“З когорти Миколи Міхновського”

13 грудня борцеві за волю України Сергієві Бабичу виповнюється 70 років. Хоч він ніколи себе не беріг, а завжди йшов на конфронтацію з окупаційним режимом, доля вберегла його.
Сергій Олексійович Бабич розпочав підпільну боротьбу з московським ворогом двадцятилітнім. Уперше його арештували 13 квітня 1960 р. – за розповсюдження в Житомирі антикомуністичних листівок із закликами до робітників, щоб вони не просили, а вимагали забезпечення своїх прав. Був у листівці і заклик “геть комуністичну партію!”
Вийшовши на волю 13 квітня 1963 р., Сергій уже знав, що не зійде із стежки боротьби з окупантами. Він мріяв створити озброєну групу допомоги політв’язням, які хочуть втікати з концтаборів. “Якщо моя воля опиниться під загрозою тих, хто зі зброєю, – казав він, – значить, і в мене теж повинна бути зброя, щоб захистити її”.
Російські окупанти високо оцінили таку позицію: 27 років тюрем і концтаборів. Побував Сергій Бабич і у психіатричному інституті Сербського. Перед випискою лікар запитав його: “Ви любите Україну?” – “Так, я люблю свій народ, люблю Україну: це моя Батьківщина”. – “Ви одружитесь, якщо вас звільнять?” – “Ні”.
Це питання було поставлене недаремно – у справі були вже доповідні сексотів про те, що в 1962 році Бабич заявив, що, доки існуватиме совєтська влада, він не одружиться, щоб не народжувати рабів.
Сергій Бабич ще в молодості усвідомив, що є Ідея, за яку полягли мільйони українців. Це ідея Самостійної України. Членство у всесоюзних дисидентських та антикомуністичних організаціях його ніколи не приваблювало, бо не демократизації імперії він прагнув. Через це не знаходив спільної мови з дисидентами й не зараховував себе до їхнього кола. Його душа прагла збройної боротьби за Самостійну Україну.
В ув’язненніСергій Бабич постійно готував втечі, адже змиритися з вироком суду він не міг. Його багато разів зраджували, і плани втеч розкривалися. Та все ж двічі він скуштував гірке щастя короткої свободи.
Сергій Бабич пізнав і дружбу в найтяжчих умовах російських тюрем. Він перебував в ув’язненні з такими незламними борцями, як Юрко Шухевич, Данило Шумук, Василь Стус, Святослав Караванський, Мелетій Семенюк, Василь Овсієнко, Михайло Осадчий, Василь Лісовий. Ось уривок спогаду Сергія Бабича: “Я, Стус і Лісовий часто зустрічалися. Бувало заваримо міцного чаю (а ми це робили досить часто), зачепимо якусь тему, а до нашої бесіди й інші підключаються... і пішла дискусія. Стус писав вірші, але не пропонував послухати. І я не звертався, бо байдужий до віршів (крім рубаї Омара Хаяма – і то десь з півтора десятка). Я якось сказав Стусу, що писати варто тільки в тому разі, якщо ти впевнений, що скажеш щось нове, напишеш краще Шевченка чи Шекспіра. Василь не погоджувався і запевняв, що його б улаштувало місце десь посередині цієї драбини”.
З ув’язнення Сергій Бабич вийшов 7 червня 1989 року. Тоді ж у нього взяли перше в житті інтерв’ю – для самвидавської газети “Глас”. “Я просидів 27 років та 4 місяці, з них понад 24 роки в камерах, – розповів Сергій Бабич. – Фактично в мене відібрали найкращі роки життя, можна сказати – відібрали життя. Але я ніколи не сприймав це як трагедію. Перший рік-другий я переживав, що відірвали від волі, що я завдав горя близьким, не можу бути опорою меншим братам, сестрам. А потім я вже дивився на все байдуже... Під час першого ув’язнення я замислився над сенсом життя і прийшов до песимістичних висновків, світ я побачив трагічно. У Достоєвського душа плаче від вседозволеності... Камю дійшов до того, що нема різниці: лікувати хворих на проказу чи топити печі крематорію; але є люди, які вибирають лікування людей. Приблизно таким був мій вибір: я почав відстоювати справедливість, ставши на бік тих, хто лікує людей… Якщо я бачив, що люди чинять якесь зло, завдають іншим болю, мене це обурювало, я не міг залишатися збоку”.
13 грудня нашому товаришеві виповнюється 70 років. Більшість своїх ювілеїв він провів в ув’язненні. Доля судила йому нелегкі випробування, але він з честю вийшов з них. І сьогодні Сергій Бабич продовжує боротьбу за Українську Україну, вшановує могили борців за волю України, бере участь у їхньому перепохованні, як, наприклад, учасників Другого зимового походу Української повстанської армії Юрка Тютюнника.
Ми радіємо, що Україна має таких вірних синів. Радіємо, що держава нарешті визнала життєвий подвиг Сергія Бабича нагородивши його орденом “За мужність” І ступеня.
Щиро вітаємо Сергія Бабича з 70-літтям. І бажаємо здійснення мрії життя, – щоб наше покоління здобуло Українську Україну.

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ

Довідка
Першим кавалером ордену “За мужність” І ступеня став 1997 року (посмертно) Петро Григоренко. Цим орденом також нагородили Георгія Москаленка і Віктора Куксу, які 1 травня 1966 р. вивісили український прапор над Інститутом народного господарства в Києві, а також 9 хлопців с. Росохач, які вивісили синьо-жовті прапори в Чорткові 22 січня 1973 р. (лідер Володимир Мармус). 9 листопада 2006 р. орденом відзначено всіх членів Української гельсинкської групи з нагоди 30-річчя УГГ. І ось тепер нагороджено Сергія Бабича з Житомира та колишнього політв’язня Дмитра Мазура із с. Гута-Логанівська Житомирської області.
Орден “За мужність” І ступеня є престижною нагородою, ніким і нічим не скомпрометованою.

На світлинах
Сергій БАБИЧ, 29 квітня 1990 р.

1 грудня 1902 р. народилася Олександра СОКОЛОВСЬКА, легендарний отаман Маруся.
1 грудня 1991 р. український народ на референдумі проголосував за створення Української держави.
2 грудня 1958 р. помер Олександр ГРЕКІВ, начальний вождь УГА, командувач Армії УНР.
3 грудня 1722 р. народився Григорій СКОВОРОДА.
3 грудня 1937 р. москалі стратили командира технічної сотні УСС, старшину Армії УНР Івана СІЯКА.
3 грудня 1962 р. помер Зенон НОСКОВСЬКИЙ, четар УСС, старшина УГА.
5 грудня 1923 р. помер член Бойової управи Легіону УСС та СВУ, етнограф Іван ЧУПРЕЙ.
6 грудня 1892 р. народився Роман-Микола ДАШКЕВИЧ, начальник артилерії корпусу Січових стрільців, генерал-поручник Армії УНР.
6 грудня 1895 р. народився Микола БУТОВИЧ, ад’ютант штабу 1-ї Сірої дивізії, графік і поет.
6 грудня 1919 р. розпочався Перший зимовий похід Армії УНР.
7 грудня 1870 р. помер Михайло ВЕРБИЦЬКИЙ, автор музики до гімну “Ще не вмерла Україна”.
7 грудня 1892 р. народилася Олена СТЕПАНІВ, хорунжа УСС, четар УГА, доктор історії та географії, багатолітній політв’язень російських таборів.
7 грудня 1962 р. помер Ростислав БІЛАС, полковий лікар УГА.
8 грудня 1900 р. народився Михайло ТЕЛІГА, кубанський бандурист, учасник Визвольної боротьби у лавах Армії УНР.
8 грудня 1937 р. москалі розстріляли команданта Легіону УСС Осипа БУКШОВАНОГО.
9 грудня 1863 р. народився письменник Борис ГРІНЧЕНКО.
10 грудня 1924 р. прийшов у світ кобзар Михайло БАШЛОВКА.
11 грудня 1890 р. народився учасник Визвольної боротьби у складі УСС і УГА, член ОУН, письменник Микола МАТІЇВ-МЕЛЬНИК.
11 грудня 1993 р. помер кобзар Георгій ТКАЧЕНКО.
12 грудня 1635 р. загинув Іван СУЛИМА, гетьман запорозьких козаків.
12 грудня 1764 р. цариця Катерина II скасувала в Україні Гетьманщину.
12 грудня 1896 р. народився Петро (Євстафій) ФІЛОНЕНКО, начальник 9-го району Волинської повстанської групи, полковник Армії УНР.
13 грудня 1864 р. народився Віктор ЗЕЛІНСЬКИЙ, командир Синьої дивізії, генерал-поручник Армії УНР.
13 грудня 1936 р. помер Олекса АЛМАЗІВ, командир Окремого кінно-гірського гарматного дивізіону Армії УНР, генерал-хорунжий Армії УНР.
13 грудня 1939 р. народився Сергій БАБИЧ, учасник Визвольної боротьби, багатолітній політв’язень.
14 грудня 1840 р. народився Михайло СТАРИЦЬКИЙ, батько новітнього українського театру.
14 грудня 1918 р. – день падіння Української Держави.
14 грудня 1942 р. німці вбили Івана КЛИМОВА-“ЛЕГЕНДУ”, крайового провідника ОУН.
15 грудня 1890 р. народився Василь ЄМЕЦЬ, бандурист, учасник Визвольної боротьби в лавах Армії УНР.
15 грудня 1921 р. загинув Трохим БАБЕНКО, отаман Мліївської гайдамацької січі (отаман ГОЛИЙ).
15 грудня 1934 р. москалі розстріляли письменника Григорія КОСИНКУ, учасника Визвольної боротьби в лавах Дніпровської повстанської дивізії отамана Зеленого.
16 грудня 1886 р. народився Данило ТЕРПИЛО, повстанський отаман ЗЕЛЕНИЙ.
17 грудня 1883 р. народився Микола РЯБОВОЛ, голова Законодавчої ради Кубанської Народної Республіки.
18 грудня 1871 р. народився поет Микола ВОРОНИЙ.
18 грудня 1896 р. народився Ілько Струк, отаман Вільного козацтва, командувач Першої повстанської армії УНР.
19 грудня 1856 р. народився Степан ЕРАСТОВ, письменник, член Центральної Ради від Кубані.
19 грудня 1945 р. загинули члени Проводу ОУН Дмитро МАЇВСЬКИЙ і генерал Дмитро ГРИЦАЙ-“ПЕРЕБИЙНІС”.
20 грудня 1894 р. народився Данило ЛИМАРЕНКО, повстанський отаман, старшина 6-го куреня Низових запорожців 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР.
20 грудня 1923 р. москалі розстріляли отамана Івана САВЧЕНКА-НАГІРНОГО та його побратимів – Степана АДАМЕНКА і Ярему ПРУДКОГО.
21 грудня 1886 р. народився Осип ЛЕВИЦЬКИЙ, сотник УГА, начальник Пресової квартири, директор Української гімназії в м. Криниці на Лемківщині
21 грудня 1886 р. народився Сава НИКИФОРАК, хорунжий УСС, четар УГА, співредактор видання “Український Пласт”, педагог.
21 грудня 1961 р. помер Микола БУТОВИЧ, поручник Армії УНР, графік і поет.
23 грудня 1896 р. народився Федір АРТЕМЕНКО (отаман ОРЛИК), командувач 2-ї (Північної) повстанської групи, полковник Армії УНР.
23 грудня 1932 р. поляки стратили бойовиків ОУН Василя БІЛАСА та Дмитра ДАНИЛИШИНА.
23 грудня 1937 р. москалі розстріляли кубанського бандуриста Петра ГУЗІЯ.
24 грудня 1875 р. народився Олександр ГРЕКІВ, генерал-поручник Армії УНР.
25 грудня 1890 р. народився Василь ПРОХОДА, начальник штабу 1-го полку 1-ї Сірої дивізії, штабу Коростенської та Ковельської груп Армії УНР, підполковник Армії УНР.
26 грудня 1937 р. москалі розстріляли кубанського фольклориста і композитора Григорія КОНЦЕВИЧА.
27 грудня 1595 р. народився Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ.
27 грудня 1979 р. померла Галина ДИДИК, легендарна зв’язкова головнокомандувача УПА, багаторічний політв’язень російських таборів.
28 грудня 1979 р. помер Іван ПОДЮК, січовий стрілець, поручник УГА, лікар.
29 грудня 1724 р. у московській неволі помер Павло ПОЛУБОТОК, наказний гетьман України.
29 грудня 1967 р. помер генерал-поручник Армії УНР Михайло САДОВСЬКИЙ, військовий історик.
29 грудня 1979 р. помер Гнат ЗАПАДНЮК, учасник Першого зимового походу Армії УНР, автор стрілецької пісні “То не грім загримів”.
30 грудня 1914 р. народився Данило ШУМУК, громадсько-політичний діяч, багатолітній політкаторжанин.
31 грудня 1638 р. загинув Павло ПАВЛЮК (БУТ), гетьман і провідник козацького повстання 1637 року.
31 грудня 1984 р. помер Олександр ПУЛЮЙ, січовий стрілець, хорунжий УГА та Армії УНР, винахідник, син вченого Івана Пулюя.

Але найбільше я любив, коли Павлуша, чистячи мідяну посуду гущею з ґрисового квасу, але роблячи щось інше, оповідав казки, або всякі небилиці. Розкажу одну з них, якої мені не доводилося читати в етнографічних матеріалах.
Коли Бог створив всякі народи, то апостол Петро каже:
– Господи, ти не створив ще поляка.
Господь взяв за хвіст пса, що йшов коло них, вдарив ним об землю, то вискочив пан Земницький, вдарив об дуба, вискочив пан Дубинський і т. д.
– Ще, Господи, немає молдована, – сказав апостол Петро.
Господь вдарив ногою в тварючий балиґ (кізяк), що лежав на дорозі, вигукнувши:
– Скали (вставай), румуне!
То з нього вискочив румун і, вклонившись, сказав:
– Ші (що) требуй, Жупане?
Найбільше нам подобалися оповідання про кацапів-розбійників та про вовків.
Нас не так лякали оповідання про вовків, як про розбійників-кацапів, бо нас малими раз-у-раз усі лякали кацапом з ножакою, коли ми бувало безпричинно зноровимось, і ми, лягаючи спати, раз-у-раз заглядали під ліжко – чи нема там часом бородатого кацапа в червоній сорочці з колодачем в руці. Такі кацапи, старовіри із села Плоскої Тирашпільського повіту, їздили по селах, скуповуючи кури та садову овоч, а на жнива вони часом приїздили десятками підвід, всі бородаті і вбрані в червоне, в чорних
повстяних брилях.
Одного разу ми так налякалися, що я й досі не забув того. Якось вночі, коли батька не було вдома, а Павлуша ще не прийшов з дому, куди він щовечора ходив, ми прокинулись від тітчиного крику. Вона, відчинивши кватирку, кричала до сторожі “ґвалт”.
Ми, діти, з нянькою, збилися в купку і, тремтячи зі страху, почули, що собаки страшно в’їдають, а хтось гупає в надвірні двері, наче обухом чи довбнею. Ми певні були, що то добиваються страшні кацапи-розбійники. На тітчин крик прибіг із другого кінця садиби сторож, а потім і Павлуша. Виявилось, що наш пес, никаючи вночі, надибав в ґанку глек від молока і встромив туди голову. Не можучи її витягнути, він з переляку бився глечиком то об двері, то об дощані стіни ґанку, а нам здавалось, що то хтось розбиває двері. Роздивившись в чім діло, Павлуша розбив палицею глек, і  наляканий пес побіг з череп’яним нашийником, а за ним здивовані собаки.
…Приїздили до нас на жнива і страшні пелехаті хотинці, “раяни” (від турецького “рая”), повбирані у все біле, полотняне, підперезані широкими чересами, з довгими по плечі волоссям, підстриженим на чолі, але ми їх не боялись, бо знали, що то “свої люди”.
...Згадалась мені тоді Павлушина наука: “Коли знаєш, що винуватий кацап, то не давай йому говорити, а бий, бо вибрешеться, а коли наш – то дай йому говорити, він ще більше на себе наговорить”.

Чикаленко Є. Спогади. 1861 – 1907. – Нью-Йорк: Українська вільна академія наук у США, 1955. – Сс. 44 – 45, 49, 62.

На початку жовтня в місті Лозова, що на Харківщині, проведено краєзнавчу конференцію, присвячену 140-річчю міста. В ній взяли участь представники Лозівського історичного клубу ім. Дмитра Яворницького, вчителі, співробітники музею, школярі, студенти, інші небайдужі українці.
Прибули й гості з Харкова, Павлограду, Слов’янська, Мерефи та Якимівки Близнюківського району. Вів конференцію член Історичного клубу “Холодний Яр” В’ячеслав Труш.
Робота конференції проводилася в кількох напрямках: “Краєзнавство як елемент сучасної системи виховання”, “Краєзнавчі студії на Лозівщині” та  “Дослідження рідного краю”. Чимало доповідей було присвячено висвітленню Визвольної боротьби, а саме: “Діяльність ОУН на сході України” та “Червона агентура серед східноукраїнського націоналістичного підпілля” Олександра Добровольського (Слов’янськ), “Іван Сірко: Пройшло все, одна слава зосталась. Відкриття пам’ятника Іванові Сірку в Мерефі” Костянтина Романова (Мерефа), “Воля України, або смерть. Історія повстанського руху в Холодному Яру” Вадима Тризуба (Харків), “У громадянській війні перемогла радянська влада” Віталія Калініна (Павлоград), “Національно-визвольний рух на Харківщині в ХХ столітті. Основні етапи історії” В’ячеслава Труша (Лозова). Надіслали свої праці кандидат філософських наук Євген Зарудний із Харкова (“Краєзнавство  як емпірична база національної ідеології. Теорія і практика” та кандидат історичних наук Юрій Щур із Запоріжжя (“Періодизація українського визвольного руху на Наддніпрянщині в 1920 – 1955 рр.”).
На конференції презентовано виставку історичної та краєзнавчої літератури (зокрема видання Історичного клубу “Холодний Яр”), проведено екскурсію музеєм.
Плануємо й надалі проводити подібні заходи, щоб налагодити співпрацю краєзнавців з різних регіонів України з метою висвітлювати маловідомі сторінки української історії.

В’ячеслав ТРУШ, Історичний клуб “Холодний Яр”
м. Лозова Харківської обл.

...А родиться бы мог в Новегороде или во Пскове я,
На ином рубеже, при ином повороте судьбы,
И вести новгородскую армию к стенам Московии,
Где бесчестье в чести, где предателей славят рабы.

Где плюгавый упырь, плешь прикрывши татарскою шапкою,
Зло пирует в Кремле, без вина душегубствами пьян,
Где герой палачу салютует кровавой культяпкою,
И князья жирнобрюхие лижут монарший сафьян,

Где раздавлена вольность ударом кровавого молота,
Где оболгано все, что не вышло отнять и украсть,
Где Иван Калита прятал в погреб иудино золото,
Где пред властью трясутся одни, а другие – за власть.

С четырех бы сторон подойдя к окаянному городу,
Створки Спасских ворот мы бы вскрыли варяжским мечом,
И кремлевских бояр из палат потащили за бороду,
Да швырнули б со стен вместе с их азиатским бичом.

И навек бы развеяться тяжкому, душному мороку!
Воля, честь и права – снова были б не просто слова...
В самых жутких мечтах никакому заморскому ворогу
Не содеять того, что ты сделала с Русью, Москва!

Серость в мыслях и лицах, наследственное косоглазие
Да сутулые спины, безропотно ждущие плеть,
Сквозь лохмотья Европы бесстыдно таращится Азия
И в округлых обводах церквей проступает мечеть.

Да, Москва, не сыскать ни в Европе таких, ни в Америке!
В профиль – камера пыток, анфас – площадной балаган,
Из похмелья – в запой, вечный пафос кабацкой истерики,
Поцелуй с мордобоем, да деньги под ноги цыган.

Ой ты, каменный спрут с краснозвездною шапкой на темечке!
Все твои типажи перемешаны в нашей беде:
Толстомясая бабища, на пол плюющая семечки,
Косорылый опричник с засохшей соплей в бороде...

Со стрельцами царей, да с гэбульниками пустоглазыми,
Год от года кряхтя, но крепя упыриную рать,
Город Мутной Воды расползался вокруг метастазами,
Пол-Европы подмял, и весь мир собирался сожрать!

Но бодливой корове рога обломала история,
И гнилую империю явственно тянет ко дну.
Нет, Московия – вовсе не Русь! Это – лишь территория,
Где кремлевские ханы держали народы в плену.

Где родился – не главное. Главное – мыслить толковее,
И воскреснет свобода, и снова сплотятся ряды,
Чтоб вонзить европейскую сталь прямо в сердце Московии –
В азиатское сердце проклятой Московской Орды!

Нечисть пятится прочь, коль назвать ее истинным именем,
И былыми победами зря утешается враг –
Главный бой впереди. Свежий западный ветер над Ильменем
Наполняет нам крылья. И тает клубящийся мрак.

Юрий НЕСТЕРЕНКО
2007 г.

Довідка
Юрій Нестеренко народився в Москві 1972 року. Закінчив фізико-математичну школу і Московський інженерно-фізичний інститут. Російський письменник. Противник режиму Путіна-Мєдвєдєва, радикальний антикомуніст та антиісламіст. Переконаний прихильник смертної кари і право громадян на зброю. Його вірш опубліковано на російському сайті “Песни о Москве”.
Член Історичного клубу “Холодний Яр” Олександр Черненко поклав ці слова на музику і з великим почуттям виконує цю пісню. Запис пісні є у редакції. Бажаючим можемо вислати через Інтернет.

http://yun.complife.ru - фантастика, стихи, юмор, публицистика, игра FIDO

“28 червня в с. Березова Лука Гадяцького району вшановано видатного українського воєначальника Петра Гавриловича Дяченка (30.01.1895 – 23.04.1965). Біля садиби Дяченків, що дивом збереглася, було встановлено меморіальну дошку, яка повернула рідному селу пам’ять про легендарного командира полку Чорних запорожців. Зусиллями Броніслави Косінської, яка мешкає в цьому будинку, Марії та Володимира Мовчанів, органів місцевої влади, Історичного товариства “Чорні запорожці” та Історичного клубу “Холодний Яр”, на Полтавщині з’явилося ще одне місце, де можна покласти квіти вдячності”, – так починалася стаття в серпневому числі “НН” “Вшанування Петра Дяченка”.
А проти ночі на 7 листопада, в річницю кривавої більшовицької революції, покидьки розбили меморіальну дошку. Здійснено не тільки акт вандалізму, але й порушено суверенне право Броніслави Косінської господарювати на своєму подвір’ї як того вона хоче.
Сподіваємось, що не тільки Божа рука покарає святотатця, але і правоохоронні органи. Це буде своєрідний тест, кого охороняє українська міліція.
Ми ж пам’ятну дошку обов’язково відновимо.

Олександр СТЕЦЬ,
поручник Чорних запорожців
м. Перемишль, Польща

Продовжуємо публікацію передмови Романа Коваля до книги “Гуцули у Визвольній боротьбі”

Досліджуючи роль гуцулів у Визвольній боротьбі, я з радістю відкрив для себе, що вони прагнули герцю і йшли до бою як до танцю, – як і козацтво Великої України.
Вперше почув подібний вислів від подільського отамана Якова Орла-Гальчевського. В автобіографічний книзі “Проти червоних окупантів” він прохопився: “До бою йду, як дівка до танцю”. Подібне читаю і у спогадах Горбового. “Декотрі вже почали дрімати, як нараз донеслись до нас звуки гарматної стрілянини, – згадував він про перебування гуцулів-добровольців у Коломиї. – Нам начеб хто мурашок пустив за шкіру... Якась нетерпляча гарячковість опанувала всіх, прошибла одна думка-бажання: “Коби нам уже швидше зблизитись до того вогню, піти в танець”.
Ось так! “Огонь запеклих не пече!”
Хто сказав це? Тарас Шевченко!
Мене здивувала і збентежила присутність Тараса Шевченка в хатах і душах верховинців. Це ж Кобзареві до його 100-ліття вони разом з покутянами у великій радості встановили пам’ятник в австро-угорському Косові.
А на Великій Україні 1914 року було не так: московські деспоти заборонили спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві, заборонили й щорічну панахиду в Софійському соборі. Тоді на захист Шевченка стало не українське громадянство, а кавказці, насамперед грузини, які мешкали в Києві. Довідавшись, що українці змирились із забороною, вони вийшли на несанкціоновану маніфестацію на честь автора поеми “Кавказ”. І серед арештованих маніфестантів найбільше було кавказців. На допитах у жандармському відділку називали себе українцями...
Ось як високо звучало слово Тараса Шевченка! Долетіло воно і до кавказьких, і до чорногорських верхів. Й окрилило “Січі” та Українських січових стрільців. Михайло Горбовий у спогаді “За кращу долю України” писав про день відкриття пам’ятника Шевченкові в Косові: “Увесь Косів із сусідніми селами виглядає як один великий воєнний табір із давніх запорозьких часів”. А виходили з Косова гуцули-добровольці, співаючи пісню:

Ми гайдамаки, ми всі однакі,
Ми ненавидим вороже ярмо.

Чи дивуватися, що боротьба проти поневолювачки Росії і поневолювачів росіян перетворилася для гуцулів на свято, свято, від якого ніхто не бажав відмовлятися. А от за чужі інтереси верховинці воювати не поспішали, вважали за краще ховатися в горах від мобілізації до австрійського війська. Коли ж у серпні 1914 року імператор Франц-Йосиф виповів війну Росії, гуцули хмарами посунули з гір. Батьки ж і діди новобранців щиро заздрили своїм дітям й онукам, що їм пощастило вийти на бій з Росією. “І вже старий батько-гуцул не давав синові в руки бартку й пістоля за черес, і не справляв його в дебри, у звори, щоб добре сховався перед “бранкою” до чужого війська, – свідчив Горбовий, – а тремкими руками благословив сина-леґіня у щасливу путь:
– Ти шєсливий, синку, що-с діждав стати борцем за свою справу, за нашу рідну Україну! Ми, старі, боролися за чюже... Тепер не те. Тепер ясно за шо!.. Най пізнают вороги, що то є гуцул!..
І мати старенька... вибирала свого леґіника-мізинчика як до він­чання... І, цілуючи в го­лову, зворушено приговорювала:
– Хочь ми старі обоє лишаємоси, але я не баную, шо ти, синку мій, пишний та срібний, идеш від нас, я серцем, душев чую, що так мус бути! Шо це настав такий великий час, не кождий єго може діждатиси... Воюй за ту нашу Україну, що про ню (неї. – Ред.) нам красні книжки читав-єс, співанки співав-єс”.
Які “красні книжки”? Чи не “Кобзар” Тараса Шевченка?!
Не можна без хвилювання читати про події на збірному пункті у Стрию, куди зійшлися гуцульські “самохітники”. Коли вони дізналися, що якась темна сила вирішила відправити їх додому, розпачу не було меж (уже згодом з’ясувалося, що це була ініціатива поляків, які, засівши на високих становищах в австро-угорській армії, не хотіли, щоб в її межах творилися українські національні частини, бо розуміли, що це зародок Українського війська, з яким невдовзі доведеться битися і за Галичину, і за Волинь, і за Гуцульщину).
Горбовий згадував, як “заморозила всіх” вістка, що гуцулів “мають завернути домів”. “По першому пригнобленню прийшла реакція: лють на того невидимого ворога, що сміє Гуцулам боронити йти на війну.
– Як?! Хто сміє нас завертати?! – почали викрикувати одні навперед других. – То ми на це прийшли сюди, щоб вертатись домів з устидом?..
– А то що, то ми маємо бути гірші від других, га? То другі здібні на “войну”, а ми ні?!
– Не йдемо додому! – кричали всі.
– Не підемо! За жадні гроші не підемо! Най нас тут віб’ют, або що, а додому не підемо!”
Коли ж Сень Ґорук наказав сформувати курінь із косівських, снятинських і коломийських стрільців, всі “проясніли, усміхнулися, наче засуджений, як почує про волю”. Та під час обіду знову пронеслася тривожна вістка: мають вибирати кращих стрільців, а інших повернуть додому. “Обід уже не смакував, хоч і голодні були. Кождий ждав наче засуду, а в душі леліяв потихеньки самолюбну думку – коби тільки не мене завернули”. Невдовзі Сень Ґорук оголосив: хто “хоче на війну”, стати праворуч. “Направо перейшли відразу всі до одного”.
Верховинців усе ж розділили на дві групи, одна з яких мусила вертати додому. Розпачу поворотців не було меж. Що тільки не вигадували вони, щоб залишитися у вояцьких лавах! “Упосліджені” молили щасливчиків помінятися місцями. “Переконували, що війна не для них, що шкода здоровля, що на війні дуже страшно і т. п., тому якраз вони повинні замінятися. Иньші знова купували собі місце між “вибраними”, або давали яку одежину зі себе, годинник тощо. Декотрі то так-таки влізли між “вибраних” і заявили рішучо, що не уступлять за ніщо у світі”.
Хіба не така вдача у наддніпрянських козаків?
Згадуються події у великому селі на Слобожанщині біля шосе Харків – Вовчанськ у грудні 1918 року. Тут зосередився Окремий гайдамацький курінь ім. Яна Кармелюка та піша старшинська сотня харківського гарнізону. На відтинку куреня – абсолютний спокій. Ворога не видно й не чути. Козаки нудьгують без боїв. Та 1 січня 1919 р. в село, що верст за 12, прибув більшовицький відділ. Отаман Ігор Троцький вирішив уночі наскочити на нього. Одразу все заворушилось, “на лицях уже не видно нудьги, всі ніби підросли, повеселішали”. Старшини вітали козаків із наступом. “Усі страшенно радіють, – згадував Юрій Сас-Тисовський. – Хтось кричить, що в нього є багацько знайомих дівчат у Вовчанську і що він усім гарантує веселих та приємних Різдвяних свят. Сміх! Радість! Всі готуються до наступу, що його так довго чекали”.
Коли ж через нові обставини отаман скасував наступ, обличчя кожного виказувало розчарування і сум. Чи не так було у Стрию на початку вересня 1914 року?
Так було і під Конюхами 30 червня 1917 року. “Тут застали барабанний огонь... – описував Михайло Горбовий. – Земля дрожить, у воздусі лише без­упинний гук, рев і шум від гарматних вибухів, всі окопи наче вулькан або яка дивовижна фонтана. Все мішається, все йде догори дном... Але нам це все є нічим... Тут, у цьому пеклі, стрільці почулися у свойому живлі (у своїй стихії. – Ред.), дістали гумор, віджили”.
Нагадую – гуцули “віджили” від праці в запіллі, де нічого не загрожувало їхньому життю.
З радістю я знаходив все нові й нові приклади козацької вдачі гуцулів. Вони завжди були готові до бою. Бо це був спосіб показати свою силу, розум і лицарськість. Ось пишу про гуцулів, а ніби про наше наддніпрянське козацтво промовляю – настільки схожі та єдині козацько-верховинським духом ці дві гілки українського народу. Так і в гайдамацькій пісні співається: “Ми всі однакі”. Справді!

Роман КОВАЛЬ

Надвечір 8 січня Орлик із хлопцями, переодягненими у будьонівців, виїхав на хутір Таборище, що неподалік села Білки. Довірені люди попередили отамана, що там на нього чекають не дочекаються міліціонери.
Хотіли Різдво Христове разом зустріти?
Хто його зна…
То була не міліція, а розвідка Радомишльської ЧК. Командир розвідників Шуліпенко мав інформацію, що отаман саме тут святкуватиме Різдво.
Винюшували чекісти, а винюхали партизани.
Спочатку вони затримали підводу з Яковом Суходольським та його племінником Григорієм. Орлик запитав, як їхні прізвища. Почувши відповідь, подивився в записничок. І наказав обшукати Гриця, а тоді й зарубати, – щоб злій комуні московській не служив. Орлик не помилився: хлопець виявився “озброєним розвідником Радомишльського Політбюро”. Якова же за те, що сприяв племінникові-чекісту, роздягли і голим-голісіньким посадили на підводу, поставивши біля нього варту.
Політрук озброєної розвідки “тов. Василенко” теж убрався як на парад. Отакі шпигуни! Хоч би на спецзавдання одяглися у старе, полатане. Ні, треба форсонути! Ну і форсонули…
Орлик із двома козаками виштовхав Василенка з хати, де той намагався сховатися від долі. Побачив отаман і третього, побачив, до якої оселі той заскочив. З Кузьмою “Старим” і Сашком “Левенком” кинувся за втікачем.
Поки отаман допитувався в господаря, хто забіг до його хати, а той ухильно відповідав, Кузьма “Старий” уже розглядався у світлиці. Там нікого не було. Тоді він заглянув під піл. Звідти зненацька бахнули постріли. Чекіст засмалив “Старому” в лице і груди. Вислизнувши з-під полу, чортяка вистрелив ще чотири рази. Отримавши кулю у груди, а другу в хребет, Орлик упав. Не минули кулі й “Левенка”-Пісковця. Шість пострілів – і всі в ціль! Отак стріляють малороси!
Шуліпенко міг добити отамана, але більше хвилювався за своє життя, – вибивши вікно, помчав снігами до лісу. Петляючи як заєць, розпачливо волав: “Бандіти! Бандіти!..”
Серед козаків зчинилася метушня. Але Антон Рибка був спокійний, – заколовши політкома Василенка багнетом (щоб не втік), гукнув збиратися.
Поранених винесли надвір, поклали на сани, “вбили господаря будинку гр. х. Таборища Василя Опанасенка”, – за те, що не попередив, що в нього переховувався чекіст – і підпалили хату.
Зібравши козаків, Рибка наказав нікому не казати про поранення Орлика. Партизани мовчки вирушили в дорогу. Із собою взяли фельдшера Т. Могеля, а Якова Суходольського відпустили.
У Поташнянському лісництві отаманом заопікувалися дружина і дочка лісничого Пилипа Козловського. Фельдшер зробив першу перев’язку. Орлик тяжко стогнав…

14 січня 1922 р. уповноважений Київської губЧК отримав повідомлення від сексотів, що Орлик лікується від ран на хуторі Дубовий Радомишльського повіту. Розвідка перерила на хуторі всі хати, повітки і клуні, але отамана не знайшла. “Після сутички 8 січня Орлик більше ніде не з’являвся, – доповідали чекісти начальству, – а банда оперує під командою його помічника, Смутненка, і коменданта штабу Антона Рибки”.

Ранок 17 січня 1922 р. загін 398-го полку і розвідка КГЧК мали зустріти на хуторі Ломбертів, але вночі командира розбудив заручник села Мірчі й повідомив, що “банда” Орлика вирушила погрітися до лісника Козловського.
Людолови негайно виступили. Вже о 6-й ранку вони оточили хату лісника. Розвернувши загін у лаву, командир “бе-бе” Пономарьов сміливо кинувся “к бандитской хате”. Та звідти пролунав потужний залп.
Скориставшись розгубленістю ворога, п’ятеро партизанів вискочили з хати і, пальнувши на прощання, зникли між деревами. Пономарьов переслідувати їх не наважився – шукати партизанів у лісі, поки не зійде сонце, це доганяти вітер. Командир наказав оточити лісничівку і взяти її під кулеметний вогонь. “В хаті було не менше 3 – 5 бандитів, які успішно відстрілювалися з горища, – описував він сутичку. – Коли я вскочив до хати і почав бити у стелю, бандити відповіли з горища. Врешті-решт я змушений був запалити хату, бо інакше не можна було взяти бандитів. На стрілянину прибув ескадрон [398-го] полку. Я наказав їм іти слідами бандитів, які втекли”.
Бій за лісничівку продовжувався. Повстанці, що вискочили з палаючої хати, впали під кулями. Коли лісничівка Козловського догоріла, виявили три тіла. Між убитими розпізнали коменданта штабу Орлика Антона Рибку та отамана Ґонту.
Успіхом завершилась і погоня кінної розвідки Київської губернської ЧК. Хоч і далеко відійшли партизани, але сліди виказали їх. Двох лісовиків червоні вбили, а трьох на чолі зі Смутненком полонили.
Здавалося, цілковитий успіх: ліквідовано десять “бандитів”, трьох узято в полон, а з боку червоних – жодних втрат! Чого ж тоді Пономарьов в оперативно-бойовому звіті написав, що він “сильно расстроенный”?
Бо не виконав головного завдання – не зловив Орлика.
Засмучувало червоних і те, що під час допиту “всі арештовані бандити вперто стверджували, що тяжко поранений Орлик вивезений Петлюрівськими агентами за кордон”.
Вилікується Орлик, обов’язково вилікується, польські лікарі вже постараються, і навесні знову повернеться в Україну. Так, напевно, думав командир відділу “по боротьбі з бандитизмом“ Дмітрій Пономарьов.

Президент Віктор Ющенко доручив кабміну активізувати роботу щодо визнання діяльності організацій, які боролися у XX столітті за здобуття Україною незалежності, зокрема діяльності Української військової організації, Карпатської Січі, Організації українських націоналістів, Української повстанської армії, Української головної визвольної ради. Про це йдеться в указі глави держави від 19 листопада “Про додаткові заходи щодо визнання Українського визвольного руху XX століття”.
Ющенко також доручив кабміну впродовж трьох місяців за участю Національної академії наук України розробити комплекс заходів на 2010 – 2012 роки для гідного відзначення річниць подій, пов’язаних з історією Українського визвольного руху XX століття, та вшанування пам’яті учасників цього руху, проведення відповідної наукової, виховної, просвітницької роботи і видавничої діяльності.
Українському інституту національної пам’яті доручено створити електронну базу даних про події українського визвольного руху XX століття та його учасників.

Репліка редакції “НН”
І ні слова про Армію УНР, з якої все починалось у ХХ столітті!

22 січня завершив земний шлях Іван БРОВКО, педагог і правооборонець.
25 червня відійшла у вічність Ольга КОСОВСЬКА-МИХАЙЛИЧЕНКО, дочка сотника Армії УНР Івана Косовського, член ОУН, багатолітній політв’язень російських концтаборів.
9 серпня помер Василь ЛЕГОНЯК, помічник вояків УПА, батько нашого товариша Богдана Легоняка.
28 серпня у с. Горбулів помер Євген СОКОЛОВСЬКИЙ, син отамана Василя Соколовського, багатолітній політв’язень російських концтаборів.