 Нещодавно наш приятель Ігор Аркуша опублікував у фейсбуці замітку “Отаман Волинець у Любарі” з газети “Рідний край” (№ 33. – 1922. – 12 лютого) про події сторічної давнини на Любарщині. Ось її текст: “Остріг. 10.II. Репатріант-Українець з Ківерець оповідає, що 30-го січня до Любара прибув славнозвісний повстанський Отаман Гаврило Волинець, переодягнений у «червоне» (зірка), зголосився у Ревкомі яко представник кінної дивізії генерала Буденного і зажадав скликання плєнуму Ревкому, чеки і особотдєла для обговорення справи оборони Любара од повстанської української «банди», що з’явилася в околичних лісах. Коли весь «цимес» Любара зібрався, «докладчик» свиснув, витяг пистоля й положив на місци трупом голову й секретаря Ревкому, а відтак вдерлись до помешкання козаки й зліквідували весь «квіт» «соціялізму» на Любарщині. Зліквідовано й «Комсомол», або, як його називають повстанці, «Молокосос» (Комітет Соціялістичної Молоді)”.
На початку 1920-х газети часто публікували неперевірені свідчення та чутки. Неточності були й у публікації в газеті “Рідний край”. Розправа над червоними окупантами сталася не 30 січня, а 4 січня, і здійснили її, як ми думаємо, не хлопці “славнозвісного повстанського Отамана Гаврила Волинця”, а козаки отамана Соломінського. Ананій Гаврилович Волинець перейшов на територію Польщі ще в листопаді 1921 р., а Йосип Соломінський продовжував боротьбу на Волині, зокрема і в районі Любара. Саме його відділ 4 січня 1922 р. під виглядом “отряда по боротьбі з бандитизмом” увійшов до м-ка Любара. Заарештувавши губернський військовий комітет, месники попрямували до міліції, де захопили начміла, забрали ключі та випустили на волю шість десятків заарештованих селян. Потім під’їхали до клубу комунарів, де відбувалося засідання любарських комсомольців. Коли ті стали співати Інтернаціонал і вигукувати “далой бандітов-пєтлюровцев!”, козаки заскочили до приміщення. Діяли вони рішуче.
Совєтські автори писали, що загинуло 18 комсомольців, смертельно поранено голову волвиконкому Ф. П. Базієвського, військового комісара А. У. Козачка та секретаря волосного комітету комсомолу Л. У. Плоскера (останній дістав 14 поранень, та все ж – чортяка! – вижив). Окупанти назвали цю подію “любарською трагедією” та встановили на могилі 22 “красних героїв” пам’ятник.
Йосип Федорович Соломінський (Соломинський) народився в с. Горопаях Любарського повіту Волинської губернії (нині Житомирського району). У листопаді 1920 р. він у складі Армії УНР відступив на територію Польщі, де був інтернований у табори. У березні 1921 р. Соломінський – хорунжий 4-го Київського кінного полку 4-ї Київської стрілецької дивізії. Перебуваючи в таборі інтернованих у м. Олександрові-Куявському, Йосип вирішив приєднатися до підготовки Повстансько-партизанським штабом Юрка Тютюнника повстання в Україні.
Загін хорунжого Соломінського вийшов “на повстання” напередодні Великодня 1921 року (свято випало на 1 травня). Волинське губЧК відповіло масовими арештами. Найбільше заарештували в Йосиповому рідному селі: у Горопаях у липні 1921-го окупанти розстріляли шестеро підпільників, серед них і рідного брата отамана – священника Боніфатія Федоровича Соломінського.
21 серпня 8 козаків Соломінського завітали до с. Коростків Новочорторийської волості Полонського повіту (тепер Любарської селищної громади), вбили уповноваженого “з обдирації” селян та поранили комуніста. Після цього зникли в любарському напрямку. 23 серпня загін Соломінського (10 вершників та 20 піших) повернувся в с. Коростки, бо совєтські активісти і далі викачувати селянське добро. Ліквідувавши двох і поранивши трьох червоних грабіжників, хлопці попрямували в Баранівську волость Житомирського повіту.
Під час Другого зимового походу загін Соломінського влився до Подільської повстанської групи Михайла Палія-Сидорянського. Підстаршина 4-го кінного полку Київської дивізії Костянтин Миньківський розповідав, що 2 листопада 1921 р. під час бою в с. Коваленках із 38-ю кавалерійською дивізією та Богунським пішим полком 44-ї дивізії (насправді з 7-м кавалерійським полком Іллі Дубинського 1-ї бригади 2-ї кавалерійської дивізії московських військ) загін Соломінського відірвався від Подільської групи. Далі діяв самостійно. Другий зимовий похід зазнав поразки, але хлопці Соломінського не припиняли боротьбу – попри морози і сніги.
Часом заскакували в містечка, щоб “погрітися”. Так сталося і 4 січня 1922 р. в Любарі… Розправившись із більшовицькою владою, козаки попрямували до містечка Романова Житомирського повіту.
8 січня на об’єднаний загін Соломінського і Богомола наскочили червоні кавалеристи. Загинуло троє козаків, отамани дістали поранення. 18 січня – новий бій, поблизу с. Нічпали Новоград-Волинського повіту. У ньому загинув отаман Богомол.
26 січня 1922 р. 20 козаків Соломінського відпочивали на хуторі Зайцевому, неподалік від Любара. 28 січня у с. Черняхівці Новоград-Волинського повіту забрали із собою двох міліціонерів. Згодом партизанів помітили під Баранівкою.
30 січня загін прибув у с. Ульху (тепер с. Вільха Житомирського району), розігнав міліцію. Взявши із собою двох міліціонерів, попрямував на Пилипо-Кошари.
Напевно, були й інші бойові акції... Чекісти змушені були визнати відділ отамана Соломінського найдієвішим у Волинській губернії. Політбюро, тобто ЧК, запропонувало ввести в районі його дій “інститут заручників”, щоб страшними карами примусити селян відмовитися від підтримки своїх захисників. Для ліквідації загону чекісти залучили заарештованих у справі “банды Соломинского”.
20 березня 1922 р. став останнім днем у житті Соломінського. Трагедія сталася поблизу с. Стовпів Новоград-Волинського повіту. Костянтин Миньківський (Минаківський) зафіксував її обставили. Він писав: “…Потім отряд перейшов у район Звягеля, де розбив розвідку Таращанського полку, з котрої 9 чоловік перейшло до нас, в том числі і їх командир взвода. Командир большевицького взвода сказав, що в одному селі (назвисько не пам’ятаю) є 13 чоловік кіннотчиків, котрі теж приєднаються до нас. Тоді ми направились до цього села. Коло одного з лісків командир большевицького взвода зрадив і забив хорунжого Соломінського (це було під вечір, вони їхали попереду), а сам втік. Козаки отряду були проти того, щоб большевики були в отряді, але хорунжий Соломінський тримав їх. Ми повернулись назад, забивши 5 чоловік большевиків, лишивши в отряді тільки 3-х…”.
Після загибелі Соломінського команду взяв його помічник Хомчук (Хамчук), який мав якесь письмове розпорядження Петлюри. Чекістська агентура доповідала, що загін складається з 15 осіб і має “петлюрівський прапор”. Попри смерть отамана, відділ Соломінського продовжував боротьбу, зокрема виявив бойову активність у районі с. Нового Заводу.
Очевидно, частина вояків пішла за кордон, зокрема підстаршина Костянтин Миньківський (Минаківський) прибув до т. Каліша 2 квітня 1922 року. Та все ж загін, який чекісти і далі називали “бандою Соломінського”, шукав козацької долі.
6 квітня відділ Хомчука (10 багнетів та 20 шабель) вступив у бій з більшовиками біля Нового Мирополя. У звітах за травень чекісти зазначали діяльність в Олевському районі, як вони казали, “залишків загону Соломінського… петлюрівського характеру”. Чекісти стверджували, що відділ підтримував зв’язок “із закордоном”, тобто з інституціями УНР, і використовувався ними для зв’язку із загонами, які діяли в глибині України.
Більшовики зазначали, що станом на 14 листопада 1922 р. “загін Соломінського” (10 – 12 козаків з ручним кулеметом) оперував у Полонському районі. Отже, навіть по смерті хорунжий Йосип Соломінський продовжував боротьбу. Владислав КАРПЕНКО, Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр” 
|
