Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


лютий 2019

    > До 100-ліття Української соборності
    > 100 років бою Вороньківської сотні
    > Настанови січових стрільців сучасним воякам
    > “Огонь на крилах слова”
    > “Огонь на крилах слова”
    > Україна героїв та її ненависники
    > Переяславці в боротьбі
    > Історичний клуб “Холодний Яр” пропонує відзначати такі ювілеї
    > Підпільник Едя Бреннейсен
    > Шкала національних пріоритетів
    > Володимир Шульга
    > Борисові Мельнику та його синам слава!
    > На рубежах мужності
    > Газета за лютий 2019 р. у форматі *.pdf

До 100-ліття Української соборності

25 січня 2019 р. в Січеславі відбулася творча зустріч Романа Коваля і Тараса Компаніченка з українською громадою міста. Організувала її платформа Mediaprostir. (керівник народний депутат України Андрій Денисенко). Зустріч передбачалася як презентація книжки “Здолати Росію” і нового диску “Хореї козацької” Тараса Компаніченка. Пісні Української революції в той вечір звучали на повну силу, зміцнюючи дух українських активістів, а от до презентації книжки так і не дійшло, бо Роман Коваль вирішив розповісти про січеславців, їхній подвиг у боротьбі за Українську державу в 1917 – 1920-х роках. Упродовж години (з перервами на пісні Тараса Компаніченка) він прочитав три лекції на такі теми: “«Подєбрадці» із Січеславщини”, “Повстанці Катеринославщини в боротьбі за Україну”, “Доктор Гелєв – представник Петлюри на Катеринославщині”.
В основу лекції “«Подєбрадці» із Січеславщини” Роман Коваль узяв біографії і світлини з двотомника енциклопедії Визвольної боротьби “«Подєбрадський полк» Армії УНР”, створеної ним у співпраці з Віктором Моренцем та Юрієм Юзичем. Січеславці в той вечір чи не вперше почули про своїх чудових земляків, вояків Армії УНР, побачили їхні світлі лики, заглянули їм в очі.
Ось ці хоробрі й світлі захисники Вітчизни, які того вечора повернулися на рідну землю: лицарі Залізного хреста Віталій Білахів і Василь Дядюра, поручники Борис Єфремов, Никанор Палагута та Яків Кирпа, помічник командира бронепотяга “Кармелюк” Кость Григорович, сотники Армії УНР Дмитро Ігнатенко та Михайло Міткович, отаман Дмитро Папенко, ад’ютант оперативного відділу Катеринославського повстанського коша Іван Пекарчук, хорунжий Михайло Дупленко, поети Олесь Варавин і Дмитро Геродот, козаки Армії УНР Василь Капустянський, Андрій Пасічний, Віссаріон Недоля-Ноздрань із Петриківки, Михайло Остапенко, редактор газети “Тризуб”, підполковник Армії УНР Семен Нечай та підхорунжий 2-ї Волинської дивізії Армії УНР Омелько Левенець з Верхньодніпровщини.
У Січеславі здобували освіту й вихідці з інших земель, зокрема Катеринославський гірничий інститут закінчив Андрій Глувківський, згодом сотник Армії УНР, а Катеринославський учительський інститут – Григорій Гордієнко, невдовзі – в. о. начальника загального відділу штабу Дієвої армії, та Степан Прасолів, у час Визвольної боротьби – козак 2-ї сотні куреня отамана Чорної Хмари Катеринославського повстанського коша.
Навчалися в гірничому інституті Микола Скляр (у майбутньому легендарний отаман Чорний Ворон), хорунжий 6-ї Січової дивізії Армії УНР Олекса Ковбасів, Валентин Костенко – козак Запорозької дивізії Армії УНР, учасник повстання проти денікінщини у складі різних повстанських загонів (“аж до 1920 року”).
Закінчив 4 класи Катеринославської духовної семінарії Юрій Костянтинів, старшина Київського авіаційного парку Армії УНР у 1919 році. Коли по здобуттю освіти в подєбрадській академії він опинився в Луцьку, то активно виступив проти намагання Речі Посполитої перетворити Волинь на Малопольщу, боровся проти полонізації та католизації.
Розповів Роман Коваль і про козаків-повстанців Катеринославського повстанського коша Івана Джурка (внаслідок поранення втратив ногу), Олександра Кошеля, Василя Крутька, Миколу Малашка, Андрія Пономаренка та Миколу Носика.
Микола Носик – автор спогаду про протигетьманське повстання в Олександрівську та Катеринославі в листопаді 1918 р. Ось фрагмент: “У боях за Катеринослав відзначилася сотня семінаристів. Коли семінаристи увірвалися в шанці гетьманців, ті не прийняли рукопашного бою – «та сила відваги, що була в юнаків, загіпнотизувала» їхніх ворогів, згадував учасник боїв, козак Хортицького полку Микола Носик”.
А сотник Борис Монкевич із Кам’янець-Подільського р-ну Хмельницької області написав спогад “Оборона Катеринослава (уривок зі споминів)”. А член залогової ради м. Катеринослава Іван Гнойовий опублікував свій спогад “З українського руху Січеславської залоги в році 1917”. Навчаючись в Українській господарській академії в Подєбрадах, хорунжий Гриць Пархоменко з Радомишля написав дипломну роботу “Планування гавані затоки на р. Дніпрі біля м. Катеринослава” і в 1928 р. захистив “з успіхом дуже добрим”.
У лекції “Повстанці Катеринославщини в боротьбі за Україну” Роман Коваль представив газету вільних козаків Катеринославщини “Повстанець”. В архіві дослідника є сім її номерів: у місті Кам’янському 22, 23 і 24 листопада 1919 р. побачили світ три перших числа, а 27, 29, 30 листопада і 2 грудня 1919 р. в м. Верхньодніпровську вийшли числа ч. 4, 5, 6 і 7. Ці вільнокозацькі газети і стали важливим джерелом лекції.
Роман Коваль ознайомив січеславців з думками і сподіваннями їхніх славних прадідів. “1919-й був роком, коли український народ здобув дві грандіозні перемоги – влітку над червоними, а наприкінці року – над білими російськими окупантами (…). Коли в Україні на початку 1919 року запанували московські окупанти большовики-комуністи, т. зв. «Робоче-крестьянское правительство» на чолі з «товарищем» Раковським, – писала газета вільних козаків Катеринославщини «Повстанець», – коли московські большовики-комуністи почали провадити політику московських імперіалістів, дивились на Україну як на колонію Російської Совітської Федеративної Республіки, коли весь скарб, все народне добро почали перевозити в Московщину, трудовий люд України повстав зі зброєю в руках проти красних імперіалістів, гнобителів як національного, так і економично-соціяльного життя Українського селянства та робітництва... Повставало одне село за другим. Віра, надія в перемогу панувала серед селян-повстанців. Єдина думка: боротьба з московськими окупантами, большовиками-комуністами єднали селянство, і ся думка, ся віра й надії на кращу будучину розбивали міцно озброєні московсько-латишсько-китайські комуністичні банди. Боротьба була надзвичайно тяжка, але міць Духа повстанців зломила ворожу силу і повстанська армія успішно звільнила свій край.
Але боротьба не скінчилась. Не встигли покінчити з красними имперіялістами, як на Вкраїну потягнулись за смашним Українським хлібом чорні імперіалісти – «Собиратель св. Руси», царський посіпака Деникин. «Украины нет, не было і не будет, смерть самостійникам, долой малорусскую мову», – кричали зі всіх сторін царські посіпаки.
Почалась уперта боротьба з українським селянством та робітництвом. Почались арешти та розстріли українців, почалось грабування майна селян”.
“Здавалося, що Український нарід після впертої боротьби з одним ворогом не в силі побороти більш сильнішого й технично озброєнного ворога, яким казалось військо білих, – писав невідомий козак-повстанець Катеринославського коша в газеті «Повстанець». – Почали піднімати голови прихильники «єдіной» Росії: «Петлюровськую банду, банду Грушевського, какая работает на немецкия деньги, армія Деникина разобьет в течении двух недель».
Наступ білих продовжувався, вороги Українського наріду раділи; раділи всі московські кола, як праві, так і ліві. Всі вони гадали, що нарешті настав кінець «хохлам»... нарешті «русскій человек» вільно зітхне й Московська культура запанує. Московське сміття раділо, Україна палала в огні”.
Та український народ знайшов у собі сили – і знову піднявся на боротьбу “за рідний край, за права свої”. Повстання вибухнуло в жовтні 1919 року. Він виставив ультиматум Добровольчій армії, попередивши, що коли до 30 листопада 1919 року денікінці не залишать української території, то повстанці знищать не тільки їх, а й їхні сім’ї.
“Настала рішуча боротьба, – писала газета “Повстанець”, орган штабу коша Українських повстанських вільнокозацьких військ на Катеринославщині. – І в сей мент нейтральних не мусить бути. Всі до зброї! Всі до бою, за землю і волю, за рідну Вкраїну свою!”
Спільним гаслом повстанців у боротьбі проти червоних і денікінців було: “В рідній хаті чужинцям не дамо панувати! Всі в ряди повстанців!”
Боротьба з лютим ворогом була люта. Вогонь жорстокої боротьби, вогонь помсти віковічному ворогу запалював селянські серця, робив їх козаками. “Коли ми придивимось ближче до сих борців, – писав невідомий козак-повстанець у статті «Що робити», – коли ми пірнемо в гущу сих отрядів, коли поживемо їх життям, то побачимо, що се не селяне, яких кожний з нас баче щоденно, се не прості отряди, які зібрались по наказу, – се хоробрі оборонці прав бідного люду, се дійсні сини предків Запорожців; се не мирні обивателі – се мозолисті руки, які покинули плуг й взяли рушниці в руки, – сих селян зібрала тяжка недоля, гірке життя, вона їх зібрала, міцно скувала і за кращу будучину в бій повела; се військо... творить чудеса... Повстанці не цікавились кількістю ворога, а лише питали: «Де він?»”.
Козацька армія з кожним днем поширювала територію, визволену від “братів-золотопогонників”. Білі тікали в паніці. “Коли ми поглянемо, що робиться на фронтах, то побачимо, що «рицарі великой Россіи»... ганебно тікають, кидаючи на шляху переслідувань зброю, обози, навіть власну одіж”. Кидали навіть своїх жінок і дітей.
Надії “великих людей” на знищення “петлюрівської банди” впродовж двох тижнів вивітрилися, що підкреслює, писав козак-повстанець, “нездатність московської наволочі до творчої роботи, до боротьби”.
Сили “московської наволочі” танули з кожним днем, а кількість ворогів їхніх збільшувалася. Адже не секрет, що чимало людей включаються в боротьбу, коли ворог утікає і його поразка стає очевидною. Отож до боротьби залучалося дедалі більше і більше селян…
Наближався час, коли “Українська воістину народна армія звільне свій край від чужинців, від «добродетелей», які лише дивляться на Україну як на колонію Московщини, як на «ветвь Русскаго племени».
По селах громади все частіше ухвалювали рішення на підтримку війни проти російських окупантів (…). Останні «слащовські орли» повтікали в грудні 1919-го. Та на їх місце вливалася Красна армія. Яка потім перемогу над денікінцями приписала собі.
“Козаки ходили засмучені й невеселі... Битися зараз із червоними, які йшли великим натовпом, гарно озброєні, захоплені перемогою над білими, було просто таки неможливо”. До того ж закружляли нові чутки – люди казали, що “червоні не такі, як раніш, вони заводять українські школи, що в інституціях – усюди урядова мова українська, що навіть українське червоне козацтво дозволяють формувати. Ці чутки хвилювали козаків. І вони не знали, що робити, що думати”.
Вирішили послати в Катеринослав делегацію до червоного командування. Відповідь окупантів була категоричною: “Ніяких повстанців! Повстанських частин у тилу не може бути. Коли хочете частиною залишитися, здавайте зброю, будуть надіслані політкоми, й сформована частина мусить негайно йти на денікінський фронт”. “Здати зброю – ні, ніколи! На це ми ніколи не підемо”, – чулося скрізь. Адже без зброї козак – вже не козак. Кожен розумів: «Коли тілько зброя, а людей скілько хочеш!»”.
Емоційною була розповідь Романа Коваля на тему “Доктор Гелєв – представник Петлюри на Катеринославщині”. Ось тільки її початок: “Він ніколи не розлучався з карабіном. Завжди мав поважний запас набоїв. У бою ніколи не присідав, не шукав жодного прикриття. У бою йшов на повний зріст, заливаючи вогнем ворогів. «Казав, що він заворожений від кулі». В українську історію доктор Гелєв увійшов як організатор Катеринославського повстанського комітету. Національність його подавалася як сербська, часом як македонська. А він виявився нащадком задунайського козака (…).
До Гелєва всі ставилися шанобливо. Головний отаман Симон Петлюра зробив його своїм представником на Катеринославщині. Барон Врангель трактував доктора як поважну сторону в переговорному процесі. Любили і шанували Гелєва повстанці й отамани Півдня України. І чекісти надавали «велике значення» Гелєву: коли він з’являвся на Катеринославщині, на боротьбу з ним посилали свої найкращі сили. Чекісти розуміли, що Гелєв «є значною величиною». Поважно трактували Гелєва й історики – як більшовицькі, так і українські. Ось що писав про нього чекіст Борис Козельський: «Вже влітку 1920 року Гелєв був активний і серйозний повстанський діяч». (…)
Чекісти так описали останні години життя вірного сина України і Македонії: співробітник ЧК повідомив командира частини 1-ї Кінної армії, що розташувалася в с. Солоному: в будинку Чумаченка відбувається засідання петлюрівської підпільної організації. Будьонівці оточили будинок «і запропонували тим, хто там перебував, здаватися, на що у відповідь почалася стрілянина. Тоді будинок було підпалено, і три людини згоріли: доктор Гелєв, Олександр Белінський, який прибув з ним із-за кордону, і господар будинку Чумаченко, а брата Чумаченка, який вибіг у двір і відстрілювався, вбито будьонівцями там же у дворі». «Заворожений від кулі», доктор Гелєв загинув у вогні. У вогні боротьби за свою віднайдену Батьківщину”.
Важливо, що лекції про Визвольну боротьбу слухали – всім серцем! – вояки, які перебували на лікуванні у Дніпровському військовому шпиталі.
У той вечір вояки та січеславці палко вітали Тараса Компаніченка з присудженням йому звання народного артиста України. Тарас геніально виконав пречудові пісні Української революції, а саме: “Од синього Дону до сивих Карпат” (сл. Олекси Кобця-Варавви, муз. Михайла Гайворонського, 1918 р.), “Близько Київ” (сл. “співця Республіканського війська” Хведора Гаврильченка, муз. народна, грудень 1918 р.), “Український революційний марш” (сл. Олександра Колесси, муз. Анатолія Вахнянина), “Похідну пісню 24-го стрілецького куреня” (сл. поручника Огнєва, муз. народна), “Стяг” (сл. Бориса Грінченка, муз. народна, її вперше виконали на святі відкриття Катеринославської «Просвіти» 1918 року), “Ми не зрадимо рідній Вкраїні” (на музику французької “Марсельєзи”, популярної в ті часи) – цю пісню написав 1918 року в м. Олександрівську (тепер Запоріжжя) козак 1-го панцерного дивізіону Дмитро Сич.
Тарас Компаніченко вперше виконав пісню “Погром Катеринослава”, опубліковану 1919 року в газеті “Республіканець”.
Після виступу Ганни Гарус-Счасної, яка втратила на українсько-російській війні коханого чоловіка Андрія Широкова-“Сім’янина”, Тарас Компаніченко на пам’ять про загиблих лицарів виконав свою пісню “Дума про Савур-могилу”.
Наостанок Роман Коваль розповів про лицаря ордена Залізного хреста Василя Совенка із с. Саксагані П’ятихатського району, “головного уповноваженого від партизансько-повстанського штабу до уряду УНР” (10.1919), політичного референта армії УНР під час Першого зимового походу. У звіті про Зимовий похід Головному отаманові Симону Петлюрі Василь Совенко висловив думки народу, які чув під час рейду Правобережною і Лівобережною Україною: “(Всі) чекають твердої влади, – писав він, – безпартійної, з відомих громадських діячів, людей чесних і щирих синів свого народу... Неукраїнські культурні фахові сили повинні бути використані Урядом лише як фаховий елемент, не віддаючи в його руки відповідальних, державного значення, посад... Тяжко повинні бути покарані зрадники і казнокради. Поява цих людей на відповідальних посадах може підірвати довір’я народу... Урядом повинна бути звернена в першу чергу увага на ті сім’ї, батьки чи брати яких поклали свої голови в боротьбі за незалежність”. Чи втілені надії народу, зафіксовані Василем Совенком?
На зустрічі виступив мешканець Січеслава Костянтин Лелюхін. Він подякував авторам книжки “«Подєбрадський полк» Армії УНР” за повернення імені його славного діда – хорунжого Армії УНР поета Олександр Варавина (Аполлонія Падолиста).
На зустрічі було багато достойних людей, зокрема волонтери Надія Таршин і Тетяна Паршина, голова Спілки ветеранів та політв’язнів Іван Дремлюга, директор Музею-садиби Дмитра Яворницького Яна Тимошенко, ветеран війни Юрій Фоменко та багато інших. Ганна Гарус-Счасна так відгукнулася на подію, учасницею якої стала: “Ми почули про наш славетний край, про боротьбу та героїзм січеславців за незалежність України та відкрили для себе нові імена наших героїв-січеславців. Всі присутні були заворожені виступом пана Романа та натхненними співами Тараса Компаніченка, які запалили наші серця та укріпили наш дух. Велика подяка їм та всім, хто працює над поверненням нашої вкраденої, стертої та знищеної імперцями історичної правди та пам’яті!”
Щиро дякуємо організаторам зустрічі – Андрієві Денисенку, Людмилі Дідух, Юркові Фоменку та Максимові Мірошниченку!
Слава борцям, які народилися на землі славної Січеславщини!

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”
Світлини Максима Мірошниченка та Івана Дремлюги



100 років бою Вороньківської сотні

4 – 5 лютого 2019 р. виповнюється 100 років бою сотні Івана Черпака на р. Трубежі

У грудні 1918 р. більшовицька армія на чолі з В. Антоновим-Овсієнком без оголошення війни перейшла український кордон… Станцію Березань бронепотяги зайняли 3 лютого 1919 року.
Напередодні, 2 лютого, вороньківські козаки вирушили полями до р. Трубежа. По дорозі до них приєдналися козаки з Рогозова, Іванкова, Любарець. На підводах везли сокири, пилки, лопати – все необхідне для побудови оборонного рубежу. Вдалося зібрати близько 350 досвідчених і 150 молодих козаків без бойового досвіду. Прибувши на місце, козаки заходилися будувати оборону на лівому березі Трубежа, за мостом, розібравши близько 200 метрів залізничної колії. Рейки і шпали використали для побудови укріплень, зокрема й двох кулеметних гнізд.
Рили окопи, будували укріплення, готували місця для стрільби на високих деревах, що росли в заплаві річки. Кожен козак мав кілька зручних позицій для ведення бою і відпочинку. Оборонні споруди простяглися по обидва боки залізничного мосту більш як на кілометр. Де лінія оборони закінчувалася, козаки спиляли дерева й кущі, зробивши з них барикади. Це давало змогу з іншого боку річки вести прицільний вогонь у фланг нападників. Черпак розраховував, що ворог стягне всі сили до мосту, а підмога, що мала надійти з боку Києва, зможе, перейшовши міст, оточити і знищити ворожі сили в районі станції Березань.
Обоз розташували на правому березі річки, біля мосту, в лозах і очеретах. Уздовж річки на правому березі встановили пости. Хлопці на конях і підводах їздили вниз і вверх від мосту – щоб не дати червоним можливості зайти в тил, переправившись через річку. Обозним і керівником оборони правого берега Черпак поставив свого двоюрідного брата Михайла Куленка. З ним були переважно молоді, недосвідчені хлопці. У таборі варили їжу, у казанах носили її хлопцям на позиції.
3 лютого до Івана Черпака доєднався отаман Міхно з невеличким загоном, його відвели в запілля для відпочинку. Посилили козацькі лави хлібороби з Баришівки, Процева, Рудякова, Старого, Кийлова та інших сіл.
Уранці 4 лютого до недобудованих позицій повільно підійшов ворожий бронепоїзд. Помітивши розібрані рейки, зупинився. З бронепоїзда зійшли з десяток розвідників. Їх відразу знищили влучним вогнем. Бронепоїзд відповів вогнем і відступив.
У наступ пішла піхота. Посувалася вона засніженим полем, тож зазнала чималих втрат. Більшовики то відкочувались, то знову насувалися, змінюючи напрям атаки. Намагалися пройти і з флангів, але, діставши відсіч, відступали.
Мали втрати й козаки. Вбитих і поранених підводами відвозили у села.
На другий день вороги використали кавалерію й артилерію. Гарматний обстріл  більшовики почали зранку. Під прикриттям вогню червоний ескадрон прорвався на міст. Невелика група козаків, що була в таборі, вчинила шалений спротив, але була порубана.  Козацька молодь почала на підводах тікати, хтось сховався в очеретах і лозах, хтось потрапив у полон. Утік і командир обозу Михайло Куленко. За це потім Черпак його  розстріляв.
Обоз червоні не переслідували. Закріпившись на правому березі Трубежа, за мостом, зайняли кругову оборону. Вбитих і поранених козаків вкидали до великої ополонки, прорубаної біля берега біля мосту, туди ж багнетами загнали й полонених. Усе це бачили хлопці, які сиділи в очеретах.
А на лівому березі тривав бій. Лише під вечір на лівому фланзі оборони ворог потіснив любарецьких та іванківських козаків, загнавши частину з них у річку, але Черпак рішучою контратакою відновив позиції. Так минула друга доба бою.
Допомога з боку Києва не надійшла, сотня потрапила в оточення.
Під ранок Черпак вирішив прориватися. Його хлопці переповзли міст і тихо ліквідували вартових, які дрімали. Зі зброєю і пораненими тихцем рушили на  Вороньків.
Коли зійшло сонце, росіяни організували погоню. А козаки вже пройшли кілька кілометрів. За авангардом рухався обоз із пораненими. Декого несли на ношах. Основні сили йшли позаду, разом з Черпаком. На дерев’яних санчатах тягли 2 кулемети. Почувши погоню, колона півколом розвернулася до ворога. Кулемети охороняли фланги.
Черпак наказав замаскуватися у снігу і без команди не стріляти. Обоз із пораненими продовжував рух. З десяток козаків мали наказ, відстрілюючись, імітувати втечу.
Ось задвигтіла мерзла земля – на дорозі з’явилася колона вершників під червоним прапором. Побачивши козаків, що втікали, більшовики вихопили шаблі й прискорили рух. Засідки не помітили.
За хвилину ворожий ескадрон було знищено. По полю лише бігали коні без вершників. Черпак наказав полонених не брати, поранених добити, забрати прапор, коней і одяг убитих. Ми їх сюди не кликали!
Червоні добу відновлювали розібрані рейки, ховали загиблих, приводили до ладу свою банду.
Зайнявши станцію Березань 3 лютого, до Києва окупанти добралися лише надвечір 7 лютого.
У бою на Трубежі полягло орієнтовно півтори сотні козаків, серед них близько 84 вороньківців. У центрі рідного села їм встановлено обеліск.

Уляна ПЕТРЕНКО
с. Вороньків Бориспільського р-ну Київської обл.

На світлині – отаман Іван Черпак (сидить).



Настанови січових стрільців сучасним воякам

З Юрієм Юзичем завершили роботу над нарисом про вільного козака Фотія Мелешка із м-ка Глодоси Єлисаветградського повіту – для книжки “Скажи батькам, що був чесний”. У нарисі ми розповідаємо про дружбу Ф. Мелешка із січовими стрільцями на Єлисаветградщині у 1918 році. Один з них, чотар Гриць Голинський (до слова, дядько сотенного УПА Мирослава Симчича) дав Фотію для ознайомлення інструкцію Коша УСС до стрільців перед походом за р. Збруч.
З австрійською пунктуальністю Кіш УСС визначив українські пріоритети, якими мали послуговуватись січові стрільці на місцях постою.
Коли я ознайомив з її коротким викладом Валерія Мартишка, він вигукнув: “Та це ж інструкція нашим воякам як поводити себе на Донбасі під час визволення окупованих територій!”
Ось короткий виклад цієї інструкції: з’ясувати “імена, назвища й фах визначніших людей (і чужинців)”, записувати кривди, завдані селянам (при свідках), “при чужих не перечитися між собою і навіть не дебатувати, бо це обнижує повагу”.
“Де в місті є український комісар (начальник цивільної влади), там піддати йому зараз потребу зукраїнізовання городської ради через кооптацію й обсадження важніших місць українцями (також українською службою). Де такого комісара немає, постаратися про його призначення й подати до відома найблизчій владі (евентуально самому призначити його).
В разі непослуху думи, розв’язати її та іменувати нову зі своїх людей”, а також у порозумінні з комісаром визначити з бюджету потрібні видатки на українську школу й місцеву міліцію.
“Командант сторожі мусить бути безумовно українець (…), склад сторожі по можності також”.
По якомусь часі розвідати, хто проводить агітацію проти України. “Будуть се головно бувші царські чиновники й інші чужинці. Їх безумовно вивезти на захід й інтернувати.
Своїх людей щадити, боронити та старатися з’єднувати їх переконуванням.
Чужинцям не грозити наперед, тільки ділом робити неможливою їх бунтівничу акцію. (…)
Давати виклади про українську історію, Шевченка, і різниці між Україною та Москвою, при чому не лаяти нікого (…) Скрізь переводити українські написи (на вивісках і т. д.). Вимінюватися книжками, спроваджувати часописи зі Львова, Києва, гуртувати молодь у “Січі” і давати курси української мови; говорити тільки по українськи до населення, без огляду, чи це жид чи польський дідич”.
Ось так діяли усусуси!
Так треба діяти і новій генерації українського вояцтва!
Січовим стрільцям слава!

Роман КОВАЛЬ
Київ, 13 січня 2019 р.

На світлинах – Гриць Голинський і Фотій Мелешко.



“Огонь на крилах слова”

Лауреатом Літературної премії ім. Євгена Маланюка за 2018 р. в номінації “Поезія” став Олекса Різників

Гортаєш його книжку “Словогрона з 30007 слів” і п’янієш від неологізмів-новотворів, метафоричності й афористичності, полум’яної пристрасті почуттів, любові до рідного краю. “Огонь на крилах слова” – один з цих афористичних висловів. У вірші “Листівки від ОУН” Різників пише про велике значення слова правди:

Страшніше куль для людолова,
Страшніше мін оці листки,
Бо це – огонь на крилах слова,
Бо це – думки!

Афористично звучить і назва першого розділу: “Наш край – це рай!”
А ось приклад Олексиних новотворів:

Нас поривали вічно в дорогу
Мовонаснага, словоспромога,
Нам зрівноважити вічно кортіло
Діло і Слово, Слово і Діло!

Володимир Базилевський вважає, що хороших поетів в Україні багато, а от мислячих – мало. Олекса Різників, на моє переконання, належить саме до мислячих.
А ще він – людина з гумором, який несподівано переходить у сарказм. Ось приклад – у вірші “Чому так?” з епіграфом-цитатою з листа Тараса Шевченка до брата, де поет просить писати до нього не по-московському, а по-нашому:

Слони навчаються ходити
На двох ногах, як ходим ми,
Папуги вміють говорити
Людською, хоч не є людьми.
І тільки бідні московити,
Вік живучи помежи нас,
Не научились говорити
Людською хоч би двійко фраз!

Бажаємо лауреату нових поезій, нових книжок! І, звичайно, довгих літ в Українській Україні, яку він творив усе життя!

Антоніна КОРІНЬ
м. Кропивницький



“Огонь на крилах слова”

Лауреатом Літературної премії ім. Євгена Маланюка за 2018 р. в номінації “Поезія” став Олекса Різників

Гортаєш його книжку “Словогрона з 30007 слів” і п’янієш від неологізмів-новотворів, метафоричності й афористичності, полум’яної пристрасті почуттів, любові до рідного краю. “Огонь на крилах слова” – один з цих афористичних висловів. У вірші “Листівки від ОУН” Різників пише про велике значення слова правди:

Страшніше куль для людолова,
Страшніше мін оці листки,
Бо це – огонь на крилах слова,
Бо це – думки!

Афористично звучить і назва першого розділу: “Наш край – це рай!”
А ось приклад Олексиних новотворів:

Нас поривали вічно в дорогу
Мовонаснага, словоспромога,
Нам зрівноважити вічно кортіло
Діло і Слово, Слово і Діло!

Володимир Базилевський вважає, що хороших поетів в Україні багато, а от мислячих – мало. Олекса Різників, на моє переконання, належить саме до мислячих.
А ще він – людина з гумором, який несподівано переходить у сарказм. Ось приклад – у вірші “Чому так?” з епіграфом-цитатою з листа Тараса Шевченка до брата, де поет просить писати до нього не по-московському, а по-нашому:

Слони навчаються ходити
На двох ногах, як ходим ми,
Папуги вміють говорити
Людською, хоч не є людьми.
І тільки бідні московити,
Вік живучи помежи нас,
Не научились говорити
Людською хоч би двійко фраз!

Бажаємо лауреату нових поезій, нових книжок! І, звичайно, довгих літ в Українській Україні, яку він творив усе життя!

Антоніна КОРІНЬ
м. Кропивницький



Україна героїв та її ненависники

30 грудня 2018 р. на будівлі Запорізького обласного театру ляльок до 100-річчя Української революції відкрито мурал єдності поколінь захисників нашої держави. Образи запорозького козака, полковника Армії УНР Петра Болбочана і сучасного воїна-захисника символізують спадкоємність української військової традиції.
Автор ескізу – художник Михайло Дяченко. Виконав розпис Максим Тунік. Роботи фінансував бюджет Запорізької області. Під час відкриття муралу відбулася спільна молитва представників різних конфесій за захисників України. Присутніх привітали народний депутат України Ігор Артюшенко, художник Максим Тунік, в. о. директора КУ “Запорізький обласний художній музей” Інга Янкович та Володимир Чоп, доцент кафедри українознавства Запорізького національного технічного університету.
Уже проти ночі на 31 грудня вандали облили мурал на стіні театру червоною фарбою. Сподіваюся, що поліція зробить усе можливе, аби знайти злочинців.
Ми не тільки відновимо мурал, а й зробимо десятки подібних по всій Запорізькій області! Якщо ворог лютує, значить, ми робимо все правильно.
Ми донесемо запоріжцям справжню історію нашого краю!

Владислав МОРОКО,           
директор департаменту культури, туризму, національностей та релігій Запорізької ОДА



Переяславці в боротьбі

Гасло соборності проголосив Микола Міхновський: “Одна, єдина, неподільна, від Карпатів аж до Кавказу, самостійна, вільна, демократична Україна – республіка робочих людей”. До століття Української соборності 22 січня 2019 р. в Переяславі відбулося свято, на якому лунали пісні з Кубані, Лемківщини, Галичини, Півдня України і, звичайно ж, Переяславщини.
Роман Коваль розповів про переяславського отамана Чорного-Куреду та начальника його штабу Петра Петія, члена Холодноярського повстанкому. “За перший рік революції, – згадував Гаврило Куреда, – мені пощастило прочитати багато українських книг. З них я взнав, що я українець... Взнав, хто наші вороги, хто нищив українську літературу, хто змусив Україну називати Малоросією, а нас – малоросами. У мене як українця запалало серце вогнем: я вирішив стати на допомогу своїй національності…”
“Отаман Чорний діяв на обох берегах Дніпра – у Переяславському, Золотоніському, Черкаському та Хорольському повітах, – розповідав Роман Коваль. – У жовтні 1920 р. загін зріс до 500 козаків, які мали 4 кулемети. 500 переяславців були лише в одному загоні! Упевнений, що в залі сидять рідні цих невідомих героїв, – навіть, якщо ви про це не знаєте”.
На пам’ять про отамана Чорного та його славне козацтво цехмайстр Київського кобзарського цеху Микола Товкайло заспівав пісню “Плач козака на руїнах Січі”.
У той вечір пролунали розповіді про вояків Армії УНР, які народилися в Переяславі або здобували освіту в цьому місті, зокрема про сотника Віктора Болобана, юнака Армії УНР Михайла Єльниківа, підхорунжого 3-ї Залізної дивізії Володимира Капустянського, командира збірної сотні 2-го Переяславського кінного полку в 1919 р. Адріяна Марущенка-Богданівського, вояка Армії УНР і Карпатської Січі в 1939 р. Андрія Мойсіяху, коменданта штабу дивізії 6-ї Січової дивізії Петра Самутина з с. Ташані Переяславського повіту. Були продемонстровані їхні світлини.
Роман Коваль розповів і про свого дідуся Сільвестра Барика, який у добу УНР жив у Переяславі. Сільвестр Барик – композитор, диригент, перекладач, викладач німецької, української мови та літератури, співпрацював з головою Переяславської “Просвіти” Глібом Дорошкевичем. Згодом чекісти засудили їх за звинуваченням у створенні підпільної організації задля підготовки кадрів майбутнього повстання з метою “встановити на Україні самостійну державу”.
У той вечір Тарас Силенко пречудово виконав пісні “Тече Кубань аж у лиман”, “Під облачком явір похилений“, “Ой сів пугач на могилу”, “Пісня про отамана Зеленого”, “До повстанців коханого проводжало дівча”, “У саду, де розквітлася груша”, “Любо, братці, любо”, а Валерій Мартишко прочитав свої вірші “Переяславська рада отамана Зеленого” і “Знов оживає Гайдамацький край”. Його пісню “Авдіївський вальс” зал слухав стоячи. Заспівав Валерій Мартишко і свою чудову пісню “Дочекайся мене”.
Роман Коваль запропонував переяславській владі провести в липні 2019 р. музичний фестиваль із нагоди 100-ліття скасування в Переяславі отаманом Зеленим т. зв. статей Переяславської ради. Цю пропозицію публічно підтримав заступник голови Переяслав-Хмельницької районної ради Іван Бугаєнко, а у приватній зустрічі – Юрій Клименко, голова Переяслав-Хмельницької РДА, співорганізатор свята соборності. 
Наприкінці свого візиту до Переяслава-Хмельницького гості взяли участь у відкритті виставки “Соборність України. Боротьба продовжується”, виступили перед студентами Переяславського Центру професійно-технічної освіти.
Щира подяка за сприяння в організації заходу голові РДА Юрію Клименку, начальнику відділу культури Віталію Біденку, членам Історичного клубу “Холодний Яр” Валерію Мартишку, Оксані Герасим’юк та Любі Легкій!
Світлини відділу організаційної роботи та внутрішньої політики Переяслав-Хмельницької РДА



Історичний клуб “Холодний Яр” пропонує відзначати такі ювілеї

2 лютого 1939 р. загинув під час слідства в прилуцькій в’язниці Пилип ЗАЄЦЬ, хорунжий Армії УНР.
3 лютого 1929 р. утворено ОУН.
4 лютого 1899 р. народився Володимир ВІТОШИНСЬКИЙ, хорунжий 7-ї сотні 30-го полку дивізії “Галичина”, ймовірно, вояк УГА.
5 лютого 1879 р. прийшов у світ Микола КАПУСТЯНСЬКИЙ, начальник штабу Дієвої Армії УНР, генерал-хорунжий Армії УНР, автор спогадів про Визвольну війну.
5 лютого 1974 р. в с. Борозенському Херсонської обл. народився Андрій БОДЯК, боєць 1-ї штурмової роти 5-го Окремого батальйону ДУК “Правий сектор”. Нагороджений нагрудним знаком “За оборону Донецького аеропорту”. Загинув у бою під с. Старогнатівкою Донецької області.
6 лютого 1899 р. народився Юрій СИДУРКО, стрілець УСС, бунчужний Армії УНР, вояк дивізії “Галичина”, вчитель. У Січові стрільці пішов у 15 років.
8 лютого 1894 р. народився Аркадій ВАЛІЙСЬКИЙ, командир 1-ї сотні та курсовий старшина Спільної (Кам’янецької) юнацької школи, сотник Армії УНР, генерал-хорунжий Армії УНР (на еміграції), начальник штабу УНА (03.1945).
9 лютого 1884 р. народився Матвій ГРИГОР’ЄВ, Головний отаман Херсонщини і Таврії.
10 лютого 1894 р. народився Осип БАБ’ЮК, хорунжий УГА, командант гарматного коша УГА.
11 лютого 1969 р. спочив Андрій ВОВК, командир 1-ї Запорозької дивізії, учасник Першого зимового походу Армії УНР, генерал-хорунжий Армії УНР, редактор журналу “Табор”, голова Українського воєнно-історичного товариства.
12 лютого 1924 р. поляки закатували Ольгу БАСАРАБ, організатора 1-ї жіночої чоти Легіону УСС, члена Головної управи філії Союзу українок, активістку УВО, зв’язкову полковника Євгена Коновальця.
14 лютого 1889 р. народився Іван ГНОЙОВИЙ, хорунжий Армії УНР, учитель, закінчив УГА в Подєбрадах, інженер-гідротехнік, автор спогадів.
14 лютого 1984 р. народився Роман РАДІВІЛОВ-“ГЮРЗА”, боєць ДУК “Правий сектор”, потім 54-ї бригади ЗСУ. Загинув у бою на Світлодарській дузі в Донецькій області.
15 лютого 1979 р. помер Павло ШАНДРУК, командир бронепотягів “Полуботок” і “Запорожець”, учасник походу полковника Петра Болбочана на Крим та Першого зимового походу Армії УНР, генерал-хорунжий Армії УНР, головнокомандувач УНА (1945).
16 лютого 1899 р. народився Павло ВОЗНЮК, козак Армії УНР.
17 лютого 1664 р. загинув Іван БОГУН, полковник Вінницький.
18 лютого 2014 р. в Києві почалися вбивства учасників акцій протесту в Україні, зокрема загинув письменник Яків ЗАЙКО, батько п’яти дітей.
19 лютого 1884 р. народився Тиміш ШКАРУПА, повстанський отаман, підполковник Армії УНР, у червні 1943 р. із сином Юрієм зголосилися до дивізії “Галичина”.
19 лютого 1894 р. народився Григорій ТРУХ, командир сотні УСС, редактор часописів “Наш Приятель” і “Світло”.
19 лютого 1929 р. помер Віталій ГУДИМА, генерал-хорунжий Армії УНР.
19 лютого 1969 р. в Мюнхені помер Микола КАПУСТЯНСЬКИЙ, начальник штабу Дієвої Армії УНР, генерал-хорунжий Армії УНР, співтворець ОУН.
19 лютого 2014 р. в м. Хмельницькому від кульового поранення в голову, яке дістав біля будівлі СБУ, загинув Дмитро ПАГОР, активіст Євромайдану, Герой України.
20 лютого 1054 р. помер Ярослав МУДРИЙ, Великий князь Київський.
20 лютого 2014 р. в Києві загинули козаки Небесної сотні Юрій ПАРАЩУК, Георгій АРУТЮНЯН, Богдан СОЛЬЧАНИК, Іван БЛЬОК (ТУР), Роман ТОЧИН, Сергій БАЙДОВСЬКИЙ, Ігор ТКАЧУК, Богдан ВАЙДА, Андрій ДИГДАЛОВИЧ, Анатолій ЖАЛОВАГА, Ігор ПЕХЕНЬКО, Олександр БАЛЮК, Максим ГОРОШИШИН, Валерій ОПАНАСЮК, Едуард ГРИНЕВИЧ та інші Герої України.
22 лютого 2014 р. помер від ран Богдан ІЛЬКІВ, козак Стрийської сотні самооборони Майдану, Герой України.
24 лютого 1919 р. в с. Шнирові Бродівського пов. ЗУНР народився Петро ФЕДУН-“ПОЛТАВА”, ідеолог ОУН та УПА, заступник голови Генерального секретаріату УГВР, керівник Головного осередку пропаганди Проводу ОУН, референт політвиховного відділу Головного військового штабу УПА і керівник Бюро інформації УГВР, редактор та автор повстанських видань, лицар Срібного хреста заслуги (1947).
26 лютого 1894 р. народився Василь ГОЛИК, поручник 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, випускник УГА в Подєбрадах, інженер-гідротехнік.
28 лютого 1889 р. народився Павло ШАНДРУК, генерал-хорунжий Армії УНР, головнокомандувач Української національної армії.
28 лютого 2014 р. в Києві загинув Владислав ЗУБЕНКО, учасник Євромайдану, активіст ВО “Свобода”, Герой України.



Підпільник Едя Бреннейсен

Пропоную вашій увазі один з розділів майбутньої книжки
“Скажи батькам, що був чесний”

Едею його називала мама. Він був литовець. Ріс без батька, а такі діти дорослішають рано. Мати, Марія-Едіта Еміліївна, походила із Сувальської губернії Царства Польського Російської імперії. Більшість тут становили литовці. Мала дочку Маргариту і двох синів. Одного з них назвала на честь чоловіка Едмундом.
1915 року вона жила в м. Острозі, а наступного року, коли на Волинь прийшли австро-угорські війська, втекла з дітьми до Києва, де влаштувалася завідувачкою притулку для безпритульних дівчат.
У Києві Едя закінчив гімназію. Продовжив освіту в Київському політехнічному інституті. А на що жити студентові, та ще й у час війни? Думав заснувати “сапожное дело”. Може, це був спосіб приховатися від “соввласті”, адже до гімназистів, студентів і загалом до інтелігенції “соввласть” ставилася з підозрою. “Нєтрудовой клас! А сапожнік – ето друґоє дєло! Наш чєлавєк! Рабочій!”
Було Еді 18. Вороги називали його “членом петлюровской разведки”. Так воно й було: Едя жив під чужим прізвищем Березяк, мав револьвер і виконував завдання начальника 10-го повстанського району сотника Косаря – Пилипа Дранника, а часом і завдання підполковника Армії УНР, резидента ППШ в Києві Віктора Алексєєва.
Одного разу підполковник Алексєєв приніс закритий пакет. Журився, що нема кому доставити “на той бік” – у Польщу. Косар звернувся до Едмунда Бреннейсена: може, ти?..
Хлопець уже їздив до Повстанського-партизанського штабу із зашифрованими листами Віктора Алексєєва та Миколи Афанасьєва. У них вони доповідали про те, що щасливо прибули до Києва і почали роботу. Не ухилився Едя і на цей раз, – хоч і був розчарований “безладдям”, яке побачив у ППШ Юрка Тютюнника. “З першого разу нічого не можна зрозуміти, – зізнався він Ользі Афанасьєвій, – більше туди не поїду”.
Усе ж інтерес України переміг.
Едик якраз закінчив молочні курси на Рейтарській. Другові Васі сказав, що їде на практику “на села”, а сам вирушив до Польщі, до Юрка Тютюнника, зі звітом.
Ризиковане завдання виконав.
Коли повернувся до Києва, сотник Косар був “на селах”.
Литовська приказка каже: куди серце, туди очі. Свої очі Едя звернув на Олесю Русаневич. Вона жила на вул. Монастирській, 3. Служила в Дніпросоюзі, де зібралися національно свідомі кооператори. Комуністи, як окупували Київ, перейменували Дніпросоюз (точніше, перекрутили) на Губспож.
Олесиного батька Юрія, священика, більшовики розстріляли в Криму. Звичайно, дівчина ненавиділа росіян. Одного разу, під час урочистостей у Софійському соборі, хтось ножицями відрізав їй косу. Зло міг зробити безпартійний, але Олеся була певна, що це справа рук комуністів, і голосно лаяла їх. А в себе в кімнаті на стінах розвішувала портрети Петлюри. Її попереджали, що це небезпечно, але вона портрети не знімала.
Едя та Олеся були більш ніж однодумці, вони подобалися одне одному, але… Але в Еді вже була наречена – “Лєночка” Станишевська. Вона також жила на Дикому провулку (тепер вул. Василя Дончука. – Ред.)…
Коли Олеся виїхала з Києва, то необережно залишила свою нову адресу Едиковому товаришеві Васі: с. Пустоварівка Білоцерківського повіту, “Просвіта”…
На початку березня 1922 р. в Києві почалися арешти членів Козачої Ради Правобережної України. Чекісти схопили понад 600 осіб. Прийшли і за Едмундом.
Жив він на Лук’янівці, у Дикому провулку. Вороги називали провулок “бандитським”, мабуть, через те, що тут панували українська стихія, українська мова й звичаї.
Арештовувати його виїхала група чекістів. Але юнак не розгубився: одного нападника застрелив з револьвера. Ним виявився Діма Янковський. Інші “герої” кинулися врозтіч. “…Грозил полнейший срыв по всему фронту”, – вважав начальник секретно-оперативної частини Київської губЧК Ю. М. Перцов. Рятувати ситуацію взявся Іван Кравченко (Пахомов), заступник голови Київської губЧК.
Ось версія Ю. Перцова: “Не доїхавши до Діонісьєвського провулка (тепер пров. Бехтерівський. – Ред.), всі зіскочили з машини, щоб не наполохати бандитів, і попрямували провулком. Пройшовши невелику відстань, тов. Кравченко побачив двох чоловіків і одну жінку, які йшли йому назустріч. Запідозривши в них членів шайки й убивць Янковського, Кравченко вихопив зброю і кинувся на них із криком: “Руки вверх!” Співробітники не встигли його наздогнати, як пролунав постріл. Тов. Кравченко захитався і впав. Попри поранення, він ще встигнув вистрілили у свого вбивника. Зчинилася стрілянина між нашими співробітниками та пораненим зловмисником, який, лежачи на землі, не переставав посилати кулю за кулею. В результаті він був здірявлений кулями, а супутники його затримані. Тов. Кравченка понесли у найближчий медпункт, де він через 15 хвилин вмер”.
А ось що розповів Едмунд: “Прийшли в мою квартиру два жиди, і коли я вийшов до кімнати, вони скомандували мені: «Руки вверх!» Я витягнув револьвер і одного тут же застрелив, переступив через нього, а другий вискочив в іншу кімнату (тут квартирував Котлюков) і втік, я стріляв у нього. Один з них вистрілив у мене, в груди, а другий – ось у лоб”. І показав пальцем на чоло.
Першу допомогу Едмундові надали мати і підпільниця Олена Афанасьєва.
Едіта Еміліївна одразу послала двох своїх вихованок до Васі Целика, який жив неподалік. Він якраз готувався до заліку з органічної хімії. Раптом – стук у двері.
– Паничу Вася, ідіть до нас у приют, Едя поранений… Ідіть, ідіть скоріше!
Відчуваючи особисту загрозу і вагаючись, Вася все ж пішов.
Була ніч.
У притулку, перед тим як відчинити двері, його двічі перепитали:
– Це ви, панич Вася?..
Обличчя товариша було в крові. Він коротко переповів, що сталося.
Едіта Еміліївна попросила забрати сина до себе і простягнула Васі, як він згодом сказав, “сторубльовую царскую бумажку”.
– Сховайте його, тому що за ним зараз прийдуть.
Вася відмовився, сказав, що всі в будинку знають, що вони друзі, тож ЧК прийде і до нього.
Розмову з тривогою слухали дві дівчинки й Олена Афанасьєва.
Олена відкинула ідею схвильованої Едіти Еміліївни відправити сина в лікарню, бо знала, що лікарні контролюються чекістами.
– Тоді до вас, на Дорогожицьку, – з надією звернулася нещасна жінка до Афанасьєвої, – там буде спокійніше, все ж далеко…
Олена погодилася.
Едіта Еміліївна з вдячністю поцілувала її. Тривожно поцілувала сина. Виходили поспіхом, із запаленою свічкою. Едя все повторював:
– Швидше, швидше…
Та було вже пізно – надворі чекав ворожий загін. Чекісти світили ліхтариками. Промені загрозливо прорізали темряву київського дворика.
“Афанасьєва і дівчинка пришвидшили крок і непомітно пройшли повз цих людей”.
Хотіли прошмигнути і хлопці.
Коли порівнялись із чоловіком у шубі, який тримав у руці револьвер, Вася підняв руки вгору і приречено сказав:
– Бєрітє мєня.
І раптом почув:
– А-а-а!!!
Він не зразу зрозумів, що це Едя вистрелив у шубу…
Юнак на очах у чекістів застрелив їхнього начальника – Івана Кравченка (Пахомова), заступника начальника Київської губернської ЧК, ката з катів!
Далі вже палили звідусіль. Переляканий Вася скочив у відчинені сусідські ворота і сховався під сходами, а чекісти погналися за Ольгою і дівчинкою, стріляючи вслід.
– А ґдє же тот, друґой, что с німі ушол?! – почув на смерть переляканий Вася.
Потім під’їхав автомобіль.
Нарешті все стихло.
Полежавши ще з 20 хвилин, Вася вибрався через сарай на вулицю…
На пораду розумної людини він наступного дня виїхав до Москви – там точно не шукатимуть! Але наприкінці березня повернувся і на пораду іншої людини пішов у ЧК – для “чістосєрдєчново прізнанія”.
Вася здав усіх: і свого товариша Едю, й Олесю Русаневич, за якою колись “ухаживал”, і лікаря Зінаїду Штенгельшу, чоловіка якої розстріляли більшовики, і людей, що тієї страшної ночі прихистили його в себе, і того, хто давав розумну пораду тікати до Москви…
Вася Целик настільки хотів жити, що вирішив не жаліти нікого.
30 березня він написав у ЧК “Заявление по делу Эдмунта Эдмунтовича Бреннейсена (он же был когда-то Березяк)”. І висловив щиро-тремтливе бажання всіляко допомогти слідству.
Зокрема, вказав київську й нову адресу проживання Олесі Русаневич: с. Пустоварівка Білоцерківського повіту, “Просвіта”. Мовляв, шукайте, точно знайдете!

Едіту Еміліївну затримали 2 березня 1922 р., а з нею ще 11 осіб – із квартир №№ 2, 3, 4, 6 і 12 будинку № 5, взяли навіть двох дванадцятирічних дівчат – Ліду та Ядвігу.
Помічник уповноваженого Крилов під час допиту 5 березня з’ясував, що Едіта Бреннейсен “помещичьего звания”, має литовське громадянство, 52 роки, безпартійна, “занимается физическим трудом” з 1886-го, тобто з 14 років, а майном володіла лише до війни.
Крилов запитав:
– Как ви думаєтє, пачєму вас арєстовалі?
– Думаю, что арєстована за сина, – відповіла нещасна жінка.

Чи вбили Едю в тому нічному бою? Один документ свідчить, що “Бреннейсен був убитий, і був убитий один з агентів, який затримував його… Прибув автомобіль і забрав вбитих”. Але інший документ заперечує це. “Бреннейсен Эдмунд, г. Киев, – зазначали чекісти. – Участник к-р повстанческой организации “Алексеевская контрразведка”. Использовался в качестве курьера для связи с Тютюнником и Польгенштаба. От ареста скрылся. На учет не взят за отсутст.[вием] установ.[очных] данных”.
Хочеться вірити в цю версію.
А маму Едмунда відпустили з тюрми у вересні 1922 року.
Дякуємо, пані Едіто, за сина!

Роман КОВАЛЬ, Владислав КАРПЕНКО



Шкала національних пріоритетів

Які головні завдання стоять перед нацією? Які виклики ми вже подолали? Що маємо робити далі? На ці запитання можна знайти відповідь у книжці Віктора Рога “Ієрархія національних пріоритетів”, презентація якої відбулась у Сумській міській бібліотеці ім. Тараса Шевченка.
У виданні – аналітичні статті, інтерв’ю, спогади, роздуми над майбутнім України, загалом близько ста текстів, об’єднаних однією темою. Перший матеріал, що ввійшов до книги, опубліковано в 1991 р. в журналі “Напрям”, останній – цього року в газеті “Шлях Перемоги”, головним редактором якої є Віктор Рог.
Допомогли видати книгу друзі – Ростислав Мартинюк та Олег Медуниця. Наклад 1000 пр.
“Ми часто відволікаємося на другорядні незначні проблеми, ігноруючи завдання номер один – вигнати окупанта. Без цього не буде безпеки, а без безпеки все інше залишається ненадійним і непотрібним”, – упевнений автор.
Тексти Віктора Рога не застаріли. Ось стаття “Чи «відпустить» нас Росія?”. Написана 1991 року, а здається, що йдеться про сьогодення.
У післямові Ростислав Мартинюк написав: “Віктор Рог легко долає часові рамки, відкидає умовність стилів і творить новий тип політичної публіцистики. Де немає місця фейкам чи навіть кокетливим припущенням, але разом із тим – він ділиться достоту сміливими візіями й ризикує «зазирати за обрій», ніби це його власна комора”.
Перша презентація відбулася в Тернополі. Потім – рідне місто Ромен, тепер – Суми. У залі сумської бібліотеки автор із радістю побачив соратників зі Спілки української молоді “Сумщина”, яку колись створив. Були й молодші однодумці, яких колись “уполював” автор. Він був зворушений…
Книгу “Ієрархія національних пріоритетів” можна придбати, зголосившись за адресою: 01030 м. Київ, вул. Ярославів Вал, 9, пом. 4. тел. (044) 279-81-33, 246-47-83. vorog1970@gmail.com

Арина ОРЄХОВА



Володимир Шульга

На вшанування пам’яті захисника України від російських агресорів Володимира Шульги буде встановлено меморіальну дошку землякові на вулиці, яка носить його ім’я, в полтавському селищі Семенівці. На тлі Державного Прапора України на пам’ятній дошці Володимирові Шульзі викарбувані його портрет та напис “Ця вулиця названа на честь молодшого сержанта, водія-механіка Новоград-Волинської 30-ї окремої механізованої бригади Шульги Володимира Олександровича (15.08.1991 – 12.02.2015), котрий героїчно загинув у бою з російсько-терористичними військами поблизу с. Логвинове Артемівського району Донецької області в лютому 2015 р., відстоюючи свободу, незалежність та територіальну цілісність України. За особисту мужність і героїзм нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Вічна слава Героям!”  
  Меморіальну дошку Володимирові Шульзі виготовили лауреати обласної премії імені Панаса Мирного заслужений працівник культури України, голова Полтавського відділення Міжнародної організації “Жіноча громада” Валентина Шемчук та член Ради підприємців міста Полтави Вадим Голобородов – автори 20-річного винятково благодійного проекту “Увічнення пам’яті великих українців”, у межах якого відкрито більше тридцяти меморіальних дошок і пам’ятних знаків видатним співвітчизникам на Полтавщині, в Україні й світі за сприяння обласних державних адміністрацій та рад, Посольств України в європейських державах та Міністерства закордонних справ України.
Сьогодні кращі сини України захищають рідну землю на Східних кордонах. Неоголошена російсько-українська війна забрала не одне життя земляків, котрі не вагаючись стали на захист Батьківщини. Подвиг Володимира Шульги – приклад для нас усіх!.. Світла пам’ять про Героя  назавжди залишиться з нами

Валентина ШЕМЧУК



Борисові Мельнику та його синам слава!

Найстаріший вояк Збройних сил України! 77 років!
Борис Мельник-“Тихон” з Тернопільщини воював в Авдіївці, Старогнатівці. На фронті з 2014 р. були і його сини Данило та Устим.
Нам є ким пишатися, з кого брати приклад!
Наш народ нездоланний!
Доземний уклін тобі, “Тихоне”, та твоїм синам! Ви справжні! Ви і є Україна!!!

Софія ПИЛИПЧУК



На рубежах мужності

У Національній бібліотеці України імені Володимира Вернадського за підтримки Державної служби України у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції відкрито фотовиставку “На рубежах мужності” – п’яту із широкомасштабного проекту “Заради майбутнього” (автор ідеї – Євген Шваб).
В експозиції представлено 84 світлини, присвячені подвигу воїнів ЗСУ, Національної гвардії України та інших військових формувань, які нині захищають Батьківщину.
Фотохудожники – офіцери запасу: Євген Шваб – учасник бойових дій в Афганістані, учасник Революції Гідності, волонтер, член Національної спілки фотохудожників України, а Олександр Леонідович Маматов очолює Всеукраїнську організацію інвалідів війни, збройних сил та учасників бойових дій, учасник Революції Гідності, волонтер. Тому кожен знімок – чесний, правдивий: про будні воїнів, про зруйновані населені пункти, тривоги місцевих мешканців, про біль і мужність наших захисників, тож байдужим вони не залишають жодного з відвідувачів.
Усі охочі можуть відвідати виставку до 25 січня 2019 р. щодня, крім суботи, неділі та державних свят, з 9.30 до 17.30 за адресою: Голосіївський проспект, 3. Вхід вільний.

Тетяна СЕРЕДА



Газета за лютий 2019 р. у форматі *.pdf

Газета за лютий 2019 р. у форматі *.pdf




Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ