Пропонуємо читачам “читачам “НН” уривок з нової книги Романа Коваля, яка має невдовзі вийти у світ
Надвечір 8 січня Орлик із хлопцями, переодягненими у будьонівців, виїхав на хутір Таборище, що неподалік села Білки. Довірені люди попередили отамана, що там на нього чекають не дочекаються міліціонери.
Хотіли Різдво Христове разом зустріти?
Хто його зна…
То була не міліція, а розвідка Радомишльської ЧК. Командир розвідників Шуліпенко мав інформацію, що отаман саме тут святкуватиме Різдво.
Винюшували чекісти, а винюхали партизани.
Спочатку вони затримали підводу з Яковом Суходольським та його племінником Григорієм. Орлик запитав, як їхні прізвища. Почувши відповідь, подивився в записничок. І наказав обшукати Гриця, а тоді й зарубати, – щоб злій комуні московській не служив. Орлик не помилився: хлопець виявився “озброєним розвідником Радомишльського Політбюро”. Якова же за те, що сприяв племінникові-чекісту, роздягли і голим-голісіньким посадили на підводу, поставивши біля нього варту.
Політрук озброєної розвідки “тов. Василенко” теж убрався як на парад. Отакі шпигуни! Хоч би на спецзавдання одяглися у старе, полатане. Ні, треба форсонути! Ну і форсонули…
Орлик із двома козаками виштовхав Василенка з хати, де той намагався сховатися від долі. Побачив отаман і третього, побачив, до якої оселі той заскочив. З Кузьмою “Старим” і Сашком “Левенком” кинувся за втікачем.
Поки отаман допитувався в господаря, хто забіг до його хати, а той ухильно відповідав, Кузьма “Старий” уже розглядався у світлиці. Там нікого не було. Тоді він заглянув під піл. Звідти зненацька бахнули постріли. Чекіст засмалив “Старому” в лице і груди. Вислизнувши з-під полу, чортяка вистрелив ще чотири рази. Отримавши кулю у груди, а другу в хребет, Орлик упав. Не минули кулі й “Левенка”-Пісковця. Шість пострілів – і всі в ціль! Отак стріляють малороси!
Шуліпенко міг добити отамана, але більше хвилювався за своє життя, – вибивши вікно, помчав снігами до лісу. Петляючи як заєць, розпачливо волав: “Бандіти! Бандіти!..”
Серед козаків зчинилася метушня. Але Антон Рибка був спокійний, – заколовши політкома Василенка багнетом (щоб не втік), гукнув збиратися.
Поранених винесли надвір, поклали на сани, “вбили господаря будинку гр. х. Таборища Василя Опанасенка”, – за те, що не попередив, що в нього переховувався чекіст – і підпалили хату.
Зібравши козаків, Рибка наказав нікому не казати про поранення Орлика. Партизани мовчки вирушили в дорогу. Із собою взяли фельдшера Т. Могеля, а Якова Суходольського відпустили.
У Поташнянському лісництві отаманом заопікувалися дружина і дочка лісничого Пилипа Козловського. Фельдшер зробив першу перев’язку. Орлик тяжко стогнав…
14 січня 1922 р. уповноважений Київської губЧК отримав повідомлення від сексотів, що Орлик лікується від ран на хуторі Дубовий Радомишльського повіту. Розвідка перерила на хуторі всі хати, повітки і клуні, але отамана не знайшла. “Після сутички 8 січня Орлик більше ніде не з’являвся, – доповідали чекісти начальству, – а банда оперує під командою його помічника, Смутненка, і коменданта штабу Антона Рибки”.
Ранок 17 січня 1922 р. загін 398-го полку і розвідка КГЧК мали зустріти на хуторі Ломбертів, але вночі командира розбудив заручник села Мірчі й повідомив, що “банда” Орлика вирушила погрітися до лісника Козловського.
Людолови негайно виступили. Вже о 6-й ранку вони оточили хату лісника. Розвернувши загін у лаву, командир “бе-бе” Пономарьов сміливо кинувся “к бандитской хате”. Та звідти пролунав потужний залп.
Скориставшись розгубленістю ворога, п’ятеро партизанів вискочили з хати і, пальнувши на прощання, зникли між деревами. Пономарьов переслідувати їх не наважився – шукати партизанів у лісі, поки не зійде сонце, це доганяти вітер. Командир наказав оточити лісничівку і взяти її під кулеметний вогонь. “В хаті було не менше 3 – 5 бандитів, які успішно відстрілювалися з горища, – описував він сутичку. – Коли я вскочив до хати і почав бити у стелю, бандити відповіли з горища. Врешті-решт я змушений був запалити хату, бо інакше не можна було взяти бандитів. На стрілянину прибув ескадрон [398-го] полку. Я наказав їм іти слідами бандитів, які втекли”.
Бій за лісничівку продовжувався. Повстанці, що вискочили з палаючої хати, впали під кулями. Коли лісничівка Козловського догоріла, виявили три тіла. Між убитими розпізнали коменданта штабу Орлика Антона Рибку та отамана Ґонту.
Успіхом завершилась і погоня кінної розвідки Київської губернської ЧК. Хоч і далеко відійшли партизани, але сліди виказали їх. Двох лісовиків червоні вбили, а трьох на чолі зі Смутненком полонили.
Здавалося, цілковитий успіх: ліквідовано десять “бандитів”, трьох узято в полон, а з боку червоних – жодних втрат! Чого ж тоді Пономарьов в оперативно-бойовому звіті написав, що він “сильно расстроенный”?
Бо не виконав головного завдання – не зловив Орлика.
Засмучувало червоних і те, що під час допиту “всі арештовані бандити вперто стверджували, що тяжко поранений Орлик вивезений Петлюрівськими агентами за кордон”.
Вилікується Орлик, обов’язково вилікується, польські лікарі вже постараються, і навесні знову повернеться в Україну. Так, напевно, думав командир відділу “по боротьбі з бандитизмом“ Дмітрій Пономарьов.
|
