Це одна з перших публікацій Юрія Горліса-Горського. Оприлюднила її у двох числах львівська газета “Наш клич”. Ми з’єднали ці подачі в одну та змінили назву. У статті є декілька неточностей, викликаних тим, що Юрій у 1924 – 1932 рр. був відірваний від культурно-політичного життя (перебував в ув’язненні в УССР). Відтак він, як нам здається, не завжди використовує факти, а часом чутки чи свої уявлення. Це стосується тверджень про “чекістське минуле” Володимира Сосюри. Документально це не підтверджено, хоча могло бути, адже колишні петлюрівці мусили доводити свою відданість “соввладі” зрадою своїх товаришів, колишніх побратимів, участю у репресіях проти них. Рядки Сосюри “О, скільки таких, як ти, Я біля муру розстріляв!” Горліс-Горський сприйняв буквально, хоч це міг бути поетичний образ.
Щодо кар’єрного зростання в системі ЧК злодія “Арончика Кудлатого” в нас теж виникли сумніви, бо про таку людину не чув навіть Вадим Золотарьов – дослідник біографій “українських” чекістів. Але ж це злодійська кличка, а справжнє прізвище в цього покидька явно інше. Отож редакція “НН” після вагань і дискусій вирішила нічого не скорочувати у статті. Оскільки Юрій Горліс-Горський мріяв, щоб його твори готував до друку наддніпрянський редактор, ми виправили деякі недоречності, русизми і галицизми.
Pадянофіли особливо ненавидять українських націоналістів і намагаються самі себе переконати (бо хто інший їм повірить?!), що націоналісти – це “вороги українських трудящих мас”. Від цієї брехні і гидко, і смішно.
Бо чи не смішно твердити, як це робить большевицька “Українська Думка”, звиваючись під ударами незбитих аргументів і твердої правди, що її не можуть не бачити широкі шари українського народу, – що український народ ніби добровільно пішов під московсько-большевицьке ярмо? А таке якраз і написала “У. Думка”, “дискутуючи” з “Нашим Кличем” (“У.Д.”, стаття “Приймаючи... припустим”).
Треба визнати, що правдиві большевики московського виховання далеко щиріші від редакторів “У. Д”. Бувший чекіст, член компартії, поет В. Сосюра писав в одному своєму вірші:
Цей страх незмінний в нас
Ще з тих часів
Як нам Росіяне помогли
Прогнать Петлюру з України.
3 поезій – т. III, ДВУ, 1929.
Отже, цей большевик визнає, що Українську Державу валили москалі, які й закріпостили український народ, створивши в Україні своє представництво, гучно назвавши його Українською Соціалістичною Радянською Pecпублікою.
Були це петроградські червоногвардійські полки і балтійські матроси, які зайняли з Муравйовим Київ і розстрілювали всіх, у кого в хаті знаходили портрет Тараса Шевченка. Далі була це 5-та Совітська дивізія, в якій були самі кацапи, й Окрема інтернаціональна дивізія, що складалася з китайців, башкирів і полонених мадярів. А ці ж дивізії перші перейшли у грудні 1918 р. українсько-московський кордон у напрямку Козача Лопань – Білгород, пробиваючи т. з. “радянському урядові України” дорогу до Харкова. Сунули чорною хмарою з Московщини на Україну 5-й і 6-й курські полки, 54-й карапетський, 16-й смоленський, 2-га Московська бригада особливого призначення, 1-й Петроградський комуністичний полк, 24-та Самарська дивізія, кінні армії Будьонного і Жлоби, панцирники “Путіловець”, “Сормовець”, “Балтієць” і багато-багато інших. Але все це не перешкоджає нашим доморослим большевикам пускати людям блахмана в очі, мовляв, Mосква не загарбала силоміць України!..
Що ж до слів Сосюри, що “нам Росіяне помогли”, – то це не так. Бо москалі не “помогли”, а привели із собою – як бичків на мотузочку – послушних “малоросів”: Петровського, Чубаря, Затонського й інших Сосюр. А з москалями йшла ще всяка наволоч (хто не знав в Одесі жидка – квартирного злодія Арончика Кудлатого? Це ж він... майбутній голова київської ЧК!)
У Москві малоросійські наймити і всяка наволоч були “одноголосно, всім українським народом” (?!) затверджені на “уряд України”! І з наказу Москви такий Cосюра – поет і чекіст садистичного кольору – розстрілював тих, що направду боролися за Україну.
О, скільки таких, як ти,
Я біля муру розстріляв!..
Моя душа на крик, на кров
У тузі Дантовій конає...
Сосюра: Збірка поезій. – Т. ІІІ.
Він, наймит-раб, розстрілював тих, кого наказувало московське начальство. А таких Сосюр на Україні було, на жаль, багато!
Та ось послухаймо, що каже про ставлення українського народу до Москви такий авторитет у цих справах як Затонський, який разом із Леніним підписував декрет про Червону армію, із жалем стверджує у своїх спогадах, що більшість селян в Україні не хотіли розуміти того, що “большевики на вістрях своїх багнетів несли їм щастя і добробут” (?!). Замість того, щоб одностайно підтримати Червону армію, вели проти неї збройну боротьбу. Навіть ті нечисленні частини Червоної армії, що створено в Україні, були непевними і їм не можна було довіряти.
Затонський оповідав, з яким трудом вдалося йому в Фастові вмовити Таращанців (Таращанська дивізія). “Мене, – оповідав Затонський, – не підняли на багнети і слухали тільки тому, що я забалакав до червоноармійців по-українськи”. Ці Таращанці замість того, щоб їхати на “петлюрівський” фронт, повернули ешелони на Київ з гаслами: “Радянська Україна, але без кацапів (москалів) і жидів!”, “Бий чекістів і комуністів!” Повіривши “своєму чоловікові” (Затонському), Таращанці не пішли в наступ на безборонний у цю хвилину Київ і згодилися виїхати на денікінський фронт. Затонський цинічно оповідає, що для цього йому довелось “покривити душею” і пообіцяти від імені “українського радянського уряду”, що Жидів і Москалів буде в Україні від влади віддалено.
Згодом призвідників бунту серед Тарашанців розстріляли, частину складу тієї дивізії розігнали і в цей спосіб Таращанська дивізія з’явилася на протиукраїнському фронті, маючи в своїх рядах 90% тамбовців, пензенців, саратовців. Самого ж організатора і коменданта червоних Таращанців Горбенка (Федора Гребенка. – Ред.)після поранення на денікінському фронті, забравши зi шпиталю, розстріляли в ЧК.
Знову ж червоний Чигиринський полк, який ще в 1919 р. бився з вкраїнською армією, вже 1920 року просто повернув багнети проти московсько-большевицьких “визволителів” і згодом пішов під жовто-блакитний прапор Холодного Яру (осередок партизансько-повстанського протибольшевицького руху в Україні).
У червні 1921 р. на таємному засіданні Політичного управління Українського військового округу під час з’їзду представників особливих відділів у Харкові, начальник ПУ УВО т. Дегтярьов виголосив промову, яка потім лягла в основу таємної інструкції “по боротьбі з політичним бандитизмом” в Україні. Він визнавав, що український народ (передовсім селяни) мав багато зброї, але це його зовсім не тішило!
Наведу уривок з його промови, маючи перед собою книжку “Політичний бандитизм на Україні (його причини, форми і боротьба з ним)”, яку видав Особливий відділ Київського військового округу, звичайно, не для загального вжитку: “Товариші! Політичний бандитизм в Україні – з’явище не випадкове і не кримінальне. Він має глибоке історичне й економічне коріння і боротися з ним лише збройними методами – це підкидати сухого хмизу до вогню. Протягом 1919 – 1920 рр. зі зброєю в руках проти нас виступало в Україні в різний час і в різних місцях понад мільйон повстанців. За цей час повстанцями і партизанами вбито сто сорок тисяч червоноармійців, чекістів, комуністів і працівників продовольчих установ і загонів. За цей самий час, органами ЧК і особливими відділами військових частин, лише за офіційними даними, розстріляно понад чотириста тисяч повстанців і їхніх помічників (“пособников”), і все таки з весною 1921 р. ми маємо нову хвилю повстань.
Товариші! Чи ці цифри не кажуть вам, що маємо справу з більш грізним противником, як уважають деякі наші військові, що легковажно кажуть: “Дайте нам повну свободу і через місяць від бандитизму на Україні не залишиться і сліду!” Так, товариші, дивитися на положення не можна! Безумовно, ми мусимо бути безоглядними, навіть жорстокими. Але від того, що ми розстріляємо ще півмільйона, спалимо ще сотню сіл, – повстанський рух не притихне, а навпаки – може ще більш розгорітись.
Стан інших місцевостях РСФСР не дозволяє нам відмовитися від нашої продовольчої політики на Україні, яка є одною з головних причин, що українське село наїжачилось. Але повстання мусимо за всяку ціну ліквідувати, поки не пізно. Нам не страшні центри української контрреволюції за кордоном, але мати проти себе озброєне село – річ небезпечна.
Мусимо піти двома напрямками: по лінії обеззброєння села та систематичних розстрілів заложників і по лінії ідейного роззброєння тієї верстви українського населення, яка, використовуючи розходження інтересів між владою і селянами, керує повстаннями і скеровує їх на жовто-блакитні рейки. Це переважно сільська інтелігенція: настроєні національно вчителі, фельдшери, лікарі, кооператори.
Тут треба так: одних розстріляти, а іншим дати хабара тим, в ім’я чого вони борються. Мусимо зробити так, щоб вони погодилися, що Радянська Україна – це Українська Держава. Хочуть української мови в установах і школах – дамо їм і це. Ми розганяємо шовіністичні “Просвіти”, але на місце їх створимо інші українські, підкреслюю – українські – культурні осередки в селі та місті. Ми будемо за ними пильно наглядати, але наразі дозволимо тим, хто тепер бунтує село, витрачувати свою енергію на працю в них.
Ми нині не можемо піти на матеріальні поступки селянам, які не хочуть давати хліба, але піти на ідеологічні “поступки” сільській інтелігенції, подати їй ілюзію, що політичне керівництво на Радянській Україні в майбутньому буде належати їй і цим самим зкермувати на різні шляхи інтереси її тa інтереси селянської маси, – ми можемо і мусимо! Коли в цьому мине потреба, ми пошлемо її до бісової матері і поставимо своїх вірних людей – комуністів. Боротися з цим ворогом можна, лише сполучивши збройні методи із гнучкими політичними методами”.
У статті “Культурна хроніка” львівська большевицька “Укр. Думка” радить радянським письменникам присилати до “Вістника” свої твори. Чи не могли би шановні редактори порадити своїм знайомим у Харкові, щоб прислати дещо з архівів ВУЧК, Повноважного Представництва Всеросійської ЧК на Правобережній Україні, Особливого відділу Київського військового округу? Там знайшлось би дещо значно цікавіше, ніж твори хоч би Mихайла Семенка, який, написавши свого футуристично-порнографічного “Кобзаря”, гордо заявив: “Шевченко у мене під ногами”. Не знати, як вірять редактори “Укр. Думки” – чи на слово, чи на вексель, чи за готівку, але вони вилазячи зі шкіри, запевняють, що на Радянській Україні – земний рай! Ніякого голоду, жодних розстрілів і висилок, переповнених тюрем, визиску немає зовсім. Все це вигадки “петлюрівських недобитків”, або “Hашого Клича” й інших “ворогів пролетаріату”.
Коли “приймаючи”, що в селян в Україні забирають останній хліб, а одержані за нього закордоном сотні мільйонів у золоті, “припустимо”, вкладаються в будівництво фабрик військового призначення в Ленінграді, Нижньому Новгороді, Москві, Казані, Тагілі, Сталінграді, Свердловську і т. д., що це ж не визиском України Москвою, а лише “виконання планів заготівель і соціалістичного будівництва”, редактори “Укр. Думки” вдають, що вірять у наближення часу, коли СССР переможно розгорне свій кривавий прапор над цілим світом й обдарує всі народи тим самим щастям, що й Україну.
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ. До характеристики московського наїзду на Україну
Наш клич (Львів). – 1933. – 4 липня. – №11.
Наш клич (Львів). – 1933. – 11 липня. – №12.
Публікація Володимира Семеніва. |
