Олеся КОВАЛЬ
Чигиринщина – Київ

Пропоную читачам “НН” два розділи з моєї нової книги “Отаман Орлик”, робота над якою триває. Сьогодні повертаю два забутих імені доби Визвольної боротьби 1917 – 1920-х років – Іллі Унятовського (Ґонти) та Антона Рибки. Обидва вони підпорядковувались отаманові Орлику (Федору Артеменку).
Джерела в газетній публікації я вирішив зняти.
Сподіваюсь, що книга вийде цього року, хоч видавця поки не маю.

Отаман Ґонта

Чимало борців за волю України взяли собі за повстанський псевдонім ім’я оспіваного Тарасом Шевченком Івана Ґонти. Під цим прибраним іменем увійшли в історію отамани ХХ століття – Іван Лютий-Лютенко з-під Товмача, що на Звенигородщині; голова Козачої ради Правобережної України Павло Гайдученко; Олександр Воїнов, старшина загону отамана Ялисея Лютого-Черевика. Був свій отаман Ґонта і в Кобеляцькому повіті Полтавської губернії. У 1918 р. і Тютюнник Юрко діяв під псевдонімом “Ґонта”.
Криваво мстився ворогові й отаман Ґонта на Київщині. Звали його Ілля Унятовський. Народився він у старовинному селі Бабинці, що за 15 верст на схід від Бородянки. Воював під командою Орлика і Струка, очолював штаб 1-го партизанського загону ім. С. В. Петлюри, а навесні 1921 року ватагував на чолі 3-го партизанського загону ім. С. В. Петлюри.
Про Ґонту-Унятовського відомо мало. Найбільше промовляє про нього звернення від 4 квітня 1921 року, точніше копія. В ній чимало помилок – і швидше не автора, а чекіста, який переписав листівку.
“Козаки, проснитеся і схаменитися, що Ви робіте? – Звертався отаман. – Ви служите на поміч Вашему лютому ворогу – жидові, ляхові та москалеви та ще кому? – коммунистам, котрі пьют вашу козацьку кров і за вашими спинами ховаються і посилають вас биться з нашими партизанами, кажучі: ми є бандити, ворогі селянства та робітників. Ні, це брехня все жидівська; ми є дійсно козакі своєй неньки України, за котру душу і тіло ми положим, щоб добути ей свободу, не ту свободу, що дали нам жіди, а ту, що колись дали діди.
Козаки, схаменитися, єднайтесь з нами, женіть всіх жидів та комунистив з України. Чи ви забули про славні діла отаманов, батьків, чи забули ви те, що колись ваші діди шли, як боролись за діло святе, як за волю без слов конали и край рідний із пут залізних кайданов виривали у катив півничних. Отак ми хочемо добути волю всім народам України. Ви ідіть до нас, у наши Партизанськи загони, и вступайте як вірні козаки и бороніть свої села і все наше майно від москалів, жидів та комунистів. В цей час не один козак не повинен заниматься дома, а повинен із нами вибити з нашої неньки України лютого ворога. Геть! Слава України, нашеі Отчині, слава отнине і до віку! За вольність України, за її право не страшни кайдани, солодка тюрма. 3-й партизанський загон имені С. В. Петлюри. Отаман І. Ф. ҐОНТА”.
Отакі люди були! “За вольність України, за її право не страшні кайдани, солодка тюрма”. А землячки-комнезамівці вважали його бандитом і полювали на нього. І одного разу вполювали. Було це так.
Проти ночі на 12 листопада 1921 р. комунари виявили на хуторі Любимівка невідомих військових. О першій годині про це вже знав командир Діброво-Ганнівського загону комітету незаможних Василь Решетниченко (Дубравін).
Хоч як обережно підходили войовничі комнезамівці до Любимівки, але партизани Ґонти першими, та ще ззаду, атакували їх. Напасники вмить розбіглися, але Василь Решетниченко, чоловік хоробрий і затятий, прийняв бій, хоч проти нього було з півтора десятки партизанів. Згідно з повідомленням Київської губернської військової наради він убив трьох “бандитів” і поранив Ґонту. Після цього зібрав своїх комнезамівців, перейшов у наступ і захопив у полон пораненого отамана та його ординарця Федора Ковальчука…
22 листопада голова Київської губернської військової наради Ян Гамарник та помічник командувача КВО Лезичев звернулися до ВУЦИК із проханням нагородити орденом Червоного прапора командира Діброво-Ганнівського загону комітету незаможних “за видатну відвагу, високе розуміння своїх обов’язків до Соввлади”. І нагородили!
Чи втік Ґонта з полону, чи відпустили його комнезамівці – все ж таки земляк, із сусіднього села, так чи інакше, але приниження він не пробачив. Отаман уже не звертався до одноплемінців із закликом схаменутися, не служити “лютому ворогу”, а єднатися в боротьбі проти “катів північних”.
Він оголосив війну комнезамівцям Діброво-Ганнівки – палив їхні оселі та грабував. Видно, добре-таки допекли Ґонті “брати і сестри“… 
Іллю Унятовського вже нічого не могло стримати, – він розправлявся із прислужниками ворога як Шевченковий Ґонта – люто й нещадно!

Романтик-чорнороб Антон Рибка

Під час нальотів на “продкомісії” та загони Красної армії орликівці безжалісно нищили живу силу ворога. Так, недалеко Гостомеля відправили здавати звіт у “небесну канцелярію” 27 “продармійців”, в Іванкові – 12 червоноармійців, у Нижеловичах – сімох. Ініціатором розстрілів полонених, як правило, був Антон Рибка.
– А чого ж їх відпускати? Щоб вони знову сюди прийшли?
Сентименту до ворога серед орликівців не мав ніхто, та все ж особливо запекло зводив порахунки за кривди своєму народові – і, очевидно, за свої особисті – комендант Рибка. Він добре засвоїв правило воєнного часу: “В боротьбі жаль – зайва і шкідлива забавка”.
Більшовики, фахівці з масового терору, по-блюзнірські називали його “спецом” з убивств мирних громадян і червоноармійців”. Хто б уже сльози проливав над мирними громадянами!
Рибка справді був нещадний і лютий до ворогів, ненаситний на кров московську. Його не тільки окупанти боялися, а й козаки. Може, й Орлик побоювався...
Були такі хлопці й в інших частинах нашого війська, зокрема в 1-му партизанському загоні Особливого корпусу Армії УНР. Командир тих зарізяк, Олександр Євтухів, чоловік інтелігентний, згадував: “Козацтво у мене було отчаянне, що я іноді страхався його, але в бійці було гарне, кращих живорізів й не знайшов би за для партизанської війни”
Якби таких “отчаянних живорізів” було в нашому народі хоч 5%, ніякі нації – сильні чи слабкі – ніколи лихим оком не зазирали би в Україну, а от дружби її шукали б, на ласку сподівались. Якби ж на наших землях жив народ із прикметами своїх кращих синів!
Як мало ми знаємо про коменданта Рибку, а скільки хочеться сказати!
Романтик-чорнороб Української революції!
Брат Шевченкового Яреми!
Повне його ім’я – Антон Михайлович Рибка. Родом із Бородянки. Посади: комендант штабу 1-го партизанського загону ім. С. В. Петлюри, комендант штабу Північної групи ППШ.

Рибка був палким прихильником знищення живої сили ворога, тож, коли Орлик вирішував відпускати полонених, комендант “брався проводжати червоноармійців і дорогою їх розстрілював”. “Коли ми про це довідалися, – говорив сотник Смутник-Смутненко, – то вже не давали йому проводжати, а самі проводжали їх”.
Якось, 1921 року, між селами Качали і Буда Рибка затримав двох сестер-росіянок, які міняли по селах продукти. Допитав та обшукав. З’ясувавши, що доросла шпигувала, а менша, “років чотирнадцяти”, сприяла сестрі-розвідниці, зарубав обох.
Жахливо?
Жахливо!
Але чи після цієї трагедії чекісти і далі використовували жінок та дітей як шпигунів? Навряд чи.
Влітку 1921 р. отаман Орлик отримав наказ із-за кордону не розстрілювати червоноармійців, а лише відбирати зброю та спорядження.
Годі повірити, щоб Антон Рибка погодився з цим наказом.

Роман КОВАЛЬ

“До історії Кубані і Дону”

Продовжуємо публікацію уривків спогадів останнього кубанського прем’єра
Василя Іваниса “Стежками життя”. Початок у чч. 7 – 8 за цей рік.

Жахлива зустріч

Поспішаючи до кубанської станиці Коренівської, 1-ша дивізія Добровольчої армії їхала вздовж залізниці. Раптом добровольці побачили тіла понівечених офіцерів своєї армії – з виколотими очима, відрізаними вухами, переламаними руками... Червоні ще й пекли тіла на вогні – вони мали великі пухирі. Все це справило гнітюче враження.

Козаки і городовики

Головнокомандувач Таманської червоної армії Єпіфан Ковтюх стверджував, що ненависть між козаками та городовиками була така палюча, що іноді в боях, де зустрічались козацькі (у складі Добровольчої армії) та городовицькі частини (у складі Красної армії) “обидві сторони кидали геть на бік зброю і завзято бились навкулачки”. Так, наприклад, було під кубанською станицею Слов’янською.

Пощади ніхто не просив

Під час взяття Новоросійська Добровольчою армією в серпні 1918 р. капітан Харьковцев зайшов до шпиталю, який не встигли вивезти червоні. Серед поранених були й матроси. З ними у денікінців існували особливі порахунки. Великим ножем Харьковцев, регочучи, почав пороти животи. Жоден із моряків не просив пощади, навіть не зойкнув, продемонструвавши моральну перевагу над москалем-садистом.

Позасудові розправи

Влада Денікіна на Кубані принесла хвилю позасудових розправ. Козаки масово вчиняли самосуди – переважно над городовиками, які співпрацювали з більшовиками. Інколи було достатньо тільки підозри. Лише у станиці Медведівський кількість жертв перевищила 50 осіб. Стільки ж людей денікінці закатували в Андріївській...
Хвилі сваволі розливалися краєм. Різноманітні військові начальники били людей різками, нагаями, шомполами – і чоловіків, і жінок. Екзекуції здійснювалися привселюдно. Було введено публічні страти – на майданах станиць і міст білогвардійці вішали, рубали, розстрілювали. Городовиків закопували живими в землю, іншим – набивали рота землею, ґвалтували жінок, інколи й підлітків, конфісковували майно, виганяли зі шкіл дітей лише за те, що вони іногородні, а отже могли бути прихильниками більшовиків.

Підготував Роман Коваль

Примітка
Городовики, іногородні – українці некозацького стану, селяни.

Це одна з перших публікацій Юрія Горліса-Горського. Оприлюднила її у двох числах львівська газета “Наш клич”. Ми з’єднали ці подачі в одну та змінили назву. У статті є декілька неточностей, викликаних тим, що Юрій у 1924 – 1932 рр. був відірваний від культурно-політичного життя (перебував в ув’язненні в УССР). Відтак він, як нам здається, не завжди використовує факти, а часом чутки чи свої уявлення. Це стосується тверджень про “чекістське минуле” Володимира Сосюри. Документально це не підтверджено, хоча могло бути, адже колишні петлюрівці мусили доводити свою відданість “соввладі” зрадою своїх товаришів, колишніх побратимів, участю у репресіях проти них. Рядки Сосюри “О, скільки таких, як ти, Я біля муру розстріляв!” Горліс-Горський сприйняв буквально, хоч це міг бути поетичний образ.
Щодо кар’єрного зростання в системі ЧК злодія “Арончика Кудлатого” в нас теж виникли сумніви, бо про таку людину не чув навіть Вадим Золотарьов – дослідник біографій “українських” чекістів. Але ж це злодійська кличка, а справжнє прізвище в цього покидька явно інше. Отож редакція “НН” після вагань і дискусій вирішила нічого не скорочувати у статті. Оскільки Юрій Горліс-Горський мріяв, щоб його твори готував до друку наддніпрянський редактор, ми виправили деякі недоречності, русизми і галицизми.

Pадянофіли особливо ненавидять українських націоналістів і намагаються самі себе переконати (бо хто інший їм повірить?!), що націоналісти – це “вороги українських трудящих мас”. Від цієї брехні і гидко, і смішно.
Бо чи не смішно твердити, як це робить большевицька “Українська Думка”,  звиваючись під ударами незбитих аргументів і твердої правди, що її не можуть не бачити широкі шари українського народу, – що український народ ніби добровільно пішов під московсько-большевицьке ярмо? А таке якраз і написала “У. Думка”, “дискутуючи” з “Нашим Кличем” (“У.Д.”, стаття “Приймаючи... припустим”).
Треба визнати, що правдиві большевики московського виховання далеко щиріші від редакторів “У. Д”. Бувший чекіст, член компартії, поет В. Сосюра писав в одному своєму вірші:

Цей страх незмінний в нас
Ще з тих часів
Як нам Росіяне помогли
Прогнать Петлюру з України.

3 поезій – т. III, ДВУ, 1929.

Отже, цей большевик визнає, що Українську Державу валили москалі, які й закріпостили український народ, створивши в Україні своє представництво, гучно назвавши його Укра­їнською Соціалістичною Радянською Pecпублікою.
Були це петроградські червоногвардійські полки і балтійські матроси, які зайняли з Муравйовим Київ і розстрілювали всіх, у кого в хаті знаходили портрет Тараса Шевченка. Далі була це 5-та Совітська дивізія, в якій були самі кацапи, й Окрема інтернаціональна дивізія, що складалася з китайців, башкирів і полонених мадярів. А ці ж дивізії перші перейшли у грудні 1918 р. українсько-московський кордон у напрямку Козача Лопань – Білгород, пробиваючи т. з. “радянському урядові України” дорогу до Харкова. Сунули чорною хмарою з Москов­щини на Україну 5-й і 6-й курські полки, 54-й карапетський, 16-й смоленський, 2-га Московська бригада особливого призначення, 1-й Петроградський комуністичний полк, 24-та Самарська дивізія, кінні армії Будьонного і Жлоби, панцирники “Путіловець”, “Сормовець”, “Балтієць” і багато-багато інших. Але все це не перешкоджає нашим доморослим большевикам пускати людям блахмана в очі, мовляв, Mосква не загарбала силоміць України!..
Що ж до слів Сосюри, що “нам Росіяне помогли”, – то це не так. Бо москалі не “помогли”, а привели із собою – як бичків на мотузочку – послушних “малоросів”: Петровського, Чубаря, Затонського й інших Сосюр. А з москалями йшла ще всяка наволоч (хто не знав в Одесі жидка – квартирного злодія Арончика Кудла­того? Це ж він... майбутній голова київської ЧК!)
У Москві малоросійські наймити і всяка наволоч були “одноголосно, всім українським народом” (?!) затверджені на “уряд України”! І з наказу Москви такий Cосюра – поет і чекіст сади­стичного кольору – розстрілював тих, що направду боролися за Україну.

О, скільки таких, як ти,
Я біля муру розстріляв!..
Моя душа на крик, на кров
У тузі Дантовій конає...

 Сосюра: Збірка поезій. – Т. ІІІ.

Він, наймит-раб, розстрілював тих, кого наказувало московське начальство. А таких Сосюр на Україні було, на жаль, багато!
Та ось послухаймо, що каже про ставлення українського народу до Москви такий авторитет у цих справах як Затонський, який разом із Леніним підписував декрет про Червону армію, із жалем стверджує у своїх спогадах, що більшість селян в Україні не хотіли розуміти того, що “большевики на вістрях своїх багнетів несли їм щастя і добробут” (?!). Замість того, щоб одностайно підтримати Червону армію, вели проти неї збройну боротьбу. Навіть ті нечисленні частини Червоної армії, що створено в Україні, були непевними і їм не можна було довіряти.
Затонський оповідав, з яким трудом вдалося йому в Фастові вмовити Таращанців (Таращанська дивізія). “Мене, – оповідав Затонський, – не підняли на багнети і слухали тільки тому, що я забалакав до червоноармійців по-українськи”. Ці Таращанці замість того, щоб їхати на “петлюрівський” фронт, повернули ешелони на Київ з гаслами: “Радянська Україна, але без кацапів (москалів) і жидів!”, “Бий чекістів і комуністів!” Повіривши “своєму чоловікові” (Затонському), Таращанці не пішли в наступ на безборонний у цю хвилину Київ і згодилися виїхати на денікінський фронт. Затонський цинічно оповідає, що для цього йому довелось “покривити душею” і пообіцяти від імені “українського радянського уряду”, що Жидів і Москалів буде в Україні від влади віддалено.
Згодом призвідників бунту серед Тарашанців розстріляли, частину складу тієї дивізії розігнали і в цей спосіб Таращанська дивізія з’явилася на протиукраїнському фронті, маючи в своїх рядах 90% тамбовців, пензенців, саратовців. Самого ж організатора і коменданта червоних Таращанців Горбенка (Федора Гребенка. – Ред.)після поранення на денікінському фронті, забравши зi шпиталю, розстріляли в ЧК.
Знову ж червоний Чигиринський полк, який ще в 1919 р. бився з вкраїнською армією, вже 1920 року просто повернув багнети проти московсько-большевицьких “визволителів” і згодом пішов під жовто-блакитний прапор Холодного Яру (осередок партизансько-повстанського протибольшевицького руху в Україні).
У червні 1921 р. на таємному засіданні Політичного управління Українського військового округу під час з’їзду представників особливих відділів у Харкові, начальник ПУ УВО т. Дегтярьов виголосив промову, яка потім лягла в основу таємної інструкції “по боротьбі з політичним бандитизмом” в Україні. Він визнавав, що український народ (передовсім селяни) мав багато зброї, але це його зовсім не тішило!
Наведу уривок з його промови, маючи перед собою книжку “Політичний бандитизм на Україні (його причини, форми і боротьба з ним)”, яку видав Особливий відділ Київського військового округу, звичайно, не для загального вжитку: “Товариші! Політичний бандитизм в Україні – з’явище не випадкове і не кримінальне. Він має глибоке історичне й економічне коріння і боротися з ним лише збройними методами – це підкидати сухого хмизу до вогню. Протягом 1919 – 1920 рр. зі зброєю в руках проти нас виступало в Україні в різний час і в різних місцях понад мільйон повстанців. За цей час повстанцями і партизанами вбито сто сорок тисяч червоноармійців, чекістів, комуністів і працівників продовольчих установ і загонів. За цей самий час, органами ЧК і особливими відділами військових частин, лише за офіційними даними, розстріляно понад чотириста тисяч повстанців і їхніх помічників (“пособников”), і все таки з весною 1921 р. ми маємо нову хвилю повстань.
Товариші! Чи ці цифри не кажуть вам, що маємо справу з більш грізним противником, як уважають деякі наші військові, що легковажно кажуть: “Дайте нам повну свободу і через місяць від бандитизму на Україні не залишиться і сліду!” Так, товариші, дивитися на положення не можна! Безумовно, ми мусимо бути безоглядними, навіть жорстокими. Але від того, що ми розстріляємо ще півмільйона, спалимо ще сотню сіл, – повстанський рух не притихне, а навпаки – може ще більш розгорітись.
Стан інших місцевостях РСФСР не дозволяє нам відмовитися від нашої продовольчої політики на Україні, яка є одною з головних причин, що українське село наїжачилось. Але повстання мусимо за всяку ціну ліквідувати, поки не пізно. Нам не страшні центри української контрреволюції за кордоном, але мати проти себе озброєне село – річ небезпечна.
Мусимо піти двома напрямками: по лінії обеззброєння села та систематичних розстрілів заложників і по лінії ідейного роззброєння тієї верстви українського населення, яка, використовуючи розходження інтересів між владою і селянами, керує повстаннями і скеровує їх на жовто-блакитні рейки. Це переважно сільська інтелігенція: настроєні національно вчителі, фельдшери, лікарі, кооператори.
Тут треба так: одних розстріляти, а іншим дати хабара тим, в ім’я чого вони борються. Мусимо зробити так, щоб вони погодилися, що Радянська Україна – це Українська Держава. Хочуть української мови в установах і школах – дамо їм і це. Ми розганяємо шовіністичні “Просвіти”, але на місце їх створимо інші українські, підкреслюю – українські – культурні осередки в селі та місті. Ми будемо за ними пильно наглядати, але наразі дозволимо тим, хто тепер бунтує село, витрачувати свою енергію на працю в них.
Ми нині не можемо піти на матеріальні поступки селянам, які не хочуть давати хліба, але піти на ідеологічні “поступки” сільській інтелігенції, подати їй ілюзію, що політичне керівництво на Радянській Україні в майбутньому буде належати їй і цим самим зкермувати на різні шляхи інтереси її тa інтереси селянської маси, – ми можемо і мусимо! Коли в цьому мине потреба, ми пошлемо її до бісової матері і поставимо своїх вірних людей – комуністів. Боротися з цим ворогом можна, лише сполучивши збройні методи із гнучкими політичними методами”.
У статті “Культурна хроніка” львівська большевицька “Укр. Думка” радить радянським письменникам присилати до “Вістника” свої твори. Чи не могли би шановні редактори порадити своїм знайомим у Харкові, щоб прислати дещо з архівів ВУЧК, Повноважного Представництва Всеросійської ЧК на Правобережній Україні, Особливого відділу Київського військового округу? Там знайшлось би дещо значно цікавіше, ніж твори хоч би Mихайла Семенка, який, написавши свого футуристично-порнографічного “Кобзаря”, гордо заявив: “Шевченко у мене під ногами”. Не знати, як вірять редактори “Укр. Думки” – чи на слово, чи на вексель, чи за готівку, але вони вилазячи зі шкіри, запевняють, що на Радянській Україні – земний рай! Ніякого голоду, жодних розстрілів і висилок, переповнених тюрем, ви­зиску немає зовсім. Все це вигадки “петлюрівських недобитків”, або “Hашого Клича” й інших “ворогів пролетаріату”.
Коли “приймаючи”, що в селян в Україні забирають останній хліб, а одержані за нього закордоном сотні мільйонів у золоті, “припустимо”, вкладаються в будівництво фабрик військового призначення в Ленінграді, Нижньому Новгороді, Москві, Казані, Тагілі, Сталінграді, Свердловську і т. д., що це ж не визиском України Москвою, а лише “виконання планів заготівель і соціалістичного будівництва”, редактори “Укр. Думки” вдають, що вірять у наближення часу, коли СССР переможно розгорне свій кривавий прапор над цілим світом й обдарує всі народи тим самим щастям, що й Україну.

Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ

Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ. До характеристики московського наїзду на Україну
Наш клич (Львів). – 1933. – 4 липня. – №11.
Наш клич (Львів). – 1933. – 11 липня. – №12.
Публікація Володимира Семеніва.

Генеральний директор компанії “Славутич” (Carlsberg Group) Петро Чернишов у власній колонці (!) в журналі “Кореспондент” (№19, 28.05.2009) вивалив із себе таке: “Ориентир на запорожских казаков – плохое подспорье в построении развитого и правого государства. Таких идолов можно и уступить соседям”.
Хоч історії Запорозької Січі гендиректор, як слід не знає, зате точку зору на неї має. Запорозьких козаків він порівнює із сомалійськими піратами. Запорозьку Січ, борців за визволення Чечні та сомалійських піратів цей великорозумник називає “Организованным Преступным Сообществом”.
“Спудейське братство Києво-Могилянської Академії” перше відреагувало на геніальні висловлювання генерального директора. Серед вимог – спростування та звільнення людини, яка принижує національну гідність українців. Студенти закликали бойкотувати пиво, яке виробляє “Carlsberg Group”, а саме: “Славутич”, “Львівське”, “Балтика“, “Tuborg”, “Carlsberg” і “Holsten”.
Добра пропозиція! Петро її зрозуміє. Особливо, коли в очах партнерів виглядатиме людиною, що своїми заявами шкодить їхньому бізнесу.
До вимог “Спудейського братства Києво-Могилянської Академії” приєдналося Козацьке братство бойового Звичаю Спас “Сокіл”. Тепер приєднується й Історичний клуб “Холодний Яр” – дослідник козацької історії нашого народу.
Закликаючи українців не пити пиво згаданих марок, ми ще й радимо не передплачувати і не купувати журнал “Кореспондент”.

Історичний клуб “Холодний Яр”

Реакція Інтернету

Заяви Спудейського братства Києво-Могилянської академії, Козацького братства бойового Звичаю Спас “Сокіл” та Історичного клубу “Холодний Яр” із закликами бойкотувати продукцію ПБК “Славутич” схвилювали керівництво компанії. Воно одразу відмежувалось від Петра Чернишова, назвавши позицію генерального директора “його власними міркуваннями”, які “не мають ніякого відношення до позиції компанії”. Разом з тим керівництво вважає, що звернення громадських організацій “є агресивно-протизаконними”, дискримінаційними і  “порушують чинне законодавство України”, відтак погрожує сайту “Майдан”, що люб’язно розмістив згадані заяви, штрафами і зверненням до правоохоронних органів.
Майдан-інформ на цю погрозу усміхнувся: “З огляду на недолугість посилання авторів на конкурентне законодавство, – зазначили представники сайту, – прогнозуємо, що у наступному посланні від Carlsberg Group наведений вище лист буде названо “приватною думкою” працівників прес-служби”. Майдан-інформ опублікував низку листів користувачів Інтернету. Людмила Ямщикова, зокрема, відреагувала так: “Щиро вдячна вам за надану можливість побачити компанію ПБК “Славутич” “без гриму”. Тепер я з перших рук знаю, що компанію очолює недалекоглядний українофоб. З огляду на непрофесіоналізм, який яскраво продемонстрував надісланий сайту “Майдан” лист, годі очікувати від компанії “Славутич” виробництва якісної продукції. Віднині я не купуватиму продукції ПБК “Славутич” та не радитиму робити це своїм близьким, оскільки в мене є небезпідставні сумніви в її якості”.
А ось ще деякі відгуки користувачів Інтернету:
“Славутич”, “Львівське”, “Балтика“, “Tuborg”, “Carlsberg” і “Holsten” – не п’ю! Бойкот “Carlsberg Group” і українофобу Чернишову!”
“Правильно. Підтримую. Тим більше “Микулинецьке” набагато краще”.
“Підтримую! Будемо бити гадів гривнею! Я вже тиждень п’ю лише “Микулинецьке” та “Оболонь”. “Славутич” не заробив уже 50 грн.”
“Чернишов – це обличчя п’ятої колони в Україні, таких треба депортувати в Росію, і заборонити право в’їзду в Україну навічно”.
“Перестанемо купувати товар у ворогів, знищимо їх економічно”.
“Акція правильна. Хто вважає себе українцем, не повинен купувати пиво вказаних марок. Не дозволимо плювати на себе”.
“Поддерживать производителей, врагов украинского народа, – глупо”.
“Однозначно підтримую. Скажу своїм друзям-однодумцям. Шляк би того Петра трафив! Не геть погане пиво, але через нього мушу його не пити”.
“Цитата: “Закликаючи українців не пити пиво згаданих марок, ми радимо також не передплачувати і не купувати журнал “Кореспондент”. Необхідно поширити цю думку через лозунги на всі молодіжні фести!”
“Бойкот пива “Carlsberg Group” – замала ціна таких висловлювань, потрібно придумати ще щось”.
Свої думки із приводу заяв П. Чернишова можна надсилати прес-службі ПБК “Славутич”, Carlsberg Group www.slavutich.com

Яценюк виявився хохлом

Журналіст Мустафа Наєм запитав мера Мукачевого Сергія Ратушняка, на якій підставі той стверджує, що Арсеній Яценюк “має якесь відношення до єврейської нації”?
– Господи ти мій! – здивовано вигукнув мер. – Та це ж все одно, що дивитися на Майкла Джордана чи Майкла Тайсона і сперечатися, що вони не негри… Та ви подивіться на Яценюка! Та з нього ікони іудейські писати можна! До речі, й жінка в нього з ортодоксальних хасидів.
Як бачимо, мер Мукачевого не позбавлений гумору. Але чи має він рацію? Може, й не має, бо Арсеній Яценюк, відповідаючи на запитання журналістів, чи є він патріотом України, твердо сказав: “Я класичний патріот! Таким мене виховали батьки. Я завзятий хохол, навіть дуже проукраїнський чоловік”.
Не знаю кому і вірити – Яценюку чи Ратушняку
Але за хохла – кандидата у Президенти України – не голосуватиму.

Р. К.

“Я захоплююся гуцулами”

Читаючи книгу “Гуцули у Визвольній боротьбі”, поринула у спогади. Я теж колись мандрувала тими стежками… Книжку прочитала на одному подиху. Я захоплююся гуцулами. Як вони люблять Україну, як зберігають традицію і мову своїх предків. У книзі є розділ “Стежа на Побук”. Я була в тому селі 1962 року. Це село спалили “визволителі”. Людей же вивезли у східні українські області, переважно на Донбас. У шістдесяті роки дехто повернувся на свою батьківщину, почав відбудовувати рідне село. Я відчула незламний дух непокори, який там панував. Уперше почула в Побуці пісню, яку запам’ятала на все життя.

В Карпатах сум і жаль настав,
Бо ворог знов вже Батьківщину взяв.
Зітхання, проклін несеться з гір до гір,
Гуляє орда ворогів.

Дякую за ті хвилини радості, які відчула, читаючи книгу. Як добре, що ви увічнили імена героїв! Це титанічний труд, але яка насолода для душі!

Лідія ДМИТРУК
Львівщина

Відстоюйте нашу мову!

На своє письмове звернення до Харківської міської ради українською мовою я отримав відповідь російською. Такою ж мовою було оформлено бланк. Я поскаржився міському голові М. Добкіну. Допомогло. Невдовзі я отримав відповідь українською на бланку, який також був виконаний державною мовою.
Хочу, щоб й інші громадяни України виявляли наполегливість у відстоюванні наших прав.

Олександр ЗУБАРЄВ
Харків

“Медведєв не заслужив на таку відповідь за своє хамство!”

Ми дивимось українське телебачення через Інтернет. Ситуація на Україні нас більше і більше турбує. Спочатку приїхав московський патріарх, роз’їжджав по цілій Україні, запевняв, що нема ніякого зв’язку між релігією та політикою і при цьому повторював, що він “Патріарх Всієї Русі”. Тепер Медведєв зайняв ворожу і загрозливу позицію супроти України, мовляв Україна переслідує російських громадян і тому Росія мусить їх обороняти, прийти їм на допомогу (це так як вони зробили у Грузії?). Їх, бідних, примушують говорити українською! Яке насильство! Росія справилась із Грузією, тепер прийшла черга на Україну? Напевно, треба “визволити” Крим.
Медведєв говорить про “спільне минуле” України з Росією. Що це значить? Треба повернутись до Російської імперії?
Тепер Медведєв заявив, що не говоритиме з українським президентом Ющенком, а лише з новим президентом після виборів (на їхній результат Росія впливатиме мільйонами грошей). Янукович, напевно, вже тішиться на таку приятельську підтримку.
Ми слухали промову Ющенка до українського народу. Він дав дуже гарну відповідь на всі пункти, які порушив Медведєв. Зробив це спокійно і дипломатично.
Медведєв не заслужив на таку відповідь за своє хамство!

Роман і Віра ПРОХОДИ
США

“Розписали матір з мертвим батьком…”

Козак отамана Зеленого Андрій Терпило побрався з односельчанкою Катериною 1923 року. Вінчалися в церкві. До сільради не пішли – не звикли ще до порядків нової влади, а, може, й не хотіли визнавати її.
У квітні 1938 р., у п’ятницю перед Великоднем, Андрія Йосиповича арештували – за участь у “зеленівщині”. Додому він уже не повернувся… По смерті Сталіна, 1956 року, Андрія Йосиповича Терпила посмертно реабілітували, а 1960 року, його дружина, Катерина Архипівна, почала добиватись пенсії за чоловіка.
І почалась тяганина, адже в документах сільради не виявилося запису про їхній шлюб. Довелося шукати свідків, які 37 літ тому гуляли на їхньому весіллі. Нарешті знайшли – Петро Терпило і трипілець Удод підтвердили – шлюб був. “Розписали матір у суді з мертвим батьком, – згадував їхній син Йосип, – і райсобез призначив матері пенсію – 6 рублів і 20 копійок”.
Розповідаючи це мені, Йосип Андрійович не міг стримати сліз…

“Радість була безмежна”

1938 року над Трипіллям та іншими селами, які давали людей до війська Зеленого, знову зібралися чорні московські хмари… У тюрми кидали всіх, кого ще не встигли пересадити. Декого ув’язнювали вже вдруге, навіть втретє. Остерігаючись репресій, люди кинулися нищити фотографії, листи, документи, бо за них могли і до в’язниці кинути.
У найменшого сина Софії Ільківни Мартиненко, рідної сестри отамана Зеленого, Петра, теж були фотокартки рідних, учасників Визвольної боротьби. Його дружина, Надія Андріївна (у дівоцтві Літковська), не наважилась знищити родинні фотокартки. Вирішила закопати їх. Перед тим, як здійснити задумане, показала дітям – п’ятнадцятилітньому Петрові, Галині, 1930 р. н., навіть семилітньому Борисові.
Хотіла, щоб діти запам’ятали рідні образи на все життя.
Після війни дочка Надії Андріївни, Галя, викопала фотографії. Та замість очікуваної радості зустрічі з рідними її охопив розпач – фотографії “потекли”, зображень не було видно.
І ось 2008 р. Галина Петрівна, вже не Мартиненко, а Жаворонкова, вже не юна, а 78-річна, отримала з Києва від молодшої сестри Софії бандероль. У ній була книга “Отаман Зелений”.
Усі починають “читати” книги з фотографій. Так зробила і Галина Петрівна. Серед образів земляків знайшла вона й образи рідних, які, здавалося, навіки втрачено.
Радість її була безмежна!

“Кєм вам приходітся Терпило Данило Ількович”

Софія Ільківна Мартиненко (в дівоцтві Терпило) найменшого свого сина Петра народила вже після смерті брата Данила, трипільського отамана.
Напередодні Другої світової Петро Мартиненко поступив у Києві до військового училища (тепер КВІРТУ). Але провчився лише місяць.
Останнім уроком для нього виявилася розмова з начальником училища.
– Кєм вам приходітся Тєрпіло Даніла Ільковіч? – запитав той.
– Дядьком, – щиросердечно відповів юнак..
– Забірайтє дакумєнти і знайтє, что ваші родственнікі до третьєґо калєна пусть і нє патикаются в висшиє учєбниє завєдєнія...
– І головне, що так і сталося, – підсумувала дочка Петра Мартиненка, Софія Терпило.
А її маму, Надію Андріївну, дружину Петра Мартиненка, 1947 року репресували за те, що зняла зі стіни портрет Сталіна і повісила хреста. Про це 19 травня 2008 р. повідала мені Софія Петрівна Мартиненко, 1942 року народження.

“Та його, дочко, не можна згадувати”

Зеленівця Микиту Партику червоні вбили на валах у Григорівці. Поховали козака таємно в рідній Матяшівці. Могили не насипали, хреста не ставили, щоб вороги не сплюндрували. Аж через 30 літ брат повстанця, Пилип Партика, насипав могилу і поставив хреста.
“Як я мала була, – розповідала Марія Партика, – чула, як батьки поминали Микиту, я запитала батька: “А хто такий Микита?” – “Та його, дочко, не можна згадувати, – відповів батько. – Чого? Він, дочко, боровся за вільну Україну, а росіяни не дуже хотіли вільної України”.
Про Микиту Євдокимовича Партику, як “посіпаку” Зеленого, написав в обухівській газеті статтю Ананій Закревський із Григорівки. Було то 1989-го чи 1990 року. Згодом, “як уже розкидали Союз”, він почав писати проти комуністів.
Про це розповіла двоюрідна онучка повстанця – Марія Тодосівна Партика, 1940 р. н., із с. Матяшівка Обухівського р-ну Київської області.

Роман КОВАЛЬ