Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2021 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


серпень 2011

    > Зустріч в утопленому селі
    > ЮВІЛЕЇ І ДАТИ. СЕРПЕНЬ
    > Михайло Гаврилко: тріумфальне повернення
    > Козак Су-Чан-Ю-Ван
    > Він світить своїм життям
    > Відійшла Лідія Гук
    > Свою душу вкраїнську Вкраїні лишив, Щоб їй і по смерті служити
    > Синагога на пам’ять про погромника?
    > “То як тепер жити з цим?!”
    > У Києві вшановано старшин Армії УНР
    > Стежками холодноярських отаманів

Зустріч в утопленому селі

Понад сорок років тому село Рудяків Бориспільського району частково пішло під воду Канівського водосховища. Люди розбрелися по Україні у пошуках кращої долі. Мальовничі місця стали пусткою, вода перетворилась на смердюче болото. Але людей магічно притягує рідна батьківщина, де стояла хата, зведена дідами-прадідами, де лелеки вили гнізда, де лунали пісні, звідки родом бабусина казка… 13 червня на зустріч до рідного Рудякова вперше масово з’їхалися колишні односельці.
Прадавні села понад Дніпром – це колиска духовності українського народу. Тут плекали легенди і казки, думи і пісні, свято берегли народні традиції і звичаї. Води Дніпра давали силу і життя людям, які споконвіку жили на узбережжі у гармонії із природою.
Подніпров’я пережило багато лихоліть, воєн і стихій. Та чи були страшніші методи винищення від тих, які практикувала радянська влада? Спочатку вона душила людей голодоморами і репресіями. Саджали до в’язниці за вишиванку, патріотичну пісню, за вшанування січових стрільців і героїв УПА… Та саме в українських селах народжувались козаки, чумаки, хлібороби, непокірні духом люди, які вірили у те, що Україна була, є і буде, що ніяка сила не зможе стерти з лиця землі наш народ. І знайшлась чорна сила, яка знищила десятки сіл Лівобережжя на Полтавщині, Черкащині, Київщині, Чернігівщині… Скільки їх, утоплених сіл? Чи рахував хто?
Рудяків щороку затоплювали весняні води. Люди любили повінь, бо могутній Дніпро напував луги і сіножаті, не шкодував води для столітніх дубів. Кожна родина мала човен, яким навесні їздили відвідати рідних, на пасовище видоїти корову, возили дітей до школи. У Дніпрі вода була чиста і смачна, з неї ще декілька десятків років тому варили їсти, на річці прали білизну. Мальовниче село над Дніпром неодноразово зустрічало кінознімальні групи; хати під солом’яною стріхою, перелази і тини з верболозу, чарівна природа ставали декораціями для кіно, а місцеві мешканці — акторами.
Увійшов в історію Рудяків тим, що Тарас Шевченко сподівався в ньому звести свою хату (про це він пише у листах до брата); та не судилося: на заваді став урядовець на прізвище Табачников… У Рудякові була хата священика, яку малював Шевченко. Після знищення села її перенесли у музей під відкритим небом, що у Переяславі. Малював поет і тополі, які вже спиляли. Вирізали при комуністичному режимі й віковічні дуби, які росли між Кальним і Рудяковом; за переказами, їх посадили декілька століть тому монахи. Винищувалось прадавнє коріння нації.
1965 року керівництво Радянського Союзу наказало виселити села Бориспільського та Переяслав-Хмельницького районів, які лежали на лівому березі Дніпра, оскільки вони підлягали затопленню Канівським водосховищем. Масове виселення припало на 1968 рік, а останній мешканець Рудякова залишив своє село 1972 року. Людям наказали залишити після себе пустку: розібрати хати, вивезти будівельні матеріали, спиляти і спалити фруктові дерева… Влада наказала власноручно знищити те, що будували, оберігали, вирощували! Хто мав силу, перевозили і могили рідних, решту перепоховали у братських могилах. Очевидці розповідають, що кладовища (а їх у селі було три) розрівнювали бульдозером… Старі селяни воліли вмерти у рідному домі, плакали і до останнього вірили, що залишаться доживати віку в Рудякові. Селянам запропонували виїхати до на той час перспективного села Головурів. Значна ж частина оселилася у Старому, Мирному, Борисполі, на правому березі Дніпра, в інших краях України – там, де була рідня. “Підйомних грошей”, які давали переселенцям, вистачало хіба що на перевезення хати і речей. Люди будувалися і мешкали на горищах у сусідів, жили у родичів.
Наприкінці 1960-х років, коли виселяли село, треба було прибрати і зруйновану перед війною Миколаївську церкву. “Вона була дуже гарна, – розповідала 84-річна Ганна Петрівна Ярошенко, яка приїхала зі Старого вперше після виселення. – Я малою ходила до неї. Мені баба розповідала, що починали будувати церкву, коли вона дівчиною була. Працювали всім селом. Ночвами носили землю. А комсомольці в 1940 році розвалили куполи, перетворили її на стайню. Якби ще рік… німці у 1941-му церкву б не розібрали. А сьогодні багаті люди забрали ліси і нікого не пускають, будуються на наших місцях”.
85-літня Ганна Захарівна Любченко приїхала із Глибокого. Востаннє у Рудякові вона була 43 роки тому. “Все позаростало, змінилося, знайти дворище важко, мабуть, затопило, – показує бабуся у бік розлитого озера. – Наша хата стояла попід лісом”.
Радянська влада хотіла втопити український дух. У цьому переконані переселенці, які на день повернулися до затопленого села. Люди плакали, згадували місця, де були їхні обійстя. Тепер уже поглинуло болото. Де стояли батьківські хати, – тепер очерет. Однокласники зустрілися там, де стояла школа, згадували вчителів і шкільні роки, шукали стежки, якими ходили до клубу чи на перше побачення. Через 40 років односельці впізнавали одне одного, віталися із сусідами. Сльози радості і жалю за минулим бриніли в очах багатьох. Люди приїхали, аби босоніж ступити на пісок, по якому ходили у дитинстві, аби вмочити ноги у дніпрову воду.
А лебеді й качки навчали своїх пташенят плавати, білі чаплі гордо стояли в очереті; вони не могли збагнути, чого такий лемент зчинився на березі… А над Дніпром лунали пісні села Рудяків.
Спогади про незабутню зустріч в утопленому селі ще довго ятритимуть душу рудяківців, довго снитимуться верболози і духмяні трави. “Тепер вже можна і помирати, – сказала літня жінка, яка багато років мріяла побувати у рідному селі, але все не наважувалась. – Старші мені говорили: краще не їдь, бо серце не витримає. Який це біль! Я й досі бачу уві сні рідний Рудяків”.

Лариса ГРОМАДСЬКА
м. Бровари Київської обл.



ЮВІЛЕЇ І ДАТИ. СЕРПЕНЬ

1 серпня 1913 р. померла Леся УКРАЇНКА
1 серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну Росії.
1 серпня 1914 р. у Львові постала Головна українська рада.
1 серпня 1960 р. помер Петро ФІЛОНЕНКО, начальник 9-го повстанського району Волинської групи, учасник Другого зимового походу, полковник Армії УНР.
1 серпня 1965 р. помер Михайло Клячко, хорунжий полку Чорних запорожців, лицар Залізного хреста Армії УНР.
2 серпня 1893 р. народився Левко БАЛИЦЬКИЙ, командир 1-го куреня полку Чорних запорожців, підполковник Армії УНР.
2 серпня 1919 р. загинув Дмитро ВІТОВСЬКИЙ, головнокомандувач УГА і Військовий міністр ЗУНР.
2 серпня 1941 р. мадяри розстріляли Петра ВАСКУЛА, сотника УГА, члена Проводу ОУН.
3 серпня 1651 р. польські війська під проводом Яна РАДЗИВІЛЛА сплюндрували Київ.
3 серпня 1894 р. народився Мирон НИЖАНКІВСЬКИЙ, санітарний медик Гуцульської сотні УСС, лікар 1-ї бригади УСС УГА, курінний і полковий лікар дивізії “Галичина”.
4 серпня 1687 р. Гетьманом України обрано Івана МАЗЕПУ.
4 серпня 1914 р. у Львові створено Союз визволення України.
4 серпня 1968 р. помер Олександр ЗАГРОДСЬКИЙ, командир 2-ї Волинської дивізії, генерал-полковник Армії УНР.
5 серпня 1882 р. народився Петро БУДЗ, начальник оперативного штабу 2-ї Коломийської бригади Галицької армії,  полковник Армії УНР, співредактор щомісячника “Український Скиталець”, директор Бережанської дівочої гімназії.
5 серпня 1899 р. народився письменник Борис АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ.
5 серпня 1940 р. помер історик Дмитро ЯВОРНИЦЬКИЙ.
6 серпня 1657 р. (за н. ст.) помер Гетьман України Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ.
6 серпня 1900 р. народився Іван СТАРЧЕНКО, козак гарматної сотні полку Чорних запорожців, хорунжий Армії УНР, учасник 1-го Зимового походу.
7 серпня 1897 р. народився Леонід МОСЕНДЗ, старшина Армії УНР, письменник, член Легії українських націоналістів.
8 серпня 1819 р. народився Пантелеймон КУЛІШ.
8 серпня 1919 р. загинув Дмитро СОКОЛОВСЬКИЙ, повстанський отаман.
9 серпня 1792 р. запорожці висадилися на Кубань.
9 серпня 1849 р. у Північній Буковині скасовано кріпосне право.
10 серпня 1648 р. Богдан Хмельницький б’є поляків під Пилявцями на Поділлі.
10 серпня 1680 р. помер запорозький кошовий Іван СІРКО.
11 серпня 1942 р. помер Костянтин ЛІНСЬКИЙ, кубанський бандурист.
12 серпня 1107 р. київські князі під Лубнами розбивають половців.
12 серпня 1925 р. помер поет Володимир САМІЙЛЕНКО.
14 серпня 1893 р. народився Ілля БОДРУГ, командант 24-го Коломийського піхотного полку УГА.
14 серпня 1897 р. народився Микола ДРУЧКІВ, стрілець УСС та УГА, голова Брустурської “Просвіти”, кооперативний діяч.
14 серпня 1922 р. загинув Марко ШЛЯХОВИЙ, отаман, автор спогадів.
14 серпня 1968 р. помер Данило ЛИМАРЕНКО, організатор Вільного козацтва, повстанський отаман Добровеличківської волості, підполковник Армії УНР.
15 серпня 1649 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ переміг поляків під Зборовом.
16 серпня 1884 р. народився Ісак МАЗЕПА, голова уряду УНР.
17 серпня 1245 р. король Данило ГАЛИЦЬКИЙ розбиває мадярів.
17 серпня 1772 р. Галичину прилучено до Австрії.
17 серпня 1897 р. народився Андріян МАРУЩЕНКО-БОГДАНІВСЬКИЙ, начальник штабу 2-ї бригади Окремої кінної дивізії Армії УНР, підполковник Армії УНР, історик.
18 серпня 1881 р. народився Клим ГУТКОВСЬКИЙ, командант Гуцульської сотні УСС, редактор часопису “Праця”.
18 серпня 1948 р. у московській катівні загинув Василь ВИШИВАНИЙ (Вільгельм фон ГАБСБУРГ), австрійський архікнязь, український поет, полковник УСС.
19 серпня 1945 р. москалі замордували Юрія ЛИПУ, письменника та лікаря УПА.
20 серпня 1965 р. помер Тихін СТРОКУН, кубанський бандурист.
20 серпня 1979 р. помер Микита МАНДРИКА, поет, член Центральної Ради, представник кубанського уряду в Японії та на Далекому Сході.
21 серпня 1627 р. видано “Лексикон” Памви БЕРИНДИ – перший словник української мови.
21 серпня 1925 р. помер поет Осип МАКОВЕЙ.
22 серпня 1901 р. народився Лавро КЕМПЕ, козак полку Чорних запорожців Армії УНР, режисер, актор.
23 серпня 1870 р. народився Володимир СІКЕВИЧ, командир 3-го Гайдамацького полку, посол уряду УНР в Угорщині, генерал-хорунжий Армії УНР.
24 серпня 1897 р. народився Степан СУЛЯТИЦЬКИЙ, командант чоти і скорострільної сотні Гуцульського куреня УГА, командант Карпатської Січі, керівник ОУН у Західній Німеччині.
24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Акт про державну незалежність.
26 серпня 1757 р. у Чигирині обрано Гетьманом України Івана ВИГОВСЬКОГО.
26 серпня 1878 р. народився Михайло ГАЛУЩИНСЬКИЙ, командант Легіону УСС, голова Львівської “Просвіти”.
27 серпня 1856 р. прийшов у світ Іван ФРАНКО.
27 серпня 1920 р. створено Українську військову організацію.
28 серпня 1575 р. народилася Єлизавета ГУЛЕВИЧІВНА, співзасновник Київського братства, монастиря і школи при ньому, яка перетворилася на Києво-Могилянську академію.
28 серпня 1819 р. народився Іван ПОПКО, кубанський етнограф, історик.
28 серпня 1886 р. народився Олександр БОЙКІВ, десятник УСС, підхорунжий УГА, член ПУН, член Сенату ОУН.
28 серпня 1920 р. загинув козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців Олекса ПИРІГ.
28 серпня 1922 р. у Києві москалі розстріляли членів “Козачої ради”, серед них сотника Лозовика, Михайла Гудимовича, Настю Гудимович, Івана Тарасенка, Марію Тарасенко, Коломійця (разом 82 особи).
30 серпня 1673 р. почався похід Івана Сірка на Крим.
30 серпня 1883 р. народився Дмитро ДОНЦОВ, ідеолог українського націоналізму.
30 – 31 серпня 1903 р. у Полтаві відкрито пам’ятник Іванові КОТЛЯРЕВСЬКОМУ.



Михайло Гаврилко: тріумфальне повернення

14 липня 2011 р., у Львівському палаці мистецтв було презентовано нову книжку Романа Коваля “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” – про забутого українського скульптора, художника, поета, організатора війська – Українських січових стрільців, Сірої дивізії Армії УНР та повстансько-партизанського руху на Полтавщині.
Презентація відбулася під патронатом голови Львівської обласної ради Олега Панькевича. Він і відкрив вечір. “Вперше я побачив фотографії Михайла Гаврилка років 10 тому, коли працював у Бродівському історико-краєзнавчому музеї, уже тоді я дещо знав про нього, – сказав Олег Панькевич, – та що це порівняно з тим, про що я довідався з книги Романа Коваля! Величезний фактаж та сотні рідкісних фотографій вражають!” Наприкінці виступу голова Львівської обласної ради подарував авторові цінні подарунки – кварцовий годинник “Клейнод” та збірник історичних фотографій “Українські січові стрільці” (Львів: Галицька видавнича спілка, 2003, упорядники Ярослав Онищук та Олег Панькевич).
Відомий мовознавець Ірина Фаріон, яка вела презентацію, призналася, що читаючи нову книгу Романа Коваля, “причастилася духу”, бо “поринула у світ сильних самодостатніх особистостей”. Головного героя, Михайла Гаврилка, пані Ірина охарактеризувала як “людину-вулкан”, як “правдивий скарб нашої історії”.
Лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Роман Лубківський оцінив книжку Романа Коваля як “мислительну”, “оздоровлюючу”, сказав, що вона “стрясає душу людську”. “Ти не просто щасливо відпочиваєш, читаючи її, а починаєш оновлюватися, жити повноцінним життям. Ця книга збагачує фронт Визвольної боротьби українського народу, переплітає та воєдино зв’язує українців різних земель”, – сказав Роман Лубківський.
Професор Степан Трохимчук про книгу Романа Коваля висловився так: “Це наукова праця, але дохідливо написана. В ній досконало втілено ідею соборності”. Степан Трохимчук звернув увагу на те, що Тарас Шевченко у творчості Михайла Гаврилка – “воїн, а не тільки поет”.
Палким був виступ лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка Ігоря Калинця. “Це дивовижна книга, це енциклопедія початку ХХ століття, – сказав він. – Ви знайдете тут усе: біографію Михайла Гаврилка, Другий студентський з’їзд у Львові за участю Івана Франка, Михайла Гаврилка та Дмитра Донцова, історію конкурсів на побудову пам’ятників Тарасові Шевченку в Києві напередодні Першої світової війни, створення УСС, початок Світової війни, діяльність Союзу визволення України, українське культурне життя в австрійських таборах для російських військовополонених, створення українського шкільництва на Волині в 1916 році, характеристика польських колонізаторів (це наука для таких як Ярослав Грицак!), створення Сірої дивізії, повстанський рух на Полтавщині, доля родини Михайла Гаврилка аж до наших днів”.
Поета Гаврилка Ігор Калинець оцінив як “ніжного лірика”, а ось Гаврилко як публіцист, на думку Калинця, – “твердіший, енергійніший”. Характеризуючи Гаврилка як скульптора, Ігор Калинець висловив захоплення прекрасною композицією “Козак і дівчина” та “надзвичайним портретом юного ангела Західної України Маркіяна Шашкевича – з майже дівочим обличчям, але з уперто зосередженим поглядом, повним віри”. Ігор Калинець висловив надію, що до 200-ліття Маркіяна Шашкевича хтось із скульпторів спробує відтворити це погруддя, використовуючи фотографічне зображення. “Тепер, – сказав Ігор Калинець, – Михайло Гаврилко для нас такий же дорогий, як художник Іван Іванець та скульптор Михайло Бринський”.
А ще Ігор Калинець звернув увагу, що в книзі опубліковано “шедеври української фотографії”.
Про стиль автора Ігор Калинець висловився так: “Роман Коваль вільний у розповіді, він не створює собі рамок розповіді – читати надзвичайно цікаво. Як гарно він описав фотографію, на якій зображено Михайла Гаврилка, Дмитра Донцова та Івана Франка! І хто би звернув увагу на ці деталі! Роман Коваль вражає своєю щирістю, безпосередністю, часом він захоплений як дитина”.
Представник Пласту доктор фізико-технічних наук Олесь Криськів повідомив, що за поданням Центру вивчення та збереження пам’яті українського народу, засновником якого є Українська національна скаутська організація “Пласт”, Львівська станиця постановила оголосити змагання між юнацькими куренями Пласту за право назвати свій курінь іменем Михайла Гаврилка. Олесь Криськів також проінформував, що група архітекторів, діячів Пласту, вирішила розробити проект меморіальної дошки пам’яті Михайла Гаврилка з метою встановлення її на одному із львівських будинків, пов’язаних з його діяльністю.
На вечорі промовляли також дійсний член НТШ ім. Тараса Шевченка, доктор геологічних наук, рецензент книги Іван Головацький та фалерист Степан Пахолко, який сердечно допомагав під час написання книжки.
Фрагменти з неї прекрасно читали народний артист України Святослав Максимчук та акторка Львівського театру “І люди, і ляльки” Людмила Зборовська.
Заслужений артист України, бандурист Остап Стахів двічі викликав спів усього залу – піснею на слова Івана Франка “Не пора, не пора…” та стрілецькою “Повіяв вітер степовий”. А улюблені пісні Михайла Гаврилка чудово виконав гурт автентичної музики “Коралі” (Галина Похилевич, Людмила Зборовська, Лариса Лукашенко). Всі учасниці гурту були в старовинних полтавських строях!
Виступив і автор книги Роман Коваль. Він звернув увагу на те, що Михайло Гаврилко міг 1911 року залишитися в Парижі, здобути там славу та комфортне життя. “Але він прагнув війни з Росією, щоб відвоювати свою Батьківщину. 1915 року Михайло взяв участь у всіх визначних битвах УСС проти Росії – у Карпатах, під Болеховом та Семиківцями. 1916 року він відкривав перші українські школи на Волині, самовідано захищаючи українських селян Волині від насильства австро-угорської влади, рішуче боровся проти полонізації Волині, яку здійснювали польські чинники австро-угорської військової влади. Гаврилко не ставився до гречкосіїв із погордою як Донцов, він добрим словом і добрими ділами спонукав їх ставати оборонцями рідної землі”.
У презентації взяли участь онуки Михайла Гаврилка – Ярослав, Орест та Любомир Абрагамовичі та члени їхніх родин – нефролог Тереза Абрагамович, аспірантка кафедри внутрішньої медицини №1 Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького Христина Абрагамович із чоловіком Андрієм Васечком та сином Данилом, доцент кафедри дерматовенерології та терапії №1 ЛНМУ ім. Данила Галицького Леся Іваночко, дерматовенеролог Олена Абрагамович з дочками Лесею та Іриною, доцент кафедри внутнішньої медицини №1 ЛНМУ ім. Данила Галицького Мар’яна Абрагамович із чоловіком – доктором медичних наук, професором Яном Варесом та сином Яремою Варесом, кандидат медичних наук Уляна Абрагамович із чоловіком Ярославом Стецівим та дочкою Златою. Доктор медичних наук, професор Орест Абрагамович щиро дякував меценатам видання та всім, хто допоміг створити цю диво-книгу.
Постать Михайла Гаврилка викликала у львівської інтелігенції значний інтерес. У Львівському палаці мистецтв був аншлаг: місць не вистачило, люди стояли в проходах.
У залі зібралося поважне товариство: легендарний син легендарного батька Юрій Шухевич із дружиною Лесею, син славетних Михайла Сороки та Катерини Зарицької – Богдан Сорока з дружиною Любою, колишній політв’язнеь Богдан Климчак, голова ВО “Свобода” Олег Тягнибок, проректор Львівської академії мистецтв ім. Миколи Лисенка професор Мирон Кушнір, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка художник Ярослав Мотика, доктор історичних наук Богдан Якимович, завідувач кафедри радіомовлення і телебачення Львівського національного університету ім. Івана Франка професор Василь Лизанчук, директор Науково-дослідного центру історії Національно-визвольних змагань професор Ярослав Лялька, заслужений журналіст України Ганна Стоцька, заслужений артист України Петро Остапишин, художниця Іванка Онуфрик, голова Львівської обласної спілки політв’язнів та репресованих, головний редактор газети “Нескорені” Володимир Горовий, голова Львівського відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів Ярослав Гера, доцент Львівського національного університету ім. Івана Франка Ігор Стефанський, завідувач кафедри сходознавства Львівського національного університету ім. Івана Франка Ярема Плахотнюк (син письменниці Ірини Вільде), історик Ярослав Сватко, композитор Теодор Кукуруза, фотомайстер Любомир Криса, заслужений діяч мистецтв Василь Глинчак, архітектор Микола Бідняк, доцент Української академії друкарства Роксолана Зацерковна, голова літературно-мистецького об’єднання “Оберіг” Оксана Карнага, письменники Роман Пастух та Микола Дубас, поет Зеновій-Тарас Масний, лікар із Дрогобича Любомир Хамуляк, колишній мер Львова Василь Шпіцер, а також меценати видання – Орест Папроцький із дружиною Марією, доктор хімічних наук Ігор Завалій з дружиною Галиною та кандидат медичних наук Андрій Петрух.
Цього ж дня відбулася зустріч Романа Коваля у Львівській державній обласній науковій бібліотеці (директор Іван Сварник) з активістами Українського національного середовища (організатор Євген Селевич, директор Наукової бібліотеки Львівської національної академії мистецтв). Тут теж було добірне товариство: доктор економічних наук, професор Богдан Заблоцький, соліст Львівської національної опери Степан Тарасович, співак і композитор Роман Ковальчук, адвокат Борис Мудрий, доктор технічних наук Світлана Гавенко, художники Ігор Копчик, Дмитро Парута та Василь Семенюк, реставратор Борис Іванів, соціолог Тарас Плахтій, письменниця Звенислава Левус, учений секретар Наукової бібліотеки Львівського національного університету ім. Івана Франка Григорій Чопик, актор Львівського драматичного театру ім. Марії Заньковецької Юрій Брилинський, аранжувальник Юрій Тур, викладач кафедри моделювання Львівської національної академії мистецтв Ірина Грицюк, студентка Львівської національної музичної академії Тетяна Пащак, солістка оперної студії Львівської національної музичної академії Оксана Нагай, Богдан Горбовий (Товариство наукових викладів ім. Петра Могили), Борис Пошивак (Студентське братство Львівщини), Ольга Зеленчук (Європейська бізнес-асоціація) та інші достойники.
Оці – далеко неповні! – списки учасників зустрічей засвідчують великий інтерес львівської інтелігенції до постаті Михайла Гаврилка, творчий розквіт якого пов’язаний зі Львовом та іншими містами Галичини.
Михайле, вітаємо Тебе з поверненням!

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”



Козак Су-Чан-Ю-Ван

З’явився він у сотні цілком несподівано. Коли кіннота полковника Болбачана з боєм захопила вузлову станцію Джанкой, відкривши дорогу в Крим, до штабу однієї сотні з’явився молодий китаєць і заявив, що він хоче говорити із самим капітаном. Сотник запитав його, що він хоче сказати.
– Моя хоче бути український козак! Большевики – хунхузи!1 Україна – шанго!2 Моя буде стріляти большевик! – палко промовив китаєць.
– Яке твоє ім’я? – запитав сотник.
– Пишіть: Су-Чан-Ю-Ван!
Нового козака записали до реєстру сотні, видали військовий одяг, шапку з жовтим шликом і гвинтівку. Трудне китайське прізвище козаки українізували, назвали його Іваном. Су-Чан, одержавши гвинтівку, вирішив тут же продемонструвати свою вмілість.
– Гей, капітана! – промовив Су-Чан, показуючи на сороку, що сиділа на клуні, – бачиш птиця? Зараз нема птиця! – і, майже не цілячись, вистрілив.
Сорока покотилась із клуні додолу.
– Добре стріляє! Хлопці, візьміть його до кулемета! – наказав сотник.
За кілька днів Су-Чан став кращим кулеметником сотні. Практичне стріляння з кулемета Су-Чан показав під Сивашем.
В одному містечку, за донесенням нашої розвідки, розташувалась сильна залога большевицької кінноти. Взяти село лобовою атакою сотник не зважився, бо така атака потягла б за собою великі втрати. Сотник вирішив спровокувати большевиків, передавши ініціативу атаки в їхні руки і тим викликавши з містечка в поле. Підтягнувши вночі кулемети до села і замаскувавши їх, свою кінноту, готову до бою, сотник сховав у долині за півкілометра від села. А ранком наказав невеликому відділові козаків під’їхати до села, роздрочити большевицьку залогу і, викликавши їх на бій, тікати під захист своїх кулеметів. Маневр цілком удався. За козаками погналося більше як сотня большевиків.
Козаки тікали під захист своїх замаскованих кулеметів. Большевики з оголеними шаблями мчали за ними. Тяжких кулеметів було три. В центрі зі своїм лежав Су-Чан. Коли большевики були вже за 200 кроків від кулеметів, Су-Чан крикнув:
– Вогонь!
– Та-та-та! – заторохкотіли кулемети.
Ряди большевиків змішалися. Коні без верхівців розбігалися по полю.
– Та-та-та! – стрекотали кулемети.
Су-Чан показав, що стріляє без промаху.
Не чекаючи такої засідки, большевики заломилися і повернули в містечко, але в цей час із долини як буревій вихопилися сховані там кінні козаки і кинулися за большевиками. На їхніх плечах вони вломилися в містечко. Притиснені до моря, большевики здалися в полон. Містечко було взято майже без втрат. У великій мірі причинився до цього кулеметник Су-Чан. Але найбільшу одчайдушність і завзятість виявив він в іншій акції.
Переслідуючи большевиків уже в Криму, сотня якось надвечір підійшла до великого татарського села. Треба було зробити розвідку. На заклик сотника зголосився йти в розвідку Су-Чан. До нього прилучився козак Сергій Мироненко. По заході сонця вони на конях повільно виїхали. За півкілометра від села Су-Чан зупинився і промовив:
– Ти, Сер-Га, стій тут, у кукурудзі, і чекай мене, Су-Чан піде пішки.
Скинувши козацьку шапку із шликом і замінивши її на будьонівку, Су-Чан зник у темряві. В селі було тихо, лиш де-не-де валували собаки. Без пригод Су-Чан підкрався до одної хати, як кіт вліз на подвір’я. Коло татарської гарби із сіном помітив тачанку, запряжену парою коней. На тачанці стояв кулемет, коло нього вартував большевицький вояк із гвинтівкою в руках. Су-Чан витяг з кишені тонкий і довгий мотузок, підкрався, накинув петлю на шию вартового і сильно смикнув мотузком до себе. Большевик без крику впав на землю. Су-Чан миттю зв’язав йому руки, запхав у рот якусь шмату і вкинув большевика на тачанку. Все це забрало йому, може, хвилину. Скориставшись, що ворота були відчинені, Су-Чан сів на тачанку і виїхав на вулицю. Виїжджаючи з воріт, натрапив на двох большевиків.
– Куда, Єрофєєв, єдєш? – запитав один по-московському.
– Пріказ камісара, – відповів Су-Чан і вдарив по конях.
– Що за пріказ? – загомоніли большевики. – Может, виступаєм із села?
Але Су-Чан вже був далеко. Наблизившись до місця, де він лишив Сергія Мироненка, Су-Чан закричав:
– Сер-Га! Сідай на коні, тікай до сотні!
Прибувши до сотні, Су-Чан відрапортував:
– Пане сотнику! Маєш один большевик, один кулемет і два козаки, що вернулися з розвідки! Про кількість большевиків тобі розкаже полонений! А Су-Чан і Сер-Га хочуть спати!
Настрашені таким зухвалим наскоком большевики тієї ж ночі покинули село.
Українська армія посувалася в Крим.

Т. СИДОРЕНКО

Примітки
1. Хунхуз – бандит, розбійник.
2. Шанго – добре, гаразд.



Він світить своїм життям

Борис Антоненко-Давидович говорив: “Можна жити з переламаним хребтом, але з перебитим моральним хребтом жити неможливо”.

Є зустрічі, які докорінно змінюють і світогляд, і життя, відкривають духовні очі на призначення людини – служити Матері-Вітчизні, віддавати їй усі сили і почуття. Такою людиною в моєму житті був Борис Дмитрович Антоненко-Давидович. Хоч він надовго був вилучений з культурного життя України (22 роки ГУЛАГу), його вплив і досі відчувається у всіх сферах культурного і суспільно-політичного життя.
Я була викладачем української мови і літератури, але майже нічого не знала про цього Лицаря Духу. Вперше побачила і почула його 1968 року на пленумі Спілки письменників України, куди мене як інспектора-методиста української мови і літератури Міністерства освіти УРСР запросили для обговорення програм.
На трибуну піднявся стрункий чоловік з непокірним сивим волоссям і добрими променистими очима. У залі запала тиша…
Борис Дмитрович говорив про болючі проблеми, про які боялися говорити, адже ми хворі на комплекс меншовартості, який нам методично насаджували.
“Українська мова, – казав він, – відсувається в закутки суспільно-політичного і культурного життя. Ми відчуваємо на собі іронічно-глузливі погляди, чуємо кинуте вслід слово: націоналіст! Кожний день приносить нові образи, грубе приниження національної гідності. В Києві немає жодної справжньої української школи. Відсутні українські дитячі садки, якщо ж і є декілька на Київ, то це лише для галочки, бо виховний процес у них ведеться російською.
Селяни, приїжджаючи до Києва, намагаються віддати дітей у “руську” школу, щоб були вони як усі, щоб не глумилися з них, не називали жлобами. У державних установах з тобою і говорити не хочуть, якщо не розмовляєш “па-чєловєчєскі”. Виховання зводиться до прищеплення любові до Радянського Союзу за принципом “мой адрес – не дом и не улица – мой адрес: Совєтский Союз”.
Яким правом принижується ціла нація?! Шовінізм став нормою життя, а кожна спроба захистити національну гідність кваліфікується як прояв буржуазного націоналізму. Погляньте на наші словники – ми узаконюємо слова-кальки, слова-покручі, які засмічують нашу мову, руйнують її сутність. А мова Українського радіо? Орфоепія, стилістика багатьох дикторів – російська, слова вживаються в невластивому для них значенні, вилучена “крамольна” літера “ґ”, проводиться курс на нівеляцію специфіки нашої мови”.
Палкі слова письменника лунали в напруженій тиші…
На той час стали виходити книги Бориса Дмитровича: він повертався у літературне життя України. Цей виступ міг перекреслити все, але мовчати він не міг – це суперечило б його сумлінню.
Довго я була під враженням його виступу: перед очима зринала струнка постать, срібна сивина і емоційний напружений голос письменника. Я намагалась знайти інформацію про нього. З великими труднощами розшукала його твори періоду розстріляного відродження, була вражена їхньою емоційною та художньою силою. Він чи не перший в українській літературі заявив: поєднання справжнього українства з комуністичною ідеологією – неможливе! Казав, що любов до України називають націоналізмом, а любов до Росії – патріотизмом.

Згодом ми познайомилися. Він прийшов у 117-ту школу, де я викладала українську мову і літературу, щоб подякувати за виховання дочки. Так почалася наша багаторічна дружба, яка тривала до останніх днів письменника. Борис Дмитрович розкривав невідомі сторінки спалаху духу українського відродження, яке було безжально розстріляне. Мимоволі згадуються слова Ліни Костенко: “А люди питають, де повість епохи, де повість епохи – велика й повчальна?”
Борис Дмитрович розповідав про страшні умови життя в ГУЛАГу, читав уривки сибірських новел, гарячі спогади про нескорених українських в’язнів, їхній мужній супротив режиму. І це задовго до творів Солженіцина на цю тему.
КҐБ тримало його під постійним наглядом, квартира була нашпигована підслушками. Його квартира, як животворча криниця, притягувала сотні людей – від колишніх побратимів-в’язнів до кримських татар та євреїв. До нього тягнулася молодь, під його крилом формувалася нова політична еліта. Не раз там зустрічала В’ячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Гелія Снігірьова, Івана Світличного. В його квартирі каґебісти часто проводили обшуки, забирали стареньку друкарську машинку, рукописи. Він вступав у двобій із непроханими гостями, гострими питаннями заганяв їх на слизьке. Слідчі йому казали:
– Ви, Борис Дмитрович, – петлюрівець.
На що письменник спокійно відповідав:
– А ви – троцькіст, бо Червона армія формувалася під керівництвом Троцького.
Кожен візит до письменника перетворювався на свято. Одна розмова з ним – і зникали тривоги, страх. Його мудрість, розважливість, дивовижна внутрішня сила, могутній дух у гармонійному поєднанні повертали віру в себе, в людей, рівновагу, надихали на подальшу роботу, хоч і непомітну, але вкрай потрібну. Великий патріот і оптиміст, він свято вірив у воскресіння і волю України, все робив, щоб наблизити цей час. Я щиро захоплювалася його мужністю, інколи з вуст зривалися наївні запитання:
– Як ви змогли? Де брали сили, щоб пройти цей шлях мужньо і нескорено?
Він тепло усміхався, його сині очі випромінювали сяйво, але нараз наливалися крицевою твердістю:
– Скільки їх, незламних лицарів України, пройшло цим шляхом. Вони ж змогли!
– Ви з честю змогли пройти цей шлях, стали взірцем для нас… а я б не змогла! – тихо казала я.
Борис Дмитрович пильно подивився на мене і тихенько заспівав свою улюблену:
– Наїжджайте, воріженьки, сам вас накликаю…
Він дуже любив і знав історію Києва, його архітектуру, ходити з ним вулицями Києва – це відкривати для себе рідне місто, по-новому дивитись на знайомі місця. Якось наш шлях проліг повз метро “Арсенальна”. Письменник зупинився біля пам’ятника арсенальцям і сказав:
– Уважно подивіться на п’єдестал: це ж козацька шапка. До революції це був пам’ятник Іскрі та Кочубею. Скульптурну групу зруйнували, а на п’єдестал поставили гарматку.
Якось гуляли парком. Спустились до Аскольдової могили. Борис Дмитрович ніс пучечок калини.
– Це святе місце, бо тут похований цвіт українського юнацтва, хлопці грудьми стали на захист України проти армії Муравйова і загинули у нерівному бою. Молодий Тичина уславив їх: “На Аскольдовій могилі поховали їх, славних мучнів Українців, мужніх, молодих. На Аскольдовій могилі – український цвіт. По кривавій, по дорозі нам іти у світ”.
Проходимо Хрестовим провулком.
– Ви знаєте, як називалася ця вуличка? Іпсилантіївський провулок. Назвали на честь болгарина Іпсилантія, друга лорда Байрона, героя боротьби болгар проти турецького поневолення, він проживав тут, лікувався в Лаврі після важкого поранення.
Виходимо на Дніпрові кручі.
– Тут колись був Микільський військовий собор, знищений у 1930-х роках, він увійшов до переліку шедеврів світової архітектури як класичний зразок козацького бароко. Побудований на кошти гетьмана Мазепи. Якось останній російський цар відвідав собор. Він звернув увагу на ікону, на якій був зображений красивий чоловік. “А то кто?” – запитав цар. “Фундатор собору – Мазепа”, – відповіли ченці. “Этот изменник?” – здивувався цар. – “Как изменнику мы провозглашаем ему анафему, а как фундатору собора – служим благодарствие”. “Так и продолжайте”, – сказав цар.
Проходячи повз Верховну Раду, письменник промовив:
– Ви доживете до тих часів, коли над Верховною Радою замайорить жовто-блакитний прапор! Тоді на ваші вчительські плечі ляже велике завдання: повернути людям українську душу, відродити зганьблені ідеали, назвати справжніх героїв, для яких честь, Україна, сумління були смислом життя.
Борис Антоненко-Давидович не визнавав компромісів. Люди, які в силу обставин ішли на них, переставали для нього існувати. Пам’ятаю, як знімав він зі стіни над письмовим столом їхні портрети, – бо вони написали покаянні листи.
У нас були гострі суперечки щодо Олександра Довженка. Я гаряче захищала його, аргументуючи важкими обставинами, остракізмом, яким піддавались митці в Москві. “Ні, – заперечував Борис Дмитрович. – Він, як великий українець, не мав на це морального права! Який це приклад для нащадків?”
І така тверда позиція – попри те, що у житті він був м’якою, толерантною людиною. Нещодавно донька його, Ярина, виконала заповіт батька, – поставила козацького хреста над місцем його вічного спочинку. А можновладці Києва, незважаючи на численні прохання, ніяк не спроможуться надати ім’я Антоненка-Давидовича одній із вулиць. Він є символом того, що національна традиція служіння Україні не перерветься ніколи.

Надія КОВАЛЕНКО
с. Стайки Кагарлицького р-ну Київської обл.



Відійшла Лідія Гук

У Скадовську, що над чорноморською затокою Джарилгач, 14 липня 2011 р. померла Лідія Ларіонівна Гук – лікар, еколог, поетеса, громадська діячка.
Народилася вона 28 жовтня 1938 р. в родині Ларіона Півня в селі Сенча Лохвицького району на Полтавщині.
“Ми жили матеріально тяжко, – розповідала вона 2001 року Василеві Овсієнку. – Весною збирали качани кукурудзи, які залишилися в полі. Піч топити нічим було, тож ходили за 8 – 10 км у поле по солому. Одного разу, вже в селі, на моїх плечах ту солому запалив об’їждчик. Життя було тяжке. Не пам’ятаю, щоб ми наїдалися, – тільки на Великдень, іноді на Різдво. Мама вічно – день і ніч – на свинофермі працювала, а ми виховувалися самі. Я хотіла вирватися із села. У газетах і книжках писалося, що в СССР прекрасно живеться. Я думала, що це тільки в нашому селі так погано жити. А коли брала участь у спортивних змаганнях, побачила, що в інших селах так само, як у нас. У дитинстві ми були вічно голодні. Як прийду на свиноферму до мами, а там у великих котлах картоплю варять свиням. Щоб з’їсти картоплину, її треба було вкрасти і сховатися, бо якщо, не дай Боже, бригадир наскочить, то поб’є і маму, і мене”.
1960 року Лідія Гук поступила до Київського медичного інституту. В гуртожитку познайомилася з Миколою Плахотнюком, потім з Надією Світличною та іншими свідомими українцями. Збиралися, читали вірші українських письменників, проводили вечори Тараса Шевченка, Лесі Українки. Найбільше зворушив Лідію творчий вечір Василя Симоненка в медичному інституті. В ньому взяли участь Віталій Коротич та Микола Вінграновський. Василь Симоненко прочитав вірш “На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил”.
Лідія вступила до Клубу творчої молоді. З Миколою Плахотнюком брала участь у колядницьких ватагах. Одного разу зібрали близько 300 рублів (це були великі гроші). Передали їх матері Василя Симоненка на пам’ятник синові.
22 травня разом з однодумцями ходила до пам’ятника Тараса Шевченка. Читали вірші. А КҐБ “хапав хлопців і кидав, як овець, у машину”.
Велику роль у становленні Лідії відіграв її чоловік – Василь Мусійович Гук, 1926 року народження, з Черкаської області, із села Веселий Кут Тальнівського району. Його батька Мусія Москва репресувала 1937 року. Додому він уже не повернувся. Мати мусила сама виховувати шестеро дітей.
“Мій чоловік найбільше відкрив мені очі на правду, – продовжувала Лідія Гук. – Пояснив, що це за система, хто основний її творець. Є навіть фотографія, де я спалюю Сталіна”. Василь Гук помер 1971 року.
Значну роль у духовному зростанні Лідії Гук відіграли Надія Світлична, Алла Горська, Микола Плахотнюк, Оксана Яківна Мешко, Галина Севрук та Людмила Семикіна.
Лідія Гук гостинно приймала у себе в Скадовську друзів. “Наша квартира була ніби як “пересилкою”, – розповідала Лідія Ларіонівна. – Оксана Яківна Мешко кілька разів приїжджала, були Олесь Сергієнко, Михайло Масютко із дружиною, Світлана Кириченко, Леопольд Ященко і Ліда Орел з дітьми. Олесь Шевченко з товаришем приїжджав, Надійка Світлична, Сашко Мартиненко, Іван Сокульський, Ірина Корсунська, секретар Андрія Сахарова... За нами стежили. Це помічав Масютко, помічав і Бадзьо.
Ми проводили вечори. Збереться чоловік 8 – 10, читали Шевченка, Симоненка, Івана Драча, Ліну Костенко, особливо її “Берестечко”. А Василь Симоненко взагалі був кумиром тодішньої молоді, він говорив якраз те, що найбільше боліло людям. Його “Щоденник” теж читали, він писав, що його мама тяжко відпрацювала все життя і за це заробила 12 рублів пенсії. Він звертався, щоб підтримали її, тому що на 12 рублів не проживеш”.
1972 року в Києві почалися репресії. Прийшла черга і Лідії Гук. 16 лютого 1972 р. її забрали з дитячого садка, куди вона завела сина Ярослава. Привезли додому і – обшук. “Чотири працівники КҐБ і двоє понятих. Перебирали всі книжки, по листочку гортали. Забрали два мішки літератури, впакували все: навіть забрали твори Леніна з помітками. Забрали кілька моїх зошитів – я багато писала, і поему, і прозу пробувала писати, але до друку не дуже давала. Особливо їх розлютила поема “Степ” і вірш “Суховій”, де був натяк на те, що суховій – вітер зі сходу, то це, значить, із Москви. Це все було “наклепом”, навіть твори Леніна були наклепом на совєтську власть”.
У липні – другий обшук. Вилучили чимало самвидавської літератури.
Після цього Ліда поїхала до Києва – порадитися з Оксаною Яківною Мешко. Саме вона порадила все заперечувати, нічого не визнавати. “Я і нічого не визнавала”.
Почалися допити. “Михайло Литвиновський допитував мене в кабінеті на другому поверсі нашої Скадовської міліції. На столі під склом – портрет Сталіна. Це 1972 рік. Культ Сталіна ніби розвінчаний, а тут… Литвиновський якось лущив горіхи і сказав: “От, якби пальчики сюди”. Я заявила протест прокуророві, мені поміняли слідчого. Дали другого – Александровського. Цей тримався більш чемно...
Найбільше звинувачення, що я “захищала бандерівців”, казала, що вони національні герої. Гарний адвокат у мене був – Іван Семенович Єжов, добре захищав. Після мого суду його позбавили права захищати таких, як я, – політичних. Мені його знайшла Оксана Яківна. В судовому засіданні він сказав, що мене треба негайно звільнити з-під варти”.
Суд був закритий. Хоч у вироку зазначили – “у відкритому судовому засіданні”. Майже всі, кого допитували, на суді поводилися порядно. “Більшість казали, що не пам’ятають такого, щоб я щось казала. Одні Мінаєви проти мене свідчили… Я дуже вдячна тим людям, які порядно поводилися на суді, – це рідкісне нині явище. Судили мене за статтею 187 “прим” – “поширення завідомо неправдивих вигадок, що зводять наклеп на совєтський лад”. Дали 1 рік. Відбувала я термін у Дніпродзержинську. Там страшне було. Жінки – і наркоманки були, і грабіжниці... Розбоєм займались. Такі брутальні... Фефелова так матюкалася, так кричала... Це якраз в умивальнику було, то я думала відром голову їй розіб’ю – за ту брутальність. Але Люся не дала мені вдарити її відром по голові, перехопила те відро. До речі, ми й там вечори Лермонтова і Симоненка влаштовували”. 1988 року Лідію Гук реабілітували.
1977 року Лідія Гук установила, що вирощування рису із застосуванням отрутохімікатів у чеках поблизу курортної зони у Джарилгацькій затоці призвело до забруднення отрутохімікатами і мінеральними добривами морської води, її опріснення, замулення, зникнення бичків, креветок, камбали. Вдалося опублікувати замітку в газеті, яка збурила громадську думку.
Внаслідок численних зборів та мітингів 1988 року разом з однодумцями ініціювала створення екологічного товариства “Джарилгач”. Після численних наукових досліджень і публікацій у пресі, телепередач вирощування рису в Скадовській зоні за існуючою технологією, себто з використанням пестицидів і скидів у затоку, наприкінці
1980-х років заборонили. Затока почала відроджуватися. 1998 року Кабінет міністрів надав Скадовській медичній зоні статус оздоровчої державного значення.
З кінця 1980-х років Лідія Гук бере активну участь у діяльності Союзу українок та Суспільної служби України. Була головою Скадовської районної організації Народного руху України. Продовжувала приймати у себе гостей – Степана Хмару, Михайла Косіва, В’ячеслава Чорновола, Оксану Мешко. У Горенці під Києвом зустрічалась із Данилом Шумуком.
18 лютого 2001 р. в інтерв’ю Василеві Овсієнку Лідія Гук сказала: “У нас, на Херсонщині та й на Полтавщині, звідки я родом, українців понад 300 років убивали, голодом морили, священиків винищували, забороняли навіть пісню. Тому довго доведеться “вичавлювати раба”. З кожною людиною треба працювати, як з тяжкохворою. Говориш-говориш з нею, вона погоджується, а потім раптом каже: “Це ваша незалежність винна, тому що при Брежнєві ми жили краще”. Забули вони, що радянська економіка була неефективна, і для того, щоб щось купити, треба було “діставати” через треті-п’яті руки. Що цукор і масло по талонах отримували, теж забулося… Але найстрашніша біда – що Україна неукраїнська”.
Дякуємо, Лідіє Ларіонівно, що Ви були в історії нашого народу, а Василеві Овсієнку – щира подяка, що записав інтерв’ю, яке й лягло в основу цієї згадки про хорошу людину.

Роман КОВАЛЬ



Свою душу вкраїнську Вкраїні лишив, Щоб їй і по смерті служити

2 червня виповнилося б 85 років Віталієві Западнюку – видатному вченому, докторові медичних наук, лауреатові Державної премії України. Професор Западнюк – засновник геріатричної фармакології, спеціаліст із лабораторного тваринництва, багаторічний керівник лабораторії геріатричної фармакології Інституту геронтології АМН України, член Історичного клубу “Холодний Яр”.

Віталій Гнатович Западнюк народився 2 червня 1926 р. в мальовничому селі Тростянчик, яке розкинулося на правому березі річки Бог (Південний Буг). Його батько, Гнат Павлович, – учитель, у подальшому доктор ветеринарних наук, професор; мати, Марія Ларіонівна, із багатодітної заможної сільської родини Мельничуків, батька якої у 1930-ті роки знищила Москва.
Навчаючись у початковій школі, Віталій до “жовтневих свят” 1935 р. вивчив віршик про Сталіна. Та не судилося йому прочитати його на урочистому концерті –  батько несподівано сказав: “Збирайся, через 24 години ми повинні виїхати за межі України”. Хлопець розплакався…
Так родина Западнюків опинилася на дикому сході – в малолюдно-спекотному степу Калмикії. Жили у великій нужді. Легше стало, коли батько влаштувався на роботу в науково-дослідній станції тваринництва в Єсентуках: тут принаймні можна було ходити до школи. Спілкуючись зі школярами, нерідко вживав українські слова, через що над ним сміялись. Це не забулося!
Якось під час гри у футбол м’яч вилетів через шкільну загорожу. Віталій побіг за ним. Несподівано побачив як вулицею під конвоєм ведуть його батька. Та ще й багнетом підганяють.
Підбіг до батька, але начальник НКВС Гукасян ударив його ногою в лице, крикнувши: “Прочь, гадёныш!”. Хлопець вилетів на узбіччя, з носа потекла кров. Батько крикнув: “Вітя, біжи і скажи директору станції, та розкажи мамі!”.
НКВД звинуватив Гната Западнюка в “хищении социалистического имущества”. Згодом стали “шити” шпигунство на користь Німеччини. Віталій возив передачі батькові до П’ятигорської тюрми під знаменитою горою Машук, вистоював у довжелезних чергах… За півроку батька випустили, але образа на радянську владу у Віталія залишилась на все життя.
Під час Другої світової війни Гната Павловича забрали на фронт, а його родина повернулася на Вінниччину.
У 17 років Віталія Гнатовича мобілізували до Червоної армії. На підступах до Кенігсберга був тяжко поранений. Понад півроку лікувався у шпиталях, переніс дві складні операції. Демобілізований як інвалід війни ІІ групи. В сім’ї і близьким говорив, що воював “не за Україну, а за її ката”.
1950 року закінчив лікувальний факультет Львівського державного медичного інституту, а у 1954 р. захистив кандидатську дисертацію. Секретар парторганізації інституту наполягав на виключенні Віталія Гнатовича з аспірантури “за вінчання в церкві і українофільство”.
Працюючи асистентом кафедри фармакології, написав посібник “Лабораторні тварини. Розведення, утримання, використання їх в експерименті”, який тричі перевидавався. Ця книга і досі є навчальним посібником для студентів біологічних факультетів. Дослідивши сотні синтетичних сполук, Віталій Гнатович написав та опублікував монографію “Протисудорожні препарати”, а згодом захистив на цю тему докторську дисертацію. Результати досліджень було використано в космічній медицині.
При виході з гравітаційного поля Землі у тварин виникали судоми і наставала смерть. І тільки завдяки застосуванню протисудомних препаратів професора Западнюка вдалося вивести на орбіту собак Бєлку і Стрєлку, а згодом і Юрія Гагаріна.
1963 року молодого науковця обирають керівником лабораторії геріатричної фармакології Інституту геронтології. За час його керівництва у лабораторії створено і впроваджено в практичну медицину геропротектори декамевіт, квадевіт, рикавіт. Рикавіт з успіхом використали лікарі Олімпійської збірної України 1993 року. До стадії промислового виробництва доведені препарати каглютам, ампевіт, оркомін, триметилгліцин. Американський професор Гейл, консультант під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, рекомендував квадевіт як ефективний радіопротектор.
Професор Віталій Западнюк є автором понад 350 опублікованих наукових робіт, восьми монографій, у тому числі підручника “Фармакологія з рецептурою” (4 видання) і “Довідник з фітотерапії” (2 видання). Монографію “Геріатрична фармакологія” перевидано німецькою, в’єтнамською та корейською мовами.
Віталій Западнюк здійснив 16 винаходів і численні раціоналізаторські пропозиції. Під його керівництвом створено тонізуючі безалкогольні напої “Чародійний” і “Лікувальний” – для людей старших вікових груп (спільно з ВО “Росинка”), а також (спільно з ВО “Оболонь”) столові води радіопротекторної дії “Цілюща” та “Евкаліптова” (на жаль, зараз не випускаються).
Віталій Западнюк 25 років очолював комісію Міністерства охорони здоров’я України з експериментальної роботи. Він – засновник науки про лабораторні тварини (ланімалогія). 1984 року заслуги професора Западнюка було визнано на найвищому рівні – він став лауреатом Державної премії України.
Слід сказати, що це рішення владі далося нелегко, адже Віталій Гнатович ніколи не був ні комсомольцем, ні комуністом, завжди говорив рідною мовою, навіть свої наукові праці, попри перешкоди, видавав українською – зокрема монографію “Протисудорожні препарати”.
Його український патріотизм багатьом муляв око. Чимало членів Вченої ради Інституту геронтології намагалися дискредитувати Віталія Западнюка, зокрема професор В. Фролькіс (зять Кагановича) погрожував: “Я Западнюка физически уничтожу”.
Науковий відділ інституту, яким завідував Фролькіс, всіляко підривав авторитет українського професора, блокував виділення місць для аспірантів, не давав можливості випускати молодих науковців, скорочував штати лабораторії геріатричної фармакології. Попри це, під керівництвом професора Западнюка захищено 17 кандидатських і 4 докторських дисертацій.
Окрім наукової діяльності, Віталій Западнюк виявив себе як краєзнавець та публіцист. Він – автор нарисів про земляків та історичні події. Дослідив невідомі сторінки з життя і творчості поета-неокласика Михайла Драй-Хмари, повернув із забуття художника Олексу Новаківського з Ободівки, що на Тростянеччині. Опублікував біографічні дані про неперевершеного силача Василя Куценка. Писав про академіка Данила Заболотного. Був одним із засновників і учасником Вінницького земляцтва у Києві, активно збирав кошти на двосерійний фільм “Кайдашева сім’я” режисера Володимира Городька. Товаришував з Іваном Макаровичем Гончарем. Подарував йому картину Амвросія Ждахи “Ой горе, горе чайці небозі”.
– Яких тільки поневолювань не зазнала Україна при битій дорозі! – казав Віталій Гнатович. – Але все таки Україна є!
Вже в роки незалежності Віталій Гнатович став членом Історичного клубу “Холодний Яр”. Бував у мене вдома, на Курській, як лікар консультував мою маму.
Це була відкрита, доброзичлива, щира, усміхнено-сонцесяйна людина.
Звістка про його смерть болем відгукнулася в моєму серці.
Трагедія сталася 20 липня 1998 р. в Києві.
Віталія Западнюка поховано в рідному Тростянчику, бо “звідки видно річку Бог”.
Видно, за життя не надивився на своє божественне Поділля!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” Роман КОВАЛЬ



Синагога на пам’ять про погромника?

“На нашій, не своїй землі”

29 серпня виповнюється рік, як у Кривому Розі ізраїльські магнати Вадим Шульман і Лев Леваєв побудували синагогу на честь борця за “совласть” Штерна Шульмана. Виявляється, дідо Вадима Шульмана, громадянина Ізраїля та водночас одного з найбагатших підприємців України, брав участь у боротьбі проти українських повстанців, які під проводом Матвія Григор’єва громили ЧК та інші установи московської комуни. Українці тоді зазнали поразки, а Штерн уцілів, а відтак, хоч і натерпівся страху, оголосив себе переможцем над “погромним” отаманом.
Онучок дідуся Штерна Вадик – хлопчина безумовно енергійний, але, здається, має проблеми з логікою. Він сказав таке: “Синагогу в моем родном Кривом Роге разрушили в 1932 году, и я строю ее в память о дедушке, который воевал еще в отрядах еврейской самообороны и гонялся за бандами Григорьева в гражданскую войну... Поэтому синагогу я хочу назвать его (Штерна. – Ред.) именем”.
Вадику, друже мій південний, де ж логіка у твоїх словах? Якщо твій дідусь боровся за совєтську владу, що зруйнувала останню синагогу в Кривому Розі, а отаман Григор’єв бився проти радянської влади, яка нищила церкви та синагоги, то хто ж погромник? Чи не совєтська влада і твій дідо? І чи не погромнику ти поставив синагогу?
Звичайно, козаки Кривого Рогу щиро радіють, що у їхньому рідному місті, окрім синагоги, працюватимуть єврейський громадський центр, єврейський дитячий садочок, школа “Ов Авнер” із сотнями учнів, що духовний провід над синагогою “Бейт Штерн Шульман” перебуватиме в надійних руках ортодоксального релігійного руху ХАБАД, а на Криворіжжі виконуватиметься закон Тори.
Молодці ізраїльтяни!
Ось так треба працювати в чужому домі!
Аплодуємо й учимося!
І оголошуємо про намір створити церковну громаду для побудови церкви світлої пам’яті Матвія Григор’єва. І Струка Ілька теж!
Сподіваємось, що Ізраїль від обурення не здригнеться.
Він же за політкоректність.
А Аллах нам допоможе!

Полковник АБАЗИН



“То як тепер жити з цим?!”

Пане Романе, Ви все зробили для Михайла Гаврилка! І книжка! І Ваше слово про нього, що йде по Україні. Тепер Гаврилко вже не буде “маловідомим скульптором” (так назвав його Василь Ярич), забутий усіма. Ще треба йому пам’ятник поставити! Та Іванові Іванцю. То є мій борг перед ними.
Прочитала Ваш “Ренесанс напередодні трагедії”. Яке розуміння історичних подій та їхнє трактування! Було сумно за бій на Маківці: хто і з ким воював... І в Кобринської є твір “Брати”, в якому з двох ворожих армій бігли два вояки, щоб убити один одного і... стали. Обнялися. А з двох ворожих окопів пролунали постріли. І впали, як підкошене огниво...
Коли прочитала про полковника Болбочана, – світ потемнів. То як тепер жити з цим?!
Не знаю. Змогла продовжувати читати “Ренесанс...” тільки через декілька днів. Треба розшукати могилу отамана Юхима Божка, який поважав і вірив Болбочанові.
Сили Вам!

Лариса ДАРМОХВАЛ
Болехів



У Києві вшановано старшин Армії УНР

У Києві на Оболоні відкрито пам’ятник старшинам Армії УНР. уродженцям Києва. Це перший монумент у столиці воякам Армії Української Народної Республіки. Його зроблено у вигляді ордена Хреста Симона Петлюри. Право на цю відзнаку мав “кожен вояк Армії УНР та повстанчих відділів, який брав участь у збройній боротьбі за визволення України”.
Двохметровий Хрест Симона Петлюри встановлено на постамент, на чотирьох гранях якого – меморіальні дошки з іменами 34 старшин Армії УНР, прізвища яких вдалося встановити історикам.
Монумент розміщений на подвір’ї храму ікони Божої Матері “Неопалима Купина” УПЦ КП. Зведено його коштом громади храму за сприяння Благодійної ініціативи “Героїка” і КМО “Спілка української молоді в Україні”.  
Освячення хреста та панахиду за полеглими відправив настоятель храму о. Віктор. На честь борців за волю України виступили бандурист Ярослав Джусь та кобзар Тарас Компаніченко з піснями епохи Визвольної боротьби 1917 – 1921 років.

 



Стежками холодноярських отаманів

Кам’янка – Холодний Яр – Суботів – Чигирин Маршрут створено за сприяння Історичного клубу “Холодний Яр” Відповідальний – Петро БИЛИНА, член Історичного клубу “Холодний Яр”, моб. 098-002-69-94, doholodnogojaru@ukr.net Тривалість – два дні. Дата: 3 вересня – 4 вересня 2011 р. Вартість: від 789 грн. У Холодному Яру не тільки Хмельницький і Залізняк збирали силу для боротьби, тут впродовж усієї, осяжної нам історії, десятки поколінь українців гострили, з любов’ю лагодили і святили зброю, з якою не розлучались ні у будні, ні у свято. Густі ліси Холодного Яру притягували до себе всіх, хто гостро відчував несправедливість – і неприпустимість! – підневільного стану українців. У Холодному Яру зароджувалась Хмельниччина, гайдамаччина, Коліївщина. У ХIХ ст. тут виникли українські революційні організації, які увійшли в історію під назвою “Чигиринська змова” і “Таємна дружина”, а на початку ХХ ст. на Холодноярщині відбулися так звані “Чіґірінскіє аґрарниє волнєнія”. У 1917 році тут відродилося Вільне козацтво, а в наступні роки – полк гайдамаків Холодного Яру на чолі з Василем Чучупакою. Тут завжди посміхалися шаблі і співали кулі. “Тут, здається, сажня землі нема, не политого козацькою кров’ю, – писав Юрій Горліс-Горський. – Холодний Яр – це шанці на шанцях, могила на могилі”. А дослідник Визвольної боротьби на Чигиринщині Роман Коваль додавав: “У простих селянських серцях інстинкт до боротьби був природнім, а ненависть до окупантів і бажання знищити їх – щирим і чистим почуттям. Холодноярці не мовчали, коли чобіт завойовника топтав найсвятіше – Українську Землю, пропахлу хлібом, залізом і кров’ю”. Маршрут проходить місцями переможних боїв холодноярців з російськими окупантами. Програма туру 1-й день 7.50 – 8.00. Київ. Амурська площа. Метро “Васильківська” стоянка ресторану “ СУПХАУС”. 9.40 – 10.00. Корсунь: чай, кава. 11.20 – 12.20. Кам’янка: краєзнавчий музей (колишнє приміщення Чигиринської ЧК); льох ЧК, де розстрілювали в’язнів; міліція, де працювали “міліціонерами” холодноярці Юрій Горліс-Горський і Андрій Чорнота; могила чекістів, знищених холодноярцями; парк над Тясмином, у якому зустрічались Юрій і Галя. 12.25. Виїзд на Холодний Яр. 12.35 – 12.50. Місцевість Майдани, де Юрій Горліс-Горський і Андрій Чорнота вирізали кулеметну залогу червоноармійців. 13.10 – 13.50. Холодний Яр: Грушківське лісництво, “Матросская тішина” – землянка-могила матросів-чекістів, знищених Андрієм Чорнотою, Юрієм Горлісом-Горським та їхніми товаришами-холодноярцями. 14.10 – 15.10. Холодний Яр: хутір Буда, 1000-літній дуб Максима Залізняка, обід у ресторані “Дикий хутір”. 15.20 – 16.05. Холодноярське плато, стародавнє городище, вали, Мотрин монастир, Гайдамацький став, де в давнину та тепер освячували й освячують зброю. 16.10 – 16.35. Холодний Яр: Креселецьке лісництво, місце останнього бою Головного отамана Холодного Яру, Креселецький меморіал. 16.45 – 17.00. Мельники: Мельничанський меморіал – пам’ятник Героям Холодного Яру та пам’ятник Юрієві Горлісу-Горському. 17.05 – 17.30. Мельники: могила Василя Чучупака та братська могила козаків-холодноярців – Петра Токовенка, Прохора Деркача, Руденка і Гаврилка “Полтавця”. 17.40 – 17.50. Мельники: Чучупаківський узвіз – батьківщина братів-отаманів. 18.00 – 18.40. Медведівка: пам’ятник Максимові Залізняку. Медведівський краєзнавчий музей. 18.55 – 19.30. Івківці: батьківщина Максима Залізняка, пам’ятник Максимові Залізняку (скульптор Іван Гончар), діючий млин 1907 року, гора Семидубова, де за однією з легенд поховано Богдана Хмельницького. 20.00 – 21.15. – Холодний Яр: хутір Буда, поселення в готель і приватні помешкання, вечеря в українському ресторані “Дикий хутір”. 2-й день 9.00. Хутір Буда: відправлення на Суботів. 9.30 – 9.55. Суботів: пам’ятник Богданові Хмельницькому, козацький майдан з бабою-плахою, надмогильні плити синів Богдана Хмельницького. 10.00. – 10.30. Суботів: сніданок у “Світлиці пані Ольги”. 10.30 – 11.30. Суботів: Іллінська церква – усипальниця Богдана Хмельницького, замок родового маєтку Богдана Хмельницького, краєзнавчий музей “Старовинна хата”. 11.35. Від’їзд на Чигирин. 11.50 – 12.30. Чигирин: Чигиринський археологічний музей. 12.35 – 13.35. Чигирин: Замкова гора, форт Дорошенка, церква св. апостолів Петра і Павла. 13.40. – 14.30. Чигирин: обід у кафе “ Гетьман”. 14.35. – 15.45. Чигирин: Чигиринський історичний музей, резиденція Богдана Хмельницького, сувенірні крамниці. 15.50. Від’їзд на Київ. Примітка У Кам’янці, Медведівці, Холодному Яру, Чигирині та Суботові – екскурсії із професійними екскурсоводами. У ціну путівки включено проїзд, екскурсії, нічліг, обід і вечеря в перший день, сніданок і обід наступного дня. У Корсуні чай і кава – коштом туристів. Якщо буде дощова погода, просимо взяти відповідне взуття та парасольки. Під час маршруту ви зможете придбати роман Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр” та інші книжки про Визвольну боротьбу українського народу.




Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”!
Віктор ДРУЗЬ (с. Зорине, Сумщина) 260 грн.
  Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (Калуш) – 300 грн.
  Олександр РОМАЩЕНКО (дід Карбала, с. Цвітна, Кропивниччина) – 600 грн.
  Український конгресовий комітет Америки (відділ на Лонг Айленд) – 500 ам.  дол.




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ