22 – 23 червня в Холодному Яру відбулися вшанування героїв.
Почалося все з покладання квітів на могилі Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака, на братській могилі холодноярців та на місці останнього бою Василя Чучупака, які провів Богдан Легоняк, заступник голови оргкомітету 29-х вшанувань героїв Холодного Яру.
Опівдні в Мотриному монастирі було вшановано могилу Івана Компанійця, сотника полку гайдамаків Холодного Яру. Відкрила урочистості Ліза Чухліб, яка з почуттям проспівала народну пісню “Ой на горі імбер”.

Да що на горі, да імбер,
Ой там козаченько та й умер,
Ходімо, дівчата, дивиться,
Як буде дівчина та й журиться.
Ходить дівчинонька та й рученьки ломить,
Лежить козаченько та й не заговорить,
Ходить дівчинонька та й у груди б?ється,
Лежить козаченько та й не обізветься.

Пісня ця ніби написана була на смерть сотника Компанійця. І саме для нього співала Ліза Чухліб, землячка Тараса Шевченка. Сотникові у той день дарували пісні Світлана Мирвода (“За байраком байрак”), В’ячеслав Купрієнко (“Нас чекають”) та Михайло Гречкин (“Чорна рілля ізорана”).
“Чорна рілля ізорана” – народний кант про криваві події минулого, добу Руїни, коли козаків залишали на полі бою, без належного поховання. “Довгий час і поховання сотника Івана Компанійця залишалося занедбаним, точніше, невідомим, – сказав Роман Коваль, голова оргкомітету, – але мені вдалося дізнатися про його місце поховання і спонукати владу відновити могилу сотника полку гайдамаків Холодного Яру. За це подяка тодішньому голові Черкаської ОДА Юрієві Ткаченку”.
Наш товариш Владлен Ковтун, член Національної спілки письменників України, привіз із Корсуня на цю урочисту подію Ольгу Федорівну Собченко, маму Олега Собченка, якому торік неподалік Мотриного монастиря, на Меморіалі козакам-добровольцям, Історичний клуб “Холодний Яр” поставив пам’ятник.
Вшанувавши Івана Компанійця, ми вже вирушили на Меморіал козакам-добровольцям, як до Мотриного монастиря зайшла група військовослужбовців 93-ї ОМБр “Холодний Яр”. Роман Коваль повернувся і розповів новому поколінню холодноярців про сотника полку гайдамаків Холодного Яру.
І знову Роман Коваль поспішив на Меморіал, де мала ось-ось розпочатися головна подія 29-х вшанувань героїв Холодного Яру, але назустріч уже йшла сотня вояків інших частин. І Роман Коваль повернувся до сотникової могили ще раз. І повідав про Івана Компанійця, Юрія Горліса-Горського, Михайла Омеляновича-Павленка та старшин Першого зимового походу, які в лютому 1920 р. взяли тут участь у панахиді за загиблими вояками та подячній службі за повернення в центр України.
О 13.00 на Холодноярському плато, на Меморіалі козакам-добровольцям, урочисто відкрито пам’ятники козакам-добровольцям, які полягли за волю України у 2022 – 2023 роках.
Ось імена героїв, яким у цей день із шаною відкрили горельєфи: Павло Наконечний-“Історик” (боєць 73-го центру ССО), Олександр Пастух-“Добрий” (головний сержант 3-ї роти 2-го стрілецького батальйону ім. Тараса Хаммера 67-ї ОМБр ДУК), старший лейтенант Олексій Рубцов-“Солдат” (командир взводу розвідки 58-ї ОМБр ім. гетьмана Івана Виговського), крайовий отаман Бугогардівської паланки Українського козацтва Віктор Шарий-“Паланковий”, командир взводу 28-ї ОМБр імені Лицарів Зимового походу ЗСУ.
Торік у червні Історичний клуб “Холодний Яр” встановив на Меморіалі козакам-добровольцям пам’ятники Олегові Куцину-“Куму”, Героям України Андрієві Жованику-“Татарину”, Дмитрові Коцюбайлу-“Да Вінчі” й Тарасові Бобаничу-“Хаммеру”, а 30 вересня 2023 р. – пам’ятники Олегові Собченку-“Чорному” з 72-ї бригади ім. Чорних запорожців, Юрієві Дадаку-“Руфу”, аерозвідникам Юліанові Матвійчуку-“Бобру” і Денисові Антіпову-“Буку”. Скульптор усіх пам’ятників – Ігор Семак, архітектор Олександр Бучацький.
І от початок: доброволець “Карпатської Січі” Василь Бичко-“Орел” у виряді вояка УПА став на стійку біля могили Героя України Георгія Тарасенка, пластуни з прапорами стали на почесну варту біля меморіального знака полеглим воякам 93-ї бригади “Холодний Яр”, що в самому осерді Меморіала козакам-добровольцям.
Голова оргкомітету Роман Коваль підійшов до мікрофона. “З поваги до героїв і починається будівництво держави, – сказав він. – Так ще в 1997 р. проголосив Історичний клуб «Холодний Яр». І тільки тепер це стає реальністю. Дякую всім, хто це розуміє, хто гривнею чи співучастю допоміг нам побудувати оцей Меморіал козакам-добровольцям, який ми, скажу щиро, між собою називаємо Пантеоном... 29-ті вшанування героїв Холодного Яру та героїв усіх українсько-російських воєн оголошую відкритими”. 
Михайло Гречкин і Світлана Мирвода заспівують Гімн України. Сотні військових і цивільних з радістю підхоплюють його. Мабуть, здригнулося у тривозі серце ігумені Мотриного монастиря, яка нещодавно спересердя виказала себе. “Скільки ви ще будете ставити оті пам’ятники і піаритися на них!..” –  з обуренням вигукнула вона...
А рідні та друзі полеглих уже клали квіти до дорогих нам пам’ятників і могили Героя України Георгія Тарасенка – під мелодію “Чорна рілля ізорана” у виконанні лірника Михайла Гречкина, козака Історичного клубу “Холодний Яр”.
Лягли квіти і від комбрига 93-ї ОМБр “Холодний Яр” Павла Паліси, командира 1-го ОШБ “Да Вінчі” Дмитра Філатова-“Перуна”, заступників голови оргкомітету 29-х вшанувань героїв Холодного Яру Лесі Островської і Богдана Легоняка, заступника начальника ЧОВА Олександра Шамрая, заступника начальниці Черкаської РВА Миколи Турика та заступниці начальника Кіровоградської ОВА Катерини Колтунової.
Панотець Василь Циріль освятив пам’ятники.
Тричі пролунала сальва на честь полеглих.
Відкрив меморіальний мітинг полковник Павло Паліса, командир легендарної 93-ї ОМБр “Холодний Яр”. Його виступ був по-військовому лаконічний і чіткий, а ще сердечний і щирий. Комбриг сказав, що наші слова не повернуть до життя полеглих, але посприяють тому, щоб їхня жертва не була марною.
За ним слово взяла заступниця голови оргкомітету Леся Островська, яка гостинно вітала вояків, а лірник Михайло Гречкин щемно виконав українську народну баладу “Ой на горі вогонь горить”. Ця після лунає під час прощання з полеглими – на шану українських козаків та як символ незнищенності народної пам`яті, що звучить вустами лірників і кобзарів.
Після цієї пісні Роман Коваль звернувся до комбрига Павла Паліси та представників інших вояцьких формацій із пропозицією відновити старовинний ритуал прощання із загиблими, вшанувавши їх “останньою козацькою заслугою – китайкою”. Роман Коваль сказав, що Історичний клуб “Холодний Яр” саме так прощався з воїнами Олегом Куцином, Андрієм Жоваником, кобзарями Тарасом Силенком і Василем Литвином.
Потім промовляли лейтенант Дмитро Філатов-“Перун”, командир 1-го Окремого штурмового батальйону “Да Вінчі”, та старший лейтенант ЗСУ Дмитро Савченко, заступник начальника штабу 1-го ОШБ “Да Вінчі”.

Вони нагородили “Хрестом Да Вінчі” (ч. 1) Олександра Пастуха-“Доброго”, головного сержанта 3-ї роти 2-го стрілецького батальйону ім. Тараса Хаммера 67-ї ОМБр ДУК (посмертно). Нагороду з вдячністю прийняла мати героя Людмила Пастух. І сказала зворушливі слова про свого сина...
Дмитро Савченко підкреслив, що  “Хрестом Да Вінчі” нагороджуються “яструби війни”. І разом з командиром “Перуном” нагородили “Хрестом Да Вінчі” (ч. 2) старшого лейтенанта Володимира Загазея-“Вія”, командира 2-го стрілецького батальйону ім. Тараса Хаммера, члена проводу НВР “Правий сектор”. У посвідченні до нагороди написано: “За відданість Українській Національній Ідеї, сумлінне служіння народу та ідеалам Перемоги”.
“Хрест Да Вінчі” (ч. 3) вручили Андрієві Гаврику, лікареві-стоматологу, який із 2014-го здійснює опіку над підрозділом “Да Вінчі” та неодноразово лікував бійців безпосередньо на позиціях.
“Хрестом Да Вінчі” (ч. 4) нагородили й Романа Коваля, дослідника Визвольної боротьби, президента Історичного клубу “Холодний Яр”. Дмитро Савченко сказав, що ця нагорода – за мілітаризацію свідомості українського народу, яку Роман Коваль упроваджував понад 30 років.
Ведучий мітингу розповів про одного з героїв, якого вшанували в той день на Меморіалі козакам-добровольцям, – старшого лейтенанта Олексія Рубцова-“Солдата”, який загинув під його рідною Горлівкою. “Олексій на війні з 2015-го. Ось його посади: заступник командира 4-ї сотні ОЗСП «Азов»,  командир взводу 49-го ОСБат «Карпатська Січ»,  командир взводу розвідки 72-ї ОМБр ім. Чорних запорожців, командир взводу розвідки 58-ї ОМБр ім. гетьмана Івана Виговського), лицар ордена «За мужність» III ст.”.
Роман Коваль запросив до слова родину героя. З хвилюванням промовляли мама Галина, дружина Ірина та брат Олександр Рубцов, молодший сержант 14-го ОП ЗСУ. “Це місце дуже важливе для сім’ї Олексія, бо, на жаль, на цей момент тіло досі не повернули, – так висловився у ФБ товариш героя Сергій Нікітін. – Дуже важливо, щоб було місце, куди можна було б прийти, поговорити…”
З Кіровоградщини на вшанування приїхала і родина Віктора Шарого – дружина Ірина, дочка Катерина і сестра Лариса. На запитання Романа Коваля, чи схожий образ Віктора Шарого на меморіалі на нього живого, дружина відповіла: “Схожий, дуже схожий”.
У своїй промові Ірина Шара, як і інші рідні, сердечно дякувала всім причетним до вшанування дорогих їм людей.
Палко виступив Віктор Тріщенко, отаман Буго-Гардівської паланки Українського козацтва. Він розповів про добрі справи Віктора Шарого на Кіровоградщині, спрямовані на вшанування полеглих героїв та виховання нового покоління борців.
Нелукаво промовляла і Катерина Колтунова, заступниця начальника Кіровоградської обласної військової адміністрації.
“Сьогодні три роки, як покинув білий світ наш друг кобзар Тарас Силенко, – сказав Роман Коваль. – Радію, що в пам’ять про Тараса Світлана Мирвода включила Тарасову пісню «Як рушали козаченьки...» до свого репертуару. Це пісня на слова Бориса Списаренка. Ми зі Світланою внесли у слова невеличкі зміни. Зараз почуєте”.
І пісня полилася...

А в отамана Чучупаки та й білогривий кінь, гей, гей, гей!
Мілиною не ступає – пливе тільки на глибінь, гей, гей, гей!
Грай, сурмо, грай, козаків збирай.
Ой Василю, ой Василечку, коника тримай!

Як стихла остання нота пісні про Головного отамана Холодного Яру, Роман Коваль урочисто вручив народній артистці України Світлані Мирводі посвідчення козачки Історичного клубу “Холодний Яр”.
Далі Роман Коваль розповів про Павла Наконечного-“Історика”: “Я його більше знав як Павла «Добротворського», і це псевдо так пасувало йому, таке було правдиве... Високий, красивий, спортивний, расово досконалий тип. Щирий, сердечний, працелюбний, ініціативний. Ми з ним запланували провести презентацію книги про Миколу Міхновського в Київському педагогічному університеті ім. Драгоманова, де навчався Павло...”
Ширше про Павла розповів його бойовий товариш Ілля Мар’ян-“Фестиваль”, координатор ГО “Поклик Яру”, створеного “Істориком”. Участь в урочистостях взяли Павлові рідні, зокрема мама Світлана, батько Юрій, бабуся Тетяна Курінна, сестра Світлана Колісник з дочкою Оксаною та онучкою Варя, тітка Людмила Леміщенко з чоловіком Олегом Паламарчуком та донькою Уляною, двоюрідна сестра Яна Наконечна, хрещена Наталія Бринько, побратими і друзі з Києва, Чернігова та Прилук. Були й активісти організації “Поклик Яр”, яку створив Павло Наконечний.

На пам’ять про Павла Наконечного В’ячеслав Купрієнко виконав пісню “А він іде!” (сл. Тетяни Яровициної, муз. В’ячеслава Купрієнка), а доброволець “Карпатської Січі” Юркеш (Юрко Юрченко) на честь командира “Карпатської Січі” Олега Куцина-“Кума”, пам’ятник якому поставлено на цьому ж меморіалі, проспівав пісню про “Карпатську Січ” та – разом з оркестром – “Жовтий скотч” (муз. Юрка Юрченка, сл. Максима Кривцова).
Після пісні “Мчать козаки” (сл. і муз. Василя Лютого) у виконанні оркестру 93-ї ОМБр “Холодний Яр” о. Василь Циріль освятив зброю.
У післяобідню пору на хуторі Буда, біля дуба Максима Залізняка, відбулося покладання квітів до пам’ятників комбату Олегові Куцину й кобзарю Тарасові Силенку. Якраз у цей день виповнилося три роки, як з білого світу пішов Тарас.
А Олег Куцин поліг за волю України 19 червня 2022 року. “Олег – унікальний: піклуючись про своїх друзів, він діставав задоволення, – сказав Роман Коваль. – Тому його любили, йому вірили, його готові були слухати навіть буйні типи. А служити під його командуванням для багатьох було просто за щастя”.
Промовляла й Леся Островська. Юркеш виконав похідну пісню “Карпатської Січі” “Шарабан”, а В’ячеслав Купрієнко – пісню “Не плачте” (сл. Інни Ковальчук, муз. В. Купрієнка).
Лунали поезії про Тараса Силенка – Василя Ковтуна (у виконанні Андрія Купчина) і Надії Віннік. Надійчин вірш закінчувався так:

Світи, моя ти Зоре,
в світах і не згасай
і лицарям прийдешнім –
дороговказом сяй!

Лірник Михайло Гречкин на пам’ять про свого вчителя потужно заспівав “Славен єс Даждьбог”. Віримо, що цю пісню почув і дуб Максима Залізняка, біля підніжжя якого розташовані пам’ятники нашим друзям – козакам Історичного клубу “Холодний Яр”.
Невдовзі забуяла Літературно-музична сцена. На ній презентували свою творчість Роман Коваль, Лариса Ніцой, Валентина Коваленко, Михайло Гречкин, Олександр Шнайдер, Світлана Мирвода, Юрко Юрченко (Юркеш), Володимир Пастушок-“Пісня”, Володимир Гонський, В’ячеслав Купрієнко, Ліза Чухліб, Олеся Кічук, Хельга (Ольга) Джуваго, бандуристка Лариса Веселова, Михайлик Крохмаль. Промовляли Леся Островська, Богдан Легоняк і видавець Марко Мельник. Виконав художні композиції Зразковий аматорський театр мод “Вишиванка” з м. Городища на Черкащині (художня керівниця Людмила Дорошенко). Підготував програму Василь Ковтун, а вів сцену Андрій Купчин.
Завершив перший день вояцького свята сольним концертом оркестр 93-ї ОМБр “Холодний Яр” (художній керівник Олександр Корольов).
Ось як відгукнувся про перший день 29-х вшанувань лідер легендарного рок-гурту “Кому вниз” Андрій Середа: “Дякую, дорогий пане Ковалю, за Холодний Яр. Було сильно й зворушливо”.
А от відгук-враження музиканта і письменника В’ячеслава Купрієнка, учасника вшанувань: “Велике спасибі Роману Ковалю за підготовку й проведення цього історичного марафону, за скрупульозний підбір виконавців і творів. Масштабність, виваженість, лаконічність, живе відчуття кожної історичної постаті, вишукування деталей їхнього життя – все це позбавляє плакатності, додає теплоти і людяності кожному герою... Дякую за цей ваш стиль. Лесі Островській респект за гостинність і організаційну роботу... Подяка Василю Ковтуну за режисуру головного концерту та ведучому Андрію Купчину. Вдячний кожному виконавцю за талант, самобутність і Україну в серці. Ви створювали особливу, автентичну атмосферу на кожному заході, яких за два дні було аж десять!”.
Історичний клуб “Холодний Яр” сердечно дякує за сприяння у проведенні 29-х вшанувань героїв Холодного Яру військовослужбовцям Сергієві Мазуру, Арсенієві Білодубу, скульптору Ігореві Семаку, Черкаській ОВА, Черкаській РВА, генеральному директору ТОВ “Проксимус” Ігореві Пасічнику, Ігореві та Володимирові Сметанським, Василеві Бичку-“Орлу”, депутатові Кам’янської міської ради Володимиру Герасименку і ТОВ “Гервест-2018” (”Кам’янський хліб”), яке надало значну допомогу при монтуванні пам’ятників (кран зі стропом, цемент, клей будівельний, пісок, дрібний щебінь, арматуру, труби тощо). Щира подяка працівникам “Дикого хутора” та Національного природного парку “Холодний Яр”! Щира подяка і Григорієві Юрику, який уже 13 років робить прекрасні фоторепортажі з наших урочистостей. Подяка й Володимирові Гребіннику за світлини першого дня вшанування. Слід також з вдячністю відзначити Черкаський осередок Пласту на чолі з отаманом Володимиром Рідним та колектив Мотриного монастиря, який гостинно прийняв на ніч 10 вояків-холодноярців...

Наприкінці першого дня 29-х вшанувань героїв Холодного Яру сталася важлива подія – командир 93-ї ОМБр “Холодний Яр” Павло Паліса вступив до членства Історичного клубу “Холодний Яр”! Його радісно вітали козачки історичного клубу – Оксана Герасимюк, Леся Островська, Люба Криворот, Світлана Мирвода і Надія Віннік. Щиро поздоровляли Роман Коваль, Михайло Гречкин та В’ячеслав Купрієнко.
Бажаємо полковнику Павлові Палісі перемогти Росію! І приймати Парад перемоги в Москві на Синьо-жовтій площі (колишній Красній)!
Козакам-холодноярцям слава!

Історичний клуб “Холодний Яр”
Світлини Лесі Островської.

У квітні 2024 р. до лав Національної спілки письменників України прийнято Владлена Ковтуна. 23 грудня 2023 р. до НСПУ вступив Василь Ковтун, а трохи раніше, 26 жовтня, – Євген Букет. Усі вони козаки Історичного клубу “Холодний Яр”.
Ми щиро радіємо і сердечно вітаємо наших товаришів із заслуженим визнанням їхньої творчості! Бажаємо довгих і щасливих творчих років у Самостійній Україні!
А ще в нашому клубі членами НСПУ є Роман Коваль (1998), Тетяна Лемешко (2003), Валерій Войтович (2022), Лариса Ніцой, Ярослав Чорногуз, а ще сл. п. Леонід Череватенко і сл. п. Михайло Горловий (з 1998). Є серед нас чудові поети Тарас Компаніченко, Мальва Кржанівська і Юлія Кашпуренко, які, впевнені, також отримають квиток НСПУ – якщо знайдуть час подати заяви.
“Холодний Яр” – надійна філія Національної спілки письменників України!

Історичний клуб “Холодний Яр”

Благодійник, що побажав залишитися неназваним, виділив кошти на книги Історичного клубу “Холодний Яр”, які передано бібліотеці Маньківського НВК, де він колись навчався. Якщо ідея подарувати такі важливі книги для своєї школи, для своєї бібліотеки близька вашим душевним настроям, звертайтесь до редакції “Незборимої нації” або на сайт: http://otamania.in.ua

Тетяна КУПРІЯНЕЦЬ

У Михайлівській сільській громаді на Черкащині хоч і запізнілі, та все ж позитивні зміни: перейменовано вулиці, назви яких були пов’язані з колоніальним минулим. Зникли з топоніміки вулиці Пушкіна, Декабристів, імені московської комуністки Лізи Чайкіної тощо.
У Михайлівці, на батьківщині холодноярського отамана Івана Петренка, вулицю Кузнецова (московського розвідника) перейменовано на вул. Федора Жарка, а в с. Райгороді вул. Гагаріна тепер називається іменем славного Максима Залізняка.
У с. Лубенцях, на батьківщині холодноярського сотника Квочки (Прокопа Пономаренка), вулицю червоного командира Дубового перейменовано на вул. Героїв Холодного Яру.
Радіємо!
Козакам слава!

Експрезидент США Клінтон шкодує, що спонукав Україну відмовитись від ядерної зброї. “Я відчуваю особисту причетність, тому що я змусив Україну погодитися на відмову від ядерної зброї, – сказав він. – І ніхто з них не вірить, що Росія пішла б на це вторгнення, якби Україна все ще мала свою зброю”.
Клінтон признався, що почуває себе “жахливо” через те, що умовив, а фактично змусив Київ відмовитись від ядерної зброї, залишивши Україну беззахисною

5 червня в Боярському краєзнавчому музеї відбулася презентація нових видань Історичного клубу “Холодний Яр” – “Це було давно” Юрія Горліса-Горського і “Таємниця отамана Зеленого” Романа Коваля.
Як завжди, вечори історичного клубу перетворилися на свято вишуканої української пісні. Цього вечора дарували народні скарби народна артистка України Світлана Мирвода і кобзар Святослав Силенко.
Світлана Мирвода презентувала свої нові пісні – “За байраком байрак” (на слова Тараса Шевченка) та “Як рушали козаченьки” (на слова Бориса Списаренка), а ще душевно виконала “Мій друже Ковалю” (сл. Миколи Матоли).
Святослав Силенко проспівав серцем пісні “Про отамана Зеленого” (сл. Миколи Щербака, муз. Тараса Силенка), “Буде нам з тобою що згадати...” та “Чи то грім гримить...” (на слова відповідно Юрія Буряківця та Романа Купчинського).
Роман Коваль коротко представив книжки, а поет Владлен Ковтун розповів про творчість Юрія Горліса-Горського і зачитав фрагмент книги Романа Коваля “Таємниця отамана Зеленого”.
Промовляли читач книги про дітей-розвідників отамана Зеленого – восьмикласник Роман Якимчук та його мама Марія Якимчук. Високо оцінила виховну роль книги для дітей “Таємниця отамана Зеленого” вчителька історії Валентина Сизон із с. Тарасівки.
А ще Роман Коваль розповів про Генрієту Ган, боярську підпільницю доби УНР. І закликав вшанувати її в назві вулиці та встановити в Боярці меморіальну дошку.
Про начальника 10-го повстанського району отамана Пилипа Косаря-Драника оповіла його землячка Людмила Гребенюк із с. Княжичів. Генрієта Ган входила до його підпільної організації, зокрема стала його посланницею в Польщу до ППШ Юрка Тютюнника.
Благословив зібрання капелан ЗСУ Дмитро Присяжний. У зустрічі взяли участь староста с. Княжичів Олександр Шевчук і Любов Дудич, завідувачка бібліотеки с. Княжичів. Гостей щиро вітали директорка музею Галина Терпиловська і Мар’яна Галь, начальниця відділу культури Боярської міської ради, яка кожному творцю презентації вручила подяки від міського голови Боярки  Олександра Зарубіна.
Наприкінці Роман Коваль згадав “незлим тихим словом” отамана Орлика, якого колись зобразив бандитом брехун і прислужник Москви Микола Островський. Саме йому пам’ятник стоїть замотаний у плівку на подвір’ї музею. Саме його працівники музею прославляли десятиліттями...
Роман Коваль продекламував уривок зі своєї передмови до книжки “Отаман Орлик”. “Читаючи в дитинстві роман Миколи Островського «Як гартувалася сталь», – признався Роман Коваль, – я переживав, коли Орлик зі своїми хлопцями несподівано виринав з лісової імли та обстрілював комсомольців, які прокладали вузькоколійку в Боярському лісі, щоб врятувати киян від холоду... Так, Орлик, напустив і холоду, і жару на окупантів та їхніх лакуз – він безжально рубав, стріляв і вішав, брав у заручники! Руйнував залізницю, пускав під укіс потяги, перешкоджав господарській діяльності завойовників, мобілізував селян, творив партизанські загони, роззброював і роздягав червоноармійців, робив усе можливе, щоб захистити рідну землю від російських орд, від кривавої «московської комуни». А як же з насильниками розмовляти! Терор на терор!..
А національну ідею полковник Орлик сформулював лаконічно: “Українська держава, слава борцям за неї, смерть усім, хто проти неї!”
Читайте книжки Історичного клубу “Холодний Яр”. Пізнавайте історію Визвольної боротьби. Згадайте борців за УНР, які є славними попередниками героїв нинішньої війни за нашу свободу. Книги “Це було давно...”, “Таємниця отамана Зеленого” та інші можна придбати тут: http://otamania.in.ua 
Подяка о. Дмитру та панові Миколі Власенку за вечірню екскурсію історичними місцями Боярки. Пошана Андрієві Ковальову, який встановив меморіальні дошки нашим національним героям.
На світлині – Роман Якимчук, читач книги “Таємниця отамана Зеленого”.

105 років тому, влітку 1919 року, до Переяслава, в якому шаліли від безкарності московські розбійники, підійшло повстанське військо отамана Зеленого. На припорошених обличчях то там, то там засвічувались посмішки й весело виблискували зуби – козаки раділи, що комуна під їхніми ударами тікала задерши поли.
Зелений до Переяслава увійшов стрімко, тож не всьому чортовинню пощастило втекти – 76 комуністів та їхніх підмогачів потрапили під козацькі шаблі й кулі. В той день у Переяславі скінчив своє нікчемне життя секретар місцевої комуністичної організації Бартанов. До “небесної канцелярії” відправили зеленівці й пітерського злодія Іванова, який у червні, погрожуючи розправою, відібрав у переяславців дві тисячі пудів хліба, бо, бачте, вічно голодна Москва їстоньки захотіла! Комуністичні історики стверджуватимуть, що повстанці вирізували червоноармійцям зірки на лобі. Що ж, і таке могло бути. А як же інакше чинити з бандитами!
Козацьке військо у Переяславі зустрічали радісно – на базарну площу, де колись Хмельницький закликав зігнаний дрючками “народ” вибрати ірода московського за рідного батька, вилилося ціле море щасливих людей. Лунали радісні вигуки: то батько зустрів сина, то сестра кинулася до брата, якого не бачила кілька місяців. Над людським виром маяли прапори і хоругви. Було багато священиків. А дзвони все гуділи й гуділи, скликаючи людей на майдан...
І ось настала тиша – отаман Зелений вийшов поперед старшини.
Він сказав те, що хотіли почути люди: геть Москву з її комуною і чрезвичайками!
– Віднині Україна буде вільною! – мабуть, так закінчив він промову.
– Вільна-а-а! – рознеслося майданом. – Навіки вільна-а! Слава отаманові Зеленому! Слава-а-а!..
15 липня 1919 р. отаман Зелений змив ганьбу з Богданового чола.

Роман КОВАЛЬ
Дж.: Коваль Р. Отаман Зелений. – Київ: “Наш формат”, 2014.

Павло Пилипович Антоненко народився 1887 року у Глодосах (тепер Кіровоградської області). У 1918 р. як вільний козак узяв участь у боях за станції Адабаш та Новоукраїнка. У 1919 р. приєднався до Південно-східної групи Дієвої армії УНР. Улітку 1920 р. служив у курені Низових запорожців.
У листопаді 1920 р. разом з українським військом відійшов на підконтрольну полякам територію. У 1922 р. повернувся в рідні Глодоси. За даними ДПУ, піддавав критиці московську політику грабунку українського села.
Виступав з ініціативою перейменування колгоспу ім. Леніна на честь Тараса Шевченка. Підтримував тісний зв’язок з колишніми вояками Армії УНР та розвідниками Дем’яном Берещенком та Олексою Дигасом. 8 лютого 1929 р. заарештований Зінов’євським окружним відділом ДПУ. У 1930 р. засуджений до п’яти років позбавлення волі в таборах.

Сергій МІЛЮТІН
Дж.: Державний архів Кіровоградської області, ф. П-5907, оп. 2р, спр. 11001.

Доля звела нас раптово, швидко. Ще таких молодих і сповнених жагою пізнання наших звичаїв, традицій, спраглих до звершень. Ми разом у них поринали з головою, наповнювались ними, надихалися, жили “Спасом”. Доповнювали його, насичували собою.
З першої зустрічі ми відчули спорідненість, єдність сприйняття світу і відчуття його. Зв’язалися в один міцний вузол на роки, назавжди. Нерозлийвода, двоє всюди, завжди.
Коли мене спіткало лихо, ти підставив надійне плече і тримав міцно, надійно.
Твоє перше козацьке ім’я було “Дрімай”. Ти дістав його на вишколі, нашому з тобою першому. Згодом я кликав тебе “Козак Василь” – як головного героя фільму “Пропала грамота”, бо ти нагадував його за характером, змістом, духом. Воно стало твоїм другим козацьким ім’ям та подобалось тобі, бо ти змінювався, ставався.
Ми пліч-о-пліч загартовувалися, ставали досвідченими, сильнішими. Творили, створювали, розширювали, підіймали планку. Ти став найкращим, найщирішим учителем, тренером, тим, хто веде. Завжди готовим допомогти, віддатись повністю, без залишку, щиро, безкорисно.
Ми розділили стільки приємного, захопливого, щасливого. Ціную кожен момент, зігріваюся кожним.
Ти перевертав цей світ завзято, натхненно, невтомно, і він корився тобі. Всі, кого ти торкнувся, люблять тебе.
Ти змінив багатьох на краще, створив багатьох зі світла. Вони нестимуть його далі, завжди.
Ти створив “Вихор” і став ним сам. Ще більше, ще сильніше творячи, плекаючи, викохуюючи. І тобі вдалось, він є і буде завжди. Твій осередок – це справжня родина – щира, світла, добра, міцна.
Щаслива доля зробила тебе моїм Кумчиком, і ти ним будеш завжди! Найкращим, найкрутішим!
Ти зустрів лихо поруч зі мною, як личить воїну – безстрашно, впевнено, звитяжно, стійко, невідступно! І не втратив світла в горнилі бою!
Кумчику, сумую за тобою, проводжаю, як має бути, відпускаю. Знаю, що ти вже пішов далі, бо так треба, так написано у вічності. Мати Слава несе тебе на своїх крилах у Вирій до нових світів.
Тримаю твоє світло, наповнююся ним, несу його далі. Рушай, Кумчику, рушай, учителю, рушай, воїне!
Честь! Дяка! Шана!
Світе! Здіймаємо руку до небес! Шануймо його! Він рушає!

Михайло ПРЕОБРАЖЕНЦЕВ

Юля Шевченко народилася 18 червня 1999 р., коли мені щойно виповнилося 20 років. Я дуже тебе чекала.
Я просто тебе обожнювала, відправляла твої фото в журнали на різні конкурси, бо ти була найкрасивіша дівчинка на землі.
Коли тобі було два рочки, я поїхала у Велику Британію на пів року. Я чітко пам’ятаю той день, ти була у голубенькій сукні. Коли я повернулася через пів року, ти впізнала мене, коли я прийшла в садочок тебе забирати. На питання виховательки, хто це прийшов по тебе, ти чітко всім пояснила: “Ну ви що, не розумієте? Це моя Лєна, моя Лєна, моя люба Лєна”.
Ти підросла і пішла до школи. У школі тебе всі любили.
Ти закінчила школу зі срібною медаллю, вступила в університет Ярослава Мудрого, який закінчила з відзнакою 22 лютого 2022 р., і паралельно працювала в НАЗК, бо пройшла конкурс на посаду.
На початку війни, не вагаючись, ти пішла в ЗСУ, у 47-му ОМБр, але продовжувала працювати в НАЗК. А восени 2022 р., перебуваючи в ЗСУ, вступила до аспірантури.
Ти постійно допомагала родичам хлопців, своїм хлопцям. Була правдолюбкою, завжди казала все в очі. Ти була особистістю, унікальною дівчинкою, і це не просто мої слова.
Ми з Томою дуже переживали, а останнім часом я просто не знаходила собі місця. Ми дуже переживали…
Серце просто рвалося на шматки, так я хотіла тебе побачити, напевно, щось відчувала.
Я всім казала, що маю відвезти хлопцям допомогу, і неважливо, що там з машиною.
Сьогодні я дізналася, що ти теж мала погане відчуття, ти писала, що серце вистрибує, але Томі й мені ти не сказала...
Різниця між нашим прощанням і часом смерті – кілька годин...
Я завжди за тебе і Тараса молилася, я завжди всім, як і ти, намагалася допомагати, чи хтось просив, чи не просив.
Я вірила, що добро перемагає зло, що таким людям Бог і янголи допомагають з небес. 
Але тебе у твій день янгола забрали в нас…
Я ніколи як твоя люба Лєна і хрещена мати не віддам тебе заміж, не роститиму внуків…
У мене вирвали серце.
Хочу, щоб ти була поряд і знову мене обійняла.
Я тебе люблю!!!
Прощавай, моя русалонько з довгою косою!

Олена ОСТАФІЙЧУК

За три дні перед смертю Віктор Суходольський-“Дідусік” здобув медаль “За хоробрість у бою”. А 18 червня 2023 р. загинув у черговому бою за Україну. Було рівненському козакові 55 років.
Про загибель батька повідомила на своїй сторінці у Facebook його донечка. “Герої не вмирають, правда ж, татку?” – у розпачі запитала вона...
Перед війною Віктор був приватним підприємцем, служив у військово-транспортній авіації. Із вересня 2014 р.  – доброволець. Розвідник. Снайпер.
Коли повернувся додому, відкрив YouTube-канал Didusik TV. Таку назву дав на честь улюбленого онука.
Суходольський у чат-рулетці громив тупих російських “патріотів”, весело збиткувався над ними, зверхньо-елегантно принижував їхню “честь і гідність”, публічно сякався в російський прапор... Був прекрасним пропагандистом-“русофобом”, хоробрим і веселим козаком. Як жаль!..
Сумуємо разом з родиною.
Вічна слава!

Редакція газети “Незборима нація”

Дмитро Валерійович “Грек”, Герой України (посмертно), народився 22 червня 1997 р. в селищі Сартані неподалік Маріуполя. Здобувши освіту в Харківському національному університеті будівництва та архітектури, став інженером – фахівцем із металобетонних конструкцій. Працював керівником відділу.
24 лютого 2022 р. добровільно вступив до тероборони міста Києва. Згодом його перевели до ССО “Азов” (3-тя Окрема штурмова бригада), де він став головним сержантом взводу. Побратими згадують Дмитра як розумного та сміливого воїна. За ним не страшно було йти в бій.
Після звільнення Півдня України виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку. На початку 2023 р. направлений до м. Бахмута.
16 січня 2023 р. під час російського штурму Дмитро з двома побратимами втримав оборону, а потім контратакував ворога. Під час атаки ворожа куля обірвала його життя.
Тепер йому навіки 25!
Назавжди в строю!

Ігор ЦАРИК

Володимир Статій-“Білий” був добрим, щирим і чуйним чоловіком.
У зоні АТО воював близько трьох місяців. Бронежилет одягав рідко, казав, що в ньому важко і душно. А ось із гранатами не розлучався. Володя не раз казав: “У полон не здаватися. Якщо йти з життя, то забирати із собою всіх, хто по нас прийшов”.
Володимир Статій народився у Львові 1974 року. Грав за команду з регбі “Сокіл”. Боронив Україну у складі 5-го Окремого батальйону ДУК “Правий сектор”.
Востаннє зустрів ранок 25 липня 2014 року.
Напад був неочікуваний. Козаки саме відпочивали біля с. Пісків на Донеччині… Діставши поранення в живіт, оточений терористами, козак “Білий” підірвав себе гранатою, забравши із собою на той світ чотирьох ворогів...
Поховали Володимира Михайловича Статія 28 липня на місцевому цвинтарі в с. Рясному-2 біля батьків – як він і заповідав...

Дж.: Незборима нація (Київ). – 2014. – Ч. 9 (343). – С. 3.

Проти ночі на 12 липня 2014 р. під с. Межипіллям, неподалік Донецька, терористи несподівано, з трьох сторін, атакували роту батальйону територіальної оборони “Дніпро-2”. Першими їх побачив Василь Косенко…
– Був він життєрадісний і веселий, – розповів друг дитинства Андрій Коваленко із с. Багатого. – Нікому ніколи не чинив зла, завжди був готовий прийти на поміч.
Сусіди казали, що у Василя добре серце. У дитинстві доглядав собак і кошенят, які не мали господарів, а потім просив односельців узяти їх – щоб не загинули.
– Ви ж хороша людина, – казав, – візьміть.
Ніколи не боявся роботи. Його на один день відпустили з Маріуполя додому. Мати вмовляла залишитися.
– Ти вже своє відвоював, залишайся. Я з лікарями домовлюсь, покладемо в лікарню, нехай тепер інші воюють.
Він подивився на маму…
– Я не можу відмазуватися, там мої друзі воюють.
Його тіло привезли через два дні.
Йому йшов 22-й рік.

Дж.: Незборима нація (Київ). – 2014. – Ч. 9 (343). – С. 3.

Максиме, твоє нежиття не приймає моя свідомість. Але я щаслива, що ти був. На пам’ять у мене залишилися дві твої збірки з твоїми підписами. А ще плівкові фото, які ти зробив на Донеччині. Тепер це мій особистий скарб. Твоя вічність, життя і ти сам залишаться в поетичних рядках.
Максе, я так рада, що ми зустрілися випадково в переддень Нового року. Це було неочікувано. Тоді не відчувалося, що це остання зустріч і це остання подарована тобою збірка. Ми не були дуже близькими друзями. Проте твоя лагідна вдача огортала сповна, коли ми бачилися чи списувалися.
Воїн із тендітною душею. Сильний дух із чуйним серцем. Цей чоловік був повен ніжності та турботи.
Пишу це все і не вірю.
Дякую за твій чин. Дякую, що був.
Подумки пригортаюся до тебе, як при кожній нашій зустрічі.
Честь!

Марина МІРЗАЄВА

Останній зойк...
Моя голова котиться від посадки до посадки
як перекотиполе
чи м'яч
мої руки відірвані
проростуть фіалками навесні
мої ноги
розтягнуть собаки та коти
моя кров
вифарбує світ у новий червоний
Pantone людська кров
мої кістки
втягнуться в землю
утворять каркас
мій прострелений автомат
заржавіє
бідненький
мої змінні речі та екіпу
передадуть новобранцям
та скоріше б уже весна
щоб нарешті
розквітнути
фіалкою.

Максим КРИВЦОВ

Під м. Вовчанськом на Харківщині загинув Микола Коханівський-“Буревій”. Йому було 53 роки. На війні проти Росії – з 2014 року. Брав участь у найважчих битвах та йшов у бій разом зі своїми козаками.
Коханівський розпочав формування підрозділу на базі 1-ї Київської сотні ОУН ім. Євгена Коновальця. Був командиром “Добровольчого руху ОУН”.
23 травня 2014 р. 1-ша Київська сотня ОУН приєдналася до батальйону “Азов”. Бійці підрозділу допомагали звільняти від ворога Маріуполь.
Від 31 грудня 2014 р. до 24 січня 2015 р. керував бійцями свого батальйону під час захисту Донецького аеропорту.
У лютому 2022-го батальйон “ОУН” обороняв Лютіж на Київщині, Потім брав участь у боях на Донеччині. “Він був кращим з кращих. Він був Другом, соратником, рідним з найрідніших”, – повідомила Роксолана Хмара.
Вічна слава!

Денис казав мені: “Мамо, як тобі будуть телефонувати й говорити про те, що мене вбили, що я загинув, ти не вір”.
 Тепер я приходжу на могилу і кажу: “Денисе, я не вірю. Ти живеш, ти будеш жити, ми тебе пам’ятаємо, всі будемо пам’ятати”.

Марія АНТІПОВА

В ютубі поширено інтерв’ю з Михайлом Рєзніковічєм, донедавна генеральним директором – художнім керівником Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки (1994 – 2022) (нині Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки). Це інтерв’ю з Михайлом Ієрухімовичем записав такий собі “председатель телерадиовещательной организации союзного государства Николай Ефимович”...
Рєзніковіч покинув Київ у листопаді 2022 року. Виїхав до Лондона, при цьому ще якийсь час залишався на своїй посаді в театрі імені Лесі Українки. Рєзніковіч – відома в українському театральному і загалом культурному середовищі особа, Герой України, “народний артист Української РСР”, Шевченківський лауреат...
Виявляється, цьому “украінскому рєжісьору с русской душой” (так було в титрах) “больно всьо, что проісходіт в Украінє”. Це він повторює впродовж інтерв’ю багато разів, уточнюючи, що саме йому “больно”: “Я не могу принять, я не могу смириться с тем, что уничтожается последовательно в последние два года великая русская культура”. За його словами, без цієї самої “культури” усіх нас, українців, чекає “оскоплєніє”.. Для Рєзніковіча “больно” не смерті й горе тисяч і тисяч українців, заподіяні “прєдставітєлямі вєлікой русской культури”, не руїни наших міст і сіл, ними спалених, не мільйони знедолених українців-вигнанців, змушених поневірятися в чужих краях…
“Я человек двух стран. У меня две родины – Украина и Россия, – каже далі Рєзніковіч... – Люди в Украине и люди в России очень близки. Искусственный разрыв в Украине ни к чему хорошему не приведет. Но это пройдет…”
Невже ця людина русского міра, цей совок десятиліттями очолював театр імені Лесі Українки, авторки “Боярині”?..
І з ним носилися як дурень з писаною торбою, цитували його висмоктані з пальця повчання, друкували, нагороджували, слухали претензійні мудрування…
Цього “украінскаво рєжісьора с русскай душой”, виявляється, хвилює, що в нас знесли пам’ятника Пушкіну. Але його чомусь зовсім не турбує, що російськими бомбами і ракетами вбивають українських дітей...
І чому це Рєзніковіч любить “вєлікую русскую культуру”, сидячи в Лондоні, а не, скажімо, у рязані, у сизрані чи в пензі, у цих духовних столицях лаптєподібних глубінаріїв?.. Ні, він її “любить”, сидячи десь далеко, на “тлєтворном загнівающєм Западє”...
Що ми ще дізналися цікавого від нашого майстра сцени? Виявляється, від “аднаво французскаво профєссора” під час гастролей театру Лесі Українки по Європі Рєзніковіч почув те, що, за його словами, він запам’ятав на все життя. Зі слів цього режисера, є три кити, на які спирається вся велика європейська культура: античність, Відродження і… “русская літєратура ХІХ вєка”... Das ist fantastisch! Разючу річ сказав анонімний “французький професор”!..
Втім, якщо говорити про місце “немитої” росії серед світових цивілізацій, то краще від самих росіян про це не скажеш. Російський філософ Ільїн називав свою батьківщину “найпаскуднішою, до блювоти найгидкішою країною у всій світовій історії”.
Філософ Петро Чаадаєв казав, що Бог створив росіян тільки для того, щоб показати іншим народам, як не можна жити. Достоєвський: “Росіяни – народ, який блукає Європою й шукає, що можна зруйнувати заради розваги”.
Кілька разів Рєзніковіч повторив, що “собитія” в Україні нічим добрим не закінчаться...
Рєзніковіч мав убогий і жалюгідний вигляд. “Жалкоє зрєліщє”.
Ви зробили свій вибір, господін Рєзніковіч, на користь “вєлікой русской культури” – тепер вдягайте, pardon, лапті, косоворотку і заводьте вошей. В Україну вам дорога закрита... Такою є доля колаборантів – вони зрадники свого народу, своєї країни, і їх зневажають і об них витирають ноги там, куди вони перебігли...

Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ, голова Національної спілки письменників України

1. Створення шедевра не терпить суєти.
2. Осяяння сяє на вістрі зосередженості.
3. Вогонь сердець митців зігріває серця богів.
4. Велика політика робиться за рахунок маленьких людей.
5. Усі наші біди від бідності – матеріальної, духовної, інтелектуальної.
6. Терпіть, люди, завтра буде краще! Ніж післязавтра.
7. Самовладання – найкращий спосіб самомаскування.
8. Чим нижче рейтинг політика, тим менше він довіряє рейтингам.
9. Замахуючись сокирою, кат здається собі невідпорним.
10. Повага до клієнта – це вудочка, на яку ловлять його гроші.
11.  Так, він плюнув йому в душу, зате від душі.
12.  Стань справжньою скотинякою – і все стадо піде за тобою.
13. Ми любимо природу, особливо ту її частину, яка їстівна.
14. Творча сваволя генія вища за закони жанру.
15. Якщо потрібно для справи, з чужими витратами не рахуються.
16. Людина – тінь на перехресті доріг долі.
17. Перший гріх солодкий, останній – гіркий.
18. Головна вада ідеальних жінок – вони набридають швидше.
19. Правда людини – це те, що виправдовує її брехню.
20.  Для чого змушувати, якщо можна звабити?
21. Час – легкий бриз на поверхні Океану Вічності.
22. Скаржитись на людей пізно, якщо ти зайнявся політикою.
23. Що є істина? Істина не стільки “що”, скільки “як”.
24. Хто занадто палко розкаюється, довіри не викликає.
25. Поки ти потрібен іншим, є за що дякувати долі.

Андрій КОВАЛЬ, історик
(1956 – 2022)

На світлині – Андрій Коваль (ліворуч) і Роман Коваль. Таїланд.

З Юрієм Юзичем продовжуємо реконструювати біографії наших “подєбрадців”. Дійшла черга і до підстаршини Івана Івановича Ткаченка із с. Білої Криниці Вовчанської громади на Харківщині, лицаря Залізного хреста (ч. 425).
Мене вразив такий епізод... “Ніколи не забуду, як мене, найменшого в родині, – згадував молодший брат Борис, – Іван любив і навчав любити Україну. Одного разу він дав мені вірш Івана Франка «Не пора, не пора» і сказав: «Вивчи напам’ять – отримаєш від мене гарний дарунок, як не вивчиш – вибачай». І я вивчив. Коли ж оповідав вірша з пам’яті, він пригорнув мене, поцілував і дав обіцяний цінний дарунок”.
А в прощальному слові брат Борис стверджував, що Іван Ткаченко був підвищений до “хорунжого панцерного залізничного куреня”, а також що він служив в особистій охороні Головного отамана Симона Петлюри. Борис писав: “Під кінець 1919 р. [Іван] зустрівся зі своїм братом Олександром – машиністом вантажного потягу на тому самому відтинку фронту. Зустріч була радісною, але короткою. Під час останніх тяжких боїв брати розгубилися. У грудні 1920 р. брат Іван був інтернований у таборі м. Страдом у Польщі і пробув там до травня 1921 року”. Саме тоді він – після наполегливих пошуків – знайшов брата Олександра, який працював машиністом залізничного вузла. Довідавшись, що той хоче повернутися на Батьківщину, окуповану москалями, щоб допомогти стареньким батькам та школярам братам і сестрам, Іван намагався відговорити брата, та марно. Олександр повернувся, закінчив Харківський технологічний інститут, працював головним інженером-архітектором у Харкові, а 1937 року його заарештували і за ним і слід пропав.
Іван Ткаченко похований у м. Міннеаполісі на цвинтарі Сансет Меморіал-Парк, поруч із генералом-хорунжим Костянтином Смовським.
Маємо мрію зібрати усі оновлені (виправлені і розширені) біографії з трьох томів нашого видання (Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю. “«Подєбрадський полк» Армії УНР”) в один том.
А для цього нам треба встояти в боротьбі з лютим ворогом, проти якого сто років тому боролися герої нашої енциклопедії Визвольної боротьби “«Подєбрадський полк» Армії УНР”).

Роман КОВАЛЬ
Придбати т. 2 і т. 3 згаданого видання можна тут: http://otamania.in.ua  
patreon.com/otamania

Учився на бармена, а став штурмовиком бригади “Лють”. 22-річний Тимур Веклич-“Вермут” каже: “Десять років тому, коли тільки почалася війна в Україні, я в школі малював малюнки, які передавали в армію…”
Тепер Тимур б’ється за Україну на Харківщині.
Козакам слава!

Шановний Романе Миколайовичу! Мене полонили Ваші герої – Юрій Горліс-Горський, отаман Орлик, доблесні “подєбрадці”, Микола Аркас, Микола Міхновський, Петро Болбочан, жінки, що віддали свою юнь на відродження України.
Як багато цікавого я почерпнула для себе! Дізналася про матір Олександра Кіцери, який працював у Бібрці й лікував свого часу мене (часто хворіла на ангіну). Разом добиралися до станції Великі Глібовичі, звідки поїздом приїздили у Львів. Автобусного сполучення в 1950 – 1960-х зі Львовом ще не було.
Пам’ятаю, як красивий кучерявий юнак вів вечори в Будинку культури. Казав, що його дід родом із с. Любешки, тому він вибрав місце праці в Бібрці. Із с. Любешки походить також моя мати. Мій батько (1897 р. нар.) в Першу світову війну воював на Італійському фронті (про що свідчать світлини в домашньому архіві), а дід пана Олександра був у січових стрільцях – воював за Україну.
З книги “Жінки у Визвольній війні” дізналася, що Нуся Нєментовська, дочка бібрської учительки Уляни Кравченко (Юлії Шнайдер, яка вчителювала в 1881 – 1884 рр.), була сестрою милосердя разом з дочкою Івана Франка Ганною в Нойгаммері в Німеччині. Довідалася про трагічну долю її чоловіка – доктора Петра Ключка, катованого росіянами. Сталін, дізнавшись, що Петро Ключко – зять Івана Франка, наказав його відпустити, але життя покинуло змордоване тіло.
А яка велич подвигу Тіни Пекарчук, Людмили Бризгун, Олександри Соколовської! Кожна Ваша книга – це неоціненний скарб.
Очолити державу має добрий знавець історії отчого краю.

Марія СИДОРЕНКО
Бібрка, Львівщина

Ростислав Самбук писав детективи про радянську міліцію і пригодницькі твори про російських розвідників у час Другої світової війни. У книгах “Ненависть”, “Останній заколот” борців за незалежність України в 1918 – 1920-х рр. зображував бандитами. У книгах “Жорстокий ліс”, “Буря на озері”, “Гіркий дим”, “Валіза пана Воробкевича” бандитами та продажними агентами іноземних розвідок уже зображував членів ОУН і вояків УПА.
У Вікіпедії написано, що він український письменник.
Насправді ж він антиукраїнський письменник.
Вихваляв Москву, ганьбив вірних синів України, а в історії залишився як український письменник?!

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ

“Таємниця отамана Зеленого” Романа Коваля – 250 грн. ДОДАЛИ ЦЮ КНИГУ?!
“Це було давно” – 140 грн.
“Шляхетні серця” Романа Коваля – 300 грн.
“Побратима мого зачепила куля вражая” Романа Коваля – 200 грн.
Микола Міхновський, “Самостійна Україна” – 300 грн.
Роман Коваль, “Філософія сили” – 115 грн.
“Український націоналізм” (упорядник Олег Однороженко) – 385 грн.
“Тарас Силенко, співець непримиримої України” – 350 грн.
Роман Коваль, Коростишів у боротьбі за УНР. 1917 – 1921 рр. – 175 грн.
Роман Коваль, Юрій Юзич. Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи. – 550 грн.
Роман Коваль, Юрій Юзич. Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи. – 300 грн.
Роман Коваль. “Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930” – 350 грн.
Роман Коваль. “Житомирщина в боротьбі” Романа Коваля – 300 грн.
Роман Коваль. “Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 400 грн.
Роман Коваль. “Здолати Росію” – 350 грн.
Микола Аркас. “Історія України-Русі” – 200 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” / Упорядник Р. Коваль.  – 175 грн.
Роман Коваль. Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 100 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 2) – 150 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрію Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 3) – 350 грн.
Роман Коваль. “Тиха війна Рената Польового”–  300 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич. Сумщина в боротьбі – 500 грн.

Щиро дякуємо добрим людям, які допомогли нам відкрити 22 червня чотири нові пам’ятники на Меморіалі козакам-добровольцям у Холодному Яру.
Повідомляю, що збір закрито.
Звітую за надходження коштів на 29-ті вшанування героїв Холодного Яру за період 20 – 24.06.2024. Щиро дякуємо благодійникам: Д. Федосенко – 150 грн, добродій(ка) – 199 грн, Міла Бельмега, Наталія Романова – по 200 грн, Тетяна Купріянець – 500 грн, Віктор Кривуля, Володимир Захарук, Леонід Ключніков – по 1000 грн, Володимир Пастушок – 2000 грн, Катерина Шара – 2250 грн, Геннадій Антіпов, Максим Селюзкін – по 3000 грн, Alexander Pieper – 4100 грн.
Зібрано: 537300,02 грн. Витрати: 492977,57 грн. Залишок: 44322,45 грн.
Решту коштів використаємо під час XXX вшанувань Героїв Холодного Яру.
Цього року ми гідно вшанували полеглих героїв!
Вічна їм пам’ять!

Роман КОВАЛЬ, голова оргкомітету 29-х вшанувань героїв Холодного Яру