Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


До 100-ліття Української соборності


25 січня 2019 р. в Січеславі відбулася творча зустріч Романа Коваля і Тараса Компаніченка з українською громадою міста. Організувала її платформа Mediaprostir. (керівник народний депутат України Андрій Денисенко). Зустріч передбачалася як презентація книжки “Здолати Росію” і нового диску “Хореї козацької” Тараса Компаніченка. Пісні Української революції в той вечір звучали на повну силу, зміцнюючи дух українських активістів, а от до презентації книжки так і не дійшло, бо Роман Коваль вирішив розповісти про січеславців, їхній подвиг у боротьбі за Українську державу в 1917 – 1920-х роках. Упродовж години (з перервами на пісні Тараса Компаніченка) він прочитав три лекції на такі теми: “«Подєбрадці» із Січеславщини”, “Повстанці Катеринославщини в боротьбі за Україну”, “Доктор Гелєв – представник Петлюри на Катеринославщині”.
В основу лекції “«Подєбрадці» із Січеславщини” Роман Коваль узяв біографії і світлини з двотомника енциклопедії Визвольної боротьби “«Подєбрадський полк» Армії УНР”, створеної ним у співпраці з Віктором Моренцем та Юрієм Юзичем. Січеславці в той вечір чи не вперше почули про своїх чудових земляків, вояків Армії УНР, побачили їхні світлі лики, заглянули їм в очі.
Ось ці хоробрі й світлі захисники Вітчизни, які того вечора повернулися на рідну землю: лицарі Залізного хреста Віталій Білахів і Василь Дядюра, поручники Борис Єфремов, Никанор Палагута та Яків Кирпа, помічник командира бронепотяга “Кармелюк” Кость Григорович, сотники Армії УНР Дмитро Ігнатенко та Михайло Міткович, отаман Дмитро Папенко, ад’ютант оперативного відділу Катеринославського повстанського коша Іван Пекарчук, хорунжий Михайло Дупленко, поети Олесь Варавин і Дмитро Геродот, козаки Армії УНР Василь Капустянський, Андрій Пасічний, Віссаріон Недоля-Ноздрань із Петриківки, Михайло Остапенко, редактор газети “Тризуб”, підполковник Армії УНР Семен Нечай та підхорунжий 2-ї Волинської дивізії Армії УНР Омелько Левенець з Верхньодніпровщини.
У Січеславі здобували освіту й вихідці з інших земель, зокрема Катеринославський гірничий інститут закінчив Андрій Глувківський, згодом сотник Армії УНР, а Катеринославський учительський інститут – Григорій Гордієнко, невдовзі – в. о. начальника загального відділу штабу Дієвої армії, та Степан Прасолів, у час Визвольної боротьби – козак 2-ї сотні куреня отамана Чорної Хмари Катеринославського повстанського коша.
Навчалися в гірничому інституті Микола Скляр (у майбутньому легендарний отаман Чорний Ворон), хорунжий 6-ї Січової дивізії Армії УНР Олекса Ковбасів, Валентин Костенко – козак Запорозької дивізії Армії УНР, учасник повстання проти денікінщини у складі різних повстанських загонів (“аж до 1920 року”).
Закінчив 4 класи Катеринославської духовної семінарії Юрій Костянтинів, старшина Київського авіаційного парку Армії УНР у 1919 році. Коли по здобуттю освіти в подєбрадській академії він опинився в Луцьку, то активно виступив проти намагання Речі Посполитої перетворити Волинь на Малопольщу, боровся проти полонізації та католизації.
Розповів Роман Коваль і про козаків-повстанців Катеринославського повстанського коша Івана Джурка (внаслідок поранення втратив ногу), Олександра Кошеля, Василя Крутька, Миколу Малашка, Андрія Пономаренка та Миколу Носика.
Микола Носик – автор спогаду про протигетьманське повстання в Олександрівську та Катеринославі в листопаді 1918 р. Ось фрагмент: “У боях за Катеринослав відзначилася сотня семінаристів. Коли семінаристи увірвалися в шанці гетьманців, ті не прийняли рукопашного бою – «та сила відваги, що була в юнаків, загіпнотизувала» їхніх ворогів, згадував учасник боїв, козак Хортицького полку Микола Носик”.
А сотник Борис Монкевич із Кам’янець-Подільського р-ну Хмельницької області написав спогад “Оборона Катеринослава (уривок зі споминів)”. А член залогової ради м. Катеринослава Іван Гнойовий опублікував свій спогад “З українського руху Січеславської залоги в році 1917”. Навчаючись в Українській господарській академії в Подєбрадах, хорунжий Гриць Пархоменко з Радомишля написав дипломну роботу “Планування гавані затоки на р. Дніпрі біля м. Катеринослава” і в 1928 р. захистив “з успіхом дуже добрим”.
У лекції “Повстанці Катеринославщини в боротьбі за Україну” Роман Коваль представив газету вільних козаків Катеринославщини “Повстанець”. В архіві дослідника є сім її номерів: у місті Кам’янському 22, 23 і 24 листопада 1919 р. побачили світ три перших числа, а 27, 29, 30 листопада і 2 грудня 1919 р. в м. Верхньодніпровську вийшли числа ч. 4, 5, 6 і 7. Ці вільнокозацькі газети і стали важливим джерелом лекції.
Роман Коваль ознайомив січеславців з думками і сподіваннями їхніх славних прадідів. “1919-й був роком, коли український народ здобув дві грандіозні перемоги – влітку над червоними, а наприкінці року – над білими російськими окупантами (…). Коли в Україні на початку 1919 року запанували московські окупанти большовики-комуністи, т. зв. «Робоче-крестьянское правительство» на чолі з «товарищем» Раковським, – писала газета вільних козаків Катеринославщини «Повстанець», – коли московські большовики-комуністи почали провадити політику московських імперіалістів, дивились на Україну як на колонію Російської Совітської Федеративної Республіки, коли весь скарб, все народне добро почали перевозити в Московщину, трудовий люд України повстав зі зброєю в руках проти красних імперіалістів, гнобителів як національного, так і економично-соціяльного життя Українського селянства та робітництва... Повставало одне село за другим. Віра, надія в перемогу панувала серед селян-повстанців. Єдина думка: боротьба з московськими окупантами, большовиками-комуністами єднали селянство, і ся думка, ся віра й надії на кращу будучину розбивали міцно озброєні московсько-латишсько-китайські комуністичні банди. Боротьба була надзвичайно тяжка, але міць Духа повстанців зломила ворожу силу і повстанська армія успішно звільнила свій край.
Але боротьба не скінчилась. Не встигли покінчити з красними имперіялістами, як на Вкраїну потягнулись за смашним Українським хлібом чорні імперіалісти – «Собиратель св. Руси», царський посіпака Деникин. «Украины нет, не было і не будет, смерть самостійникам, долой малорусскую мову», – кричали зі всіх сторін царські посіпаки.
Почалась уперта боротьба з українським селянством та робітництвом. Почались арешти та розстріли українців, почалось грабування майна селян”.
“Здавалося, що Український нарід після впертої боротьби з одним ворогом не в силі побороти більш сильнішого й технично озброєнного ворога, яким казалось військо білих, – писав невідомий козак-повстанець Катеринославського коша в газеті «Повстанець». – Почали піднімати голови прихильники «єдіной» Росії: «Петлюровськую банду, банду Грушевського, какая работает на немецкия деньги, армія Деникина разобьет в течении двух недель».
Наступ білих продовжувався, вороги Українського наріду раділи; раділи всі московські кола, як праві, так і ліві. Всі вони гадали, що нарешті настав кінець «хохлам»... нарешті «русскій человек» вільно зітхне й Московська культура запанує. Московське сміття раділо, Україна палала в огні”.
Та український народ знайшов у собі сили – і знову піднявся на боротьбу “за рідний край, за права свої”. Повстання вибухнуло в жовтні 1919 року. Він виставив ультиматум Добровольчій армії, попередивши, що коли до 30 листопада 1919 року денікінці не залишать української території, то повстанці знищать не тільки їх, а й їхні сім’ї.
“Настала рішуча боротьба, – писала газета “Повстанець”, орган штабу коша Українських повстанських вільнокозацьких військ на Катеринославщині. – І в сей мент нейтральних не мусить бути. Всі до зброї! Всі до бою, за землю і волю, за рідну Вкраїну свою!”
Спільним гаслом повстанців у боротьбі проти червоних і денікінців було: “В рідній хаті чужинцям не дамо панувати! Всі в ряди повстанців!”
Боротьба з лютим ворогом була люта. Вогонь жорстокої боротьби, вогонь помсти віковічному ворогу запалював селянські серця, робив їх козаками. “Коли ми придивимось ближче до сих борців, – писав невідомий козак-повстанець у статті «Що робити», – коли ми пірнемо в гущу сих отрядів, коли поживемо їх життям, то побачимо, що се не селяне, яких кожний з нас баче щоденно, се не прості отряди, які зібрались по наказу, – се хоробрі оборонці прав бідного люду, се дійсні сини предків Запорожців; се не мирні обивателі – се мозолисті руки, які покинули плуг й взяли рушниці в руки, – сих селян зібрала тяжка недоля, гірке життя, вона їх зібрала, міцно скувала і за кращу будучину в бій повела; се військо... творить чудеса... Повстанці не цікавились кількістю ворога, а лише питали: «Де він?»”.
Козацька армія з кожним днем поширювала територію, визволену від “братів-золотопогонників”. Білі тікали в паніці. “Коли ми поглянемо, що робиться на фронтах, то побачимо, що «рицарі великой Россіи»... ганебно тікають, кидаючи на шляху переслідувань зброю, обози, навіть власну одіж”. Кидали навіть своїх жінок і дітей.
Надії “великих людей” на знищення “петлюрівської банди” впродовж двох тижнів вивітрилися, що підкреслює, писав козак-повстанець, “нездатність московської наволочі до творчої роботи, до боротьби”.
Сили “московської наволочі” танули з кожним днем, а кількість ворогів їхніх збільшувалася. Адже не секрет, що чимало людей включаються в боротьбу, коли ворог утікає і його поразка стає очевидною. Отож до боротьби залучалося дедалі більше і більше селян…
Наближався час, коли “Українська воістину народна армія звільне свій край від чужинців, від «добродетелей», які лише дивляться на Україну як на колонію Московщини, як на «ветвь Русскаго племени».
По селах громади все частіше ухвалювали рішення на підтримку війни проти російських окупантів (…). Останні «слащовські орли» повтікали в грудні 1919-го. Та на їх місце вливалася Красна армія. Яка потім перемогу над денікінцями приписала собі.
“Козаки ходили засмучені й невеселі... Битися зараз із червоними, які йшли великим натовпом, гарно озброєні, захоплені перемогою над білими, було просто таки неможливо”. До того ж закружляли нові чутки – люди казали, що “червоні не такі, як раніш, вони заводять українські школи, що в інституціях – усюди урядова мова українська, що навіть українське червоне козацтво дозволяють формувати. Ці чутки хвилювали козаків. І вони не знали, що робити, що думати”.
Вирішили послати в Катеринослав делегацію до червоного командування. Відповідь окупантів була категоричною: “Ніяких повстанців! Повстанських частин у тилу не може бути. Коли хочете частиною залишитися, здавайте зброю, будуть надіслані політкоми, й сформована частина мусить негайно йти на денікінський фронт”. “Здати зброю – ні, ніколи! На це ми ніколи не підемо”, – чулося скрізь. Адже без зброї козак – вже не козак. Кожен розумів: «Коли тілько зброя, а людей скілько хочеш!»”.
Емоційною була розповідь Романа Коваля на тему “Доктор Гелєв – представник Петлюри на Катеринославщині”. Ось тільки її початок: “Він ніколи не розлучався з карабіном. Завжди мав поважний запас набоїв. У бою ніколи не присідав, не шукав жодного прикриття. У бою йшов на повний зріст, заливаючи вогнем ворогів. «Казав, що він заворожений від кулі». В українську історію доктор Гелєв увійшов як організатор Катеринославського повстанського комітету. Національність його подавалася як сербська, часом як македонська. А він виявився нащадком задунайського козака (…).
До Гелєва всі ставилися шанобливо. Головний отаман Симон Петлюра зробив його своїм представником на Катеринославщині. Барон Врангель трактував доктора як поважну сторону в переговорному процесі. Любили і шанували Гелєва повстанці й отамани Півдня України. І чекісти надавали «велике значення» Гелєву: коли він з’являвся на Катеринославщині, на боротьбу з ним посилали свої найкращі сили. Чекісти розуміли, що Гелєв «є значною величиною». Поважно трактували Гелєва й історики – як більшовицькі, так і українські. Ось що писав про нього чекіст Борис Козельський: «Вже влітку 1920 року Гелєв був активний і серйозний повстанський діяч». (…)
Чекісти так описали останні години життя вірного сина України і Македонії: співробітник ЧК повідомив командира частини 1-ї Кінної армії, що розташувалася в с. Солоному: в будинку Чумаченка відбувається засідання петлюрівської підпільної організації. Будьонівці оточили будинок «і запропонували тим, хто там перебував, здаватися, на що у відповідь почалася стрілянина. Тоді будинок було підпалено, і три людини згоріли: доктор Гелєв, Олександр Белінський, який прибув з ним із-за кордону, і господар будинку Чумаченко, а брата Чумаченка, який вибіг у двір і відстрілювався, вбито будьонівцями там же у дворі». «Заворожений від кулі», доктор Гелєв загинув у вогні. У вогні боротьби за свою віднайдену Батьківщину”.
Важливо, що лекції про Визвольну боротьбу слухали – всім серцем! – вояки, які перебували на лікуванні у Дніпровському військовому шпиталі.
У той вечір вояки та січеславці палко вітали Тараса Компаніченка з присудженням йому звання народного артиста України. Тарас геніально виконав пречудові пісні Української революції, а саме: “Од синього Дону до сивих Карпат” (сл. Олекси Кобця-Варавви, муз. Михайла Гайворонського, 1918 р.), “Близько Київ” (сл. “співця Республіканського війська” Хведора Гаврильченка, муз. народна, грудень 1918 р.), “Український революційний марш” (сл. Олександра Колесси, муз. Анатолія Вахнянина), “Похідну пісню 24-го стрілецького куреня” (сл. поручника Огнєва, муз. народна), “Стяг” (сл. Бориса Грінченка, муз. народна, її вперше виконали на святі відкриття Катеринославської «Просвіти» 1918 року), “Ми не зрадимо рідній Вкраїні” (на музику французької “Марсельєзи”, популярної в ті часи) – цю пісню написав 1918 року в м. Олександрівську (тепер Запоріжжя) козак 1-го панцерного дивізіону Дмитро Сич.
Тарас Компаніченко вперше виконав пісню “Погром Катеринослава”, опубліковану 1919 року в газеті “Республіканець”.
Після виступу Ганни Гарус-Счасної, яка втратила на українсько-російській війні коханого чоловіка Андрія Широкова-“Сім’янина”, Тарас Компаніченко на пам’ять про загиблих лицарів виконав свою пісню “Дума про Савур-могилу”.
Наостанок Роман Коваль розповів про лицаря ордена Залізного хреста Василя Совенка із с. Саксагані П’ятихатського району, “головного уповноваженого від партизансько-повстанського штабу до уряду УНР” (10.1919), політичного референта армії УНР під час Першого зимового походу. У звіті про Зимовий похід Головному отаманові Симону Петлюрі Василь Совенко висловив думки народу, які чув під час рейду Правобережною і Лівобережною Україною: “(Всі) чекають твердої влади, – писав він, – безпартійної, з відомих громадських діячів, людей чесних і щирих синів свого народу... Неукраїнські культурні фахові сили повинні бути використані Урядом лише як фаховий елемент, не віддаючи в його руки відповідальних, державного значення, посад... Тяжко повинні бути покарані зрадники і казнокради. Поява цих людей на відповідальних посадах може підірвати довір’я народу... Урядом повинна бути звернена в першу чергу увага на ті сім’ї, батьки чи брати яких поклали свої голови в боротьбі за незалежність”. Чи втілені надії народу, зафіксовані Василем Совенком?
На зустрічі виступив мешканець Січеслава Костянтин Лелюхін. Він подякував авторам книжки “«Подєбрадський полк» Армії УНР” за повернення імені його славного діда – хорунжого Армії УНР поета Олександр Варавина (Аполлонія Падолиста).
На зустрічі було багато достойних людей, зокрема волонтери Надія Таршин і Тетяна Паршина, голова Спілки ветеранів та політв’язнів Іван Дремлюга, директор Музею-садиби Дмитра Яворницького Яна Тимошенко, ветеран війни Юрій Фоменко та багато інших. Ганна Гарус-Счасна так відгукнулася на подію, учасницею якої стала: “Ми почули про наш славетний край, про боротьбу та героїзм січеславців за незалежність України та відкрили для себе нові імена наших героїв-січеславців. Всі присутні були заворожені виступом пана Романа та натхненними співами Тараса Компаніченка, які запалили наші серця та укріпили наш дух. Велика подяка їм та всім, хто працює над поверненням нашої вкраденої, стертої та знищеної імперцями історичної правди та пам’яті!”
Щиро дякуємо організаторам зустрічі – Андрієві Денисенку, Людмилі Дідух, Юркові Фоменку та Максимові Мірошниченку!
Слава борцям, які народилися на землі славної Січеславщини!

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”
Світлини Максима Мірошниченка та Івана Дремлюги



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ