Я познайомився з Володимиром Малкошем під час вшанування полеглих дивізійників під Бродами 24 липня 2005 року. Сивий і стрункий, стриманий, повний внутрішнього світла та чистоти. Видно було, що зазнав він багато ударів і втрат у своєму житті, але про це не говоритиме, бо не в його характері нарікати на долю. Що випало, то випало! Головне, що пощастило Україні служити та ще й зі зброєю в руках.
Ми сфотографувались біля могил його побратимів. Це була єдина спільна світлина та єдина наша зустріч. Звичайно, ми листувались, спілкувались по телефону. Остання розмова була напередодні його смерті. Я з радістю повідомив старого вояка, що нарешті справа сотника дивізії “Галичина” Івана Ремболовича в наших руках.
Володимир Малкош із середини 1990-х років добивався в Управлінні СБУ в Івано-Франківській області дозволу ознайомитися з нею. І йому регулярно відмовляли, на тій підставі, що, мовляв, Ремболович – колаборант, з німцями співпрацював під час Другої світової. З людожером Сталіним, який знищив мільйони українців, бачте, співпрацювати можна, а от з німцями, які руйнували російську тюрму народів, не можна.
Я теж не раз намагався добитися цієї справи, бо хотів написати книгу про Івана Ремболовича – учасника двох світових воєн та двох визвольних епопей нашого народу – організатора Вільного козацтва, підполковника Армії УНР, героя Другого зимового походу, сотника дивізії “Галичина”, учасника націоналістичного підпілля на Прикарпатті і Гуцульщині в 1944 – 1949 роках. Це наш “Рембо”, справжній, не кіношний…
І ось напередодні вічності Володимир Малкош дізнався, що його боротьба на цьому напрямку увінчалася успіхом – завдяки сприянню Володимира Вятровича копія справи лежить на моєму столі, і я збираюся написати книгу про його бойового товариша.
Володимир Михайлович Малкош народився 12 січня 1924 р. у княжому місті Перемишлі, в якому на той час уже правили поляки. Що творили вони на перемиській землі можна дізнатися зі спомину земляка В. Малкоша – сотника Галицької армії Івана Андруха, який народився під Перемишлем у с. Болестрашиці, “на рубежі українсько-польському, де велася постійна боротьба між українцями і поляками” (вислів Івана Андруха). Тоді всі змалечку ставали українськими шовіністами, – бо тільки так можна було відстояти своє у боротьбі з польською шовіністичною державою. Принаймні, такий шлях пройшов Іван Андрух.
Освіту Володимир Малкош здобував в українській гімназії в м. Ярославі, а в час Другої світової закінчив ще й підстаршинську школу протитанкових стрільців. Очолював сотенний почт штабної сотні протитанкового дивізіону. Під час боїв під Бродами був заступником командира чоти. Після розгрому дивізії поступив до сотні УПА “Лева”…
Московські кати оцінили патріотизм Володимира Малкоша в 15 років каторжних робіт. Покарання відбував у Норильську. Був учасником Норильського повстання 1953 року.
У час відлиги термін ув’язнення скоротили до 10 років, і 10 січня 1956 року він вийшов на волю. Того ж року одружився з Мартою Ганушевською, дочкою священика, яка щойно повернулася із заслання з Хабаровського краю. Багато років співробітники КҐБ переслідували пана Володимира, не давали спокою ні йому, ні його Марті.
Наприкінці 1980- і на початку 1990-х рр. Володимир Малкош взяв активну участь у розвалі імперії. Діяв у лавах товариств “Меморіал” та “Надсяння”, Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих. 1992 року став ініціатором створення Івано-Франківської станиці Галицького братства колишніх вояків Першої української дивізії “Галичина”. Був обраний головою цієї взірцевої ветеранської організації. Багато писав до газет і журналів спогадів про дивізію та своїх побратимів, вимагав від влади визнати вояків дивізії “Галичина” борцями за незалежність України, виступав у школах, військових ліцеях та вищих навчальних закладах, висилав книжки про дивізію у всі університети країни, брав участь у вшануваннях борців за волю України – у Бродах, Крутах, Базарі, Львові, Івано-Франківську, в Австрії, домігся перейменування однієї з вулиць Івано-Франківська на вул. Української дивізії, а 2005 року завдяки івано-франківській станиці з’явилася у місті й вулиця Дмитра Паліїва, старшини Галицької армії та дивізії “Галичина”.
Разом зі своїм заступником, Михайлом Муликом, за сприяння дивізійників діаспори видав 8 книг про дивізію “Галичина”, серед них і його власні “Спогади з-під Бродів”, а також його книжечка “Українська дивізія у світлі “легіонової” політики в ХХ столітті”.
Дочекався Володимир Малкош і того дня, коли Івано-Франківська міська рада народних депутатів визнала вояків дивізії “Галичина” борцями за волю нашого народу.
Помер вірний син України 1 грудня 2009 р., у річницю референдуму про незалежність України. Поховали його на кладовищі с. Угорники. Прощаючись, жінки із Союзу українок заспівали “Чуєш, брате мій”…
Умер козак, умер тихий лицар.
Для мене він був символом нескореної України.
Ми все зробимо, батьку-отамане, щоб кров наших лицарів проросла в серцях нашого і наступних поколінь козацьким завзяттям, неспокоєм, нестримним бажанням панувати “у своїй сторонці”.
Схиляємо перед Вами голови за життя, прожите для України.
Вічна Пам’ять!
Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”, Товариства “Чорні запорожці” та редакції газети “Незборима нація” Роман КОВАЛЬ.
|
