27 вересня минуло 65 років як загинув Юрій Горліс-Горський, старшина 2-го Запорозького полку та полку Чорних запорожців Армії УНР, осавул 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру, автор спогадів “Холодний Яр”.
Людей, які прочитали “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського, у Радянському Союзі ставили на облік у КҐБ. Неблагонадійною вважалася й людина, знайома з автором цих споминів.
“Неблагонадійних” виявилося чимало – як-не-як у світ вже вийшло 14-те видання “Холодного Яру” Юрія Горліса-Горського. У книжці розповідається про збройну боротьбу за Українську державу під жовто-блакитним прапором УНР та чорним прапором Холодного Яру, на якому було написано: “Воля України – або смерть!” У виданні, що вийшло у твердій повнокольоровій палітурці, опубліковано всі відомі звернення холодноярців за 1919 – 1921 рр., які підтверджують документальність твору. В додатках читач зможе знайти і свідчення очевидців про московські злочини в України, нові дослідження про отаманів Клепачів, Олександра Квашу, Прокопа Пономаренка, інших повстанців, нарис про долю Лариси Янг, дочки Юрія Горліса-Горського, матеріал про вшанування отаманів Василя Чучупака, Пилипа Хмари, Чорного Ворона (Миколи Скляра), Ларіона Загороднього їхніми духовними нащадками. Події ілюструють 177 фотографій, з них низка вперше вводиться в обіг.
“Спогади... На самоті перебрати день за днем, рік за роком те, що вже збігло в минуле, відтворити в собі пережиті радощі й болі, пережити їх ще раз і ще раз... Болючу привабливість цього “заняття” знає лише той, хто має що згадувати: хто любив і ненавидів всією душею, хто знає смак голоду й музику небезпеки, хто зустрічався на вузькій доріжці віч-на-віч зі смертю, чув її віддих і... щасливо розминувшись, показав їй услід дулю”, – так визначив жанр своїх писань хорунжий Армії УНР Юрій Городянин-Лісовський (Горліс-Горський).
“Віддих смерті” Юрій чув не раз – і гарячий поцілунок кулі, і крижаний панцир березневої Тиси, і зашморг на шиї. Не раз вдаряв в очі й блиск ворожої шаблі. Юрій навіть побував у “царстві смерті” з її липким смородом гнилої крові – в льохах Єлисаветградської ЧК. Вийшов живим з Лук’янівської в’язниці, хоч “дід Лук’ян” рідко кого випускав зі своїх холодних рук. “Показав дулю” Юрко і тюрмам Вінниці, Полтави, Херсона. І психлікарням теж. Вибрався живим з румунської та німецької в’язниць.
Без грізної “музики небезпек” він, здається, не уявляв собі життя, відтак не розлучався зі своїм братиком-револьвером навіть під час любовних пригод у Галичині.
Юрій – неспокійний дух, для нього, казав Улас Самчук, “клімат війни те саме, що для риби вода”. “Огонь запеклих не пече”, – міг би додати і Тарас Шевченко.
Юрій Городянин-Лісовський прожив не життя, а пригодницький роман. Але він ризикував не задля чергової дози адреналіну чи розваг, крізь криваві пригоди він йшов, щоб оборонити нашу Батьківщину. “Бий ворогів – рятуй Україну”, – так можна сформулювати кредо його життя.
Виявив себе Юрій не тільки як вояк, але і як поет, публіцист та автор споминів.
Писати вірші він почав в ув’язненні. За вісім років неволі написав зо дві сотні поезій. “У тюрмі, – з усміхом казав він, – всі стають поетами… Присвячують вірші далекій волі, недосяжній коханій, бо змагання до чогось недосяжного… і є поезія”.
Юрій скептично ставився до своїх, як він казав, “віршомазань”. Вважав, що якби не ув’язнення, то ніколи б не взявся за римування, бо “чоловік, якому Провидіння не призначило ще в утробі матері бути великим поетом, може стати сяким-таким поетом лише в тюрмі… Бо… сидить собі чоловік у тюрмі… Зірвався десь із клена чи каштана звичайний собі жовтенький дурненький листок і, миготячи під золотом призахідного сонця, перелетів попід ґрати вікна… Цього вистарчило, щоб написати сонет. Згадав чоловік по вечірній перевірці далеку кохану дівчину і – готова поема. Та прийшла воля… Кохана дівчина стала дружиною. Біжить поет через парк із думками, де роздобути грошей на викуп векселя, на нього сиплються сотні, тисячі золотистих кленових листків, та йому і не сниться писати на їхню честь сонети. Занедужає часом дружина… Біжить поет до Терлецького по ліки – і гадки не має, щоб написати їй поему. Так, панове… Щоденне життя – то тверда проза… Треба мати багато дару божого, цивільної відваги і досить грошей, щоб бути сьогодні поетом, принаймні українським”.
Але то на волі, а поки тюремні стіни і залізні двері формували замріяного поета.
Про тугу пісню соромливу
Залізні двері проспівали.
Іду на круг тюремний мріять.
Бо… мріять я ще маю право.
У неволі не тільки вірші складаються. Тут можна карбувати неримовані переживання. Перебуваючи в режимній установі в Херсоні, Юрій почав писати “Ave, dictator!” – високоінтелектуальне й емоційно-гостре обвинувачення московському диктатору Сталіну у злочинах проти українського народу, зокрема і проти родини селянки Оксани Тесленко.
“Біля поручнів з восьмимісячною дитиною на руках стоїть Оксана Тесленко і у глибокій задумі дивиться на непривітливе море. Її батька, чоловіка і двох братів розстріляло Полтавське ҐПУ за тяжкий державний злочин, за те, що, не бажаючи віддавати набутки своєї важкої праці, спалили власний зібраний із поля хліб, порозбивали хліборобське приладдя і закликали селян іти за їхнім прикладом. Її п’ятилітня донечка, пухкенька, весела Надя, колись пестунка і радість цілого жіночого коридору в Полтавській в’язниці, померла в архангельській “пересилці”. Ніжна рослинка Півдня зів’яла в суворому повітрі Півночі, в голоді й нужді.
З невимовним страхом і болем притискає Оксана до висохлих грудей останню втіху і надію – маленького Андрія. Посиніла від холоду дитина надаремне відкриває голодні вуста… Затуманеним від жалю поглядом сумно-довго вдивляється Оксана в дороге личко, міцно цілує його і, нахилившись над морем, розтискає руки. Непорушними, застиглими очима стежить, як розбігаються хвильки від місця, де крижана вода навіки заховала її останню радість-муку… Аве, диктатор! Ти всемогутній!.. Ти зламав залізні закони природи! Ти засудив могутній інстинкт материнства! Ти примусив матір убити останню дитину!”
У цьому публіцистичному творі Юрій демонструє свої полемічні здібності, гостроту мислення, переконливість аргументації, чудовий стиль. Ось як він роздягнув Сталіна, показавши, що диктатор – голий брехун:
“Закликаючи проти обману і зрадництва в цілому світі, ти увів у догму обман і зрадництво.
Іменем закону і права ти узаконив насильство.
Іменем свободи перетворив у безправних рабів мільйони селян, які повинні віддавати тобі свій важкий труд, залишаючись холодними і голодними.
Прикриваючи дійсність фіговими листочками з революційних фраз, легендами про геройство й самопожертву, зразками “соціалістичної промисловості” для чужого ока, ти запровадив методи експлуатації м’язів робітників, яких не знає жодний капіталізм.
Ти видираєш хліб у голодного і молоко в дитини, щоб викинути їх за безцінь на зовнішній ринок і купити за них потрібні для закріплення свого режиму машини і зброю.
Із криком про найвищі ідеали справедливості ти топчеш ногами все святе й чисте…
Заперечуючи всяке значення особи в історії, ти захотів зробити її послушною своїй волі…
Нищачи нації, підмінюючи в душах людей (як шулер карту) розуміння слова “батьківщина”, намагаючись новими методами перетворити народи на вірнопідданих червоної Москви, ти зміцнюєш лише національну свідомість у поневолених тобою націях!”
А ще Горліс-Горський бачив, що “населення краю жадібно дожидає війни, бачить у ній своє вибавлення”. І Юрій чекав її. Перебування в тюрмах не тільки не зламало його, а й загострило бажання продовжити боротьбу проти зловорожої Москви.
На волю Юрій вирвався у квітні 1932 року. “За плечима вісім років голодних совітських тюрем…, – писав Горліс-Горський у спогаді “Колгосп над Інгулом”, – половина невідбутої ще кари, попереду зваблива, таємничо-невідома доля. Одяг – стареньке шпитальне робітниче вбрання та “несезонні” кімнатні фіолетові капці. За пазухою – 43 карбованці та документи на ім’я Валентина Орленка”.
“Таємничо-невідома доля” закинула Юрія з Херсонщини на Дон та Кубань. У Катеринодарі він пише вірш “Весна на волі”, можливо перший “нетюремний”.
Юрба – південно-гомінка.
На обрії – Кавказу пляма.
Чому така мені чужа
Ця вулиця – весною п’яна?
Козачко! У твоїх очах
Я бачу привиди омани.
Чекіст – іронія в устах –
Іде усміхнений за нами.
Тебе весна манить, бере в полон.
Йому – ти бранка для забави.
Я згадую весну далеку над Дніпром,
Весну розкішну і криваву.
Про гомін горобців розмову він завів.
Юнак назустріч глянув вогнеметно.
Цей – як і я, цей снить про спів…
Про спів веселий кулеметів.
То не моя весна.
Моя весна прийде з громами.
Із брязкотом шабель, під шелест прапорів,
З ненавистю й любов’ю до нестями,
Із криком ранених й піснями таборів.
Ось такі мрії переповнювали бранця, який вийшов на волю, а волі не побачив… Хоч і “не цінував свого поетичного хисту” Юрій, він таки в нього був.
І все ж головною книгою Горліса-Горського став “Холодний Яр”. Значення цих спогадів для українців величезне, бо вони дають відчути, що ми є синами і дочками Великої Нації – войовничої, сильної, веселої, із зухвалими вогниками в очах.
“Коли дві нації борються, білі рукавички треба скинути, – дійшов висновку Юрій Горліс-Горський. – За п’ять років на фронтах довелося розрубати в бою череп не одному німцеві, мадярові, москалеві, але що можна піднести шаблю на ворога, який уже кинув зброю, що ворог лише мертвий перестає бути ворогом, з цим я погодився лише тепер, на цьому клаптеві української землі, який треба було відстояти, або загинути”.
Силу “Холодного Яру” оцінили і у КҐБ. 13 жовтня 1996 р. багаторічний лісничий Холодного Яру Олександр Найда розповів мені, що оті 44 примірники двотомника “Холодний Яр”, які Юрій Горліс-Горський подарував мешканцям Олександрівки, Мельників, Медведівки та інших сіл 1942 року, КҐБ вишукував і вилучав до шістдесятих років! А людей, у яких знаходили цю книгу, трактували як неблагонадійних з усіма сумними наслідками. Олександр Найда стверджував, що у структурі місцевого КҐБ принаймні до 1974 р. (!) існував “уполномоченный по Холодному Яру”.
Спогади хорунжого Армії УНР уже 75 років запалюють серця українських романтиків. Начитавшись у 1930-х рр. Горліса-Горського, десятки тисяч юнаків і юначок ОУН взяли до рук зброю і уславили Батьківщину. Віримо, що і сьогодні, коли Україна в небезпеці, “Холодний Яр” покличе до боротьби тисячі українських романтиків, котрі здобудуть-таки Українську Україну, в ім’я якої творив, боровся і загинув великий українець Юрій Горліс-Горський.
Роман КОВАЛЬ, редактор-упорядник книги |
