Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2019 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Чун-вай-пфу (“Мая – Україна!”)


“Історія в історії”

Не знаю, чи де живе під сонцем сотник Назаренко?
Під сонцем? Це так колись казали у добрі старі часи! Сьогодні ж для тих, хто ось живе у “туманнім Альбіоні”, в Англії, сонця хіба можна мати на рецепту!..
Отож, коли ще живе під сонцем, нехай усміхнеться й пригадає собі косоокого молодого ходю-китайця, який йому завдячує, що не порубали його українські кіннотники... Та й мене нехай з ним пригадає!
Квітень 1920-го року... Большевицький фронт перервано! Вдарили по ньому полки і курені, що шість місяців ходили на глибоких московських запіллях і били ворога за допомо­гою українських повстанських загонів... Творили легенду Зимового походу!
Потім підкотились під самий фронт, про­рвали його і з’єднались з тими українськими частинами, що наново розпочали з ворогом-окупантом бій...
Москалі відходили на схід. Огризались, відбивались від української кінноти... Безнадійно! Підходила українська піхота й підтримувала побратимів. Ворог заламувавсь і відходив. Наш полк ішов вантажитись у товарові вагони, щоб швидше підпомогти фронту. Іду з передовою сторожею.  Назустріч – сотня кінноти.
Якось воно здалека дивно виглядає... Попереду лише кілька кіннотників, за ними, ніби піхота, а потім, іззаду, решта кіннотників.
Ідемо назустріч, а потім вияснюється: це ж полонених ведуть! А ще ближче, бачимо – та це ж ході!
Дивлюсь на сотника кінноти... Де ж я його бачив?
І сотник коня зупинив, і ціла валка стала.
– Семене!
– Миколо!
Дружні обійми й поцілунки...
– Скільки ж то часу не бачились?!
І почались згадки... Про Київ... Про вишкіл в Інструкторській школі... І про тих, кого звалив тифус у страшнім дев’ятнадцятім... Про тих, хто впав у Зимовім поході...
– А де ж це ти цих косооких набрав?
– Косооких? О! З ними просто чудасія! – сміявсь Назаренко. – Якби не оцей молодий... Та як його? Ага: Чан-вай-пфу!.. Кіннотники всіх би їх порубали! Сидять, чорти, навшпиньках, перед ними шапки з набоями і хліба шматок із салом, і стріляють... Кількох наших упало, але й ходям голови полетіли... І як би не цей Чан-вай-пфу, що щось крикнув і руки догори підніс, порубали б усіх на капусту.
Китаєць, що почув з уст сотника своє прізвище, виступив наперед і засміявся раз, і другий – так, ніби кінь заіржав, причому його маленькі очі заблищали цілком приязно й покірно.
– Бачиш? Ну, і як такого рубати? – казав Назаренко.
Чан-вай-пфу зрозумів це як найкращу похвалу і раптом випалив ламаною московщиною:
– Он нам хлєб давал – за нєго стрєлял! Ти будєш хлєб давал – за тєбя стрєляй! – І знову заіржав.
– Тьху!
– От і воюй з таким народом! – обізвавсь Назаренко, стараючись надати свойому голосу ознаки ворожости, але це йому не зовсім вдалось.
Він обернувсь до молодого ході й зробив собі над головою знак схрещених шабель:
– Сєкір башка! Панімай?
Однак Чан-вай-пфу виявився непоганим психологом, і вже добрячого сотника пізнав. Він тільки щось голосно сказав-гаркнув до своїх, і враз уся косоока купа й собі вибухла іржанням-сміхом, немов би тобі цілий кінський табун. Та, здається, найголосніше іржав-таки Чан-вай-пфу!
Сотник лише мені підморгнув:
– І говори тут що... як воно – азіят!
Тепер уже прийшла моя черга сміятись.
– Куди ж це їх тепер провадиш?
– До штабу, а там буде видко, що з ни­ми і як...
Розмова далі перейшла про положення на фронті, і старшин нараз стиснув гурт піхотинців і кіннотників разом. Козаки люблять бачити своїх старшин, коли вони в добрій згоді!
– Як же там під Жмеринкою? Чи й далі большевики не відходять?
– Так! Вони з Києва отримали свіжі частини, і під Жмеринкою зараз ідуть запеклі бої! Але наші чорношличники вже прорвались на їхні тили!
– Брешуть! Хай ще день-два, але дамо їм чосу! От і цих надіслано з Києва, –вказав на китайців сотник.
– Та ось уже й по них!
Позаду, із села зачорніла піхотна колона. Доганяв полк.
– Ну, прощай, Миколо! Треба рушати.
–     Прощай, Семене! Зустрінемось у Києві.
–     Що?
– У Києві! У Києві!
Та не зустрілись [у Києві]... Зустрілись аж по десяти роках еміграції у Польщі. По нужді і голоді, по сидінні за колючими дротами таборів... А перед тим, коли покинуті “союзниками” напризволяще, змушені були із кривавими боями відходити день за днем, лишаючи у снігах полеглих борців за Волю. Аж над Збручем кинули визвольну зброю...
Тинявсь поміж чужими. Як кажуть: “Часом із хлібом, часом з водою”! З бідою!  Раз дзвеніло в кишенях, раз були вони порожні! Знав, що десь там при місті Каліші існує ще табір для інвалідів і вищих старшин, що вже віку дожи­вають.  Захотілось побути хоч кілька днів серед своїх. Поїхав.
Зараз за станцією, у полі знайшов цей табір. Чорнів він, закинутий у снігу, як привид... Але при вході свій вартівник. Не запитавсь нічого. Подумалось:
“Своя своїх познаша!..”
Ходив вуличками поміж бараків і придив­лявсь. Може, хто знайомий, але стільки ж ро­ків минуло! І от на знайомого натрапив.
Невже ж це він? Та певно ж! Чан-вай-пфу! Стоїть і сперечається про щось і то дуже завзято, а коло нього купка з шістьох козаків.
Прислухаюсь і не одразу розумію, чому ця сварка. Нападають на нього! Та ось у чому справа – китайці, що живуть теж у станиці і десь там роблять, хочуть виїхати на батьківщину... Ну, а ці козаки дорікають. Як біда була, разом тримались, а тепер, бач, – тікаєте!..
Бідний Чан-вай-пфу не може відбитись. Мушу його оборонити!
– Чан-вай-пфу! Чи ти мене пізнаєш?
Розбіглись косоокі зіниці...
– Пам’ятаєш? Сотника Назаренка пам’я­таєш? У двадцятім, як тебе в полон казав узяти, а не рубати?..
– Назареньку! – раптом аж підскочив ходя. – Назареньку!.. – і заіржав, як кінь: – Карошш... капітана! Шанго карошш капітана! Я тібє пізнав! І ти карош капітана!!!
Козаки, замість дорікати, тепер тісніше стали за Чан-вай-пфу. Сміялись і собі з ним, бо знали сотника Назаренка. І тільки один з них не перестав дорікати:
– І ти теж такий, як ті ході, і поїдеш теж до комуністів...
Чан-вай-пфу зараз поблід на це слово, а потім кинувсь з кулаками:
– Я? Я – до комуніст? Мая – Уккраїна! – гукнув скільки сил, ударив козака, аж той гепнув на сніг, і побіг геть.
– Мая – Уккраїна!!! – обернувсь він на бігу ще раз...
Не побачив я і в таборі сотника Назаренка. Помандрував він на Чехословаччину через “зелені границі”.
А коли я ще за два роки навідавсь до та­бору, про Чан-вай-пфу почув таку новину від одного з тих же козаків.
Чан-вай-пфу женився. На тутешній місцевій польці, аякже! Та то ще не все!
Сина має! Такий бльондин, а з чорними косими очицями.
Хрестив синка в українській церкві! Цікаве та­ке хлопча!
– Ну, а якже ж він? Почуває себе хіба поляком?
– Куди там! Чан-вай-пфу поляком не буде! Він тут уже не одному в таборі боки полатав!
– Невже ж він?..
– Мая – Україна! – з гордістю ствердив співрозмовник.
Впала як грім на голову й закрутила світами страшна війна. І не зустрічав я на нових шляхах скитання ані сотника Назаренка, ані косоокого українця Чан-вай-пфу.
– Мая Укра­їна!
Не зустрічав і чи ще доведеться зустріти?!
Семен ЛЕВЧЕНКО
Левченко С. Чун-вай-пфу (“Мая – Україна!”) // Дороговказ: орган вояцької думки і чину. – Торонто, 1966. – Березень – квітень. – Ч. 10 (29). – С. 8 –
10.



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Щиро дякую за допомогу
Сергієві ТЕЛЯТНИКУ (Первомайськ) - 500 грн.
Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) - 400 грн.
Остапові ЯЦКЕВИЧУ (Львів) - 150 грн.
Юрієві ОСАДЧУКУ (Первомайськ) - 50 грн.

ЩИРО ДЯКУЮ ЗА ПОЖЕРТВИ НА ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ "ХОЛОДНИЙ ЯР"
Юрієві МІРОШНИЧЕНКУ і добродію КОКОТІ - по 200 грн




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ