Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2021 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділені пошти: наш передплатний індекс (33545) ви знайдете в Каталозі українських видань 2010 р.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   
   


Відійшла Лідія Гук


У Скадовську, що над чорноморською затокою Джарилгач, 14 липня 2011 р. померла Лідія Ларіонівна Гук – лікар, еколог, поетеса, громадська діячка.
Народилася вона 28 жовтня 1938 р. в родині Ларіона Півня в селі Сенча Лохвицького району на Полтавщині.
“Ми жили матеріально тяжко, – розповідала вона 2001 року Василеві Овсієнку. – Весною збирали качани кукурудзи, які залишилися в полі. Піч топити нічим було, тож ходили за 8 – 10 км у поле по солому. Одного разу, вже в селі, на моїх плечах ту солому запалив об’їждчик. Життя було тяжке. Не пам’ятаю, щоб ми наїдалися, – тільки на Великдень, іноді на Різдво. Мама вічно – день і ніч – на свинофермі працювала, а ми виховувалися самі. Я хотіла вирватися із села. У газетах і книжках писалося, що в СССР прекрасно живеться. Я думала, що це тільки в нашому селі так погано жити. А коли брала участь у спортивних змаганнях, побачила, що в інших селах так само, як у нас. У дитинстві ми були вічно голодні. Як прийду на свиноферму до мами, а там у великих котлах картоплю варять свиням. Щоб з’їсти картоплину, її треба було вкрасти і сховатися, бо якщо, не дай Боже, бригадир наскочить, то поб’є і маму, і мене”.
1960 року Лідія Гук поступила до Київського медичного інституту. В гуртожитку познайомилася з Миколою Плахотнюком, потім з Надією Світличною та іншими свідомими українцями. Збиралися, читали вірші українських письменників, проводили вечори Тараса Шевченка, Лесі Українки. Найбільше зворушив Лідію творчий вечір Василя Симоненка в медичному інституті. В ньому взяли участь Віталій Коротич та Микола Вінграновський. Василь Симоненко прочитав вірш “На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил”.
Лідія вступила до Клубу творчої молоді. З Миколою Плахотнюком брала участь у колядницьких ватагах. Одного разу зібрали близько 300 рублів (це були великі гроші). Передали їх матері Василя Симоненка на пам’ятник синові.
22 травня разом з однодумцями ходила до пам’ятника Тараса Шевченка. Читали вірші. А КҐБ “хапав хлопців і кидав, як овець, у машину”.
Велику роль у становленні Лідії відіграв її чоловік – Василь Мусійович Гук, 1926 року народження, з Черкаської області, із села Веселий Кут Тальнівського району. Його батька Мусія Москва репресувала 1937 року. Додому він уже не повернувся. Мати мусила сама виховувати шестеро дітей.
“Мій чоловік найбільше відкрив мені очі на правду, – продовжувала Лідія Гук. – Пояснив, що це за система, хто основний її творець. Є навіть фотографія, де я спалюю Сталіна”. Василь Гук помер 1971 року.
Значну роль у духовному зростанні Лідії Гук відіграли Надія Світлична, Алла Горська, Микола Плахотнюк, Оксана Яківна Мешко, Галина Севрук та Людмила Семикіна.
Лідія Гук гостинно приймала у себе в Скадовську друзів. “Наша квартира була ніби як “пересилкою”, – розповідала Лідія Ларіонівна. – Оксана Яківна Мешко кілька разів приїжджала, були Олесь Сергієнко, Михайло Масютко із дружиною, Світлана Кириченко, Леопольд Ященко і Ліда Орел з дітьми. Олесь Шевченко з товаришем приїжджав, Надійка Світлична, Сашко Мартиненко, Іван Сокульський, Ірина Корсунська, секретар Андрія Сахарова... За нами стежили. Це помічав Масютко, помічав і Бадзьо.
Ми проводили вечори. Збереться чоловік 8 – 10, читали Шевченка, Симоненка, Івана Драча, Ліну Костенко, особливо її “Берестечко”. А Василь Симоненко взагалі був кумиром тодішньої молоді, він говорив якраз те, що найбільше боліло людям. Його “Щоденник” теж читали, він писав, що його мама тяжко відпрацювала все життя і за це заробила 12 рублів пенсії. Він звертався, щоб підтримали її, тому що на 12 рублів не проживеш”.
1972 року в Києві почалися репресії. Прийшла черга і Лідії Гук. 16 лютого 1972 р. її забрали з дитячого садка, куди вона завела сина Ярослава. Привезли додому і – обшук. “Чотири працівники КҐБ і двоє понятих. Перебирали всі книжки, по листочку гортали. Забрали два мішки літератури, впакували все: навіть забрали твори Леніна з помітками. Забрали кілька моїх зошитів – я багато писала, і поему, і прозу пробувала писати, але до друку не дуже давала. Особливо їх розлютила поема “Степ” і вірш “Суховій”, де був натяк на те, що суховій – вітер зі сходу, то це, значить, із Москви. Це все було “наклепом”, навіть твори Леніна були наклепом на совєтську власть”.
У липні – другий обшук. Вилучили чимало самвидавської літератури.
Після цього Ліда поїхала до Києва – порадитися з Оксаною Яківною Мешко. Саме вона порадила все заперечувати, нічого не визнавати. “Я і нічого не визнавала”.
Почалися допити. “Михайло Литвиновський допитував мене в кабінеті на другому поверсі нашої Скадовської міліції. На столі під склом – портрет Сталіна. Це 1972 рік. Культ Сталіна ніби розвінчаний, а тут… Литвиновський якось лущив горіхи і сказав: “От, якби пальчики сюди”. Я заявила протест прокуророві, мені поміняли слідчого. Дали другого – Александровського. Цей тримався більш чемно...
Найбільше звинувачення, що я “захищала бандерівців”, казала, що вони національні герої. Гарний адвокат у мене був – Іван Семенович Єжов, добре захищав. Після мого суду його позбавили права захищати таких, як я, – політичних. Мені його знайшла Оксана Яківна. В судовому засіданні він сказав, що мене треба негайно звільнити з-під варти”.
Суд був закритий. Хоч у вироку зазначили – “у відкритому судовому засіданні”. Майже всі, кого допитували, на суді поводилися порядно. “Більшість казали, що не пам’ятають такого, щоб я щось казала. Одні Мінаєви проти мене свідчили… Я дуже вдячна тим людям, які порядно поводилися на суді, – це рідкісне нині явище. Судили мене за статтею 187 “прим” – “поширення завідомо неправдивих вигадок, що зводять наклеп на совєтський лад”. Дали 1 рік. Відбувала я термін у Дніпродзержинську. Там страшне було. Жінки – і наркоманки були, і грабіжниці... Розбоєм займались. Такі брутальні... Фефелова так матюкалася, так кричала... Це якраз в умивальнику було, то я думала відром голову їй розіб’ю – за ту брутальність. Але Люся не дала мені вдарити її відром по голові, перехопила те відро. До речі, ми й там вечори Лермонтова і Симоненка влаштовували”. 1988 року Лідію Гук реабілітували.
1977 року Лідія Гук установила, що вирощування рису із застосуванням отрутохімікатів у чеках поблизу курортної зони у Джарилгацькій затоці призвело до забруднення отрутохімікатами і мінеральними добривами морської води, її опріснення, замулення, зникнення бичків, креветок, камбали. Вдалося опублікувати замітку в газеті, яка збурила громадську думку.
Внаслідок численних зборів та мітингів 1988 року разом з однодумцями ініціювала створення екологічного товариства “Джарилгач”. Після численних наукових досліджень і публікацій у пресі, телепередач вирощування рису в Скадовській зоні за існуючою технологією, себто з використанням пестицидів і скидів у затоку, наприкінці
1980-х років заборонили. Затока почала відроджуватися. 1998 року Кабінет міністрів надав Скадовській медичній зоні статус оздоровчої державного значення.
З кінця 1980-х років Лідія Гук бере активну участь у діяльності Союзу українок та Суспільної служби України. Була головою Скадовської районної організації Народного руху України. Продовжувала приймати у себе гостей – Степана Хмару, Михайла Косіва, В’ячеслава Чорновола, Оксану Мешко. У Горенці під Києвом зустрічалась із Данилом Шумуком.
18 лютого 2001 р. в інтерв’ю Василеві Овсієнку Лідія Гук сказала: “У нас, на Херсонщині та й на Полтавщині, звідки я родом, українців понад 300 років убивали, голодом морили, священиків винищували, забороняли навіть пісню. Тому довго доведеться “вичавлювати раба”. З кожною людиною треба працювати, як з тяжкохворою. Говориш-говориш з нею, вона погоджується, а потім раптом каже: “Це ваша незалежність винна, тому що при Брежнєві ми жили краще”. Забули вони, що радянська економіка була неефективна, і для того, щоб щось купити, треба було “діставати” через треті-п’яті руки. Що цукор і масло по талонах отримували, теж забулося… Але найстрашніша біда – що Україна неукраїнська”.
Дякуємо, Лідіє Ларіонівно, що Ви були в історії нашого народу, а Василеві Овсієнку – щира подяка, що записав інтерв’ю, яке й лягло в основу цієї згадки про хорошу людину.

Роман КОВАЛЬ



Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”!
Віктор ДРУЗЬ (с. Зорине, Сумщина) 260 грн.
  Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (Калуш) – 300 грн.
  Олександр РОМАЩЕНКО (дід Карбала, с. Цвітна, Кропивниччина) – 600 грн.
  Український конгресовий комітет Америки (відділ на Лонг Айленд) – 500 ам.  дол.




03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ