Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2017 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


вересень 2017

    > Свято пісні в Корсуні
    > НЕСТЕРЕНКО (НЕСТЕРЕНКОВА) Марина Олексіївна
    > Санітарний шеф Козацького Загону ім. Ґонти
    > День військ зв’язку ЗСУ
    > ВАСИЛЬ ТАРАСЮК-“ТАЙФУН” ЛЕЙТЕНАНТ 72-ї БРИГАДИ ЧОРНИХ ЗАПОРОЖЦІВ


    > До 135-річчя Михайла Гаврилка
    > ЗАГИНУЛИ ЗА УКРАЇНУ
    > Чорні запорожці повернулися до української армії
    > Вічна пам’ять Тобі, Миколо!
    > Вишивана Шевченкіана
    > Хода нескорених
    > Видання Історичного клубу “Холодний Яр” Через “Нову пошту”
    > Видання Історичного клубу “Холодний Яр”, які можна придбати через “Укрпошту”, здійснивши передоплату.
    > Газета за вересень 2017 р. у форматі *.pdf

Свято пісні в Корсуні

19 серпня 2017 р. в м. Корсуні-Шевченківському в затишному сосновому лісі Соснівка на березі Росі відбувся фестиваль козацько-стрілецької лірики “Тихо над річкою”. Уже традиційно концерт почався з чарівних звуків тулумбаса. Лиш стихли вони, як гурт “Манжари” завів стрілецьку пісню “Ой у лузі червона калина”. Її підхопили народні гурти “Червона Калина”, “Берегиня”, “Явори” та кілька сотень учасників фестивалю. Таки не тихо, а могутньо попливла над річкою Россю пісня Українських січових стрільців.
Вітаючи учасників, засновник фестивалю “Тихо над річкою” Роман Боровик подякував за фінансову допомогу членам Історичного клубу “Холодний Яр” Романові Ковалю та Ігореві Гаврищишину, а також керівникові фірми “АгроРось” Петрові Євичу і колективові Корсунської швейної фабрики. Привітав зі святом української пісні й панотець УПЦ КП Ростислав.
Які пісні пливли в той день над Россю?
Чоловічий гурт “Манжари” з Корсуня виконав пісню “Срібна Рось”, народний самодіяльний фольклорний гурт “Червона калина” із с. Нетеребки – “А за селом” і “Буркуни”, чоловічий вокальний ансамбль “Явори” із с. Квітки – “Козацьку похідну”, “Козачку”, “Ти лети, мій коню”, а жіночий ансамбль “Берегиня” (с. Квітки) – “Українські козаки” і “Козак молодий”.
Фольклорно-етнографічний родинний ансамбль “Буття” у складі Олега Бута, Оксани Бут, Василя Лютого та Василя Бута проспівав пісні “Ой на горі на Маківці”, “В Україні радість стала”, “Ой горе тій чайці” (ймовірний автор – Іван Мазепа), “Козацька”, а також старовинну козацьку пісню з Гетьманщини “Да забєлєлі снєжкі” й пісню УПА “Ой там у лісі, в темнім бору”.
Поет і композитор Валерій Мартишко проспівав власні пісні “Заплітала в косу”, “Дочекайся мене”, “Їдуть наші на Донбас” і “Чорні запорожці”. Цього дня в п. Валерія був день народження. Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” його привітав цінним подарунком Ігор Гаврищишин.
З почуттям виступили чудові корсунські діти. Восьмилітній Ілля Коцюбенко прочитав вірш “Козачата”, чотирнадцятилітній Михайло Нагаєць – вірш “Україні” (сл. Василя Бур’яна), Аліна Гончаренко – вірш “Чорному козакові Романові Боровику” (сл. Анни Савранської):

І звідси, де незламного Тараса
Живі стежини в скелях котрий вік,
Звучить потужний голос тулумбаса –
То Корсунь прославляє Боровик.

Чудово виконала дві пісні Рімма Хромцова – “В чистім полі” (сл. і муз. Сергія Доценка) і народну “Ой верше мій, верше”. Співав і улюбленець корсунських дівчат Юрій Старчевод, а завдяки бандуристці з Перемишля Наталці Кіх ми почули пісні, які співають українці Польщі.
Дивовижне уміння володіти козацькою шаблею і списом продемонстрував Руслан Богданов із організації “Корсунь-Січ” (отаман Геннадій Єгоров). З великим успіхом виступив улюбленець дітей та їхніх бабусь Сашко Лірник, який розкуто, з гумором прочитав козацькі казки, залучаючи до дійства глядачів.
Корсунців привітав Сергій Коваль, учасник боїв за Дебальцеве, сільський голова с. Товмача Шполянського р-ну – батьківщини отамана Холодного Яру Івана Лютого-Лютенка та отамана Чорного Ворона (Чорноусова). А отаман “Товмацького куреня” Дмитро Вовк майстерно проспівав “Стрілецький романс”.
Охорону заходу здійснювали козаки “Корсунь-Січі”. Вони ж провели майстер-класи з володіння шаблею і списом та показові бої, а старшим людям забезпечили можливість виміряти артеріальний тиск. Діти ж радісно підставляли свої личка для патріотичних Body Art.
Благодійну акцію на підтримку вояків АТО здійснила волонтерська група Корсунщини: учасники фестивалю плели маскувальні сітки та збирали кошти для воїнів АТО. А представник Історичного товариства “Чорні запорожці” Василь Ільчишин провів екскурсію виставкою “Народна війна”.
Роман Коваль розповів про трагедію на ст. Сотники, яка сталася 1926 року. Тоді просто на пероні енкаведист убив лікаря Армії УНР Дмитра Олтаржевського (про це писала “Незборима нація” в серпневому числі). На концерті був присутній рідний племінник лікаря Дмитра Олтаржевського, мешканець Корсуня Олександр Двірний, 1935 р. н. Люди щиро привітали його.
Перед виступом солістів гурту “Рутенія” Роман Коваль представив нову книжку Історичного клубу “Холодний Яр” – другий том енциклопедії Визвольної боротьби “Подєбрадський полк Армії УНР”.
“Книжку я створив разом з Віктором Моренцем і Юрієм Юзичем, – сказав Роман Коваль, – В ній ви зможете прочитати біографії славних ваших земляків, несправедливо вами забутих. Ось лише кілька імен з цієї книжки: підполковник 5-ї Херсонської дивізії Армії УНР Сергій Красовський із Золотоноші, хорунжий Сірої дивізії Іван Лютенко із Черкас, підполковник 3-ї Залізної дивізії Олекса Макушенко з м. Лисянки, підполковник Армії УНР Матвій Мельник із с. Яблунівки Черкаської області, хорунжий кінноти Армії УНР Методій Метельський із с. Громи Уманського району, хорунжий Армії УНР Володимир Мірошниченко із Черкас, поручник Армії УНР Левко Муравський із с. Дзензелівки Маньківського району, сотник Армії УНР Гаврило Мяловський, козак Армії УНР Яків Панченко із с. Прохорівки Канівського району, делегат трьох військових з’їздів у Києві в 1917 р. Федір Мірошниченко із с. Веселого Кута Шполянського району. А наостанок – кілька слів про Андрія Мойсіяху із с. Ліплявого Канівського району – вояка Армії УНР і Карпатської Січі, вчителя, інженера-економіста, диригента і співака. У “Перебізі життя” він зазначав: “Ще малим човном по Дніпру їздив я на могилу батька Тараса… В 1918 р. вчителював у школі в с. Вітовці Переяславського повіту. В селі організував “Просвіту”, був головою її; заклав капелю і почав по святам давати концерти в м. Переяславі і по селам. Мета моя була показати красу рідної пісні, відмилити молодь від брудних фабричних московських пісень і придбати прихильників Неньки України”. Тепер це робимо ми”, – сказав Роман Коваль і представив солістів гурту “Рутенія” Анатолія Сухого та Василя Лютого.
Вони енергетично виконали пісні Анатолія Сухого “А я возьму кріса”, “Десь за Дніпром”, “Чардаш”, “Скоростріл фуфайка”, “Пане полковнику” (сл. Олександра Веремчука), “Марш УНСО” (сл. Костя Єрофєєва), “На горі Кальварії”, “Хто живий – в ряд ставай”.
Наостанок гурт “Буття” запропонував програму “Як і що грали наші діди і бабусі”. Гурт награв такі мелодії: “Надобридень”, “Полька”, гопак “Дурибало” (всі три записані в с. Зеленькові, що неподалік Корсуня), “Полька Андрійчукова з Полісся”, “Полька старосвітська з Полісся”, “Танець падиспанець із Полісся”, “Полька бістра”, українська “Кадриль”. Радісно, що в танок пішло багато молоді!
Організували корсунське свято української пісні й танцю Історичне товариство “Чорні запорожці”, Історичний клуб “Холодний Яр”, Корсунська районна організація ВО “Свобода” та Волонтерська група при Спасо-Преображенському храмі УПЦ КП.
Козакам слава!

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

  

  

  



НЕСТЕРЕНКО (НЕСТЕРЕНКОВА) Марина Олексіївна

(30.09.1897, с. Єзери (Язьори) Должанської вол. Чериковського пов. Могилівської губ., тепер Чериківського р-ну Могилівської обл., Білорусь – 11.11.1948, м. Регенесбург, Німеччина). Сестра-жалібниця (1914 – 1915), підпільниця, громадський діяч, перекладач, педагог; завідуюча харчовим пунктом для біженців на ст. Соколівка (1915 – 1916), перекладач Надзвичайної української місії та при Головному управлінні Генерального штабу Армії УНР (1919), вчитель вищої початкової школи та скарбник “Просвіти” м-ка Смотрича Кам’янецького пов. (09.1920), службовець Міністерства народної освіти та Української гімназії (м. Тарнів, Польща, 11.1920).
Білоруської національності. Народилася в сім’ї князя Олексія Оболенського та Олени з Кдітерів (?). Її батько був противником царського абсолютизму, сповідував ліберально-демократичні погляди. У дитячому віці познайомилась із Львом Толстим. Спілкувалася з особами царського роду. Зустрічалась із Григорієм Распутіним.
1907 року вступила до Маріїнської жіночої гімназії в Могилеві, звідки перевелася до Кембриджа, де закінчила 4 класи (1910). 7-й клас закінчила з великою срібною медаллю (“з правом на золоту”) та фаховий 8-й – при Дворянському ін-ті шляхетних дівчат ім. Олександра ІІІ (Москва, 1914). Власним коштом створила шпиталь, де працювала сестрою-жалібницею (1914 – 1915). У першому шлюбі – за Дмитром Кропоткіним. Лютнева революція застає її в Києві. Під її впливом стає українською патріоткою. Сказала, що в цьому немає нічого дивного, адже рос. княжі роди здебільшого з України, з Києва, це все нащадки київського князя Володимира Мономаха. “Я тільки вернулася до свого краю і народу, з якого вийшли мої предки”.
З грудня 1918 р. працювала в департаменті імпорту Міністерства торгу й промисловості УНР. Як перекладач торговельної місії відвідала Угорщину, Австрію та ЧСР (01.1919). У Кам’янці-Подільському працювала при Генеральному штабі Армії УНР як зв’язкова з повстанцями (1919). Вкотре перейшовши фронт, захворіла тифом та залишилась у Києві. 1920 року більшовики вбили її чоловіка – князя Дмитра Кропоткіна.
Після ліквідації дипломатичної місії працювала у Варшаві при Надзвичайній українській місії. Інтернована до табору м. Каліша, де 6 вересня 1924 р. вийшла заміж за Панаса Нестеренка. У “Перебізі життя” зазначила: “Українка по чоловікові, по походженню білоруска”.
З 28 листопада 1924 р. – в ЧСР. Народила сина Олексу. Прийнята на кооперативний відділ економічно-кооперативного ф-ту УГА в Подєбрадах (16.12.1925). Дипломна робота “Роля держави, самоврядування за кооперації в агрокультурних поліпшеннях” (керівник дипломної роботи – проф. Олександр Мицюк). В особовій справі диплома не виявлено.
У посмертній згадці зазначено, що вона “виховала для України двох синів”, а як людина була “щирої вдачі та доброго серця, що відгукувалося на всяку чесну громадську справу. Була прямодушна, проста, рішуча, безстрашна, незалежна. Любила в людях правдивість, ненавиділа всяке плазунство, безхребетність, безхарактерність. До кінця лишилася вірною українкою, не втратила бадьорого оптимізму. “Вічна їй пам’ять, що з чистого ідеалізму возлюбила Україну, за неї боролась і жила вірою, що прийде час волі українського народу”.

Роман КОВАЛЬ, Віктор МОРЕНЕЦЬ, Юрій ЮЗИЧ
З т. 2 енциклопедії “Подєбрадський полк” Армії УНР”



Санітарний шеф Козацького Загону ім. Ґонти

(Нарис на основі воєнного записничка)

У нашій визвольній війні дало богато жінок незчислимі докази їх горячої любови для рідного краю й їх посвяти для загального добра. Хто перебував воєнну кампанію піді Львовом, той знає, яку величезну прислугу віддавали українській армії місцеві жінки – селянки й інтелігентки. Жінки переходили позицію, жінки заходили аж до міста Львова і назад щасливо вертали, жінки організували кухні для сотень, що стояли в їхньому селі, жінки пекли у своїх печах хліб для свого війська, пражили жито на каву, жінки творили в разі потреби першу поміч для ранених стрільців, а навіть брали кріс у руки та йшли до наступу. Приміром, було так у наступі на Великополе під Городком в марті 1919 р., де то сільська дівчина з міліцією сусідного села наступала враз із військом X бригади на польські позиції, до побідного здобуття українського села, за що дістала похвалу від курінного Володимира Секунди.
І при тій саме частині І корпусу УГА піді Львовом була одна дівчина, яка перейшла цілу воєнну кампанію – від заняття Львова аж до польської неволі в 1920 р., яка перейшла всі зримі і незримі скрижалі незавидної долі Галицької Української Армії. І про неї хотів би я сказати слів кілька, бо до цього часу ніде про це й згадки не було. Дівчиною цією і була молода 20-літня учителька, сирота по священику панна Ірина Романа Шмігельська.
Ірину пізнав я в січні 1919 р. під Куликовом при Козацькім Загоні ім. Ґонти, який стояв під командуванням палкого патріота Придніпрянця Андрія Долуда. Було це під час відважного переходу відсічі (?) польського ґен. Ромера із Рави Руської через Жовкву – Куликів – до Львова в днях 9, 10 і 11 січня.
Нас кинули з полудневого відтинка Львова (група от. Микитки) на північ як запасний курінь. І під час крилового наступу на Ромерівців із Зіболок в напрямі на шоссу Жовква – Куликів стрінув я безпосередно за розстрільною “команданта санітетів” в червонім кожушку з перев’язкою червоного хреста на рукаві з кількома “лапайдухами” (військовими санітарами. – Ред.).
Йшла ця санітарна стежа вслід за наступаючими, не зважаючи на безпосередну небезпеку. Наступ удався, для санітетів роботи тоді було богато.
До Зіболок принесено й привезено понад 30 ранених, яким на полі бою уділено вже першої помочі. Санітарна стежа дістала похвалу, але командант стежі дістав від полковника [Віктора] Курмановича виговір за “легкодушність” (легковажність. – Ред.). І так було частійше. Дійшло навіть було до того, що командантови санітетів виразно заборонено “пхатися” до боєвої лінії. А цю заборону відчувала Ірина Шм.[мігельська] найболючіше і боронилася проти неї. Тим здобула собі пошану і подив у старших та прив’язання і любов у стрільців. Вірною і чесною товаришкою долі була її подруга панна Марійка Махницька.
На моє питання раз під час розмови, як вона попала на фронт підо Львів, а ще й до того до Козацького Загону ім. Ґонти о.[тамана] [Андрія] Долуда, де пів напів було Придніпрянців, оповідала: дня 1 падолиста (1918) замаяли українські  синьо-жовті прапори на львівській ратушевій вежі. Коли вона це побачила, з радости плакала, плакала і сміялася, сміялася і плакала. Вірити не хотіла (не вірила. – Ред.) власним очам. Того ж дня зголосилася вона з молодшим братчиком  Поликарпом  (про  котрого і до нині нема вістки з України) до ратуша, до служби. Там була вона три тижні, до 21. XI.
При евакуації Львова відослали брата Поликарпа до Стрия, а її – до епідемічного шпиталю в Бережанах. В Бережанах організувалася Начальна команда. Вона зголосилася на фронт. Їй відповіли, що жінок там не треба. Вона втекла зі шпиталю до от. Долуда, що, хоч був ранений в ногу, організував свою розбиту частину під назвою Козацький Загін ім. Ґонти. Вона прийшла до нього і просила його, щоби приняв її до свого загону на санітета. Отаман  відповів: “Честь Вам, панночко, що не забули про загін. Але возьміть собі товаришку, щоби Вам було відрадніше”. Вона побігла до полевого шпиталя і почала вербувати сестри на фронт. Її висміяли ще й вар’яткою назвали. Послухала її одна лише Марійка Махницька і пішла з нею.
На жаль, ні Начальна [команда], ні команда шпиталя не хотіли їх відпустити. Вони втікли одного ранку до Дунаєва, де от. Долуд організував свій загін. За ними два рази посилали з Бережан стежу і телеграми, але отаман не відпустив їх. Зажадав їх навіть сам сан. шеф д-р Танячкевич, бо він був рішучо противний (тут: проти. – Ред.), щоби жінки йшли у фронтові формації.
У Дунаєві заложили вони полевий шпиталь, а що Ірина Шм.[мігельська], будучи ще на еміграції у Відни, відбула курс і зложила іспит на Berufskrankenpflegerin, приступила до курсу для санітетів, учила стрільців і місцеві дівчата, так що навіть сам місцевий лікар-поляк подивляв її. От. Долуд іменував Ір.[ину] Шм.[мігельську] командантом санітетів у загоні.
З Дунаєва виїхав загін на фронт підо Львів, і від того часу зносила вона всі невигоди вояцького фронтового життя.
Я пізнав вже п-ну Ірину як санітарного шефа 1 куріня X бригади 1 корпусу УГА. Сама вона переводила мародвізиту (медогляд. – Ред.), сама рішала, кого післати до шпиталя, кому дати “Dienstfrei” (звільнення від служби. – Ред.), сама переводила перші найконечнійші операції.
З початку був у І куріні курінним сан. шефом медик-поляк, якого відтак відставлено в запілля. На його місце прислано лікаря д-ра [Володимира] Білозора, який за два тижні захорів у Майдані за Бруховичами на тиф. Він передав усі медикаменти п. Шмігельській і зробив її шефом першої лікарської помочі куріня. І уряд цей сповняла вона самостійно від марта 1919 р. увесь час в Галичині і на Україні.
Найбільшу радість мала п. Ірина, коли приходив приказ наступати. І вона ні одного, мабуть, наступу не пропустила. Раз навіть під Яновом попала у польський полон, але поляки відпустили її на просьбу ранених польських жовнірів, яких вона також перев’язувала на полі битви.
Під кінець марта 1919 р. потопилося багато наших стрільців під час наступу на Камінобрід коло Городка у багнах. І. Шмігельська переїхала враз із санітетом стрільцем Ратковським (родом з Тернопільщини) під хоругвою червоного хреста на ворожий бік і дістала там дозвіл витягати трупів з води. Обоє вони лізли у зимну воду і витягали потоплених. А щоби видістати тих, що були аж серед глибині, сіла п. Ірина на коня поплила конем на середину і лапала плаваючі тіла. Там почала топитися. Два польські старшини, що були при тім присутні, кинулися на конях її ратувати. Один з них під час того утопився, а стрілець Ратковський виратував, плаваючи, п. Шмігельську від смерти.
Перевезених потоплених стрільців поховано з великою військовою парадою у братській могилі в Бурґталю. Щоби згадати про бої, в яких п. Шмігельська брала участь, то згадати годиться у хронольогічнім порядку таки після місцевостей: Бруховичі, Лиса Гора (між Бруховичами а Голоском), Куликів, Нове Село, Ярина, Страдче, Великополе, Гартфельд, Речичани, Каменобрід, відтак у маю під Белзом, опісля під час відвороту коло місцевостей Плугів, Нуще, Обарінці, Бзовиця, Іванівка, Теребовля, Чортків, Вигнанка й в усіх боях за Збручем.
На Україні брала участь при здобуттю Винниці, Калинівки, Бердичева, Київа і т. д У Київі попала була в деникінський полон, але вдалося їй утекти. На Україні, у Винниці, вийшла в 1919 р. Ірина замуж за коменданта того ж 1 куріня, а потім X бригади, сот. Михайла Климкевича, випробованого команданта і завзятого жовніра.

С. Ш.

С. Ш. Санітарний шеф Козацького Загону ім. Ґонти (нарис на основі воєнного записничка) // Календар Червоної калини на 1925 (Львів – Київ). – 1924. – С. 60 – 62.

Особливості мови збережено



День військ зв’язку ЗСУ

У День військ зв’язку ЗСУ керівництво Військового інституту телекомунікацій та інформатизацій запросило Історичний клуб “Холодний Яр” виступити перед офіцерами.
Вітаючи зі святом, Роман Коваль, побажав, щоб надійний зв’язок в українському війську став запорукою нашої перемоги, “адже перемагають армії, в яких зв’язок ефективніший”. Далі він розповів про систему зв’язку в армії Богдана Хмельницького, в Холодному Яру, в кінному полку Чорних запорожців. Ось уривок виступу: “Тулумбас давав сигнал наступу і сигнал відступу. Сигнал наступу підлаштовував козаків до широкого спокійного кроку: раз – раз, раз – раз.  Сигнал відступу був інший: два короткі удари, пауза, один удар, два – один, два – один… Використовували у війську Богдана Хмельницького й сурму. Цю традицію перейняв і Кінний полк Чорних запорожців Армії УНР. У штаті полку Чорних запорожців були посади штабних сурмачів. Сурмачі були й у кожній сотні. Ось спогад командира полку Чорних запорожців Петра Дяченка: “На мій знак сурмач заграв “сполох”, і з вагонів вискочили козаки з рушницями, готовими до стрільби”. А це інший фрагмент спогаду полковника Дяченка: “Полковий сурмач засурмив “Атака!”, сотенні сурмачі підхопили. Сотні розвернулись у лаву і на рисях пішли на місто”. Ось ще команди, які сурмили сурмачі: “тривога”, “збірка”, “сідлання коней”, “відбій”, “командири сотень – до командира полку” та інші”.
Заслужений артист України Тарас Силенко виконав “Пісню про Чорних запорожців”, “Богатирі на заставі”, “До города Конотопа військо підступало”. Василь Лютий проспівав “У Холоднім Яру”, “Мчать козаки”, “Аеропорт”. Разом співаки виконали пісню  “Ой чия ж то слава” (про Святослава Завойовника) та “Меч Арея”, яку російські журналісти назвали “гимном украинских карательных батальонов”.
Валерій Мартишко проспівав “Авдіївський вальс”, “Дочекайся мене”, “Їдуть наші на Донбас”. А всі четверо членів Історичного клубу “Холодний Яр” заспівали про отамана Зеленого. Офіцери дякували щиро і тепло, а після виконання пісні “Любо, братці, любо”, яку багато хто з офіцерів підспівував, вибухнула неймовірна овація.
Роман Коваль завершив виступ Історичного клубу “Холодний Яр” закликом вивчати історію рідного народу та його війська. “Нащо там Суворови, Жукови, Ватутіни та інші тутіни і путіни! – сказав він. – У нас є свої прекрасні зразки: Святослав Завойовник, Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Петро Болбочан, отаман Зелений, полковник Петро Дяченко, герої нинішньої Визвольної боротьби… Пам’ятайте, друзі: від того, який ви забезпечите зв’язок у війську, залежить доля українського народу. Слава Збройним силам України! Слава військовим зв’язківцям!”
Наприкінці Історичний клуб “Холодний Яр” дістав подяку від начальника 5 КППК полковника Валерія Паліводи – “за вагомий внесок у патріотичне виховання, підтримання морального духу захисників України та з нагоди 17-ї річниці Дня військ зв’язку ЗСУ”.
Ще раз вітаємо військових зв’язківців зі святом!
Слава Україні!

  

На світлині Миколи Тихонова – останній акорд свята: члени Історичного клубу “Холодний Яр” та офіцери-зв’язківці. Київ, 8 серпня 2017 р.



ВАСИЛЬ ТАРАСЮК-“ТАЙФУН” ЛЕЙТЕНАНТ 72-ї БРИГАДИ ЧОРНИХ ЗАПОРОЖЦІВ


Людина, яка кинула виклик російському залізному монстру.
Сховав у бліндажі підлеглих, взяв протитанковий гранатомет і підбив танк Т-72!
У тяжких авдіївських зимових боях завжди був попереду.
За час служби в промзоні Авдіївки дістав три поранення і чотири контузії.
На День Незалежності з рук Президента України отримав Золоту Зірку Героя України.
Козакові лише 23 роки.
Щиро вітаємо!
Козакам слава!

На світлині – Василь Тарасюк і Альона Шевцова. Київ, 24 серпня 2017 р.



До 135-річчя Михайла Гаврилка

7 вересня 2014 р. в Болехові відкрито пам’ятник Михайлові Гаврилку, митцеві-воїну, творцеві Шевченкіани, організаторові українського війська, учаснику боїв за волю України (1915-го визволяв Болехів). Восени 1920 р. більшовики спалили його в топці локомотива.
А напередодні 135-річчя від дня народження Михайла Гаврилка перед його пам’ятником встановлено гранітний камінь, на якому викарбувано в позолоті текст такого змісту: “Споруджено Історичним клубом “Холодний Яр” (Орест Абрагамович, Роман Коваль), Клубом українських митців, Союзом українок Болехова (Лариса Дармохвал). Скульптор Василь Ярич, архітектор Орест Скоп”.
Роботу з гранітом та карбування літер здійснив скульптор зі Львова Василь Ярич.
Урочисте відкриття відбудеться 10 вересня 2017 року.
Союз українок Болехова та Історичний клуб “Холодний Яр” щиро дякує міському голові п. Богданові Мельнику за сприяння та фінансову підтримку.



ЗАГИНУЛИ ЗА УКРАЇНУ

Микола Романович Шевченко-“Манько”
(19.12.1983, с. Зеленче Теребовлянського р-ну Тернопільської обл. – 2.09.2016, с. Денежникове Новоайдарського р-ну Луганської обл.)

Микола гідно й чесно відслужив рік у ЗСУ на Сході України й у березні 2016 року був демобілізований. Але не зміг всидіти вдома, коли його друзі продовжували боронити Україну. Тож пішов до райвійськкомату та прохав, щоб його негайно знову відправили на передову. І підписав контракт на подальшу службу. Дві доби чекав у військкоматі попутного транспорту і таки потрапив знову до своїх друзів на фронт.
Служив він в обслузі артилерійської батареї 44-ї Окремої артилерійської бригади, був на доброму рахунку.
Загинув від кульового поранення в голову.
Тіло Миколи земляки зустріли на межі області. З того місця скорботна процесія зупинялася в кожному населеному пункті, а в Теребовлянському районі священиками відправлялися заупокійні служби. Уздовж усього останнього шляху героя стояли люди. З квітами та запаленими лампадками в руках, вони молилися, ставали з похиленими головами навколішки.
На похорон 5 вересня прибуло багато людей з навколишніх сіл, Теребовлі, інших районів та областей України. Найперше – це його бойові побратими, які були поруч до останньої хвилини життя товариша, представник військового підрозділу та командир Миколи. Також прийшли вшанувати бійця й багато інших вояків, зокрема представники ГО “Спілка учасників АТО Теребовлянщини”, волонтери, люди з Чорткова, Заліщиків, Борщева, представники обласного та районного військових комісаріатів, очільники та інші представники влади міста і району. Під час поховання заупокійну службу відправляли 11 священиків УГКЦ.
Неможливо описати біль втрати рідних бійця – 11-річного сина Сергійка, сестри Наталії, матері Мирослави. Востаннє з мамою Микола зустрівся в Харкові, коли вона приїхала з Італії у відпустку. Микола прийшов у цивільному, він зовсім не хотів говорити про війну, все дивився в материнські очі й при цьому тримав її руки у своїх. Розмовляли дві рідні душі про все на світі, Микола виплескував словами всю свою любов до мами. Потім жінка говорила, що це були найщасливіші дні всього її життя.

“Незборима нація”

 

Олег Володимирович Голуб
(4.09.1985, Запоріжжя – 24.07.2016, м. Авдіївка Донецької обл.)

Військовослужбовець 81-ї Окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ.
Призваний Запорізьким об’єднаним міським військкоматом 15 липня 2015 р. під час 6-ї хвилі мобілізації. У липні-серпні мала відбутися демобілізація.
Загинув у промзоні Авдіївки під час бою з ДРГ ворога.
Залишив у горі батьків, дружину, дочку, 2010 р. н., і сина, 2012 р. н.
Поховали козака 27 липня на кладовищі Святого Миколая в Запоріжжі.
Вічна пам’ять!

“Незборима нація”

 

Віктор Вікторович Єременко-“Снайпер”
(16.07.1994, с. Білозір’я Черкаського р-ну – 10.09.2014, м. Артемівськ,
тепер м. Бахмут Донецької обл.)

Його матір позбавили батьківських прав, тож виховувала Віктора бабуся.
Виріс у злиднях. Попри матеріальну скруту, ніколи нічого чужого не взяв.
Навчався в Смілянській школі-інтернаті. Міг за себе постояти. Напевно, цього в інтернаті навчився...
Активний учасник Революції Гідності. Через це його виключили з Тальнівського будівельного технікуму, бо з ним “не було контакту”.
Коли почалися бої на Сході України, добровольцем записався до лав Національної гвардії. Служив кулеметником батальйону оперативного призначення Київської конвойної бригади. У зоні АТО пройшов три ротації.
“Відважний хлопець, ми пройшли разом Майдан, я бачив його в різних ситуаціях, він показував себе молодцем, – розповідає товариш Денис. – Вітя володів навичками рукопашного бою, завжди був готовий прикрити товаришів”.
В інтерв’ю виданню “Фокус” влітку 2014-го Віктор Єременко розповів про свої плани на мирне життя: “Якщо з’явиться можливість відпочити, я б поїхав з дівчиною на 3 – 4 дні на Дніпро з наметом. Краще нічого й бути не може. Адже я вже півроку на війні, якщо рахувати Майдан. Тільки кілька разів додому їздив. Після війни хочу піти працювати в органи, краще всього в СБУ. Хлопцям іноді дзвонять знайомі, пропонують таку роботу. Ви напишіть, що я хотів би в СБУ, може, й мені зателефонують. Адже там напевно потрібні люди, які не продаються”, – говорив хлопець.
Віктор загинув у бою – кульове поранення в груди.
Молодша сестра Ксенія згадувала: “Я його дуже любила, ми з ним завжди були разом, трималися одне за одного, допомагали. Знаєте, у нього дуже хороший, легкий характер, він завжди приходив друзям на допомогу. Але був впертий, стояв на своєму. Я його дуже просила не їхати в зону АТО, розуміла, що там можуть убити. Він тільки усміхнувся і сказав: “Я ж за вас йду”. Після третьої ротації ми з ним сильно посварилися, я говорила: “Ти своє відвоював, вистачить, нехай тепер інші їдуть!” А він: “Сестричко, я повернуся, зберемо друзів, махнемо на Дніпро з палатками, як раніше…” Пояснював, що не може своїх хлопців кинути. Посварилися. Він поїхав... Я була ображена на нього… Досі не можу пробачити собі цю сварку з братом. Часто ходжу на його могилу, прошу: “Вибач!” Так хотілося б все повернути... Хоча б наговоритися з ним востаннє. Я знаю, що він загинув. Але іноді мені здається, що це неправда і він зайде, скаже: “Привіт, сестричко!”, а я кинуся йому на шию”.
Лицар ордена “За мужність” III ст. (посмертно), похований у с. Білозір’ї.
Вічна слава!

“Незборима нація” на основі матеріалів ДеПо і “Дзвін”

 

Андрій Олександрович Зуєв
(28.06.1994, Київ – 10.09.2016, м. Мар’їнка Донецької обл.)

Перед тим як іти на війну, він сказав: “Якщо зі мною щось трапиться, поховайте мене в селі біля моєї бабусі”.
Андрій був хлопцем позитивної вдачі – всіх підбадьорював, завжди в усьому допомагав, ділився останнім. Працював пожежником у 13-й частині Дніпровського району Києва, рятував людей та їхнє майно.
9 липня 2015 р. мобілізований Дніпровським РВК м. Києва. Після навчання в центрі “Десна” займався перегонами техніки до Рівного, Миколаєва, на полігон “Широкий Лан”. З 28 травня 2016 р. перебував у постійному місці дислокації.
Водій-номер обслуги зенітно-ракетної батареї 10-ї Окремої гірсько-штурмової бригади Андрій Зуєв 9 вересня був у Мар’їнці, де проходив службу разом із батальйоном “Донбас-Україна”. Розширюючи та укріплюючи взводно-опорний пункт, підірвався на осколковій загороджувальній міні. Його негайно гелікоптером доставили до шпиталю, де 10 вересня о 2-й ночі він розпочав свій останній шлях – на небо.
Похований 12 вересня в с. Черняхівці Яготинського району Київської області біля своєї бабусі. Андріїв заповіт батьки і брат виконали.
Розповідайте цю історію життя і смерті патріота, який прожив лише 22 роки, щоб це ім’я навіки закарбувалося в наших серцях.

Ян ОСОКА, “Незборима нація”

 

Михайло Костянтинович Добролєта-“Добрий”
(19.09.1992, м. Павлоград Дніпропетровської обл. – 23.02.2017, м. Авдіївка Донецької обл.)

Від народження мав прізвище Панімаскін. Навчався в павлоградській школі №8. У 6 класі врятував свою однокласницю, яка провалилася під кригу. 2010 року вступив до Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту, де провчився до 2012 року. Потім – рік строкової служби в м. Новомосковську. Демобілізувавшись, працював на різних роботах, навіть продавав на вулицях Дніпра повітряні кульки до Дня закоханих, а 1 червня 2013 р. влаштувався на шахту “Самарська” в Павлограді. Хоч і працював на поверхні, але через тиждень зазнав важкої травми – йому відрізало фаланги на вказівному та середньому пальцях правої руки.
Це була світла людина. Відкрита до людей, глибока і чуйна. Романтик. З ним завжди було легко. Любив усамітнюватися на природі. Особисте життя ще не склалося. Майже ні з ким не зустрічався, не встиг знайти ту, яка розуміла б його без слів.
Займався на брусах, любив їздити на велосипеді.
23 червня 2016 р. підписав контракт із ЗСУ.
Молодший сержант 1-ї роти охорони батальйону охорони 55-ї Окремої артилерійської бригади Михайло Добролєта загинув від кулі снайпера.
Поховали героя 27 лютого в м. Павлограді. Залишились у тузі батьки, бабуся, брат і двоюрідна сестра.
Пам’ятаймо цю добру і сміливу людину.

Ян ОСОКА, “Незборима нація”

 

Денис Богданович Здоровець
(25.09.1994, Київ – 3.11.2016, промзона м. Авдіївки Донецької обл.)

2010 року Денис почав навчатися в Деснянському економіко-правовому технікумі при МАУП. Здобувши диплом бакалавра, вступив до академії на заочне відділення.
Любив спорт, грав у регбі, виступав за київську команду “Авіатор”. Міг годинами накручувати педалі велосипеда. Працював помічником народного депутата.
Мав чисте серце і добру душу. Був справедливий. Його всі любили.
Якось побачивши, що до дівчини чіпляються хулігани, заступився за неї. Його тоді сильно побили, вибили щелепу...
27 лютого 2016 р. Денис підписав із ЗСУ контракт на три роки. До 29 квітня навчався в центрі “Десна”.
Санітар-стрілець взводу 1-го мехбату 72-ї Окремої механізованої бригади Денис Здоровець загинув о 19.00 у промзоні Авдіївки Донецької області – 120-мм міна влучила в його окоп.
Війна може вирвати солдатів з обіймів життя, але вона не випалить спогад про цю сміливу і шляхетну людину.

Ян ОСОКА, “Незборима нація”

 

Богдан Олександрович Корнелюк
(28.09.1994, м. Нововолинськ Волинської обл. – 12.01.2017, смт Станиця Луганська Луганської обл.)

Між нами та війною – наші воїни. Між нами та смертю – армія наша. Між нами та ворогом – стіна, що складається з таких людей, як цей хлопець, який не встиг прожити й півжиття.
Він був світлою й веселою людиною. Завжди усміхався. Навіть після бою жартував, піднімаючи побратимам настрій. Вирізнявся справедливістю і чуйністю, ніколи не залишав ближнього в біді, нічого не боявся.
Його батько відслужив рік на цій війні, а потім його справу продовжив Богдан.
18 вересня він прибув у Станицю Луганську. Казав з гордістю: “Я захищаю Україну”.
Навідник БМП-1 14-ї Окремої механізованої бригади загинув пізно ввечері від кулі снайпера під час важкого бою.
Залишив у розпуці батька, бабусю, дідуся, тіток, двоюрідних братів і сестер.
Поховали героя в Нововолинську на кладовищі біля Низкиницького монастиря.
Останній пост у соцмережі Богдана – рядки Ліни Костенко:

Нам треба жити кожним днем,
Не ждать омріяної дати.
Горіть сьогоднішнім вогнем,
Бо “потім” може й не настати…

Ян ОСОКА, “Незборима нація”

 

Наш Матросов

Тебе чекали, брате, вдома. Чекала сива мама, чекала молода дружина та двоє донечок-близнюків. Кожен ранок виглядали, кожен вечір молилися, кожної неділі ходили до церкви. Вони чекали тебе, друже!
Сьогодні ти повертаєшся. Повертаєшся птахом сизокрилим, піснею недоспіваною... Повертаєшся навіки додому. Рідні дочекалися, але не так, як хотіли, не так, як мріяли.
Увечері 8 вересня 2016 р. внаслідок мінно-вибухових травм загинув боєць 46 ОБСпП “Донбас-Україна” старший розвідник розвідвзводу розвідувальної диверсійної роти Вадим Петрович Матросов, 1989 р. н., уродженець м. Любашівки Одеської області.
Його мобілізували в шосту хвилю. Він вирішив, що його місце тут, на передовій, серед побратимів. Тому уклав контракт.
Хоробрий. Відважний. Надійний. Взірець розвідника. Ти так мріяв про незалежну, вільну Україну. Ти віддав за мрію найцінніше – життя. Пробач, що не вберегли...
Царство небесне, друже! Ти навіки в наших серцях.

Вадим ВОВК

 

Денис Анатолійович Майборода-“Красавчік”
(15.02.1980, м. Кривий Ріг Дніпропетровської обл. – 30.04.2017, біля смт Катеринівки Попаснянського р-ну Луганської обл.)

“Я розвідник. Я витвір цієї війни. Легенда. Безіменної неоголошеної війни.
Я слід у багні. Свист стодвадцятки… Постріл гармати. Розрив гранати.
Я є, і водночас мене немає”.
У школі Денис мав жагу до навчання. Із захопленням вивчав історію і географію. Брав участь в олімпіадах, здобував нагороди і грамоти. Після занять у школі грав у футбол, займався кікбоксингом. Виступав на змаганнях з колективом кікбоксерів професійного бійцівського клубу “Барс” із Кривого Рогу.
Із дитинства хотів стати військовим. У 4 класі вже мріяв стати прикордонником.
Після закінчення школи вступив до Криворізького державного педагогічного інституту на “фізмат” (фізика та інформатика), але не довчився – пішов на військову службу. Дуже чекав повістки з військкомату, яку мати приховала від нього – щоб довчився. Не дочекавшись, сам пішов до військкомату. Запитав, чому не викликають. Так і опинився на службі в армії.
Служив у м. Кременчуку в 23-му Окремому аеромобільному прикордонному загоні спеціального призначення (одна з бригад ВДВ ЗСУ). 1999-го повернувся додому та пішов працювати в охорону залізорудної шахти “Родіна” в Кривому Розі. А тоді вирішив вступати у виш прикордонних військ у м. Хмельницькому – в Національну академію Державної прикордонної служби України ім. Богдана Хмельницького. Але місця були лише на платний факультет… У родині Дениса таких грошей не було. Тоді поїхав в Одесу вступати до Військової академії. З таким гарним шкільним атестатом його повинні були прийняти без екзаменів. Але знову мрії розбилися – треба було платити за навчання. І Денис повернувся на роботу в охорону шахти “Родіна”.
У 2009 р. склав вступні іспити до Криворізького технічного університету, на інженерний факультет. Здобув диплом спеціаліста. Одружився, народив сина Дмитра…
До війська пішов у найтяжчу хвилину – на початку квітня 2014-го.
Командир 2-го відділення 1-го взводу роти глибинної розвідки 131-го Окремого розвідувального батальйону ЗСУ Денис Майборода обов’язки виконував сумлінно. Намагався привчити своїх хлопців до вивчення топографії, наполягав на детальному вивченні місцевості – щоб мати успіх у розвідці. Завжди був попереду всіх.
Коли приїжджав у короткі відпустки, мати питала, чому він знову їде на війну. Денис відповідав: “Там всі хлопці ідейні. Демобілізуються, посидять трошки – і назад повертаються, на війну. Як я їх покину?”
За час війни здобув 11 нагород. Загинув на передовій унаслідок мінометного обстрілу ворога (в день вшанування героїв Холодного Яру).
У день прощання в Кривому Розі оголосили день скорботи і приспустили державні прапори. Прощаючись із Денисом Майбородою, криворіжці ставали навколішки.
Провести земляка в останню путь приїхало кілька сотень працівників “Кривбасзалізрудкому”, однокурсники, волонтери, бійці 40-го батальйону, 17-ї танкової бригади, добровольці, представники міськради та виконкому Покровського району.
Поховали козака 3 травня на Алеї Слави центрального кладовища. Залишив у смутку батька Анатолія, маму Ніну, брата Юрія та сина Дмитра (11 років).
Загиблі українці вже не зможуть розказати про себе. Тому ми повинні вписати їхні імена в історію.
Ім’я Дениса Майбороди назавжди закарбовано в Літописі втрат української армії!

Літопис UA,“Незборима нація”

Триєдиний символ України: волонтер Олег Ганжа, артилерист 72-ї бригади Чорних запорожців Олексій Туманов і книга про звитягу полку Чорних запорожців Армії УНР.



Чорні запорожці повернулися до української армії

У січні 2017 р. Історичний клуб “Холодний Яр” скерував  командирові 72-ї ОМБр Андрієві Соколову звернення. “На наше переконання, саме Армія УНР має стати зразком і орієнтиром для сучасного українського війська, – писали ми. –  Вітчизняні збройні сили мають набути українського змісту й питомого українського обличчя. Пропонуємо Вам почати цей історичний процес і на виконання Указу Президента України звернутися до Головнокомандувача з проханням надати Вашій лицарській частині – 72-й бригаді – ім’я Чорних запорожців. Нехай пам’ять про наших славетних прадідів, які били московські полки сто років тому, наснажує до перемог козаків і офіцерів 72-ї бригади та інших частин”.
У березні 2017 р. Історичний клуб “Холодний Яр” видав книжку “Чорні перемагають. Спогади про прадідів козацтва 72-ї бригади”. На її початку ми вмістили повний текст звернення до полковника Андрія Соколова. Близько 700 її примірників Валерій Мартишко поширив у різних частинах бригади, яка продовжує хоробро й успішно битися з московським ворогом під м. Авдіївкою.
І ось 24 серпня на сайті 72-ї бригади з’явилося повідомлення: “Відповідно до Указу Президента України від 23.08.2017 № 234/2017 “Про присвоєння почесних найменувань військовим частинам Збройних Сил України та уточнення деяких найменувань” тепер ми офіційно – Чорна бригада! Чорних запорожців! Ворог не пройде! Вітаємо усіх!”
Чорні запорожці повернулися до української армії.
Щиро радіємо!
Славка полковникам Петрові Дяченку та Андрієві Соколову – командирам непереможних Чорних!

Роман КОВАЛЬ

  

На світлині – Чорні запорожці 72-ї ОМБр.

“Блиск моєї шаблі був сигналом закінчення балачки”

 

На другий день рушили на Теплик. У дорозі від селян довідалися, що в Теплику був бій, хто з ким бився – не знали. Не доходячи до містечка, я зі своїми ординарцями рушив уперед, щоб наздогнати патруль і самому розвідати, що і хто в Теплику. Це було по годині 10-й вечора. На східнім краю містечка мене затримав оклик:
– Стой, кто єдєт?
Відповідь відома:
– Сваі!
Висипався з десяток осіб у цивільному нам назустріч, всі озброєні. Прийняли нас, видно, за большевиків, бо почали вітати нас як Червону армію. Видно, всі були місцевими шишками, бо один поперед одного хвалилися, що і хто з них зробив…
– А хто ж із вас був організатором повстання? – питаю.
– Нє хвалясь, ето бил я! – ствердив один.
Я вже мав досить розмови, а для козаків блиск моєї шаблі був сигналом закінчення балачки.

Петро ДЯЧЕНКО, командир полу Чорних запорожців
1920 р.



Вічна пам’ять Тобі, Миколо!

18 серпня виповнилося б 50 років Миколі Куцину, моєму доброму товаришеві, молодшому братові Олега Куцина, командира “Карпатської Січі”.
Микола був товариський, добрий, веселий і щедрий. Завжди усміхнений, готовий прийти на допомогу. Від нього я ніколи не зазнавав прикрощів.
З кінця 1980-х років Микола брав активну участь у боротьбі за Українську державу. Був співзасновником Товариства української мови ім. Тараса Шевченка на Тячівщині, активним членом НРУ, згодом ДСУ, а тоді ВО “Свобода”, учасником Помаранчевої революції, багатолітнім передплатником газети “Незборима нація”.
Фінансував і брав участь у перепохованні вояків Карпатської України, фінансував літні табори патріотичної молоді в Карпатах.
Важка хвороба здолала його, коли було йому 44 роки.
Помер 18 січня 2012 р. м. Тячів Закарпатської області.
Похований у с. Нересниці, де жив, де народилися його діти.
Вічна пам’ять Тобі, Миколо!

Роман КОВАЛЬ

  



Вишивана Шевченкіана

Віра Павлівна Рябчук вишивала все життя. Її син Іван ріс у чарівному світі української вишивки. Але він захопився музикою. Викладав хорове й оркестрове диригування в Уманському педагогічному училищі. А після смерті матері у 2002 році несподівано почав вишивати. У Віри Рябчук не було доньки, тож її мистецтво успадкував син.
Іван Іванович вишив з півсотні поезій Тараса Шевченка. Скрізь зазначає час і місце написання Шевченком вірша, час і місце вишивки.
Перед президентськими виборами Іван Рябчук вишив “Гамалію” і на полотні “дописав”:

Святий Боже, дай нам славного Гамалію,
Хай й тепер рятує він нашу бідну Україну!

Коли вишивав вірша “Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?”, сталася трагедія під Іловайськом. Іван Рябчук вишив:

Попід містом Берестечком
В Іловайському котлі
Наші славні козаченьки
За Вкраїну полягли.
Про них слава не зникає,
Бо герої не вмирають!

До поезії “Великий льох” вишив епіграф:

Чверть століття як нема
Двоголового ярма!..
Ой не смійтесь, злії люди;
Воля випала не всюди,
Мусим змести скрізь оту –
Москалівську сволоту!

 Виставка вишивки Івана Рябчука “Вишитий Кобзар” експонувалася в багатьох музеях та інших закладах культури Києва, Київщини, Прикарпаття, Буковини, а також у Литві й Латвії. Майстер дарує музеям свої роботи. Зокрема, Уманській картинній галереї подарував твір “Ґонта в Умані” – уривок із поеми “Гайдамаки”.
Жінки, які захоплюються вишивкою, стверджують, що роботи Рябчука ідеальні.
Торік майстру виповнилося 75 років.
Бажаємо п. Іванові довгих творчих літ!

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ,
директор Ірпінського  історико-краєзнавчого музею



Хода нескорених

На День Незалежності в Києві Хрещатиком і вул. Михайлівською пройшла багатотисячна Хода нескорених. У ній взяли участь родини Небесної сотні, родини загиблих у російсько-українській війні, родини полонених та безвісти зниклих воїнів, волонтери, медики, капелани, представники кримськотатарського, грузинського і білоруського народів, члени Історичного товариства “Чорні запорожці”.
У ході взяли участь учасники і ветерани АТО: вояки батальйону “Донбас”, 24-го ОШБ “Айдар”, 72-ї ОМБР, Окремої добровольчої чоти “Карпатська Січ”, 11-го батальйону “Київська Русь”, представники ДУК “Правий сектор”, Легіону Свободи та інших лицарських формацій.
Організаторами виступили Іляна Гайдук (Історичний клуб “Холодний Яр”),  режисер Сніжана Потапчук і Олена Бондарук-Ладна.
Меморіальний мітинг вела народна артистка України Наталія Сумська. Співали Христина Панасюк, Валерій Мартишко, В’ячеслав Купрієнко, Олександр Клєц та Іляна Гайдук.
Роман Коваль у своєму виступі привітав вояків і волонтерів з поверненням до українського війська Чорних запорожців, адже від 24 серпня 72-га Білоцерківська бригада називатиметься 72-ю бригадою Чорних запорожців. Роман Коваль проінформував, що 93-тя бригада виявила бажання називатися Холодноярською.
Учасники ходи продемонстрували високий рівень самоорганізації та гідності.
Це була Хода пам’яті героїв, які віддали життя за нашу незалежність.
Хода нескорених наповнила серця гордістю за свій народ.
“Я вперше взяла участь у Ході нескорених, – написала Катерина Ільницька. – Вона викликала піднесення бойового духу, гордість за Батьківщину та її відважних захисників, і смуток від розуміння кількості втрат. Усе це змішується, як і тисячі людей навкруги. Йдучи вулицями рідного міста, відчуваєш, як серця б’ються в унісон, як тріпочуть від любові й поваги до нашої країни. Хода нескорених – унікальне явище. Вона показала нашу єдність, яка в ці нелегкі часи важлива, як ніколи раніше. Я пишаюся цими людьми і своєю державою. Із Днем Незалежності, Україно!”.

“Незборима нація”

  



Видання Історичного клубу “Холодний Яр” Через “Нову пошту”

Книжки можна придбати через “Нову пошту”, попередньо переказавши кошти на картку Романа Коваля у Приватбанку: 5168 7556 2267 7496.
Переславши гроші, просимо зателефонувати до редакції, повідомити про переказ, замовити книжки, вказавши куди і кому надсилати книжки. Повідомлення можна зробити й електронним листом на адресу редакції. Просимо врахувати, що отримуючи книжки, замовник оплачує доставку.
Номери телефонів (044) 242-47-38, 067-726-30-36, 066-211-41-85.

 

Через “Нову пошту” можна придбати
(не враховуючи пересилку)

“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля і Віктора Моренця (т. 1) – 100 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича (т. 2) – 100 грн.
“Український календар Визвольної боротьби” – 45 грн.
“Чорні перемагають. Спогади про прадідів козацтва 72-ї бригади” – 33 грн.
“Історія Холодноярської організації” – 25 грн.
“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Романа Коваля – 300 грн.
“Тиха війна Рената Польового” Романа Коваля – 150 грн.
“Отаман Зелений” – 65 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 60 грн.
“Сто історій Визвольної війни” – 60 грн.
“Шевченкіана Михайла Гаврилка” Романа Коваля – 55 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” Романа Коваля – 50 грн.
“100 облич Самостійної України” Романа Коваля – 50 грн.
“Похід Болбочана на Крим” Бориса Монкевича – 45 грн.
“Отаман Орлик” – 45 грн.
“Прочитайте тую славу” Ольги Страшенко – 35 грн.
Аудіодиск “Солодко-гіркий романс” Люцини Хворост – це вишукані романси, танго, вальси і рок-балади. – 50 грн.
Ціни вказано станом на серпень 2017 р.



Видання Історичного клубу “Холодний Яр”, які можна придбати через “Укрпошту”, здійснивши передоплату.

Вартість вказано із врахуванням витрат на пересилку книг замовнику

Коваль Р., Моренець В. “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 1. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2015. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 125 грн. У першому томі енциклопедії вміщено 400 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., “Подєбрадський полк” Армії УНР”... Том 2. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Орієнтир”, 2017. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 7). – 125 грн. У т. 2 енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії.

“Український календар Визвольної боротьби” / Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, Видавництво “Українська видавнича спілка ім. Юрія Липи”. – 2017. – 200 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 7). – 65 грн.  Неповний календар дат життя творців української культури та вояків, які захищали її зі зброєю в руках.

“Чорні перемагають. Спогади про прадідів козацтва 72-ї бригади” / Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, Видавництво “Українська видавнича спілка ім. Юрія Липи”. – 2017. – 144 с. – (Серія “Українська воєнна мемуаристика”. – Кн. 8). – 44 грн. У спогадах козаків та старшин Армії УНР розповідається про збройну боротьбу за Українську державу в 1918 – 1920 роках, про бої полку Чорних запорожців з більшовиками і денікінцями. Рекомендовано Історичним клубом “Холодний Яр” для прочитання військовослужбовцями 72-ї Окремої механізованої бригади ЗСУ.

Роман Коваль, “Отаман Зелений” (Київ – Кам’янець-Подільський: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Аксіома”, 2016 / 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка) – 85 грн. У книзі йдеться про отамана Дніпровської повстанської дивізії Зеленого (Данила Терпила), його драматичні стосунки із Симоном Петлюрою, боротьбу проти Красної армії та денікінців у 1919 – 1921 роках. Події відбуваються в Києві та на території сучасних Київської, Чернігівської, Черкаської, Вінницької, Хмельницької та Львівської областей, а також у Росії.

Коваль Р. Історія Холодноярської організації / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Р. М. Коваль. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: в-во ПП “Аксіома”, 2016. – 104 с. – (Серія “Отаманія ХХ ст.”. – Кн. 8). – 35 грн. В анотації до неї читаємо: “Витоки Холодноярської організації слід шукати в ХI ст. у дружині смілянського воєводи Мирослава, в добі Богдана Хмельницького, гайдамацьких рухах XVIII – ХIХ століть, “Київській козаччині” середини 1850-х рр., “Чигиринській змові” й “Таємній дружині” 1870-х рр., “Чіґірінскіх аґрарних волнєніях” 1905-го, Українській народній обороні в добу Першої російської революції та у Вільному козацтві, відродженому одразу після Лютневої революції 1917 року, а продовження Холодноярської організації – в козацько-селянських повстаннях 1918 – 1930-х рр. за право жити самостійним життям на рідній землі”.

Страшенко О. “Прочитайте тую славу”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2015. – 160 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 6). – 50 грн. У збірці лауреата вміщено поезії про діячів Визвольного руху різних епох, починаючи від XVII ст. до українсько-російської війни на Донбасі 2014 – 2016 років. Упорядник-редактор Роман Коваль. Літературні редактори – Тарас Силенко і Тетяна Лемешко. Ось назви деяких творів Ольги Страшенко: “Ґонта і Залізняк”, “Міхновський”, “Ватаг тероризму Крат”, “Мирослав Січинський”, “Про Михайла Гаврилка, який на фронті ліпив погруддя курінного”, “Чернігівський отаман Іван Галака”, “Дівчина-отаман (Маруся Соколовська)”, “Отаману Зеленому Дніпро помагає”, “Краще б Струку пам’ятник стояв!”, “Загибель Василя Чучупака”, “Сірожупанник із Кубані Василь Прохода”, “Хліборобам-повстанцям Соснівки”, “Чорний Ворон (Микола Скляр)”, “Медвин, земля козаків”, “Іполит Хмара”, “Микола Кібець-Бондаренко”, “Отаман Орлик”, “Повстання у Лук’янівській в’язниці 9 лютого 1923 р.”, “Василь Білас і Дмитро Данилишин”, “Бандура Михайла Теліги”, “Я – камінь із Божої пращі!” (Олегові Ольжичу)”, “У лавровий вінок Іванові Ремболовичу, підполковнику Армії УНР, сотнику дивізії “Галичина”, “Співець української Еллади (Євген Маланюк)”, “Василеві Куку на славне 90-річчя”, “Тиха війна Рената Польового”, “У вінок пам’яті Юрію Вербицькому, герою Майдану”, “Доброволець Гнат”, “Ключі Василя Овсієнка”. Книжка ілюстрована фотографіями або портретами героїв творів.

Коваль Р. Отаман Орлик. / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Мистецька агенція “Наш формат”, 2015. – 240 с. – (Серія “Отаманія ХХ століття”. – Кн. 1). – 70 грн. У книжці розповідається про боротьбу проти російських окупантів на Київщині та Поліссі в 1920 – 1922 роках, а саме: про отамана Орлика (Федора Артеменка), отаманів Феодосія Богатиренка, Івана Гайового-Грисюка, Івана Галая-Голокопитенка, Панаса Голубенка, Олександра Грудницького, Юліана Мордалевича, Антона Рибку, Якова Смутника-Смутненка, Ілька Струка, Іллю Ґонту-Унятовського, генерала-хорунжого Володимира Галкіна, членів Цупкому Капітона Бендрика-Ґанжу, Юрка Гриня, Спиридона Орла, Федора Наконечного, Івана Чепілка, Грицька Чупринку, Івана Андруха-“Авраменка” та інших діячів Визвольного руху.

Коваль Р. Сто історій Визвольної війни: Епізоди боротьби УСС, військ Центральної Ради, Армії УНР, повстансько-партизанських загонів та Кубанської армії / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Мистецька агенція “Наш формат”, 2015. – 368 с. – (Серія “Отаманія ХХ століття”. – Кн. 7). – 80 грн. Про війну за Українську державу – від Гуцульщини до Кубані, про українсько-російську війну в 1914 – 1930-х роках та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями. Дослідження засноване на спогадах січових стрільців, вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху та кубанських козаків.

Роман Коваль. “Шевченкіана Михайла Гаврилка” (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 104 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова, повнокольорові форзаци – 74 грн. У виданні йдеться про першу в історії української культури шевченкіану, яку на початку ХХ століття створив Михайло Гаврилко. Протягом 20 років він увічнював Кобзаря в погруддях, пам’ятниках, барельєфах, горельєфах, портретах, плакетках, медальйонах, листівках та у слові. Шевченкіану Гаврилко творив у несприятливих умовах революційного підпілля, тюрем, еміграції, війни 1914 – 1918 рр. та російської окупації 1919 – 1920 років.

Борис Монкевич “Похід Болбочана на Крим”: Спогади / Редактор-упорядник Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Київ, “Наш формат”, 2014. – 272 с.; іл. – (Серія “Українська воєнна мемуаристика”. – Кн. 7) – 69 грн. Наклад 2000 пр. Обкладинка тверда, повнокольорова, повнокольорові форзаци, 127 світлин та 11 карт. У виданні йдеться про переможні походи полковника Петра Болбочана на Київ, Полтаву, Харків, Запоріжжя, Мелітополь, форсування Сиваша, визволення Криму від російських окупантів, тріумфальну зустріч запорожців у Сімферополі, про вигнання російських окупантів з Донбасу. Це книжка про бойову співпрацю з німецьким військом у боротьбі проти більшовицької Москви. Події відбуваються у першій половині 1918 року. У книжці вміщено також спогади бойових побратимів полковника Болбочана і сотника Монкевича – старшин-запорожців Степана Самійленка, Івана Дубового, Никифора Авраменка, Всеволода Петріва, Володимира Сікевича, Петра Содоля-Зілинського та козака-болбочанівця Бориса Антоненка-Давидовича.

Роман Коваль. Крізь павутиння змосковщення (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 352 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова – 68 грн. У книжці опубліковані спогади члена Революційної української партії Павла Крата про його молоді літа на Полтавщині наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть та матеріали до біографії генерала-поручника Армії УНР Михайла Крата, котрий, як і його двоюрідний брат Павло, прорвавши “павутиння змосковщення”, став на шлях служіння рідному народові. У виданні вміщено також біографії інших членів родини Кратів, учасників Визвольної боротьби, а саме: Миколи, Олександра, Василя й Олександри Палієнків, Євдокії Крат, Павла Терещенка, спогади Михайла Крата про своїх бойових побратимів, а також поезії Павла Крата, його поему “Січинський у неволі” та автобіографічні оповідання, а також нариси Романа Коваля “Доля Павла Крата” і “Генерал-лицар Михайло Крат”. Книжка буде цікава дітям, бо значна її частина присвячена дитячим і юнацьким рокам Павла Крата з його пригодами, бешкетами, першим коханням, бійками і дуелями.

Роман Коваль, “100 облич Самостійної України” (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; “Український пріоритет”, 2013. – 432 с., іл.; тверда повноколірна обкладинка) – 71 грн. У книжці йдеться про людей, які творили Українську державу в роки Другої світової війни та в 1989 – 2013 роках, – про членів ОУН, вояків та командирів УПА, старшин дивізії “Галичина”, про письменників, кобзарів, художників, скульпторів, акторів, лікарів, редакторів, істориків, краєзнавців, науковців, журналістів, інженерів-винахідників, педагогів, екологів, фольклористів, етнопсихологів, народних депутатів України, дипломатів, нащадків вільних козаків, повстанських отаманів, вояків Армії УНР, дивізійників, членів Центральної Ради та Гетьмана України Павла Скоропадського. Перед внутрішнім зором читача пройдуть легендарні учасники збройної боротьби проти російських окупантів Микола Лебідь, Василь Кук, Василь Галаса, Марія Савчин, Мелетій Семенюк, Мирослав Симчич, Михайло Зеленчук, Леонід Муха, Святомир Фостун, Володимир Малкош, Мар’ян Голембієвський, Юрій Борець, Данило Шумук, Марія Омелян, Зеновій Красівський, в’язні російських тюрем Анатолій Лупиніс, Василь Рубан, Іван Гнатюк, Михайло Іванченко, Олексій Нирко, Ольга Косовська-Михайличенко, Галина Грабець, Петро Хмарук, Василь Овсієнко, Євген Соколовський, Таїсія Калагурська, Ірина Калинець, Павло Скочок, Михайло Горинь, Ганна Караташ, Іван Кандиба, Левко Горохівський, Василь Барладяну, Ярослав Гомза, Степан Сапеляк, Василь Лісовий та інші визначні українські особистості.

Микола Аркас, Історія України-Русі. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: “Медобори”, 2013 / Упор., передмова, додатки Р. Коваля. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольорові форзаци, фотододаток – 88 грн. / У книжці Миколи Аркаса зібрано всю історію українського народу до початку ХХ століття. Це репринтне перевидання 2-го (позацензурного) видання “Історії України-Русі” Миколи Аркаса, яке вийшло у Кракові 1912 року. Готували його до друку Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський уже після смерті автора та Василя Доманицького, редактора 1-го видання 1908 року (петербурзького, цензурованого). Більшу частину накладу 2-го видання книжки було спалено російськими військами під час Першої світової війни, відтак воно стало бібліографічною рідкістю. На переконання Євгена Чикаленка, ця книжка після “Кобзаря” є найкориснішою.

Роман Коваль, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012; 472 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний, папір – крейдований, друк – кольоровий) – 300 грн. У дослідженні йдеться про Михайла Гаврилка – скульптора, художника, поета, творця і чотаря УСС, повстанського отамана. У цій книзі вміщено понад 600 листівок і фотографій, більшість з яких оприлюднюється вперше. В додатках до книги – близько сотні документів, більшість з яких також вперше вводиться в науковий обіг.

“Тиха війна Рената Польового” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2011 / Автор-упор., автор передмови Р. Коваль; 1040 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний) – 175 грн. У дослідженні йдеться про Рената Польового – нащадка запорозького козака, багатолітнього колимського в’язня, видатного інженера-винахідника, мецената, краєзнавця, учасника хору “Гомін”, чоловічого хору “Чумаки” та ансамблю “Радосинь”, члена Українського культурологічного клубу, Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії, Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, Історичного клубу “Холодний Яр”, автора книг “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті” та “Моя боротьба (спомини)”.

Аудіоальбом Люцини Хворост “Солодко-гіркий романс” – це вишукані романси, танго, вальси і рок-балади – 70 грн.
Книги і аудіодиск можна придбати, попередньо переказавши кошти поштовим чи електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ-03049.



Газета за вересень 2017 р. у форматі *.pdf

Газета за вересень 2017 р. у форматі *.pdf




Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) і Світлані МИРОНЧАК (Вовковинці)
Щиро подяка за пожертву  на пам'ятник Петрові Болбочану
  Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш), 100 грн.



03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ