У видавництві “Стікс” вийшла нова книга Романа Коваля “Отаман Орлик”. В ній розповідається про збройну боротьбу проти московської комуни на Київщині та Поліссі в 1920 – 1922 роках, а саме: про отамана Орлика (полковника Армії УНР Федора Артеменка), отаманів Феодосія Богатиренка, Івана Гайового-Грисюка, Івана Галая-Голокопитенка, Панаса Голубенка, Олександра Грудницького, Іллю Ґонту-Унятовського, Юліана Мордалевича, Антона Рибку, Якова Смутника-Смутненка, Ілька Струка, генерала-хорунжого Володимира Галкіна, членів Цупкому Капітона Бендрика-Ґанжу, Юрка Гриня, Спиридона Орла, Федора Наконечного, Івана Чепілка, Грицька Чупринку, галицьких старшин Івана Андруха-“Авраменка”, Дениса Бернадського, Івана Бойка, Осипа Даньківського, Михайла Залужного, Петра Кухту-“Турянського”, Василя Мирона, Антона Решетуху, які 1921 року творили в Києві збройне підпілля, та про багатьох інших діячів збройного опору російським окупантам.
Подаємо передмову автора.
“Смерть ворогам нашої неньки України!”
Читаючи в дитинстві роман Миколи Островського “Як гартувалася сталь”, я переживав, коли жорстокий Орлик зі своїми підручними несподівано виринав з лісової імли та обстрілював комсомольців, які прокладали вузькоколійку в Боярському лісі, щоб врятувати киян від холоду. Комсомольці хотіли забезпечити киян дровами, а бандити не давали їм цього зробити!
Напевно, не один піонер зненавидів помічника Орлика, який безжально кинув: “Ось ми їм холоду наженемо. Батько сказав, щоб цієї саранчі тут завтра не було, бо вже видно, що до дров сволочна мастеровщина добереться”. А яким болем у дитячому серці відлунювали постріли “бандитських обрізів”?! Хотілося захистити відважних комсомольців і кинутися в бій проти тих, хто по-варварському пробив кулями “скло привезених Панкратовим вікон”.
Так, Орлик, напустив і холоду, і жару на окупантів та їхніх лакуз – він безжально рубав, стріляв і вішав, брав у заручники! Руйнував залізницю, пускав під укіс потяги, перешкоджав господарській діяльності завойовників, мобілізував селян, творив партизанські загони, роззброював і роздягав червоноармійців, робив усе можливе, щоб захистити рідну землю від російських орд, від кривавої “московсько-жидівської комуни”. А як же з насильниками розмовляти!
Терор на терор! Жовто-блакитний терор проти червоного терору!
Військова рада УССР визнавала відділ Орлика найактивнішим серед повстансько-партизанських “банд” Правобережжя наприкінці 1921 р., а самого отамана – “крупною фігурою повстанства”. Визнавав ворог і політичний характер загону Орлика. Чекісти стверджували, що орликівці “намагались терористичними актами скинути владу робітників і селян. Щоби встановити в Україні УНР, вони так багато вбили червоноармійців, совпрацівників, комуністів, що навіть неможливо з’ясувати їхню точну кількість”.
Скажемо прямо: вони вбивали кожного, хто говорив російською, бо ця мова була прямою ознакою окупанта.
У зверненні “До населення” 1 лютого 1921 р. отаман Орлик закликав: “Селяни та Робітники України! Ми, партізане 1-го Партізанського Загону ім. С. В. Петлюри, високо підняли прапор України і пішли на велике – святе діло, на боротьбу проти тих гнобителів, котрі привели наш великий рідний край до такої Руїни, як було 250 років тому назад… Хто надав право Московським катам – жидивським наймитам окупіровать УКРАЇНУ? Яке мають право? Де підстави? На багнетах Кітайців та Латишів несуть свободу народу? Де вона? Хто її бачить? Кров’ю умилась УКРАЇНА, своєю, не чужою…
Смерть ворогам нашої неньки УКРАЇНИ! Смерть зрадникам, котри запродують і запродались нашим ворогам. Помста! Страшна помста над всіми ворогами нашої УКРАЇНИ, котрі кують для нас тяжкі кайдани”.
Ось такий мотив боротьби Орлика та його козацтва.
А національну ідею полковник Орлик сформулював лаконічно: Українська держава, слава борцям за неї, смерть усім, хто проти неї!
Ця книжка – про святих і страшних, про месників нашої розтерзаної Батьківщини.
Читайте, хвилюйтесь, стискайте кулаки, розпрямляйте хребти!
І плачте, що таких хлопців сьогодні нема!
Книгу “Отаман Орлик”, можна придбати, попередньо переказавши через пошту кошти на ім’я редактора газети.
Вартість книги, враховуючи пересилку, 50 грн.
З книги “Отаман Орлик”
Останній бій отамана Смутненка
17 січня о 4 год. ночі Смутник-Смутненко, Антон Рибка та 11 козаків прибули на хутір Козловського, але відпочинок виявився занадто коротким – лише дві години. Ще й не світало, як хтось із хлопців через вікно помітив вершника і сани, що зупинились біля воріт. Отаман послав розпитати, що то за люди і чого хочуть. Тільки-но козаки вийшли на ґанок, як із підводи застрочив кулемет “Максим”. Одного чи двох козаків відразу зрізало чергою.
Інші миттю вискочили на горище і вогнем із рушниць змусили замовкнути кулеметника. Накрили хмарками розпеченого свинцю і червоноармійців, які пострілювали з-за дерев.
Скориставшись розгубленістю ворога, Смутник-Смутненко і четверо козаків вискочили з лісничівки і, пальнувши на прощання, зникли між деревами. Спочатку бігли, але, переконавшись, що погоні немає, перейшли на крок.
Напрямок тримали на Леонівку. Звуки бою віддалялись. Нарешті отаман дозволив спочити. Та на снігу довго не полежиш! Коли зібралися в дорогу, один із козаків сказав, що далі не піде, і побрів у протилежний бік – саме там уже піджидала його смерть…
Близько семи верст пройшли засніженим лісом утікачі, як раптом у їхній бік полетіли рушничні кулі.
Оглянулися.
– Кіннота!
– Чоловік десять…
Сховавшись за деревами, відкрили вогонь у відповідь. “Бій тривав 5 хвилин, – розповідав Смутник-Смутненко. – Під час бою було вбито Андрія Хоменка, вірного мого козака”. Мусили покинути його…
Червоноармійців усе ж відігнали. Ще й коня їхнього “прикупили”. Сотник сів верхи, і трійка рушила далі. Та вже за хвилин десять за деревами побачили ще один відділ кавалерії, чоловік 30 – 40. “Козаки почали мене просити, щоб я їх не залишав, – продовжував Смутник-Смутненко. – Я зіскочив на землю. Ми почали відстрілюватися”.
Що могли зробити троє знесилених лісовиків проти десятків кавалеристів? Та здаватися ніхто не збирався. Ми ще видряпаємося!
Раптом рушниця сотника вивалилася на сніг – ворожі кулі перебили йому обидві руки. Смутненко вихопив з-за пояса револьвера, хотів застрелитися, але пальці вже не слухалися. І револьвер випав з долоні.
– Хлопці, застрельте мене, – тепер уже просив отаман.
Але козаки тільки переглянулись.
Залишався ще один шанс… І Яків у розпачі кинувся до зіркастих кавалеристів.
– Я помічник отамана Орлика, – закричав він, – я, великий злочинець перед совєтською владою, прошу: порубайте мене на шматки і розкидайте моє тіло, щоб і сліду не було!
Сотник розраховував на чиюсь гарячу шаблю – хотів загинути в бою.
Але червоноармійці злякалися, напевно, подумали, що він зараз підірве себе разом з ними, і кинулись урозтіч. А Яків усе біг до них і кричав:
– Я помічник отамана Орлика, я винний перед вами і перед совєтською владою. Прошу розтерзати мене на шматки!
Нарешті хтось помітив, що партизан без зброї, що револьвер на шнурку тягнеться за ним. Вершники зупинились.
Першим під’їхав командир.
– Товаришу, якщо ви здалися, – сказав він, – совєтська влада вас рубати не буде.
І наказав зробити пораненому перев’язку.
“Командир залишився біля мене, – закінчував розповідь про свій останній бій Яків Хоменко, – а 10 кавалеристів помчали за моїми козаками, через деякий час їх привели. Це були Федір Нога і Петро Фесюк. Після чого ми приїхали в село Леонівку, де й заночували… Вранці 18 січня виїхали в Бородянку, куди й прибули об 11.00. Там мене допитав уповноважений по б/б тов. Бабарик...”
Свідчення Смутника-Смутненка підтверджує і звіт начальника кінної розвідки “тов. Анакіна” командиру 398-го полку. “Доповідаю, – писав червоний розвідник, – що згідно з Вашим розпорядженням від 17.01. виступити з командою у напрямку села Загальці і з’ясувати, що за стрілянина, я виступив. Змінивши маршрут, я рушив через с. Єленівку і пройшов хутір. У лісі зустрівся з нашою ротою, яка тримала бій з бандою під командуванням отамана Рибки. Командир роти показав мені сліди бандитів, що втекли, і наказав переслідувати їх. Я пройшов лісом 15 верст і знайшов утікачів між Леонівкою і Блитчею. Двох ми вбили, а трьох узяли в полон. Серед взятих бандитів потрапив у полон помічник отамана Орлика Хоменко (Смутненко). Після знищення банди я перейшов у село Леонівку, де ночував. Убиті лишилися в лісі, оскільки не було підвід, щоб їх забрати. Начальник контррозвідки Анакін”.
Тіла лісовиків привезли в Бородянку 18 січня. Наступного дня для процедури розпізнання в містечко прибули слідчий виїзної сесії №10 реввоєнтрибуналу Київського військового округу Спасовський, уповноважений Київської губчека на Київський повіт Сергій Бабарик (Карл Готліб) та райуповноважений по б/б Франц Подкрижицький – у 1920 р. начальник Бородянського продовольчого комітету, в якому служив Яків Хоменко. Біля загиблих колишні колеги і зійшлися…
Для розпізнання тіл, окрім Якова, привели Петра Фесюка і Федора Ногу. Кожного допитували окремо. “І кожний вказав, що всі тіла є трупами вбитих учасників банди Орлика: 1. Андрія Примака з Качал Бородянської волості. 2. Льоньки з Києва, який перейшов до банди Орлика з банди Струка за 3 – 4 дні до його вбивства. В банді Струка він перебував із лютого 1921 року, коли пішов туди з банди Орлика, пробувши тут днів 6; прізвище його невідоме, але сам він з Києва, точної адреси нема, здається, з Львівської вулиці, періодично з банди їздив у місто Київ. 3. Із Бабинців разом із Льонькою з банди Орлика перейшов до банди Струка, ім’я по батькові невідомі, але в банді Орлика і в банді Струка його називали Ґонтою. 4. Із села Максимовичі Чорнобильського повіту, ім’я по батькові невідоме, але він був моряком, Моряком його і прозвали в банді. Називали його також Левком, а деякі й Карпом. Прізвище його, здається, Ковальчук, але точно невідомо; за словами Хоменка, він колись був засуджений на 20 років каторги за якийсь злочин. 5. Комендант Орлика Антон Рибка з Бородянки.
Ці відомості кожний із допитаних давав конкретно, причому щодо вказаного під 3-м номером Ґонти Хоменко спочатку висловив сумнів, чи не є вбитий Павлом Рибкою, але потім, оглянувши обличчя, встановив, що вусів у мертвого нема, це зняло останні сумніви, було встановлено, що це Ґонта, оскільки у Павла Рибки були маленькі чорні вуса. Тов. Бабарик заявив, що ці 5 трупів, охорону яких доручили місцевій Реввладі, він забирає в Губчека”.
Під актом поставив підпис лише Петро Фесюк, та ще й по-старокацапському – “Петръ Фисюкъ”. Яків Хоменко не зміг розписатися “через хворобу рук, оскільки обидві руки прострелені”, а Федір Нога поставив відбиток пальця.
– Ґде Орлік? – допитувався Бабарик.
Яків Хоменко відповів, що 8 січня на хуторі Таборище не був, про поранення Орлика довідався від Фесюка і Ноги, які казали, що “Орлика якісь три полковники відвезли за кордон на лікування”.
Федір Нога під час допиту 19 січня говорив Бабарику те саме: “З хутора Орлика забрали три полковники. Повезли його в бік Радомишля. Казали, що повезуть за кордон. Я сам бачив, як Орлика полковники поклали на сани та поїхали у напрямку Радомишля. З того часу я про Орлика нічого не чув”.
Фесюк теж сказав, що три полковники відвезли Орлика за кордон на операцію.
Бабарик не хотів у це вірити.
– Как на ваш взґляд, ґражданін Фєсюк, – запитав він, – сумєлі лі вивєзті Орліка за кардон, ілі он астался здєсь; єжелі он астался здєсь, то в каком бєзапасном мєстє он может нахадіться?
– Товариш уповноважений, – раптом бовкнув Фесюк, – я знаю про вашу працю від тих хлопців, бувших бандитів, тепер вони працюють у вас, – вони хвалилися, що ви з них, бандитів, зробили чесних людей… Якщо ви пообіцяєте, що з мене теж зробите чесну людину, подаруєте життя і зробите з мене чесного селянина, то тільки вам одному скажу, де Орлик.
Мабуть, холодне серце червоного латиша ледь не вилетіло із грудей від хвилювання. Звичайно, він зробить із Фесюка “чесного селянина”! Ще й якого… Тільки говори далі. Говори…
– Я сам відвіз його на один хутір, назви його не знаю, але я поведу вас, покажу, де він лікується.
Фесюк хотів перехитрити хитрющих чекістів. Заманити їх на глухий хутір, куди й чорти не заходять, і втекти. Спробувати втекти. Тільки б скочити у кущі чи у прірву…
Не розумів Фесюк, що дав чекістам надію – може, справді Орлик ще на “совєтській території”? Якщо така надія є, пошуки треба продовжити.
23 січня Смутника-Смутненка, Федора Ногу і отамана Гуляй-Голокопитенка, якого теж підловили чекісти, привезли до Києва, в губернську ЧК. Фесюка ж відділили від товаришів-арештантів. І натиснули на нього. Раз ти кажеш, що Орлик тут, на “совєтській території”, то кажи точніше…
Роман КОВАЛЬ |
