Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2017 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


ЗАГИНУЛИ ЗА УКРАЇНУ


Микола Романович Шевченко-“Манько”
(19.12.1983, с. Зеленче Теребовлянського р-ну Тернопільської обл. – 2.09.2016, с. Денежникове Новоайдарського р-ну Луганської обл.)

Микола гідно й чесно відслужив рік у ЗСУ на Сході України й у березні 2016 року був демобілізований. Але не зміг всидіти вдома, коли його друзі продовжували боронити Україну. Тож пішов до райвійськкомату та прохав, щоб його негайно знову відправили на передову. І підписав контракт на подальшу службу. Дві доби чекав у військкоматі попутного транспорту і таки потрапив знову до своїх друзів на фронт.
Служив він в обслузі артилерійської батареї 44-ї Окремої артилерійської бригади, був на доброму рахунку.
Загинув від кульового поранення в голову.
Тіло Миколи земляки зустріли на межі області. З того місця скорботна процесія зупинялася в кожному населеному пункті, а в Теребовлянському районі священиками відправлялися заупокійні служби. Уздовж усього останнього шляху героя стояли люди. З квітами та запаленими лампадками в руках, вони молилися, ставали з похиленими головами навколішки.
На похорон 5 вересня прибуло багато людей з навколишніх сіл, Теребовлі, інших районів та областей України. Найперше – це його бойові побратими, які були поруч до останньої хвилини життя товариша, представник військового підрозділу та командир Миколи. Також прийшли вшанувати бійця й багато інших вояків, зокрема представники ГО “Спілка учасників АТО Теребовлянщини”, волонтери, люди з Чорткова, Заліщиків, Борщева, представники обласного та районного військових комісаріатів, очільники та інші представники влади міста і району. Під час поховання заупокійну службу відправляли 11 священиків УГКЦ.
Неможливо описати біль втрати рідних бійця – 11-річного сина Сергійка, сестри Наталії, матері Мирослави. Востаннє з мамою Микола зустрівся в Харкові, коли вона приїхала з Італії у відпустку. Микола прийшов у цивільному, він зовсім не хотів говорити про війну, все дивився в материнські очі й при цьому тримав її руки у своїх. Розмовляли дві рідні душі про все на світі, Микола виплескував словами всю свою любов до мами. Потім жінка говорила, що це були найщасливіші дні всього її життя.

“Незборима нація”

 

Олег Володимирович Голуб
(4.09.1985, Запоріжжя – 24.07.2016, м. Авдіївка Донецької обл.)

Військовослужбовець 81-ї Окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ.
Призваний Запорізьким об’єднаним міським військкоматом 15 липня 2015 р. під час 6-ї хвилі мобілізації. У липні-серпні мала відбутися демобілізація.
Загинув у промзоні Авдіївки під час бою з ДРГ ворога.
Залишив у горі батьків, дружину, дочку, 2010 р. н., і сина, 2012 р. н.
Поховали козака 27 липня на кладовищі Святого Миколая в Запоріжжі.
Вічна пам’ять!

“Незборима нація”

 

Віктор Вікторович Єременко-“Снайпер”
(16.07.1994, с. Білозір’я Черкаського р-ну – 10.09.2014, м. Артемівськ,
тепер м. Бахмут Донецької обл.)

Його матір позбавили батьківських прав, тож виховувала Віктора бабуся.
Виріс у злиднях. Попри матеріальну скруту, ніколи нічого чужого не взяв.
Навчався в Смілянській школі-інтернаті. Міг за себе постояти. Напевно, цього в інтернаті навчився...
Активний учасник Революції Гідності. Через це його виключили з Тальнівського будівельного технікуму, бо з ним “не було контакту”.
Коли почалися бої на Сході України, добровольцем записався до лав Національної гвардії. Служив кулеметником батальйону оперативного призначення Київської конвойної бригади. У зоні АТО пройшов три ротації.
“Відважний хлопець, ми пройшли разом Майдан, я бачив його в різних ситуаціях, він показував себе молодцем, – розповідає товариш Денис. – Вітя володів навичками рукопашного бою, завжди був готовий прикрити товаришів”.
В інтерв’ю виданню “Фокус” влітку 2014-го Віктор Єременко розповів про свої плани на мирне життя: “Якщо з’явиться можливість відпочити, я б поїхав з дівчиною на 3 – 4 дні на Дніпро з наметом. Краще нічого й бути не може. Адже я вже півроку на війні, якщо рахувати Майдан. Тільки кілька разів додому їздив. Після війни хочу піти працювати в органи, краще всього в СБУ. Хлопцям іноді дзвонять знайомі, пропонують таку роботу. Ви напишіть, що я хотів би в СБУ, може, й мені зателефонують. Адже там напевно потрібні люди, які не продаються”, – говорив хлопець.
Віктор загинув у бою – кульове поранення в груди.
Молодша сестра Ксенія згадувала: “Я його дуже любила, ми з ним завжди були разом, трималися одне за одного, допомагали. Знаєте, у нього дуже хороший, легкий характер, він завжди приходив друзям на допомогу. Але був впертий, стояв на своєму. Я його дуже просила не їхати в зону АТО, розуміла, що там можуть убити. Він тільки усміхнувся і сказав: “Я ж за вас йду”. Після третьої ротації ми з ним сильно посварилися, я говорила: “Ти своє відвоював, вистачить, нехай тепер інші їдуть!” А він: “Сестричко, я повернуся, зберемо друзів, махнемо на Дніпро з палатками, як раніше…” Пояснював, що не може своїх хлопців кинути. Посварилися. Він поїхав... Я була ображена на нього… Досі не можу пробачити собі цю сварку з братом. Часто ходжу на його могилу, прошу: “Вибач!” Так хотілося б все повернути... Хоча б наговоритися з ним востаннє. Я знаю, що він загинув. Але іноді мені здається, що це неправда і він зайде, скаже: “Привіт, сестричко!”, а я кинуся йому на шию”.
Лицар ордена “За мужність” III ст. (посмертно), похований у с. Білозір’ї.
Вічна слава!

“Незборима нація” на основі матеріалів ДеПо і “Дзвін”

 

Андрій Олександрович Зуєв
(28.06.1994, Київ – 10.09.2016, м. Мар’їнка Донецької обл.)

Перед тим як іти на війну, він сказав: “Якщо зі мною щось трапиться, поховайте мене в селі біля моєї бабусі”.
Андрій був хлопцем позитивної вдачі – всіх підбадьорював, завжди в усьому допомагав, ділився останнім. Працював пожежником у 13-й частині Дніпровського району Києва, рятував людей та їхнє майно.
9 липня 2015 р. мобілізований Дніпровським РВК м. Києва. Після навчання в центрі “Десна” займався перегонами техніки до Рівного, Миколаєва, на полігон “Широкий Лан”. З 28 травня 2016 р. перебував у постійному місці дислокації.
Водій-номер обслуги зенітно-ракетної батареї 10-ї Окремої гірсько-штурмової бригади Андрій Зуєв 9 вересня був у Мар’їнці, де проходив службу разом із батальйоном “Донбас-Україна”. Розширюючи та укріплюючи взводно-опорний пункт, підірвався на осколковій загороджувальній міні. Його негайно гелікоптером доставили до шпиталю, де 10 вересня о 2-й ночі він розпочав свій останній шлях – на небо.
Похований 12 вересня в с. Черняхівці Яготинського району Київської області біля своєї бабусі. Андріїв заповіт батьки і брат виконали.
Розповідайте цю історію життя і смерті патріота, який прожив лише 22 роки, щоб це ім’я навіки закарбувалося в наших серцях.

Ян ОСОКА, “Незборима нація”

 

Михайло Костянтинович Добролєта-“Добрий”
(19.09.1992, м. Павлоград Дніпропетровської обл. – 23.02.2017, м. Авдіївка Донецької обл.)

Від народження мав прізвище Панімаскін. Навчався в павлоградській школі №8. У 6 класі врятував свою однокласницю, яка провалилася під кригу. 2010 року вступив до Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту, де провчився до 2012 року. Потім – рік строкової служби в м. Новомосковську. Демобілізувавшись, працював на різних роботах, навіть продавав на вулицях Дніпра повітряні кульки до Дня закоханих, а 1 червня 2013 р. влаштувався на шахту “Самарська” в Павлограді. Хоч і працював на поверхні, але через тиждень зазнав важкої травми – йому відрізало фаланги на вказівному та середньому пальцях правої руки.
Це була світла людина. Відкрита до людей, глибока і чуйна. Романтик. З ним завжди було легко. Любив усамітнюватися на природі. Особисте життя ще не склалося. Майже ні з ким не зустрічався, не встиг знайти ту, яка розуміла б його без слів.
Займався на брусах, любив їздити на велосипеді.
23 червня 2016 р. підписав контракт із ЗСУ.
Молодший сержант 1-ї роти охорони батальйону охорони 55-ї Окремої артилерійської бригади Михайло Добролєта загинув від кулі снайпера.
Поховали героя 27 лютого в м. Павлограді. Залишились у тузі батьки, бабуся, брат і двоюрідна сестра.
Пам’ятаймо цю добру і сміливу людину.

Ян ОСОКА, “Незборима нація”

 

Денис Богданович Здоровець
(25.09.1994, Київ – 3.11.2016, промзона м. Авдіївки Донецької обл.)

2010 року Денис почав навчатися в Деснянському економіко-правовому технікумі при МАУП. Здобувши диплом бакалавра, вступив до академії на заочне відділення.
Любив спорт, грав у регбі, виступав за київську команду “Авіатор”. Міг годинами накручувати педалі велосипеда. Працював помічником народного депутата.
Мав чисте серце і добру душу. Був справедливий. Його всі любили.
Якось побачивши, що до дівчини чіпляються хулігани, заступився за неї. Його тоді сильно побили, вибили щелепу...
27 лютого 2016 р. Денис підписав із ЗСУ контракт на три роки. До 29 квітня навчався в центрі “Десна”.
Санітар-стрілець взводу 1-го мехбату 72-ї Окремої механізованої бригади Денис Здоровець загинув о 19.00 у промзоні Авдіївки Донецької області – 120-мм міна влучила в його окоп.
Війна може вирвати солдатів з обіймів життя, але вона не випалить спогад про цю сміливу і шляхетну людину.

Ян ОСОКА, “Незборима нація”

 

Богдан Олександрович Корнелюк
(28.09.1994, м. Нововолинськ Волинської обл. – 12.01.2017, смт Станиця Луганська Луганської обл.)

Між нами та війною – наші воїни. Між нами та смертю – армія наша. Між нами та ворогом – стіна, що складається з таких людей, як цей хлопець, який не встиг прожити й півжиття.
Він був світлою й веселою людиною. Завжди усміхався. Навіть після бою жартував, піднімаючи побратимам настрій. Вирізнявся справедливістю і чуйністю, ніколи не залишав ближнього в біді, нічого не боявся.
Його батько відслужив рік на цій війні, а потім його справу продовжив Богдан.
18 вересня він прибув у Станицю Луганську. Казав з гордістю: “Я захищаю Україну”.
Навідник БМП-1 14-ї Окремої механізованої бригади загинув пізно ввечері від кулі снайпера під час важкого бою.
Залишив у розпуці батька, бабусю, дідуся, тіток, двоюрідних братів і сестер.
Поховали героя в Нововолинську на кладовищі біля Низкиницького монастиря.
Останній пост у соцмережі Богдана – рядки Ліни Костенко:

Нам треба жити кожним днем,
Не ждать омріяної дати.
Горіть сьогоднішнім вогнем,
Бо “потім” може й не настати…

Ян ОСОКА, “Незборима нація”

 

Наш Матросов

Тебе чекали, брате, вдома. Чекала сива мама, чекала молода дружина та двоє донечок-близнюків. Кожен ранок виглядали, кожен вечір молилися, кожної неділі ходили до церкви. Вони чекали тебе, друже!
Сьогодні ти повертаєшся. Повертаєшся птахом сизокрилим, піснею недоспіваною... Повертаєшся навіки додому. Рідні дочекалися, але не так, як хотіли, не так, як мріяли.
Увечері 8 вересня 2016 р. внаслідок мінно-вибухових травм загинув боєць 46 ОБСпП “Донбас-Україна” старший розвідник розвідвзводу розвідувальної диверсійної роти Вадим Петрович Матросов, 1989 р. н., уродженець м. Любашівки Одеської області.
Його мобілізували в шосту хвилю. Він вирішив, що його місце тут, на передовій, серед побратимів. Тому уклав контракт.
Хоробрий. Відважний. Надійний. Взірець розвідника. Ти так мріяв про незалежну, вільну Україну. Ти віддав за мрію найцінніше – життя. Пробач, що не вберегли...
Царство небесне, друже! Ти навіки в наших серцях.

Вадим ВОВК

 

Денис Анатолійович Майборода-“Красавчік”
(15.02.1980, м. Кривий Ріг Дніпропетровської обл. – 30.04.2017, біля смт Катеринівки Попаснянського р-ну Луганської обл.)

“Я розвідник. Я витвір цієї війни. Легенда. Безіменної неоголошеної війни.
Я слід у багні. Свист стодвадцятки… Постріл гармати. Розрив гранати.
Я є, і водночас мене немає”.
У школі Денис мав жагу до навчання. Із захопленням вивчав історію і географію. Брав участь в олімпіадах, здобував нагороди і грамоти. Після занять у школі грав у футбол, займався кікбоксингом. Виступав на змаганнях з колективом кікбоксерів професійного бійцівського клубу “Барс” із Кривого Рогу.
Із дитинства хотів стати військовим. У 4 класі вже мріяв стати прикордонником.
Після закінчення школи вступив до Криворізького державного педагогічного інституту на “фізмат” (фізика та інформатика), але не довчився – пішов на військову службу. Дуже чекав повістки з військкомату, яку мати приховала від нього – щоб довчився. Не дочекавшись, сам пішов до військкомату. Запитав, чому не викликають. Так і опинився на службі в армії.
Служив у м. Кременчуку в 23-му Окремому аеромобільному прикордонному загоні спеціального призначення (одна з бригад ВДВ ЗСУ). 1999-го повернувся додому та пішов працювати в охорону залізорудної шахти “Родіна” в Кривому Розі. А тоді вирішив вступати у виш прикордонних військ у м. Хмельницькому – в Національну академію Державної прикордонної служби України ім. Богдана Хмельницького. Але місця були лише на платний факультет… У родині Дениса таких грошей не було. Тоді поїхав в Одесу вступати до Військової академії. З таким гарним шкільним атестатом його повинні були прийняти без екзаменів. Але знову мрії розбилися – треба було платити за навчання. І Денис повернувся на роботу в охорону шахти “Родіна”.
У 2009 р. склав вступні іспити до Криворізького технічного університету, на інженерний факультет. Здобув диплом спеціаліста. Одружився, народив сина Дмитра…
До війська пішов у найтяжчу хвилину – на початку квітня 2014-го.
Командир 2-го відділення 1-го взводу роти глибинної розвідки 131-го Окремого розвідувального батальйону ЗСУ Денис Майборода обов’язки виконував сумлінно. Намагався привчити своїх хлопців до вивчення топографії, наполягав на детальному вивченні місцевості – щоб мати успіх у розвідці. Завжди був попереду всіх.
Коли приїжджав у короткі відпустки, мати питала, чому він знову їде на війну. Денис відповідав: “Там всі хлопці ідейні. Демобілізуються, посидять трошки – і назад повертаються, на війну. Як я їх покину?”
За час війни здобув 11 нагород. Загинув на передовій унаслідок мінометного обстрілу ворога (в день вшанування героїв Холодного Яру).
У день прощання в Кривому Розі оголосили день скорботи і приспустили державні прапори. Прощаючись із Денисом Майбородою, криворіжці ставали навколішки.
Провести земляка в останню путь приїхало кілька сотень працівників “Кривбасзалізрудкому”, однокурсники, волонтери, бійці 40-го батальйону, 17-ї танкової бригади, добровольці, представники міськради та виконкому Покровського району.
Поховали козака 3 травня на Алеї Слави центрального кладовища. Залишив у смутку батька Анатолія, маму Ніну, брата Юрія та сина Дмитра (11 років).
Загиблі українці вже не зможуть розказати про себе. Тому ми повинні вписати їхні імена в історію.
Ім’я Дениса Майбороди назавжди закарбовано в Літописі втрат української армії!

Літопис UA,“Незборима нація”

Триєдиний символ України: волонтер Олег Ганжа, артилерист 72-ї бригади Чорних запорожців Олексій Туманов і книга про звитягу полку Чорних запорожців Армії УНР.



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) і Світлані МИРОНЧАК (Вовковинці)
Щиро подяка за пожертву  на пам'ятник Петрові Болбочану
  Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш), 100 грн.



03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ