У дослідженні розповідається про Михайла Гаврилка – скульптора, художника, поета, творця і чотаря УСС, повстанського отамана. Його доля тісно пов’язана з долею українців Австро-Угорщини та Російської імперії, адже в історію він увійшов не тільки як митець, а і як провісник Самостійної України та організатор війська – Українських січових стрільців і Сірої дивізії Армії УНР.
Михайло Гаврилко – творець бурхливої шевченкіани. Тараса Шевченка він увічнив у погруддях, пам’ятниках, барельєфах, горельєфах, портретах, плакетках, медальйонах та у слові. “Се наче квінтесенція Шевченкової поезії, ще закоханої у минувшинї і не зневіреної у її велич”, – так оцінив Микола Голубець проект пам’ятника Тарасові Шевченку роботи Михайла Гаврилка.
Тарас Шевченко був для Гаврилка, поруч із князем Святославом, головною фігурою української історії та української духовності. Гаврилко вважав, що “кожне слово Шевченка-пророка паде, як стріла божого грому, ведучи в шалений бій найпалкіші серця найкращих синів України за неї”. З вогненним словом Шевченка полтавський козак пішов у бій проти Російської імперії, громадянином якої був, пішов, бо вона поневолила його Батьківщину. Під час Першої світової війни, ведучи до бою свою чоту, сформовану з гуцулів та галичан, він звертався до Дажбога, щоб той охоронив його вояків, і до Сварога, щоб накидав на ворогів блискавок. Попри таку дивовижну для греко-католиків поставу, Михайло Гаврилко став одним з найулюбленіших старшин січового стрілецтва.
Про Михайла Гаврилка хотів написати повість Юрій Липа, але трагічна смерть стала на перешкоді здійсненню планів. Ця книга є спробою втілити мрію Юрія Липи, який вважав, що широке полотно пригод М. Гаврилка “викликало би більше цікавості, як не один західноєвропейський динамічний роман”.
Життя його завершилось трагічно – восени 1920 року на станції Полтава більшовики спалили його в топці локомотива. Спалили живим.
Усі без винятку школярі і студенти СССР знали, хто такий Сергій Лазо. Знали його як “героя громадянської війни”, якого спалили в топці паротяга білогвардійці. Сергія Лазо було гідно вшановано: його іменем названо село, де він народився, залізничну станцію Уссурійської залізниці, де він загинув; в Кишиневі та Владивостоці йому поставлено пам’ятники, в Кишиневі діяв музей Котовського і Лазо. Іменем Сергія Лазо названо села і міста, вулиці та площі в півсотні міст і сіл, а також райони, перевал, теплохід. Про нього написано книжки, знято фільми, створено оперу, на його честь складались пісні, випускалися марки та листівки.
Чи школярі та студенти України знають, хто такий Михайло Гаврилко? Чи знають про нього історики, мистецтвознавці, професори, академіки, генерали, журналісти чи народні депутати України?..
20 літ минає від дня проголошення незалежності України, за яку він поклав своє життя, а чи вшановано його подвиг? Чи знято про нього фільм, чи названо його іменем вулиці та площі, чи складаються на його честь пісні? Чи хоч де поставлено йому пам’ятник або меморіальну дошку? А він відкривав перші українські школи в Ковелі та Луцьку, ставив пам’ятники Тарасові Шевченку в Прикарпатті, на Буковині та рідній Полтавщині, воював за Україну як січовий стрілець, сірожупанник, повстанський отаман.
Надзвичайно ошатна книга про митця-вояка має 472 сторінки кольорового друку. У ній вміщено понад 600 листівок і фотографій, більшість з яких оприлюднюється вперше. В додатках до книги – близько сотні документів, більшість з яких також вперше вводиться в науковий обіг. Формат книги – альбомний, папір – крейдований, друк – кольоровий, палітурка – тверда, кольорова.

Перша презентація книжки “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” відбулася у переповненому залі кінотеатру “Родина”, що в центрі Вінниці. В цей же вечір вінничани змогли побачити і фільм Романа Коваля та Олександра Домбровського “Отамани Холодного Яру” (ТРК “Культура”, 2010). Звучали пісні доби Визвольної боротьби у геніальному виконанні кобзаря Тараса Силенка. Діяльність Історичного клубу “Холодний Яр” благословив владика Онуфрій – епіскоп Вінницький та Брацлавський. Від Вінницької організації Національної спілки письменників вітав гостей Григір Мовчанюк. Промовляли депутат Вінницької міської ради Антон Бойдаченко (один із меценатів книжки) та член Історичного клубу “Холодний Яр” В’ячеслав Березовський – організатори зустрічі з Романом Ковалем, Олександром Домбровським і Тарасом Силенком.
Щира подяка організаторам презентації!
А читачам – щасливої мандрівки стежками-дорогами чотаря УСС та повстанського отамана Михайла Гаврилка!

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

Щиро вітаємо у нашому колі нових членів Історичного клубу “Холодний Яр” – доктора медичних наук професора Ореста Абрагамовича, автора сайту “Український військовий некрополь” Андрія Афанасенка, вчителів В’ячеслава Березовського та Олександра Навроцького, юриста Олександра Бєсєдкова, доктора фізико-математичних наук професора Вадима Шмирьова, режисера Олександра Рябокриса, підприємців Лесю та Олега Островських, вільних селян Юрка Хмару, Олександра Ромащенка-“Карбалу”, Олександра Рибалку та доктора економічних наук професора Людмилу Шульгіну.
Орест Абрагамович є онуком полтавського отамана Михайла Гаврилка, а Юрко Хмара – нащадком цвітнянського отамана Пилипа Хмари. Козакував і батько діда Карбали. Всі ці люди причетні до вшанування пам’яті борців за волю України.
Боже нам допомагай і далі!

“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”

6 липня о 17.00. в Києві, в Національному музеї Тараса Шевченка (бул. Тараса Шевченка, 12), відбудеться презентація нової книги Романа Коваля “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”.
Вестиме презентацію письменник Василь Портяк.
У вечорі візьмуть участь кобзар Тарас Силенко, письменник Василь Шкляр, інші достойники.

1 липня 1917 р. загинув Франц КІКАЛЬ, командант Вишколу та Легіону УСС.
1 липня 1917 р. загинув Роман КАМІНСЬКИЙ, командир відділу кінноти УСС.
1 липня 1918 р. Павло СКОРОПАДСЬКИЙ заснував у Кам’янці-Подільському Український державний університет.
3 липня 1921 р. московський агент убив отамана Івана ГАЛАКУ.
5 липня 1919 р. народилася Олена ОТТ-СКОРОПАДСЬКА, дочка Гетьмана України, автор книги “Остання з роду Скоропадських”.
5 липня 1986 р. помер Ярослав СТЕЦЬКО, голова Проводу ОУН.
6  липня 1672 р. гетьман Петро ДОРОШЕНКО в союзі з турками розбив поляків над Бугом.
6 липня 1904 р. народився Степан ЛЕНКАВСЬКИЙ, голова Проводу ОУН.
6 липня 1920 р. загинув сотник ПАРХОМЮК, командир 2-го Сірого полку 1-ї Сірої дивізії Армії УНР.
7 липня 1878 р. народився кобзар Іван КУЧЕРЕНКО-КУЧУГУРА.
7 липня 1950 р. загинув сотенний УПА “ГРОМЕНКО” (Михайло ДУДА), лицар Золотого хреста заслуги 2-го класу.
8 липня 1659 р. гетьман Іван ВИГОВСЬКИЙ розгромив московське військо під Конотопом.
8 – 10 липня 1709 р. відбулася битва під Полтавою Івана МАЗЕПИ і КАРЛА XII проти московського царя ПЕТРА І.
10 липня 1975 р. помер сірожупанник Павло ДУБРІВНИЙ, лицар Залізного хреста.
11 липня 1056 р. народився НЕСТОР, літописець Київської Русі, автор “Повісті временних літ”.
11 липня 1930 р. помер командир 3-го кінного полку Армії УНР Михайло ФРОЛОВ.
11 липня 1945 р. москалі замучили о. Августина ВОЛОШИНА, президента Карпатської України.
11 липня 1963 р. померла Олена СТЕПАНІВ-ДАШКЕВИЧ, хорунжа УСС, четар УГА, в’язень московських таборів.
12 липня 1580 р. Іван ФЕДОРОВ видав в Україні, друковану кирилицею, книгу – “Острозьку біблію”.
14 липня 1920 р. в московському таборі загинув Роман ДУДИНСЬКИЙ, командир 1-го куреня УСС та II (Коломийської) бригади УГА.
15 липня 1015 р. помер київський князь Володимир ВЕЛИКИЙ.
15 липня 1919 р. в Переяславі отаман Дніпровської повстанської дивізії Зелений (Данило Терпило) урочисто, у присутності священиків, війська та населення, скасував Переяславську угоду 1654 року.
15 липня 1944 р. постала Українська головна визвольна рада.
16 липня 1990 р. Верховна Рада УССР ухвалила Декларацію про суверенітет України.
17 липня 1888 р. народився Кость КУРИЛО, начальник штабу 1-го Сірого полку Армії УНР.
18 липня 1863 р. вийшов Валуєвський циркуляр про заборону української мови.
18 липня 1945 р. загинув Іван ТРЕЙКО, повстанський отаман, генерал-хорунжий УПА.
19 липня 1944 р. почалася битва дивізії “Галичина” проти Красної армії під Бродами.
21 липня 1877 р. народився Степан ЖАРКО, кубанський бандурист, керівник чоловічої капели бандуристів ст. Канівської.
21 липня 1906 р. народилася поетеса Олена ТЕЛІГА.
21 липня 1923 р. загинув Лукаш КОСТЮШКО, член Центральної Ради; командувач партизанськими загонами на Волині.
21 липня 1929 р. народився поет Іван ГНАТЮК.
21 липня 1941 р. помер письменник Богдан ЛЕПКИЙ.
21 липня 1944 р. загинув Микола ПАЛІЄНКО, підполковник Армії УНР, командир важко-гарматного дивізіону  дивізії “Галичина”.
22 липня 1944 р. помер поет Олександр ОЛЕСЬ.
23 липня 971 р. князь СВЯТОСЛАВ під Доростолом (Болгарія) уклав мир із греками.
23 липня 1885 р. народився Никифор ГІРНЯК, командант Коша УСС (1915 – 1918),  отаман УГА.
24 липня 1885 р. народився Володимир САЛЬСЬКИЙ, генерал-хорунжий Армії УНР.
24 липня 1990 р. над будинком Київради піднято синьо-жовтий прапор.
25 липня (за ст. ст.) 1657 р. помер Богдан-Зіновій ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ.
25 липня 1687 р. Івана МАЗЕПУ обрано Гетьманом України.
25 липня 1942 р. загинув Дмитро МИРОН (ОРЛИК), провідний діяч ОУН.
27 липня 1649 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ переміг поляків під Збаражем.
27 липня 1649 р. у бою під Збаражем загинув полковник Станіслав МОРОЗЕНКО.
27 липня 1865 р. народився Андрей ШЕПТИЦЬКИЙ, митрополит УГКЦ.
27 липня 1919 р. загинув Матвій ГРИГОР’ЄВ, Головний отаман Херсонщини і Таврії.
27 липня 1923 р. загинув Василь СЕНЗЮК, подільський отаман (1923).
27 липня 1958 р. відійшов у вічність сотник УСС Дмитро ФЕРЕНЧУК.
28 липня 1931 р. помер Віктор АБАЗА, командир 1-ї Сірої дивізії Армії УНР.
29 липня 1849 р. народилася Олена ПЧІЛКА, письменниця, мати Лесі Українки.
29 липня 1887 р. народився Михайло САДОВСЬКИЙ, генерал-поручник Армії УНР редактор журналу “За Державність”.
29 липня 1943 р. помер  Михайло ВОЛОШИН, командант куреня УСС, диригент хору, віце-президент Союзу українських адвокатів.
30 липня 1889 р. народився Олександр ШУЛЬГІН, член Центральної Ради, голова уряду УНР в екзилі.
30 липня 1899 р. народився Володимир ГОРБОВИЙ, провідний діяч ОУН.
30 липня 1920 р. постала УВО під проводом полковника Євгена КОНОВАЛЬЦЯ.
30 липня 1947 р. помер художник Федір КРИЧЕВСЬКИЙ.
31 липня 1649 р. загинув полковник Михайло КРИЧЕВСЬКИЙ.
31 липня 1875 р. народився Омелян ЛЕВИЦЬКИЙ, командант Гуцульської сотні УСС.

В селищі Єлизаветівка Петриківського району Дніпропетровської області мешкає Олександр Володимирович Рибалка – свідомий українець, член Історичного клубу “Холодний Яр”, передплатник українських видань, а ще батько трьох малолітніх дітей, яких виховує у дусі любові до України.
Олександр – приватний підприємець, вирощує вівці та іншу худобу. Його земельні ділянки розміщено так, що він щодня змушений переганяти їх через асфальтову дорогу, яка веде до птахофабрики “Оріль-Лідер”.
Розповідає дружина Олександра, Людмила Сергіївна Рибалка: “Іншої дороги до землі, де ми випасаємо вівці, немає. Охоронці птахофабрики почали забороняти переганяти отару через дорогу, погрожували пастухові, кидали каміння у нього та овець, неодноразово ображали. 13 червня ситуація повторилася. Вівчар Сергій Василенко зателефонував моєму чоловікові і сказав, що охоронник КПП “Оріль-Лідер” проганяє стадо овець і заважає випасати їх на полі. Мій чоловік пішов до охоронця розібратися, сказав йому, що він пасе вівці на своїй землі на паях і на землі сільської ради. На територію птахофабрики худоба не заходила. Але охоронник продовжував погрожувати. Виник конфлікт. Недоброзичливці звинувачують мого чоловіка, що він побив охоронця. Насправді це не так, свідки бачили, що мій чоловік, відстоюючи права нашої родини, нікого не бив. Охоронець зателефонував своєму начальнику, вже увечері той погрожував моєму чоловікові в телефонній розмові. Дзвонили і з птахофабрики, казали: “Ми тебе заспокоїмо”. Погрожували і нашій сім’ї. 15 червня мого чоловіка арештували на 15 діб”.
Ось пояснення Олександра Рибалки: “15 червня о 8.00 до мене зателефонував дільничний інспектор Кирпичов і сказав, що мені треба зайти в Петриківське РОВД в якійсь справі. О 9.00 я прийшов до РОВД. Кирпичов сказав, що на мене написали заяву і запропонував дати пояснення. Заява була від охорони ОАО “Оріль-Лідер”, з охоронцем якої у мене виник конфлікт, який спровокував охоронець. Дільничний інспектор, взявши показання, відвіз мене до районного суду. Суддя Іщенко розпочала засідання, не надавши мені права скористатись захистом адвоката, ще й весь час закривала мені рот, не даючи й слова сказати на свій захист. Швидко ухваливши постанову на арешт на 15 діб, із зали суду мене одразу відправили до райвідділу в камеру. Справа явно замовлена та несправедлива. Апеляційну скаргу не прийняли”.
З постанови судді Петриківського суду Дніпропетровської області І. М. Іщенко, яка, покликаючись на ст. 173 КпАП України, 15 червня засудила Олександра Рибалка на 15 діб, так і не видно, за що його покарано. У постанові зазначено, що охоронець А. І. Білоконь “звертався за медичною допомогою 14.06.2011 в 18.30 в лікарню”, але не наведено ні діагнозу, ні акту про завдані побої, тобто немає жодного підтвердження, що охоронця побито. І все ж Олександра Рибалку позбавили волі.
Справу шито білими нитками: вільного селянина, як називає себе Олександр Рибалка, місцева влада вирішила “поставати на місце”, або як сказали працівники птахофабрики, “заспокоїти”.
Ось звернення Олександра Рибалки із-за ґрат “До новітніх “феодалів”: “Ви, ставши власниками підприємств, заводів та фабрик, відчули себе і власниками всієї країни з її людьми. Ще Верховна Рада України не прийняла закон про землю, а ви вже поділили її, і кожна вільна людина, яка не є вашим кріпаком, для вас як болячка, яку треба знищити, щоб не передавала свій вільний дух іншим.
Ви не можете стерпіти, що селяни сіють жито собі, а не вам, вирощують корів,  овець та свиней для себе, а не для вас. Звичайно, Ви боретесь із цим як можете, насамперед низькими закупівельними цінами на м’ясо, молоко і зерно…
На ваших підприємствах люди отримують зарплату по 1000 – 1500 грн., хоч працюють по 12 – 15 годин, часом без вихідних. Крім того, ваші “гайдуки” (охорона) принижують людську гідність, шукають приводів накласти штраф. Добре, що канчуками ще не б’ють. І працівники бояться висловити свою думку, сказати слово на свій захист і вам на ганьбу.
Та все ж вам не зламати вільний дух, є він сьогодні в одиницях та запалає в мільйонах сердець. Ви ще тікатимете! Не допоможуть і мільярди, вкрадені у людей. І суди та міліції, куплені вами, не допоможуть. Ви зникнете, і насіння ваше! Сліду од вас не лишиться на нашій землі.
Ви засудили мене, що я переходив з вівцями “панську” дорогу, прокладену на моїй землі, де я виріс, де я знаю кожну балочку, кожну могилу. Ви, пришельці, розорали цілину, яку й за колгоспної системи не орали, землю з рідкісними травами. І начальник охорони Дементьєв кричав на мене окупаційною мовою, що я “здєсь нікто і нє імєю нікакоґо права”, а начальник служби безпеки “Миронівського хлібопродукта”, погрожує, що всі мої вівці “сґорят, а с тобой разбєрьомся лічно”. А дільничний міліціонер Кірпічев, якого охорона не раз обслуговувала на машині, позбавив мене права на захист адвоката, як і суддя Іщенко. Справу проти мене замовлено, а вирок дали максимальний, навіть міліціонери дивувались. Знаю Кірпічова як людину корисливу, та й дурню видно, що у справі нічого не клеїться, та, видно, треба було мене “утихомирити”. Але боротьба не завершена.
Недолюдки ще тікатимуть!”
Але поки святкує правда тих, хто кинув вільного селянина за ґрати: прокурор Петриківського району Сергій Вікторович Качур переглянув справу Олександра Рибалка і дійшов висновку, що його засуджено справедливо…
29 червня Олександр має вийти на волю, сподіваємось, що саме так і станеться.

Роман КОВАЛЬ

“Спалахує надія”

Пане Романе! Радісно, що на Січеславщині живуть такі славні люди, як п. Рибалка зі своєю родиною. Щоразу, коли взнаю про таких українців, спалахує надія, що Україна таки матиме майбутнє (бо після останніх Президентських виборів якісь позитивні думки того напрямку геть щезли). Але є Ви, є інші, і серед них – Олександр Рибалка. Боляче, що з нашими людьми так поступають. Але ми звикли відбиватися, ми сильні, то ж і тут впораємося.

Лариса СІТКО

Звинувачення громадським діячам у вчиненні кримінальних злочинів було звичним ще з комуністичних часів. Так, з 1979 р. КҐБ розгорнув проти Української гельсінкської групи справжню війну. Україною прокотилася хвиля карних процесів за цинічно сфабрикованими справами: “дармоїдство” (Петро Вінс), “опір міліції” (Василь Овсієнко, Юрій Литвин), “хуліганство” (Вадим Смогитель, Василь Долішній), “спроба зґвалтування” (Микола Горбаль, В’ячеслав Чорновіл), “крадіжка” (Любомир Старосольський), “порушення паспортного режиму” (Василь Стрільців), “незаконне зберігання зброї” (Петро Розумний мав у кишені складаного ножика), “виготовлення, зберігання і збут наркотиків” (Василь Січко, Ярослав Лесів – одному підкинули в тумбочку, другому в кишеню). Людмила Алексєєва у книжці “История инакомыслия в СССР” (1984) писала, що Україна стала тоді свого роду полігоном КҐБ, де випробовувалися найбрутальніші методи.
Причетних до УГГ били невідомі чи міліція (Петра Вінса, Юрія Литвина, Василя Долішнього), жінкам погрожували зґвалтуванням (Ользі Гейко), підкидали антирадянські (малограмотні!) документи, які потім знаходили під час обшуку (Михайлові Гориню), за захист рідних ув’язнювали дружин (Ольга Гейко-Матусевич, Раїса Руденко), матерів (76-літню Оксану Мешко – 1947 року її звинуватили в намірі вбити Хрущова). Ніхто з членів Групи не виходив на волю: незадовго до звільнення, а то й у день звільнення оголошували про порушення нової справи (Микола Горбаль, Василь і Петро Січки, Василь Овсієнко, Юрій Литвин, Ярослав Лесів, Іван Сокульський, Ольга Гейко, Василь Барладяну).
Всі ці люди були політв’язнями – карні справи їм фабрикувалися з політичних мотивів, за правозахисну діяльність.
Нинішня влада України (язик не повертається сказати “українська”, бо українців там нема, хіба що кілька хохлів) творчо розвиває цю практику: Анатолій Могильов – приходько з Камчатки, який улаштувався в нас міністром, винайшов ось що: кілька підприємців вступили в злочинну змову з метою зруйнувати плитку на Майдані Незалежності… Уже майже рік в Одесі сидить громадянин Росії Олексій Макаров – за участь у мітингу пам’яті убитого російськими шовіністами Максима Чайки. Звинувачення: “непокора співробітникам міліції” (при безпідставному затриманні! Це, до речі, не кримінальне, а адміністративне правопорушення). Півроку сидить Юрій Луценко – за “розтрату державних коштів”… Я вважаю Луценка політв’язнем.
Кримінальні справи проти політичних противників зазвичай порушують, щоб позбавити їх права брати участь у виборах. Не обов’язково заарештовувати: аби роками тривала судова тягучка.   
Що ж до “в’язнів сумління”, то в наш час критерій був один: якщо політичний в’язень подавав покаянну заяву, виступав з нею в пресі чи по телебаченню, “здавав” своїх колишніх однодумців, то такого достроково звільняли. Бо він потоптав власне сумління. Хто ж цього не робив, той залишався в’язнем власного сумління.
Певен, що якби Ганна Сінькова прилюдно покаялася, що посмажила яєчню на “вічному вогні”, визнала себе винною, її б випустили. Але як жити тоді з переламаним хребтом?!
Ганна Сінькова – в’язень сумління. Це однозначно! Я захоплений її героїчною поведінкою. А також принциповою стійкістю її мами – Тетяни Близнюк.

Василь ОВСІЄНКО, політв’язень 1973 – 1977, 1979 – 1988 рр.

Загін бійців спецпідрозділу проти дівчинки в наручниках

17 червня 2011 р. в Печерському районному суді м. Києва (вул. Гайцана, 4) відбулося судилище над політв’язнем Ганною Сіньковою. Не зважаючи на чисельні клопотання про взяття на поруки від народних депутатів, депутатів обласної ради, громадських організацій; не зважаючи на відсутність підстав для найжорсткішої міри запобіжного заходу, суддя постановив залишити Ганну за ґратами на невизначений термін. При цьому суддя наголосив на тому, що рішення остаточне і оскарженню не підлягає.
Це викликало неабияке обурення в залі суду, і прокурор із суддею тікали по сходах під вигуки “Ганьба!”.
Свідки, які стояли біля входу, були шоковані тим, що до дверей суду під’їхав міліцейський спецпідрозділ, і близько десяти бійців у червоних беретах буквально викинули Ганну із дверей суду в мікроавтобус кольору антрацит за №1575. При цьому свідки бачили, як дівчину вдарили головою об автівку. Слід зауважити, що руки Ганни в цей час були скуті наручниками за спиною.
Куди вивезли Ганну і що з нею сталося після суду, невідомо.
“Свобода” вимагає негайно допустити до політв’язня Ганни Сінькової адвокатів і незалежного медичного експерта з метою встановлення стану її здоров’я і з’ясування, яких дій було до неї вжито після того, як бійці спецпідрозділу вивезли її у невідомому напрямку.

Прес-служба Київської обласної організації ВО “Свобода”

14 червня в Центральній міській бібліотеці відбулася зустріч бібліотекарів міста з Романом Ковалем. Розповідь письменника про Визвольну війну 1917 – 1920-х років на Великій Україні викликала не тільки жвавий інтерес бібліотекарів, але й виявила незнання ними цього періоду української історії. У зустрічі взяли участь режисер Олександр Домбровський та начальник Управління культури і мистецтв Тернопільської міської ради Олександр Смик.
15 червня в Тернопільській обласній філармонії відбулася прем’єра документальної двосерійної кінострічки Романа Коваля та Олександра Домбровського “Юрій Горліс-Горський” – про боротьбу за Самостійну Україну поручника Армії УНР, осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру, підпільника, політв’язня, письменника.
Вечір вів Петро Дець. Присутніх вітав керуючий справами виконавчого комітету Тернопільської обласної ради Ігор Дулеба та Олександр Смик. Виступили й творці фільму Роман Коваль та Олександр Домбровський.
Прем’єра відбулася за сприяння міського голови Тернополя Сергія Надала та голови Тернопільської обласної ради Олексія Кайди.

На світлині – Олександр Смик, Роман Коваль, Олександр Домбровський та Андрій Жованик. Тернопіль, 14 червня 2011 р.

Проти ночі на 8 липня 1997 р. у власній квартирі було вбито українського громадсько-політичного діяча, талановитого публіциста, заступника голови Української християнсько-демократичної партії, голову Братства Андрія Первозванного Володимира Кательницького та його маму, яка стала свідком жорстокої розправи над її сином. Недолюдки катували перед смертю обох, очевидно, вимагаючи, щоб вони показали, де знаходяться документи, які шукали.
Відспівували убієнних у Володимирському соборі. Особливо вразили величезні крововиливи на обличчі нещасної 80-літньої жінки…
Увага громадськості сконцентрувалась лише на трагедії В’ячеслава Чорновола, Георгія Гонгадзе та банкіра Вадима Гетьмана. Про трагедію родини Кательницьких мало вже хто і пам’ятає, дехто, може, й намагається забути, адже Володя палко виступав проти втручання у внутрішні справи України ізраїльських чинників, гостро критикував їх за насильство над Іваном Дем’янюком, за оббріхування українського народу. Не здивуюсь, коли за вбивством стоять оті саме чинники.
Насторожували і дії міліції. Коли брат Микола намагався зчинити тривогу, написавши 10 липня заяву до Мінського районного відділу міліції, рішуче вимагав, щоб правоохоронці нарешті відчинили квартиру, його побили й посадили до камери.
Коли ж міліція за допомогою пожежних таки потрапила до квартири, то виявила тіла Володимира та його матері, Галини Єрофіївни. У квартирі був страшних безлад, все було в крові, але вбивці нічого не взяли – ні золотих прикрас Галини Кательницької, ні грошей. Пропали “лише” рукописи, деякі статті, документи…
Вбивство Володимира Кательницького не розкрите й досі.
Вбивці не знайдені.
Справедливість знову не торжествує.

Роман КОВАЛЬ

За фінансової підтримки Ростислава Мартинюка у світ вийшла надзвичайно змістовна книга про боротьбу українського народу проти диктатури чужинців, про повстанський рух у 1920 – 1930-х роках на Сумщині – на межі кордонів з Росією. Автор-упорядник – Геннадій Іванущенко, член Історичного клубу “Холодний Яр” та Вченої ради Центру досліджень визвольного руху, донедавна директор Державного архіву Сумської області.
Цінність збірника “Повстанський рух на Сумщині в 20 – 30-х рр. XX ст.” полягає у великій кількості оприлюднених документів, спогадів та статей із видань тих років, які засвідчують нелюдський характер російської окупаційної влади в Україні та організований і лютий опір українського села московській комуні.
Назви документів промовисті: “Повідомлення про антикомуністичне повстання в с. Атюша Кролевецького повіту Чернігівської губернії”, “Наказ Лебединського повітового ревкому про покарання за невиконання продрозкладки”, “Повідомлення про бойові дії проти повстанців на території Глухівського і Путивльського повітів”, “Повідомлення про розповсюдження листівок “Української повстанської ради”, “Телеграма Курському воєнкому про кількість та озброєння загону Кривущенко Марусі”, “Рапорт про хід боїв з повстанцями в районі с. Ворожба”, “Стаття в газеті “Голос селянина” про оголошення терору”, “Повідомлення про військову операцію повстанців на Роменщині”, “Рапорт про розмах повстанської боротьби в районі Глинська”, “Акт про кількість худоби, відібраної у сімей повстанців”, “Донесення про напад партизанів на продзагін у Бацманівській волості Роменського повіту”, “Повідомлення про застосування розстрілів та взяття заручників у с. Чеберяках Роменського повіту”, “Розпорядження Глухівського повітового військово-революційного комітету про репресивні дії щодо населення повіту”, “Повідомлення про паніку серед радянських працівників у зв’язку з діяльністю українських повстанців”, “Донесення про вороже ставлення сільського населення до представників радянської влади”, “Повідомлення про придушення повстання в селах Новгород-Сіверського повіту”, “Витяг з телеграми про конфіскацію продуктів та утримання в концтаборі жителів Полтавської губернії за невиконання продрозкладки”, “Доповідь про повстанський рух в Охтирському повіті”, “Список секретних агентів по Глухівській волосній дільниці”, “Виписка з доповідної записки про розбої червоноармійців корпусу Котовського”, “Донесення голови Волвоєнкома Данова про невдалу операцію проти повстанців отамана Пилипа Ващенка на території Шосткинщини”, “Наказ коменданта Холоповської бойової дільниці про взяття заручників та застосування розстрілу за допомогу повстанському рухові”, “Донесення про кількість та матеріальне становище секретних співробітників ҐПУ у Глухівському повіті”, “Листівка товариства “Вибух”, яку розповсюджували на Роменщині”, списки розстріляних більшовиками селян, “Спогад про отамана Марка Сміяна”, “Віршована листівка, яку розповсюджували в с. Рогинці Велико-Бубнівського району на Роменщині від імені товариства “Вибух” та багато інших свідчень про запеклу українсько-російську війну 1920 – 1930-х років (у книжці згадано 106 антибільшовицьких повстанських загонів).
Ось уривок з вірша-звернення товариства “Вибух” під назвою “До люду України”:

Сини степів, сини країн,
Хай не гримить кайданів дзвін.
Тут волю богом нарекли
Орли. І люди як орли…
Міцно і солодко кров’ю упившись,
Сплять комунари вночі,
Тихо і грізно до їх підкрадайтесь
І кров’ю обмийте мечі.

Геннадій Іванущенко вважає, що публікація архівних документів руйнує прогнилий бастіон облудної комуністичної пропаганди. “Боротьба українського селянства стала відповіддю на масове вилучення комуністами збіжжя, худоби, одягу у селян, – зазначає історик. – Це яскрава сторінка ефективної самоорганізації населення в боротьбі проти окупантів. Московська комуна, грабуючи наш край, намагалась придушити невдоволення жорстокими репресіями – розстрілами, катуваннями, захопленням заручників, створенням концтаборів у Ромнах та Глухові (в них утримувались навіть підлітки 14 – 15 років). І цю історію російського насильства, цю історію боротьби з ним, у нас украли”.
Чи не за таку позицію й скинули Геннадія Іванущенка з посади директора Державного архіву Сумської області?
Збірник про повстанський рух на Сумщині – новий крок Геннадія Іванущенка у відтворенні нашої героїчної і трагічної історії. Минулого року він випустив 1-й том збірника “Українське відродження 1917 – 1920 рр. на Сумщині”. Впорядкував Геннадій і два томи збірника “ОУН-УПА на Сумщині”. А цього року має вийти 1-й том збірника “Інакодумство на Сумщині”.
Щиро вітаємо нашого товариша з черговим успіхом, зичимо нових знахідок та нових книг, а читачі нехай осмислять подвиг наших дідів та прадідів. Нехай м’язи їхніх духовних нащадків наливаються силою, а з гніву за наругу над рідним краєм нехай викрешується іскра святого визвольного вогню.
Приклад славних попередників кличе до дії!
Слава борцям за волю України!

Роман КОВАЛЬ

Вийшов друком випуск №3 бюлетеня Меморіального музею Кирила Стеценка в селі Веприк. У ньому – матеріали, які розповідають про подвижницьку діяльність священика-композитора Кирила Стеценка, його боротьбу за українську культуру і церкву. Старший науковий співробітник Музею Кирила Стеценка Володимир Дросенко, ґрунтуючись на архівних матеріалах, висвітлює участь веприківців у боротьбі за незалежну Україну та винищення їх Голодомором і репресіями.
Кирило Стеценко прийняв сан священика в селі Веприк у грудні 1921 р. на прохання парафіян, які бажали слухати службу Божу рідною мовою. Вже в березні-квітні 1921 року до Всеукраїнської православної церковної ради надходять листи від громад із сіл Пологи, Вінницькі Стави, Паляниченці, Кищенці, Мазепинці, Чорногородка та села Лебединці Бердичівського повіту із проханням надіслати українського священика – селяни розуміли, що Україні потрібна незалежна українська церква.
Володимир Дросенко зазначає, що міцні, здорові, розсудливі сільські хлопці під час Першої світової війни закінчували школи прапорщиків, отримували офіцерські звання, а згодом організовували людей у боротьбі за незалежну Україну. Були серед них і шкільні вчителі. Наприклад, у 1937 р. НВКД арештував учителів Тодося Репалюка і Йосипа Сиваченка, які служили в Армії УНР, були сотниками повстанських загонів отаманів Ковалюка і Рогатюка, “захищали власні домівки від бандитів усіх мастей, які грабували населення (це загони, які провадили політику “військового комунізму”, радянська міліція і звичайні бандити”. 4 грудня 1937 р. трійка засудила обох до розстрілу. Вирок виконано 15 грудня 1937 року.
Двоє українців – Михайло Янушевський із села Борова і Микола Лесь із с. Велика Мотовилівка – були засуджені до розстрілу у сфабрикованій справі “польської організації військової”.
На початку 1933 р. органи ҐПУ сфабрикували справу “Борці”. Провокаційну роботу тут виконав священик Авксентій Даниленко. Він з’явився у Веприку пізньої осені 1920 року, одружився з Ганною Карасевич, увійшов у довіру до односельців і 23 січня 1933 р. дав широкі свідчення про свідомих українців села, їхні зв’язки з отаманами Феодосієм Богатиренком та Іваном Гайовим-Грисюком. Даниленко свого часу співпрацював із Мордалевичем (був сексотом вже тоді. – Ред.). З ініціативи Даниленка у Веприку було створено підпільну організацію, до якої увійшли Михайло Неграш, Михайло Макаренко, Сергій Цибуленко, Віра Кутняк. Підпільники розклеювали по селах листівки. Також зібрали і передали отаману Гайовому 8 пудів жита, пуд сала і пуд масла, лікували пораненого повстанця. Михайло Макаренко підковував коней, ремонтував обрізи і вози для повстанців. Після арешту Гайового і зникнення із Веприка Даниленка ця організація розпалася. Після повернення Даниленка вона відновилась. Але незабаром підпільники здогадались, що Авксентій Даниленко – агент ҐПУ. Проте на той час провокатор уже мав широку інформацію про настрої веприківців, яку й було використано для винищення національно свідомих українців.

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ

У Кінгірі – піщаній пустелі Карагандинської області – в повоєнні роки “соввласть” почала будівництво фабрик, заводів, доріг, житла. З цією метою до Кінгіру (тепер Джезказган) потяглися ешелони з невільниками – переважно із Західної України. Так виник “Степлаг”.
Коли в’язнів стало понад 3000, табір взялися розширяти, розділивши на п’ять зон, відгорожених одна від одної високим муром. У землянках жило по 70 і більше в’язнів. Згодом, уже в бараках, – до 200 осіб.
Комуністичне “свєтлоє будущєє” будували вручну, основне знаряддя – лом, кувалда, лопата, дванадцятикілограмовий клин.
На початок 1954 р. у “Степлагу” із 20698 в’язнів українців було 9596, росіян – 2661, литовців – 2690, латишів – 1074, білорусів – 878. Загалом у таборі каралися представники 33 національностей плюс 167 осіб, які значились у списку як “прочіє”.
Сваволя, нестерпні умови, безкарність наглядачів викликали велику напругу серед в’язнів. На Великдень 1954 р. один з конвоїрів автоматичною зброєю застрелив 13 і поранив 33 особи, п’ятеро з яких померли. А у 3-му таборі солдат з вежі застрелив днювального. У нього закінчувався термін ув’язнення через два тижні. А на господарському дворі було вбито понад 50 в’язнів.
Оскільки винуватців не було покарано, 16 травня 1954 р. у Кінгірі було оголошено страйк. Уже на другий день на роботу не вийшов ніхто. Обіцянки про розслідування вбивств залишалися невиконаними. Щоб деморалізувати страйкарів, адміністрація перевела в табір 600 кримінальників, які верховодили в інших таборах. Але колишні вояки УПА швидко вказали бандюкам на їхнє місце. І ті перейшли на бік повсталих.
Пробивши отвори у стінах, бранці чоловічого і жіночого таборів з’єднались. 12000 в’язнів могли тепер вільно спілкуватися між собою. Браталися українці, білоруси, литовці, латиші, грузини, узбеки, татари, казахи, чеченці, монголи, росіяни, євреї, угорці, німці, поляки, корейці, японці… На загальних зборах було обрано оргкомітет із 16 осіб, взято на облік і контроль продовольчі запаси, створено внутрішню охорону. Злагоджено працювала кухня, перукарня, лазня, пральня та інші об’єкти.
Оргкомітет звертався до цивільного населення через гучномовець та листівки, які розповсюджували з допомогою спеціального повітряного змія. У зверненнях прохали сповістити ЦК у Москві, щоб приїхала комісія. Але генерали не погодились на вимоги в’язнів покарати вбивць, тож на загальних зборах постановили страйк продовжувати.
26 червня о 4 год. ранку снайпери знищили усіх вартових на барикадах. В атаку пішли автоматники. В’язні відбили наступ. Тоді Москва пустила танки. Вони давили людей не лише на подвір’ї, але й у бараках. З літака обстрілював в’язнів кулеметник.
4 години героїчно оборонялися в’язні, – хоч і не мали вогнепальної зброї, а лише каміння, биту цеглу, саморобні піки та штирі. Жоден не підняв рук.
Під час танкового штурму повстанці зачинились у бараках. Звідтіля їх викурювали димовими шашками. Збереглася доповідна заступника міністра МВС СРСР С. Єгорова, начальника ГУЛАГу генерал-лейтенанта І. Долгіх, заступника начальника ГУЛАГу генерал-лейтенанта В. Бочкова на ім’я міністра С. Круглова. Вона підтверджує застосування п’ятьох танків Т-34 і введення в Кінгірський табір двох дивізій воєнізованої охорони кількістю 1600 осіб, 98 службових псів із провідниками і три пожежні машини з брандспойтами.
Лікар Ференц Ворколі (угорець за національністю) у спогадах, опублікованих 1956 року, стверджував, що 26 червня кати знищили близько 500 жінок та 400 чоловіків. Інший свідок, політв’язень Василь Фурсик, казав, що за інформацією самих охоронців, було вбито близько 1000 в’язнів (з них 560 дівчат). Майже 2000 отримали поранення.
Активних учасників повстання (500 чоловіків і 500 жінок) загнали у вагони, обтягнуті колючим дротом, і відправили в порт Ваніно, а далі пароплавом на Магадан.
Багато подробиць кінгірського повстання стали відомими завдяки споминам Володимира Караташа. Народився він 2 березня 1926 р. в селі Розділ Голованівського району Одеської області. Добре пам’ятав примусову колективізацію, а потім Голодомор 1932 – 1933 років. Його батько, якого соввлада визначила як “куркуля”, пішов страдницькою дорогою тюрем і концтаборів. Старший брат Данило відбував покарання на Уралі, а середнього брата Лавра комуністи розстріляли в Умані 1934 року.
Зазнав поневірянь і Володимир Караташ. За спротив німецьким окупантам арештували і засудили до розстрілу, але йому пощастило втекти. Згодом уже московські окупанти позбавили його волі на 8 літ, з яких 11 місяців Володимир карався у Горьківській тюрмі, а 5 років – на лісорозробках. 1949 року його перевели в табір суворого режиму у Воркуту, де в 1953 р. засудили до розстрілу. Закованого в ланцюги  перевезли до Вологди. Після смерті Сталіна розстріл замінили на 25 років концтаборів та 5 років поселення.
Після двох із половиною місяців одиночної камери Вологодської тюрми Володимира Караташа відпровадили етапом до концтабору суворого режиму “Степлаг”. Тут він і прийняв участь у повстанні проти катів нашого народу.
Після кривавого придушення опору його разом з трьома сотнями в’язнів вивезли на Колиму в табір суворого режиму “Берлаг”. У квітні 1956 р. після 12 років поневірянь комісія президії Верховної Ради СССР звільнила його, навіть судимість зняла.
Пан Володимир і досі козакує на своїй Голованівщині. Дай Боже йому ще не один рік передавати свій досвід боротьби нам, його послідовникам. Спогади Володимира Караташа про повстання в Кінгірі ще можна придбати. Для цього й подаємо координати автора: вул. Жовтнева, 27, с. Побузьке Голованівського р-ну Кіровоградської області, 24555. Телефони: 052-52-5-12-10, 097-49-90-650.
Слава борцям за волю України!

Богдан МЕЛЬНИЧУК, депутат Ірпінської міської ради від ВО “Свобода”

Про українське підпілля 1940 – 1950-х років написано вже немало – як pro так і contra, але чого, як на мене, бракує – це вдумливого аналізу документів та об’єктивної оцінки свідчень очевидців і учасників, яких з кожним днем, на жаль, стає все менше.
Яскравим прикладом саме такого підходу є презентована в Івано-Франківську книжка Дмитра Проданика “Шлях боротьби Василя Сенчака-“Ворона” (Торонто – Львів: Літопис УПА. – 2011. – 128 с.). Вийшла вона у серії “Події і люди”. Автор, мешканець Чернівців, детально дослідив (іноді – до хвилин) життя та боротьбу не лише головного героя, але й багатьох його соратників та побратимів, причому основні події,  описані у книзі, розгортаються на Прикарпатті й мають лише дотичне відношення до рідної авторові Буковини (це камінець у город хроністів Івано-Франківщини, які досі не спромоглися написати чогось подібного, а водночас подяка Дмитру Проданику за його величезну дослідницьку працю).
На підставі джерел ГДА СБУ, повстанських матеріалів, свідчень очевидців та учасників автор детально описав безкомпромісну боротьбу збройного підпілля ОУН-УПА з НКВД-МҐБ на Прикарпатті в 1944 – 1951 роках. Долю декого з героїв прослідковано до наших днів.
Головна постать дослідження – надрайонний референт СБ ОУН Станіславівщини “Ворон” – Василь Сенчак, народжений у с. Раковець 29 листопада 1921 року. Доля відміряла йому лише неповні 30 років життя, понад 12 з яких він був активним членом ОУН і свідомим борцем за незалежність України.
Так уже ведеться, що діяльність будь-яких спецслужб завжди оповита мороком таємничості, а історія СБ ОУН ще й “доповнена” демонічними інсинуаціями ворогів. А реальність, як випливає із книги Дмитра Проданика така: у боротьбі з українським підпіллям їхні антиподи зі спецслужб СССР не гребували ганебними прийомами – заборонені Міжнародною конвенцією розривні кулі, психотропні препарати, отрута, бактеріологічні засоби, вибухівка, замаскована під предмети побуту чи харчі, провокації, армії навербованих сексотів і псевдобоївки. Повстанській Службі безпеки було ой як нелегко не те що вести боротьбу, але й виживати в таких умовах.
В тому, що підпілля боролося ще майже 10 років після завершення Світової війни, велика заслуга “Ворона” і його побратимів, котрі, на відміну від чекістів, ніколи не застосовували їхніх методів, особливо у ставленні до цивільного населення.
Книжка Дмитра Проданика, хоч і “не без брому”, читається на одному подиху та може з повним правом претендувати на титул кращої у своїй серії. Вона заслуговує на відзначення. Перечитуючи її вдруге, я зловив себе на думці, що за добірною літературною мовою “Шлях боротьби Василя Сенчака-“Ворона” є документальним аналогом “Чорного Ворона” Василя Шкляра. Прочитайте і переконайтеся самі.

Василь ГУМЕНЮК, упорядник книги “Яворівський архів УПА”
Львів
huwas@windowslive.com

“Камера сховища” – так називає свою майстерню народний художник України Феодосій Гуменюк. Сповнена вона радістю творчих мук. У кожній краплі цього “сховища” – обладунки нації, перемоги й поразки, радість і трагедія. Проявляються вони через мазки, сакральні ритми, мальовничу коловерть палітри. Кольори світлиці пахнуть рідним теплом, неньчиними руками й батьківським хлібом – так виглядає душа митця. Козацтво Феодосія Гуменюка – живе, натхненне до боротьби, вольове, рішуче. В кожному куточку майстерні сяє тепло фарб, казкові полотна та вільні інструменти майстра живуть своїм самобутнім життям. Обережний столик притих біля дивану. Кожен тут має можливість зануритись у вічність, відчути присмак окриленої, примхливої музи.
Феодосій Гуменюк запросив до майстерні на розмову письменників Романа Коваля, Василя Шкляра та режисера Олександра Домбровського. Була там і я.
Мова йшла про художній образ України. Феодосій Гуменюк, зокрема, сказав: “Нещодавно в Києві відбулася художня виставка, було чимало талановитих робіт, але то були переважно пейзажі і натюрморти. Духу України я не відчув”.
– Треба спонукати художників повернутися до образу України героїчної, – мовив стиха Роман Коваль. – Зацікавити їх добою УНР, Холодного Яру, козаччини ХХ століття. Готовий допомогти їм відкрити цей світ.
Цю проблему Роман Коваль порушив ще у березні на персональній виставці Феодосія Гуменюка. Письменник закликав увіковічнити образ козаків і старшин Армії УНР, повстанських отаманів та їхнє козацтво. За його словами, “митці недостатньо звертають увагу на тему Визвольної боротьби 1917 – 1920-х років”.
Василь Шкляр у відповідь розповів про художника Юрія Лінду з Калуша, який намалював низку полотен про Чорного Ворона. “Молодий митець прочитав мій роман, надихнувся та створив шедевральні речі. Тепер він працює над образом Марусі Соколовської”, – сказав Василь Шкляр.
Олександр Домбровський зазначив, що митець має відчувати і знати епоху, знати яким був, наприклад, ґудзик, як пошитий стрій бійця, ці деталі важливі. “Без них не відтворити образ”.
Зійшлися на необхідності звернутися до керівництва Національної спілки художників України з пропозицією організувати виставку робіт молодих художників, які висвітлюватимуть подвиг українського народу в 1917 – 1920-х роках.
Звичайно ж, проект підтримає Історичний клуб “Холодний Яр”. Нехай ідея проросте із зернятка в міцне стебло колосу.

Тетяна НАУМЧУК

ЛАЗОР Іван (2.05.1893, с. Княжопіль Добромильського пов., Галичина – 23.04.1967, Філадельфія). Командир батареї полку Чорних запорожців (05.1920 – 12.1920). Закінчив гімназію у Перемишлі та дворічну гарматну школу, навчався у Віденському університеті, закінчив Львівський університет. Учасник Першої світової війни (нагороджений Срібним хрестом II кл.). В УГА – від листопада 1918 р. до травня 1920 року. Був легко поранений у голову. “Мав полк доброго командира батареї, дивитись на його стрілянину було естетичним задоволенням, – писав Петро Дяченко. –Витриманий, холоднокровний, ні одного стрілу не тратив після пристрілки”. Військові звання – поручник австрійської армії та УГА, сотник артилерії Армії УНР (26.01.1922).
Похований на Українському кладовищі на Факс Чейлі.

Публікується вперше.
Надав світлину Віктор Моренець.

Газета “Літературна Україна” 26 травня 2011 р. опублікувала інтерв’ю з народним артистом України Володимиром Савєльєвим. Він розповів, що Міністерство культури України припинило фінансування фільму про останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського, зате активно фінансує так звані українсько-російські проекти, власне російські фільми. Ось приклад: Міністерство культури взялося фінансувати “українсько-російський” фільм “У суботу”, де режисер, оператор, художник, композитор, продюсер, актор “ніякого стосунку до України не мають. Виробництво – московське. Частково чорнова “рабсила” з України…” Міністерство культури виділило на цей фільм 13 млн. 400 тисяч гривень. Народний артист вважає, що за ці кошти дебютувало би 28 молодих режисерів, операторів та композиторів з України.
Рішення про фінансування фільму “У суботу” постановила голова Державної служби кінематографії України Катерина Копилова.
До редакції газети “Незборима нація” потрапила копія висновку заступника голови Рахункової палати О. Яременка від 3 червня 2011 р. (№05-1079). Ось уривок: “Рішення щодо взяття зобов’язань у сумі 13,4 млн. грн. прийняте за відсутності експертного висновку незалежного оцінювача про вартість незавершеного виробництва фільму та аудиторського висновку щодо правильності формування витрат на виробництво фільму “В суботу”, наявність якого передбачено наказом МКТ від 19.09.2008 № 991 (п. 10, 16).
За висновком Колегії Рахункової палати Україна має потужну школу акторської майстерності, проте укладені Державною службою кінематографії договори на так зване спільне виробництво фактично є фінансуванням кінопродукції інших держав. Виділення коштів ТОВ “Компанія СОТА Сінема груп” у сумі понад 13 млн. грн. на ігровий фільм “В суботу” за відсутності рішення Міністерства культури і туризму України про спільне виробництво фільму не відповідає вимогам Європейської конвенції про спільне кінематографічне виробництво, суперечить принципам національного фільму, визначених Законом України “Про кінематографію”, і є неефективним використанням бюджетних коштів.
Матеріали аудиту ефективності використання коштів Державного бюджету України, виділених Міністерству культури і туризму України на створення і розповсюдження національних фільмів за державним замовленням, надіслані Президенту України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України для прийняття відповідних управлінських рішень”.
Чи буде покарана пані Копилова? Чому не чути обурення міністра культури України Михайла Кулиняка? Він солідарний з політикою фінансування Україною російського кінематографа та порушення його підлеглими українських законів? Чи нарешті задекларує свою українську позицію?

Роман КОВАЛЬ

“Радію за Василя Шкляра!”

Щиро дякую Василеві Шкляру, авторові “Залишенця”. Впевнена, що хто прочитає його книжку, той уже ніколи не цвенькатиме московщиною.
Коли читала про смерть Ганнусі, то кожне слово було в серці, що дуже боліло. Два світи: один такий гарний, добрий; другий несе лише чорний бруд та зло.

Лариса ДАРМОХВАЛ
Прикарпаття

Земляки Бандери – Холодному Яру

Шановний Романе Миколайовичу! Щиро вдячний Вам та колективу “Незборимої нації”. Велике спасибі за Вашу працю, спрямовану на формування Української держави. Ми, земляки великого Степана Бандери, високо тримаємо стяг славних героїв-холодноярців й пишаємося їхніми подвигами в боротьбі за Незалежну Україну. Велика пошана Вам і “Незборимій нації”, яка з документальною точністю доносить до читачів яскраві сторінки Визвольних змагань і їхніх героїв.
Слава Україні!

Ігор СМЕТАНСЬКИЙ, заступник голови
Калуської міської організації ВО “Свобода”

Прочитала “Холодний Яр”

“Холодний Яр” читала декілька разів. Яке враження від прочитаного? Гіркота… Гірка істина… Безкорисні сини України, які віддали в боротьбі за незалежність України все, що мали. Віддали життя. Шануймо їх, пам’ятаймо про них.

Ганна СКРИПКА, племінниця отамана Якова Кощового
Миколаївська обл.

Увага!

Побачило світ 7-ме (доповнене) видання Сергія Коваля “Чия мова вторинна і пародійна”, у якому автор дотепно та теоремно доводить: мова північно-східних сусідів – не сестра, а донька нашої русинської/ української.
Хто хоче придбати книгу, звертайтеся до Сергія Коваля за телефоном 050-68-55-173.

4 червня представники Луганського КУН та активісти інших організацій міста вшанували пам’ять американця Марвіна Хімейєра. У цей день 7 років тому Марвін Джон Хімейєр, власник майстерні з ремонту глушників у Гренбі, штат Колорадо, протестуючи проти сваволі і продажності чиновників та власників великого бізнесу, сів у свій бульдозер, власноруч обшитий бронею, і зруйнував будівлі міської ради, цементного заводу та інших установ, які брали участь у його цькуванні.
Слава козакові з Колорадо!

Петро УБИЙВОВК

Національне радіо відмовилось від прямих включень з Укргідрометцентру через те, що начальник відділу метеорологічних прогнозів розкритикувала владу в прямому ефіру. Про це повідомила “Українська правда”.
Так, 12 травня під час прямого включення Людмила Савченко розпочала прогноз погоди зі слів про красу природи. А потім несподівано сказала: “Не можна залишатися байдужим до цієї краси, що доповнюються ніжними запахами бузку та конвалій, мелодійними трелями птахів. Часом здається, що такі чудові дні дарує нам природа як компенсацію за той безлад, беззаконня та несправедливість, що відбуваються в нашій країні. Незрозуміло, як можна не любити цей райський куточок на землі, цю країну, український народ, щоб так знущатися з нього. Поки що нас пестить лише лагідне весняне сонечко. Воно і завтра зігріватиме теплом жителів усієї України – від сходу до заходу, від північних областей до Криму. І хоч погодні умови в цих регіонах часом бувають різні, та єдиний український народ і дай Боже, щоб нас ніколи і нікому не вдалося роз`єднати”.
Після цього ефіру було прийнято рішення випускати прогнози погоди виключно в текстовому режимі або ж у запису. Прямих включень з Укргідрометцентру, як це практикувалося впродовж кількох десятків років, більше не буде, а Людмилу Савченко усунено від ефіру.
Вітаємо пані Людмилу з вчинком!
Не мовчіть і ви!

Тамара ЗДОРОВЕЦЬКА

“Маразми Самостійної України”

Ще трохи і Януковича канонізують

Патріарх Російської православної церкви Кирило з ініціативи палкої комуністки Катерини Самойлик вручив Вікторові Януковичу премію Алексія II “за видатну діяльність зі зміцнення єдності православних народів”. Ще й 50 тисяч доларів засунули в кишеню.
Співпраця між РПЦ і компартією зворушує до сліз.
І все ж виникає питання: з яких пір комуністка Самойлик стала православною? Чи, може, батюшка ще не вийшов з компартії?

Висловлюємо співчуття членові Історичного клубу “Холодний Яр” Любомирові Хамуляку з приводу смерті його матері –
Ярослави Йосипівни ХАМУЛЯК (із дому НЕСИШИН)
(3.02.1930, Дрогобич – 11.05.2011, Дрогобич Львівської обл.)
Вічна пам’ять!

Історичний клуб “Холодний Яр”