| Передплата |
Untitled Document
“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.
Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.
|
|
| Серпень 2007 |
> Розступіться, козацтво йде!
> ЮВІЛЕЇ І ДАТИ. СЕРПЕНЬ
> Володимирові Чучупаці – 80 років!
> Трагедія української родини Смуків
> Через 70 років дочка впізнала батька
> Відважний гармаш із Дрогобича
> Чун-вай-пфу (“Мая – Україна!”)
> “Весела абетка” – для батьків і дітей
> Нова книга
> “Листи, листи...“
| Розступіться, козацтво йде! |
Відбулися перші доекранні перегляди фільму “Богдан-Зіновій Хмельницький”
відомого українського режисера Миколи Мащенка.
Сім років знімалася ця кіноепопея на кіностудії ім. Олександра Довженка
(сценарій Андрія Яремчука і Миколи Мащенка). І ось тепер, коли, попри численні
перешкоди, роботу завершено, постала проблема прокатної долі цього фільму,
який міг би викликати у світі великий інтерес до України.
Причина нелегкої долі кінокартини “Богдан-Зіновій Хмельницький” полягає,
на мій погляд, у тому, що українців у ній зображено людьми красивими, гордими,
безмірно хоробрими і войовничими, які радіють війні й сумують, коли справа
йде до миру. Полковники та гетьман – збіса гарні козарлюги, дотепні, небідні,
ходять у вишуканих кармазинах, зброя їхня – це витвір мистецтва.
Оце і не до шмиги, як на мене, володарям “українського телебачення” та
“українського кінопрокату”, які не поспішають випустити фільм на широкий
екран. Якби режисер зобразив козаків безголовими пияками, одягненими в
задрипані сіряки, з осоловілими очима, з кислою капустою на вусах, то прокат
був би широкий і гучний!
Микола Мащенко із симпатією показав і татарських воєначальників, зокрема
Іслам-Гірея (актор Білял Білялов), хоч, врешті, знову вигулькнула традиційна
“татарська зрада”. І все ж сучасне покоління кримських татар образ на режисера,
мені здається, не триматиме. А от полякам цей фільм дивитися буде боляче.
Бо більшість їхніх представників викликають негативні почуття. Зокрема,
польський король Ян Казимир входить у нашу свідомість підступним неврастеніком,
для якого брехня – постійний супутник життя. Навіть його героїчні зусилля
зупинити втечу свого війська – комічно-театральні. Симпатії у глядача він
не знайде, хоча чоловік він не дурний і не позбавлений шарму.
А ось польський воєначальник Ярема Вишневецький (актор Сергій Джигурда)
–повний елегантності істерик, епілептик, нарваний і до безтями хоробрий
воїн, криваво-вишуканий естет, нечувано жорстокий до братів своїх – православних
українців. Він, до речі, не мав жодної краплини польської крові. Походив
з роду легендарного Дмитра Вишневецького. А матір’ю його була визначна
українка – Раїна Вишневецька, двоюрідна сестра київського митрополита Петра
Могили, волоха за національністю.
До слова, не всіх українських діячів у фільмі зображено із симпатією.
Івана Виговського, наприклад, виведено як хабарника і таємного інформатора
Москви, а Тимоша Хмельницького – нишпоркою, що тільки й винюхує запахи
зради облесниці Олени, батькової коханки-дружини. Серце моє з такими версіями
примиритися не може. Все ж таки Виговський і Тиміш – великі вої і полководці.
У фільмі на це навіть натяку немає. Але більшість образів висвітлено переконливо.
Заімпонувала й змістовність діалогів. Розмови не менш цікаві, ніж батальні
сцени. Мова героїв часом афористична (“Смерть сама знайде винного”, “У
нас немає часу на поразку”, “Не знайшов собі сенсу у боротьбі, знайду у
смерті”, “Будемо ще лютіші в помсті, ніж у боротьбі за свободу”, “Ці межі
занадто малі для мого великого народу”).
Більшість сцен фільму природні, глядач вірить, що саме так воно і було
–хоча фільм художній. Зокрема, вигаданою є сцена в кобзарській майстерні,
куди заявляється Ярема Вишневецький, який був поклявся, що голос бандури,
яка для нього стала символом непокірної України, більше не лунатиме ніколи.
Люта помста бандурникам вражає. До слова, в цій сцені задіяні реальні кобзарі
– Степан Кабан (уже покійний), Віктор Лісовол, Ярослав Чорногуз, Василь
Онищук, Сашко Кіт і Тарас Силенко, який виконує історичну козацьку пісню
“Ой крикнула лебедонька”. А головну роль – Богдана Хмельницького –могутньо
зіграв Володимир Абазопуло, актор театру ім. Івана Франка. Режисерові
цього театру Богданові Ступці важко буде це пробачити йому...
Якщо внаслідок виборів буде сформовано новий уряд і віце-прем’єром
з гуманітарних питань нарешті стане людина козацького духу, герої Хмельниччини
зможуть вийти в широкий світ, завітати до Криму, Польщі, Московії, Туреччини,
перескочити океан і здобути для українського народу башловку у вигляді
Оскару, принаймні викликати захоплення у глядача та відіграти помітну роль
у вихованні українського громадянства на героїчних прикладах служіння нашій
Батьківщини.
Розступіться, чиновники, козацтво йде!
Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”
м. Київ |
| ЮВІЛЕЇ І ДАТИ. СЕРПЕНЬ |
1 серпня 1889 р. народився Петро САМУТІН, генерал-хорунжий Армії УНР.
1 серпня 1913 р. померла Леся УКРАЇНКА 1 серпня 1914 р. Німеччина оголосила
війну Росії. 1 серпня 1914 р. у Львові постала Головна українська
рада. 1 серпня 1960 р. помер Петро ФІЛОНЕНКО, начальник 9-го повстанського
району Волинської групи, учасник Другого зимового походу, полковник Армії
УНР. 3 серпня 1651 р. польські війська під проводом Яна РАДЗИВІЛЛА
нищать Київ.
4 серпня 1687 р. Гетьманом України обрано Івана МАЗЕПУ.
4 серпня 1914 р. у Львові створено Союз визволення України. 4
серпня 1919 р. загинув Дмитро ВІТОВСЬКИЙ, перший головнокомандувач УГА
і Військовий міністр ЗУНР.
4 серпня 1968 р. помер Олександр ЗАГРОДСЬКИЙ, командир 2-ї Волинської
дивізії, генерал-полковник Армії УНР.
5 серпня 1899 р. народився письменник Борис АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ.
5 серпня 1940 р. помер історик Дмитро ЯВОРНИЦЬКИЙ, 6 серпня 1657 р. помер
Гетьман України Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ. 7 серпня 1897 р. народився Леонід
МОСЕНДЗ, старшина Армії УНР, письменник, член Легії українських націоналістів.
8 серпня 1819 р. народився український письменник Пантелеймон КУЛІШ.
8 серпня 1919 р. загинув Дмитро СОКОЛОВСЬКИЙ, повстанський отаман.
9 серпня 1792 р. запорожці висадилися на Кубань.
9 серпня 1849 р. у Північній Буковині скасовано кріпосне право.
9 серпня 1919 р. галицькі й наддніпрянські війська відбивають у більшовиків
Жмеринку.
10 серпня 1648 р. Богдан Хмельницький перемагає поляків під Пилявцями
на Поділлі.
10 серпня 1680 р. помер запорозький кошовий Іван СІРКО.
11 серпня 1942 р. помер Костянтин ЛІНСЬКИЙ, кубанський бандурист.
12 серпня 1107 р. київські князі розбивають половців під Лубнами.
12 серпня 1919 р. українські війська визволили від більшовиків Вінницю.
12 серпня 1925 р. помер поет Володимир САМІЙЛЕНКО. 14 серпня
1921 р. загинув Марко ШЛЯХОВИЙ-КАРМЕЛЮК, отаман 2-ї Київської селянської
повстанської дивізії.
14 серпня 1968 р. помер Данило ЛИМАРЕНКО, організатор Вільного козацтва,
повстанський отаман Добровеличківської волості, підполковник Армії УНР.
15 серпня 1649 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ перемагає поляків під Зборовим.
16 серпня 1884 р. народився Ісак МАЗЕПА, голова уряду УНР.
17 серпня 1245 р. король Данило ГАЛИЦЬКИЙ розбиває мадярів.
17 серпня 1772 р. Галичину прилучено до Австрії. 17 серпня 1897
р. народився Адріян МАРУЩЕНКО-БОГДАНІВСЬКИЙ, начальник штабу 2-ї бригади
Окремої кінної дивізії Армії УНР, підполковник Армії УНР. 19 серпня
1945 р. загинув письменник та лікар УПА Юрій ЛИПА.
20 серпня 1965 р. помер Тихін СТРОКУН, кубанський бандурист.
20 серпня 1979 р. помер Микита МАНДРИКА, поет, член Центральної Ради, радник
українського посольства на Кубані та в Туреччині, представник кубанського
уряду в Японії та на Далекому Сході.
21 серпня 1627 р. видано “Лексикон” Памви БЕРИНДИ – перший словник
української мови.
21 серпня 1925 р. помер поет Осип МАКОВЕЙ.
23 серпня 1870 р. народився Володимир СІКЕВИЧ, командир 3-го Гайдамацького
полку, посол уряду УНР в Угорщині, генерал-хорунжий Армії УНР. 24
серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Акт про державну незалежність.
26 серпня 1757 р. у Чигирині обрано Гетьманом України Івана ВИГОВСЬКОГО.
27 серпня 1856 р. прийшов у світ Іван ФРАНКО.
27 серпня 1920 р. створено Українську військову організацію (УВО).
28 серпня 1575 р. народилася Єлизавета ГУЛЕВИЧІВНА, одна із засновниць
Київського братства, монастиря і школи при ньому, яка перетворилася на
Києво-Могилянську академію.
28 серпня 1819 р. народився Іван ПОПКО, кубанський етнограф, історик.
28 серпня 1922 р. у Києві москалі розстріляли членів “Козачої ради”, серед
них сотника Лозовика, Михайла Гудимовича, Настю Гудимович, Івана Тарасенка,
Марію Тарасенко, Коломійця (всього 82 особи).
30 серпня 1673 р. – великий похід Івана Сірка на Крим. 30 серпня
1883 р. народився Дмитро ДОНЦОВ, ідеолог українського націоналізму.
30 – 31 серпня 1903 р. у Полтаві відкрито пам’ятник Івану КОТЛЯРЕВСЬКОМУ. |
| Володимирові Чучупаці – 80 років! |
Знаю Володимира Дем’яновича вже 10 років. Так сталося, що весь цей
час він ніби був на другому плані, адже першість вела його старша сестра
– Лідія Чучупак. Та ось торік, на 92-му році життя, Лідія Петрівна відійшла
на Божі Луки і пан Володимир, що як і його батько, весь час був у родині
молодшим, раптом став старійшиною повстанського роду.
Батько ювіляра – Дем’ян Степанович – єдиний з п’яти братів Чучупаків,
який вижив у вирі кривавої боротьби і жахливих репресій, що впали на його
рід, його село, всю Україну. Він єдиний зі Степановичів, хто пустив чоловічу
гілочку Чучупаківського роду. Сина назвав Володимиром.
Володимир Дем’янович народив сина Сергія, а той пустив у світ козакувати
ще одного хлопця – Владислава. Отак і збереглося це знамените повстанське
прізвище – Чучупак, яке в добу революції шанобливо промовляли люди і, як
чорт ладану, боялись нелюди.
Володимир Дем’янович – чиста, сором’язлива і делікатна людина, кришталево
чесна, непідкупна і принципова. Вони всі такі, старі Чучупаки. А от як
сказати щось, то пана Володимира треба тягнути за язик. Не любить він цю
справу – говорити. Краще намалює щось (а художник він неабиякий), чи заграє
на баяні в родинному колі.
Він ніколи своїми успіхами не похвалиться, про подвиги дядьків, діда
Степана, бабусі Оксани та батька розповідати не буде. Тому що своїх не
прийнято хвалити. За козацькою традицією слово добре краще сказати про
інших, – якщо вони на те заслуговують!
Добряча він людина, Володимир Чучупак! Як гарно, що він з нами пробуває!
Зичимо Вам, дорогий пане Володимире, довгих та щасливих літ, бажаємо
дочекатися того дня, коли українська правда восторжествує, коли справедливість
знайде дорогу нарешті й до Вашої хати, до Вашого роду-родини, коли держава
українська, за яку боролися і полягли Чучупаки, вшанує їх на державному
рівні.
Вічна Їм слава, а Вам – уклін за життя, сповнене честі, за те, що гідно
пронесли скрізь небезпеки своє славне прізвище.
Історичний клуб “Холодний Яр”
Редакція “Незборима нація” |
| Трагедія української родини Смуків |
Хоросниця розкинулась серед мальовничої природи над річкою Вишнею.
Це – моя батьківщина, i я пишаюсь тим, що народилась саме тут. Зростала
в багатодітній селянській родині, i кожен з нас своєю нелегкою долею долучився
до великої трагедії України, про яку лише недавно стало можливим говорити.
А до того майже кожен українець терпляче й мовчки ніс у собі свій таємний
біль, про який ніхто, окрім нього самого, не знав i не згадував. I це не
дивно, адже роки принижень, страху i безсилля, пережиті українським народом
за панування московської імперії, зробили нас аж надто обережними. Також
i я десятки років жила зі своєю таємницею, про яку боялась будь з ким розмовляти.
Але не забула нічого: біль утрат живе в мені і кличе якщо не до помсти,
то бодай до пам’яті.
Мої батьки – Яків та Катерина Смуки – були заможними господарями. Мали
велику, як на ті часи, хату під бляхою, численні господарські будівлі,
фруктовий сад, оточений живою огорожею з акацій, лип, ліщини та інших кущів,
а в саду стояла пасіка. Окрім цього, обробляли 10 га поля, засіваючи житом,
ячменем, вівсом, пшеницею. Працювали з раннього ранку до смерку, але за
свою важку працю були винагороджені сповна: нестатків наша ciм’я, в якій
було восьмеро дітей, не знала ніколи. Батьки дуже любили одне одного, тому
в хаті панував лад і спокій. Я завжди згадую дитинство як найщасливіший
період свого життя; ніхто з нас, дітей, не був обділений ні маминою ласкою,
нi батьківською увагою.
Мій батько, Яків Степанович, закінчив Перемиську гімназію, був розумною
i доброзичливою людиною, щирим українським патріотом. Дбав не лише про
власне господарство, а й про інтереси села, утримуючи кооперативу (при
якій була молочарня), куди селяни могли здавати надлишки продуктів. Тут
же, у приміщенні кооперативи, вирішували господарські й громадські справи,
обговорювали останні новини. Все це не подобалось одному нашому несвідомому
односельцю-перекинчику, який утримував таку ж кооперативу. Оскільки село
було переважно українським (польських та жидівських родин було лише декілька),
то люди до нього йшли неохоче. Заздрячи конкурентові, він прозвав батькову
кооперативу “Самостійною Україною” i неодноразово погрожував її спалити.
I справді 1930 року, коли польський окупаційний уряд розпочав супроти українців
політику пацифікацій, він, відчуваючи, що лишиться безкарним, здійснив
погрозу: облив вночі будинок нафтою i підпалив. Вогонь перекинувся на хату,
стодолу, стайню... Так згоріло усе наше майно. Але люди не залишили батька
в біді: кожен допомагав, чим міг, отож незабаром на нашому обійсті поставили
нові будівлі.
Село в той час жило бурхливим національним життям. Молодь, згуртована
довкола читальні “IIpocвiта”, ставила українські вистави, влаштовувала
фестини. Гучно відзначались національні свята. Активну участь у цих акціях
брали мої старші брати Роман та Василь. Не знаю, чи були вони членами ОУН,
але пішли саме тим шляхом, який вказала українському народові ОУН – на
боротьбу за самостійну державу.
Першим зброю до рук взяв найстарший з-поміж нас – брат Роман (1921
р. н.), вступивши з Божого батьківського благословення в лави української
дивізії “Галичина”. Хоч воював він у складі чужої армії, та мета була щирою
i благородною – вибороти для свого народу власну державу. На жаль, розгром
дивізії під Бродами перекреслив сподівання. Роман потрапив у полон, пережив
yci страхіття сталінських таборів i лише в 1954-му, після смерті “батька
народів”, був випущений на волю.
Брат Василь (1923 р. н.) також мріяв стати дивізійником, та в час набору
до дивізії важко захворів, тож не зміг здійснити своє бажання. Проте він
не міг склавши руки дивитись, як з кожним днем все ближче насувалась повторна
большевицька навала: переживання за долю батьківщини покликали юнака в
ліс. У лавах повстанців, прибравши псевдо “Черемха”, проходив вишкіл,
готуючись до кривавої боротьби з червоним окупантом.
Події Другої cвітової війни не принесли бажаних змін: польську окупацію
замінила радянська, а потім німецька, а життя українців не полегшувалось.
Село мовчки терпіло непосильні контингенти, мобілізацію до війська, вивіз
робочої сили до Німеччини. Далеко за межами рідної землі опинився брат
Іван (1927 р. н.), заробляючи на хліб у німецького бауера.
Аж ось настав 1944 pік, принісши чергове “визволення”, якого ніколи
не забути. Цього разу “визволителів” вже ніхто не зустрічав з квітами,
тож встановлення радянської влади розпочалось з терору. Нашу родину одною
з перших було зараховано до розряду “куркульських” та націоналістичних,
тобто таких, що призначені на вивіз. Спокою не було ні вдень, ні вночі.
То батька, то маму викликали в НКВД, розпитуючи про синів Романа та Василя,
брутально лаючись, вимагали розповісти, де вони. Наскакували з обшуками,
стріляли в сіно та солому, думаючи, що там переховуються бандерівці. А
1 грудня 1944 року, під час чергового обшуку, підпалили наше обійстя. Стодола,
наповнена сіном i збіжжям, спалахнула, мов свічка. Так вдруге згоріло усе
наше майно. Дивом уціліла лише будівля батькової кооперативи, прозвана
“Самостійною Україною”, хоч вона й зайнялась з ycix боків, як i решта будівель,
але потім сама по собі згасла. Вбачаючи в цьому небесне знамення, мати
часто повторювалa: “Діти, де б ми не були і що б з нами не сталось, пам’ятайте:
ми ще матимемо свою незалежну державу. Український народ уціліє так само,
як уціліла у вогні наша “Самостійна Україна”!
З того часу нас розкидали по різних родинах. Ми до цього часу вдячні
тим людям за наданий притулок. Мати з маленькою Віточкою переховувались
у сусідки, нині вже покійної Катерини Веселівської (її дочка Софія також
дуже нам допомагала), а батько – у родині Рабіїв. Решта нас, дітей, переховувались
у ciм’ях Заболоцьких, Малеців, Олексівих, Барабихи, Смуків та інших. Час
від часу ми забігали до матері, щоб побачитись з нею, притулитись, попеститись.
А напередодні польського Різдва, 24 грудня 1944 року, ми усі зібрались
у Катерини Веселівської. Довго сиділи разом, ніби передчуваючи, що це вже
востаннє...
Так i сталось: цієї ночі з села було вивезено багато родин, у тому
числі й матір з шестирічною Вітою та шістнадцятирічним Степаном. Батька
не забрали лише випадково, i наступного дня він сам зголосився на виїзд,
бо далі переховуватись не було сенсу. Сумним було i наше прощання: батько
не міг стримати сліз, адже залишав нас на Божу ласку. Ми також гірко ридали.
Я на той час мала 13 років, Антон –11, а Гануся – 8. Батько говорив: “Вибачте
діти, що покидаю вас. Ви тут, серед своїх, дасть Бог, не пропадете, а я
мушу йти за мамою, бо вона з дітьми пропаде на чужині. Та й не вдасться
мені довго переховуватись – все одно знайдуть і вивезуть, тож краще бути
разом з мамою...” Гірко плачучи, ми погодились, маючи надію на Василя,
який зрідка навідувався у село, коли перебував поблизу. А на станції Рудки
висланців уже очікували вагони...
Залишившись без будь-якої батьківської опіки, нас, троє малих фактично
сиріт, i далі переховували в чужих родинах. Постійно перебували в небезпеці,
що хтось із недоброзичливців покаже на нас пальцем, як на дітей “ворога
народу”. I тоді... ні, не до батьків на заслання, а у виправну колонію.
Але Бог добрий i охоронив нас. Забрав нас до себе молодший батьків
брат Євстахій, у якого в той час було вже п’ятеро своїх дітей (а незабаром
родилось ще четверо). Жили бідно, але, як відомо, душевна доброта і щедрість
не вимірюються багатством. Стрийко й стрийна, будучи надзвичайно релігійними
людьми, пригорнули нас, наче рідних. Повертаючись із роботи, стрийко приносив
нехитрі ласощі i ділив між нами порівну, нікого не вирізняючи. Більше
того, бажаючи вберегти братових дітей від гіркої долі, яка неминуче мала
спіткати дітей “ворога народу”, він, на свій страх і ризик, давши хабаря
якомусь урядовцеві, вписав нас до свого паспорта, – ніби як дітей від “першої”
жінки. Так стала я Ольгою Євстахіївною. Євстахійовичами стали й молодші
Антон та Ганна. І хоч у селі люди знали, що ми – діти Якова, але ніхто
не видав.
Зрідка, якщо перебував десь недалеко, до стрийкової хати забігав наш
старший брат Василь. Аж ocь восени 1945 року в село прилинула сумна звістка:
вояк УПА “Черемха” загинув у нерівному бою з енкаведистами біля села Дидятичі
під Судовою Вишнею. Я, брат Антін та стрийна Христина, яка була вагітна
шостою дитиною, кинувши на фіру нашвидкоруч зроблену стрийком труну, поїхали
ховати нашого Василька (стрийко не міг ризикувати, бо також брав участь
у Визвольному русі, а крім того, на руках – восьмеро малих дітей, cвoїx
і братових).
У Дидятичах люди нас попередили, що біля тіла Василя енкаведисти влаштували
засідку, тож треба зачекати. Стояла тепла погожа осінь, але для нас це
були невеселі дні. Засідку зняли лише наступного тижня. Священика кликати
не було як, плакати не було часу. Озираючись та лякаючись найменшого шереху,
ми з допомогою добрих людей там же, на узліссі, викопали могилу, поклали
напіврозкладене тіло (Василь загинув 30 вересня – ховали 10 жовтня) у труну
і, засипавши землею, швиденько від’їхали. Невдовзі стрийна народила хлопчика,
якого назвали Васильком – на честь загиблого повстанця Василя Смука.
На Зелені свята 1946 року ми вирішили відвідати його могилу, але вже
здалеку з жахом помітили, що вона розрита. Не наважуючись підійти ближче,
ми вирішили, що енкаведисти сплюндрували поховання, i з плачем повернулись
додому. А в серці ще жила надія, що колись зможемо перепоховати його, як
належиться, на цвинтарі (з цією метою стрийко зробив другу міцну дубову
труну, щоб не швидко зігнила). Але згодом з’ясувалося, що це повстанці
викопали тіло свого побратима i перенесли на сільський цвинтар, де разом
зі ще одним полеглим вояком УПА поховали у могилу січових стрільців. Там,
у Дидятичах, вони спочивають і понині.
Василько. 3 такою теплотою згадую його. Не цікавили його танці чи якісь
інші розваги. Він кохався у книжках, зачитувався “Кобзарем”, “Історією
України” ... Я потайки брала його книги, бо він не дозволяв: мовляв, мале,
може щось бовкнути кому не треба. Був закоханий у дівчину, яка, на жаль,
трагічно загинула. Гаряче любив свою Батьківщину та свій народ i мріяв
про його волю. За неї й він пішов боротись зі зброєю в руках. Одного
разу був схоплений енкаведистами, але дивом вирвався з їхніх пазурів, зіскочивши
на ходу поїзда. Але доля невблаганна...
Отак ми і жили: страх, голод, воші, туберкульоз – всього довелось витерпіти.
Як стала я підростати, мною з якихось причин, розпитуючи людей, почав цікавитись
дільничий міліціонер. Перелякавшись, що відкриється підробка документів,
стрийко відправив мене до свого брата в село Тулиголови. Там я заробляла
на хліб, миючи у школі підлоги. У неповних сімнадцять років поїхала до
Львова, працювала на будівництві (возила тачками цеглу, глину). 1950
року стрийко Євстахій влаштував мене на залізницю колійовцем. Було дуже
важко, але я не жалілась, адже кожен з нас самотужки ставав на ноги. Пам’
ятаю, я була навіть горда, що можу сама себе утримувати. На зароблені гроші
купувала харчі й одяг молодшим братові та сестричці, а також висилала посилки
Матері.
Батьки були вивезені в Архангельську область (Вілєтьгодський район,
Паламош-лісопункт). Перший рік важко бідували, але оскільки ні батько,
нi матір не цурались найчорнішої роботи, то вже мали з чого жити.
Спочатку я висилала їм посилки з продуктами, а потім – вже з насінням,
щоб мали що садити. Батьки допомагали навіть синові Роману, який карався
у Норильську. Та туга за Батьківщиною звела їх передчасно зі світу:
батько помер 1949 року, а мати – у 1952-му. Нині вже навіть могил їхніх
немає – на місці цвинтаря виросли міські будови. Пам’яттю про них була
протягом років лише грудочка землі, яку, повернувшись 1954 року із заслання,
привезла шістнадцятирічна Вікторія.
Наше родинне обійстя в Хоросниці так i не дочекалось своїх господарів.
Усі ці роки воно стояло пусткою i заростало бур’янами, але ніхто так i
не зважився побудуватись на цьому місці.
Розлетілись ми, діти, по світі. 1968 року помер у Філадельфії, так
i не знайшовши бажаної долі, брат Іван. Брат Степан, повернувшись із заслання,
осів у Криму. З підірваним здоров’ям доживав свого віку. Помер у 1996 році.
Немічним уже став найстарший Роман – колишній дивізійник, в’язень Норильських
таборів. Та й решта всі ми – на схилі літ. Але бережемо пам’ять про пережите.
I радіємо, що здійснилась мрія багатьох поколінь українців –
Самостійна Українська держава таки повстала!
1995 року на місці батьківського обійстя у Хоросниці сільські патріоти
насипали символічну могилу на честь полеглих героїв. На меморіальній дошці
увічнено імена хоросницьких повстанців: Василь Смук-“Черемха”, Євстахій
Вус-“Граб”, Антон Малець-“Муха”, Василь Кузьм’як-“Тихий”. Під дошку покладено
урну із землею з могили Василя Смука в Дидятичах. Кожного року хоросничани
вшановують тут пам’ять cвoїx земляків. Шкода, що нема нині наших батьків
–
Якова й Катерини Смуків, – їм би було приємно. Жаль, що нема вже нашого
другого батька – стрийка Євстахія Смука, – помер у далекому 1975-му. Але
є ми – їхні нащадки, i є Україна – вільна i незалежна! І віримо, що назавжди.
Ольга Євстахіївна (Яківна) БУРОВА (СМУК),
1931 р. н.
с. Хоросниця Мостиського р-ну на Львівщині |
| Через 70 років дочка впізнала батька |
Добрий день, шановний пане Романе! Пише до Вас пенсіонерка із с. Мельники
Чигиринського району Черкаської області Ганна Харитонівна Токовенко. Моя
дочка була на презентації Вашої книжки “Коли кулі співали” і купила її.
Я із задоволенням почала читати книгу, так як мій батько, Холод Харитон
Максимович, теж був у лісі з отаманом Василем Чучупакою. І раптом на 430
сторінці я побачила прізвище свого батька, якого в 1936 році “забрали”,
і про його долю нічого не відомо. В моїй душі все перевернулося... А на
фотографії учасників “Просвіти” с. Мельники я впізнала свого батька. І
все моє дитинство ожило – як у кіно.
Що про батька знаю, хочу написати Вам. Харитон Максимович Холод, 1902
р. н., жив у бідній сім’ї, в центрі села. Був у лісі в полку отамана Чучупака
Василя Степановича. Про це він нам, дітям, не розказував ніколи, мабуть,
боявся, що з нами може бути щось погане. Про це ми взнали, як батька забрали
9 червня 1936 року, навіть багато пізніше, коли підросли. Мама нам розповіла.
Вона сказала, що разом з батьком забрали з Левади (це куток так називається)
Мефодія Шевченка, Якима Деркача, Юхима Деркача, Івана Губенка, Данила Швая.
Мені тоді йшов 12 рік.
Мама моя, Ярина Максимівна Холод, 1904 р. н., розказувала, що батько
відповідав за безпеку загону. Мама (тоді ще дівчина) з сім’єю жила в Чучупаківському
яру. Батько мами, мій дід, Бразолій Максим Олексійович, був заможним: мав
пару волів, коня, корову, вівці. То через кожні 2 – 3 дня мій батько, тоді
ще парубок, приходив до Максима Олексійовича домовитися, на яку годину
буде вечеря. Тоді приходили хлопці з лісу. Приймали їх гостинно.
Вечеряли, чим Бог послав. Гайдамаки були виховані, вели себе ввічливо,
не крали, не лаялися. Поїдять, подякують і підуть. Я так думаю, що дід
їм сам пропонував вечеряти, бо вони нічого не вимагали.
Мама моя в сім’ї була найменша. Як гайдамаки приходили до них, то вона
їм зливала воду на руки і подавала рушник. А парубок Харитон казав, що
жениться на ній. Так воно і вийшло.
Коли вбили отамана Чучупака, то всі ті, що були з ним у лісі, дуже
сумували, бо він був хорошим отаманом і гарною людиною. Мама мені розповідала,
що в лісі з Чучупакою було багато мельничан, я знаю тільки Івана Пилиповича
Головка.
Як батько був парубком, то коли було весілля в селі, то його брали
за боярина. Тоді був такий звичай – перекидати воза з молодими. То хлопці
знали – якщо візьмуть Харитона, скрізь буде порядок і воза він не дозволить
перекинути.
Батька я пам’ятаю дуже добре. Коли на одній з фотографій у Вашій книжці,
пане Романе, його впізнала, то плакала і не могла заснути, адже через 70
років я побачила рідну людину, про долю якої ми геть не знаємо нічого.
Ми росли без батька. Було дуже велике горе і бідність, бо моя мама осталася
з 5 дітьми сама. Її не раз забирали у “холодну” за несплату податків, а
вона тій “власті” казала: “Заберіть мене в тюрму, а дітей – в інтернат.
В мене немає чим платити!”
Податків тоді було більше, ніж грошей, які можна було заробить.
Нас росло три сестри і два брати. За батьком ми всі дуже плакали, бо
він був дуже добрим і гарним батьком. Його фотографій не залишилось, бо
у війну німці спалили хату і все згоріло разом з нею. Це було якраз тоді,
коли мене забрали до Німеччини – 23 червня 1943 року.
Я Вам, пане Романе, дуже дякую за те, що у свої 82 роки я побачила
рідну мені людину. Дай Вам Бог здоров’я і сили за те, що Ви робите добру
справу.
З повагою Ганна Харитонівна ТОКОВЕНКО-ХОЛОД, 1924 р. н., с.
Мельники Черкаської обл. |
| Відважний гармаш із Дрогобича |
Під одним із кам’яних надгробків на вулиці Михайла Грушевського у Дрогобичі
упокоївся Григорій Сенечко (1892 – 1968). На жаль, нині тільки рідня достеменно
знає, ким він був.
Родинне коріння Сенечків знаходиться в с. Дроздовичах на Старосамбірщині.
Батьки Григорія володіли значними земельними угіддями і мали можливість
дати добру освіту вісьмом синам і доньці. Один із синів став священиком,
інший –фінансистом, третій – адвокатом, послом до Польського сейму. Були
й два ковалі. Один із синів загинув у період існування ЗУНР.
Після закінчення Перемиської гімназії та однорічної офіцерської школи
Григорій служив ад’ютантом Франца-Фердинанда, сина самого цісаря Франца-Йосифа.
Коли з проголошенням 1 листопада 1918 р. Західно-Української Народної
Республіки скупе осіннє сонце провістило для галичан початок державної
весни, поручник Григорій Сенечко негайно прибув до Перемишля, ввійшовши
до військової команди оборони міста. Вона володіла заледве двомастами вояків,
та й то переважно гімназистами старших класів. Сотник УГА Теодор Гоза у
третьому тому збірника “Українська Галицька Армія” зазначав, що “при зайняттю
(Перемишля) відзначилися рішучістю, холоднокровністю і проворністю передовсім
пор. Гриць Сенечко, чет. Ст. Ривак, д-р Станько та чет. Ол. Богачевський”.
Невдовзі Гриць Сенечко став членом Військової ради, яка керувала захистом
міста від польських військ. На жаль, гостро бракувало й вишколених та загартованих
оборонців, військової амуніції, а передовсім зброї та набоїв, відтак 10
листопада Перемишль опинився у ворожих руках.
Частини УГА відійшли у східному напрямку, на правий берег р. Сян. Тепер
артилерійському поручникові випало виявити себе на Хирівському фронті.
Ось як згадує про нього Степан Венгринович у книзі “Щоденник хорунжого
УГА” (Австралія, Мельборн, 1998): “Я подивляв команданта нашої ґрупи Сенечка,
який зі заложеними в кишені руками проходжувався перед дулами гармат (дула
гавбіц спрямовані понад хату в гору) і на підставі звідомлень обсерватора
щось скоро додавав-відіймав, а потім звучала різка, ще австрійська команда:
– Дістанс… Зайте… Темпірунґ… Сальва.
Хлопці гляділи на нього й не важились своїх місць покидати. Довкола
хати, на дорозі – в городі, всюди ями на 3 до 4 метрів ширини, три рази
пірвало нам телефонічні дроти, мусіли переривати стріляння і слати телефоніста,
щоби направив. І знову йшла команда за командою, хлопці звивались коло
гармат і дальше йшла сальва за сальвою… За нинішній день артилєрії належиться
велике признання, бо ні один не відійшов від гармати, кожний робив свою
службу”.
Мужність і відвага Григорія Сенечка були оцінені командуванням УГА.
Першого березня 1919 р. поручника підвищили до звання сотника. На жаль,
подальший шлях був болісним відступом до Збруча. Поступово, у впертих боях
із ворогом, залишилася позаду й ця рубіжна річка. Відважний гармаш на посаді
офіцера з особливих доручень опинився на Великій Україні.
Про деякі епізоди й події тих драматичних для української державності
років Григорій Сенечко розповів у статті “Роззброєння частин V-го гарматнього
полку селом Великі Луги” (Літопис “Червоної калини”, 1934, ч. 12): “Діялося
в січні 1920 р. біля містечка Чечельник, недалеко колії Жмеринка – Одеса…
На початку 1920 р. Укр. Гал. Армія мала договір з Денікіном про спільні
дії. Тим часом більшовики розбили Денікіна і тоді мусіла відступати
також УГА.
Кінцевий пункт відступу – містечко Чечельник. Дорога пролягала через
село Великі Луги. Відступ був дуже тяжкий. В січні наступила відлига. Мокрий
сніг, дощ, бездоріжжя. До гармат запрягали по 8 – 12 коней… Обози топилися
в болоті. Мучилися страшно і люди, і коні… В такому здеморалізованому стані
частини… проходили біля села Вел. Луги. І тут селяни напали на військових,
роззброїли їх і пограбували все майно в обозах… Сотника Сенечка викликали
в штаб і дали наказ організувати карну експедицію в село, провести слідство
і покарати злочинців. Перш за все рекомендували підпалити кілька хат, щоби
здеморалізувати село. Але взагалі наказали сотникові діяти відповідно до
ситуації “на власну руку”. З цього сотник був задоволений, бо палити селянські
хати вважав недопустимим…
Під селом загін розташувався трикутником… Було дано кілька попередніх
пострілів із гармат, а також кілька черг з машинових крісів понад стріхами
хат. Тоді приїхала з села делегація з поважних селян з учителем місцевої
школи. Вони розповіли, що в селі перебувають зайди, невідомо звідки прибулі…
Вони грабують все і всіх. І власне вони підмовили селян до нападу на військових,
сказали, що “то є англіки”, бо УГА мала австрійську форму, яка була не
відома на тих теренах… Закінчилося все так, що селяни самі знайшли злочинців
і вчинили над ними самосуд на місці”.
Серед інших фактів з недовгої історії УГА була і її вимушена крайніми
труднощами короткотермінова співдія з Червоною армією. В “Деннику начальної
команди Української Галицької Армії (1919 – 1920)” (Літопис “Червоної калини”,
1992, ч.10 – 11) читаємо: “Між командиром ХIV-ї сов. армії і НКЧУГА заключено
16.11. ц. р. слідуючий договір… Протокол підписали від Х1V сов. армії кмдт
тов. Убирович (правильно: Уборевич. – Авт.) і нач штабу тов. Мармузов,
від ЧУГА тов. сотн. Сенечко, тов. поруч. Дикий, тов. Воловодюк”...
Невдовзі обстановка на фронтах змінилася. Договір втратив силу. Нечисленна
ЧУГА, в складі якої перебував сотник, потрапила в полон до поляків. Там
він поневірявся доти, поки про нього не дізналися брати, які, зібравши
гроші, викупили його. Та Григорій не міг сидіти склавши руки. Невдовзі
він увійшов до підпільної УВО, організованої полковником Січових стрільців
Євгеном Коновальцем. Організація скерувала сотника на Волинь для підготовки
і створення своїх груп на цих теренах. Там він під вигаданим прізвищем
Дроздівський (бо походив із с. Дроздович) навмисно вкоренився в осередок
КПЗУ.
Процитую кілька речень із книги Зиновія Книша “Справа Східніх Торгів
у Львові” (Торонто: Срібна Сурма, 1965): “УВО старалася переломити т. зв.
сокальський кордон і створити свої групи на Волині, Поліссі, Підляшші і
Холмщині. Це їй не вдалося, бо визначені до того провідники перейшли до
комуністичного підпілля”. У редакційній зносці зазначено: “Правдоподібно,
мав тут Івахів на думці сотн. Гриця Сенечка, Хомика і Дурбана”...
Задум УВО вдався частково. 1926 року польська поліція викрила й арештувала
галицького підпільника. На судовому процесі у м. Володимирі-Волинському
на лаві підсудних опинилося більше ста чоловік різної політичної орієнтації
та приналежності, майже всі вони були переконані, що борються проти польської
окупації, за українську справу. Після оголошення вироку чимало їх зреклися
комуністичних поглядів і приєдналися до в’язнів-націоналістів. Григорія
Сенечка засудили до десяти років тюремного ув’язнення. З них чотири роки
відбув у сумнозвісній Березі-Картузькій. На волю вийшов 1934 року, очевидно,
за амністією.
Було йому тоді 42 роки. Одні з його бойових побратимів, члени ОУН,
ще перебували за ґратами, інші еміґрували. Найбільш “засвічені” мусили
відійти від активної боротьби. До них належав і Григорій Сенечко. Він осів
у Дрогобичі, бо в місті і в повіті проживали його брати. Одружився з молодшою
на чотирнадцять років Емілією Крайчик. До речі, три її вуйки – Петро Баб’як,
Володимир Здебський і Омелян Крайчик – теж були офіцерами УГА. В сім’ї
Сенечків народилися сини Орест і Юрій. За допомогою братів колишній гармаш
купив крамниці у Дрогобичі й Трускавці та віддався торгівлі. 1935 року
став головою філії купців і промисловців у Дрогобичі.
В його помешканні не раз гостювали колишні вояки Армії УНР та УГА і
чи не найчастіше – о. Степан Венгринович. Вони згадували живих і полеглих,
аналізували поточні реалії, передбачали розвиток подій, палко вірили в
майбутнє воскресіння незалежної Української держави. Свідком її проголошення
стала дружина Григорія – Емілія Сенечко-Крайчик. Вона поділилась зі мною
деякими фактами з біографії свого чоловіка, що стосувалися 1939 – 1941
років. Григорій Сенечко тільки дивом зумів урятуватися з пазурів комуно-російських
катів, прозваних у Галичині “першими совітами”. Часто вечорами його викликали
на багатогодинні й безсонні допити до страшного будинку обласного управління
НКВД на вулиці Стрийській. Закидали й участь в УГА, і боротьбу проти Червоної
армії, і працю на іноземні розвідки, і навіть небажання… вступити в КПЗУ.
Врешті-решт Гриць не витримав довготривалих допитів-знущань, різко рвонув
на грудях сорочку і кинув у вічі слідчому:
“На, стріляй! Думаєш, я боюся? Я це вже пережив!” Припускали, що тим
слідчим був українець з Великої України, бо після цього гострого інциденту
колишньому гармашеві дали спокій.
Після приходу 1944 року “других совітів” Григорія Сенечка вже відкрито
не тривожили, і він, з його ґрунтовним практичним бухгалтерським досвідом,
працював на відповідних посадах у Дрогобицькому обласному комітеті з фізкультури
і спорту, в проектному інституті “Земпроект”, товаристві “Знання”. Звичайно
ж, над ним, як колишнім українським старшиною-самостійником, незримо, але
постійно висів Дамоклів меч. Та обійшлося. Взагалі він багато разів утішався
Божим захистом.
Без імені Григорія Сенечка уявний пантеон борців за волю України періоду
УНР і ЗУНР з Дрогобиччини був би неповний. А там навічно “прописались”
також брати Григорій, Іван і Василь Коссаки, Андрій Мельник, Михайло Матчак,
Лев Лепкий, Лев Луців, Клим Ґутковський, Микола Німилович, Микола Шипайло
та інші. З небес вони споглядають незгасними зірками на омріяну ними незалежну
Україну. Посеред них світить і зірка Григорія Сенечка. І сяятиме завжди.
Роман ПАСТУХ, член Національної спілки письменників України
м. Дрогобич Львівської обл. |
| Чун-вай-пфу (“Мая – Україна!”) |
“Історія в історії”
Не знаю, чи де живе під сонцем сотник Назаренко?
Під сонцем? Це так колись казали у добрі старі часи! Сьогодні ж для
тих, хто ось живе у “туманнім Альбіоні”, в Англії, сонця хіба можна мати
на рецепту!..
Отож, коли ще живе під сонцем, нехай усміхнеться й пригадає собі косоокого
молодого ходю-китайця, який йому завдячує, що не порубали його українські
кіннотники... Та й мене нехай з ним пригадає!
Квітень 1920-го року... Большевицький фронт перервано! Вдарили по ньому
полки і курені, що шість місяців ходили на глибоких московських запіллях
і били ворога за допомогою українських повстанських загонів... Творили
легенду Зимового походу!
Потім підкотились під самий фронт, прорвали його і з’єднались з тими
українськими частинами, що наново розпочали з ворогом-окупантом бій...
Москалі відходили на схід. Огризались, відбивались від української
кінноти... Безнадійно! Підходила українська піхота й підтримувала побратимів.
Ворог заламувавсь і відходив. Наш полк ішов вантажитись у товарові вагони,
щоб швидше підпомогти фронту. Іду з передовою сторожею. Назустріч
– сотня кінноти.
Якось воно здалека дивно виглядає... Попереду лише кілька кіннотників,
за ними, ніби піхота, а потім, іззаду, решта кіннотників.
Ідемо назустріч, а потім вияснюється: це ж полонених ведуть! А ще ближче,
бачимо – та це ж ході!
Дивлюсь на сотника кінноти... Де ж я його бачив?
І сотник коня зупинив, і ціла валка стала.
– Семене!
– Миколо!
Дружні обійми й поцілунки...
– Скільки ж то часу не бачились?!
І почались згадки... Про Київ... Про вишкіл в Інструкторській школі...
І про тих, кого звалив тифус у страшнім дев’ятнадцятім... Про тих, хто
впав у Зимовім поході...
– А де ж це ти цих косооких набрав?
– Косооких? О! З ними просто чудасія! – сміявсь Назаренко. – Якби не
оцей молодий... Та як його? Ага: Чан-вай-пфу!.. Кіннотники всіх би їх порубали!
Сидять, чорти, навшпиньках, перед ними шапки з набоями і хліба шматок із
салом, і стріляють... Кількох наших упало, але й ходям голови полетіли...
І як би не цей Чан-вай-пфу, що щось крикнув і руки догори підніс, порубали
б усіх на капусту.
Китаєць, що почув з уст сотника своє прізвище, виступив наперед і засміявся
раз, і другий – так, ніби кінь заіржав, причому його маленькі очі заблищали
цілком приязно й покірно.
– Бачиш? Ну, і як такого рубати? – казав Назаренко.
Чан-вай-пфу зрозумів це як найкращу похвалу і раптом випалив ламаною
московщиною:
– Он нам хлєб давал – за нєго стрєлял! Ти будєш хлєб давал – за тєбя
стрєляй! – І знову заіржав.
– Тьху!
– От і воюй з таким народом! – обізвавсь Назаренко, стараючись надати
свойому голосу ознаки ворожости, але це йому не зовсім вдалось.
Він обернувсь до молодого ході й зробив собі над головою знак схрещених
шабель:
– Сєкір башка! Панімай?
Однак Чан-вай-пфу виявився непоганим психологом, і вже добрячого сотника
пізнав. Він тільки щось голосно сказав-гаркнув до своїх, і враз уся косоока
купа й собі вибухла іржанням-сміхом, немов би тобі цілий кінський табун.
Та, здається, найголосніше іржав-таки Чан-вай-пфу!
Сотник лише мені підморгнув:
– І говори тут що... як воно – азіят!
Тепер уже прийшла моя черга сміятись.
– Куди ж це їх тепер провадиш?
– До штабу, а там буде видко, що з ними і як...
Розмова далі перейшла про положення на фронті, і старшин нараз стиснув
гурт піхотинців і кіннотників разом. Козаки люблять бачити своїх старшин,
коли вони в добрій згоді!
– Як же там під Жмеринкою? Чи й далі большевики не відходять?
– Так! Вони з Києва отримали свіжі частини, і під Жмеринкою зараз ідуть
запеклі бої! Але наші чорношличники вже прорвались на їхні тили!
– Брешуть! Хай ще день-два, але дамо їм чосу! От і цих надіслано з
Києва, –вказав на китайців сотник.
– Та ось уже й по них!
Позаду, із села зачорніла піхотна колона. Доганяв полк.
– Ну, прощай, Миколо! Треба рушати.
– Прощай, Семене! Зустрінемось у Києві.
– Що?
– У Києві! У Києві!
Та не зустрілись [у Києві]... Зустрілись аж по десяти роках еміграції
у Польщі. По нужді і голоді, по сидінні за колючими дротами таборів...
А перед тим, коли покинуті “союзниками” напризволяще, змушені були із кривавими
боями відходити день за днем, лишаючи у снігах полеглих борців за Волю.
Аж над Збручем кинули визвольну зброю...
Тинявсь поміж чужими. Як кажуть: “Часом із хлібом, часом з водою”!
З бідою! Раз дзвеніло в кишенях, раз були вони порожні! Знав, що
десь там при місті Каліші існує ще табір для інвалідів і вищих старшин,
що вже віку доживають. Захотілось побути хоч кілька днів серед своїх.
Поїхав.
Зараз за станцією, у полі знайшов цей табір. Чорнів він, закинутий
у снігу, як привид... Але при вході свій вартівник. Не запитавсь нічого.
Подумалось:
“Своя своїх познаша!..”
Ходив вуличками поміж бараків і придивлявсь. Може, хто знайомий, але
стільки ж років минуло! І от на знайомого натрапив.
Невже ж це він? Та певно ж! Чан-вай-пфу! Стоїть і сперечається про
щось і то дуже завзято, а коло нього купка з шістьох козаків.
Прислухаюсь і не одразу розумію, чому ця сварка. Нападають на нього!
Та ось у чому справа – китайці, що живуть теж у станиці і десь там роблять,
хочуть виїхати на батьківщину... Ну, а ці козаки дорікають. Як біда була,
разом тримались, а тепер, бач, – тікаєте!..
Бідний Чан-вай-пфу не може відбитись. Мушу його оборонити!
– Чан-вай-пфу! Чи ти мене пізнаєш?
Розбіглись косоокі зіниці...
– Пам’ятаєш? Сотника Назаренка пам’ятаєш? У двадцятім, як тебе в полон
казав узяти, а не рубати?..
– Назареньку! – раптом аж підскочив ходя. – Назареньку!.. – і заіржав,
як кінь: – Карошш... капітана! Шанго карошш капітана! Я тібє пізнав! І
ти карош капітана!!!
Козаки, замість дорікати, тепер тісніше стали за Чан-вай-пфу. Сміялись
і собі з ним, бо знали сотника Назаренка. І тільки один з них не перестав
дорікати:
– І ти теж такий, як ті ході, і поїдеш теж до комуністів...
Чан-вай-пфу зараз поблід на це слово, а потім кинувсь з кулаками:
– Я? Я – до комуніст? Мая – Уккраїна! – гукнув скільки сил, ударив
козака, аж той гепнув на сніг, і побіг геть.
– Мая – Уккраїна!!! – обернувсь він на бігу ще раз...
Не побачив я і в таборі сотника Назаренка. Помандрував він на Чехословаччину
через “зелені границі”.
А коли я ще за два роки навідавсь до табору, про Чан-вай-пфу почув
таку новину від одного з тих же козаків.
Чан-вай-пфу женився. На тутешній місцевій польці, аякже! Та то ще не
все!
Сина має! Такий бльондин, а з чорними косими очицями.
Хрестив синка в українській церкві! Цікаве таке хлопча!
– Ну, а якже ж він? Почуває себе хіба поляком?
– Куди там! Чан-вай-пфу поляком не буде! Він тут уже не одному в таборі
боки полатав!
– Невже ж він?..
– Мая – Україна! – з гордістю ствердив співрозмовник.
Впала як грім на голову й закрутила світами страшна війна. І не зустрічав
я на нових шляхах скитання ані сотника Назаренка, ані косоокого українця
Чан-вай-пфу.
– Мая Україна!
Не зустрічав і чи ще доведеться зустріти?!
Семен ЛЕВЧЕНКО
Левченко С. Чун-вай-пфу (“Мая – Україна!”) // Дороговказ: орган вояцької
думки і чину. – Торонто, 1966. – Березень – квітень. – Ч. 10 (29). – С. 8 –
10. |
| “Весела абетка” – для батьків і дітей |
Найбільшому в мережі Інтернет українськомовному сайту для дітей – 5
років!
“Є надія, що ця сторінка стане притулком для української дитини, затишним
куточком у безмежному океані чужомовної мережі. Є слабка надія, що дорослі
дяді і тьоті, які пристрасно проциндрюють народні гроші на чужі і ворожі
Україні справи, як-то кавеени, мамаду-какаду, вєрок сердючок, врешті-решт
згадають, що у них є свої, українські, діти”. З цих слів почалось щасливе
життя в Інтернеті сайту “Весела абетка” http://abetka.ukrlife.org/ –складової
великого порталу “Українське життя в Севастополі” http://ukrlife.org/.
Щасливе, бо від знайомства з матеріалами охоплює велика радість.
Про це я довідалась після того, як Микола Владзімірський показав свій
веб-сайт, який став затишним притулком для дбайливих батьків і дітей, вчителів
і виховників.
Нині одна тільки колекція українських віршованих абеток на веб-сторінці
сягає восьми десятків. А крім того, народні та авторські казки, казки в
мр3, які можна слухати вдома на комп’ютері, тисячі загадок і приказок,
сотні скоромовок, лічилки, дитячі народні ігри, колисанки в форматі мр3
і друковані, усмішки, великий і цікавий розділ “Читанка”...
Про них уже знають відвідувачі Інтернету. Число їх на найбільшій дитячій
сторінці перевищує 1300 на добу. На мій погляд, з відгуками в гостьовій
книзі сайту буде цікаво ознайомитись читачам газети. Ось вони.
Олена, м. Южноукраїнськ Миколаївської області: “Ваша сторінка просто
супер! Можна показати дитині, що комп’ютер існує не лише для розваг.
Щиро дякую за велику кількість цікавого, повчального, такого потрібного
матеріалу!”
Mavka, м. Київ: “Дійсно чудова сторінка! Перше, що я тут побачила –
це плакати про мову! Наступного дня про них знали всі мої друзі! Українська
мова має жити! Це єдине, що об’єднає націю!”
Отаман, м. Одеса: “Дуже дякую за чудовий та необхідний сайт, зараз
готую за його допомогою інформацію для школярів до козацького куточку!
Для свого молодшого сина скачав колисанки...”
Оля, м. Мюнхен, Німеччина: “Дуже дякуємо Вам за таку чудову сторінку.
Завтра вивісимо Вашу адресу в українській суботній школі. Чекайте на нових
відвідувачів”.
Вікторія, Київ: “Дякую Вам за чудовий сайт. Цікаво не тільки дитині,
а й усій сім’ї. Із задоволенням читаємо, вчимо та розгадуємо. Ще не вмерла
Україна...”
Olexandra, Chicago, USA: “Ce chudova storinka i harno sformovana. Ja
vykorystovuvatymu jiji u vykhovanni i navchanni moho vnuka a takozh budu
populiaryzuvaty sered znajomykh”.
Володимир Татусь, м. Львів: “Класна ідея, класне виконання, класне
наповнення, класна ідеологія. Один із небагатьох сайтів, які можна сміливо
рекомендувати сину”.
Галина Волчкова, Everett, USA: “Мабуть, ніхто не тішився вашим сайтом
так як я! Цього тижня я починаю викладати українську мову в містечку Еверет
(штат Вашингтон), і все що я знайшла тут – наче цілюще джерело в пустелі!
Щира подяка вам і найкращі побажання”.
Анатолій Доценко, м. Москва: “Моїй доньці вже 8. От би років зо 5 раніше
знайти мені подібний сайт! Втім, і зараз ще не пізно. Донька виросла в
Москві, але українською говорить вільно... Ми з дружиною плануємо ще другу
дитину, отже, сайт нам станеться у пригоді! Це – промінець сонечка в укрнеті,
де немає нічого дитячого...”
Оксана Прокопчук, м. Луцьк: “Я щаслива, що маю однодумцiв! Давно знала,
що Ви iснуєте, але не знала адреси. Тепер ось використовуватиму вашi матерiали,
бо вчуся на педагогiчному факультетi. Я ще з дитинства вирiшила, що нестиму
нацiональнi цiнностi до дитячого серця, бо зернина любовi до рiдної землi
мусить породити самовiддану любов до рiдного народу, нетлінного, вічно
живого!”
Таля, м. Київ: “Це надзвичайний ресурс! Я пластова виховниця і займаюся
з дітьми 6 – 11 років. Люди, це супер! Ми вже зробили рекламу через наш
журнал виховників новацтва. Я закохана в цей сайт! А тепер ще й помітила
сторінку –розваги для пластунів. Дуже гарно!”
Олег Юркін, м. Берн, Швейцарія: “Щиро вдячний за цей сайт! Група однодумців
вперше у Швейцарії організувала українську школу під назвою “Соняшник”.
Матеріали з Вашого сайту використовуємо на заняттях. Вони гарно підібрані
і розташовані. З повагою та альпійським привітом Олег Юркін, директор української
школи “Соняшник” у Швейцарії”.
Юрій Підопригора, с. Грін-Банк, Західна Вірджинія, США: “Господи, спаси
Вас за такий сайт! Що казати... У мене сльози на очах“.
Наталка, м. Київ: “Ви проробили величезну працю, твори, які я вважала
втраченими, у Вас збережені”.
Мирослава, м. Прага: “Живу у Празі з дітками, тому знайти Вашу сторінку
= повернутися додому”.
Зоряна, Мюнхен: “Приємно зворушена такою знаменитою, педагогічно надзвичайно
цінною веб-сторінкою для наших дітей і для нас”.
Oleksa Obriy: “Bezperechno, Vasha storinka odna z naikrazhtix v Ykrains’komu
sviti...”
Микола Владзімірський висловлює подяку за добрі слова та побажання.
Щиро дякує він доктору Марії Фішер-Слиж та Лесі Храпливій-Щур “за підтримку
і розуміння необхідності розвою національного життя і в Мережі”. Дякує
й авторам, які надіслали в електронному вигляді свою творчість, і тим,
які не відмовили у наданні можливості ознайомитись із їхніми кращими творами.
Сайт “Весела Абетка” живе в мережі від 13 липня 2002 року. Отже – 5
років великої праці позаду. Привітаймо пана Владзімірського з цим досягненням!
Його адреса для листування: а/с 121, Севастополь-99006, Україна. Адреса
електронної пошти є на сайті. Приєдную свої слова вдячності як союзянка,
просвітянка, пластова сеньйорка, віруюча людина і українська матір до численних
добрих побажань автору “Веселої Абетки” і всім причетним до його наповнення
та підтримки.
Богдана ПРОЦАК, голова Союзу українок
м. Севастополь
“Веселій абетці” – 5 років!
Ми вітаємо її автора, Миколу Владзімірського, члена Історичного клубу
“Холодний Яр”. Ми пишаємося своїм товаришем, який відважно б’ється за майбутнє
України в Інтернет-просторі, відвойовує його у наших противників та конкурентів.
У час високих технологій боротьба за Україну значною мірою перенеслася
на те поле, де пан Микола вже стільки років плідно працює.
Бажаємо Вам, друже Миколо, не тільки нових успіхів у віртуальному світі,
але й щастя у житті реальному.
Нехай добрі спонсори вже займають чергу до Вас, адже інвестиції в український
Інтернет – це інвестиції в майбутнє України.
Щасти Вам, Друже!
Історичний клуб “Холодний Яр”
Газета “Незборима нація” |
| Нова книга |
Історичний клуб “Холодний Яр” знову порадував читачів новим виданням.
Це книга Романа Коваля “Операція “Заповіт”. Чекістська справа №206” (Київ
– Вінниця: Державна картографічна фабрика, 2007. – 232 с.). У цьому дослідженні
розповідається про секретні чекістські операції “Заповіт”, “Щирие”, “Лес”
1922 – 1923 років, спрямовані проти українського підпілля Катеринославської,
Київської, Кременчуцької, Миколаївської, Одеської, Полтавської та Херсонської
губерній.
Ознайомившись із чекістськими розробками, читач зможе збагнути стиль,
логіку і почерк московських спецслужб, завданням яких була дискредитація
і фізична ліквідація учасників Визвольного руху. Перед читачем постануть
образи чекістів, зрадників-сексотів та мужніх захисників нашої Батьківщини.
Події відбуваються на території сучасних Дніпропетровської, Кіровоградської,
Миколаївської, Полтавської, Черкаської областей та у Києві. Рецензент дослідження
– кандидат історичних наук Костянтин Завальнюк, редактор Олеся Коваль.
Книгу можна придбати, попередньо переказавши кошти поштою чи електронним
переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля.
Ціна книги з пересилкою – 20 грн. |
| “Листи, листи...“ |
“Зміліла наша нація...”
Прочитав у червневому числі “НН” замітку Олександра Ясенчука “Три роки
за гнилого Леніна”. Що сказати?! По всій Україні, крім, звичайно, її західної
частини, досі бовваніють комуністичні ідоли. У нашому містечку їх було
до недавнього часу чи не найбільше в області. Зараз трохи менше, бо розвалили
всі чотири заводи, а з ними впали й ідоли. Але на центральній площі та
біля школи-інтернату досі стоять. Їх дбайливо доглядають комунальні служби
міста. Молодята в день весілля кладуть до підніжжя катам нашого народу
квіти. А от пам’ятник жертвам Голодомору, побудований з нашої ініціативи
1993 року, нікому, крім нас, націоналістів та ветеранів, не потрібний.
Ми одні опікуємося ним.
Чому так?
Тому що не було ще у нас гідного президента. Досі влада шанує наших
ворогів, гнобителів, героїв СССР, героїв соцпраці, сексотів, охоронців
ГУЛАГу, каґебешників та їхніх духовних батьків – Леніна, Калініна, Котовського,
Дзержинського тощо.
У нас у райдержадміністрації протирають штани ті ж самі, що керували
тут і до 1991 року. Лише в кабінетах поміняли портрети Брежнєва на Ющенка
та прапор повісили, який раніше топтали.
Якби ж президент видав указ знищити всі символи тоталітаризму. Та ні...
За знищення пам’ятника Леніна за президентства Ющенка можуть ще й посадити.
Як це узгоджується з його ж ідеєю заснувати музей совєтської окупації?
Зміліла наша нація...
Володимир ПОЛІЩУК, голова районної організації КУН, голова ветеранської
організації м. Мала Виска Кіровоградської обл.
“Ви пишете жорстку правду”
Вже рік часу як я заприятелював з “Незборимою нацією”. Ви пишете жорстку
правду – про маловідому, призабуту боротьбу за Волю Нації проти російсько-комуністичних
окупантів та колаборантів. Цю історичну правду московські окупанти випалювали
з пам’яті народу понад 70 років. Поки не будуть засуджені злочини Москви
і комуністична ідеологія, доти матимемо неукраїнську Україну.
Ярослав ДЗІСЯК, к. і. н.,
Молодіжний союз Наша Україна
м. Чортків Тернопільської обл.
Ще раз про “ВВВ”
Визначення “Велика Вітчизняна війна” – це насмішка над нами. Ми можемо
говорити про перемогу 1945 року лише над німцями. Але перемога над ними
призвела до зміни окупанта. А це не дає підстав радіти. Говорити, що українці
у травні 1945 року перемогли – це свідомо глузувати над мільйонами жертв
червоного фашизму.
Степан ПАЗИН
с. Середнільці Радехівського р-ну Львівської обл.
|
|
|
| Подяка |
Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”! Сердечно дякуємо за підтримку
газети “Незборима нація”!
Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (м. Калуш) – 300 грн
Іван КАЧУРИК – 400 грн
Віктор ДРУЗЬ (с. Зорине, Сумщина) – 500 грн
Олександр РИЖЕНКО (Київ) – 2000 грн.
Передплачуйте газету “Незборима нація”
Передплатний індекс – 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна – 95 грн на рік.
Читайте, передплачуйте!
|
|
