Але найбільше я любив, коли Павлуша, чистячи мідяну посуду гущею з ґрисового квасу, але роблячи щось інше, оповідав казки, або всякі небилиці. Розкажу одну з них, якої мені не доводилося читати в етнографічних матеріалах.
Коли Бог створив всякі народи, то апостол Петро каже:
– Господи, ти не створив ще поляка.
Господь взяв за хвіст пса, що йшов коло них, вдарив ним об землю, то
вискочив пан Земницький, вдарив об дуба, вискочив пан Дубинський і т. д.
– Ще, Господи, немає молдована, – сказав апостол Петро.
Господь вдарив ногою в тварючий балиґ (кізяк), що лежав на дорозі,
вигукнувши:
– Скали (вставай), румуне!
То з нього вискочив румун і, вклонившись, сказав:
– Ші (що) требуй, Жупане?
Найбільше нам подобалися оповідання про кацапів-розбійників та про вовків.
Нас не так лякали оповідання про вовків, як про розбійників-кацапів, бо
нас малими раз-у-раз усі лякали кацапом з ножакою, коли ми бувало безпричинно зноровимось, і ми, лягаючи спати, раз-у-раз заглядали під ліжко – чи нема там часом бородатого кацапа в червоній сорочці з колодачем в руці. Такі кацапи, старовіри із села Плоскої Тирашпільського повіту, їздили по селах, скуповуючи кури та садову овоч, а на жнива вони часом приїздили десятками підвід, всі бородаті і вбрані в червоне, в чорних
повстяних брилях.
Одного разу ми так налякалися, що я й досі не забув того. Якось вночі, коли батька не було вдома, а Павлуша ще не прийшов з дому, куди він щовечора ходив, ми прокинулись від тітчиного крику. Вона, відчинивши кватирку, кричала до сторожі “ґвалт”.
Ми, діти, з нянькою, збилися в купку і, тремтячи зі страху, почули, що собаки страшно в’їдають, а хтось гупає в надвірні двері, наче обухом чи довбнею. Ми певні були, що то добиваються страшні кацапи-розбійники. На тітчин крик прибіг із другого кінця садиби сторож, а потім і Павлуша. Виявилось, що наш пес, никаючи вночі, надибав в ґанку глек від молока і встромив туди голову. Не можучи її витягнути, він
з переляку бився глечиком то об двері, то об дощані стіни ґанку, а нам здавалось, що то хтось розбиває двері. Роздивившись в чім діло, Павлуша розбив палицею глек, і наляканий пес побіг з череп’яним нашийником, а за ним здивовані собаки.
…Приїздили до нас на жнива і страшні пелехаті хотинці, “раяни” (від турецького “рая”), повбирані у все біле, полотняне, підперезані широкими чересами, з довгими по плечі волоссям, підстриженим на чолі, але ми їх не боялись, бо знали, що то “свої люди”.
...Згадалась мені тоді Павлушина наука: “Коли знаєш, що винуватий кацап,
то не давай йому говорити, а бий, бо вибрешеться, а коли наш – то дай йому
говорити, він ще більше на себе наговорить”.
Чикаленко Є. Спогади. 1861 – 1907. – Нью-Йорк: Українська вільна академія наук у США, 1955. – Сс. 44 – 45, 49, 62.
|
