Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2017 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


січень 2017

    > Отаманові Зеленому – 130 років!
    > 2 січня Галині Яблонській…
    > На батьківщині отамана Зеленого
    > Волинським козакам слава!
    > Дорогі українці!
    > 20 років із Дня створення Історичного клубу “Холодний Яр”
    > Степанові Петрашу 90 років!
    > Наталці Осьмак – 75 років
    > Загинули...
    > “Неважливо, де і коли, а важливо, як і за що!”
    > “Згадаймо“
    > Січневий календар
    > Дякую генпрокуророві, але…
    > Газета за січень 2017 р. у форматі *.pdf

Отаманові Зеленому – 130 років!

16 грудня в Національній бібліотеці ім. Ярослава Мудрого відбувся вечір пам’яті отамана Зеленого (Данила Терпила), під час якого було презентовано 4-те видання книжки Романа Коваля “Отаман Зелений”, що вийшло за фінансової підтримки Олега Ситюка зі Львова та Благодійного фонду Івана Омелянюка “Волинь-Україна”.
Прологом до вшанування стала мелодія сурми Данила Перцева, учасника гурту “Хорея козацька”. На неї відгукнувся тулумбас Романа Боровика, сотника Історичного товариства “Чорних запорожців”. І дійство почалося!
“Українське село вливалося в Золотоверхий Київ – свою столицю, чорнозем змивав чужинецький намул, – Сергій Архипчук зачитав спогад командира Гордієнківського кінного полку Всеволода Петріва про зеленівців. – Українська мова перестала бути контрреволюційною... То був не сон. Я бачив ці веселі та грізні лави”.
Відізвалася бандура Тараса Силенка:

Грай, сурмо, грай! Козаків збирай!
А ти, батьку-отамане, броду пошукай!

“– Люди добрі, показуйте, хто з них палій, хто підпалював хати ваші? – почувся голос отамана Зеленого.
Селяни в кожному комсомольці бачили палія. Ті ж заперечували.
– Ну, так-от, – сказав отаман, – ведіть їх, хлопці, до кручі, і з кручі нехай стрибають у Дніпро. Попереджаю: будемо, як тільки стрибнете, і на льоту, і в Дніпрі стріляти по вас. А Господь Бог знає, хто підпалював хати, а хто ні. І того, хто не підпалював, Господь винесе на лівий берег Дніпра.
Так, стрибаючи, багато загинуло тоді в Дніпрі і на льоту. А хто їх кликав сюди?!.”
А пісня вже летіла над Дніпром. Її виконала Іляна Гайдук:

А у неділю вранці-рано вдарили гармати –
То Зелений Україну почав визволяти.
Ой гримнуло у Трипіллі – в Каневі лунає;
Отаману Зеленому й Дніпро помагає.
Пливуть Дніпром комуністи – і спілі, й неспілі...
Не хоче їх риба їсти, бо осточортіли...

Народна артистка України Галина Яблонська зачитала новелу Романа Коваля “Люби ворога, як самого себе?”: “Господиня перелякалася скривавленого незнайомця, але, коли побачила, що той ледь тримається на ногах, її чуйне серце налилося жалем. Окупантові допомагала щиро – нагріла води, обмила й перев’язала рани, дала білизну, попрала сорочку, нагодувала, ще й хліба дала на дорогу. Мабуть, і перехрестила, щоб з цим дідьком у дорозі нічого не сталося… Невдовзі червоний командир повернувся до виконання своїх кривавих обов’язків. На чолі роти він не раз бився проти українських повстанців, серед яких, може, були й син та чоловік тієї сердечної тітоньки”.
“У Халеп’ї трупи бандитів поскидали у глибоку яму, – це вже Сергій Архипчук читав інший фрагмент книжки Романа Коваля. – Козаки змусили полонених скакати у сухий колодязь – на трупи поплічників. Багато їх там набилося. Як хрущі копошилися. Деякі майже до верху дотягувалися, так їм... того... руки... – і Андрій Воловенко, 1911 р. н., який на власні очі бачив кінець комунарів, замріявшись, махнув правицею, ніби шаблею”.
Ведучий вечора Роман Коваль розповів, як отаман Зелений 15 липня 1919 р. в Переяславі скасував Переяславську раду. А Валерій Мартишко прочитав поему “Переяславська рада отамана Зеленого”, яку написав спеціально до 130-ліття отамана Зеленого.

А попереду старшин – отаман Зелений,
З посмішкою на вустах, грізний і веселий!

“Пісню про отамана Зеленого” Сергій Василюк і Тарас Силенко виконували вже не раз, а в цей вечір вперше заспівали її разом.
 
Богуслав понад Россю і Корсунь в боях стугонять.
Біла Церква гримить – москалів блискавицями стріла.
Наш отаман як грім: у Черкасах сідлає коня,
Над Дніпром пролетить, у Таращі розпростує крила.

Актриса Київського академічного театру на Липках Христина Микитин зачитала новелу Романа Коваля “Радість була безмежна”: “1938 року над Трипіллям та іншими селами, які давали людей до війська Зеленого, знову зібралися чорні московські хмари: в тюрми кидали всіх, кого ще не встигли пересадити… Остерігаючись репресій, люди кинулися нищити фотографії, листи, документи, бо за них могли арештувати… Після війни дочка Надії Андріївни, Галя, викопала фотокартки. Та замість очікуваної радості зустрічі з рідними її охопив розпач – світлини “потекли”... І ось 2008 року Галина Петрівна, вже не Мартиненко, а Жаворонкова, вже не юна, а 78-річна, отримала з Києва від сестри Софії, 1942 р. н., бандероль. У ній була книжка “Отаман Зелений”. Усі починають читати книги з фотографій. Так зробила і Галина Петрівна. Серед земляків знайшла вона й образи рідних, які, здавалося, навіки втрачено. Радість її була безмежна!”
У той вечір промовляли земляки отамана Зеленого – поети Михайло Горловий і Тетяна Лемешко. Добрим словом згадала отамана Зеленого й к. і. н. Інна Старовойтенко. Присутні щиро вітали нащадків отамана Зеленого – онучку його рідного брата Григорія Оксану Цедик та її сина Славка, правнучок рідної сестри отамана  Софії – Ніну та Ольгу, а також Ніну Цвєткову, онучку Федора Петриченка, начальника кулеметної команди отамана Зеленого.
Згадали і Юлію Криницьку, завідувача Національної бібліотеки в 1918 – 1919 роках, та її чоловіка Юрка Гриня. Обидва – діячі Цупкому. Їх 28 серпня 1921 р. російські окупанти засудили до смерті.
Полеглих пом’янули хвилиною мовчання.
Естафету збройної боротьби в отамана Зеленого та інших повстанців нескореної України перейняли вояки АТО, як прийшли вшанувати легендарного отамана. Від імені борців воюючої України виступали командир “Легіону Свободи” Олег Куцин, захисник Донецького аеропорту Микола Тихонов і доброволець батальйону “Донбас” Володимир Дериведвідь, який приїхав на цей вечір з Бахмута. Сьогодні він – директор української книгарні “Еней”. “Еней” – це псевдо Антона Цедика, який загинув в Іловайському казані. Його прадід – із Трипілля, він представник великого повстанського роду Цедиків, козаків отамана Зеленого.
Від імені “Руху захисту української мови” промовляв Іван Омелянюк, який допоміг видати книжку “Отаман Зелений” та здійснив понад 600 річних передплат газети “Незборима нація”. А завершився вечір спільним виконанням пісні “Ой у лузі червона калина”.
На думку Тетяни Лемешко, “в серцях багатьох присутніх цей вечір залишив яскраві спогади і світлу пам’ять про отамана Зеленого”.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”



2 січня Галині Яблонській…

16 грудня 2016 р. народна артистка України Галина Яблонська взяла участь у вшануванні отамана Зеленого з нагоди його 130-ліття, а вже 2 січня їй самій виповниться…

З Галиною Яблонською мене познайомив поет Микола Самійленко в березні 1996 року. Я готував тоді вечір пам’яті Зеновія Красівського, і мені потрібні були виконавці сценарного задуму. Пан Микола й запропонував запросити народних артистів України Галину Яблонську та Павла Громовенка.
Той вечір у Спілці письменників був надзвичайний! Виступали Левко Лук’яненко, Ярослав Дашкевич, Ольга Витвицька, Микола Самійленко, Євген Сверстюк, Анатолій Сопільник, кобзар Віктор Лісовол, чеченець Максуд Хужбаров… Відтоді я часто запрошував Галину Яблонську на наші імпрези. Взяла пані Галина участь і в першому вечорі пам’яті холодноярських героїв 11 жовтня 1996 р. в Київському міському будинку вчителя.
На багатьох заходах Історичного клубу “Холодний Яр” священнодійствувала п. Галина – і в містах, і в селах. Пригадую поїздку на батьківщину легендарного Пилипа Хмари в с. Цвітну з метою його вшанування. Був з нами і кобзар Ярослав Чорногуз.
 Почувши від мене, що у Цвітній поширене прізвище Сіденко, Галина Гілярівна без вагань приєдналася, бо сподівалася знайти в цьому селі коріння свого роду, адже ніяка вона не Яблонська і не Гілярівна! Батьківське її прізвище Сіденко… Не довелося їй тоді розшукати рідних, бо Сіденкам “совєтська власть” оголосила боротьбу на знищення. Якщо хто й врятувався, то втечею з рідного села…
Не забути ту зустріч у страшну зливу. Здавалося, що ніхто з хати не висуне носа. Але ж ні, люди прийшли. І пані Галина розповіла тоді цвітнянам, що, може, й земляки вони, бо вона із Сіденків. Саме Сіденки, аби врятувати село Цвітну від грабунку, 1918 року ініціювали створення загону самооборони і попросили Пилипа Хмару його очолити. Сіденки були людьми освіченими, тож змогли пояснити землякам, проти кого гострити шаблі…
Не дивно, що пані Галина і 16 грудня звернулася до мене з проханням дати їй можливість прочитати вірша про батька, з яким розминулася в цьому житті.

Прости мені, батьку, прости!..

Люди були зворушені…
Як жаль, що Галина Яблонська досі не видала жодної поетичної збірки!
20 років пані Галина співпрацює з Історичним клубом “Холодний Яр”. Важко порахувати, у скількох наших заходах вона взяла участь!
2 січня 2017 р. Галині Яблонській-Сіденко виповниться 89 років.
Щиро вітаємо її!
І радіємо, що вона в поважні літа продовжує активно служити нашій Батьківщині.
Дорога пані Галино, довгих літ у Самостійній Україні, за яку боролися отамани Зелений і Хмара, брати Сіденки, Зеновій Красівський та їхні побратими!

Роман КОВАЛЬ



На батьківщині отамана Зеленого

16 грудня 2016 р. в приміщенні Трипільської школи проведено науково-практичну конференцію “Отаман наш Зелений (Терпило) – України і гордість, і сила”, присвячену 130-й річниці з дня народження Данила Терпила (Зеленого), командира повстанської Дніпровської дивізії.
На заході були присутні директор школи Н. Давидюк, нащадки Данила Терпила – Ніна Булавин, Галина Терпило, Андрій Терпило, Анатолій Буренко, автор пам’ятника отаманові Зеленому Михайло Горловий, письменник Василь Трубай, ветеран АТО О. Пигида (учасник параду до 25-ї річниці Незалежності України в Києві), сільський голова Трипілля Анатолій Дегтяр, начальник відділу освіти Обухівської районної державної адміністрації Ю. Луцик, директор Обухівського районного центру творчості дітей та юнацтва Н. Гайко, педагоги та учні 8 – 11 класів Трипільської ЗОШ І – ІІІ ступенів.
Конференцію розпочали вихованці Обухівського РЦТДЮ духового оркестру “Гей, соколи” та гуртка сопілкарів “Музичне намисто” (керівник В. Співак) – вони виконали козацькі пісні. А члени гуртка “Історичне краєзнавство” презентували доповіді про різні періоди життя та діяльності отамана Зеленого. Так, Анна Росада дала характеристику діяльності отамана Зеленого. Анна Сладка розповіла про його дитинство та юність і донесла до слухачів різні версії походження псевдоніма Зелений. Цікавість присутніх викликали також доповіді Романа Гладуша, Владислава Клена, Олександра Янушенка, Віктора Олексієнка, Тамари Тищенко.
Михайло Горловий розповів про щербанівських козаків повстанської дивізії Зеленого, а Василь Трубай – про халеп’янських повстанців, Галина Терпило згадала розповіді бабусі про приїзд Зеленого до їхньої оселі. Карина Тамічова, переселенка з Луганської області, зі сльозами на очах прочитала вірш Сергія Олексієнка “Попіл”, а Ярослав Ткаченко розповів про сучасних захисників України. Наймолодший учасник гуртка Роман Новохатько з гордістю згадував про свого прапрадіда Ларіона Загороднього. На завершення Анна Росада та Ярослав Ткаченко виконали пісню про отамана Зеленого на слова Миколи Щербака та музику Тараса Силенка.
Отаман Зелений, як і всі, помилявся, але ніколи не був “ворогом народу”, яким його намагалася зробити Росія, яка знову напала на нашу Батьківщину.
І тоді, і тепер найважливішим є боротьба українського народу за незалежність, за свободу, за вільну неньку Україну! Потрібно знати нашу історію, наших героїв, вчитися на їхньому подвигові.

Катерина БУРЕМКО, керівник гуртка “Історичне краєзнавство”
Трипілля



Волинським козакам слава!

Благодійний фонд Івана Омелянюка “Волинь-Україна” вже тривалий час допомагає видавати газету “Незборима нація”, а ще на значні суми здійснює передплату нашого видання. Ось і на 2017 р. Благодійний фонд Івана Омелянюка передплатив газету “Незборима нація” для всіх бібліотек державного значення, університетських, центральних бібліотек, всіх бібліотек для юнацтва Львівської, Івано-Франківської, Волинської, Вінницької, Сумської, Дніпропетровської, Закарпатської областей, центральних та районних бібліотек Донецької, Луганської, Чернігівської, Житомирської, Черкаської і Хмельницької областей, районних і шкільних бібліотек Києва. Разом понад 600 передплат! І 4-те видання дослідження “Отаман Зелений” вийшло за підтримки Івана Омелянюка та нашого товариша зі Львова Олега Ситюка, до слова, теж волинянина.
Отже, шана і подяка волинським козакам!
Подяку висловлює й Іванна Щербина, керівник Центральної районної бібліотеки Солом’янського району м. Києва. Ось що вона написала: “Шановний добродію Іване! Щиро дякуємо Вам за щедрий дарунок – можливість читати газету “Незборима нація”! Сьогодні люди все більше й більше починають цікавитися видатними українськими історичними постатями, подіями, хочуть розуміти, що відбувається зараз у контексті Визвольного руху, – і тут кращого помічника, аніж газета “Незборима нація”, не знайти!
Наша бібліотека уже декілька років отримує “Незбориму націю”, і я вже з досвіду можу сказати, що люди, котрі починають її систематично читати, – змінюються. Змінюються світобачення, погляд на історію, на трактування знакових подій і явищ, людина починає ідентифікувати себе з українською нацією, усвідомлювати себе частиною громади, яка здатна брати на себе відповідальність за власне життя. Коли люди читають таку газету, в них посилюється відчуття належності до свого народу, відчуття потрібності своїй землі і десь із глибини душі проявляється патріотизм, виникає бажання робити щось корисне і потрібне для своєї країни. Тому щиро дякуємо, що допомагаєте багатьом розгубленим повертати їхнє українське обличчя, що у простих людей, попри всі сьогоднішні труднощі, додається віри й переконання, що вільна Українська держава – це наша єдина дорога до гідного життя”.

Роман КОВАЛЬ

На світлині: Іван Омелянюк виступає на вечорі пам’яті отамана Зеленого.
Київ, 16 грудня 2016 р.



Дорогі українці!

Нас усіх об’єднує тривога за долю рідного народу. У владі є багато людей, які чужі для України, та ще й думають мовою країни-агресора, говорять нею у приватному, а часом і в суспільному житті. Їм байдужа доля української культури, української пісні, української мови. Їхня політика привела до того, що ми й у самому серці України почуваємося чужинцями. Тому ми й об’єдналися в “Рух захисту української мови”, об’єдналися в надії не тільки захистити українську мову, а й повернути їй панівне становище в нашій державі – як того вимагає Конституція України.
Ми хочемо виконання статті 10 Конституції України: “Держава забезпечує всебічний розвиток і поширення української мови у всіх сферах суспільного життя на всій території України”.
Кожна людина прагне душевного комфорту, душевного спокою і затишку, тому ми й прагнемо повернути українському народові рідне мовне середовище.
У час, коли наші сини і брати зі зброєю в руках б’ються проти “русково міра”, ми повинні творити свій український світ з його прекрасною мовою і вимовою.
Або наша держава набуде українських рис і змісту, або “рускій мір” Путіна з його жорстокістю і безправністю поглине нас і російський стоголовий Хам запанує в Києві.
Життя нації – в дії, безсмертя – у слові. Всі, хто об’єднався в “Русі захисту української мови”, сповідують цей принцип. Отож щира подяка тим, хто в цьому році творив навколо себе Україну!
Вітаю всіх, хто не припинив боротьби, а наступного року планує подвоїти зусилля, щоб наша мова залунала над Україною.
Кого мова, того й влада!
Слава Україні! Слава борцям за неї!

Іван ОМЕЛЯНЮК



20 років із Дня створення Історичного клубу “Холодний Яр”

Шановні друзі!

3 січня 2017 р. виповнюється 20 років із Дня створення Історичного клубу “Холодний Яр”, а точніше – 20 років нашої праці з відновлення історичної справедливості до борців за волю України.
Запрошуємо членів нашого клубу взяти участь у святі, яке відбудеться в Києві на День соборності, 22 січня. Про місце проведення можна дізнатися у мене. Початок реєстрації о 10.00. Конференція – 11.00 – 12.00. Концерт – 12.00 – 13.00. Частування – 13.00 – 14.00. Продовження концерту і дружнє спілкування – 14.00 – 17.00.
У святі візьмуть участь лідер гурту “Тінь Сонця” Сергія Василюк, кобзарі Тарас Компаніченко і Тарас Силенко, співак Валерій Мартишко.

Роман КОВАЛЬ, президент Історичного клубу “Холодний Яр”



Степанові Петрашу 90 років!

Степан Миколайович Петраш народився 14 січня 1927 р. в с. Залукві Галицького району Івано-Франківської області. 1943-го, навчаючись у гімназії, вступив у Юнацтво ОУН. 1944 року став до лав УПА, у відділ “Чорний ліс”.
“Районний референт СБ “Артем” (Михайло Нагнибіда) зажадав від обласного проводу ОУН направити в його групу двох “студентів”, – згадував Степан Петраш, – мене (“Данилка”) та Івана Лисака-“Шугая”. Ми проводили розвідку та контррозвідку. В нашу групу входила легендарна розвідниця Ольга Чемерис-“Дніпрова”. Бойове хрещення я одержав у бою з мадярами в лютому 1944 року”. Бився Степан і між селами Комарів та Сокіл Галицького району, а наприкінці лютого 1944-го – з відділом гестапо на поромній переправі через р. Лімницю. “В тому бою було знищено 26 гестапівців”, – розповідав він.
 Восени 1944-го Степан узяв участь у боях з відділами НКВД біля с. Тязів і між селами Майдан і Вікторів.
Хлопцеві врізалася в пам’ять зустріч у Чорному лісі з командиром УПА тактичного відділу № 22 полковником Василем Андрусяком-“Різуном”-“Греготом”, курінним УПА Володимиром Чав’яком-“Чорнотою” і крайовим референтом пропаганди Марком Боєславом (Михайлом Дяченком). Тоді, в лютому 1946 р., сотні УПА були оточені військами НКВД. Були люті морози і великі сніги. Зустріч відбулася в хаті господаря на околиці с. Павелче. Вирішувалося питання прориву з оточення. Командири були рішучі та суворі. Під командуванням “Різуна” повстанці пішли на прорив і вирвалися з оточення, а  “Різун” загинув. 
11 березня 1945 р. на конспіративному зв’язку в с. Залукві Степан Петраш через зраду потрапив у засідку. Засуджений військовим трибуналом НКВД на 10 років позбавлення волі (з 22 квітня 1945 р.) та на 5 років позбавлення громадянських прав. Покарання відбував у Воркуті, де 1953 року взяв участь у повстанні.
Звільнений 5 жовтня 1954 року. До України повернувся в 1972-му.
З 2000 р. Степан Петраш очолює Станицю ветеранів ОУН-УПА Калущини. З ініціативи ветерана та під його керівництвом побудовано меморіальний хрест “Різуну” (на місці його загибелі), пам’ятники повстанцям УПА (18 осіб), пам’ятник Ярославові Мельнику-“Роберту”, арку-монумент у секторі захоронення учасників Визвольних змагань міського кладовища Калуша.
Степан Миколайович, попри вік, активно проводить патріотичну роботу серед учнівської молоді. У травні 2016 р. з ініціативи Калуської міської організації ВО “Свобода” сесія міської ради присвоїла йому звання Почесного громадянина м. Калуша.
Дорогий батьку Степане! Прийміть щирі вітання з нагоди ювілею.
Спасибі Вам за життя, присвячене боротьбі за вільну Україну!
Ви йшли в бій без вагань. За це Вам – довічні дяка і шана!
Слава Україні! Козакам слава!

Роман КОВАЛЬ, Ігор СМЕТАНСЬКИЙ



Наталці Осьмак – 75 років

Щиро вітаючи Наталку Осьмак, дочку голови УГВР, із 75-літтям, вміщуємо уривок з її біографії

Я народилася в Києві 22 грудня 1941 року. Мама, Людмила Устимівна Богдашевська, походила із с. Кривошиєнець Київської області, батько, Кирило Іванович Осьмак, – уродженець м. Шишаки Миргородського повіту, що на Полтавщині.
В окупованому німцями Києві батько став членом створеної 5 жовтня 1941 р. Української Національної Ради, яку очолив професор Микола Величкiвський. У рамках УНЦ Кирило Осьмак створив кооперативне товариство “Сільський господар”. Він зумів зберегти його й після того, як німці розгромили УНЦ, зберіг усупереч неодноразовим намаганням німецької адміністрації закрити товариство. Завдяки йому Кирило Осьмак, співпрацюючи з українським протинімецьким підпіллям, похідними групами ОУН, міг допомагати підпільникам харчами…
Наприкінці вересня 1943 р. наша родина виїхала на Захід. Ми зупинилися у Львові. Тут батьки познайомилися з багатьма втікачами з Києва, Харкова, Дніпропетровська. У жовтні 1943 р. батько мав зустріч з Андрієм Шептицьким.
Деякий час Кирило Осьмак був працівником Українського Центрального Комітету, а з початку грудня 1943 р. за дорученням оунівського підпілля почав працювати директором Стрийського окружного товариства “Сільський господар”. Його посада давала можливість вільно їздити краєм, відвідувати відділи УПА, старшинські школи, зокрема старшинську школу “Олені”, яка у квітні 1942 р. діяла на горі Яворина на Станіславівщині.
У березні 1944 р. наша родина переїхала до м. Сколе. (“Пригадуєш холодний березень 44 року, коли ми їхали до Сколього?” лист до мами від 2 березня 1957 р.).
Кирило Осьмак став учасником ініціативного комітету зі створення державницького органу, що мав очолити боротьбу українського народу проти окупантів, який згодом було названо Українською Головною Визвольною Радою.
11 – 15 липня 1944 р. на Самбірщині відбувся Великий Збір УГВР.
Територію, на якій проходив Збір, охороняв курінь “Різуна” – Василя Андрусяка. Делегати, що прибували на Збір, проходили, сказавши пароль, через два пропускних пункти. Один з них охороняв сотенний “Нечай” – Михайло Фридер, другий – чотовий “Семків” – Ярослав Шпиталь.
Охоронні боївки УПА та учасники технічного обслуговування приготували всі приміщення будинку лісника для прийому делегатів Збору.
На першому поверсі були організовані спальні, їдальня і кухня. На другому поверсі лісничівки була зала нарад, на стінах якої повісили портрети Тараса Шевченка, Івана Франка та Євгена Коновальця, а проти стола президії на килимі висів вирізьблений з дерева герб-тризуб.
На стриху будинку, в лісі й на галявині біля лісу в наметах розташувалися охоронні боївки.
Великий Збір працював 5 днів, на ньому була створена Українська Головна Визвольна Рада. Кирило Осьмак обраний Президентом УГВР, Роман Шухевич – Головою Генерального секретаріату УГВР, були прийняті Платформа, Устрій, Універсал УГВР і затверджена Присяга вояка УПА.
Президент УГВР Кирило Осьмак-“Горянський” і голова Генерального секретаріату УГВР Роман Шухевич-“Лозовський” від імені УГВР склали присягу перед українським народом…

Продовж. у наступному числі “Незборимої нації”

Наталія ОСЬМАК



Загинули...

Володимир Андрешків-“Жара”
(16.10.1969, с. Бортники Жидачівського р-ну Львівської обл. – 19.12.2016, неподалік сел. Луганське Бахмутського р-ну Донецької обл.)

Активний учасник Майдану, брав участь в усіх протистояннях, тримав останню лінію оборони проти ночі на 19 лютого 2014 року. До лав 25-го Окремого мотопіхотного батальйону “Київська Русь” вступив 4 червня 2014 року. В його складі 20 серпня прибув до Дебальцевого. Виходив на бойові чергування, на 150 метрів уперед від наших позицій, був, так би мовити, нашими очима та вухами, а вночі – лише вухами, бо тоді тепловізорів ще не було.
26 грудня 2014 р. їхню частину вивели з міста, але вже у січні він повернувся до Дебальцевого, щоб наприкінці зими пройти крізь вогонь пекло дебальцівського оточення.
Демобілізувавшись у перший день літа 2015-го, став активним учасником ГО “Спілка учасників АТО Жидачівщини”. Нагороджений медалями “За жертовність та любов до України” та “За оборону рідної держави”.
5 листопада 2016 р. Володимир Степанович підписав контракт із ЗСУ. І знову опинився серед своїх хлопців.
Командир відділення, командир машини піхотного взводу 1-ї мотопіхотної роти 25-го Окремого мотопіхотного батальйону “Київська Русь”.
Загинув на Святого Миколая на Світлодарській дузі під час артилерійського та мінометного обстрілів наших позицій.
22 грудня з Володимиром Андрешківим попрощалися на Майдані, який він захищав під час Революції гідності. 24 грудня героя поховали в Бортниках.
Осиротив чотирьох дітей.
Вічна пам’ять!

Ян ОСОКА

Олександр Бойко-“Батя”
(18.01.1973, Київ – 9.11.2016, біля с. Павлополя
Волноваського р-ну Донецької області)

9 листопада його синові виповнилося 13 років. Олександр Борисович зателефонував та привітав свою дитину, а через 2 години загинув.
Він був звичайною людиною: за фахом – зварювальник, працював таксистом, експедитором, сортувальником в “Епіцентрі”. Любив риболовлю та полювання.
Веселий і водночас вимогливий, відповідальний, сильний духом, він мріяв про краще життя своєї країни та щасливу долю для своїх дітей.
Пішов у військкомат добровільно, у 3-тю хвилю. Відслужив зенітником у прикордонних військах. А потім підписав контракт. І 18 травня 2016 р. знову вирушив до війська. Служив старшим матросом, оператором протитанкового відділення взводу вогневої підтримки десантно-штурмової роти 501-го Окремого батальйону морської піхоти 36-ї Окремої бригади морської піхоти.
Він дуже любив читати. Коли мав вільну мить, усамітнювався разом із книжкою на ліжку, над яким висів автомат.
Загинув у День писемності о 8.20 під час бою з ДРГ ворога, яка підійшла до наших позицій. Куля потрапила в серце.
Поховали козака 12 листопада в Києві.
Залишив у смутку батьків, дружину і двох діток.
Він був справжнім воїном та опорою для побратимів.
Він був звичайною людиною, яка пішла на захист України за покликом свого серця.

Ян ОСОКА

Дмитро Клименко-“Санич”
(18.07.1980, с. Кам’янка Каховського р-ну Херсонської обл. – 18.12.2016,
Світлодарська дуга)

Починаючи з березня 2015 р., воював у складі ДУК “Правий сектор” у Пісках, потім їх вивели звідти. У середині літа Дмитро підписав контракт із ЗСУ. Служив кулеметником розвідувального взводу 1-го батальйону 93-ї Окремої механізованої бригади. Одразу добровільно погодився нести службу на одній з найнебезпечніших ділянок – шахті “Бутівка”, де перебував до лютого 2016 року.
Людина з неймовірним почуттям гумору, доброю душею і золотими руками.
Як він радів мотоциклу, коли купив його в когось із місцевих!
Бачили б ви його, коли на Різдво 2016-го волонтери привезли йому акумулятор! Він одразу почав ганяти на мотоциклі по снігу, щасливий, як мала дитина.
Пишу, а сльози навертаються.
Восени 2016 р. Дмитро Васильович підписав із ЗСУ новий контракт.
Командир бойової машини, командир 3-го відділення 3-го взводу, 3-ї роти 1-го батальйону 54-ї Окремої механізованої бригади.
Загинув під час потужної атаки ворога на наші позиції.
Поховали героя 22 грудня в рідному селі.
Співчуваємо матері та сестрі.

Ян ОСОКА

Андрій Лелякін
(8.07.1982, с. Друга Іванівка Барвінківського р-ну Харківської обл. – 10.12.2016, біля м. Красногорівки Мар’їнського р-ну Донецької обл.)

Він добровільно пішов на Схід, сказавши рідним: “Хочу захищати вас, хочу, щоб ви спали спокійно і ніколи не побачили, як у вікно нашої хати стукає війна”…
Закінчивши Барвінківське вище професійне училище № 58, працював на будовах Харкова. Завжди допомагав рідним. Жили небагато, тому й крутився як міг, не боявся важкої праці. Батько – “чорнобилець” – нещодавно помер, одружитися Андрій Володимирович не встиг.
14 квітня 2016 р. підписав із ЗСУ контракт. Служив старшим навідником міномета 3-ї мінометної батареї 3-го механізованого батальйону 92-ї Окремої механізованої бригади.
Одного грудневого дня зателефонував матері, сказав, що їде на завдання.
– Не хвилюйся, я зателефоную сам, бо там, куди їду, немає зв’язку.
Це був останній раз, коли рідні чули його голос.
Загинув у бою внаслідок прямого влучання 120-мм міни в яму, де перебував наш мінометний розрахунок.
Поховали Андрія Володимировича 14 грудня в рідному селі.
Осколки міни вбили не тільки цього хлопця, а й пробили наскрізь материнське серце, адже нема нічого страшнішого для матері, ніж дивитися на свою дитину, яка лежать у труні.

Ян ОСОКА

Дмитро Володимирович Афанасьєв-“Лимон”
(7.01.1984, м. Краматорськ Донецької обл. – 4.05.2015, с. Піски
Ясинуватського р-ну Донецької обл.)

Навчався на 2-му курсі заочного відділення юридичного факультету Національного університету “Острозька академія”.
У складі добровольчого батальйону ОУН брав участь у боях за с. Піски і Донецький аеропорт. Після виведення батальйону із селища Пісків приєднався до волонтерської групи “Аеророзвідка”, яка допомагала 93-й ОМБ в районі Донецького аеропорту.
Дістав поранення під час мінометного обстрілу з боку російських збройних формувань.
Помер наступного ранку у шпиталі.
Оскільки був родом з Краматорська, де патріотом бути небезпечно, то й матері не казав, де він.
Був мужнім воїном, справжньою підтримкою для побратимів.
Поховали героя на кладовищі селища Красногірки в Краматорську.
Вічна слава!

 

Олексій Болдирєв-“Малиш”
(18.04.1987, с. Великі Копані Цюрупинського р-ну Херсонської обл. – 9.12.2015,
поблизу с-ща Опитного Ясинуватського р-ну Донецької обл.)

Снайпер, заступник командира взводу 3-ї роти 1-го батальйону 93-ї Окремої механізованої бригади (Черкаське, Дніпропетровська область).
Закінчив школу сержантів у м. Василькові (2014).
У 2005 – 2011 рр. проходив контрактну службу. Начальник радіостанції.
З жовтня 2014 р. виконував військовий обов’язок у зоні АТО.
Учасник героїчної оборони Донецького аеропорту.
Під обстрілом він підняв український прапор на вежі Донецького аеропорту.
Близько 15:30 під час переміщення між опорними пунктами на вибуховому пристрої підірвалася БМП-2. Разом з Олексієм Болдирєвим загинув сирота Іраклій Кутелія.
За тиждень перед смертю, 1 грудня, Олексій написав на своїй сторінці у ФБ:  “Так часто стала звучать фраза “Люди устали от войны”... Дорогие люди, отдохните! Мы не устали и защитим ваш отдых. Для вас войны нет, но вы всё равно устали от неё... Не переживайте! Мы защитим ваш отдых. Мы не умеем уставать”.
Поховали героя в с. Великі Копані.
Вічна слава!

“Незборима нація”



“Неважливо, де і коли, а важливо, як і за що!”

Шановний пане Романе, вибачте за довге мовчання. Ваше питання про Антона виявилося для мене занадто важким. Яке ставлення матері до такого вчинку єдиного улюбленого сина? Відповідь не може бути однозначною. Я думаю про це весь час.
Коли Антон тільки збирався в АТО, моє серце всіляко не хотіло цього. Але я точно знала: відмовляючи його, тільки більше підштовхну до рішення йти захищати нас. Тому намагалася себе умовити, що це правильний і гідний вчинок сина України, який не пошкодує себе заради щастя свого народу. Антон справді був патріотом – по-дитячому наївний, він вірив у кращі зміни в нашій країні, вірив у встановлення народовладдя.
Як горіли очі в нього на Майдані! Скільки було сподівань!
Чомусь я була впевнена, що він повернеться. Він завжди був везунчиком.
Я молилася кожного ранку і кожного вечора. Вважала, що мої молитви його захистять. Як же я помилялась!
На прохання батька не йти він відповів:
– А хто ж тоді піде захищати Україну – диванна дивізія?
На могилі нашого синочка викарбувано слова зі стрілецької пісні “За Україну, за її волю, за честь, за правду, за народ!” Ми свідомо змінили “за славу” на “за правду”, тому що Антон завжди так жив – по честі, по совісті, завжди боровся за правду, не задля слави. Він кривди не визнавав і кривдникам спуску не давав.
Як правильно назвав свою статтю свободівець Володимир Паршевлюк – “Антон Цедік – воїн із лицарським серцем”!
Антон не був сучасною людиною – матеріальні цінності його не турбували. Майже всі гроші, що ми йому висилали на прожиття під час навчання, він витрачав на книжки. Дехто вважав його диваком, хтось – “білою вороною”, інші – великою дитиною. Антон завжди все робив тільки на свій розсуд, згідно зі своїми переконаннями.
Цікавий співрозмовник. Спокійний, розсудливий, врівноважений. Ніколи не лаявся, не мав згубних звичок. Був вегетаріанцем. Багато подорожував, любив активний відпочинок, театр, займався спортом, цікавився політикою та військовою справою. На історичні теми міг сперечатися з друзями годинами, доказуючи свою думку. В соцмережах на його сторінках написано “Воля або смерть!”, “Светя другим, сгораю сам!”, “Коли ти серцем приймеш меча, нехай Одін зустріне тебе!”
 Один з найкращих друзів Антона Тарас Лелюх розповів нам, що незадовго до АТО вони розмовляли про смерть. Антон сказав:
– Неважливо, де і коли, а важливо, як і за що!
Я не хочу його ідеалізувати, він не був святим, звичайно, мав недоліки. Але для кожної матері її дитина найкраща…
Як можна не пишатися таким сином? Як можна змиритися з такою втратою!
Як же нам не вистачає нашого єдиного синочка!
Якби ж тільки недаремними були такі жертви найкращих синів наших!

Ольга ЦЕДІК



“Згадаймо“

Ігор-Роман Кодельський
(25.02.1918 – 1.01.1987)

На самий Новий рік, по довгій і тяжкій недузі закрилися навіки очі нашого незабутнього колеги й приятеля д-ра Ігоря Koдельського. Він відійшов у вічність, залишивши в смутку дружину Марію, єдину дочку Катрусю з чоловіком, сестру Ярославу, родину та приятелів. Прожив тільки 68 років, але його зразкове життя було сповнене родинного щастя й корисної лікарської та громадської праці.
Народився він 25 лютого 1918 р. у Звягелі, що на Житомирщині, в родині священика о. Йосипа та Юлії Кодельських. Народну й середню школи закінчив у Збаражі, де його батько був тоді катехитом. Після матури в 1936 році почав медичні студії у Львові, продовжував їх у Ґіссені (Німеччина), а закінчив у Мюнхені 1947 року.
У 1943 – 1945 роках був він в українській дивізії “Галичина”. Разом з іншими медиками його вислали до Ґіссена для закінчення медичних студій, де й застала його капітуляція Німеччини. Після закінчення студій д-р Кодельський одружився з д-ром Людмилою Вержбицькою, дочкою полковника Армії УНР, яка закінчила правничо-політичні студії в Сорбоннському університеті в Парижі.
Після дворічних студій тропічної медицини в Парижі д-р Кодельський із дружиною 1950 року виїхав з Франції на Мадагаскар, де працював як лікар протягом 8 років і де народилася їхня єдина доня Катруся.
1959 року Кодельські переїхали до Чикаго. Д-р Кодельський відбув обов’язкову інтернатуру в лікарні Лютеран-Діконесс та склав штатний лікарський іспит. Лікарську практику провадив в Овк-Лавні, штат Іллінойс, а своїх важкохворих пацієнтів приміщував у лікарні Крайст-Комюніті. Йому допомагала дружина Людмила, яка була викладачем у чиказькому Сіті-Коледжі, а опісля викладала на Українських вищих педагогічних курсах ім. Петра Могили для вчителів шкіл українознавства. Вона була надзвичайно доброю подругою життя та зразковою матір’ю. Вони збудували собі літню хату в штаті Вісконсин, де розвели гарний садок і город. Здавалося, що життя їхнє вже тепер плистиме рівною дорогою, аж несподівано 1 листопада 1979 р. померла від серцевого нападу його дружина Людмила. Це нещастя дуже пригнобило нашого д-ра Кодельського, й він залишився самотній з донькою кілька років.
1981 року він одружився вдруге з удовою Марією Сайкевич, яка теж трагічно втратила свого першого чоловіка бл. п. д-ра Віктора Сайкевича в 1973 році. Вони почали подружнє життя й поселилися на Гаваях. І здавалося, що, може, тепер д-рові Кодельському всміхнеться сонце. Але, на жаль, і цього разу доля не була для нього ласкава. Він захворів на нирки, що вимагало постійної лікарської та шпитальної опіки. Д-р Кодельський приїхав до дочки Катрусі в Чикаго, щоб тут в університетських лікарнях рятувати своє життя. Одначе через тяжку хворобу та старший вік годі було щось порадити чи зробити, і він помер у своїй хаті, при доні Катрусі.
Покійний д-р Кодельський був членом Українського лікарського товариства Північної Америки, добрим батьком і чоловіком, як також зразковим громадянином, жертвенним на українські національні та добродійні цілі.
Відправи почалися панахидою в похоронному заведенні Музики в п’ятницю, 2 січня 1987 року. Панахиду відправив о. митрат M. Бутринський. Після панахиди д-р Павло Пундій попрощав покійного від УЛТПА, українських комбатантів та української громади в Чикаго.
Пам’ять про покійного д-ра Ігоря Кодельського залишиться назавжди в наших серцях. Нехай гостинна земля Вашингтона буде йому легкою. Вічна йому пам’ять!

Д-р Павло ПУНДІЙ
Лікарський Вісник. Рік видання XXXIV. – Ч. 1 (115). – Зима 1987. – С. 58 – 59.
Публікація Володимира Семеніва.



Січневий календар

БОНДАРЕНКО Микола Степанович (1896, с. Цибулеве, тепер Знам’янського р-ну Кіровоградської обл. – 3.01.1921). Чорноліський отаман (Кібець, Кобчик, 1920 – 1921).
Відзначався надзвичайною сміливістю, винахідливістю та організаційним талантом. Завжди діяв у першій лінії. Уславився вмілими засідками та несподіваними нальотами на більшовицькі гарнізони. Загинув у бою. Похований у с. Надлак, нині Новоархангельського р-ну Кіровоградської обл.

ЛИТВИНЕНКО (МОРОЗЕНКО, ЄВШАН, СОЛОНЧАК Данило) Іван Данилович (4.01.1891, с. Хоружівка, тепер Недригайлівського р-ну Сумської обл. – 1947, Київ). Командир 2-го Збірного запорозького кінного полку (01.1920), 2-ї бригади 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР (16.06.1920), начальник розвідувального відділу Військового штабу УПА-Північ (1943); полковник Армії УНР (1920).
Учасник Першого зимового походу Армії УНР. Лицар ордена Залізного хреста. Вів розвідувальну роботу проти СССР на користь уряду УНР і Польського генерального штабу (1924 – 1935). 12 грудня 1946 р. засуджений до розстрілу.

АЛМАЗІВ (АЛМАЗОВ) Олекса Дмитрович (6.01.1886, Херсон – 13.12.1936, Луцьк). Командир Окремого кінно-гірського гарматного дивізіону Армії УНР (з 8.12.1918), голова Комітету допомоги голодуючим в Україні, 1-й заст. голови Товариства ім. Лесі Українки; генерал-хорунжий Армії УНР. 
Учасник визвольного походу Петра Болбочана на Крим (у складі полку ім. Костя Гордієнка) та Першого зимового походу. Частина Алмазова практично не знала поразок.
Закінчив інженерний факультет УГА в Подєбрадах (1930).
Лицар Залізного хреста і Хреста Симона Петлюри.

ЄМЕЦЬ Василь Костьович (15.12.1890, с. Жабарівка, тепер смт Шарівка Богодухівського р-ну Харківської обл. – 6.01.1982, США). Бандурист, учасник Визвольних змагань у складі куреня військового міністерства УНР (01.1918 та полку ім. Гетьмана Петра Дорошенка 1-ї Синьої дивізії (03 – 04.1918).
Організатор Першої державної капели бандуристів та Другої капели бандуристів.
Борис Монкевич писав про нього: “Василь Ємець в рядах Української Армії з бандурою кріпить її дух, сталить її волю до перемоги, загоює її рани бальзамом цілющої пісні”.

ОБІДНИЙ Михайло Юрійович (1889, м. Миргород – 7.01.1938, м. Мукачеве). Етнограф, поет, сотник Армії УНР.
До 1910 року вчителював на Кубані. Творець Музею Підкарпатської Руси в Мукачеві. Автор збірок поезій “Під сяйвом волі” (1917), “Нерозцвілі ранки” (1923) та ін.
Похований на цвинтарі в Мукачевому.

ГАРЯЧИЙ (ГОРЯЧИЙ) Павло Павлович (13.01.1893, с. Буда-Горобіївська, тепер Черкаської обл. – 23.02.1943, м. Кременець, тепер Тернопільська обл.). Командир 1-ї сотні 1-го кінного Гайдамацького партизанського куреня ім. Я. Кармелюка (01.1918 – 02.1919), командир кінної сотні 24-го Богунівського полку, викладач лісництва Білокриницької школи (1942 – 1943); сотник Армії УНР.
Розстріляний німцями.

ГОРОДЯНИН (ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ) Юрій Юрійович (14.01.1898, с. Демидівка, тепер Решетилівського р-ну Полтавської обл. – 27.09.1946, м. Новий Ульм, Німеччина). Старшина 2-го Запорозького (збірного) полку 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР (1919 – поч. 1920), осавул отамана 1-го (основного) куреня полку гайдамаків Холодного Яру, поручник Армії УНР.
Учасник Першого зимового походу. Лицар хреста Симона Петлюри.

УГРИН-БЕЗГРІШНИЙ Микола (18.12.1883, с. Куп’ятичі Перемишльського пов., тепер Польща – 19.01.1960, м. Новий Ульм, Зах. Німеччина). Співредактор місячника “Вісник Пресової Кватири У.С.С.” (05.1916), комісар шкільництва ЗУНР у Косівському повіті (поч. 1919), редактор видавництва “Довбуш” і журналу-тижневика “Чорногора”, голова Рогатинської повітової “Просвіти” та Рогатинського повітового осередку УВО (1920-ті), викладач Рогатинської учительської семінарії (1941 – 1943), головний редактор і видавець газети “Рогатинське слово” (07.1941 – 12.1941), член Військової управи дивізії “Галичина” (1944); підстаршина УСС, сотник УГА, сотник дивізії “Галичина”.
1919 року намагався підняти на Покутті повстання проти румунських окупантів, але був арештований. Карався у Бухарестській тюрмі. Вийшовши на волю, співпрацював з урядовими чинниками УНР, які перебували у Станіславі (1919). Учасник наступу українських армій на Київ улітку 1919 року. Якийсь час був у загоні отамана Якова Шепеля та 6-й Січовій стрілецькій дивізії (1920). 1920 року арештований поляками і кинутий у Бережанську тюрму. Повернувшись до Рогатина, викладав у гімназії українську, латинську, німецьку та польську мови. Редагував часописи “Рогатинець” та “Самопал”, гумористично-сатиричний журнал “Око”.
Учасник битви під Бродами. Син воював в УПА (пропав безвісти). Спільно з Антоном Лотоцьким видав “Граматику української літературної мови” (1936). Його називали “князем УСС”. Похований у Новому Ульмі.

ВОЛИНЕЦЬ Степан (22.01.1895, Львів – 10.04.1969, Вінніпег). Посол до польського сейму (1928), редактор газети “Українські вісті”, тижневика “Батьківщина” і щомісячника “Перемога” (1930-ті), секретар Українського допомогового комітету в Криниці на Лемківщині (1939 – 1940), референт пропаганди Військової управи дивізії “Галичина” (28.04.1943), головний редактор тижневика “Українське слово” (Ельомберг), співредактор тижневика “Український голос” (Вінніпег, 1957); підхорунжий УСС.
В УСС – із серпня 1914 року. Відбув воєнну кампанію в Карпатах. Учасник Стрілецького театру. Пройшов “всю трагічну кампанію УГА”. Кілька разів був арештований поляками. “Меткий, непосидючий, жвавої уяви, ентузіаст, працьовитий”.
Написав історичну працю “Передвісники й творці Листопада”.

ПИТЛИК Богдан (1893, с. Добротвір, тепер смт Кам’янко-Бузького р-ну Львівської обл. – 26.01.1979, Мюнхен, Німеччина). Військовий діяч, лікар; звання­ – хорунжий УГА, старшина дивізії “Галичина”. До Галицької армії вступив студентом.
Доктор медицини. Жертовний.

ЛЕВЕНЕЦЬ Омелько Хомович (27.01.1898, х. Бородаївський, тепер с. Бородаївка Верхньодніпровського р-ну Дніпропетровської обл. – після 06.1942). Повстанець, підхорунжий 2-ї Волинської дивізії Армії УНР, інженер-економіст.

КЕМПЕ Лавро (22.08.1901, с. Володарка, тепер смт Київської обл. – 27.01.1981). Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців (з 11.02.1920). “Один з організаторів повстанських частин у Таращанщині, учасник Першого зимового походу у рядах кінного полку Чорних Запоріжців. У міжвоєнних роках у Галичині та на еміграції в Австрії і Канаді був “видатним актором та режисером”.

РЕМБОЛОВИЧ Іван Семенович (28.01.1897, м. Городня, тепер Чернігівської обл. – 8.09.1950, Станіслав, тепер Івано-Франківськ). Отаман півсотні Вільного козацтва (поч. 1918), начальник зв’язку 1-ї Запорозької дивізії, Запорозької групи (05.1919), штабу Дієвої армії УНР (4.08.1920), командир ударної частини УПА Юрка Тютюнника (5.11.1921), командир саперного куреня дивізії “Галичина” (1.12.1943 – 1.07.1944); звання – підполковник Армії УНР, сотник дивізії “Галичина”.
Учасник битви під Бродами у липні 1944 р., під час якої був тяжко поранений, внаслідок чого втратив ногу. У 1944 – 1949 рр. – у підпіллі ОУН. 15 травня 1950 р. засуджений до розстрілу.
Іменем Івана Ремболовича названо вулицю в м. Івано-Франківську.

ДЯЧЕНКО Петро Гаврилович (30.01.1895, с. Березова Лука, тепер Гадяцького р-ну Полтавської обл. – 23.04.1965, Філадельфія, США). Командир кінного полку Чорних запорожців (27.06.1919 – 1920), командир 3-ї Окремої кінної бригади Запорозької групи (лютий 1920), командир Окремої української протитанкової бригади “Вільна Україна” (22.02.1945), командир 2-ї Української дивізії УНА (7.03.1945), звання – полковник Армії УНР (23.06.1920), генерал-поручник УНР (після 1.02.1961).
Лицар Залізного хреста, Хре­ста Симона Петлюри та Воєнного хреста. Автор спогадів. Похований на Українському православному цвинтарі у Бавнд-Бруці.

Роман КОВАЛЬ, “Незборима нація”



Дякую генпрокуророві, але…

14 грудня 2016 р. Генеральний прокурор України Юрій Луценко на своїй сторінці у Фейсбуці повідомив:Найкращий подарунок на день народження. Саме сьогодні виконано зобов’язання, яке я собі встановив у камері Лук’янівської в’язниці, де тримали перед стратою багатьох холодноярців. Тож сьогодні за поданням Київського обласного прокурора суд реабілітував останніх із засуджених радянською владою до розстрілу отаманів Холодного Яру – І. Грисюка-Гайового, М. Куценка, Г. Олійника, І. Мельниченка, П. Олійника, М. Забудського, П. Троценка, П. Савенка, К. Ніколаєнка, Г. Галущенка. Суд встановив, що обвинувачення, яке сформульоване у вироку трибуналу, вказує на те, що холодноярці засуджені за боротьбу, в тому числі і збройну, проти радянської влади, за прагнення створення незалежної Української держави, за участь у збройних загонах УНР та інші дії, які стверджують їх участь у боротьбі за незалежність України. Відтак, керуючись Конституцією і законами Української держави, всі наші герої Холодного Яру – реабілітовані. Тепер гасло холодноярців звучатиме ще впевненіше: “Слава Україні!”
Дякую Генеральному прокуророві України за реабілітацію козаків-повстанців!
Водночас звертаю увагу, що серед названих осіб немає жодного холодноярця. А в повстанні 9 лютого 1923 р. в Лук’янівській в’язниці з названих осіб взяли участь лише троє – Іван Гайовий-Грисюк, Михайло Куценко та Григорій Олійник (усі загинули). Але тривогу викликають не помилки генпрокурора, а його заява про те, що реабілітовано “останніх із засуджених радянською владою до розстрілу отаманів Холодного Яру”.
Тобто всі вже реабілітовані, добру справу зроблено і далі про це можна забути?
Але ж це не так!
Нереабілітованими залишаються ще багато учасників повстання в Лук’янівській в’язниці, серед них і холодноярський отаман Сергій Сергійович Захаров та визначні діячі Визвольного руху з Галичини, які організовували українське підпілля в Києві і на Київщині, – січові стрільці Микола Іванович Опока та Михайло Семенович Турок (статті про них є у Вікіпедії), які загинули поруч із холодноярцями, а також інші особи (всього під час повстання в Лук’янівській в’язниці 9 лютого 1923 р. загинуло 38 осіб).
Нагадую, що 18 жовтня 2016 р. Колегія суддів палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду Київської області реабілітувала холодноярських отаманів Ларіона Загороднього, Мефодія Голика-Залізняка, Дениса Гупала, Юрія Дроботківського, козаків Олексія Добровольського, Тимоша Компанійця, Івана Ляшенка, Василя Ткаченка, члена Холодноярського повстанкому Григорія Яковенка і полковника Костянтина Здобудь-Волю (Блоху).
14 грудня 2016 р. реабілітовано  десятьох козаків та отаманів Київщини: Івана Андрійовича Грисюка-Гайового, Михайла Семеновича Куценка, Григорія Андрійовича Олійника, Платона Степановича Олійника, Мирона Кузьмовича Забудського, Петра Павловича Троценка, Петра Тимофійовича Савенка, Калістрата Дмитровича Ніколаєнка (справжнє його прізвище Миколаєнко), Григорія Галущенка та І. Мельниченка (насправді Гната Івановича, псевдо “Твердак”). Цих хлопців засудили 29 січня 1923 року.
У той день Надзвичайна сесія Військового відділу Київського губернського ревтрибуналу (голова Лев Іванов, члени Міхєєнко і Валерій Горожанин, секретар Михайло Фріновський) інкримінувала їм створення “повстанської організації з метою підняття збройного повстання проти Радвлади на користь УНР”. Ревтрибунал визнав усіх винними. Усі обвинувачені були українцями.
Оцих хлопців 14 грудня 2016 р. реабілітовано. Чудова новина! Але чому забули про Трохима Степановича Андраша, Василя Кузьмовича Забудського, Григорія Павловича Ромашка,  засуджених у тій же справі і в той же день – 29 січня 1923 року?
Отже, вельмишановний Юрію Віталійовичу, дякуємо Вам, але закликаємо не припиняти справу, адже десятки тисяч борців за волю України залишаються нереабілітованими. Проконсультуватися можна у працівників Галузевого державного архіву СБУ. Якщо буде потреба, то і я завжди готовий прийти на допомогу.

З повагою
Роман КОВАЛЬ, президент Історичного клубу “Холодний Яр”,
академік Академії наук вищої освіти України (історичне відділення)



Газета за січень 2017 р. у форматі *.pdf

Газета за січень 2017 р. у форматі *.pdf




Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ