Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2022 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


січень_2022

    > Данило Володимирович Перцов
    > Україна в небезпеці!
    > Найвища нагорода
    > Леонід Проводенко-“Козак”
    > “Правий сектор” просить допомоги
    > На честь отаманів
    > Носити вечерю
    > Сповідь українськомовної киянки
    > “Шаблями й багнетами”
    > У верхів’ях Чорного Черемоша
    > Ігор Зінич-“Псих”
    > Любарський отаман Соломінський
    > Петрові Филоненку – 125 років!
    > Кінно-кулеметна сотня Салька Ротенберга
    > Козацька Одеса осиротіла
    > Розум бачить, мудрість передбачає
    > Курінний УПА з Полтавщини
    > Валерій Петрович Дяченко
    > Передплачуйте “Шлях Перемоги”!
    > ВИДАННЯ ІСТОРИЧНОГО КЛУБУ “ХОЛОДНИЙ ЯР” 
    > Газета “Незборима нація” за січень 2022 р. у форматі *pdf

Данило Володимирович Перцов

(10.01.1973, Київ – 5.12.2021, Київ)

Данило Перцов, учасник божественного гурту “Хорея Козацька”, народився в сім’ї відомих художників-графіків. Член Національної спілки композиторів України, виконавець старовинної музики. Музикант-мультиінструменталіст, зокрема грав на шалмеї (різновид сурми), поморті та цинку (корнет). Захоплювався поезією Володимира Свідзінського.

Помер через ковід-19. Багато друзів висловили свій розпач. Ось їхні думки:
“Неоціненний геній сучасності, композитор, співець, збирач старовинної української та європейської музики, майстер-реставратор старовинних інструментів, патріот України – учасник Революції Гідності з першого до останнього дня...” (Неля Франчук).
“Данило був рафінованим і тонким цінителем літератури, музики і поезії” (Варвара Гончарова).
“Для багатьох ти великий композитор, самобутній виконавець стародавніх творів і умілець гри на екзотичних інструментах” (Роман Кабачій). 
“Він був ідеальним сковородинцем, абсолютно невловимим для раціональної прагми світу” (Варел Лозовий).
“Мінливий, чутливий, натхненний” (Любов Плавська).
“Людина неймовірної харизми, завжди щирий і відкритий, надзвичайно глибокий музикант, мультиінструменталіст, композитор і дослідник, яких справді дуже мало” (Рост Татомир).
“Найвеличніший музикант, композитор, перекладач, прекрасний душею, світло української нації, патріот... Чистий як вода, блискучий як кришталь. Людина масштабу Відродження” (Олена Кошшай).
“Я слухаю «Хорею Козацьку» вже багато років. Я люблю музичні ансамблі, особливо ті, що грають поза звичним західноєвропейським каноном, а «Хорея Козацька» справжня зірка в тому сузір’ї. А Данило Перцов був справжньою зіркою того ансамблю” (Стівен Ерік Флюсті, Портленд).
“Надійний як скеля – ось який він був. Йому можна було віддавати найскладніші тексти – кепсько написані й абсолютно зубодробильні... І бути цілком спокійним – з буркотінням і прокльонами, але Перець зробить, зробить вчасно і охайно. А можна було віддати текст молодого автора-геймера, обдарованого, але недосвідченого – і Перець доведе текст до блиску, делікатно і влучно... Це взагалі була його властивість – перетворювати все, чого б він не торкався, на непересічне явище. Так само як і надзвичайна, палка вірність – і людям, і справі. Лицар він був, надійний, відданий, звитяжний... Сміливість – абсолютна і бездоганна, сміливість інтелектуальна і просто людська – ключова риса його особистості. І після Помаранчевої революції Данило знайшов найефективнішу точку прикладення своїх культурницьких можливостей – разом з «Хореєю Козацькою» розпочинає велику Працю, в майже містичному сенсі. Відновлення, оприявнення із забуття самого духу українства. Вглиб, до основ, крізь родючий культурний ґрунт аж до скельного підґрунтя, на якому стоїть будівля нашої культури” (Мирослава Барчук).
А ось короткі історії з його життя: “8 грудня 2013 р. вдень у Києві відбулася велелюдна хода. Людське море розлилося широко, приплив був такий високий, що сягав печерських пагорбів. Люди в якомусь радісному русі з’єднувалися в компанії, розходилися, знову з’єднувалися, у холодному вологому повітрі фізично відчувалося піднесення. Ми з Данилом і ще кількома знайомими опинилися на Печерську, раділи, хлопці співали з якимись абсолютно незнайомими людьми. І тут комусь із нас зателефонували друзі з Бессарабки з надзвичайною, приголомшливою новиною: повалено Леніна! Перець застрибав від радості, несамовито заволав: «Впала остання з веж Арканару!!!» І поліз обійматися. І ми мерщій помчали вниз, до місця події” (Тетяна Кохановська).
“Одним з улюблених композиторів Перцова був Гійом де Машо, великий французький композитор і поет ХІV століття. Гадаю, що в пачці нот, яку Данило постійно носив у своїй торбині, завжди було декілька шансонів і балад Машо, і багато кому довелося взяти участь у спонтанному їхньому виконанні, коли за найрізноманітніших обставин Перцов міг дістати ці ноти й запропонувати: «А чи не зіграти нам ось це?»” (Євген Ларіонов).
“Це було ще у 1990-х. Десь у середині. Данило Перцов захопився лицарським фехтуванням та вступив чи не в найперший клуб історичної реконструкції у Києві. Домовилися стрітися. Даня прийшов на здибанку у повному обладунку – у плащі, кольчузі, в ялових гостроносих чоботах до коліна, із серцеподібним щитом-пельтою на спині. Шолом з розкосооким заборолом, щось на кшталт Ейзейнштейнового Олександра Невського, у наплічнику. І меч, прямий, ручної ковальської роботи… У ютубівському ролику «Хорея Козацька» виконує старовинний лицарський гімн, що співали перед битвою середньовічні воїни, від Нормандії на заході до Русі на сході, – на українські слова пера князя Василя Острозького. У тому хорі й голос Данилка вчутно. Та неповторний гук його корнета” (Варел Лозовий).
“Він вражав із перших нот, з перших хвилин спілкування. Тільки зовсім нещодавно були на «Кобзарському таборі у Крячківці», де співали біля нічної ватри «Пийте, браття, попийте». А коли Данило почав виконувати твір про королеву Ядвігу, то я відчув, немов він мене переніс у ті далекі часи. Наскільки сильно він відчував музику, яку виконував, творив” (Михайло Гречкин). 
“Мій дуже давній друг. Міцний як дуб. Не схожий на сучасних одноденних. Екстравагантний, благородний і тонкий. І з торбою, напханою книжками, сопілками і нотами, пішов своїми чоботами шляхом незбагненним у вічну ніч чи в нескінченне світло. Чистим звуком до Бога хай летить твоя душа” (Сергій Фоменко).
“Тепер Данило гратиме в оркестрі пана Бога” (Володимир Щербина).
“Наш дорогий Данилко, наш щирий друг і дорогий брат... О, пом’яни Ти, Боже, його світлу та правдивую душу в житлах світлих і праведних, де святі твої спочивають! Хай співає наш Данилко в небесному хорі все улюблене й недоспіване! Хай грає в небесному оркестрі оту незбагненно величну й концептуальну музику – «музику невимовних сфер»! П’ємо і ллємо на землю вино, співаємо і ллємо сльози...” (Тарас Компаніченко).
“Хотіли 2022 року організувати фестиваль старовинної музики і запросити Данила Перцова у журі та провести лекції і майстер-класи. Тепер це неможливо, але ми присвятимо цей фестиваль Його пам’яті” (Магдалена Зелінська).
“Друзі, є ідея видати спільнокоштом книгу про Данила Перцова, куди б увійшли спогади про нього, дослідницькі статті (вони є), інтерв’ю з ним, а також його власні статті й есеї, концепти до музичних творів, анотації, передмови тощо. Адже вже за життя Данилка ми розтягували його на цитати, правда ж? Як гадаєте, зможемо?” (Олеся Найдюк).
Данило Перцов брав участь і у вечорах Історичного клубу “Холодний Яр”, зокрема у вечорах пам’яті отамана Зеленого – у Києві та Обухові. Пригадую, як колись під час виступу з Тарасом Компаніченком у Київському будинку вчителя Данило двічі чи тричі взяв не ту ноту. Страшенно переживаючи, він став на коліна і вибачився перед залом, а потім опанував себе і далі з Тарасом та іншими хлопцями з “Хореї Козацької” наповнив історичну залу неповторними музичними звуками.
Нехай ця публікація стане і нашим вибаченням перед великим музикантом, що ми не подякувала належно і вчасно за його музичні дари за його життя.
Вічна пам’ять!

Підготував Роман КОВАЛЬ

  



Україна в небезпеці!

Ми на порозі ескалації воєнного конфлікту з боку Росії.
А чи готові ми до гарячої фази війни не тільки на Донбасі, ми – як громадяни, і ми – як держава? Чи мобілізували всі наявні ресурси? Чи думаємо тільки про це?!
Більшість експертів заспокоюють, тільки і говорять про те, що Росія просто бряцає зброєю і що на війну “не наважиться”. Політологи публічно обговорюють питання, чи “наважиться” Путін дати наказ своїм військам перейти кордони України. 
Яка невідповідна лексика! Росія не наважиться на війну?! Та для неї це улюблена і бажана справа. У війні Росія почуває себе як риба у воді.
Для неї війна – це спосіб досягти своєї мети знову бути зверху.
Ми мали щастя, мали унікальний привілей 30 років жити і творити в Самостійній Україні. Тепер, коли Росія зосередила на наших кордонах, малозахищених кордонах, а то й не захищених взагалі, армади свого війська, існування нашої держави під загрозою. Україна в небезпеці!
Закликаю припинити політичні чвари і готуватися до відбиття загрози. Готуватися і психологічно, щоб війна не заскочила нас несподівано. Хочемо миру – мусимо готуватися до війни. Слава борцям за волю України!

Роман КОВАЛЬ



Найвища нагорода

Від імені всього Добровольчого українського корпусу “Правий сектор” вітаю нашого побратима – командира 1-ї Окремої штурмової роти ДУК ПС друга “Да Вінчі” (Дмитра Коцюбайла) з наданням найвищої державної нагороди – Герой України!
Служіння Нації та боротьба з російським окупантом високо оцінені.
Це нагорода підкреслює, що “Правий сектор” не бандформування, як кажуть наші недруги і вороги, а структура, яка народжує героїв.

Командир ДУК ПС Андрій СТЕМПІЦЬКИЙ (ЛЕТУН)



Леонід Проводенко-“Козак”

5 років тому, 28 грудня 2016 р., поблизу сел. Крутої Балки Ясинуватського р-ну Донецької обл. загинув Леонід ПРОВОДЕНКО-“КОЗАК”, громадський інспектор з охорони довкілля Державної екологічної інспекції в Луганській області, командир відділення розвідувального взводу 12-го Окремого мотопіхотного батальйону “Київ” 72-ї Окремої мотопіхотної бригади ЗСУ. В останньому своєму бою знищив двох найманців. Прикриваючи відхід своєї групи, загинув. Розлючені сепари забрали тіло й збиткувалися над ним, відзнявши це на відео та виклавши в Інтернеті. 
Вічна слава!



“Правий сектор” просить допомоги

У бійця ДУК ПС, який на війні з 2014 р., на рахунку якого великі бойові здобутки,  друга “Кума” виявили саркому в ділянці таза. Він батько 7 дітей  і зараз дуже потребує грошей на лікування.
Допоможіть зберегти життя героя, допоможіть діткам не втратити батька.
Номер рахунку 4731 2196 4103 8538, Сенчишин Надія Василівна.



На честь отаманів

Попри мовчазний опір і байдужість більшості, все ж у с. Йосипівці Новомиргородської ОТГ на Кіровоградщині 19 листопада 2021 р. встановлено меморіальну дошку на честь отаманів Холодного Яру Ларіона Загороднього та Олександра Кваші. Спорудження дошки ініціювали представники ВО “Свобода” Юрій Никитенко і Микола Хмельницький та нащадки холодноярських отаманів Віталій Кваша і Віктор Загородній. Встановили дошку на приміщенні місцевої сільської бібліотеки. На ній вказано роки життя та обставини загибелі отаманів. Її офіційне відкриття планується на квітень, коли Україна вшановуватиме героїв Холодного Яру.

Олена СКОЧКО



Носити вечерю

Найперший мій, найдавніший спогад: скраю на скрині, застеленій клейонкою, стоять один на одному три білі калачі, а в їхній отвір вкладена велика вощана свічка – дідунь Ксень ізсукали й принесли, бо мають вулики. Це – Святий вечір. На інший край скрині мама ставить миску з гарячою кутею – хай вистигає. Зачудовано дивлюсь на те все згори, лежачи на теплій печі…
Пізніший спогад: мені нетерпеливиться, бо день уже перевалює за половину і скоро маю йти до найближчих родичів – “нести вечерю”. То щоб же ж не дуже звечоріло, як буду вертатись!
Мама вже зав’язала в білу хустинку калач – вибрала найменший, аби мені було легше носити, і перепитала, чи вмію до ладу казати “Добрий вечір! Будьте здорові з Різдвом. Просили мама й тато на вечерю – і я прошу”. Та уточнила, чи знаю, до кого маю підряд заходити: найперше до бабки Марти, потім до тітки Федори, тітки Марфи, тоді аж ген за церквою – до тітки Марії Осихи, а через дорогу від неї – до тітки Настасії Комарихи. Це в один бік нашої перії. Після цього маю вернутись додому, занести дари і піти в інший бік – аж до Гени та баби Ганни. І вже наостанок зайти до тітки Їрини Гедзиньки, татової двоюрідної сестри, що живе з нами в межу…
Тітка Їрина, розв’язавши мого вузлика, дивується: “Це ти в кого вже була, що так багато надавали?” – “В Гени і баби Ганни”, – кажу гордо. Гена, моя двоюрідна, вже одружена сестра, завжди дає багато всього: смачних домашніх пряників, яблук, цукерок та ще і якийсь подарунок. Цього разу вона збирається класти до вузлика літнє платтячко: “Ану підійди – не мале буде? Бо брала на око”. Гена прикладає плаття до моїх плечей, воно довгувате, але не страшно, до літа підросту. А дядько Вася ще й наготував мені гроші: “Це тобі на книжки. Не загуби ж дорогою!”
Летіла від них мов на крилах... 
Тітка Їрина статечно дякує, що я прийшла з вечерею, що мама не забула мене послати до них, і докладає до мого калача свої дари – пряники й цукерки, зав’язує вузлика і теж дає мені кілька мідяків. Уже й не ховаю їх, а так у кулаці й несу. Бо скільки там того несіння? Через перелаз, попід стіною шопи, мимо криниці – і я вже вдома…
Щаслива, викладаю гроші на стіл, роздягаюсь, мама розв’язує мого вузлика і, весело перепитуючи: “А це хто дав?”, розглядає принесені дари. Генині пряники чудують її найбільше: “Ну ж і вміє, нівроку їй, такі гарні спекти!”
Потім мама сортує все моє надбання: пряники – в одну купку, яблука – в іншу, горіхи й цукерки – ще в іншу: “Будеш мати, що брати до школи». Молодші брат і сестра, що аж мунькають від нетерплячки, нарешті отримують своє вгощення.
Треба сказати, що перші роки, поки я була зовсім мала, хтось із старших водив мене по родині. А як підросла і вже пам’ятала, де хто живе, то обходила всіх сама. І було великою образою – обминути в ці свята когось із рідних. Тож задовго до Різдва на ярмарку знов і знов, ніби мимохіть, вони нагадували мамі: “Присилайте Наталю з вечерею…”
На другий день Різдва, 7 січня, зранку я рушала до родичів, які живуть трохи далі: аж ген до Петрунів на шляху – баби Тодоски, тітки Тамари, а тоді – до завжди веселої й голосистої тітки Галі, яку відпитувала чи не під самою Крушинівкою. Не спочиваючи вдома (бо ж після обіду буде колядка!!!), швиденько навідувалась на інший край села – до Мамонів: баби Гані, її дочки Явдокії та миролюбного й доброго дядька Петра, зятя. Ох, яким же смачнющим варенням із дерену (кизилу) завжди вгощала мене баба Ганя! А мама варення не варила – не було з чого і не було цукру.
У ці два дні мене, малу, так обдаровували, що я, бувало, ледь волокла свою розповнілу хустку з калачем, раз за разом ставлячи її на сніг та обдивляючись, чи не висмикнувся якийсь кінець і не губляться-сіються дорогою різні дОбра. Вдома відхекувалась і трохи нарікала. Тож на наступний рік уже домовлялися, що хтось із старших – це випадало здебільшого дідуньові Ксеню – мене перестріне коло церкви і забере дари, а я з калачем у хустинці зайду наостанок до матки Явдокії та дядька Гантона…
Розводитись балачками не випадало. Мої відвідини родичів були короткими: привітати з Різдвом, чемно взяти дари, трохи розказати – коли, звісно, питатимуть – про наше непросте життя-буття. Мама завжди застерігала: “Ти там не дуже розбалакуйся, притримуй язика за зубами…” Бо ж, якщо чесно, у нашій сім’ї бувало всяке. А родичі не раз хотіли скористатися слушною нагодою та уточнити деякі новини й чутки, які доходили до них. Особливо це полюбляла баба Ганя Мамониха, татова сестра…

Наталка ПОКЛАД

  



Сповідь українськомовної киянки

У Запоріжжі, звідки родом моя мама, є вулиця, названа на честь дідуся, українського письменника Олександра Авраменка, якого я ніколи не знала, бо він помер надто молодим. А бабуся, з якою я виросла, була редакторкою і перекладачкою дитячої літератури з російської українською. Вона завжди розмовляла зі мною українською, мама – по-різному, але замість колискової читала мені напам’ять українську поезію. А в 5 років, коли інші діти декламували “В лєсу раділась йолочка”, я цитувала Лесю Українку: “Я була малою горда, – щоб не плакать, я сміялась”. І ці рядки супроводжували мене ще багато років у спробах вистояти у власній боротьбі за мову.
В одному з центральних районів Києва, де я навчалася в начебто українській школі, вчителі старшого віку вели уроки російською, а молодші – українською, часто недолугою, яку використовували лише на заняттях. Викладачка ж української мови переїхала з якогось райцентру, де була вчителькою російської, щоб перевчатися. Отже, у моїх бездоганно грамотних творах (бо ж з 11 років редагувала разом із бабусею рукописи) вона знаходила уявні помилки, слово “светр” виправляла на “світер”, а “брати участь” – на “приймати участь”, і ставила мені низькі оцінки за це. Я ж ставала на стілець, брала з високої полиці орфографічний словник і показувала їй, що це не мої помилки, а її.
У класі на 30 учнів, крім мене, українською розмовляли лише двоє досить мовчазних дівчат. Це мене дивувало, але я не переймалася десь класу до 7-го, коли це стало навіть не проблемою, а якимось страшним сном для мене. На кожній перерві мене обзивали, ображали. Запитували: “Ти чьо, нє можеш по-нормальному ґаваріть?”, “Асобєнная тут нашлась?”, “Хватіт викабєніватся, атвєчай, как к тєбє абращаются». Це найм’якші висловлювання з тих, що я чула. Решта були щедро приправлені гострою ненормативною лексикою.
Щодня нас напували вітамінними соками. У мій сік випльовували жувальні гумки. Мені в спину кололи складаним ножем і писали записки про те, що підріжуть. Що жорстокішими були мої російськомовні однолітки, то впертішою я була. Так протрималася три роки. І коли це цькування перейшло усякі межі, коли мені погрожували “розборками” чи побиттям після уроків, коли я плакала на самоті й озиралася, йдучи додому, усвідомила, що єдиним порятунком є перехід із кривдниками на російську.
Тож у старших класах інстинкт самозбереження змусив мене це зробити. І справді, російська значно полегшила життя. Те життя, де я вже була інтровертом, який не розумів: чому в столиці України не можу спокійно говорити рідною державною мовою, чому на уроках правознавства нам розповідають про Конституцію і верховенство права, а я почуваюся безправною і беззахисною? І чому на підручнику з російської мови було написано “Родная речь”? Для кого в незалежній Україні вона рідна?
Через “мою” мову коло спілкування було досить обмеженим, зате книжок я мала багато. Особливо заворожувала мене література про мистецтво ґречності, звісно, російською. Там був наче якийсь інший світ, вихований і галантний, де красиво говорять, відчиняють двері перед леді та знаються на сервіруванні столу. А ще в кожній книжці йшлося про те, що треба відповідати співрозмовнику тією мовою, якою до тебе звертаються. Я дуже хотіла бути такою леді. І почала дотримуватися правил етикету. Але чомусь “тією” мовою завжди була російська. Російською майже завжди була й відповідь на мою українську.
Так і склалося, що в дорослому віці співвідношення української та російської в моєму житті було десь 60:40, бо ж якось незручно переходити на українську з тими, з ким багато років спілкуєшся російською. Крім того, моїми роботодавцями були вихідці з Росії. Бо я мистецтвознавиця, і саме росіяни розуміють цінність культури й готові її підтримувати.
Втім, постійно відчувала дисонанс, наче була не собою. Думала українською, з Антіном Мухарським говорили тільки нею, але до зовнішнього світу я підлаштовувалася. І чотири роки тому, у розпал російсько-української війни усвідомила, що це ж навіть не дивно, а дико – спілкуватися мовою окупанта. Для мене це зрада і мови, і Батьківщини. І тоді все стало на свої місця. Впродовж тижня я 100 % перейшла на українську і не промовила жодного слова російською в Україні (окрім читання вголос статей Антіну). Іншими мовами послуговуюся лише з туристами або там, де туристкою є я.
Пройшовши такий шлях, я з особливо великою повагою і захопленням ставлюся до українськомовних мешканців Півдня та Сходу, адже там мовна стійкість і перехід на українську є справжнім подвигом.

Єлизавета БЄЛЬСЬКА

  



“Шаблями й багнетами”

125 років тому, 28 січня 1897 р. в м. Городні на Чернігівщині народився Іван Ремболович, отаман півсотні Вільного козацтва, начальник зв’язку 1-ї Запорозької дивізії та штабу Дієвої армії УНР, командир ударної частини УПА Юрка Тютюнника, командир саперного куреня дивізії “Галичина”, підполковник Армії УНР.
У книзі “Іван Ремболович” Роман Коваль, розповідаючи про Другий зимовий похід, писав: “5 листопада [1921] в Жубровичах Ремболович подав начальникові штабу рапорт із проханням звільнити його з посади начальника оперативного відділу Київської дивізії та дозволити сформувати з охочих ударну частину, яка б нападала вночі на московські частини, розміщені в селах. Причиною такого рішення було, напевно, те, що штаб Київської дивізії мав лише номінальне значення, все визначав Тютюнник. З таким станом речей могла погодитися тільки пасивна людина (…) Ремболович ж без діла сидіти не міг. Бій для нього був радісною пригодою, способом життя, можливістю знищити ворога”. 
І ось історик Юрій Юзич знайшов в архіві цей рапорт. Написаний він російською мовою (очевидно, це копія, тобто переклад зробили окупанти). Датований 9 листопада. Прізвище “Ремболович” двічі подане як “Рембалович”. Ось його текст у перекладі українською мовою (публікуємо вперше): “Начальнику штабу Київської дивізії. Рапорт. Будучи знайомий з веденням партизанської війни ще з 1917 року, вважаю за необхідне проводити рішучі і сміливі нічні напади на місця, де стоять більшовицькі частини. Такі нальоти тяжкі і вкрай втомлюють людей, і робити їх усією частиною цілком неможливо, а відривати яку-небудь частину також неможливо, бо ця частина, зробивши такий наліт, [потім] йде разом зі всією частиною в бій і несе охорону і, таким чином, їй доводиться нести подвійну службу. На підставі викладеного вважаю необхідним, щоб при дивізії були ударні частини, обов’язками яких було б здійснювати нічні нальоти і всілякі обходи ворожих сил. Додаючи до цього штат ударної групи, прошу Вашого клопотання про дозвіл мені сформувати таку частину. Підполковник (Ремболович)”.
У лівому куті зверху зазначено: “Начальник Оперативного Відділу Штабу Київської дивізії 9 листопада 1921 року, № 3”, а нижче: “Резолюція. Доручаю [під]полковнику Ремболовичу сформувати ударні групи і просити про затвердження командиром. 7/ХІ-21 (підпис) Янченко” [ЦДАВО України. – Ф. 4. – Оп. 1. – Спр. 569. – Арк. 60].
“Тютюнник дозволив начальникові оперативного відділу сформувати ударну групу… – читаємо далі в книжці Романа Коваля. – Для початку Ремболович поїхав з розвідкою на село Бондарівку, напевно, хотів до хлопців пригледітися – хто чого вартий.
Недільного ранку відділ з 15 кіннотників і 8 підривників в’їхав до Бондарівки, не зустрінувши жодного чужинця. Біля церкви, де відбувалася служба Божа, розвідники побачили кількох осідланих коней, прив’язаних до плоту. Ремболович і сотник Хмара почали розпитувати селян, чиї коні. Один селянин, підморгнувши, відійшов. Ремболович – за ним.
– Пане повстанцю! – звернувся чоловік. – Тут є кілька москалів, вони тепер у церкві, серед них є комуніст – його можна пізнати по червоній шапці. Він чимало українців розстріляв власноручно. Сільський староста також запроданець московський.
Ремболович поділився новинами з Хмарою. Вирішили чекати на закінчення служби – не вриватися ж до церкви зі зброєю.
Через годину люди почали виходити з церкви. Комуніста виявили одразу – по червоній шапці. Сотник Хмара підійшов до нього. 
– Товаришу, ви заарештовані!
– Што-о-о?! – вигукнув комуніст. – Кто мєня смєєт арєстовивать?! Да ви знаєтє, кто я такой?!
 – Знаю, – відповів сотник Хмара, – ти комуніст, а я українець!
«…І міцний кулак сотника Хмари опустився на хижу московську твар комуніста. По переведенні обшуку в його кишені був знайдений реєстр осіб, яких він власноручно розстріляв: число їх доходило до 53».
Забравши із собою москалів, розвідка рушила на село Піски, де й приєдналася до Київської дивізії. На підставі вироку польового суду вбивника повішено в селі Пісках. «Характеристичним було, – зазначав Іван Ремболович, – що всі московські частини, які нам зустрілися за цей час, складалися винятково з москалів…» Щодо полонених, то вироки повстанського суду виконував ар’єргард Волинської групи – виконував «шаблями й багнетами»”.

Владислав КАРПЕНКО

  



У верхів’ях Чорного Черемоша

На початку літа 1945 року загін НКВС рейдував у верхів’ях Чорного Черемоша, вишукуючи бункери і криївки повстанців. У лісі совєти натрапили на ведмедицю з малям. Коротка черга – і чекісти вже смакували ведмежатиною, нашвидкуруч спеченою на вогні. Гуцули, до речі, ведмежого м’яса не їдять через одвічне табу. Перелякане ведмежа втекло. Через кілька днів голодне і знесилене ведмежа, що жалісливим скавулінням кликало матір, знайшла в лісі повстанська боївка “Хмари”.
На постої стрілець УПА Василь Білінчук-“Сибіряк” (псевдо дістав через втечу із сибірського заслання) спробував нагодувати ведмежа молоком із пляшки, і йому це вдалося. Ведмедик оклигав і прив’язався до партизанів. Ходив за ними, як песик, супроводжував боївку в непростих переходах. За звичайного життя ведмеді здебільшого харчуються рослинною їжею. Але повстанський ведмедик їв те, що й партизани: хліб, кулешу, пив солодке і кисле молоко. Та через півроку прийшла зима, і ведмежа почало впадати у сплячку. Аби не залишати друга, Василь Білінчук ніс його на собі під час переходів.
Із цього періоду збереглося декілька унікальних світлин, на яких серед бійців УПА значиться і вже доволі великий ведмідь. Кремезний “Сибіряк” мав міцне здоров’я, носив не тільки ведмежа, а ще й кулемет Дегтярьова. Збереглося фотографічне свідчення цієї історії. На світлині бачимо Василя Білінчука під час переходу боївки взимку 1945 року.
Василь Білінчук загинув у 1952-му, коли важко поранений прикривав відхід боївки. Йому було всього 26 років. Того ж року в нього народився син – згодом відомий письменник Василь Портяк, автор сценаріїв до фільмів про УПА – “Залізна сотня” та “Нескорений”.
Вічна слава полеглим за Україну!



Ігор Зінич-“Псих”

(6.09.1989, м. Рокитне – 20.01.2015, Донецьк)

Про військового медика Ігоря Зінича, який рятував бійців у Донецькому аеропорту, розповідали майже всі “кіборги”, які вижили. Більшість із них дістали поранення. Вони згадували, що залишилися живі завдяки 26-річному фельдшеру з позивним “Псих”. Ігор не був хірургом, але на війні навчився... Його професіоналізм вразив навіть зарубіжних лікарів, які вже в Києві лікували врятованих Ігорем на фронті бійців. 
“Наприклад, лікуючи «кіборга» Римаря, лікарі з Англії були вражені тим, наскільки професійно йому була надана перша допомога, – згадувала медичка-волонтерка Ольга Башей. – Вони вперше зіткнулися з випадком, коли людині ввели трахеостомічну трубку безпосередньо в легені. Якби Ігор цього не зробив, поранений боєць не прожив би і доби. Англійські медики казали, що в Ігоря велике майбутнє...” 
Якось за один день в аеропорту поранило вісімнадцять бійців. І Ігор зміг врятувати всіх. Жоден не загинув. “Одним з цих 18 поранених був я, – згадував «кіборг» Федір Місюра. – Куля увійшла під бронежилет і пробила легеню. Коли Ігор почав надавати мені допомогу, стався пневмоторакс – скупчилося повітря в плевральній порожнині. Я став задихатися. Ігор пробив отвір поряд з ключицею, і мені полегшало. Потім почали масово надходити поранені. Ігор оперував їх і одночасно встигав контролювати мій стан. Приводив мене до тями, як тільки я починав непритомніти. Він був один, а нас, поранених, дуже багато. Але його вистачало на всіх”.
“Він часто усміхався і навіть в аеропорту намагався нас підбадьорити, – згадував розвідник 80-ї бригади Ігор Гуль з Волинської області. – «Хлопці, не сумуємо, не розчаровуємося, – говорив. – Прорвемось». З усіма знаходив спільну мову. Хоча бійці були різні – хтось замикався в собі, хтось міг нахамити. Тільки Ігор до всіх знаходив підхід. І де він брав сили? «Псих» не надягав бронежилет не тому, що не хотів. Просто оперувати в бронику незручно. А поки будеш його знімати, втратиш час. Коли людина стікає кров’ю, кожна секунда на вагу золота. Тому він і ризикував”.
“Ігор вирішив стати лікарем, ще бувши дев’ятикласником, – розповідала Ігорева мама Віра Іванівна. – У дитинстві він часто хворів і завжди дякував медикам, які його лікували. А потім в аварії розбився чоловік, і Ігор бачив, як лікарі врятували його татові життя. З того часу загорівся: «Буду лікарем!» Вступив до медучилища, а ночами працював на «швидкій». Повертаючись із зони АТО, його знайомі хлопці говорили: «Катастрофічно не вистачає лікарів. Були б медики – не було б стільки «двохсотих». Наслухавшись цих розмов, Ігор прийшов до нас і оголосив: «Іду на війну». – «Не підеш, – кажу. – Твій тато інвалід, я весь час по лікарнях. Як ми без тебе?» – «Мам, там хлопці вмирають, – відповів син. – А я можу допомогти». Я сподівалася, що його з якихось причин не візьмуть. Але даремно. Син поїхав в зону АТО...”
Протягом 34 днів Ігор Зінич рятував життя поранених товаришів, організував роботу медичного пункту, надавав психологічну допомогу. Чотири рази відмовлявся від ротації з Донецького аеропорту. Лише 16 – 19 січня 2015 року молодший сержант Зінич зміг врятувати понад 50 бійців, а всього на його рахунку за час перебування на території Донецького аеропорту більш ніж 100 врятованих життів. 
16 січня, під час газової атаки російських найманців, ризикуючи власним життям, молодший сержант Зінич евакуював 5 військовослужбовців з атакованих постів та надав їм необхідну медичну допомогу.
17 січня, після охоплення вогнем та детонації боєприпасів зведеного підрозділу, до прибуття командирів, узяв на себе командування обороною аеропорту: організував несення варти, обслуговування зброї, укріплення постів, визначив сектори вогню. Одночасно надавав медичну та психологічну підтримку військовослужбовцям.
19 січня на території Донецького аеропорту відбувалися особливо запеклі бої. Термінал, де перебували українські бійці, прострілювався з усіх сторін. Після підриву російськими бойовиками поверхів терміналу молодший сержант Зінич дістав важке поранення голови уламками залізобетонних конструкцій, сам надав собі першу медичну допомогу та, попри поранення і контузію, продовжував допомагати пораненим, кількість яких суттєво зросла. Військовий фельдшер вирішив залишатися, поки не вивезуть останнього пораненого бійця. Спроби вивезти бійців було зроблено 19 та 20 січня, але бойовики не давали можливості під’їхати транспорту.
20 січня бойовики підірвали другий поверх нового терміналу Донецького аеропорту. Під завалами опинився й молодший сержант Зінич, якому бетонна плита зламала хребет. Бойові побратими витягли його з-під завалів, але невдовзі він помер у них на руках.
“Після того як бойовики підірвали термінал, ми діставали з-під завалів усіх кого могли, – розповів «кіборг» Юрій Сова. – “Психа” я відразу навіть не впізнав. Він був увесь у крові, непритомний. Я тримав Ігоря на руках до тих пір, поки його не забрали. Ми відкопали осіб десять, але надавати першу допомогу було нікому... «Псих» міг виїхати з аеропорту! Його давно хотіли відправити на ротацію, але він не хотів кидати хлопців, які йому довіряли. 
17 січня Ігоря поранило під час обстрілу. Але він не вважав себе «трьохсотим». Сам перебинтував собі голову і продовжував допомагати хлопцям... А знаєте, чому «Псих»? Ігор не носив ані каску, ані бронежилет. Цей відчайдушний хлопець нічого не боявся”.
19 лютого Ігоря Зінича поховали на кладовищі смт Рокитного Київської області, звідки був родом.
14 жовтня 2015 року Ігореві Вікторовичу Зіничу посмертно надано звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.
Вічна слава рокитнянському козакові!

Лора СТОЦЬКА



Любарський отаман Соломінський

Нещодавно наш приятель Ігор Аркуша опублікував у фейсбуці замітку “Отаман Волинець у Любарі” з газети “Рідний край” (№ 33. – 1922. – 12 лютого) про події сторічної давнини на Любарщині. Ось її текст: “Остріг. 10.II. Репатріант-Українець з Ківерець оповідає, що 30-го січня до Любара прибув славнозвісний повстанський Отаман Гаврило Волинець, переодягнений у «червоне» (зірка), зголосився у Ревкомі яко представник кінної дивізії генерала Буденного і зажадав скликання плєнуму Ревкому, чеки і особотдєла для обговорення справи оборони Любара од повстанської української «банди», що з’явилася в околичних лісах. Коли весь «цимес» Любара зібрався, «докладчик» свиснув, витяг пистоля й положив на місци трупом голову й секретаря Ревкому, а відтак вдерлись до помешкання козаки й зліквідували весь «квіт» «соціялізму» на Любарщині. Зліквідовано й «Комсомол», або, як його називають повстанці, «Молокосос» (Комітет Соціялістичної Молоді)”.
На початку 1920-х газети часто публікували неперевірені свідчення та чутки. Неточності були й у публікації в газеті “Рідний край”. Розправа над червоними окупантами сталася не 30 січня, а 4 січня, і здійснили її, як ми думаємо, не хлопці “славнозвісного повстанського Отамана Гаврила Волинця”, а козаки отамана Соломінського. Ананій Гаврилович Волинець перейшов на територію Польщі ще в листопаді 1921 р., а Йосип Соломінський продовжував боротьбу на Волині, зокрема і в районі Любара. Саме його відділ 4 січня 1922 р. під виглядом “отряда по боротьбі з бандитизмом” увійшов до м-ка Любара. Заарештувавши губернський військовий комітет, месники попрямували до міліції, де захопили начміла, забрали ключі та випустили на волю шість десятків заарештованих селян. Потім під’їхали до клубу комунарів, де відбувалося засідання любарських комсомольців. Коли ті стали співати Інтернаціонал і вигукувати “далой бандітов-пєтлюровцев!”, козаки заскочили до приміщення. Діяли вони рішуче. 
Совєтські автори писали, що загинуло 18 комсомольців, смертельно поранено голову волвиконкому Ф. П. Базієвського, військового комісара А. У. Козачка та секретаря волосного комітету комсомолу Л. У. Плоскера (останній дістав 14 поранень, та все ж – чортяка! – вижив). Окупанти назвали цю подію “любарською трагедією” та встановили на могилі 22 “красних героїв” пам’ятник.
Йосип Федорович Соломінський (Соломинський) народився в с. Горопаях Любарського повіту Волинської губернії (нині Житомирського району). У листопаді 1920 р. він у складі Армії УНР відступив на територію Польщі, де був інтернований у табори. У березні 1921 р. Соломінський – хорунжий 4-го Київського кінного полку 4-ї Київської стрілецької дивізії. Перебуваючи в таборі інтернованих у м. Олександрові-Куявському, Йосип вирішив приєднатися до підготовки Повстансько-партизанським штабом Юрка Тютюнника повстання в Україні.
Загін хорунжого Соломінського вийшов “на повстання” напередодні Великодня 1921 року (свято випало на 1 травня). Волинське губЧК відповіло масовими арештами. Найбільше заарештували в Йосиповому рідному селі: у Горопаях у липні 1921-го окупанти розстріляли шестеро підпільників, серед них і рідного брата отамана – священника Боніфатія Федоровича Соломінського. 
21 серпня 8 козаків Соломінського завітали до с. Коростків Новочорторийської волості Полонського повіту (тепер Любарської селищної громади), вбили уповноваженого “з обдирації” селян та поранили комуніста. Після цього зникли в любарському напрямку. 23 серпня загін Соломінського (10 вершників та 20 піших) повернувся в с. Коростки, бо совєтські активісти і далі викачувати селянське добро. Ліквідувавши двох і поранивши трьох червоних грабіжників, хлопці попрямували в Баранівську волость Житомирського повіту.
Під час Другого зимового походу загін Соломінського влився до Подільської повстанської групи Михайла Палія-Сидорянського. Підстаршина 4-го кінного полку Київської дивізії Костянтин Миньківський розповідав, що 2 листопада 1921 р. під час бою в с. Коваленках із 38-ю кавалерійською дивізією та Богунським пішим полком 44-ї дивізії (насправді з 7-м кавалерійським полком Іллі Дубинського 1-ї бригади 2-ї кавалерійської дивізії московських військ) загін Соломінського відірвався від Подільської групи. Далі діяв самостійно. Другий зимовий похід зазнав поразки, але хлопці Соломінського не припиняли боротьбу – попри морози і сніги.
Часом заскакували в містечка, щоб “погрітися”. Так сталося і 4 січня 1922 р. в Любарі… Розправившись із більшовицькою владою, козаки попрямували до містечка Романова Житомирського повіту. 
8 січня на об’єднаний загін Соломінського і Богомола наскочили червоні кавалеристи. Загинуло троє козаків, отамани дістали поранення. 18 січня – новий бій, поблизу с. Нічпали Новоград-Волинського повіту. У ньому загинув отаман Богомол. 
26 січня 1922 р. 20 козаків Соломінського відпочивали на хуторі Зайцевому,  неподалік від Любара. 28 січня у с. Черняхівці Новоград-Волинського повіту забрали із собою двох міліціонерів. Згодом партизанів помітили під Баранівкою. 
30 січня загін прибув у с. Ульху (тепер с. Вільха Житомирського району), розігнав міліцію. Взявши із собою двох міліціонерів, попрямував на Пилипо-Кошари. 
Напевно, були й інші бойові акції... Чекісти змушені були визнати відділ отамана Соломінського найдієвішим у Волинській губернії. Політбюро, тобто ЧК, запропонувало ввести в районі його дій “інститут заручників”, щоб страшними карами примусити селян відмовитися від підтримки своїх захисників. Для ліквідації загону чекісти залучили заарештованих у справі “банды Соломинского”.
20 березня 1922 р. став останнім днем у житті Соломінського. Трагедія сталася поблизу с. Стовпів Новоград-Волинського повіту. Костянтин Миньківський (Минаківський) зафіксував її обставили. Він писав: “…Потім отряд перейшов у район Звягеля, де розбив розвідку Таращанського полку, з котрої 9 чоловік перейшло до нас, в том числі і їх командир взвода. Командир большевицького взвода сказав, що в одному селі (назвисько не пам’ятаю) є 13 чоловік кіннотчиків, котрі теж приєднаються до нас. Тоді ми направились до цього села. Коло одного з лісків командир большевицького взвода зрадив і забив хорунжого Соломінського (це було під вечір, вони їхали попереду), а сам втік. Козаки отряду були проти того, щоб большевики були в отряді, але хорунжий Соломінський тримав їх. Ми повернулись назад, забивши 5 чоловік большевиків, лишивши в отряді тільки 3-х…”.
Після загибелі Соломінського команду взяв його помічник Хомчук (Хамчук), який мав якесь письмове розпорядження Петлюри. Чекістська агентура доповідала, що загін складається з 15 осіб і має “петлюрівський прапор”. Попри смерть отамана, відділ Соломінського продовжував боротьбу, зокрема виявив бойову активність у районі с. Нового Заводу.
Очевидно, частина вояків пішла за кордон, зокрема підстаршина Костянтин Миньківський (Минаківський) прибув до т. Каліша 2 квітня 1922 року. Та все ж загін, який чекісти і далі називали “бандою Соломінського”, шукав козацької долі. 
6 квітня відділ Хомчука (10 багнетів та 20 шабель) вступив у бій з більшовиками біля Нового Мирополя. У звітах за травень чекісти зазначали діяльність в Олевському районі, як вони казали, “залишків загону Соломінського… петлюрівського характеру”. Чекісти стверджували, що відділ підтримував зв’язок “із закордоном”, тобто з інституціями УНР, і використовувався ними для зв’язку із загонами, які діяли в глибині України. 
Більшовики зазначали, що станом на 14 листопада 1922 р. “загін Соломінського” (10 – 12 козаків з ручним кулеметом) оперував у Полонському районі. Отже, навіть по смерті хорунжий Йосип Соломінський продовжував боротьбу.

Владислав КАРПЕНКО, Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”

  



Петрові Филоненку – 125 років!

12 грудня 2021 року виповнилося 125 років від дня народження Петра (Євстафія) Филоненка, начальника 9-го району Волинської повстанської групи Повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника. Далі цитуємо з книжки Романа Коваля “Житомирщина в боротьбі” (нарис “Отаман Петро Филоненко, «партизан з Божої ласки»”).
…12 березня червоні несподівано заскочили Петра Филоненка на хуторі заможного селянина В. Ходаковського. “При мені було тільки 25 набоїв, – розповідав Филоненко. – Вистреливши їх, я пробував утекти до лісу, але їх було 6 кіннотчиків (…) Зв’язали мені руки, прив’язали до коня й привели до м. Лугини в штаб пластунської (пішої. – Ред.) бригади, де мене нелюдським способом катували”. Найбільше знущався яничар Яків Дмитренко. Знали вони один одного з дитинства…  
“Филоненка, голого й босого, замкнули – з наміром [публічно] розстріляти на другий день, – розповідав Олександр Вишнівський. – Очевидно, комуністи були певні, що після катування він не буде в стані навіть порушитися... Але, видно, доля судила інакше й дала йому сили видістатися вночі через вікно на волю. Був березень. Ніч темна й морозна; земля, на його щастя, не була покрита снігом. Голий і босий, покатований, отаман біг як тільки міг п’ять кілометрів до лісу, а потім лісом дійшов до хутора знайомого українця-патріота і так врятував своє життя”. “Він дав мені вбрання і накормив, бо я два дні нічого не мав в устах, крім снігу”. А на прощання дав новеньку російську рушницю і 50 набоїв. (…)
24 листопада [1921 р. партизани] прибули в колонію Васкалівку. Селяни були в паніці: у сусіднє село Рясне прибув відділ котовців, а їхній командир з охоронцем зупинилися на нічліг у колонії. “Взявши п’ятьох з місцевих повстанців, уложили план: чотирі мають стати біля вікон, щоб унеможливити втечу через вікна, а троє мають увійти в хату…” Червоних знайшли “аж у третій кімнаті”. Їх прийняли за своїх, адже були повстанці в “одноманітних одностроях із совітськими відзнаками”.
– Таварищі, ви шутітє? – здивувався командир, коли побачив наведений на себе револьвер. Але, діставши по пиці, швидко зорієнтувався: – Пане добродію, я до ваших послуг!
Голос та обличчя комуніста видалися знайомими.
– А ви в 1920-му служили в совітській пішій бригаді?
– Так…
І Филоненко пізнав його. Це був кат, який немилосердно над ними знущався в Лугинах, у 1919-му, усміхаючись, різав його тіло. На прохання Филоненка застрелити його кат всміхнувся: “Єщьо імєєш врємя…”
Оце так зустріч! Бог таки добрий…
“Вповні віддячити я не міг: не мав часу, – зазначив Филоненко. – Обох забрали на санки й повезли до лісу, там їх і повісили”. Дивно, але червоні не помстилися за смерть командира, може, не любили його і боялися за надмірну жорстокість (усю зиму колоністи прожили більш-менш спокійно).



Кінно-кулеметна сотня Салька Ротенберга

Організована в травні 1919 р. євреєм Сальком Ротенбергом при 4-й Золочівській бригаді УГА. В сотні було 8 кулеметів. Обслуга кулеметів їхала вся на конях, а кулемети і стрічки з набоями на двуколках, тягнених одним конем. Таку бойову частину можна було дуже легко і швидко перекидати з місця на місце у випадку потреби. Також у частині існувала воєнізована музична команда – три кінних скрипалі.
Сотня відзначилася хоробрістю на Східному (більшовицькому) та Західному (польському) фронтах. Сотня майже вся полягла в боях з більшовиками. У спогадах другий офіцер сотні чотар Володимир Михайлів писав, що особливо важкими були бої з червоними за Коростень. Сотня тоді зазнала важких втрат. Три музиканти в тому бою теж полягли. Ймовірно, після відступу залишки частини були розформовані.
Народився Соломон Ротенберг 1894 р. в с. П’ятничани (нині Стрийський район Львівської обл.). Служив у 77-му полку австро-угорської армії. Офіцер австро-угорської армії, звання здобув за бойові досягнення.
Був у Львові в часі Листопадового чину офіцером єврейської поліції. В УГА з 27 листопада 1918 року. Перше місце служби – група “Схід”. Згодом у 4-й Золочівській бригаді. В травні 1919 р. йому як кулеметнику доручається створити кінно-кулеметну сотню 4-ї бригади, куди він збирав усіх євреїв. Звання – лейтенант УГА.
У своїх спогадах офіцер УГА С. Гайдучок назвав Ротенберга “українським євреєм”. Він писав про те, як Салько дістав поранення, проте, повернувся до своєї бойової частини: “Скільки ж чистокровних українців не були поранені, а боялися опинитися в бригаді…”.
Наступне поранення виявилось смертельним – під Коростенем 4 вересня, куля потрапила в лице, вибила зуби й застрягла в шиї. У тяжкому стані Ротенберга відправили в Житомир, звідтіля в Проскурів, помер у Кам’янці-Подільському – від сепсису.

Володимир МИХАЙЛІВ
Дж.: Михайлів В. Сальцьо Ротенберг // Український Скиталець (Йозефів). – 1922. – Ч. 12. – С. 6 – 7.



Козацька Одеса осиротіла

“Я хотіла б, щоб українці стали орлами, – писала Галина Анатоліївна Могильницька. – Беріться до чогось, робіть щось, якусь працю, що стала б світом для інших, а потіхою у вашім житті і зробила б вас твердим, могучим і гідним поваги народом”. І ось 12 грудня 2021 року вона пішла у засвіти – розумна, освічена, активна, національно свідома, талановита, патріотка, яка з гідністю пройшла свій шлях.
Вона так схожа на символічний образ нашої землі – красою, працелюбством, безліччю талантів, нелегкою долею. А ще – витривалістю й незнищенною вірою в добро і красу.
Галина Анатоліївна Могильницька народилася 8 травня 1937 р. в Одесі в родині педагогів. І сама стала педагогом, а ще публіцисткою, поетесою. Вона – авторка кількох поетичних збірок, ліро-епічної поеми “Рогніда”, збірки поем “Імена”, близько сотні статей, лауреатка премії імені Василя Стуса (2008), лауреатка премії імені Ірини Калинець (2020).
Протягом десятиліть була однією з найактивніших членів одеського руху опору комуністичному режиму, зачинателькою руху за створення Української помісної православної церкви.
З дитинства Галина Могильницька вбирала в себе чари української пісні, розповіді селян, дедалі більше заглиблювалася в рідну історію й культуру. У 1960-ті навчалася в Одеському державному університеті, вела активне творче життя, почала писати. Але її не друкували, не допускали до видання її твори.
У часи незалежності України на повну силу розквітнув її публіцистичний талант. У книгах “Літос…”, “Хроніка великого ошуканства”, “Міфотворчість як обґрунтування історичного мародерства” вона спростувала низку облудних імперських вимислів. Окремої розмови заслуговує дитяча поезія Г. Могильницької. Зворушливо звучать її вірші для малечі “Диво”, “Павучата”, “Хто як співає”, “Їде дощ”, “Бабусина радість”, “Покрова”.
“Я вдячна Богові, – писала вона, – що він поставив на моєму шляху так багато розумних, високих духом людей, до яких треба було доростати, а значить – увесь час тягнутися вверх… Бути щасливим – це талант, бо зі всіх талантів, якими щедро обдарувала мене природа, найбільше ціную саме оцей: бути щасливою – щодень дивуватися світові, радіти йому й любити його, всупереч усьому”. 
Світлого вирію, дорога Галино Анатоліївно! 

Тамара НЕЗВІНСЬКА

  



Розум бачить, мудрість передбачає

1. Не так заважають жити свої недоліки, як чужі.
2. Що може бути чарівніше від жіночих очей, захоплених тобою!
3. Більшість людей нещасливі лише тому, що все розуміють занадто буквально.
4. Черстве серце совість гризти не любить.
5. Мистецтво пошуку істини – найважливіше з мистецтв, після мистецтва життя.
6. Без певної легковажності жити було б занадто важко.
7. Іноді доля, посміхаючись, пропонує нам здолати її.
8. Ми самі зустрічаємо власну долю, але лише там, де вона нам призначила зустріч.
9. Наука розчакловує світ, мистецтво повертає йому чари.
10. Більшість кривавих тиранів вважають себе спасителями людства.
11. Іноді, щоб бути самим собою, достатньо втратити самоконтроль.
12. Знання допомагають нам жити, ілюзії – виживати.
13. Випадковості цього світу – вияв закономірностей світу іншого.
14. Принципи не завжди істинні, але істина завжди принципова.
15. Тільки на крилах міту ідея ширяє над світом.
16. Лише вічне важливе, лише ефемерне цікаве.
17. Бездоганному відмовити неможливо.
18. Краще сумнівне рішення, ніж безкінечні сумніви.
19. Позбавлений твердих переконань – жертва безкінечних вагань.
20. Місце згаслих бажань часто заповнюють зловісні тіні фобій.
21. Тверді в переконаннях – вперті в діях.
22. Досвід – фундамент розуму, але розум вищий за досвід.
23. Розумний терпить скільки потрібно, а дурень – все життя.
24. Через зброю маєм волю, беззбройних волі позбавляють.
25. Бог терплячий, бо вічний; ми нетерплячі, бо смертні.

Андрій КУРИЛО



Курінний УПА з Полтавщини

1 січня 1979 р. в Детройті (США) помер полтавець Микола Савченко (Петро Миколенко-“Байда”, “377”), командир підрозділу ВО “Маківка”, сотні “Східняки”, командир Перемиського куреня УПА, заступник шефа Місії УПА за кордоном.
За повідомленням Полтавського офісу Північно-східного міжрегіонального відділу УІНП, на Полтавщині, у с. Березовій Луці, відбулися просвітницько-меморіальні заходи з нагоди сторіччя від дня народження курінного УПА Миколи Савченка.
Заходи провели у Березоволуцькому загальному закладі середньої освіти 1 – 3 ступенів. Учителька історії Тетяна Троян розповіла про життєвий шлях великого земляка та його внесок у боротьбу за незалежність. Учням Березоволуцької ЗОШ продемонстрували документальний кінофільм про майора УПА “Байду”.
У 2016 році за участю старшокласників, мешканців села, посадовців з РДА, співробітника Українського інституту національної пам’яті Павла Подобєда, просвітян, представників Спілки політв’язнів і репресованих українців у Польщі на фасаді місцевої школи відкрито меморіальну дошку Миколі Савченку-“Байді”. У грудні 2019 р. її зруйнували дикуни. Поліція досі вандалів не знайшла. Навесні 2020 р. дошку відновили. Поруч встановили відеокамеру. Все це профінансувала Петрівсько-Роменська ОТГ.
Микола Лаврінович Савченко народився 20 лютого 1921 року в с. Березовій Луці (тепер Миргородського району). Він земляк Петра Дяченка, командира легендарного полку Чорних запорожців. Після закінчення десятирічки навчався в Миргородському керамічному технікумі, де на початку ХХ ст. здобував освіту скульптор і член РУП Михайло Гаврилко. Наприкінці 1943 року Микола Савченко опинився в Карпатах, де зголосився до УПА. Був в охороні Великого Збору УГВР у липні 1944 року. У серпні 1944-го очолив сотню “Східняки”, у якій служили уродженці центральних та східних областей України. У лютому 1946 року “Байду” призначено заступником командира 26-го (Лемківського) тактичного відтинку “Лемко” та командиром Перемиського куреня. 
У серпні 1947 року відділ УПА під керівництвом “Байди” здійснив успішний рейд на Захід. Наступного року в Західній Німеччині Старшинські збори обрали Миколу Савченка заступником шефа Місії УПА за кордоном. У 1950 році він разом з родиною виїхав до США. Аби не постраждали рідні в Україні, взяв собі псевдо Петро Миколенко. 
Під цим іменем став одним з організаторів Об’єднання колишніх вояків УПА в США, кілька разів обирався його головою. Був активним в УАПЦ. У 1973 році став одним із засновників Торонтського видавничого комітету “Літопис УПА”. Спонукав колишніх вояків задокументувати події, пережиті ними під час боротьби в лавах УПА.
Помер 1 січня 1979 року в Детройті (штат Мічиган, США). Похований на Українському православному кладовищі в Баунд-Бруку (штат Нью-Джерсі, США).
Вічна слава!



Валерій Петрович Дяченко

(16.10.1951, м. Борзна – 2.10.2021, м. Харків)

Після нетривалої хвороби пішов із життя громадський діяч, письменник, журналіст, добра і чуйна людина Валерій Дяченко. Філолог, викладач української мови та літератури, завідувач відділу літературно-мистецької критики республіканського журналу “Прапор” у 1976 – 1990 рр. (тепер “Березіль”), учитель української мови та літератури Харківського ліцею № 89 (1995 – 1996), проректор з наукової роботи Харківського інституту МАУП (2004 – 2005).

За його спiвавторства й редакцією вийшла перша в Харковi популярна хрестоматiя української лiтератури для старших класiв у двох томах. Валерій Дяченко писав літературно-критичні й мистецтвознавчі статті, есеї, публіцистику, поезію, гумор і сатиру, пародії; перекладав, він автор понад 300 текстів.
Валерій Дяченко – журналіст і організатор національної преси, один із засновників і керівників Асоціації українських письменників, лауреат ХОО НСПУ 2007 р. в номінації “Кращий публіцист року”, засновник і головний редактор газет “Просвіта” (1990), “Слобожани” (1991 – 1992), “Вічовий дзвін” (1994 – 2002), “Глас народу” (2002 – 2004) та ін.
Автор публіцистичної книжки “Академік М. І. Дробноход” (2002; наклад 60000), має понад 300 публіцистичних текстів. Харківський кореспондент американського радіо “Свобода” (2000 – 2002). Один з очільників ХОО НСПУ і ХОО НСЖУ.
Як директор видавництва “Глас” за понад два десятиліття видав понад 100 видань, зокрема книжки про Тараса Шевченка, Григорія Сковороду, Гната Хоткевича, науково-популярний збірник “Щедрик”, наукові дослідження Костя Черемського про кобзарство, збірник пісень композитора Валерія Калиниченка та ін. 
Валерій Дяченко – засновник і президент Гуманітарно-літературної асоціації Г. С. Сковороди (з 1993), пропагандист і дослідник спадщини видатного філософа, голова найстарішої української громадської організації Харкова – Харківського міського товариства “Спадщина”. З кінця 1980-х був незмінним наставником Спілки української молоді, активним учасником Фонду національно-культурних ініціатив імені Гната Хоткевича.
Вічна пам’ять!

Редакція газети “Незборима нація”

  



Передплачуйте “Шлях Перемоги”!

Триває передплата на всеукраїнську газету “Шлях Перемоги” – одне з найповажніших українських видань державницького спрямування. Це видання ОУН (бандерівців). Редактор – історик та публіцист Віктор Рог.
Передплати “Шлях Перемоги” – стань на захист українських інтересів!
Передплатний індекс – 30504.



ВИДАННЯ ІСТОРИЧНОГО КЛУБУ “ХОЛОДНИЙ ЯР” 

Книжки можна придбати через “Нову пошту”, попередньо переказавши кошти на картку Романа Коваля у Приватбанку: 5168 7554 4667 0339. Переславши гроші, просимо телефоном (або через електронну адресу kovalroman1@gmail.com чи вайбер +38066-211-41-85) замовити книжки, вказавши куди і кому надсилати книжки. Номер телефону 067-726-30-36. Ось ціни без вартості пересилки:

Роман Коваль, Юрій Юзич. Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи. – 395 грн.
Роман Коваль, Юрій Юзич. Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи. – 300 грн.
Роман Коваль. “Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930” – 350 грн.
Роман Коваль. “Житомирщина в боротьбі” Романа Коваля – 275 грн.
Роман Коваль. “Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 275 грн.
Роман Коваль. “Здолати Росію” – 250 грн. 
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрію Юзич. “Сумщина в боротьбі” Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 250 грн. 
Микола Аркас. “Історія України-Русі” – 100 грн. 
“Крізь павутиння змосковщення” / Упорядник Р. Коваль.  – 100 грн.
Роман Коваль. Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 80 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 2) – 150 грн. 
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрію Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 3) – 250 грн.
Роман Коваль. “Тиха війна Рената Польового”– 300 грн. 
Роман Коваль. “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” – 450 грн.

Видання Історичного клубу “Холодний Яр”,
які можна придбати через “Укрпошту”, здійснивши передоплату.
Вартість вказано із врахуванням витрат на пересилку книг замовнику

Роман Коваль, Юрій Юзич. Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи // Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю. Історичний клуб “Холодний Яр”; 2020. – 424 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 14). –  – 395 грн.
Це збірка спогадів про ідеолога державної самостійності України, творця українського війська та української преси, автора першої у ХХ ст. Конституції України, адвоката Миколу Міхновського, деякі його праці та відгуки про його діяльність у пресі на початку 1900-х років. Праці Миколи Міхновського, зокрема “Самостійна Україна”, стали програмою дій для покоління, яке в 1917 р. підняло жовто-блакитне знамено УНР. Твори і діяльність Миколи Міхновського запалили національне багаття в душах мільйонів українців, виплекали героїчне покоління 1917 – 1920-х років.

Роман Коваль, Юрій Юзич. Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи // Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю. Історичний клуб “Холодний Яр”; 2020. – 424 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 13). – 300 грн.
Петро Болбочан мав шанс стати українським Гарібальді, здобувачем і об’єднувачем рідних земель, творцем козацької армії, з якою мусили б рахуватися всі держави світу. Невідомо, чи готував себе до цієї ролі Болбочан, але якраз цього й боялися негероїчні цивільні партійники, які назвали себе “верховною владою”. Вони підозрювали Болбочана в намірі скинути їх. А ось вояцтво довіряло йому безмежно. “Болбочан був надзвичайно хоробрим, – писав про нього сотник Борис Монкевич. – У більшості керував боєм особисто і завсігди був у найнебезпечніших місцях, чим викликав підйом духу у Запорожців, котрі під його керуванням завше були переможцями... Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він є зразком чесності і порядку”.

Роман Коваль. Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930 / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю. Історичний клуб “Холодний Яр”; 2020. – 424 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 11). – 385 грн.
Добу українсько-російської війни в 1917 – 1920-х рр. представлено через призму жіночих доль, а саме отаманші Марусі Соколовської, хоробрих козачок Тіни Пекарчук, Світлани Харченко, Юзефи Лисогор, Євгени Вовкової, Марії Волосевич, Віри Пшеничко, Стефанії Сіяк, Марії Стовбуненко-Заїченко (“козака Марка”), Ганни Осадчої, легендарних підпільниць доби УНР Віри Бабенко, Генрієти Ган, Ольги Батурової, Тамари Петрів, Марії Бесарабенко-Трейко, Марії Тарасенко, Насті Гудимович, Марусі Гальчевської, лікарів Христини Сушко, Людмили Бризгун, шляхетних сестер милосердя Галини Ліневич, Ірини Шмігельської-Климкевич, Марії Волосевич, Терези Кохель, Олени Мельничук-Кобизької, Ніни Янової, Марини Нестеренко, вільної козачки Ярини Гризло, письменниць-борців Галини Журби, Хариті Кононенко, Олени Теліги, Софії Русової, Лідії Горбачевої, Наталки Лівицької-Холодної, Юлії Кіцери, Тетяни Михайлівської-Цимбал, Людмили Старицької-Черняхівської, В. О’Коннор-Вілінської, учасниць Першого зимового походу Армії УНР Олени Федак-Шепарович, Віри Пшеничко, Марії Урбан-Вовк, а також Ганни Совачевої, Мілени Рудницької, диригентки Платониди Щуровської-Россіневич і дружини полковника Петра Болбочана Марії. 

Коваль Р. Житомирщина в боротьбі / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю., Історичний клуб “Холодний Яр”, 2020. – 512 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 10). Про українсько-російську війну в 1917 – 1930-х роках на території сучасної Житомирської області та славних синів і дочок, які народилися в цьому козацькому краї. – 315 грн.

Коваль Р. “Батькам скажеш, що був чесним” / Р. М. Коваль; Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, вид-во “Холодний Яр”; видавець Марко Мельник, 2018. – 564 с. Про українсько-російську війну в 1917 – 1930-х роках та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями. Книжка заснована на документах з ГДА СБУ і ЦДАВО України та спогадах вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху і кубанських козаків. – 330 грн.

Коваль Р. Здолати Росію / Р. М. Коваль; Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, вид-во “Холодний Яр”; 2018. – 576 с. Це книга про імперську політику Росії наприкінці 1980-х – на поч. 1990-х рр., відродження українського націоналізму, спротив москвофільству, малоросійству і пацифізму, формування образу ворога, про “русофобську” програму дій, відновлення Національно-визвольних змагань, проголошення Української держави та безвідповідальне ставлення до її захисту. – 290 грн.

Коваль Р. Моренець В., Юзич Ю. Сумщина в боротьбі: біографії, історії, спогади / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. Р. М. Коваль, В. І. Моренець, Ю. П. Юзич. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, 2018. – 480 с. – (Серія Видатні українці. – Кн. 9). – 2-ге видання. У збірнику вміщено 120 біографій козаків і старшин Армії УНР, що народилися на території сучасної Сумської області, а також понад 50 спогадів про їхню участь у Визвольній боротьбі. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, інженерів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів. – 300 грн. 

Коваль Р. Яків Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, видавець Мельник М. Ю., 2017. – (Серія “Отаманія ХХ ст.” – Кн. 9). – 128 с. – Про полковника Армії УНР Якова Гальчевського (Войнаровського) – подільського отамана Орла. 1922 року Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра призначив його керівником повстанського руху Правобережної України. “На запитання в російській мові відповіддю є стріл”, – такою була настанова організатора і керівника антикомуністичного підпілля, який до 1925 року безкомпромісно боровся за право українського народу жити на своїй землі. – 110 грн.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 2. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2017. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 200 грн. У другому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. 

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 3. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2020. – 504 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 295 грн. У другому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів. 

Роман Коваль. Крізь павутиння змосковщення (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 352 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова – 140 грн. У книжці опубліковані спогади члена Революційної української партії Павла Крата про його молоді літа на Полтавщині наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть та матеріали до біографії генерала-поручника Армії УНР Михайла Крата, котрий, як і його двоюрідний брат Павло, прорвавши “павутиння змосковщення”, став на шлях служіння рідному народові. У виданні вміщено також біографії інших членів родини Кратів, учасників Визвольної боротьби, а саме: Миколи, Олександра, Василя й Олександри Палієнків, Євдокії Крат, Павла Терещенка, спогади Михайла Крата про своїх бойових побратимів, а також поезії Павла Крата, його поему “Січинський у неволі” та автобіографічні оповідання, а також нариси Романа Коваля “Доля Павла Крата” і “Генерал-лицар Михайло Крат”. Книжка буде цікава дітям, бо значна її частина присвячена дитячим і юнацьким рокам Павла Крата з його пригодами, бешкетами, першим коханням, бійками і дуелями.

Микола Аркас, Історія України-Русі. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: “Медобори”, 2013 / Упор., передмова, додатки Р. Коваля. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольорові форзаци, фотододаток – 150 грн.
 / У книжці Миколи Аркаса зібрано всю історію українського народу до початку ХХ століття. Це репринтне перевидання 2-го (позацензурного) видання “Історії України-Русі” Миколи Аркаса, яке вийшло у Кракові 1912 року. Готували його до друку Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський уже після смерті автора та Василя Доманицького, редактора 1-го видання 1908 року (петербурзького, цензурованого). Більшу частину накладу 2-го видання книжки було спалено російськими військами під час Першої світової війни, відтак воно стало бібліографічною рідкістю. На переконання Євгена Чикаленка, ця книжка після “Кобзаря” є найкориснішою.

Роман Коваль, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012; 472 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний, папір – крейдований, друк – кольоровий) – 525 грн. У дослідженні йдеться про Михайла Гаврилка – скульптора, художника, поета, творця і чотаря УСС, повстанського отамана. У цій книзі вміщено понад 600 листівок і фотографій, більшість з яких оприлюднюється вперше. В додатках до книги – близько сотні документів, більшість з яких також вперше вводиться в науковий обіг.

“Тиха війна Рената Польового” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2011 / Автор-упор., автор передмови Р. Коваль; 1040 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний) – 375 грн. У дослідженні йдеться про Рената Польового – нащадка запорозького козака, багатолітнього колимського в’язня, видатного інженера-винахідника, мецената, краєзнавця, учасника хору “Гомін”, чоловічого хору “Чумаки” та ансамблю “Радосинь”, члена Українського культурологічного клубу, Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії, Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, Історичного клубу “Холодний Яр”, автора книг “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті” та “Моя боротьба (спомини)”.

Книги можна придбати, попередньо переказавши кошти поштовим чи електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. генерала Г. Воробйова, буд. 20, кв. 14, Київ-03049.



Газета “Незборима нація” за січень 2022 р. у форматі *pdf

Газета “Незборима нація” за січень 2022 р. у форматі *pdf




Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”!
Віктор ДРУЗЬ (с. Зорине, Сумщина) 260 грн.
  Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (Калуш) – 300 грн.
  Олександр РОМАЩЕНКО (дід Карбала, с. Цвітна, Кропивниччина) – 600 грн.
  Український конгресовий комітет Америки (відділ на Лонг Айленд) – 500 ам.  дол.




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ