244825509100.
МФО: 305299 ЕДРПОУ: 14360570.
ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖА: поповнення карточки №6762462052660377.
Мацюк Марія Петрівна.
Адреса для поштових переказів:
76006, м. Івано-Франківськ, вул. В. Стуса, буд. 7, кв. 40.
Мацюк Марія Петрівна.





Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”!
Сердечно дякуємо за підтримку
газети “Незборима нація”!

Людмила ПИСЬМЕННА (Київ) – 200 грн.
Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (м. Калуш) – 350 грн
Сергій ВАСИЛЕНКО (Січеславщина) – 360 грн.
Іван КАЧУРИК – 400 грн
Ростислав КОНЕЧНИЙ (Прикарпаття) – 500 грн.
Тарас КОНЕЧНИЙ (Прикарпаття) – 500 грн.
Віктор ДРУЗЬ  (с. Зорине, Сумщина) – 500 грн
Олександр РИЖЕНКО (Київ) – 3000 грн.

Передплачуйте газету “Незборима нація”

Передплатний індекс – 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна – 95 грн на рік.
Читайте, передплачуйте!





03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ