Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Підпільник Едя Бреннейсен


Пропоную вашій увазі один з розділів майбутньої книжки
“Скажи батькам, що був чесний”

Едею його називала мама. Він був литовець. Ріс без батька, а такі діти дорослішають рано. Мати, Марія-Едіта Еміліївна, походила із Сувальської губернії Царства Польського Російської імперії. Більшість тут становили литовці. Мала дочку Маргариту і двох синів. Одного з них назвала на честь чоловіка Едмундом.
1915 року вона жила в м. Острозі, а наступного року, коли на Волинь прийшли австро-угорські війська, втекла з дітьми до Києва, де влаштувалася завідувачкою притулку для безпритульних дівчат.
У Києві Едя закінчив гімназію. Продовжив освіту в Київському політехнічному інституті. А на що жити студентові, та ще й у час війни? Думав заснувати “сапожное дело”. Може, це був спосіб приховатися від “соввласті”, адже до гімназистів, студентів і загалом до інтелігенції “соввласть” ставилася з підозрою. “Нєтрудовой клас! А сапожнік – ето друґоє дєло! Наш чєлавєк! Рабочій!”
Було Еді 18. Вороги називали його “членом петлюровской разведки”. Так воно й було: Едя жив під чужим прізвищем Березяк, мав револьвер і виконував завдання начальника 10-го повстанського району сотника Косаря – Пилипа Дранника, а часом і завдання підполковника Армії УНР, резидента ППШ в Києві Віктора Алексєєва.
Одного разу підполковник Алексєєв приніс закритий пакет. Журився, що нема кому доставити “на той бік” – у Польщу. Косар звернувся до Едмунда Бреннейсена: може, ти?..
Хлопець уже їздив до Повстанського-партизанського штабу із зашифрованими листами Віктора Алексєєва та Миколи Афанасьєва. У них вони доповідали про те, що щасливо прибули до Києва і почали роботу. Не ухилився Едя і на цей раз, – хоч і був розчарований “безладдям”, яке побачив у ППШ Юрка Тютюнника. “З першого разу нічого не можна зрозуміти, – зізнався він Ользі Афанасьєвій, – більше туди не поїду”.
Усе ж інтерес України переміг.
Едик якраз закінчив молочні курси на Рейтарській. Другові Васі сказав, що їде на практику “на села”, а сам вирушив до Польщі, до Юрка Тютюнника, зі звітом.
Ризиковане завдання виконав.
Коли повернувся до Києва, сотник Косар був “на селах”.
Литовська приказка каже: куди серце, туди очі. Свої очі Едя звернув на Олесю Русаневич. Вона жила на вул. Монастирській, 3. Служила в Дніпросоюзі, де зібралися національно свідомі кооператори. Комуністи, як окупували Київ, перейменували Дніпросоюз (точніше, перекрутили) на Губспож.
Олесиного батька Юрія, священика, більшовики розстріляли в Криму. Звичайно, дівчина ненавиділа росіян. Одного разу, під час урочистостей у Софійському соборі, хтось ножицями відрізав їй косу. Зло міг зробити безпартійний, але Олеся була певна, що це справа рук комуністів, і голосно лаяла їх. А в себе в кімнаті на стінах розвішувала портрети Петлюри. Її попереджали, що це небезпечно, але вона портрети не знімала.
Едя та Олеся були більш ніж однодумці, вони подобалися одне одному, але… Але в Еді вже була наречена – “Лєночка” Станишевська. Вона також жила на Дикому провулку (тепер вул. Василя Дончука. – Ред.)…
Коли Олеся виїхала з Києва, то необережно залишила свою нову адресу Едиковому товаришеві Васі: с. Пустоварівка Білоцерківського повіту, “Просвіта”…
На початку березня 1922 р. в Києві почалися арешти членів Козачої Ради Правобережної України. Чекісти схопили понад 600 осіб. Прийшли і за Едмундом.
Жив він на Лук’янівці, у Дикому провулку. Вороги називали провулок “бандитським”, мабуть, через те, що тут панували українська стихія, українська мова й звичаї.
Арештовувати його виїхала група чекістів. Але юнак не розгубився: одного нападника застрелив з револьвера. Ним виявився Діма Янковський. Інші “герої” кинулися врозтіч. “…Грозил полнейший срыв по всему фронту”, – вважав начальник секретно-оперативної частини Київської губЧК Ю. М. Перцов. Рятувати ситуацію взявся Іван Кравченко (Пахомов), заступник голови Київської губЧК.
Ось версія Ю. Перцова: “Не доїхавши до Діонісьєвського провулка (тепер пров. Бехтерівський. – Ред.), всі зіскочили з машини, щоб не наполохати бандитів, і попрямували провулком. Пройшовши невелику відстань, тов. Кравченко побачив двох чоловіків і одну жінку, які йшли йому назустріч. Запідозривши в них членів шайки й убивць Янковського, Кравченко вихопив зброю і кинувся на них із криком: “Руки вверх!” Співробітники не встигли його наздогнати, як пролунав постріл. Тов. Кравченко захитався і впав. Попри поранення, він ще встигнув вистрілили у свого вбивника. Зчинилася стрілянина між нашими співробітниками та пораненим зловмисником, який, лежачи на землі, не переставав посилати кулю за кулею. В результаті він був здірявлений кулями, а супутники його затримані. Тов. Кравченка понесли у найближчий медпункт, де він через 15 хвилин вмер”.
А ось що розповів Едмунд: “Прийшли в мою квартиру два жиди, і коли я вийшов до кімнати, вони скомандували мені: «Руки вверх!» Я витягнув револьвер і одного тут же застрелив, переступив через нього, а другий вискочив в іншу кімнату (тут квартирував Котлюков) і втік, я стріляв у нього. Один з них вистрілив у мене, в груди, а другий – ось у лоб”. І показав пальцем на чоло.
Першу допомогу Едмундові надали мати і підпільниця Олена Афанасьєва.
Едіта Еміліївна одразу послала двох своїх вихованок до Васі Целика, який жив неподалік. Він якраз готувався до заліку з органічної хімії. Раптом – стук у двері.
– Паничу Вася, ідіть до нас у приют, Едя поранений… Ідіть, ідіть скоріше!
Відчуваючи особисту загрозу і вагаючись, Вася все ж пішов.
Була ніч.
У притулку, перед тим як відчинити двері, його двічі перепитали:
– Це ви, панич Вася?..
Обличчя товариша було в крові. Він коротко переповів, що сталося.
Едіта Еміліївна попросила забрати сина до себе і простягнула Васі, як він згодом сказав, “сторубльовую царскую бумажку”.
– Сховайте його, тому що за ним зараз прийдуть.
Вася відмовився, сказав, що всі в будинку знають, що вони друзі, тож ЧК прийде і до нього.
Розмову з тривогою слухали дві дівчинки й Олена Афанасьєва.
Олена відкинула ідею схвильованої Едіти Еміліївни відправити сина в лікарню, бо знала, що лікарні контролюються чекістами.
– Тоді до вас, на Дорогожицьку, – з надією звернулася нещасна жінка до Афанасьєвої, – там буде спокійніше, все ж далеко…
Олена погодилася.
Едіта Еміліївна з вдячністю поцілувала її. Тривожно поцілувала сина. Виходили поспіхом, із запаленою свічкою. Едя все повторював:
– Швидше, швидше…
Та було вже пізно – надворі чекав ворожий загін. Чекісти світили ліхтариками. Промені загрозливо прорізали темряву київського дворика.
“Афанасьєва і дівчинка пришвидшили крок і непомітно пройшли повз цих людей”.
Хотіли прошмигнути і хлопці.
Коли порівнялись із чоловіком у шубі, який тримав у руці револьвер, Вася підняв руки вгору і приречено сказав:
– Бєрітє мєня.
І раптом почув:
– А-а-а!!!
Він не зразу зрозумів, що це Едя вистрелив у шубу…
Юнак на очах у чекістів застрелив їхнього начальника – Івана Кравченка (Пахомова), заступника начальника Київської губернської ЧК, ката з катів!
Далі вже палили звідусіль. Переляканий Вася скочив у відчинені сусідські ворота і сховався під сходами, а чекісти погналися за Ольгою і дівчинкою, стріляючи вслід.
– А ґдє же тот, друґой, что с німі ушол?! – почув на смерть переляканий Вася.
Потім під’їхав автомобіль.
Нарешті все стихло.
Полежавши ще з 20 хвилин, Вася вибрався через сарай на вулицю…
На пораду розумної людини він наступного дня виїхав до Москви – там точно не шукатимуть! Але наприкінці березня повернувся і на пораду іншої людини пішов у ЧК – для “чістосєрдєчново прізнанія”.
Вася здав усіх: і свого товариша Едю, й Олесю Русаневич, за якою колись “ухаживал”, і лікаря Зінаїду Штенгельшу, чоловіка якої розстріляли більшовики, і людей, що тієї страшної ночі прихистили його в себе, і того, хто давав розумну пораду тікати до Москви…
Вася Целик настільки хотів жити, що вирішив не жаліти нікого.
30 березня він написав у ЧК “Заявление по делу Эдмунта Эдмунтовича Бреннейсена (он же был когда-то Березяк)”. І висловив щиро-тремтливе бажання всіляко допомогти слідству.
Зокрема, вказав київську й нову адресу проживання Олесі Русаневич: с. Пустоварівка Білоцерківського повіту, “Просвіта”. Мовляв, шукайте, точно знайдете!

Едіту Еміліївну затримали 2 березня 1922 р., а з нею ще 11 осіб – із квартир №№ 2, 3, 4, 6 і 12 будинку № 5, взяли навіть двох дванадцятирічних дівчат – Ліду та Ядвігу.
Помічник уповноваженого Крилов під час допиту 5 березня з’ясував, що Едіта Бреннейсен “помещичьего звания”, має литовське громадянство, 52 роки, безпартійна, “занимается физическим трудом” з 1886-го, тобто з 14 років, а майном володіла лише до війни.
Крилов запитав:
– Как ви думаєтє, пачєму вас арєстовалі?
– Думаю, что арєстована за сина, – відповіла нещасна жінка.

Чи вбили Едю в тому нічному бою? Один документ свідчить, що “Бреннейсен був убитий, і був убитий один з агентів, який затримував його… Прибув автомобіль і забрав вбитих”. Але інший документ заперечує це. “Бреннейсен Эдмунд, г. Киев, – зазначали чекісти. – Участник к-р повстанческой организации “Алексеевская контрразведка”. Использовался в качестве курьера для связи с Тютюнником и Польгенштаба. От ареста скрылся. На учет не взят за отсутст.[вием] установ.[очных] данных”.
Хочеться вірити в цю версію.
А маму Едмунда відпустили з тюрми у вересні 1922 року.
Дякуємо, пані Едіто, за сина!

Роман КОВАЛЬ, Владислав КАРПЕНКО



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ