У видавництві “Стікс” вийшла нова книга Романа Коваля “Отаман Орлик”. В ній розповідається про збройну боротьбу проти московської комуни на Київщині та Поліссі в 1920 – 1922 роках, а саме: про отамана Орлика (полковника Армії УНР Федора Артеменка), отаманів Феодосія Богатиренка, Івана Гайового-Грисюка, Івана Галая-Голокопитенка, Панаса Голубенка, Олександра Грудницького, Іллю Ґонту-Унятовського, Юліана Мордалевича, Антона Рибку, Якова Смутника-Смутненка, Ілька Струка, генерала-хорунжого Володимира Галкіна, членів Цупкому Капітона Бендрика-Ґанжу, Юрка Гриня, Спиридона Орла, Федора Наконечного, Івана Чепілка, Грицька Чупринку, галицьких старшин Івана Андруха-“Авраменка”, Дениса Бернадського, Івана Бойка, Осипа Даньківського, Михайла Залужного, Петра Кухту-“Турянського”, Василя Мирона, Антона Решетуху, які 1921 року творили в Києві збройне підпілля, та про багатьох інших діячів збройного опору російським окупантам.
Подаємо передмову автора.

“Смерть ворогам нашої неньки України!”

Читаючи в дитинстві роман Миколи Островського “Як гартувалася сталь”, я переживав, коли жорстокий Орлик зі своїми підручними несподівано виринав з лісової імли та обстрілював комсомольців, які прокладали вузькоколійку в Боярському лісі, щоб врятувати киян від холоду. Комсомольці хотіли забезпечити киян дровами, а бандити не давали їм цього зробити!
Напевно, не один піонер зненавидів помічника Орлика, який безжально кинув: “Ось ми їм холоду наженемо. Батько сказав, щоб цієї саранчі тут завтра не було, бо вже видно, що до дров сволочна мастеровщина добереться”. А яким болем у дитячому серці відлунювали постріли “бандитських обрізів”?! Хотілося захистити відважних комсомольців і кинутися в бій проти тих, хто по-варварському пробив кулями “скло привезених Панкратовим вікон”.
Так, Орлик, напустив і холоду, і жару на окупантів та їхніх лакуз – він безжально рубав, стріляв і вішав, брав у заручники! Руйнував залізницю, пускав під укіс потяги, перешкоджав господарській діяльності завойовників, мобілізував селян, творив партизанські загони, роззброював і роздягав червоноармійців, робив усе можливе, щоб захистити рідну землю від російських орд, від кривавої “московсько-жидівської комуни”. А як же з насильниками розмовляти!
Терор на терор! Жовто-блакитний терор проти червоного терору!
Військова рада УССР визнавала відділ Орлика найактивнішим серед повстансько-партизанських “банд” Правобережжя наприкінці 1921 р., а самого отамана – “крупною фігурою повстанства”. Визнавав ворог і політичний характер загону Орлика. Чекісти стверджували, що орликівці “намагались терористичними актами скинути владу робітників і селян. Щоби встановити в Україні УНР, вони так багато вбили червоноармійців, совпрацівників, комуністів, що навіть неможливо з’ясувати їхню точну кількість”.
Скажемо прямо: вони вбивали кожного, хто говорив російською, бо ця мова була прямою ознакою окупанта.
У зверненні “До населення” 1 лютого 1921 р. отаман Орлик закликав: “Селяни та Робітники України! Ми, партізане 1-го Партізанського Загону ім. С. В. Петлюри, високо підняли прапор України і пішли на велике – святе діло, на боротьбу проти тих гнобителів, котрі привели наш великий рідний край до такої Руїни, як було 250 років тому назад… Хто надав право Московським катам – жидивським наймитам окупіровать УКРАЇНУ? Яке мають право? Де підстави? На багнетах Кітайців та Латишів несуть свободу народу? Де вона? Хто її бачить? Кров’ю умилась УКРАЇНА, своєю, не чужою…
Смерть ворогам нашої неньки УКРАЇНИ! Смерть зрадникам, котри запродують і запродались нашим ворогам. Помста! Страшна помста над всіми ворогами нашої УКРАЇНИ, котрі кують для нас тяжкі кайдани”.

Ось такий мотив боротьби Орлика та його козацтва.
А національну ідею полковник Орлик сформулював лаконічно: Українська держава, слава борцям за неї, смерть усім, хто проти неї!
Ця книжка – про святих і страшних, про месників нашої розтерзаної Батьківщини.
Читайте, хвилюйтесь, стискайте кулаки, розпрямляйте хребти!
І плачте, що таких хлопців сьогодні нема!

Книгу “Отаман Орлик”, можна придбати, попередньо переказавши через пошту кошти на ім’я редактора газети.
Вартість книги, враховуючи пересилку, 50 грн.

Останній бій отамана Смутненка

17 січня о 4 год. ночі Смутник-Смутненко, Антон Рибка та 11 козаків прибули на хутір Козловського, але відпочинок виявився занадто коротким – лише дві години. Ще й не світало, як хтось із хлопців через вікно помітив вершника і сани, що зупинились біля воріт. Отаман послав розпитати, що то за люди і чого хочуть. Тільки-но козаки вийшли на ґанок, як із підводи застрочив кулемет “Максим”. Одного чи двох козаків відразу зрізало чергою.
Інші миттю вискочили на горище і вогнем із рушниць змусили замовкнути кулеметника. Накрили хмарками розпеченого свинцю і червоноармійців, які пострілювали з-за дерев.
Скориставшись розгубленістю ворога, Смутник-Смутненко і четверо козаків вискочили з лісничівки і, пальнувши на прощання, зникли між деревами. Спочатку бігли, але, переконавшись, що погоні немає, перейшли на крок.
Напрямок тримали на Леонівку. Звуки бою віддалялись. Нарешті отаман дозволив спочити. Та на снігу довго не полежиш! Коли зібралися в дорогу, один із козаків сказав, що далі не піде, і побрів у протилежний бік – саме там уже піджидала його смерть…
Близько семи верст пройшли засніженим лісом утікачі, як раптом у їхній бік полетіли рушничні кулі.
Оглянулися.
– Кіннота!
– Чоловік десять…
Сховавшись за деревами, відкрили вогонь у відповідь. “Бій тривав 5 хвилин, – розповідав Смутник-Смутненко. – Під час бою було вбито Андрія Хоменка, вірного мого козака”. Мусили покинути його…
Червоноармійців усе ж відігнали. Ще й коня їхнього “прикупили”. Сотник сів верхи, і трійка рушила далі. Та вже за хвилин десять за деревами побачили ще один відділ кавалерії, чоловік 30 – 40. “Козаки почали мене просити, щоб я їх не залишав, – продовжував Смутник-Смутненко. – Я зіскочив на землю. Ми почали відстрілюватися”.
Що могли зробити троє знесилених лісовиків проти десятків кавалеристів? Та здаватися ніхто не збирався. Ми ще видряпаємося!
Раптом рушниця сотника вивалилася на сніг – ворожі кулі перебили йому обидві руки. Смутненко вихопив з-за пояса револьвера, хотів застрелитися, але пальці вже не слухалися. І револьвер випав з долоні.
– Хлопці, застрельте мене, – тепер уже просив отаман.
Але козаки тільки переглянулись.
Залишався ще один шанс… І Яків у розпачі кинувся до зіркастих кавалеристів.
– Я помічник отамана Орлика, – закричав він, – я, великий злочинець перед совєтською владою, прошу: порубайте мене на шматки і розкидайте моє тіло, щоб і сліду не було!
Сотник розраховував на чиюсь гарячу шаблю – хотів загинути в бою.
Але червоноармійці злякалися, напевно, подумали, що він зараз підірве себе разом з ними, і кинулись урозтіч. А Яків усе біг до них і кричав:
– Я помічник отамана Орлика, я винний перед вами і перед совєтською владою. Прошу розтерзати мене на шматки!
Нарешті хтось помітив, що партизан без зброї, що револьвер на шнурку тягнеться за ним. Вершники зупинились.
Першим під’їхав командир.
– Товаришу, якщо ви здалися, – сказав він, – совєтська влада вас рубати не буде.
І наказав зробити пораненому перев’язку.
“Командир залишився біля мене, – закінчував розповідь про свій останній бій Яків Хоменко, – а 10 кавалеристів помчали за моїми козаками, через деякий час їх привели. Це були Федір Нога і Петро Фесюк. Після чого ми приїхали в село Леонівку, де й заночували… Вранці 18 січня виїхали в Бородянку, куди й прибули об 11.00. Там мене допитав уповноважений по б/б тов. Бабарик...”
Свідчення Смутника-Смутненка підтверджує і звіт начальника кінної розвідки “тов. Анакіна” командиру 398-го полку. “Доповідаю, – писав червоний розвідник, – що згідно з Вашим розпорядженням від 17.01. виступити з командою у напрямку села Загальці і з’ясувати, що за стрілянина, я виступив. Змінивши маршрут, я рушив через с. Єленівку і пройшов хутір. У лісі зустрівся з нашою ротою, яка тримала бій з бандою під командуванням отамана Рибки. Командир роти показав мені сліди бандитів, що втекли, і наказав переслідувати їх. Я пройшов лісом 15 верст і знайшов утікачів між Леонівкою і Блитчею. Двох ми вбили, а трьох узяли в полон. Серед взятих бандитів потрапив у полон помічник отамана Орлика Хоменко (Смутненко). Після знищення банди я перейшов у село Леонівку, де ночував. Убиті лишилися в лісі, оскільки не було підвід, щоб їх забрати. Начальник контррозвідки Анакін”.
Тіла лісовиків привезли в Бородянку 18 січня. Наступного дня для процедури розпізнання в містечко прибули слідчий виїзної сесії №10 реввоєнтрибуналу Київського військового округу Спасовський, уповноважений Київської губчека на Київський повіт Сергій Бабарик (Карл Готліб) та райуповноважений по б/б Франц Подкрижицький – у 1920 р. начальник Бородянського продовольчого комітету, в якому служив Яків Хоменко. Біля загиблих колишні колеги і зійшлися…
Для розпізнання тіл, окрім Якова, привели Петра Фесюка і Федора Ногу. Кожного допитували окремо. “І кожний вказав, що всі тіла є трупами вбитих учасників банди Орлика: 1. Андрія Примака з Качал Бородянської волості. 2. Льоньки з Києва, який перейшов до банди Орлика з банди Струка за 3 – 4 дні до його вбивства. В банді Струка він перебував із лютого 1921 року, коли пішов туди з банди Орлика, пробувши тут днів 6; прізвище його невідоме, але сам він з Києва, точної адреси нема, здається, з Львівської вулиці, періодично з банди їздив у місто Київ. 3. Із Бабинців разом із Льонькою з банди Орлика перейшов до банди Струка, ім’я по батькові невідомі, але в банді Орлика і в банді Струка його називали Ґонтою. 4. Із села Максимовичі Чорнобильського повіту, ім’я по батькові невідоме, але він був моряком, Моряком його і прозвали в банді. Називали його також Левком, а деякі й Карпом. Прізвище його, здається, Ковальчук, але точно невідомо; за словами Хоменка, він колись був засуджений на 20 років каторги за якийсь злочин. 5. Комендант Орлика Антон Рибка з Бородянки.
Ці відомості кожний із допитаних давав конкретно, причому щодо вказаного під 3-м номером Ґонти Хоменко спочатку висловив сумнів, чи не є вбитий Павлом Рибкою, але потім, оглянувши обличчя, встановив, що вусів у мертвого нема, це зняло останні сумніви, було встановлено, що це Ґонта, оскільки у Павла Рибки були маленькі чорні вуса. Тов. Бабарик заявив, що ці 5 трупів, охорону яких доручили місцевій Реввладі, він забирає в Губчека”.
Під актом поставив підпис лише Петро Фесюк, та ще й по-старокацапському – “Петръ Фисюкъ”. Яків Хоменко не зміг розписатися “через хворобу рук, оскільки обидві руки прострелені”, а Федір Нога поставив відбиток пальця.

– Ґде Орлік? – допитувався Бабарик.
Яків Хоменко відповів, що 8 січня на хуторі Таборище не був, про поранення Орлика довідався від Фесюка і Ноги, які казали, що “Орлика якісь три полковники відвезли за кордон на лікування”.
Федір Нога під час допиту 19 січня говорив Бабарику те саме: “З хутора Орлика забрали три полковники. Повезли його в бік Радомишля. Казали, що повезуть за кордон. Я сам бачив, як Орлика полковники поклали на сани та поїхали у напрямку Радомишля. З того часу я про Орлика нічого не чув”.
Фесюк теж сказав, що три полковники відвезли Орлика за кордон на операцію.
Бабарик не хотів у це вірити.
– Как на ваш взґляд, ґражданін Фєсюк, – запитав він, – сумєлі лі вивєзті Орліка за кардон, ілі он астался здєсь; єжелі он астался здєсь, то в каком бєзапасном мєстє он может нахадіться?
– Товариш уповноважений, – раптом бовкнув Фесюк, – я знаю про вашу працю від тих хлопців, бувших бандитів, тепер вони працюють у вас, – вони хвалилися, що ви з них, бандитів, зробили чесних людей… Якщо ви пообіцяєте, що з мене теж зробите чесну людину, подаруєте життя і зробите з мене чесного селянина, то тільки вам одному скажу, де Орлик.
Мабуть, холодне серце червоного латиша ледь не вилетіло із грудей від хвилювання. Звичайно, він зробить із Фесюка “чесного селянина”! Ще й якого… Тільки говори далі. Говори…
– Я сам відвіз його на один хутір, назви його не знаю, але я поведу вас, покажу, де він лікується.
Фесюк хотів перехитрити хитрющих чекістів. Заманити їх на глухий хутір, куди й чорти не заходять, і втекти. Спробувати втекти. Тільки б скочити у кущі чи у прірву…
Не розумів Фесюк, що дав чекістам надію – може, справді Орлик ще на “совєтській території”? Якщо така надія є, пошуки треба продовжити.
23 січня Смутника-Смутненка, Федора Ногу і отамана Гуляй-Голокопитенка, якого теж підловили чекісти, привезли до Києва, в губернську ЧК. Фесюка ж відділили від товаришів-арештантів. І натиснули на нього. Раз ти кажеш, що Орлик тут, на “совєтській території”, то кажи точніше…

Роман КОВАЛЬ

1 січня 1894 р. народився Євген ОНАЦЬКИЙ, член Центральної Ради та ОУН, журналіст, історик.
1 січня 1895 р. народився Гнат ЗАПАДНЮК, учасник Першого зимового походу Армії УНР, автор стрілецької пісні “То не грім загримів”.
1 січня 1904 р. народився бандурист Євген АДАМЦЕВИЧ.
1 січня 1909 р. народився Степан БАНДЕРА.
1 січня 1926 р. народився бандурист Олексій НИРКО.
2 січня 1875 р. народився Юрій КОЛЛАРД, співзасновник РУП.
3 січня 1921 р. загинув чорноліський отаман Микола КІБЕЦЬ-БОНДАРЕНКО.
3 січня 1944 р. народився Петро ХМАРУК, діяч Визвольного руху, багаторічний в’язень сумління.
3 січня 1950 р. народилася поетеса Леся СИЛЕНКО, мати бандуриста Тараса Силенка.
3 січня 1951 р. помер Юрій КОЛЛАРД, співзасновник Революційної української партії, автор спогадів.
4 січня 1891 р. народився Іван ЛИТВИНЕНКО, командир 1-ї Запорозької дивізії, полковник Армії УНР.
5 січня 1919 р. загинув Свирид СОТНИЧЕНКО, кубанський бандурист, член Кубанської ради.
5 січня 1923 р. народився сотенний УПА Мирослав СИМЧИЧ-“КРИВОНІС”.
6 січня 1834 р. народився поет Степан РУДАНСЬКИЙ.
6 січня 1846 р. Тарас ШЕВЧЕНКО написав “Заповіт”.
6 січня 1846 р. у Києві організовується Кирило-Мефодіївське братство.
6 січня 1898 р. народився Володимир СОСЮРА.
6 січня 1982 р. помер бандурист Василь ЄМЕЦЬ, учасник Визвольних змагань у лавах Армії УНР.
7 січня 1853 р. народився історик Микола АРКАС.
7 січня 1947 р. помер Ілько ГАВРИЛЮК, сотник УГА, письменник, педагог.
8 січня 1878 р. народився Володимир СТАРОСОЛЬСЬКИЙ, перший голова товариства “Січові стрільці” у Львові, член Бойової управи УСС і Союзу визволення України.
8 січня 1935 р. народився поет Василь СИМОНЕНКО.
10 січня 1875 р. народився Кость БЛОХА, командир 2-го полку 1-ї Синьої дивізії, повстанський отаман (псевдо Здобудь-Воля).
11 січня 1597 р. народився Петро МОГИЛА, український культурно-освітній діяч.
11 січня 1647 р. запорожці розбили турків, які напали вночі на Січ.
12 січня 1944 р. загинув Роман СУШКО, командир 2-ї дивізії Січових стрільців, крайовий командант УВО, полковник Армії УНР.
12 січня 1975 р. помер Роман ДАШКЕВИЧ, начальник артилерії корпусу Січових стрільців, генерал-поручник Армії УНР.
13 січня 1877 р. народився Левко МАЦІЄВИЧ, громадський діяч і науковець.
13 січня 1893 р. народився Павло ГОРЯЧИЙ, сотник Армії УНР.
14 січня 1882 р. народився Іван ОГІЄНКО, науковець і релігійний діяч.
14 січня 1898 р. народився Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ, письменник, старшина Армії УНР.
15 січня 1871 р. з’явився на Світ Божий Агатангел КРИМСЬКИЙ, письменник і мовознавець.
15 січня 1890 р. народився Антон ГРЕБЕННИК (отаман Чорна Хмара).
16 січня 2001 р. помер бандурист Микола БУДНИК.
18 січня 1654 р. відбулася Переяславська рада.
18 січня 1957 р. помер археолог та етнолог Вадим ЩЕРБАКІВСЬКИЙ.
19 січня 1912 р. народився Ярослав СТЕЦЬКО, голова Проводу ОУН.
20 січня 1897 р. народився Євген МАЛАНЮК.
21 січня 1803 р. помер останній український гетьман Кирило РОЗУМОВСЬКИЙ.
21 січня 1919 р. в Хусті Всенародні збори ухвалили приєднати Закарпаття до УНР.
22 січня 1918 р. Центральна Рада проголосила самостійність УНР.
22 січня 1919 р. в Києві проголошено Акт злуки всіх українських земель в одну державу.
22 січня 1978 р. на знак протесту проти російської окупації спалив себе Олекса ГІРНИК.
23 січня 1667 р. Польща і Москва Андрусівським договором поділили між собою Україну по Дніпру.
23 січня 1921 р. москалі вбили композитора Миколу ЛЕОНТОВИЧА.
25 січня 1942 р. на російській каторзі загинув Агатангел КРИМСЬКИЙ.
25 січня 1967 р. помер бандурист Семен ВЛАСКО.
26 січня 1892 р. народився Григорій ЯКОВЕНКО, член Холодноярського повстанкому.
27 січня 1839 р. народився Павло ЧУБИНСЬКИЙ, автор слів українського гімну “Ще не вмерла Україна”.
27 січня 1860 р. вийшов друком повний “Кобзар” Тараса ШЕВЧЕНКА.
28 січня 1918 р. загинув від московської кулі командувач 1-ї Української дивізії і 1-го Українського корпусу Яків ГАНДЗЮК.
28 січня 1929 р. почався 1-й Конгрес українських націоналістів, на якому було створено ОУН.
29 січня 1572 р. народився Мелетій СМОТРИЦЬКИЙ, культурно-просвітницький діяч.
29 січня 1900 р. створено Революційну українську партію.
29 січня 1918 р. відбувся бій під ст. Крути між Студентським куренем та російським військом Михайла Муравйова.
30 січня 1895 р. народився Петро ДЯЧЕНКО, генерал-хорунжий Армії УНР.
30 січня 1962 р. помер четар УСС, верховний отаман Україн¬ського Пласту (1924 – 1934) Северин ЛЕВИЦЬКИЙ.
31 січня 1648 р. на Запорозьку Січ прибув Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ.
31 січня 1918 р. помер Іван ПУЛЮЙ, винахідник променів, названих пізніше рентгенівськими.
31 січня 1949 р. загинув полковник Олекса ГАСИН-“ЛИЦАР”, шеф Головного штабу Української повстанської армії.

Добра новина

У грудневому номері “НН” я повідомляв про зруйнування у с. Березова Лука меморіальної дошки, встановленої нами на честь легендарного командира полку Чорних запорожців Петра Дяченка. Завершував замітку обіцянкою відновити пам’ятку.
І ось тепер з радістю повідомляю, що зруйнований 7 листопада пам’ятник реставровано. Це зробили мешканці Полтавщини, які пишаються своїм великим земляком. З певних причин вони поки вирішили зберегти анонімність.
Щира подяка їм за відновлення справедливості!

Олександр СТЕЦЬ,
поручник Чорних запорожців
м. Перемишль, Польща

Щира подяка Надійці МАРТИНЕЦЬ, українці з Чикаго, за щедру пожертву, яку вона надала Історичному клубові “Холодний Яр” для продовження праці з увічнення подвигу борців за волю України.

Костянтин Бризгун народився 14 грудня 1892 р. у Брикові на Волині (тепер Шумського р-ну Тернопільської обл. – Ред.) у багатодітній родині дворянина Івана Бризгунова та Єлисавети Кохомської. У трилітньому віці Костя утратив батька, тож мати, яка мала на руках 12 дітей, мусила відправити його на виховання до тітки в Шумськ. Згодом Костянтин переїхав в Острог, де навчався в гімназіїі. Заробляв лекціями та працею в бібліотеці. А ще диригував струнним оркестром та співав у церковному хорі.
По матуpi переїхав у Сибір до брата, що працював у переселенському відділі. Вступив на медичний факультет Томського університету. Тут і познайомився зі своєю майбутньою дружиною – Людмилою Скорюк. Народилася вона 28 грудня 1893 р. в Каїнську (тепер м. Куйбишев Новосибірської обл.) в родині нащадка козацького роду Якова Скорюка, довічного засланця за участь у замаху на царя, та Степаниди Леонової.
Костянтин був активним членом Української студентської громади Томського університету, напевно, і свою кохану залучив до української праці, принаймні, все своє подальше життя вона присвятила служінню українському народові.
Закінчивши університет, обоє виїхали до Києва, де й побралися. Костянтин вступив до Богданівського полку як санітарний сотник, а Людмила працювала земським лікарем у Трипіллі, Обухові й Гурівщині.
1918 року Бризгуни у складі місії Українського Червоного Хреста виїхали до Німеччини опікуватися українськими полоненими. З часом перебралися до Чехо-Словаччини. Тут, у с. Загані поблизу Братислави, 8 квітня 1920 р. Людмила народила дочку Лесю. В дорозі до України дитина важко захворіла. Відтак на Батьківщину, окуповану більшовиками, родина вже не повернулася.
Костянтин працював лікарем міністерства народної оборони, спочатку в шпиталі в Мукачеві, а тоді в Гуменному. Звідти переїхав до Братислави, де нострифікував диплом, відкрив канцелярію і продовжив працю військового лікаря. Заснував тут “Просвіту” (як філію головної “Просвіти” в Ужгороді), не раз був її головою. Очолював комітет допомоги незаможним студентам. Людмила ж відкрила при “Просвіті” “Рідну школу” для дітей емігрантів та пластовий гурток. 21 жовтня 1927 р. у Чехо-Словаччині, в м. Гуменне, вона народила дочку Оксану.
1939 року Костянтин Бризгун замкнув канцелярію і виїхав до Карпатської України допомагати будувати молоду державу. Працював повітовим лікарем у місті Дубове біля Тячева, там його навесні й арештували мадяри. Костянтинові пощастило повернутися до родини. У Братиславі він допомагав студентам і біженцям. Багато хто згадував родину Бризгунів як рятівників.
1944 року сім’я виїхала до Німеччини: Костянтин працював лікарем у Реґенсбурзі, в таборі переселенців, Людмила заснувала і очолила бурсу для самітних гімназисток.
1949 року родина оселилась у Канаді. Костянтин і Людмила тяжко працювали. Попри нестатки, фінансово підтримували українські наукові установи та українську пресу, брали участь у громадському житті: Кость був довголітнім членом УНДС та Союзу колишніх українських вояків, а Людмила активно працювала в Комітеті пань у час заснування пансіону ім. Івана Франка в Гай-Парку. Глибоко вірила в Бога, належала до парафії св. Володимира в Торонто, проповідувала толерантне ставлення до різних конфесій і релігій. Любила квіти, природу, людей, завжди готова була для всіх з порадою та розрадою. Вірила в позитивну українську людину і майбутню українську державність, але до її проголошення не дожила.
Людмила Скорюк-Бризгун померла 7 січня 1981 р. в Торонто. Через 5 літ, 10 лютого 1986 р. упокоївся і Костянтин Бризгун. Поховали обох на цвинтарі Парк Ловн у Торонто.
Перша дочка славного подружжя, Леся Шанта, стала дитячою письменницею. З чоловіком Юрієм дала життя Людмилі. Друга дочка, Оксана Соколик, стала музикантом, викладачем історії музики, відомим громадським діячем – головою Світової федерації українських жіночих організацій. З чоловіком Ярославом народила синів – Всеволода та Ігоря.
Вічна Пам’ять борцям за волю України – Костянтинові та Людмилі Скорюк!
Довгих років життя їхнім нащадкам!

Роман КОВАЛЬ

Рід Силенків веде свої витоки із древнього села Мисайлівка, що на Богуславщині. І сьогодні багато мисайлівчан мають прізвище, від якого віє силою.
Леся Силенко народилася 3 січня 1950 р. в сім’ї Сави і Соні Силенків. Крізь ліс, через річку Рось щодня ходила до школи в с. Дибенці. Уроки любила вчити в лісі. Кохалася у квітах. Чиїх назв не знала, – придумувала сама. Зростаючи у традиційній українській родині, дівчина перейняла від батьків загострене почуття справедливості. Стан своєї душі прагнула передати в пісні, малюнку, поезії.

А вітер хмари в скирти звозить,
По небу гуркотять вози.
Це тільки лемент передгроззя,
Земля чекає ще грози…

Але совєтській владі поетеса, яка не писала про Леніна і комуністичну партію, була непотрібна. Тому вона майже не публікувалася. У світ вийшло лише три збірки її поезії – “чистої, чесної, дуже щирої і, безперечно, талановитої” (Зірка Мензатюк).
29 грудня 1972 р. Леся народила сина Тараса – майбутнього українського бандуриста. Виховувала його сама, бо родинне життя в неї не склалося. А у квітні вибухнула Чорнобильська атомна станція… Однією з її жертв стала Леся Силенко.
Тарас осиротів вдруге.
У січні 2000 р. в Національній спілці письменників України відбувся літературний вечір, присвячений 50-літтю поетеси. Зі словом про Лесю Силенко виступили письменники Алла Диба, Микола Ткач, Наталка Поклад, народна артистка України Неоніла Крюкова, кобзар Богдан Островський, родина Лесі – брат Василь Силенко та Зіна Вистратенко.
Окрасою вечора стали виступи сина поетеси, молодого кобзаря Тараса Силенка та його сина Святослава, що проспівали пісні на слова поетеси.
“Одну з пісень (“Золоте лошатко за вікном”) склав малий Святослав, – писала Зірка Мензатюк.
– У віршах, написаних для дітей, Леся Силенко постає як талановитий педагог, – сказав Дмитро Чередниченко. – За значенням творчої спадщини, адресованої дітям, її можна порівняти з постаттю Марійки Підгірянки.
Цю думку підтримав учений-психолог Володимир Куєвда. Він розповів, як сприймають Лесині вірші його дочки, як, захоплені ними, по-своєму, кумедно і зворушливо переповідають їх у дитсадку. Підтвердженням того, що вірші поетеси легко і природно знаходять дорогу до дитячих сердечок, стали виступи дітей – Богданки Куєвди і Максима Вистратенка.
На жаль, для широкого загалу поетеса Леся Силенко залишається невідомою. Більшість її віршів досі невидано. Раніше ставала на перешкоді Лесина безкомпромісність, тепер – брак грошей на видання. Про це з болем і прикрістю говорили учасники вечора. Адже нині, коли численні зарубіжні фільми пропагують насильство і бездуховність, добрі, світлі вірші Лесі Силенко потрібні, як ковток чистого повітря, як цілюща джерельна вода”.
Після того вечора минуло 10 років.
За цей час не видано жодної збірки поетеси.
Не проводився і вечір її пам’яті з нагоди 60-ліття.
Якби не нагадав Тарас Силенко, то не було б і цієї публікації.
Отака невесела правда життя.

Роман КОВАЛЬ

У зверненні до селян Ларика Власенка-“Плисаки”, ад’ютанта отамана Орлика, є такі слова: “Наші події, які ми творили, будуть записані наколись письменниками в історії золотими буквами. Хай не пропаде даремно пролита кров наших братів-селян, матерів і сестер!”
Пророцтво справдилось.
Не тільки історики, але й письменники звертаються до лісової творчості гайдамаків ХХ століття, оспівують героїзм селян, які взяли в руки зброю, щоб захистити землю і волю.
Стверджую, що роман Василя Шкляра і є отими золотими буквами, про які писав Ларик Власенко-“Плисака” із с. Плисецького, що на Фастівщині.
Якби ж такими золотими буквами були й рецензії на історичний роман Василя Шкляра!
Звичайно, відгуки та рецензії наших письменників схвальні, але які вони беззмістовні! Вони лише виказують повне незнання історії збройної боротьби українського народу за незалежність у 1917 – 1920-х роках.
Вони й самі це визнають, стверджуючи, що (цитую) “анічогісінько” не знали про епоху масового героїзму українського народу, публічно проголошують, що (цитую) “ця сторінка абсолютно випала з нашої пам’яті”, продовжують називати Визвольну боротьбу нашого народу “громадянською війною”. Дивно, що вони досі не назвали Чорного Ворона “героєм громадянської війни”…
Історичний клуб “Холодний Яр” впродовж 15 років видав десятки книг на тему Визвольної війни українського народу 1917 – 1920-х років, оприлюднив сотні радіопередач, здійснив тисячі публікацій, а наші дорогі письменники нічого не чули і не бачили, навіть не прочитали роман Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр” (хоч уже вийшло 11 його видань!).
Отакі люди формують “дух і волю нації”!
Стверджую категорично: людина, яка не прочитала роман Юрія Горліса-Горського – це людина некультурна, в неї інша ієрархія цінностей, для неї малозначущою є кров, пролита в обороні нашого народу.
Руки цих людей не розгорнуть жоден із десятків тисяч томів справ на діячів Визвольного руху в Галузевому державному архіві СБУ та інших українських архівах, кожний з яких може стати підставою для роману! Але це не цікавить українських письменників! У них інші пріоритети. Інші теми! Мабуть, важливіші, ніж повернення в нашу свідомість кращих синів і дочок України, які полягли, щоб продовжити буття нашого народу.
Василь Шкляр, до речі, ходив у Державний архів СБУ, щоб доторкнутися до трагедії холодноярських отаманів, щоб відчути запах протоколів допитів 90-річної давнини, знайти нові деталі для свого роману.
Вивчаючи в Галузевому державному архіві СБУ 29 томів справи “Петлюрівські отамани. 1922 – 1923 рр.”, я звернув увагу, що на лаві підсудних майже 100% – українці, яких звинувачено в “контрреволюції” та “бандитизмі”, по інший бік (мова про слідчих, прокурорів, суддів, комісарів, червоних командирів) – в абсолютній більшості євреї і росіяни, – саме вони вирішували – жити, чи не жити українцям. Саме чужинці судили, ув’язнювали і розстрілювали українців.
До тих же висновків доходиш, досліджуючи і 17 томів справи Центрального українського повстанського комітету і 20-ти томів справи “Козачої Ради”. Картина не змінюється і коли занурюєшся у справи холодноярських отаманів, отаманів Київщини – Панаса Голубенка, Івана Голокопитенка та інших, які не входять до складу вищезазначених справ.
З найбільшою охотою окупанти ухвалювали смертельні вироки. Про це, зокрема, свідчать і списки засуджених у справах Цупкому та Катеринославського повстанкому. 47 і 50 розстрільних вироків у двох лише справах! А мова лише про один день кінця серпня 1921 року.
За що, скажіть, недолюдки розстріляли нашого видатного поета Грицька Чупринку? За те, що погодився бути членом Цупкому і поїхати на повстанський з’їзд у Холодний Яр, але так і не поїхав?
Хотів би ще наголосити, що Василь Шкляр написав сміливий роман, він адекватно, без евфемізмів, зобразив міжнаціональну війну за право володіти нашою землею. І це ніякий не антисемітизм чи русофобія! Це ненависть до ворогів нашого народу, до тих, хто проливав ріки української крові.
Василю! Так вийшло, що багато людей пізнаватимуть історію нашої Батьківщини через твій художній роман. Якщо для багатьох не існує межі між документалістикою і твоїм художнім романом, значить ти створив реальність, а це неабияке досягнення письменника!
Вітаю тебе з романом! Вітаю, що наважився! Що зійшов на гору! І розкрив неосяжні горизонти нашої історії!
Вірю, що на цьому романові будуть виховані покоління борців за волю України!

Роман КОВАЛЬ,
Історичний клуб “Холодний Яр”

Згадки Михайла Горбового про братання гуцулів і наддніпрянців зворушливі до сліз. Ось спогад про святкування Великодня 1918 року під Кирлібабою (“Гуцульська сотня УСС”). Горбовий писав: “Самий Великдень почався подібно, як у 1915 р. на Маківці, відспіванням “Христос Воскрес”. Відтак усі збігли в яр христосоватися з ворогами. З яру не ми йшли на московську позицію, а взяли братів-Українців до себе в гостину. Тут робили спільні знимки, лише приняти не було чим, бо і в самих не було свяченого, хіба що по чарці руму чи вина. Зате приняли ми й обдарували їх багато кращими дарунками – книжками і часописами... Кращого дарунку не могли ми дати своїм братам, про що ясно говорили їхні зворушені лиця та сіяючі очі. Адже вони цих скарбів давно (може, й ніколи. – Ред.) не мали в руках. Тепер не знали, як нам дякувати. По приняттю та перебалаканню дечого відійшли наші брати на свої позиції. Ще треба додати, що оставили нам писанок, пасок, цукру, чим і нас зворушили немало. Але з книжок вони мали велику втіху. Один їхній “зводний” не міг уже дійти на свою позицію з не¬терплячки, а сів у ярузі під смереку і так зачитався в Шевченкове “Посланіє...”, що досвітком другого дня найшла його наша стежа сплячого над розгорне¬ним “Кобзарем”.
В іншому спогаді про цю подію (“Великодні свята у рр. 1915 – 1918”) Горбовий уточнює, що російські солдати-українці “найбільше питали за “Кобзарями”. І додає важливу деталь про “зводного”, який так спрагнув за Шевченковим словом, що, не дійшовши до своєї позиції, сів на нейтральній смузі. Він так зачитався, що “рано найшли його сплячого над “Кобзарем” на сторінці “Обніміте, брати мої, найменшого брата свого”, а в очах були ще сльози. А як ми його пробудили, то ще був зворушений від вчорашного читання”.
І в “Записках Гуцульської сотні...” Горбовий зазначає, що російські солдати-українці “найдужче питали за “Кобзарями”. Важливий рефрен, який засвідчує, що не такі вже й темні були наддніпрянці, яких недоля змусила захищати російські інтереси.
Це підкреслює і спогад стрільця Гуцульської сотні Олекси Зіня, який публікуємо у додатках. Зінь описав розмову зі “зводним” російської армії Андрієм під Кирлібабою взимку 1916 – 1917 року, отже, ще до Лютневої революції. “Андрій говорив чистою українською мовою, – згадував стрілець, – що змусило мене запитати, чи він є українець.
– Не тільки я українець, а та¬кож весь наш 254-й Николаєвський полк є український...
Андрій був значно старший за мене і так, як він мені оповідав, був жонатий і було у його двох маленьких синів, за котрими він дуже тужив. При тому він сказав мені такі слова:
– Алексію! Коли б ти мене убив і зробив моїх маленьких синів сиротами, а мою жінку вдовою, то ти б не мав щастя у свойому житті, бо вони прокляли б тебе.
Я поглянув на Андрія, а йому коти¬лись сльози по лиці. Я зворушено запи¬тав його:
– Андрію, чого ти плачеш і за що мав би я тебе убивати або ти мене?
– А хіба ж ти не знаєш того, що ми взаїмно убиваємо себе за чужі нам государства?
По такій відповіді я пізнав, що маю до діла з мудрішим чоловіком від мене”.
Яке щастя, що українці вже можуть захищати свою державу в лавах рідного війська!

Незабутньою подією в житті гуцулів стала подорож на Велику Україну в червні 1918 року. Вона перетворилася на свято душі.
Уже в Новоселиці потяги січових стрільців змінили вигляд. “Треба було показати всім, хто такий їде на Україну, – згадував Михайло Горбовий. – На паровозі вивішено три великі жовто-блакитні прапори, а на кожному возі (вагоні. – Ред.) по одному. Крім цього, прибрано їх зелениною і понаписувано на всіх возах крейдою великими буквами вірші з “Кобзаря”, як: “Вставайте, кайдани порвіте”, “Борітеся – поборете”... На кожному двірці, а найбільше на двірцях, які були близько міста чи села, збиралися товпи місцевих громадян, ходили від воза до воза і прямо очима їли ті написи. Зараз пішла поголоска, що це їдуть “австрійські козаки”. Ця назва випереджала нас потім аж до Єлисаветграда, хоч як швидко бігли наші поїзди”.
Незабутні враження лишилися у гуцулів від зустрічі з українцями Бірзули (тепер це місто називається на честь червоного бандита – Котовськ).
“У Бірзулі довелося довго ждати, – писав Горбовий. – А що це було свято, то ми пішли в церкву на богослуження. Після того на двірець прийшла гурма місцевого громадянства. Заповнили весь двірець. Зараз почалися знайомства, балачки, і, як то звичайно, стрільці вели українську пропаганду. А потім усі разом – давай співати. Зайшли в садок, таки біля двірця, дірігентуру обняв курінний др. Михайло Волошин, і почався безплатний концерт. Співали стрілецькі й загальнонаціональні пісні. Не треба й додавати, що по кожній пісні греміла буря оплесків та щирого признання від наших братів. Згодом і вони зібралися на відвагу і собі стали співати. Тепер стрільцям прийшлося оплескувати виконавців. Але й було за що. Після цих співів ще довго в ніч велися щирі балачки між стрілецтвом і місцевими громадянами. Надаремне люті гнобителі трудилися віками, щоб роз’єднати один народ, збаламутити дітей одної матері. Рідна пісня знищила їхній труд в одній хвилині! За цей коротенький час Галичани і Придніпрянці зжилися, душевно з’єдналися, віднайшлися по довгій розлуці. Це виявилось у вигуках: “От московська наволоч! Стільки вони нам торочили про вас, Галичан, як (про) Австріяків, а це все брехня! Ви ж наші брати, а ми – ваші!..” Яка велика радість розпирала грудь на вид того єднання, того зжиття!”
Описав зустріч у Бірзулі, але з новими деталями, Горбовий і у своєму щоденнику (“Мій записник від 1917 року”). “Зачинало вечоріти, – згадував він. – Зараз по першій пісні пізнавалим, як це їм [населенню] подобалося. Потім, по другій, третій пісні, браво і похвали не уставали. Але як зачалась пісня “Ой закувала та сива зозуля”, яка тут дуже є знана, а сам курінний, звісний диригент, як затягнув сольо “Ой повій, повій, як буйний синьоокий вітре”, то стало так тихо, як у раю. Кожний перемінився у слух. І здавалось, що сам чуєш прискорене биття сердець, тих рідних тобі сердець, таких жадних свойого рідного слова, своєї пісні... І варто було бачити, як кожний з їх старався не пропустити ні одного слова, ні одного звука, старався слухати вухами, очима, устами і цілим своїм єством. І хотівбись був поділитись з їми усім, чим лише мож було, працювати для їх з усих сил, щоби хоч почасти задоволити їхні вимоги, а тим самим покласти хоч одну цеголку в народній будівлі... Як пісня скінчилась, якийсь час царила загальна тишина, але як прогомоніли послідні звуки, оплескам і цілуванням не було кінця. Кожний хотів був хоть чим-небудь віддячитись нам за це. Але найкраще за всі рухи і слова говорили очі. В очах відбивалася вся їхня дяка... По цій пісні прилучилися ще деякі співаки з горожан міста, і пісні лились мало не цілу ніч. Та вічно цього не могло бути. Загудів гудок з машини, сповіщаючи про скорий від’їзд. Почалося прощання, і не то щоб рідко хто мав сльози в очах, але рідко було таких, щоб не мали їх. З яким жалем то населення нас прощало... І на що вороги зуживали цілі віки, щоб розділити рідні серця від себе, то рідна пісня встигла зробити в одній хвилі. І це повинні затямити собі всі гнобителі, що заки “наша пісня, наша слава не вмре, не загине”, доти ніяка сила нічого нам не вдіє”.
А як зачарували верховинців степи! “По полях стрічаємо вже могили, – оповідав Горбовий. – І коли дивишся на ці могили, думка твоя мимоволі відбігає у давню минувщину, коли на цих степах з могилами писалась наша кривава історія, повна слави і козацьких подвигів над клятими ворогами... Із жалем згадаєш, чому то мене тоді не було між тими славними борцями, щоб хоч дрібку причинитись до тої рідної будови або хоч частину перебрати тих терпінь на себе”.
Вплив степів на психологію гуцулів висвітлив у спогаді “Два фраґменти” стрілець Гуцульської сотні Василь Софронів-Левицький. “Іншим духом повіяло у стрілецьких сотнях, як тільки вони опинилися на широких степах України... – писав він. – В кут австрійські накази, сміятися з погроз високих команд! Широкий, безкраїй степ Херсонщини будив у душах стрілецтва козацьку зухвалість”.
І це про вояків, вихованих у суворій німецькій традиції! Що вже говорити про козацтво Великої України! Оцю степову зухвалість історики часом трактують як анархізм. Ні, це інше...

Нехай ця книга стане скромним колоском у його вінок пам’яті. Сподіваюся, що вона зацікавить не тільки прикарпатців, а й наддніпрянців – нащадків тих, з ким браталися гуцули на фронтах Першої світової війни.

По смерті Богдана Хмельницького на Україну посилився тиск Речі Посполитої та Московського царства. Війна на два фронти не могла принести Україні нічого доброго. Розуміючи це, Гетьман Іван Виговський намагався увійти в порозуміння з поляками, але оскільки цей проект зазнав невдачі, то у вересні 1659 р. він утратив владу. Опозиція на чолі з паволоцьким полковником Іваном Богуном підтримала обрання Гетьманом України Юрія Богдановича Хмельницького, сподіваючись, що авторитет його родини об’єднає українське суспільство.
Проте опозиційна група переяславського полковника Тимофія Цюцюри запросила втрутитися в суперечку московське військо, яке охоче зайняло північно-східні терени нашої держави. Військо привів князь Олексій Трубецькой, нещодавно знеславлений Іваном Виговським під Конотопом.
Щоб не втратити окупованих московським військом територій, Юрій Хмельницький погодився підписати з царем Переяславську угоду 1659 року. Та внаслідок зрадницької діяльності Тимофія Цюцюри українська сторона під час переговорів змушена була піти на суттєві поступки, зокрема, погодилася вивести війська з Білорусі, видати московському уряду родину Виговських та не допустити старшин, що відзначилися в українсько-московській війні 1658 – 1659 років, посідати керівні посади в Українській державі.
Щоб виконати обіцянку щодо родини Виговського, до міста Бара, де зібралися прихильники та рідні усуненого від влади Гетьмана, підійшло військо наказного гетьмана Михайла Ханенка. Але барський замок здобути не вдалося, і на початку січня 1660 р. Ханенко зняв облогу.
15 січня 1660 р., у понеділок, до Суботова привезли тіло замученого в Калузі Данила Виговського, рідного брата Івана Виговського. Він був одружений з Оленою Хмелівною, сестрою Гетьмана Юрія Хмельницького. Після перевороту, спрямованого проти його брата, Данило Виговський у жовтні 1659 р. спробував забрати зі Сміли свою родину, але в Лисянці його схопили московські найманці – козаки корсунського полковника Якова Улезька.
По дорозі до Москви Данила закатували. Очевидці пишуть, що “все тіло його було пошматоване батогами, очі виколоті і сріблом залиті, вуха свердлом вивернуті і сріблом залиті. Пальці перерізані. Ноги по жилах розібрані… Прибіг (Юрій) Хмельницький уранці, побачивши тіло, гірко плакав”.
Поховали Данила Виговського у Суботівській церкві Святого Іллі поруч з Богданом Хмельницьким та Тимошем Хмельниченком.
Такими були перші наслідки “замирення” з Московським царством.

Сергій КОВАЛЕНКО

Із сумом повідомляємо, що горе увійшло в родину нашого товариша, члена Історичного клубу “Холодний Яр”, поручника Товариства “Чорні запорожці” Мирослава Цимбалка. 24 вересня 2009 р. померла його мати, Ева Пантелеймонівна ЦИМБАЛКО (у дівоцтві Чіснок).
Народилася вона 11 березня 1923 р. в українському с. Поздяч, що в Надсянні. Закінчила українську сільську школу, співала в церковному хорі, грала у виставах народного театру, наприкінці 1930-х рр. була активною в Союзі українок. 1938 року на пам’ять про Євгена Коновальця, вбитого у Роттердамі, п’ятнадцятилітня дівчина посадила біля церкви липу (кілька років тому поляки її спиляли)…
1947 року Ева одружилася з членом ОУН, кулеметником дивізії “Галичина” Петром Цимбалком. Того ж року, під час насильного переселення поляками (операція “Вісла”), в них народилась донечка Стефанія. 1950 року Ева привела у світ Данусю, 1952 року – Зеновія, а 1955 року – Мирослава.
Її чоловік, славної пам’яті Петро Цимбалко, помер 22 січня 2006 року. І ось тепер відійшла Ева Цимбалко. Спочивають вони на кладовищі рідного села Поздяч, тепер заселеного поляками.
Вічна Пам’ять!

Історичний клуб “Холодний Яр”, Товариство “Чорні запорожці” та редакція газети “Незборима нація” висловлюють щирі співчуття родині покійної.

Я познайомився з Володимиром Малкошем під час вшанування полеглих дивізійників під Бродами 24 липня 2005 року. Сивий і стрункий, стриманий, повний внутрішнього світла та чистоти. Видно було, що зазнав він багато ударів і втрат у своєму житті, але про це не говоритиме, бо не в його характері нарікати на долю. Що випало, то випало! Головне, що пощастило Україні служити та ще й зі зброєю в руках.
Ми сфотографувались біля могил його побратимів. Це була єдина спільна світлина та єдина наша зустріч. Звичайно, ми листувались, спілкувались по телефону. Остання розмова була напередодні його смерті. Я з радістю повідомив старого вояка, що нарешті справа сотника дивізії “Галичина” Івана Ремболовича в наших руках.
Володимир Малкош із середини 1990-х років добивався в Управлінні СБУ в Івано-Франківській області дозволу ознайомитися з нею. І йому регулярно відмовляли, на тій підставі, що, мовляв, Ремболович – колаборант, з німцями співпрацював під час Другої світової. З людожером Сталіним, який знищив мільйони українців, бачте, співпрацювати можна, а от з німцями, які руйнували російську тюрму народів, не можна.
Я теж не раз намагався добитися цієї справи, бо хотів написати книгу про Івана Ремболовича – учасника двох світових воєн та двох визвольних епопей нашого народу – організатора Вільного козацтва, підполковника Армії УНР, героя Другого зимового походу, сотника дивізії “Галичина”, учасника націоналістичного підпілля на Прикарпатті і Гуцульщині в 1944 – 1949 роках. Це наш “Рембо”, справжній, не кіношний…
І ось напередодні вічності Володимир Малкош дізнався, що його боротьба на цьому напрямку увінчалася успіхом – завдяки сприянню Володимира Вятровича копія справи лежить на моєму столі, і я збираюся написати книгу про його бойового товариша.

Володимир Михайлович Малкош народився 12 січня 1924 р. у княжому місті Перемишлі, в якому на той час уже правили поляки. Що творили вони на перемиській землі можна дізнатися зі спомину земляка В. Малкоша – сотника Галицької армії Івана Андруха, який народився під Перемишлем у с. Болестрашиці, “на рубежі українсько-польському, де велася постійна боротьба між українцями і поляками” (вислів Івана Андруха). Тоді всі змалечку ставали українськими шовіністами, – бо тільки так можна було відстояти своє у боротьбі з польською шовіністичною державою. Принаймні, такий шлях пройшов Іван Андрух.
Освіту Володимир Малкош здобував в українській гімназії в м. Ярославі, а в час Другої світової закінчив ще й підстаршинську школу протитанкових стрільців. Очолював сотенний почт штабної сотні протитанкового дивізіону. Під час боїв під Бродами був заступником командира чоти. Після розгрому дивізії поступив до сотні УПА “Лева”…
Московські кати оцінили патріотизм Володимира Малкоша в 15 років каторжних робіт. Покарання відбував у Норильську. Був учасником Норильського повстання 1953 року.
У час відлиги термін ув’язнення скоротили до 10 років, і 10 січня 1956 року він вийшов на волю. Того ж року одружився з Мартою Ганушевською, дочкою священика, яка щойно повернулася із заслання з Хабаровського краю. Багато років співробітники КҐБ переслідували пана Володимира, не давали спокою ні йому, ні його Марті.
Наприкінці 1980- і на початку 1990-х рр. Володимир Малкош взяв активну участь у розвалі імперії. Діяв у лавах товариств “Меморіал” та “Надсяння”, Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих. 1992 року став ініціатором створення Івано-Франківської станиці Галицького братства колишніх вояків Першої української дивізії “Галичина”. Був обраний головою цієї взірцевої ветеранської організації. Багато писав до газет і журналів спогадів про дивізію та своїх побратимів, вимагав від влади визнати вояків дивізії “Галичина” борцями за незалежність України, виступав у школах, військових ліцеях та вищих навчальних закладах, висилав книжки про дивізію у всі університети країни, брав участь у вшануваннях борців за волю України – у Бродах, Крутах, Базарі, Львові, Івано-Франківську, в Австрії, домігся перейменування однієї з вулиць Івано-Франківська на вул. Української дивізії, а 2005 року завдяки івано-франківській станиці з’явилася у місті й вулиця Дмитра Паліїва, старшини Галицької армії та дивізії “Галичина”.
Разом зі своїм заступником, Михайлом Муликом, за сприяння дивізійників діаспори видав 8 книг про дивізію “Галичина”, серед них і його власні “Спогади з-під Бродів”, а також його книжечка “Українська дивізія у світлі “легіонової” політики в ХХ столітті”.
Дочекався Володимир Малкош і того дня, коли Івано-Франківська міська рада народних депутатів визнала вояків дивізії “Галичина” борцями за волю нашого народу.
Помер вірний син України 1 грудня 2009 р., у річницю референдуму про незалежність України. Поховали його на кладовищі с. Угорники. Прощаючись, жінки із Союзу українок заспівали “Чуєш, брате мій”…
Умер козак, умер тихий лицар.
Для мене він був символом нескореної України.
Ми все зробимо, батьку-отамане, щоб кров наших лицарів проросла в серцях нашого і наступних поколінь козацьким завзяттям, неспокоєм, нестримним бажанням панувати “у своїй сторонці”.
Схиляємо перед Вами голови за життя, прожите для України.
Вічна Пам’ять!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”, Товариства “Чорні запорожці” та редакції газети “Незборима нація” Роман КОВАЛЬ.