Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2017 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Санітарний шеф Козацького Загону ім. Ґонти


(Нарис на основі воєнного записничка)

У нашій визвольній війні дало богато жінок незчислимі докази їх горячої любови для рідного краю й їх посвяти для загального добра. Хто перебував воєнну кампанію піді Львовом, той знає, яку величезну прислугу віддавали українській армії місцеві жінки – селянки й інтелігентки. Жінки переходили позицію, жінки заходили аж до міста Львова і назад щасливо вертали, жінки організували кухні для сотень, що стояли в їхньому селі, жінки пекли у своїх печах хліб для свого війська, пражили жито на каву, жінки творили в разі потреби першу поміч для ранених стрільців, а навіть брали кріс у руки та йшли до наступу. Приміром, було так у наступі на Великополе під Городком в марті 1919 р., де то сільська дівчина з міліцією сусідного села наступала враз із військом X бригади на польські позиції, до побідного здобуття українського села, за що дістала похвалу від курінного Володимира Секунди.
І при тій саме частині І корпусу УГА піді Львовом була одна дівчина, яка перейшла цілу воєнну кампанію – від заняття Львова аж до польської неволі в 1920 р., яка перейшла всі зримі і незримі скрижалі незавидної долі Галицької Української Армії. І про неї хотів би я сказати слів кілька, бо до цього часу ніде про це й згадки не було. Дівчиною цією і була молода 20-літня учителька, сирота по священику панна Ірина Романа Шмігельська.
Ірину пізнав я в січні 1919 р. під Куликовом при Козацькім Загоні ім. Ґонти, який стояв під командуванням палкого патріота Придніпрянця Андрія Долуда. Було це під час відважного переходу відсічі (?) польського ґен. Ромера із Рави Руської через Жовкву – Куликів – до Львова в днях 9, 10 і 11 січня.
Нас кинули з полудневого відтинка Львова (група от. Микитки) на північ як запасний курінь. І під час крилового наступу на Ромерівців із Зіболок в напрямі на шоссу Жовква – Куликів стрінув я безпосередно за розстрільною “команданта санітетів” в червонім кожушку з перев’язкою червоного хреста на рукаві з кількома “лапайдухами” (військовими санітарами. – Ред.).
Йшла ця санітарна стежа вслід за наступаючими, не зважаючи на безпосередну небезпеку. Наступ удався, для санітетів роботи тоді було богато.
До Зіболок принесено й привезено понад 30 ранених, яким на полі бою уділено вже першої помочі. Санітарна стежа дістала похвалу, але командант стежі дістав від полковника [Віктора] Курмановича виговір за “легкодушність” (легковажність. – Ред.). І так було частійше. Дійшло навіть було до того, що командантови санітетів виразно заборонено “пхатися” до боєвої лінії. А цю заборону відчувала Ірина Шм.[мігельська] найболючіше і боронилася проти неї. Тим здобула собі пошану і подив у старших та прив’язання і любов у стрільців. Вірною і чесною товаришкою долі була її подруга панна Марійка Махницька.
На моє питання раз під час розмови, як вона попала на фронт підо Львів, а ще й до того до Козацького Загону ім. Ґонти о.[тамана] [Андрія] Долуда, де пів напів було Придніпрянців, оповідала: дня 1 падолиста (1918) замаяли українські  синьо-жовті прапори на львівській ратушевій вежі. Коли вона це побачила, з радости плакала, плакала і сміялася, сміялася і плакала. Вірити не хотіла (не вірила. – Ред.) власним очам. Того ж дня зголосилася вона з молодшим братчиком  Поликарпом  (про  котрого і до нині нема вістки з України) до ратуша, до служби. Там була вона три тижні, до 21. XI.
При евакуації Львова відослали брата Поликарпа до Стрия, а її – до епідемічного шпиталю в Бережанах. В Бережанах організувалася Начальна команда. Вона зголосилася на фронт. Їй відповіли, що жінок там не треба. Вона втекла зі шпиталю до от. Долуда, що, хоч був ранений в ногу, організував свою розбиту частину під назвою Козацький Загін ім. Ґонти. Вона прийшла до нього і просила його, щоби приняв її до свого загону на санітета. Отаман  відповів: “Честь Вам, панночко, що не забули про загін. Але возьміть собі товаришку, щоби Вам було відрадніше”. Вона побігла до полевого шпиталя і почала вербувати сестри на фронт. Її висміяли ще й вар’яткою назвали. Послухала її одна лише Марійка Махницька і пішла з нею.
На жаль, ні Начальна [команда], ні команда шпиталя не хотіли їх відпустити. Вони втікли одного ранку до Дунаєва, де от. Долуд організував свій загін. За ними два рази посилали з Бережан стежу і телеграми, але отаман не відпустив їх. Зажадав їх навіть сам сан. шеф д-р Танячкевич, бо він був рішучо противний (тут: проти. – Ред.), щоби жінки йшли у фронтові формації.
У Дунаєві заложили вони полевий шпиталь, а що Ірина Шм.[мігельська], будучи ще на еміграції у Відни, відбула курс і зложила іспит на Berufskrankenpflegerin, приступила до курсу для санітетів, учила стрільців і місцеві дівчата, так що навіть сам місцевий лікар-поляк подивляв її. От. Долуд іменував Ір.[ину] Шм.[мігельську] командантом санітетів у загоні.
З Дунаєва виїхав загін на фронт підо Львів, і від того часу зносила вона всі невигоди вояцького фронтового життя.
Я пізнав вже п-ну Ірину як санітарного шефа 1 куріня X бригади 1 корпусу УГА. Сама вона переводила мародвізиту (медогляд. – Ред.), сама рішала, кого післати до шпиталя, кому дати “Dienstfrei” (звільнення від служби. – Ред.), сама переводила перші найконечнійші операції.
З початку був у І куріні курінним сан. шефом медик-поляк, якого відтак відставлено в запілля. На його місце прислано лікаря д-ра [Володимира] Білозора, який за два тижні захорів у Майдані за Бруховичами на тиф. Він передав усі медикаменти п. Шмігельській і зробив її шефом першої лікарської помочі куріня. І уряд цей сповняла вона самостійно від марта 1919 р. увесь час в Галичині і на Україні.
Найбільшу радість мала п. Ірина, коли приходив приказ наступати. І вона ні одного, мабуть, наступу не пропустила. Раз навіть під Яновом попала у польський полон, але поляки відпустили її на просьбу ранених польських жовнірів, яких вона також перев’язувала на полі битви.
Під кінець марта 1919 р. потопилося багато наших стрільців під час наступу на Камінобрід коло Городка у багнах. І. Шмігельська переїхала враз із санітетом стрільцем Ратковським (родом з Тернопільщини) під хоругвою червоного хреста на ворожий бік і дістала там дозвіл витягати трупів з води. Обоє вони лізли у зимну воду і витягали потоплених. А щоби видістати тих, що були аж серед глибині, сіла п. Ірина на коня поплила конем на середину і лапала плаваючі тіла. Там почала топитися. Два польські старшини, що були при тім присутні, кинулися на конях її ратувати. Один з них під час того утопився, а стрілець Ратковський виратував, плаваючи, п. Шмігельську від смерти.
Перевезених потоплених стрільців поховано з великою військовою парадою у братській могилі в Бурґталю. Щоби згадати про бої, в яких п. Шмігельська брала участь, то згадати годиться у хронольогічнім порядку таки після місцевостей: Бруховичі, Лиса Гора (між Бруховичами а Голоском), Куликів, Нове Село, Ярина, Страдче, Великополе, Гартфельд, Речичани, Каменобрід, відтак у маю під Белзом, опісля під час відвороту коло місцевостей Плугів, Нуще, Обарінці, Бзовиця, Іванівка, Теребовля, Чортків, Вигнанка й в усіх боях за Збручем.
На Україні брала участь при здобуттю Винниці, Калинівки, Бердичева, Київа і т. д У Київі попала була в деникінський полон, але вдалося їй утекти. На Україні, у Винниці, вийшла в 1919 р. Ірина замуж за коменданта того ж 1 куріня, а потім X бригади, сот. Михайла Климкевича, випробованого команданта і завзятого жовніра.

С. Ш.

С. Ш. Санітарний шеф Козацького Загону ім. Ґонти (нарис на основі воєнного записничка) // Календар Червоної калини на 1925 (Львів – Київ). – 1924. – С. 60 – 62.

Особливості мови збережено



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ