Завершуємо публікацію передмови Романа Коваля до книги “Гуцули у Визвольній боротьбі”
Згадки Михайла Горбового про братання гуцулів і наддніпрянців зворушливі до сліз. Ось спогад про святкування Великодня 1918 року під Кирлібабою (“Гуцульська сотня УСС”). Горбовий писав: “Самий Великдень почався подібно, як у 1915 р. на Маківці, відспіванням “Христос Воскрес”. Відтак усі збігли в яр христосоватися з ворогами. З яру не ми йшли на московську позицію, а взяли братів-Українців до себе в гостину. Тут робили спільні знимки, лише приняти не було чим, бо і в самих не було свяченого, хіба що по чарці руму чи вина. Зате приняли ми й обдарували їх багато кращими дарунками – книжками і часописами... Кращого дарунку не могли ми дати своїм братам, про що ясно говорили їхні зворушені лиця та сіяючі очі. Адже вони цих скарбів давно (може, й ніколи. – Ред.) не мали в руках. Тепер не знали, як нам дякувати. По приняттю та перебалаканню дечого відійшли наші брати на свої позиції. Ще треба додати, що оставили нам писанок, пасок, цукру, чим і нас зворушили немало. Але з книжок вони мали велику втіху. Один їхній “зводний” не міг уже дійти на свою позицію з не¬терплячки, а сів у ярузі під смереку і так зачитався в Шевченкове “Посланіє...”, що досвітком другого дня найшла його наша стежа сплячого над розгорне¬ним “Кобзарем”.
В іншому спогаді про цю подію (“Великодні свята у рр. 1915 – 1918”) Горбовий уточнює, що російські солдати-українці “найбільше питали за “Кобзарями”. І додає важливу деталь про “зводного”, який так спрагнув за Шевченковим словом, що, не дійшовши до своєї позиції, сів на нейтральній смузі. Він так зачитався, що “рано найшли його сплячого над “Кобзарем” на сторінці “Обніміте, брати мої, найменшого брата свого”, а в очах були ще сльози. А як ми його пробудили, то ще був зворушений від вчорашного читання”.
І в “Записках Гуцульської сотні...” Горбовий зазначає, що російські солдати-українці “найдужче питали за “Кобзарями”. Важливий рефрен, який засвідчує, що не такі вже й темні були наддніпрянці, яких недоля змусила захищати російські інтереси.
Це підкреслює і спогад стрільця Гуцульської сотні Олекси Зіня, який публікуємо у додатках. Зінь описав розмову зі “зводним” російської армії Андрієм під Кирлібабою взимку 1916 – 1917 року, отже, ще до Лютневої революції. “Андрій говорив чистою українською мовою, – згадував стрілець, – що змусило мене запитати, чи він є українець.
– Не тільки я українець, а та¬кож весь наш 254-й Николаєвський полк є український...
Андрій був значно старший за мене і так, як він мені оповідав, був жонатий і було у його двох маленьких синів, за котрими він дуже тужив. При тому він сказав мені такі слова:
– Алексію! Коли б ти мене убив і зробив моїх маленьких синів сиротами, а мою жінку вдовою, то ти б не мав щастя у свойому житті, бо вони прокляли б тебе.
Я поглянув на Андрія, а йому коти¬лись сльози по лиці. Я зворушено запи¬тав його:
– Андрію, чого ти плачеш і за що мав би я тебе убивати або ти мене?
– А хіба ж ти не знаєш того, що ми взаїмно убиваємо себе за чужі нам государства?
По такій відповіді я пізнав, що маю до діла з мудрішим чоловіком від мене”.
Яке щастя, що українці вже можуть захищати свою державу в лавах рідного війська!
Незабутньою подією в житті гуцулів стала подорож на Велику Україну в червні 1918 року. Вона перетворилася на свято душі.
Уже в Новоселиці потяги січових стрільців змінили вигляд. “Треба було показати всім, хто такий їде на Україну, – згадував Михайло Горбовий. – На паровозі вивішено три великі жовто-блакитні прапори, а на кожному возі (вагоні. – Ред.) по одному. Крім цього, прибрано їх зелениною і понаписувано на всіх возах крейдою великими буквами вірші з “Кобзаря”, як: “Вставайте, кайдани порвіте”, “Борітеся – поборете”... На кожному двірці, а найбільше на двірцях, які були близько міста чи села, збиралися товпи місцевих громадян, ходили від воза до воза і прямо очима їли ті написи. Зараз пішла поголоска, що це їдуть “австрійські козаки”. Ця назва випереджала нас потім аж до Єлисаветграда, хоч як швидко бігли наші поїзди”.
Незабутні враження лишилися у гуцулів від зустрічі з українцями Бірзули (тепер це місто називається на честь червоного бандита – Котовськ).
“У Бірзулі довелося довго ждати, – писав Горбовий. – А що це було свято, то ми пішли в церкву на богослуження. Після того на двірець прийшла гурма місцевого громадянства. Заповнили весь двірець. Зараз почалися знайомства, балачки, і, як то звичайно, стрільці вели українську пропаганду. А потім усі разом – давай співати. Зайшли в садок, таки біля двірця, дірігентуру обняв курінний др. Михайло Волошин, і почався безплатний концерт. Співали стрілецькі й загальнонаціональні пісні. Не треба й додавати, що по кожній пісні греміла буря оплесків та щирого признання від наших братів. Згодом і вони зібралися на відвагу і собі стали співати. Тепер стрільцям прийшлося оплескувати виконавців. Але й було за що. Після цих співів ще довго в ніч велися щирі балачки між стрілецтвом і місцевими громадянами. Надаремне люті гнобителі трудилися віками, щоб роз’єднати один народ, збаламутити дітей одної матері. Рідна пісня знищила їхній труд в одній хвилині! За цей коротенький час Галичани і Придніпрянці зжилися, душевно з’єдналися, віднайшлися по довгій розлуці. Це виявилось у вигуках: “От московська наволоч! Стільки вони нам торочили про вас, Галичан, як (про) Австріяків, а це все брехня! Ви ж наші брати, а ми – ваші!..” Яка велика радість розпирала грудь на вид того єднання, того зжиття!”
Описав зустріч у Бірзулі, але з новими деталями, Горбовий і у своєму щоденнику (“Мій записник від 1917 року”). “Зачинало вечоріти, – згадував він. – Зараз по першій пісні пізнавалим, як це їм [населенню] подобалося. Потім, по другій, третій пісні, браво і похвали не уставали. Але як зачалась пісня “Ой закувала та сива зозуля”, яка тут дуже є знана, а сам курінний, звісний диригент, як затягнув сольо “Ой повій, повій, як буйний синьоокий вітре”, то стало так тихо, як у раю. Кожний перемінився у слух. І здавалось, що сам чуєш прискорене биття сердець, тих рідних тобі сердець, таких жадних свойого рідного слова, своєї пісні... І варто було бачити, як кожний з їх старався не пропустити ні одного слова, ні одного звука, старався слухати вухами, очима, устами і цілим своїм єством. І хотівбись був поділитись з їми усім, чим лише мож було, працювати для їх з усих сил, щоби хоч почасти задоволити їхні вимоги, а тим самим покласти хоч одну цеголку в народній будівлі... Як пісня скінчилась, якийсь час царила загальна тишина, але як прогомоніли послідні звуки, оплескам і цілуванням не було кінця. Кожний хотів був хоть чим-небудь віддячитись нам за це. Але найкраще за всі рухи і слова говорили очі. В очах відбивалася вся їхня дяка... По цій пісні прилучилися ще деякі співаки з горожан міста, і пісні лились мало не цілу ніч. Та вічно цього не могло бути. Загудів гудок з машини, сповіщаючи про скорий від’їзд. Почалося прощання, і не то щоб рідко хто мав сльози в очах, але рідко було таких, щоб не мали їх. З яким жалем то населення нас прощало... І на що вороги зуживали цілі віки, щоб розділити рідні серця від себе, то рідна пісня встигла зробити в одній хвилі. І це повинні затямити собі всі гнобителі, що заки “наша пісня, наша слава не вмре, не загине”, доти ніяка сила нічого нам не вдіє”.
А як зачарували верховинців степи! “По полях стрічаємо вже могили, – оповідав Горбовий. – І коли дивишся на ці могили, думка твоя мимоволі відбігає у давню минувщину, коли на цих степах з могилами писалась наша кривава історія, повна слави і козацьких подвигів над клятими ворогами... Із жалем згадаєш, чому то мене тоді не було між тими славними борцями, щоб хоч дрібку причинитись до тої рідної будови або хоч частину перебрати тих терпінь на себе”.
Вплив степів на психологію гуцулів висвітлив у спогаді “Два фраґменти” стрілець Гуцульської сотні Василь Софронів-Левицький. “Іншим духом повіяло у стрілецьких сотнях, як тільки вони опинилися на широких степах України... – писав він. – В кут австрійські накази, сміятися з погроз високих команд! Широкий, безкраїй степ Херсонщини будив у душах стрілецтва козацьку зухвалість”.
І це про вояків, вихованих у суворій німецькій традиції! Що вже говорити про козацтво Великої України! Оцю степову зухвалість історики часом трактують як анархізм. Ні, це інше...
Нехай ця книга стане скромним колоском у його вінок пам’яті. Сподіваюся, що вона зацікавить не тільки прикарпатців, а й наддніпрянців – нащадків тих, з ким браталися гуцули на фронтах Першої світової війни.
|
