Продовжуємо публікацію передмови Романа Коваля до книги “Гуцули у Визвольній боротьбі”
Досліджуючи роль гуцулів у Визвольній боротьбі, я з радістю відкрив для себе, що вони прагнули герцю і йшли до бою як до танцю, – як і козацтво Великої України.
Вперше почув подібний вислів від подільського отамана Якова Орла-Гальчевського. В автобіографічний книзі “Проти червоних окупантів” він прохопився: “До бою йду, як дівка до танцю”. Подібне читаю і у спогадах Горбового. “Декотрі вже почали дрімати, як нараз донеслись до нас звуки гарматної стрілянини, – згадував він про перебування гуцулів-добровольців у Коломиї. – Нам начеб хто мурашок пустив за шкіру... Якась нетерпляча гарячковість опанувала всіх, прошибла одна думка-бажання: “Коби нам уже швидше зблизитись до того вогню, піти в танець”.
Ось так! “Огонь запеклих не пече!”
Хто сказав це? Тарас Шевченко!
Мене здивувала і збентежила присутність Тараса Шевченка в хатах і душах верховинців. Це ж Кобзареві до його 100-ліття вони разом з покутянами у великій радості встановили пам’ятник в австро-угорському Косові.
А на Великій Україні 1914 року було не так: московські деспоти заборонили спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві, заборонили й щорічну панахиду в Софійському соборі. Тоді на захист Шевченка стало не українське громадянство, а кавказці, насамперед грузини, які мешкали в Києві. Довідавшись, що українці змирились із забороною, вони вийшли на несанкціоновану маніфестацію на честь автора поеми “Кавказ”. І серед арештованих маніфестантів найбільше було кавказців. На допитах у жандармському відділку називали себе українцями...
Ось як високо звучало слово Тараса Шевченка! Долетіло воно і до кавказьких, і до чорногорських верхів. Й окрилило “Січі” та Українських січових стрільців. Михайло Горбовий у спогаді “За кращу долю України” писав про день відкриття пам’ятника Шевченкові в Косові: “Увесь Косів із сусідніми селами виглядає як один великий воєнний табір із давніх запорозьких часів”. А виходили з Косова гуцули-добровольці, співаючи пісню:
Ми гайдамаки, ми всі однакі,
Ми ненавидим вороже ярмо.
Чи дивуватися, що боротьба проти поневолювачки Росії і поневолювачів росіян перетворилася для гуцулів на свято, свято, від якого ніхто не бажав відмовлятися. А от за чужі інтереси верховинці воювати не поспішали, вважали за краще ховатися в горах від мобілізації до австрійського війська. Коли ж у серпні 1914 року імператор Франц-Йосиф виповів війну Росії, гуцули хмарами посунули з гір. Батьки ж і діди новобранців щиро заздрили своїм дітям й онукам, що їм пощастило вийти на бій з Росією. “І вже старий батько-гуцул не давав синові в руки бартку й пістоля за черес, і не справляв його в дебри, у звори, щоб добре сховався перед “бранкою” до чужого війська, – свідчив Горбовий, – а тремкими руками благословив сина-леґіня у щасливу путь:
– Ти шєсливий, синку, що-с діждав стати борцем за свою справу, за нашу рідну Україну! Ми, старі, боролися за чюже... Тепер не те. Тепер ясно за шо!.. Най пізнают вороги, що то є гуцул!..
І мати старенька... вибирала свого леґіника-мізинчика як до вінчання... І, цілуючи в голову, зворушено приговорювала:
– Хочь ми старі обоє лишаємоси, але я не баную, шо ти, синку мій, пишний та срібний, идеш від нас, я серцем, душев чую, що так мус бути! Шо це настав такий великий час, не кождий єго може діждатиси... Воюй за ту нашу Україну, що про ню (неї. – Ред.) нам красні книжки читав-єс, співанки співав-єс”.
Які “красні книжки”? Чи не “Кобзар” Тараса Шевченка?!
Не можна без хвилювання читати про події на збірному пункті у Стрию, куди зійшлися гуцульські “самохітники”. Коли вони дізналися, що якась темна сила вирішила відправити їх додому, розпачу не було меж (уже згодом з’ясувалося, що це була ініціатива поляків, які, засівши на високих становищах в австро-угорській армії, не хотіли, щоб в її межах творилися українські національні частини, бо розуміли, що це зародок Українського війська, з яким невдовзі доведеться битися і за Галичину, і за Волинь, і за Гуцульщину).
Горбовий згадував, як “заморозила всіх” вістка, що гуцулів “мають завернути домів”. “По першому пригнобленню прийшла реакція: лють на того невидимого ворога, що сміє Гуцулам боронити йти на війну.
– Як?! Хто сміє нас завертати?! – почали викрикувати одні навперед других. – То ми на це прийшли сюди, щоб вертатись домів з устидом?..
– А то що, то ми маємо бути гірші від других, га? То другі здібні на “войну”, а ми ні?!
– Не йдемо додому! – кричали всі.
– Не підемо! За жадні гроші не підемо! Най нас тут віб’ют, або що, а додому не підемо!”
Коли ж Сень Ґорук наказав сформувати курінь із косівських, снятинських і коломийських стрільців, всі “проясніли, усміхнулися, наче засуджений, як почує про волю”. Та під час обіду знову пронеслася тривожна вістка: мають вибирати кращих стрільців, а інших повернуть додому. “Обід уже не смакував, хоч і голодні були. Кождий ждав наче засуду, а в душі леліяв потихеньки самолюбну думку – коби тільки не мене завернули”. Невдовзі Сень Ґорук оголосив: хто “хоче на війну”, стати праворуч. “Направо перейшли відразу всі до одного”.
Верховинців усе ж розділили на дві групи, одна з яких мусила вертати додому. Розпачу поворотців не було меж. Що тільки не вигадували вони, щоб залишитися у вояцьких лавах! “Упосліджені” молили щасливчиків помінятися місцями. “Переконували, що війна не для них, що шкода здоровля, що на війні дуже страшно і т. п., тому якраз вони повинні замінятися. Иньші знова купували собі місце між “вибраними”, або давали яку одежину зі себе, годинник тощо. Декотрі то так-таки влізли між “вибраних” і заявили рішучо, що не уступлять за ніщо у світі”.
Хіба не така вдача у наддніпрянських козаків?
Згадуються події у великому селі на Слобожанщині біля шосе Харків – Вовчанськ у грудні 1918 року. Тут зосередився Окремий гайдамацький курінь ім. Яна Кармелюка та піша старшинська сотня харківського гарнізону. На відтинку куреня – абсолютний спокій. Ворога не видно й не чути. Козаки нудьгують без боїв. Та 1 січня 1919 р. в село, що верст за 12, прибув більшовицький відділ. Отаман Ігор Троцький вирішив уночі наскочити на нього. Одразу все заворушилось, “на лицях уже не видно нудьги, всі ніби підросли, повеселішали”. Старшини вітали козаків із наступом. “Усі страшенно радіють, – згадував Юрій Сас-Тисовський. – Хтось кричить, що в нього є багацько знайомих дівчат у Вовчанську і що він усім гарантує веселих та приємних Різдвяних свят. Сміх! Радість! Всі готуються до наступу, що його так довго чекали”.
Коли ж через нові обставини отаман скасував наступ, обличчя кожного виказувало розчарування і сум. Чи не так було у Стрию на початку вересня 1914 року?
Так було і під Конюхами 30 червня 1917 року. “Тут застали барабанний огонь... – описував Михайло Горбовий. – Земля дрожить, у воздусі лише безупинний гук, рев і шум від гарматних вибухів, всі окопи наче вулькан або яка дивовижна фонтана. Все мішається, все йде догори дном... Але нам це все є нічим... Тут, у цьому пеклі, стрільці почулися у свойому живлі (у своїй стихії. – Ред.), дістали гумор, віджили”.
Нагадую – гуцули “віджили” від праці в запіллі, де нічого не загрожувало їхньому життю.
З радістю я знаходив все нові й нові приклади козацької вдачі гуцулів. Вони завжди були готові до бою. Бо це був спосіб показати свою силу, розум і лицарськість. Ось пишу про гуцулів, а ніби про наше наддніпрянське козацтво промовляю – настільки схожі та єдині козацько-верховинським духом ці дві гілки українського народу. Так і в гайдамацькій пісні співається: “Ми всі однакі”. Справді!
Роман КОВАЛЬ |
