Понад сорок років тому село Рудяків Бориспільського району частково пішло під воду Канівського водосховища. Люди розбрелися по Україні у пошуках кращої долі. Мальовничі місця стали пусткою, вода перетворилась на смердюче болото. Але людей магічно притягує рідна батьківщина, де стояла хата, зведена дідами-прадідами, де лелеки вили гнізда, де лунали пісні, звідки родом бабусина казка… 13 червня на зустріч до рідного Рудякова вперше масово з’їхалися колишні односельці.
Прадавні села понад Дніпром – це колиска духовності українського народу. Тут плекали легенди і казки, думи і пісні, свято берегли народні традиції і звичаї. Води Дніпра давали силу і життя людям, які споконвіку жили на узбережжі у гармонії із природою.
Подніпров’я пережило багато лихоліть, воєн і стихій. Та чи були страшніші методи винищення від тих, які практикувала радянська влада? Спочатку вона душила людей голодоморами і репресіями. Саджали до в’язниці за вишиванку, патріотичну пісню, за вшанування січових стрільців і героїв УПА… Та саме в українських селах народжувались козаки, чумаки, хлібороби, непокірні духом люди, які вірили у те, що Україна була, є і буде, що ніяка сила не зможе стерти з лиця землі наш народ. І знайшлась чорна сила, яка знищила десятки сіл Лівобережжя на Полтавщині, Черкащині, Київщині, Чернігівщині… Скільки їх, утоплених сіл? Чи рахував хто?
Рудяків щороку затоплювали весняні води. Люди любили повінь, бо могутній Дніпро напував луги і сіножаті, не шкодував води для столітніх дубів. Кожна родина мала човен, яким навесні їздили відвідати рідних, на пасовище видоїти корову, возили дітей до школи. У Дніпрі вода була чиста і смачна, з неї ще декілька десятків років тому варили їсти, на річці прали білизну. Мальовниче село над Дніпром неодноразово зустрічало кінознімальні групи; хати під солом’яною стріхою, перелази і тини з верболозу, чарівна природа ставали декораціями для кіно, а місцеві мешканці — акторами.
Увійшов в історію Рудяків тим, що Тарас Шевченко сподівався в ньому звести свою хату (про це він пише у листах до брата); та не судилося: на заваді став урядовець на прізвище Табачников… У Рудякові була хата священика, яку малював Шевченко. Після знищення села її перенесли у музей під відкритим небом, що у Переяславі. Малював поет і тополі, які вже спиляли. Вирізали при комуністичному режимі й віковічні дуби, які росли між Кальним і Рудяковом; за переказами, їх посадили декілька століть тому монахи. Винищувалось прадавнє коріння нації.
1965 року керівництво Радянського Союзу наказало виселити села Бориспільського та Переяслав-Хмельницького районів, які лежали на лівому березі Дніпра, оскільки вони підлягали затопленню Канівським водосховищем. Масове виселення припало на 1968 рік, а останній мешканець Рудякова залишив своє село 1972 року. Людям наказали залишити після себе пустку: розібрати хати, вивезти будівельні матеріали, спиляти і спалити фруктові дерева… Влада наказала власноручно знищити те, що будували, оберігали, вирощували! Хто мав силу, перевозили і могили рідних, решту перепоховали у братських могилах. Очевидці розповідають, що кладовища (а їх у селі було три) розрівнювали бульдозером… Старі селяни воліли вмерти у рідному домі, плакали і до останнього вірили, що залишаться доживати віку в Рудякові. Селянам запропонували виїхати до на той час перспективного села Головурів. Значна ж частина оселилася у Старому, Мирному, Борисполі, на правому березі Дніпра, в інших краях України – там, де була рідня. “Підйомних грошей”, які давали переселенцям, вистачало хіба що на перевезення хати і речей. Люди будувалися і мешкали на горищах у сусідів, жили у родичів.
Наприкінці 1960-х років, коли виселяли село, треба було прибрати і зруйновану перед війною Миколаївську церкву. “Вона була дуже гарна, – розповідала 84-річна Ганна Петрівна Ярошенко, яка приїхала зі Старого вперше після виселення. – Я малою ходила до неї. Мені баба розповідала, що починали будувати церкву, коли вона дівчиною була. Працювали всім селом. Ночвами носили землю. А комсомольці в 1940 році розвалили куполи, перетворили її на стайню. Якби ще рік… німці у 1941-му церкву б не розібрали. А сьогодні багаті люди забрали ліси і нікого не пускають, будуються на наших місцях”.
85-літня Ганна Захарівна Любченко приїхала із Глибокого. Востаннє у Рудякові вона була 43 роки тому. “Все позаростало, змінилося, знайти дворище важко, мабуть, затопило, – показує бабуся у бік розлитого озера. – Наша хата стояла попід лісом”.
Радянська влада хотіла втопити український дух. У цьому переконані переселенці, які на день повернулися до затопленого села. Люди плакали, згадували місця, де були їхні обійстя. Тепер уже поглинуло болото. Де стояли батьківські хати, – тепер очерет. Однокласники зустрілися там, де стояла школа, згадували вчителів і шкільні роки, шукали стежки, якими ходили до клубу чи на перше побачення. Через 40 років односельці впізнавали одне одного, віталися із сусідами. Сльози радості і жалю за минулим бриніли в очах багатьох. Люди приїхали, аби босоніж ступити на пісок, по якому ходили у дитинстві, аби вмочити ноги у дніпрову воду.
А лебеді й качки навчали своїх пташенят плавати, білі чаплі гордо стояли в очереті; вони не могли збагнути, чого такий лемент зчинився на березі… А над Дніпром лунали пісні села Рудяків.
Спогади про незабутню зустріч в утопленому селі ще довго ятритимуть душу рудяківців, довго снитимуться верболози і духмяні трави. “Тепер вже можна і помирати, – сказала літня жінка, яка багато років мріяла побувати у рідному селі, але все не наважувалась. – Старші мені говорили: краще не їдь, бо серце не витримає. Який це біль! Я й досі бачу уві сні рідний Рудяків”.
Лариса ГРОМАДСЬКА
м. Бровари Київської обл. |
