Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2020 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


серпень 2020

    > Українська жінка в огні революції
    > Слава воїнам УНР і УПА!
    > 1-й курінь ім. “Холодного Яру”
    > Віддаємо мале – робимо велике
    > Упокорення вогнем
    > Марта Ганушевська-Малкош
    > Рафтинг Никифора Авраменка
    > “Дітей ділити не буду”
    > “Одне святе є в світі – кров людей хоробрих”
    > Згадаємо “подєбрадців”
    > Сергій Кононко-“Обухів”
    > Вірні до сумного кінця
    > “Напусти на них Китайця”
    > ВИДАННЯ ІСТОРИЧНОГО КЛУБУ “ХОЛОДНИЙ ЯР”
    > Газета за серпень 2020 р. у форматі *.pdf
    > Спорудження меморіалу Іванові Ґонті

Українська жінка в огні революції

30 липня вийшла друком книжка “Жінки у Визвольній війні: історії, біографії, спогади. 1917 – 1930”. Подаємо до вашої уваги передмову до книги Павла Ковжуна.

 

Два[д]цять літ минуло від часу вибуху великої революції на сході Европи, коли і великий український нарід скинув ярмо ненависного московського царату. Два[д]цять літ! Ніби невеликий шмат часу, а вже багато забувається, багато затирається в пам’яті. Ми якось ліниво збираємо спогади подій тих днів, якось не працюємо над збереженням того, що тоді було таке райдужне, щасливе, веселе. А ті ж часи ніколи не повернуться, і все, що нам випаде з пам’яти, – ніколи і ніхто не воскресить. Ми зробимо величезну кривду наступним поколінням, коли не передамо їм того, що ми бачили, що ми пережили, що ми знаємо про ті часи й події.
Зокрема ми, жінки. Ми забуваємо, не шануємо тих геройок, що в революції, в боях за волю і під стінами тюремних мурів проливали свою кров, кров українських жінок за краще завтра Нації. Ось тепер, по два[д]цятьох літах, ми виступаємо з дуже вбогим матеріялом про жінку революціонерку, про жінку вояка, так, наче б жінка, наша українська жінка, відважна і смілива, не брала тієї участи в найбільшому національному і соціальному зриві, яка їй припала. (…)
Причина цього є та, що ми ще не маємо жінок-істориків, зокрема жінок, що займалися б систематично недавніми подіями й участю в них жінки. (…)
Нам усе мусить присвічувати той факт, що українська жінка, особливо жіноча молодь, умирала на полі бою, вмирала в льохах денікінських контррозвідок, в льохах чрезвичайок. Щоб історія зберегла імена тих геройок, треба вже працювати, треба вже збирати дані про них, не гаючи ні хвилини. (…)
Отже, коли почалась революція в Україні, наші жінки взяли в ній якнайактивнішу участь. Робили те саме, що й усі, – перш-усього освідомлювали населення. Виступали на мітінгах, що були тоді необхідні і конечні, як певний прояв революційних настроїв і шлях до мети, а не так, як це сьогодні дехто представляє, як щось кари гідне, недоречне політикування. (…)
Уже в Центральній Раді було 5 українських жінок, і зовсім не тому, що вони жінки, а тому, що вони заслужені діячки. (…)
Коли восени 1917 року почалися бої у Києві, жінки також брали в них участь. (…) Знаємо, що письменниця Галина Журба була в боях коло “Арсеналу” в Києві, нехтуючи життям, носила мішки динаміту для українських частин. (…)
Ще одна ділянка відповідальної, ризиковної служби, де жінки принесли великі, незаступні прислуги національній справі, – це розвідочна служба. Знаємо, що письменниця Галина Орлівна відіграла чималу ролю у денікінському запіллі на користь національної армії. (…)
Зовсім окрему сторінку становлять жінки, що брали участь у повстаннях. Це золоті сторінки безперервних подвигів, факти нечуваної хоробрости й очайдушної відваги, якій нема анальогій в історії інших народів.
Повстанка Марія Соколовська в Радомишельщині – це вояк, адміністратор, стратег, суддя, а головне – організатор. Особиста відвага і розумна розсудливість, легендарна доброта складалися на цю виняткових здібностей жінку, що, мабуть, не мала навіть повної середньої освіти.
Олександра Гамалія з Полтавщини, фельдшериця, визначалася надлюдською особистою відвагою і якоюсь таємничістю, мала більш як казкове минуле часів революції. І лікарка, і вояк, і повстанка – а один час у вищих колах большевицької революційної влади рятувала сотні українців від певної смерти! У Львові є живий свідок такого її чину, полковник О. Б-р, що саме його врятувала Гамалія від смерти чрезвичайки у Винниці.
Ю. Лисогорова, справжня геройка, жінка, котрій теж тяжко знайти приклад в історії інших народів. Вирушила ж восени 1921 року з відомою повстанською групою Ю. Тютюнника в Україну, перебула активно всі бої тієї групи (Базар). Чудом урятувала своє життя (а також життя чоловіка – пораненого Степана Лисогора та кількох козаків. – Ред.), бо ж відомо, що тоді розстріляно 359 героїв того походу, а більше як 500 осіб погибло в боях, коротких, але тяжких.
Також відоме є ім’я повстанки Попівної, а на Півдні України, в Катеринославщині, вславилася хоробрістю й подвигами Віра Бабенко, гімназистка 6-ї класи Катеринославської жіночої гімназії, дальше Віра Матвієва, сестра-жалібниця української армії, та її сестра Неоніля Русіян, жінка полковника. У повстанському русі в Україні визначились і галицькі українки, мені відомо про Наталю Максимцеву, що брала участь у загонах Тютюнника.
Жінки в повстаннях, ще раз підкреслюю, виявили чуда хоробрости, відваги і розсудливости. Особливо селянки-повстанки, яких були тисячі.
Зовсім окреме місце, незвичайно важне для участи української жінки у Визвольній боротьбі, – це медичний жіночий персонал. У тодішній російській фронтовій і тиловій армії було багато свідомих українок лікарок, фельдшериць і сестер-жалібниць. Вони багато працювали для освідомлення жовнірської маси. Вони виступали на мітінґах, в армійських радах – скрізь, де лиш треба; було української свідомої сили. Доходило й до того, що вони перебиралися під час парад і свят в українські національні одяги і бодай так символізували, нагадували Україну.
У всіх українських частинах були лікарки-фельдшериці, сестри-жалібниці. Багато, дуже багато з них поклали своє жертвенне життя від тифу у 1919 році... Страшно й згадати.
Зрештою, був діяльний Український Червоний Хрест і друга подібна організація – Український Блакитний Хрест. У цих організаціях жінки виявили багато організаційних здібностей і перевели величезну працю.
Скрізь, на кожному полі, українські жінки виявили свою енергію, уміння і неструджену працю, а 1917 рік був великою пробою для української жінки-громадянки. З цієї проби вийшла українка в якнайкращому світлі – все жертвувала вона для України, для її слави! (“Жінка”).

Подається зі скороченнями

Марія ПЕНЬКОВСЬКА [Павло КОВЖУН]
Довідка. Марія Пеньковська (Пеньківська) – мати сірожупанника, графіка Павла Ковжуна. Саме під її іменем він написав цю статтю.

УВАГА! Формат книги великий (84х108/16), стор. 432, наклад 1000 пр.

Ціна 370 грн. (без вартості пересилки). Нам найзручніше пересилати “Новою поштою”. Замовляти можна на сайті https://otamania.in.ua та сторінках автора у ФБ: Роман Коваль, Роман М. Коваль, Roman Koval, також за адресою: kovalroman1@gmail.com Замовляйте книгу для себе, своїх друзів та рідних!

 

На світлині Марка Мельника – Роман Коваль із книгою “Жінки у Визвольній війні”.

 



Слава воїнам УНР і УПА!

На кордоні Житомирської і Рівненської областей, у лісі між Городницею і Сторожевом, 18 липня, у 75-річчя останнього бою генерала УПА, легендарного повстанського отамана Івана Трейка-“Немо” відкрито пам’ятний знак на місці його останнього бою, який відбувся 18 липня 1945 року.
Зібралося добірне товариство з різних куточків України: Києва, Львова, Вінниці, Житомира, Рівненщини, Луганщини, Вінниччини, Новограда-Волинського. Виступили лідер ВО “Свобода” Олег Тягнибок, керівник “Національного корпусу” Андрій Білецький, голова Житомирської обласної організації ВО “Свобода” Сидір Кізін, історик Богдан Галайко, земляки повстанця із с. Старостинців, представники місцевої влади, зокрема в. о. міського голови Новограда-Волинського Олена Пономаренко, митці, краєзнавці та керівник Луганської “Просвіти” з м. Сватового Євген Дзюба, який знімає документальний фільм про командирів і генералів УПА, зокрема і про Івана Трейка.
Вінницьку делегацію очолив один з ініціаторів побудови пам’ятного знака Володимир Барцьось, депутат Вінницької обласної ради. Він сказав: “Життєпис Трейка – це героїчний змаг за волю України в добу Визвольної війни 1917 – 1920-х рр., служба в розвідці УНР у 1930-х, участь в УПА «Поліська Січ» та УПА Романа Шухевича в 1940-х. Життя і чин Івана Трейка – це виконання заповітів Тараса Шевченка «І вражою злою кров’ю волю окропіте». Прийде час, і про боротьбу Трейка зніматимуть фільми та писатимуть художні твори. Але для цього нам потрібно перемогти… Це буде найкраща пошана пам’яті наших лицарів”.
Слово від Проводу ОУН(б) виголосив редактор газети “Шлях перемоги” Віктор Рог. “Іван Трейко-«Немо», – сказав він, – був легендарною особистістю. «Марафонець» у боротьбі за незалежність рідного краю, він чверть століття не складав зброї, не зневірювався і не опускав рук. Не знаю, чи він сам обрав собі таке псевдо, чи його ним наділили побратими, але воно напрочуд точно відображає сутність цієї постаті. Невловимий і невидимий «Ніхто» виникав «нізвідки», завдавав дошкульних ударів і зникав «у нікуди». Навіть фотографії його до сьогодні не можемо знайти… Низький уклін, генерале!”
Дякуємо всім, хто долучився до вшанування. Дякуємо Новоград-Волинському братству ОУН-УПА ім. Романа Шухевича, яке втілило цей задум у життя, та Володимирові Барцьосю, який чимало зробив для вшанування пам’яті Івана Трейка. Пошана жертводавцям: Руху опору капітуляції, Центрові національного відродження ім. Степана Бандери, ГО “Коло Честі”, Андрієві Левусу, Вікторові Рогу, Романові Піняжку, Сергієві Пантюку, Олегові Курському, Юрієві Михальчишину, Вікторові Весельському, Василеві Устимовичу, Олександрові Шадурі, Максимомі Камінському, Іванові Соляру, Тетяні Ціклаурі, Антонові Перелигіну, Олександрові Кулику, Геннадієві Зарубі, Іванові Москальцю, Михайлові Сеньківу, Юрієві Ковальковському та усім небайдужим, хто підтримав цю ініціативу!
На День Незалежності, 24 серпня, Володимир Барцьось з однодумцями планують відкрити меморіальну дошку Іванові Трейку в його рідному селі Старостинцях Погребищенського району Вінниччини.
Козакам слава!

Історичний клуб “Холодний Яр”

  



1-й курінь ім. “Холодного Яру”

Одна з перших українських військових формацій, що була сформована 27 липня 1941 року. У Рівнoму, на святі Української державності, на площі Старого Замку, у присутності 10 тисяч людей відбулися урочиста присяга Першого куреня Українського війська ім. Холодного Яру та освячення прапора. Особовий склад куреня налічував 480 бійців. Тоді також було освячено і жовто-синій прапор куреня, з тризубом з одної сторони і надписом “Воля Україні – або смерть!”.
Уже наступного дня курінь отримав казарми і почав тренуватися, підготовлювати молодший офіцерський склад.
Козакам слава!



Віддаємо мале – робимо велике

Ми з вами купили квартиру для сім’ї загиблого офіцера Олександра Андрієнка. Ми майже закінчили там ремонт, і купили майже все необхідне.
Однак, виявилося, що квартира вимагає ще зусиль. Треба трохи більше часу і грошей. Але ми нічого не залишимо недоробленим.
Отже, нам потрібно зробити ще один маленький ривок. І у трьох дітей буде новосілля.
Давайте доведемо свою добру справу до фінішу. Просто як завжди. Віддаємо мале – робимо велике. Все буде добре. Завдяки вам.
Реквізіти вдови: Приватбанк, 4149 4991 4043 2871, Вікторія Афанасьєва.
Монобанк, 5375 4141 1611 5444, Вікторія Афанасьєва.
Ощадбанк, Viktoria Afanasyeva, 4790 7299 0938 8514.
У призначені пишіть “Благодійна допомога”.
Слава українцям!



Упокорення вогнем

До 100-річчя трагедії села Лютеньки – 17 серпня 1920 р.

 

Не став би дивитись,
Хотів би забути,
Так сили забути нема:
То ріднії села, то ріднії люди,
То наша Вкраїна сама...
Борис Грінченко

Назавжди в пам’яті не тільки білорусів, а й інших народів залишиться трагічна доля спаленого німцями партизанського села Хатині. У радянські часи влада робила все, аби про знищену ворогом Хатинь дізнався весь світ, при цьому не бажаючи навіть згадати трагедію полтавського села Лютеньки, яка забрала в кілька разів більше і хат, і жителів. Тоді палали сотні будинків, сараїв, клунь, комор, скирт збіжжя і навіть колодязів, які вигорали до самої води...
Що ж сталося у селі Лютеньці Гадяцького району 100 р. тому і чому про це комуністична влада десятиліттями мовчала?
Відповіді на ці питання дають документи і факти того часу. Ось як співав про цю пожежу в думі про отамана Христового очевидиць тих подій, місцевий кобзар Петро Гузь:

 ...Із города із Зінькова військо виступає,
 Та на нашую Лютеньку дуже налягає.
 Як почали на Лютеньку із гармат гримати,
 То деякі стали люди з Лютеньки тікати.
 Загін їде, не минає, він січе, рубає
 І на це село Лютеньку дужче налягає.
 Обступали ту Лютеньку трьома сторонами;
 З четвертої сам Христовий стояв з козаками.
 Мало війська в Христового, несила встояти.
 Треба було Христовому до гаю втікати.
 Загорілася Лютенька, скрізь тріщить, палає, 
 А жителів у Лютеньці нікого немає.
 Ой Боже наш милосердний, що там вже творили!
 Одні других на вогнищі живими палили!
 Ой Боже наш милосердний! Що там наробили!
 Ограбили, зруйнували та ще й попалили!
 Де стояли хати й лавки, стало попелище.
 Прийшли туди, тужать люди, мов на гробовищі.
 Отакую та Лютенька претерпіла кару!
 Вісімсот дворів згоріло, пішов дим за хмари.
 І не треба тій Лютеньці і Страшного суду.
Там багацько й так пропало невинного люду.

Що ж то за загін, який не тільки січе, рубає всіх, хто трапляється на шляху, а й обстрілює Лютеньку з гармат?
Як свідчать документи Полтавського державного архіву, це була більшовицька 185-ма бригада ВОХР, що наступала з території Росії. А з Гадяча їй на підтримку рухався 226-й батальйон.
Десятитисячне село Лютеньку більшовицька влада назвала бандитським і опустила свій каральний меч на його жителів. Це сталося тому, що село було одним із центрів повстання проти комуністів. Усупереч брехливим твердженням московської пропаганди про тріумфальний похід радвлади, селяни її не сприйняли. Зокрема, під час виборів до Установчих зборів на Полтавщині від більшовицької партії не обрали жодного депутата. Про ставлення народних мас до більшовиків 21 березня 1918 р. писала гадяцька газета “Рідний край” (редактор Олена Пчілка): “Большевицькі орди біжать, грабуючи наші села й міста, руйнуючи залізниці, все, що здобуто руками українського народу, вбиваючи людей без сорому і совісті, все забирають вони і вивозять з України. Не жалують ні бідного, ні багатого, ні старого, ні малого. Чи знайдеться ще хоть одна людина з совістю, яка повірить поганим брехням большевиків про мир, землю, свободу, рівність і братство? Хто ще повірить дворянину Леніну, прохвосту Троцькому, приставу Муравйову і всій більшовицькій шайці після того всього, що вони зробили? Оббріхуючи всіх, оббріхуючи старих захисників народних, справжніх борців за народні права, темні большевицькі шайки бувших каторжан, справжніх дезертирів, злодіїв та інших хижаків організували неволю ще гіршу, ніж найстрашніші московські царі”.
Ці слова підтверджувалися щоразу, коли більшовицька влада поверталася в Україну, особливо після запровадження нею горезвісної “продрозкладки”. Продовольчі червоноармійські загони, яких селяни називали “золотошукачами”, забирали хліб, грабували населення. Як згадувала Василина Бездудна, червоноармійці нахабно лізли в пазухи жінок, зриваючи з них золоті хрестики, забираючи обручки. Та потім їм і цього ставало мало. Вимагаючи від господарів більше золота, ставили дітей до стіни, брали лаву і нею давили їх. Щоб порятувати дітей, батьки змушені були віддавати все. Як розповідала Бездудна, якщо в батьків золота не було, грабіжники безжально додавлювали дітей.
Така поведінка “золотошукачів”-продзагонівців повсюдно викликала шалений спротив селян, які у відповідь на грабунки, бралися за зброю. Всіх, хто чинив опір, більшовики називали бандитами. Про розмах повстань свідчать рядки із “Записки”, надісланої Гадяцьким повітвиконкомом 26 липня 1920 р. до Полтави: “Повіт весь охоплений хвилями бандитизму, організованого, Петлюрівського, наростаючого щогодини... Бандитами в зайнятих ними волостях проводиться добровільна і примусова мобілізація населення, і сили банд, що нараховують сьогодні до 3000 осіб, безперервно зростають... Половина повіту, таким чином, цілком у руках бандитів; в іншій половині радянській владі також ніхто не співчуває. Радянської влади в повіті немає. Неодноразові наші прохання про допомогу збройною силою залишаються голосом волаючого в пустелі...”
Російські продзагонівці-червоноармійці у своїх листах додому писали: “На Україні справжній саботаж проти радянської влади. Всі хохли – бандити.. Настрій жителів поганий. Червоноармійців ненавидять, як собак... Життя наше сповнене небезпеки: всі селяни борються проти радянської влади...” 
Боячись втратити Україну, російські більшовики кидали на її села свої війська, аби придушити опір місцевого населення. Зокрема, 17 серпня 1920 р. Лютеньку покарали не тільки снарядами, а й вогнем. Вороги спочатку пограбували покинуті хати, а потім запалили село. Вони скакали на конях, сідла яких часто були вкриті украденими плахтами, і без жалю підпалювали все нові й нові вулиці. Приречене село переповнювалося передсмертними зойками і стогоном худоби, а вогонь і дим здіймалися до небес...
У наступні дні у своїх телеграмах більшовики рапортували: “Гадяцький повіт. 19 серпня 1920 року. У повіті значне затишшя. Банди, що зосереджувались у Лютеньці, вступили в бій з нашими, не витримали натиску і відступили в напрямку Миргорода. Лютеньку спалено...”
Через десять днів до Полтави полетіла інша телеграма, у якій доповідали про нову каральну операцію проти Лютеньки: “…Нашими військовими частинами проведена операція з боротьби з бандитизмом. 29 серпня 1920 р. містечко Рашівку було очищено від бандитизму. Після захоплення Рашівки Політкомісією (ЧК. – Ред.) було скликане все чоловіче населення з метою виявлення бандитів і куркульського елементу, що сприяв бандитизму. Після опитування населення і належного фільтру 15 осіб явних бандитів і куркулів, що агітують проти радянської влади, були відразу на майдані розстріляні, 30 осіб заарештовані й відправлені в Полтаву в концентраційний табір. Решта населення відразу на мітингу після моєї пропозиції виявила бажання (під загрозою смерті. – Ред.) брати вила і лопати та вирушити з нашими частинами на боротьбу з бандитизмом. 30 серпня 1920 р. до шестисот (насильно зібраних. – Ред.) селян для прикриття з вилами і лопатами разом із червоноармійцями під командою Уначтилу вирушили на містечко Лютеньку, яке є дітищем бандитизму. Захоплене містечко Лютенька виявилось покинутим жителями. Нами було дано розпорядження, і всі будинки заможних селян були спалені, а також конфісковано декілька голів худоби. Лютенька, за винятком бідняцьких хатин, вся знищена... Голова повітвиконкому А. Кузьменко”.
За даними археолога Данила Щербаківського, який побував у 1921 р. у Лютенці, було спалено було 961 хат. За свідченням дослідника тих подій В. Андрієвського, у двічі спаленому містечку Лютеньці в серпні 1920 р. згоріло 1100 хат. Тож і через п’ять років після трагедії в Лютеньці значна кількість населення ще проживала в землянках.
Більшовицький терор не знав меж. Комуністична влада робила все, аби викоренити в селян волелюбний козацький дух, прагнення незалежності. Не мине й року, як у спаленій дотла Лютеньці будуть розстріляні заручники, а в роки “колективізації” багатостраждальне село буде серед шести найбільш покараних в Україні – його занесуть на республіканську “чорну дошку”. Ця постанова уряду обернеться тисячами репресованих і померлих від Голодомору. Тому багато років владою все робилося, аби ці злочини пішли в забуття.
Хотіли б забути, так сили забути нема... 

Іван ЧАЙКА, краєзнавець
Полтавщина

 

На світлинах – брати-повстанці Христові – Леонтій та Олександр  

 



Марта Ганушевська-Малкош

6 червня ц. р. в Івано-Франківську на 95-му році життя відійшла у вічність Марта Ганушевська-Малкош – політв’язень, активна громадська діячка, членкиня Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, “Меморіалу”, “Просвіти”, Товариства політв’язнів і репресованих, Союзу українок, “Карітасу”, дружина сл. п. Володимира Малкоша, вояка дивізії “Галичина”.
Марта Малкош народилася 24 квітня 1926 р. в с. Дорі в священничій родині. Її батьки – о. Михайло та Ірина Ганушевські виховали п’ятьох синів та чотири дочки, і всі вони присвятили себе громадській роботі на славу незалежної Української держави. Життя сестер було нерозривно пов’язане з діяльністю Союзу українок. Найстарша, Марія Ганушевська-Лада-Угорчак, прекрасно вишивала, після Другої світової війни проживала у Філадельфії (США), Торонто (Канада), була членкинею Союзу українок; Ірина Ганушевська-Руснак тривало очолювала 47-й відділ Союзу українок Америки, працювала у Світовій федерації українських жіночих організацій, інших товариствах. Марта Ганушевська-Малкош у 1993 р. очолила відродження осередку Союзу українок у с. Угорниках Івано-Франківської міської ради і в 1993 – 1996 рр. була його головою. Багато працювала з молоддю, неодноразово брала участь у роботі Школи шляхетних українок міського осередку Союзу українок ім. Ольги Дучимінської. Діяльною союзянкою в Угорниках була і наймолодша – Оксана Ганушевська-Пиріг.
Приклад служіння українській ідеї сестри Ганушевські перейняли від своєї мами – Ірини Горникевич-Ганушевської, яка до Другої світової війни була організаторкою і першою головою Союзу українок в Угорниках.
У 2013 р. у видавництві “Нова Зоря” надруковано цікаві спогади Марти Ганушевської-Малкош – “України і віри не зрадили”, які надихають сучасників на подвижницьку працю в ім’я нашої Держави.
Вічна пам’ять, посестро…

Івано-Франківський обласний відділ Союзу українок
На світлині – сестра Оксана Ганушевська-Пиріг, Ірина Ганушевська-Руснак та Марта Ганушевська-Малкош



Рафтинг Никифора Авраменка

У 1911 р. вісімнадцятирічний мешканець Олександрівська Никифор Авраменко (майбутній сотник Армії УНР) самовпевнено вирішив наодинці подолати Ненаситецький поріг. Ось як він описував цю ризиковану спробу: “Все йшло добре, керунок держу як треба, здається, і веслом порушив як треба. А вода так мчить, що весло як у густій смолі. І сталось щось незрозуміле. З жахом бачу, як човен летить прямо на страшний камінь, минає з правого боку і несе на півметра од нього прямо на високий бурун. Далі одбувалось помимо волі. Мови не було про якесь керування. Звірячий страх і безнадійність спаралізували все єство. Зостався інстинкт життя, боротьба в одрухах весла. Тут на ніщо не пригодивсь би найвищий клас плавання. Якимсь дивним способом кидало човен вниз, скажено вертіло, заливало водою.
Ніколи не міг потім зрозуміть, як опинився на спокійній воді. Прибився до берега з трудом, безсилий, поламаний, мокрий, трусило, як у лихоманці. Упав на гарячий пісок і лежав без руху довго. Переживав наново страх. Висушивсь на сонці, трохи прийшов до себе і почав потроху витягать човен далі на берег та виливать воду. Ненаситець взяв, що міг. З начиння якимсь чудом остався чайник. Зник казанок, сокирка, чашка, ложка, сковорідка, торбинка з гачками і черв’яками”.
Сьогодні “категорійність” Ненаситця визначити доволі складно. Найімовірніше, за міжнародною класифікацією складності водних перешкод він був порогом четвертого класу (складний / advanced), на верхній межі останнього (клас “IV+”). За особливо потужних повеней, як-от у 1845 або 1931 рр., поріг наближався до п’ятого класу (“дуже складний / expert”) із шести можливих. Пороги четвертого класу мають стрімкий, потужний потік та великі “бочки” (вири). Все це вимагає від екіпажу інтенсивного й точного маневрування. У такому порозі необхідна попередня розвідка. Поріг п’ятого класу – довгий та потужний, з великою кількістю перешкод, великими водозливами та бочками, що їх неможливо обійти. Проходження його пов’язане з ризиком для життя. Необхідно проводити розвідку та організовувати страховку. Проходити такий поріг без відповідного спорядження та досвіду не радиться.

Олег ВЛАСОВ



“Дітей ділити не буду”

Коли Катерина Фастовець згадувала своє дитинство, то завжди дуже плакала…
Зима 1933-го в с. Ліщинці на Кагарличчині була дуже холодною. У хаті не топили, бо не було чим, стіни покрилися інеєм. 6-річна Катерина, опухла від голоду, ще й хвора на дизентерію, лежала на холодній печі. У хату зайшов сусід і звернувся до її матері: “Наталко, не давай уже Каті їсти, вона все одно помре. Рятуй старших, може, ті виживуть”.
Дівчинка на печі це почула. Відвернувшись до стіни, заплакала, бо думала, що їй уже більше їсти не дадуть. Заплакала тихо, щоб мати не почула, але Наталка відповіла сусідові: “Якщо нам судилося померти, то помремо усі, але дітей ділити на тих, кому жити, а кому ні, я не буду”.
І Катерина вижила. Вижили і її старші сестра і брат – Ольга та Василь.
Це була моя мама – Катерина Трохимівна Фастовець (у дівоцтві Дідковська). Народилася вона 14 березня 1928 р. в с. Ліщинці, а розповіла мені цю історію перед смертю.

Віктор ФАСТОВЕЦЬ

Повернення гідності й буде нашою перемогою

Історичне минуле (чи його висвітлення) мусить надихати, історична правда має мобілізувати на продовження боротьби за національну гідність.
Але якщо наша історія ганебна, якщо вона по вінця заповнена зрадою? Якщо історія демонструє, що місія українського народу – у постачанні своїх кращих представників (митців, науковців, воїнів) до еліт імперських народів та бути гарматним м’ясом у боротьбі інших націй за першість? Що робити тоді? Прискіпливо визбирувати в нашому минулому факти зрад і героїчного служіння росіянам, полякам, туркам та іншим – власне, всім, хто вимагав від нас цього? Об’єктивно висвітлювати традиції Яреми?
Не слід забувати, що в час, коли нас закликають бути сторонніми спостерігачами-дослідниками, історики повноцінних націй до невпізнання “уточнюють” історичні факти власної історії. Й  імперська політика їхніх країн починає блищати лицарством, має вигляд в очах несвідомого читача визвольної епопеї того чи іншого “богообраного” народу.
Виховати покоління переможців можна на історичних прикладах героїзму і зради. А в нас і того, й іншого не бракує. І ці приклади яскраві. А отже, мусять запам’ятатися.
Завжди потрібні героїчна теза і диявольська антитеза. Наприклад, героїчний старшина Армії УНР Яків Гальчевський і дідько у вигляді дядька-малороса, який виказує чекісту стежку до табору повстанців.
Самобичуванням займатися не варто. Не слід впадати в самообман. І головне – не шукати причин наших невдач за межами української раси. Причини ж наших перемог ми бачимо у власній силі та хоробрості, а не в слабкості ворога.
Усе – у нас самих. І причини успіху, і причини невдач.
Виставити діагноз треба насамперед собі, а не іншим. І спробувати мобілізувати сили національного організму (а вони величезні) на боротьбу зі своїми вадами та національними хворобами.
Ми ж весь час ведемо боротьбу з іншими… До того ж боротьбу уявну.
Ви хочете Росію вилікувати? Чи змінити єврейську ментальність? Та поки ми апелюватимемо до чужого сумління, сильні світу цього зі смаком продовжуватимуть політику геноциду палестинського, курдського та інших народів…
Якби ж наша боротьба з несправедливими народами була реальною, а не уявною! Та наша ненависть до них має платонічний характер. “Наша боротьба”, як правило, не виходить за межі кухонь. А коли виходить на площі й вулиці, то має вигляд компрометації. Соромно й участь брати в таких демонстраціях нашої слабкості.
Як на мене, треба мінімізувати псевдоборотьбу, а енергію свою звернути на себе і розпочати принципову боротьбу з нашими вадами. Щоб через 100  років нашим нащадкам були незрозумілі обвинувачення Івана Франка, Євгена Маланюка та Пантелеймона Куліша на адресу українського народу.
Усе буде добре.
Якщо рабська психологія відійде в минуле.
Якщо ми повернемо собі людську і національну гідність.
Якщо українські військові стануть вояками. 

Роман КОВАЛЬ
Київ, 1990-ті рр.



“Одне святе є в світі – кров людей хоробрих”

На початку серпня побачить світ книжка “Донбас: радість і біль. 2014 – 2020”

 

Багато років я видаю газету “Незборима нація”. Перевагу завжди віддавав висвітленню доби українсько-російської війни 1917 – 1920-х років. Але останні 7 літ на її сторінках з’явилося багато розповідей про героїв нинішньої війни на моєму рідному Донбасі.
Радість і біль пронизують серце, коли читаєш про лицарів цієї війни – Ігоря Коцюбинського (правнука письменника Михайла Коцюбинського), десантника Петра Коваленка (земляка Василя Стуса), командира танкової роти Олександра Лавренка, навіки сімнадцятилітнього Степана Чубенка із Краматорська, Вадима Сухаревського, який розпочав новий етап Визвольних змагань: 13 квітня 2014 р. під Слов’янськом він – попри категоричну заборону начальства – відкрив убивчий вогонь зі свого БТР по російських бойовиках Ігоря Гіркіна. А капітан Лавренко, діставши важкі поранення і не бажаючи потрапити в полон, 21 липня 2014 р. підірвав себе в бойовій машині.
З хвилюванням слухаєш настанови, які залишив нам у спадок комбат 11-го батальйону тероборони “Київська Русь” Олександр Гуменюк. Запилюжений, обвітрений, спокійний і небагатослівний – таким побачила комбата на горі Карачун у Слов’янську журналістка Віолетта Киртока. Коли вона почала говорити з ним, зрозуміла, що треба записувати кожне його слово. “Чим більше дбаєш про товаришів, тим міцніший колектив, – казав він. – Головне, щоб політики не заважали нам виконувати свій обов’язок перед Україною”.
І згадується Юрій Липа. “Тут виросте велика історія, – писав він. – Лишень треба визволитися від змови істориків”. “І політиків”, – додає комбат Гуменюк.
Упевнений, що до такого висновку дійшов мій давній товариш Олександр Корнієнко, керівник Козацького братства бойового звичаю “Спас-Сокіл”, – про нього пречудову розповідь написав Павло Вольвач. Ось уривок.
“Стандарти рукопашу на війні – зовсім інші, – каже Олександр. – Наприклад, 2014 рік, село Уткіне. Чищу пістоль Макарова. Дивлюся: до хлопців, що контролюють дорогу, під’їжджає невідоме «тєло» на мопеді. По жестах бачу, що починає щось втирати. Я підходжу тихенько. По ходу аналізую: одяг, мопед – ніби місцевий. Але… Він наче щойно вийшов із перукарні. Хіба одеколоном не пахтіло. І постійно стає так, що хто б із нас не відкрив вогонь – зачіпає і своїх. «Хто такий? Звідки?» А він намагається зі мною зближатися. Кажу: «Стій на місці!» Знову щось розповідає і знову зближається. Коренастенький такий. Щоб не дьоргався, даю наказ: «На коліна!» Не стає… Продовжує триндіти, хто ви такі, тири-пири. Дістаю пістолет, стріляю біля його ніг. Цивільна людина хоча б зіщулилася. А цей – ні. Я чітко розумію, хто це. І він відчув, що я зрозумів. На прийняття рішення – частки секунди. Ну, я діяв швидше і жорсткіше, уклав його. Як з’ясувалося – воєнспец російський”.
“Війна – це наш зірковий час”, – ствердив і словом, і ділом Олександр Корнієнко.
А ось мужні обличчя бійців 93-ї ОМБр “Холодний Яр” Юрія Шумейка-“Британця”, Володимира Цірика-“Оси”, Юрія Коваля та воїна 95-ї Житомирської аеромобільної бригади Дмитра Писанки, які зі зброєю в руках творили традицію лицарського служіння Батьківщині. У Володимира Цірика в соцмережах статус був: “Чим точніший постріл, тим спокійніша совість”.
Гортаючи сторінки нашої збірки, читач із вдячністю згадає вояків 81-ї Окремої аеромобільної бригади Василя Кіндрацького-“Кіндрата”, Ярослава Бондаря-“Фестиваля” та снайпера 92-ї ОМБр ЗСУ Олега Чепеленка-“Хакера”, який, щоб не потрапити до полону, підірвав себе і сепаратиста.
Розповіли ми й про вірних синів Грузії – лицарів українсько-російської війни Гіоргі Хвічіа, снайпера Сандро та Гіоргі Саралідзе-“Гюрзу-2”, які ще раз ствердили непорушність українсько-грузинської дружби.
“Сандро – гордість України і Грузії, – пишу я в розповіді про грузинського добровольця “Карпатської Січі”. – «Карпатська Січ» і кавказькі витязі повернуть рідні землі. Сандро одружиться. І ми заспіваємо на його весіллі пісні про дружбу Карпат і Кавказу. І Кримські гори візьмемо у своє товариство. А кобзар Тарас Силенко заспіває про відродження слави велетнів з гірськими хребтами, про дружбу витязів, які перемогли Росію”.
Поки я пишу, Сандро – вже в лавах 93-ї ОМБр “Холодний Яр” – продовжує свій двобій з Росією, нищить її живу силу. Час од часу пише в месенджер Олегові Куцину, своєму “командіру”: “Я сегодня выстрелил только 2 раза”. Це означає: двох московських чортів уже немає.
У книжці “Донбас: радість і біль” ви зможете прочитати про героїв-айдарівців Андрія Юркевича-“Грізлі”, Руслана Бобурова-“Німця”, Василя Сліпака-“Міфа”, Іллю Василаша, В’ячеслава Буньовського, Геннадія Тому, “Сепаратиста” (Олега Михайлова), “Горця” (Віталія Мороза), “Сорокового” (Ігоря Філіпчука), Василя Андріюка-“Німця”, Євгена Войцехівського-“Чеха”, Павла Герасименка-“Доцента” (члена УНСО), Вадима Жеребила-“Діджея”, Назара Крупку, Руслана Кашаюка та 19-річного Василя Пелеша, якому сепаратисти відрубали праву руку з витатуйованим тризубом, а він не просив пощади, а вигукував крізь біль: “Слава Україні!”
Пишаюся дружбою з айдарівцями сл. п. Русланом Бобуровим-“Німцем”, вільним козаком з Катеринополя, та Євгеном Городничуком-“Грицем” – читачами моїх книг ще з передвоєнних часів.
Чимало у збірці розповідей і про героїв-добровольців ДУК “Правий сектор” – Георгія Тороповського, Володимира Васяновича­-“Шурупа”, Владислава Шемуровського-“Маестро”, Андрія Лепехіна-“Пастора”, друга “Казаха” (Віктора Матюхіна), друга “Хитрого” (Мар’яна Корчака), Геннадія Дощенка-“Доща” та Володимира Статія-“Білого”, який, щоб не потрапити в полон, підірвав себе гранатою.
“Незлим тихим словом” співавтори книжки згадали добровольців ОДЧ “Карпатська Січ” Мирослава Мислу-“Мисливця”, Юрка Васильєва, вояків батальйону “Донбас-Україна” Марка Паславського-“Франка”, Дмитра Кузьміна-“Миротворця”, Євгена Бурбу, козака “Вінницю”, який, втративши ногу під Іловайськом, продовжує на передовій захищати Батьківщину.
А ось стрільці батальйону ОУН Олег Богачов-“Ківі” і веселий Михайло Стрижка, за ними бачу хлопців з батальйону “Азов” Владислава Дюсова-“Дюса” і Марка Мельника.
Експерти стверджують, що у війні переможе сторона, яка має сучасніше озброєння, а Марко Мельник має свою думку: “У цій війні переможе не зброя, а дух, культура і мова, – каже він. – Говори і стріляй українською”. І на думку спадає вислів драматурга Миколи Куліша: “Найкращий спільник той, у кого зброя по-вкраїнському говорить”.
Про те, що до арсеналу боротьби треба долучати українську мову і культуру, зрозуміли чимало воїнів. Це засвідчують долі російськомовних захисників нашої Вітчизни, які вже на фронті збагнули вагу мови і культури.
“До війни Микола Воронін був космополітом, – розповідає Наталя Мостова. – Йому було байдуже, де жити. Навіть хотів оселитися в Росії. Мало того, захоплювався Путіним, вважав його лідером, який зможе об’єднати слов’ян у єдину державу. Але коли побачив, кого він прислав на Донбас і що вони там коять…” Раптом Микола “збагнув, що в Путіна і російської педерації не було б жодного шансу зробити те, що вони скоїли в Криму і на Донбасі, якби там цінували Україну, нашу мову і культуру. Жодного шансу! Розумієте?! Ніхто б не загинув із тих, хто пішов до небесної бригади. Не гинули б діти, не руйнувалися б міста і долі. Працював би Донецький аеропорт. Русня не захопила б і метра нашої землі – якби нас захищали наша мова і культура”.
Інша історія підтверджує цей висновок. “Хлопці, з якими мій чоловік воював, – розповідала Світлана, дружина Геннадія Дощенка-“Доща”, – казали, що завдяки йому вони теж почали читати Ліну Костенко”. Справді, якби мільйони мешканців Донбасу і Криму захоплювалися поезією Ліни Костенко, ми б не втратили рідні території.
Перед читачем нашого видання промайнуть незабутні образи сімнадцятилітнього партизана Жеки (Максима Громова), капітана Сергія Шкарівського, кулеметника Ігоря Брановицького-“Натрія”, командира батареї протитанкових ракетних комплексів “Штурм-С” 44-ї артбригади Олексія Семиженка, військових лікарів Ірени Ломаківської, Тараса Лісевича-“Дока”, Олександра Данилюка-“Смайла”, волонтера Леоніда Мухи (кулеметника дивізії “Галичина”) та юної козачки Євдокії Кулинич, іменем якої назвали танк.
Капітан Сергій Шкарівський геніально розкрив формулу безстрашшя. “Щоб позбутися страху, – сказав він, – треба думати не про себе, а про інших”.
Співавтори згадали добрим словом свободівців, які полягли за волю України, Євгена Лоскота та нащадків повстанців доби УНР – Віктора Голого й Антона Цедіка. Антон Цедік-“Еней” уважав книгу теж зброєю і в останній похід у серпні 2014-го узяв мого “Отамана Зеленого”. Антон загинув 29 серпня 2014 р. під Іловайськом. Вічна слава отаманові Зеленому та його духовним нащадкам!
Перед очима читача проходять лицарі 3-го полку спецпризначення Євген Подолянчук (вихованець Пласту із Черкас) і Вадим Довгорук. Попри втрату ніг і руки, Вадим вижив. Вступив до університету. Навчається на психолога. А щоб не впасти в депресію, він, кавалер ордена “Народний герой України”, вчиться набивати м’яч.
Вшановано теплим словом командира зенітно-ракетного взводу 4-ї бригади Нацгвардії України Олександра Марківа-“Чумака”, воїна 10-ї гірсько-стрілецької бригади Антона Моспана-“Тигра”, чорного запорожця 72-ї ОМБр Павла Висоцького, а також легендарних снайперів – Василя Романенка-“Діда” (68-річного козака із Чорної бригади!), Богдана Здебського та Едуарда Пінчука, на бойовому рахунку якого 104 підтверджених убитих вороги. Богдан та Едуард здобували славу в лавах 79-ї аеромобільної бригади.
Олександр Марків захоплювався історією доби УНР, був реконструктором. Не раз брав участь у зйомках фільмів про Визвольну боротьбу, у реконструкціях подій доби УНР, презентаціях книжок про Визвольну боротьбу, зокрема й Історичного клубу “Холодний Яр”. Коли з родиною приїжджав у Трипілля до пам’ятника отаманові Зеленому, говорив, що з тими людьми, які приходять на нашу землю як окупанти, “треба чинити так, як чинив отаман Зелений”.
“Ви чуєте ці кулі? Це народ промовляє”, – писав великий Юрій Липа. Отже, книжка ця про український народ, який гідно промовляє до російського загарбника.
Наприкінці цієї короткої передмови закликаю учасників реконкісти писати про свою війну з агресором. Якби кожний офіцер чи козак написав хоча б епізод до історії своєї частини – якою багатою стала б наша історична пам’ять, скільки з’явилося б вояцьких аргументів на право українського народу жити у своїй національній державі!
“...Ти встань і прочитай, – писав Юрій Липа, – Одне святе є в світі – кров людей хоробрих, Одні живуть могили – вірних Батьківщині”.
Про таких людей ця книга.
Навіть після смерті своєї вони залишаються нашими вчителями та оборонцями. “Ніхто нам нашої землі не подарує, – говорили вони своїми вчинками і тихо додавали: – Народ існує тільки під час війни”.
Друзі, у трагічній історії нашого народу достатньо підстав для агресивного оптимізму. “Якщо воювати, – нагадую слова комбата Гуменюка, – то все своє забирати. Дайте мені очолити військо, і я доведу його до Москви!”
Слава козакам і козачкам України, яка бореться!

Роман КОВАЛЬ

  



Згадаємо “подєбрадців”

САМГОРОДСЬКИЙ Володимир Іванович (1.08.1902, с. Малашівці “на Поділлю”, тепер, очевидно, Шаровечівської сільської тер. громади Хмельницького р-ну Хмельницької обл. – після 22.05.1924). Хорунжий Армії УНР.

САВІЦЬКИЙ Володимир (6.08.1900, Поділля – після 12.06.1922). Козак Армії УНР. По закінченні Кам’янець-Подільської гімназії (06.1920) вступив на природн. відділ фіз.-матем. ф-ту Кам’янець-Подільського державного українського ун-ту. У листопаді 1920 р., покинувши навчання, вступив до Армії УНР (11.1920). Інтернований у т. Стшалково.

СУВЧИНСЬКИЙ Микола Феофанович (8.08.1891, с. Біликівці Літинського пов. Подільської губ., тепер Жмеринського р-ну Вінницької обл. – після 1964, Австралія). Військовий і громадський діяч, актор, інженер (20.06.1927); секретар Української студент. громади Київського комерц. ін-ту, учасник Студент. хору УГА в Подєбрадах (1924), секретар Луцької філії УЦК (з 14.10.1932), секретар Волинського українського об’єднання (1936), член Союзу українських комбатантів Австралії та упр. Союзу комбатантів Вікторії; звання – сотник Армії УНР. Нагороджений Хрестом Симона Петлюри.

ХОМСЬКИЙ Теодосій (16.08.1899, м. Глухів Чернігівської губ., тепер Сумської обл. – після 23.08.1922). Козак 6-ї Січової дивізії Армії УНР.

ЯЩЕНКО Мусій Миколайович (25.08.1895, с. Соколівка Білоцерківського пов. Київської губ., тепер Васильківського р-ну Київської обл. – 1932/1936). Військовий і громадський діяч; командир 10-го техніч. куреня корпусу Січових стрільців Армії УНР (кін. 1918 – поч. 12.1919), командир штабної сотні 6-ї Січової дивізії (1920), командант штабу 6-ї Січової дивізії та штабу групи “Замостя” (08.1920), командир 53-ї сотні 18-го куреня 6-ї Січової дивізії Армії УНР (07.1921), голова Українського центрального комітету в м. Бересті (тепер м. Брест; поч. 1930-х); звання – сотник (04.1921), підполковник Армії УНР.

СТОГНІЙ Мусій Андрійович (26.08.1889, с. Куземівка Куп’янського пов. на Харківщині, тепер Сватівського р-ну Луганської обл. – 1963, м. Каліш, Польща). Військовий і церковний діяч; член ради Українського православного братства ім. Святих Кирила та Мефодія (т. Каліш, 12.1922); звання – адміністративний сотник Армії УНР. Нагороджений Хрестом Симона Петлюри.

ЯРОШЕНКО Іван (28.08.1888, х. Ярошенки Братешківської вол. Полтавського пов. – після 27.05.1922). Військовий; козак кулем. ватаги, бунчужний гарм. сотні полку Чорних запорожців; звання – хорунжий (поручник?) Армії УНР. Учасник Зимового походу. Лицар Залізного хреста.

Роман КОВАЛЬ, Віктор МОРЕНЕЦЬ, Юрій ЮЗИЧ
Енциклопедія Визвольної боротьби “«Подєбрадський полк» Армії УНР”, т. 3
Хто хоче придбати цей том або всі три томи, може це зробити:
Т. 1. – А – К. – 376 с. (300 грн).
Т. 2. – К – Р. – 376 с. (150 грн).
Т. 3. – Р – Я. – 504 с. (250 грн).
Цифрова колоризація – Тарас Гладенький.



Сергій Кононко-“Обухів”

(18.08.1982, м. Обухів – 26.08.2014, с. Новосвітлівка Луганської обл.)

Рік тому, спекотного червня 2019 р., на центральній площі Обухова ми прощалися із Сергієм Кононком, який загинув від рук московських окупантів. Довгим виявився його шлях додому з війни, і, на жаль, не дочекалася його сива мати живим, хоча всі ці роки шукала його скрізь у надії, що він не загинув…
Улітку 2014 року проводжала мама, Тамара Федорівна, двох синів, старшого, Олександра, і молодшого, Сергія, на війну. Брати воювали у складі 24-го батальйону територіальної оборони “Айдар”. Старший був поранений. Діставши контузію, повернувся додому, а доля Сергія довго залишалася невідомою – він зник безвісти після бою з російськими найманцями 26 серпня 2014 року.
23 листопада 2014 р. окупанти повернули в мішках з Краснодона українській стороні 8 тіл загиблих військовослужбовців, серед яких, за їхнім твердженням, було четверо айдарівців. Проведено 5 незалежних експертиз ДНК для упізнання. Але всі вони не дали точного результату. Тому Сергія, як невпізнаного і неідентифікованого, поховали на Краснопільському кладовищі міста Дніпра. До кінця 2018 р. він вважався безвісти зниклим. Лише п’ятою експертизою встановлено, що останки, передані сепаратистами, належать Сергієві Кононку, айдарівцю на псевдо “Обухів”.
Його брат Олександр розповів, що 26 серпня 2014 р. вибитим міною склом вояку Борисові Шевчуку зняло шкіру на животі. Сергій разом з Василем Білітюком, Іваном Лучинським, Василем Пелешем на автомобілі УАЗ їхали трасою до найближчого медичного пункту. І потрапили під артобстріл у районі Новосвітлівка – Хрящувате. За кермом був Іван Лучинський. Вони не повернули там, де потрібно, і потрапили в засідку. Троє хлопців (Василь Білітюк, Іван Лучинський, Борис Шевчук) загинули, а Сергій “Обухів” і Василь Пелеш потрапили в полон. Василь Пелеш мав татуювання на руці “Слава Україні”. Ту руку московські найманці відрізали…
Через рік Олександр Кононко знайшов відео, де серед полонених був і його брат Сергій. Їх “дресирували”-катували в полоні московські окупанти: “Хто не скаче, той москаль!” – і хлопці стрибали, як на Майдані... Інших хлопців, які там були із Сергієм, досі не ідентифікували, хоча Олександр давав відео в СБУ. До слова, на ньому видно тодішнього командира бойовиків батальйону “Вікінг”. Він уже в пеклі.
Сергія росіяни закатували в жовтні 2014 року. Йому відрізали носа, ліве вухо, на тілі були численні гематоми. Добили пострілом у голову…
На церемонії прощання його шкільна вчителька, волонтерка громадської організації “Материнське серце” Валентина Мисяк згадувала, що маленький світлоокий Сергійко любив природу, котів, собак… Він у всьому був лідер: перший пішов на Майдан, перший встановив у рідному місті намет для збору допомоги учасникам Майдану, перший створив місцевий осередок “Правого сектору”, один з перших пішов воювати. Сергій завжди був там, де найважче: дістав поранення на Майдані… На жаль, не встиг створити родини, хоча мав кохану дівчину Аню. Коли вона почула, що Сергій може бути в полоні в Чечні, не вагаючись поїхала туди на пошуки коханого…
Я мала честь бути з ним знайомою, хоч і недовго, бо він ще в червні 2014-го пішов на війну. Його кредо: краще померти стоячи, ніж жити на колінах. Загинув з мрією про вільну Україну. Впевнена, що ця історія увійде до літопису новітньої історії Національно-визвольної війни з московськими окупантами, яка триває.
На пам’ять про Сергія залишились його вірші:

Помахом чистим,
помахом новим,
вітром роздмемо
словесну полову
мови барвистої свіже зерно,
Націю з бруду відродить воно!
 
За давньою українською історичною традицією прощання з військовими Сергієві Кононку віддано останню козацьку почесть – накрито китайкою, заслугою козацькою.
Вічна пам’ять! Слава козакам!

Люба КРИВОРОТ



Вірні до сумного кінця

Львівський адвокат Семен Шевчук подав важливу причину, чому січові стрільці Євгена Коновальця не прийшли на підмогу Львову та не перейшли в УГА.
“Петлюра, сам соціял-демократ, зрозумів, що галичани можуть соціялістам у будучності пригодитися, – писав Семен Шевчук у книзі “Пора сказати правду про наші визвольні змагання добитися волі для Галицької Землі”. – Тому Петлюра військових титулів галичанам не жалів. Галицькі четарі – а то й австрійські фельдфебелі (українець Бень) – сталися за одним помахом пера, на підставі революційного права, полковниками, сотниками (сотник – рівнорядна ранґа з капітаном австрійської армії). Такими незаслуженими титулами наділив Петлюра многих галичан четарів, як, наприклад, А. Мельника, Є. Зібликевича, Ф. Черника, Ю. Головінського, Р. Дашкевича, фельдфебеля Беня й інших, і в той спосіб купив собі раз назавжди їхні душі. Вони осталися йому вірними до його сумного кінця. Вступати до Української га­лицької армії вони не бажали, знаючи, що провід Галицької армії не був би визнав за дійсні їх фантастичні титули або був би привернув їм ранґу, яку вони мали при австрійському війську, ранґу четарів, підвищену на один ступінь, себто з четаря на лейтенанта, як це, зрештою, сталося з усіма офіцерами в Галицькій армії.
Тут для історичної справедливости треба, однак, зазначити, що ці революційні полковники і сотники, а то Коновалець, Мельник, Сушко, Кучабський, Дашкевич, Чмола, Черник, Андрух і інші, будучи в Україні впродовж 1918 р., не завдали сорому галичанам. Вони, будучи на послугах у Центральної Ради, хоробро й жертовно, з великими втратами для куреня Січових стрільців, билися з большевицькими наїзниками на Україну, зокрема за Київ у січні 1918 року”.
Можливо, не було й “помаху пера”. Симон Петлюра, людина невійськова, свої накази не завжди оформлював письмово. Микола Чеботарів у спогадах зазначав, що Петлюра призначив його начальником контррозвідки на словах. До слова, арешт Болбочана на підставі якого документа здійснювався?
Причин нашої поразки в 1917 – 1920-х рр. чимало. Однією з них була військова некомпетентність Головного отамана Армії УНР. У час війни, коли вирішувалася доля нашої нації, військо мав очолювати авторитетний військовий. І така людина була! Але за його блискучі “побіди” навесні 1918 року українська влада і знищила його наприкінці червня 1919 року.
Слава полковникові Болбочану!

Роман КОВАЛЬ



“Напусти на них Китайця”

Пропонуємо читачам “НН” уривок з книжки Романа Коваля “Здолати Росію”.

“Ось китайці прийдуть – вони вам покажуть!” – такі погрози на адресу росіян неодноразово доводилося чути Ігореві Шафаревичу в містах підсовєтської Азії або, як він каже, “в наших среднеазиатских городах”.
Як не дивно, але саме такої кари для Росії молитовно просять і представники єврейського народу. “Не мовчи, Господи... Напусти на них Китайця, щоб славили вони Мао і працювали на нього, як ми на них. Господи, хай зруйнує Китаєць усі російські школи і пограбує їх, хай будуть росіяни насильно китаїзовані, хай забудуть вони свою мову й писемність. Хай організує він їм у Гімалаях Російський національний округ...” (наведено за книгою Шафаревича “Русофобія”).
“Око за око, зуб за зуб” – така стрижнева ідея цієї єврейської молитви. З наведеного уривка неважко зрозуміти претензії євреїв до Росії. За словами молитви відчувається невигойний біль за поруйновані й розграбовані єврейські школи, тотальне російщення євреїв імперії, внаслідок чого вони забули іврит та їдиш, та цинічне “піклування” російської влади, яка утворила в далекому Біробіджані Єврейську автономну область...
Ніби завершує цю молитву талановитий єврейський поет Давид Маркіш, який екзальтовано вірить, що Росію врешті поб’є кара Господня:

Мы ели хлеб их, но платили кровью.
Счета сохранены, но не подведены.
Мы отомстим – цветами в изголовье
Их северной страны.
Когда сотрется лаковая проба,
Когда заглохнет красных криков гул,
Мы встанем у березового гроба
В почетный караул.

Дж.: Коваль Р. Здолати Росію / Упор. В. Рог, Ю. Юзич. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; в-во “Холодний Яр”, видавець М. Мельник, 2018. – 576 с. – (Серія “Українська думка”. – Кн. 2).



ВИДАННЯ ІСТОРИЧНОГО КЛУБУ “ХОЛОДНИЙ ЯР”

Книжки можна придбати через “Нову пошту”, попередньо переказавши кошти на картку Романа Коваля у Приватбанку: 5168 7554 4667 0339. Переславши гроші, просимо телефоном (або через електронну адресу kovalroman1@gmail.com) замовити книжки, вказавши куди і кому надсилати книжки. Номери телефонів 067-726-30-36, 066-211-41-85. Ось ціни без вартості пересилки:

Роман Коваль “Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930” – 370 грн.
Роман Коваль. “Донбас: радість і біль. 2014” – 170 грн.
Роман Коваль “Житомирщина в боротьбі” Романа Коваля – 275 грн.
Роман Коваль “Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 275 грн.
“Здолати Росію” Романа Коваля – 250 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрію Юзич. “Сумщина в боротьбі” Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 250 грн.
Микола Аркас. “Історія України-Русі” – 100 грн.
Роман Коваль. “Отаман Зелений” – 100 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” Романа Коваля / Упорядник Р.М. Коваль.  – 100 грн.
“Український календар Визвольної боротьби” / Упорядник Р.М. Коваль. – 70 грн.
Роман Коваль. Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 75 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 1) – 300 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 2) – 150 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрію Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 3) – 250 грн.
Роман Коваль. “Тиха війна Рената Польового”– 300 грн.
Роман Коваль. “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” – 450 грн.

Ціни вказано станом на липень 2020 р.

Видання Історичного клубу “Холодний Яр”,
які можна придбати через “Укрпошту”, здійснивши передоплату.
Вартість вказано із врахуванням витрат на пересилку книг замовнику

Роман Коваль. Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930 / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю. Історичний клуб “Холодний Яр”; 2020. – 424 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 11). – 410 грн.
Добу українсько-російської війни в 1917 – 1920-х рр. представлено через призму жіночих доль, а саме отаманші Марусі Соколовської, хоробрих козачок Тіни Пекарчук, Світлани Харченко, Юзефи Лисогор, Євгени Вовкової, Марії Волосевич, Віри Пшеничко, Стефанії Сіяк, Марії Стовбуненко-Заїченко (“козака Марка”), Ганни Осадчої, легендарних підпільниць доби УНР Віри Бабенко, Генрієти Ган, Ольги Батурової, Тамари Петрів, Марії Бесарабенко-Трейко, Марії Тарасенко, Насті Гудимович, Марусі Гальчевської, лікарів Христини Сушко, Людмили Бризгун, шляхетних сестер милосердя Галини Ліневич, Ірини Шмігельської-Климкевич, Марії Волосевич, Терези Кохель, Олени Мельничук-Кобизької, Ніни Янової, Марини Нестеренко, вільної козачки Ярини Гризло, письменниць-борців Галини Журби, Хариті Кононенко, Олени Теліги, Софії Русової, Лідії Горбачевої, Наталки Лівицької-Холодної, Юлії Кіцери, Тетяни Михайлівської-Цимбал, Людмили Старицької-Черняхівської, В. О’Коннор-Вілінської, учасниць Першого зимового походу Армії УНР Олени Федак-Шепарович, Віри Пшеничко, Марії Урбан-Вовк, а також Ганни Совачевої, Мілени Рудницької, диригентки Платониди Щуровської-Россіневич і дружини полковника Петра Болбочана Марії.

Роман Коваль. Донбас: радість і біль. 2014 – 2020 / Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю., 2020. – 124 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 12). – 200 грн.
Українсько-російська війна 2014 – 2020 рр. на Донбасі представлена через долі її учасників. Окрім нарисів Романа Коваля, у книжці опубліковано спогади учасників війни – айдарівця Євгена Городничука-“Гриця”, командира 1-ї штурмової роти ДУК “Правий сектор” Дмитра Коцюбайла (друга “да Вінчі”) та його побратима “Санти” (Володимира Регеші), командира ОДЧ “Карпатська Січ” Олега Куцина, добровольця Євгена Карася, офіцера 9-го БТО Олександра Серпака, роздуми айдарівця Євгена Дикого та козачки батальйону “Січ” Ірини Цвіли, сповідь снайпера з Горлівки Миколи Вороніна, уривок зі щоденника козака “Правого сектору” Сергія Табали-“Сєвєра”, слово волонтерів Ганни Гарус і Аліни Косівської, художників Дмитра Бур’яна і Марини Соченко, розмову з майором Віктором Скатерним, комбатом 72-ї ОМБр ім. Чорних запорожців. Це книжка про український народ, який гідно промовляє до російського загарбника – і кулями, і мистецтвом. У збірці представлено нариси волонтерок і журналісток Наталки Слюсар, Ірини Соломко, Ольги Омелянчук, Люби Криворот, Тетяни Виноградової, Дар’ї Цимбалюк, Тетяни Голуб, Олександри Людченко, Ірини Ревунової, Марти Бордуляк, Тетяни Близнюк, Юлії Дембовської, Тетяни Виговської, Віолетти Киртоки, Наталії Крісман, Лесі Порут, журналістів та волонтерів Юрія Бутусова, Павла Вольвача, Юрія Юзича, Яна Осоки, Юрія Майбороди, Михайла Ухмана, Романа Давиденка, Романа Сініцина, Олексія Вертія, Назара Приходька, Віталія Горбенка, Олексія Сороки, Артема Мірошниченка, Олексія Чупи та Костянтина Климчука.

Коваль Р. Житомирщина в боротьбі / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю., Історичний клуб “Холодний Яр”, 2020. – 512 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 10). Про українсько-російську війну в 1917 – 1930-х роках на території сучасної Житомирської області та славних синів і дочок, які народилися в цьому козацькому краї. – 315 грн.

Коваль Р. “Батькам скажеш, що був чесним” / Р. М. Коваль; Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, вид-во “Холодний Яр”; видавець Марко Мельник, 2018. – 564 с. Про українсько-російську війну в 1917 – 1930-х роках та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями. Книжка заснована на документах з ГДА СБУ і ЦДАВО України та спогадах вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху і кубанських козаків. – 330 грн.

Коваль Р. Здолати Росію / Р. М. Коваль; Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, вид-во “Холодний Яр”; 2018. – 576 с. Це книга про імперську політику Росії наприкінці 1980-х – на поч. 1990-х рр., відродження українського націоналізму, спротив москвофільству, малоросійству і пацифізму, формування образу ворога, про “русофобську” програму дій, відновлення Національно-визвольних змагань, проголошення Української держави та безвідповідальне ставлення до її захисту. – 290 грн.

Коваль Р. Моренець В., Юзич Ю. Сумщина в боротьбі: біографії, історії, спогади / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. Р. М. Коваль, В. І. Моренець, Ю. П. Юзич. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, 2018. – 480 с. – (Серія Видатні українці. – Кн. 9). – 2-ге видання. У збірнику вміщено 120 біографій козаків і старшин Армії УНР, що народилися на території сучасної Сумської області, а також понад 50 спогадів про їхню участь у Визвольній боротьбі. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, інженерів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів. – 275 грн.

Коваль Р. Яків Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, видавець Мельник М. Ю., 2017. – (Серія “Отаманія ХХ ст.” – Кн. 9). – 128 с. – Про полковника Армії УНР Якова Гальчевського (Войнаровського) – подільського отамана Орла. 1922 року Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра призначив його керівником повстанського руху Правобережної України. “На запитання в російській мові відповіддю є стріл”, – такою була настанова організатора і керівника антикомуністичного підпілля, який до 1925 року безкомпромісно боровся за право українського народу жити на своїй землі. – 110 грн.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., “Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2016. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 4). – Т. 1. – 325 грн. У першому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 2. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2017. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 175 грн. У другому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 3. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2020. – 504 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 275 грн. У другому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів.

“Український календар Визвольної боротьби” / Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, Видавництво “Українська видавнича спілка ім. Юрія Липи”. – 2017. – 200 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 7). – 85 грн. Неповний календар дат життя творців української культури та вояків, які захищали її зі зброєю в руках.

Роман Коваль, “Отаман Зелений” (Київ – Кам’янець-Подільський: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Аксіома”, 2016 / 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка) – 125 грн. У книзі йдеться про отамана Дніпровської повстанської дивізії Зеленого (Данила Терпила), його драматичні стосунки із Симоном Петлюрою, боротьбу проти Красної армії та денікінців у 1919 – 1921 роках. Події відбуваються в Києві та на території сучасних Київської, Чернігівської, Черкаської, Вінницької, Хмельницької та Львівської областей, а також у Росії.

Роман Коваль. Крізь павутиння змосковщення (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 352 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова – 110 грн. У книжці опубліковані спогади члена Революційної української партії Павла Крата про його молоді літа на Полтавщині наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть та матеріали до біографії генерала-поручника Армії УНР Михайла Крата, котрий, як і його двоюрідний брат Павло, прорвавши “павутиння змосковщення”, став на шлях служіння рідному народові. У виданні вміщено також біографії інших членів родини Кратів, учасників Визвольної боротьби, а саме: Миколи, Олександра, Василя й Олександри Палієнків, Євдокії Крат, Павла Терещенка, спогади Михайла Крата про своїх бойових побратимів, а також поезії Павла Крата, його поему “Січинський у неволі” та автобіографічні оповідання, а також нариси Романа Коваля “Доля Павла Крата” і “Генерал-лицар Михайло Крат”. Книжка буде цікава дітям, бо значна її частина присвячена дитячим і юнацьким рокам Павла Крата з його пригодами, бешкетами, першим коханням, бійками і дуелями.

Микола Аркас, Історія України-Русі. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: “Медобори”, 2013 / Упор., передмова, додатки Р. Коваля. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольорові форзаци, фотододаток – 130 грн.
 / У книжці Миколи Аркаса зібрано всю історію українського народу до початку ХХ століття. Це репринтне перевидання 2-го (позацензурного) видання “Історії України-Русі” Миколи Аркаса, яке вийшло у Кракові 1912 року. Готували його до друку Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський уже після смерті автора та Василя Доманицького, редактора 1-го видання 1908 року (петербурзького, цензурованого). Більшу частину накладу 2-го видання книжки було спалено російськими військами під час Першої світової війни, відтак воно стало бібліографічною рідкістю. На переконання Євгена Чикаленка, ця книжка після “Кобзаря” є найкориснішою.

Роман Коваль, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012; 472 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний, папір – крейдований, друк – кольоровий) – 525 грн. У дослідженні йдеться про Михайла Гаврилка – скульптора, художника, поета, творця і чотаря УСС, повстанського отамана. У цій книзі вміщено понад 600 листівок і фотографій, більшість з яких оприлюднюється вперше. В додатках до книги – близько сотні документів, більшість з яких також вперше вводиться в науковий обіг.

“Тиха війна Рената Польового” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2011 / Автор-упор., автор передмови Р. Коваль; 1040 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний) – 350 грн. У дослідженні йдеться про Рената Польового – нащадка запорозького козака, багатолітнього колимського в’язня, видатного інженера-винахідника, мецената, краєзнавця, учасника хору “Гомін”, чоловічого хору “Чумаки” та ансамблю “Радосинь”, члена Українського культурологічного клубу, Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії, Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, Історичного клубу “Холодний Яр”, автора книг “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті” та “Моя боротьба (спомини)”.

Книги можна придбати, попередньо переказавши кошти поштовим чи електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ-03049.

Газета “Незборима нація” в Інтернеті: http://nezboryma-naciya.org.ua/

<


Газета за серпень 2020 р. у форматі *.pdf

Газета за серпень 2020 р. у форматі *.pdf


Спорудження меморіалу Іванові Ґонті

Нам не все одно, які ідеї та яких людей пам’ятатиме народ. Тож беремося за будівництво меморіалу національному героєві Івану Ґонті та козакам-гайдамакам у с. Гонтівці Чернівецького району Вінницької області.
Тому відкриваємо збір коштів на спорудження пам’ятника за проєктом скульптора Миколи Крижанівського  https://www.facebook.com/%D0%97%D0%B1%D1%96%D1%80-%D0%BA%D0%BE%D1%88%D1%82%D1%96%D0%B2-%D0%BD%D0%B0-%D0%BC%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B0%D0%BB-%D0%B3%D0%B0%D0%B9%D0%B4%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%BC-%D1%82%D0%B0-%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%83-%D0%93%D0%BE%D0%BD%D1%82%D1%96-101798701589490/
https://www.facebook.com/profile.php?id=100013217444497, який має увіковічнити подвиг козацтва. Проєкт здобув підтримку Гонтівської територіальної громади, її голови Михайла Бея, Вінницької та Чернівецької міськрад, козацьких товариств та Історичного клубу “Холодний Яр”.
Навколо кургану з меморіалом плануємо встановити тематичні скульптури під час міжнародного симпозіуму “Гайдамаки” до Дня українського козацтва та Покрови Пресвятої Богородиці, 14 жовтня 2020 року. Наразі роботи розпочато, коштом меценатів встановлюється фундамент.
Результати, поступ та звіти оприлюднюватимемо.
Реквізити для переказу коштів у гривнях: карта ПриватБанку (Микола Крижанівський) 5168742730276734; у доларах (USD): карта ПриватБанку (Kryzhanivskyi Mykola) 5168742730276718.
Якщо немає можливості здійснити пожертву, зробіть репост друзям.
Іванові Ґонті слава!
Козакам слава!

Історичний клуб “Холодний Яр”

На світлині – Микола Крижанівський і проект головної фігури меморіалу, яку заплановано поставити на високому кургані.

  





Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ