| Передплата |
Untitled Document
“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.
Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.
|
|
| Серпень 2009 |
> Вшанування Петра Дяченка
> ЮВІЛЕЇ І ДАТИ. СЕРПЕНЬ
> Вільна козачка Ольга Косовська-Михайличенко
> Пам’ятник жертвам геноциду
> Історії від шестикласника
> Повстання в Соснівці восени 1920 року
> “Новели про Зеленого, зеленівців та їхніх нащадків”
> “Стежками життя”
> Військовий лікар Юрій Янів
> Вшануймо пам’ять борців за Українську державу разом
> На Хортиці вшановано Перуна
| Вшанування Петра Дяченка |
28 червня в с. Березова Лука Гадяцького району вшановано видатного українського воєначальника Петра Гавриловича Дяченка (30.01.1895 – 23.04.1965). Біля садиби Дяченків, що дивом збереглася, було встановлено меморіальну дошку, яка повернула рідному селу пам’ять про легендарного командира полку Чорних запорожців. Зусиллями Броніслави Косінської, яка мешкає в цьому будинку, Марії та Володимира Мовчанів, органів місцевої влади, Історичного товариства “Чорні запорожці” та Історичного клубу “Холодний Яр”, на Полтавщині з’явилося ще одне місце, де можна покласти квіти вдячності.
За словами ведучого меморіального мітингу Романа Коваля, навряд чи міг сподіватися Петро Дяченко, що встановлення пам’ятної дошки на його честь відбудеться в День Конституції Української держави, за яку він так відчайдушно боровся.
Вшанувати командира Чорних запорожців приїхали козаки і козачки з Києва, Полтавщини, Черкащини, Кіровоградщини, Київщини та Польщі. Між виступами учасників звучали чудові пісні кобзарів Михайла Коваля і Тараса Силенка, а також 9-літньої бандуристки з Перемишля Олександри Стець.
Роман Коваль не забув пом’янути “незлим тихим словом” й полковника Армії УНР Віктора Дяченка, рідного брата Петра Дяченка, а також їхнього видатного земляка – Миколу Савченка (псевдо Петро Миколенко) – курінного УПА на Закерзонні. До речі, односельчани спочивають на кладовищі в м. Баунд-Брук (США).
Усіх, хто боровся і загинув за Рідну Землю, було вшановано хвилиною мовчання.
Освятив дошку о. Леонід, гадяцький благочинний УПЦ Київського патріархату. Взяв він й участь у церемонії посвячення в козаки, який здійснили чорні запорожці. Присягу зачитав отаман Вільного козацтва м. Черкас Олександр Щербатий, а приймав у козаки сотник Чорних запорожців Роман Боровик. Захисників Вітчизни салютом привітала гармата.
Палким був виступ голови Гадяцької районної державної адміністрації Ірини Гулей. Вона закликала жителів села дивитися на нашу історію українськими очима, оберігати пропам’ятну дошку (напередодні зловмисники облили синьою фарбою гранітний камінь), а оскільки на дошці розміщені державні символи, нагадала про кримінальну відповідальність за наругу над ними.
Учасники урочистостей не забули й пом’янути жителів Березової Луки, які загинули в лавах Червоної армії. Біля братської могили ніхто не кланявся диявольським совєтьським символам, але синів, братів та батьків, які ніколи вже не повернуться в Березову Луку, згадали.
2 липня виповнилося 85 років Броніславі Косінській. Історичний клуб “Холодний Яр” та Історичне товариство “Чорні запорожці” щиро вітають берегиню хати, звідки у світ широкий пішли українські герої – брати Дяченки. Многая та благая літа Броніславі Косінській! Пошана всім, хто взяв участь у вшануваннях!
Олександр СТЕЦЬ, поручник Чорних запорожців
Колись давно, від отчого порогу,
Від рідних берегів Хорол-ріки,
Він вирушив у нелегку дорогу,
Щоб вільним був наш Край на всі віки!
Усе життя у стороні далекій,
Він пам’ятав свій дім, своє село.
І уявляв як навесні лелеки
В Березову Луку несуть тепло.
Він мріяв повернутись в Україну,
Але судилась доля непроста.
То ж Україна з вдячністю до Сина
Тепер нащадкам пам’ять поверта!
Володимир МОВЧАН
На світлині: промовляє Олександр СТЕЦЬ
|
| ЮВІЛЕЇ І ДАТИ. СЕРПЕНЬ |
1 серпня 1913 р. померла Леся УКРАЇНКА
1 серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну Росії.
1 серпня 1914 р. у Львові постала Головна українська рада.
1 серпня 1960 р. помер Петро ФІЛОНЕНКО, начальник 9-го повстанського району Волинської групи, учасник Другого зимового походу, полковник Армії УНР.
2 серпня 1941 р. мадяри розстріляли Петра ВАСКУЛА, сотника УГА, члена Проводу ОУН.
3 серпня 1651 р. польські війська під проводом Яна РАДЗИВІЛЛА сплюндрували Київ.
3 серпня 1894 р. народився Мирон НИЖАНКІВСЬКИЙ, санітарний медик Гуцульської сотні УСС, лікар 1-ї бригади УСС УГА, курінний і полковий лікар дивізії “Галичина”.
4 серпня 1687 р. Гетьманом України обрано Івана МАЗЕПУ.
4 серпня 1914 р. у Львові створено Союз визволення України.
4 серпня 1919 р. загинув Дмитро ВІТОВСЬКИЙ, головнокомандувач УГА і Військовий міністр ЗУНР.
4 серпня 1968 р. помер Олександр ЗАГРОДСЬКИЙ, командир 2-ї Волинської дивізії, генерал-полковник Армії УНР.
5 серпня 1882 р. народився Петро БУДЗ, начальник оперативного штабу 2-ї Коломийської бригади Галицької армії, полковник Армії УНР, співредактор щомісячника “Український Скиталець”, директор Бережанської дівочої гімназії.
5 серпня 1899 р. народився письменник Борис АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ.
5 серпня 1940 р. помер історик Дмитро ЯВОРНИЦЬКИЙ.
6 серпня 1657 р. помер Гетьман України Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ.
7 серпня 1897 р. народився Леонід МОСЕНДЗ, старшина Армії УНР, письменник, член Легії українських націоналістів.
8 серпня 1819 р. народився український письменник Пантелеймон КУЛІШ.
8 серпня 1919 р. загинув Дмитро СОКОЛОВСЬКИЙ, повстанський отаман.
9 серпня 1792 р. запорожці висадилися на Кубань.
9 серпня 1849 р. у Північній Буковині скасовано кріпосне право.
10 серпня 1648 р. Богдан Хмельницький перемагає поляків під Пилявцями на Поділлі.
10 серпня 1680 р. помер запорозький кошовий Іван СІРКО.
11 серпня 1942 р. помер Костянтин ЛІНСЬКИЙ, кубанський бандурист.
12 серпня 1107 р. київські князі під Лубнами розбивають половців.
12 серпня 1925 р. помер поет Володимир САМІЙЛЕНКО.
14 серпня 1893 р. народився Ілля БОДРУГ, командант 24-го Коломийського піхотного полку УГА.
14 серпня 1897 р. народився Микола ДРУЧКІВ, стрілець УСС та УГА, голова Брустурської “Просвіти”, кооперативний діяч.
14 серпня 1968 р. помер Данило ЛИМАРЕНКО, організатор Вільного козацтва, повстанський отаман Добровеличківської волості, підполковник Армії УНР.
15 серпня 1649 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ перемагає поляків під Зборовим.
16 серпня 1884 р. народився Ісак МАЗЕПА, голова уряду УНР.
17 серпня 1245 р. король Данило ГАЛИЦЬКИЙ розбиває мадярів.
17 серпня 1772 р. Галичину прилучено до Австрії.
17 серпня 1897 р. народився Адріян МАРУЩЕНКО-БОГДАНІВСЬКИЙ, начальник штабу 2-ї бригади Окремої кінної дивізії Армії УНР, підполковник Армії УНР, історик.
18 серпня 1881 р. народився Клим ГУТКОВСЬКИЙ, командант Гуцульської сотні УСС, редактор часопису “Праця”.
18 серпня 1948 р. у московській катівні загинув Василь ВИШИВАНИЙ (Вільгельм фон ГАБСБУРГ), австрійський архікнязь, український поет, полковник УСС.
19 серпня 1945 р. москалі замордували Юрія ЛИПУ, письменника та лікаря УПА.
20 серпня 1965 р. помер Тихін СТРОКУН, кубанський бандурист.
20 серпня 1979 р. помер Микита МАНДРИКА, поет, член Центральної Ради, кубанського уряду в Японії та на Далекому Сході.
21 серпня 1627 р. видано “Лексикон” Памви БЕРИНДИ – перший словник української мови.
21 серпня 1925 р. помер поет Осип МАКОВЕЙ.
23 серпня 1870 р. народився Володимир СІКЕВИЧ, командир 3-го Гайдамацького полку, посол уряду УНР в Угорщині, генерал-хорунжий Армії УНР.
24 серпня 1897 р. народився Степан СУЛЯТИЦЬКИЙ, командант чоти і скорострільної сотні Гуцульського куреня УГА, командант Карпатської Січі, керівник ОУН у Західній Німеччині.
24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Акт про державну незалежність.
26 серпня 1757 р. у Чигирині обрано Гетьманом України Івана ВИГОВСЬКОГО.
26 серпня 1878 р. народився Михайло ГАЛУЩИНСЬКИЙ, командант Легіону УСС, голова Львівської “Просвіти”.
27 серпня 1856 р. прийшов у світ Іван ФРАНКО.
27 серпня 1920 р. створено Українську військову організацію.
28 серпня 1575 р. народилася Єлизавета ГУЛЕВИЧІВНА, співзасновник Київського братства, монастиря і школи при ньому, яка перетворилася на Києво-Могилянську академію.
28 серпня 1819 р. народився Іван ПОПКО, кубанський етнограф, історик.
28 серпня 1886 р. народився Олександр БОЙКІВ, десятник УСС, підхорунжий УГА, член ПУН, член Сенату ОУН.
28 серпня 1922 р. у Києві москалі розстріляли членів “Козачої ради”, серед них сотника Лозовика, Михайла Гудимовича, Настю Гудимович, Івана Тарасенка, Марію Тарасенко, Коломійця (разом 82 особи).
30 серпня 1673 р. почався похід Івана Сірка на Крим.
30 серпня 1883 р. народився Дмитро ДОНЦОВ, ідеолог українського націоналізму.
30 – 31 серпня 1903 р. у Полтаві відкрито пам’ятник Івану КОТЛЯРЕВСЬКОМУ.
|
| Вільна козачка Ольга Косовська-Михайличенко |
25 червня 2009 р. відійшла у вічність Ольга Іванівна Косовська-Михайличенко, дочка сотника Армії УНР, член ОУН з весни 1943 року, учасниця боротьби за Соборну Україну в часі Другої світової війни, діяч Братства вояків УПА, “Просвіти”, Союзу українок, Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, а також Конгресу українських націоналістів.
Її батько, Іван Петрович Косовський, народився у с. Волиці, на Фастівщині, в багатодітній селянській родині. Закінчив чотирикласну земську школу з агрономічним ухилом. Як офіцер царської армії брав участь у Першій світовій війні. 1918 року призначений військовим комендантом м. Василькова Київської губернії. 8 жовтня того ж року Іван одружився на хористці Веприцького церковного хору Євгенії Корж, дочці вепричанського господаря Сака Олексійовича Коржа, великого українського патріота. Євгенія Саківна подарувала чоловікові спочатку двох синів – Віктора та Володимира, а 24 липня 1925 р. у Веприку прийшла у світ і Ольга.
Виховання в родині було національне. Все ж, коли Володимир підріс, почав віршувати російською. Батько застеріг сина: “Справжній поет повинен писати мовою свого народу”. А дід Володимира, Сак Олексійович, додав: “Не пиши, як шумить ліс і плаче береза. Ти пиши, як плаче наш голодний народ, пограбований більшовицькими катами”. Запам’ятався Володимирові й такий вислів діда: “Слухайте, малі, і здоров’я, й сила – все в землі. Бо без неї – української землі, ми – біля чужого столу холуї”.
Діда Сака совєтська влада пограбувала, зробивши бідняком, а батька Івана в липні 1938 р. кинула у тюрму і за кілька місяців розстріляла. Було тоді Олі 13 років. 1943 року забрали й Володимира, віддавши в московську науку до ГУЛАГу.
На цьому випробування родини Косовських не закінчилися. Надходив час випробувань і для Ольги. Першого разу москалі арештували її 1943 року, але після двомісячних допитів як неповнолітню відпустили. Вдруге її кинули до в’язниці 4 серпня 1944 року. Після двох місяців “перевиховання” у Лук’янівській в’язниці її перевезли до слідчої тюрми на вулиці Рози Люксембург. У вироку Військового трибуналу військ НКВС зазначалося: “Іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік 1944 року, грудня 7 дня, Військовий Трибунал військ НКВС Київської області в місті Києві… в закритому судовому засіданні, у присутності головуючого майора юстиції Молокова і членів: старшого лейтенанта Хохлової та тов. Савельєва при секретарі Рисовій, без участі обвинувачення і захисту, розглянув справу по звинуваченню громадянки СРСР – Косовської Ольги Іванівни, народження 1925 року, уродженки і жительки с. Веприк, Фастівського р-ну, Київської області, українки з селян-середняків, безпартійної… не заміжньої... Косовська Ольга жила на території, тимчасово окупованій, в Фастівському районі, в квітні місяці 1943 р. була прийнята в члени ОУН, ведучи боротьбу проти СРСР за від’єднання Радянської України. Будучи членом ОУН, Косовська особисто придбала для ОУН друкарську машинку і розповсюджувала на ній контрреволюційні націоналістичні листівки та заклики ОУН. Як член ОУН Косовська була зв’язана з іншими членами ОУН: Бабичем Миколою, Кравченком Василем та іншими. …Військовий Трибунал визнав Косовську винною у скоєному злочині по ст. ст. 54-1а і 54-11 УК УРСР, але суд знайшов можливим не засуджувати до Вищої міри покарання (ВМ), а примінити ст. 2 Указу від 19 квітня 1943 року. І керуючись ст. 296-297 УК УРСР, ВИНІС ВИРОК: Косовську Ольгу Іванівну… відправить на висилку на каторжанські роботи строком на (20/5) двадцять років із поразкою у правах… на п’ять (5) років, без конфіскації майна, за відсутністю його… Вирок… касаційному обжалуванню не підлягає”.
Коли товарняк із засудженими рушив, Оля припала до щілин у стінах вагону і проказала: “Дівчата, прощайтеся із Дніпром. Чи ж ще доведеться побачити?”
Дівчата прощалися з Україною на довгі десятиліття, більшість – назавжди. Ольга Косовська каралася на шахтах Воркути 10 років, відбула й 11 місяців заслання. 11 місяців і 20 днів. Але вона вижила! Не скорилась! І ще й дитину народила в неволі! Виносила сина, ховаючись від пильного ока наглядачів, а коли ті вгледіли, дали п’ять днів карцеру і направили до фельдшерського пункту.
У таборах Оля стала медсестрою. Після дванадцятигодинного робочого дня, коли всі поснуть, вишивала свою долю. Брат Володимир на сусідній шахті шукав порятунку в поезії, вона живилася сонячними взорами, що наповнювали серце й душу божественним змістом, додавали сил в тяжкій московській неволі.
Брат Володимир допомагав порадою, підбадьорював, зокрема в листі від 4 листопада 1953 р. писав: “Як би я хотів з тобою зустрітись. Пам’ятай завжди свого брата. Не розчаровуйся життям. Читай, дивись, аналізуй життя і людські стосунки. Постався в потрібний момент критично сама до себе, зроби в ущерб матеріальному положенню і дай завжди перевагу людській правді...”
Їм, уособленню чеснот українського національного характеру і козацького духу, пощастило двічі зустрітися в концтаборі. Одного разу, коли на шахту № 5 комбінату “Воркутауголь”, де працював Володимир, прибув жіночий етап, а з ним і його дорога сестричка Ольга.
Схрестилися мечі доріг.
Від сліз розтав полярний сніг.
Та миттю чутка полетіла
У заполярні заметілі –
По диких тундрових краях,
По каторжанських таборах,
Пронеслась крізь дроти стрілою:
У Воркуті, на шахті п’ять,
Зустрілися: невільник-брат
Із каторжанкою-сестрою.
Врешті філософія українського буття, яку вишивала Ольга Косовська в ГУЛАГах, перемогла.
За двадцять років після звільнення жодного разу в розмовах із братом вона не згадала про табори. П’ятнадцять років разом з чоловіком, Петром Олександровичем Михайличенком, також політкаторжанином, збудувала власний дім у с. Боровій. Працювала викладачем українського народного вишивання на курсах при заводі “Червоний Жовтень” у Фастові. Здобула звання майстра народного мистецтва України, вступила до Спілки майстрів. 2005 року Президент України Віктор Ющенко нагородив її орденом княгині Ольги ІІІ ступеня. А вона бідкалась: “А чого мене? Он скільки достойніших за мене людей є”.
Про долю родини Косовських створено повнометражний документальний кінофільм “Невільник-брат, невільниця-сестра”. Чи покажуть коли цей фільм знову?
Ольга Іванівна була заводіякою багатьох національних заходів. Ініціювала, організовувала, залучала людей, підганяла їх, а головне, єднала довкола себе, довкола національної ідеї, яку, здається, випромінювала кожна клітина її тіла. Сонячна і добра, худесенька як колосок, з тоненьким дівочим голосом, вона щедро дарувала свої вишивки. Є вони і в колекції Історичного клубу “Холодний Яр”. Ольга Іванівна не тільки передплачувала газету “Незбориму нація”, а й іншим наказувала це робити. Вся її хата була заставлена книгами клубу “Холодний Яр”. І ставила їх на видних місцях, щоб гості знали, що такі книги є, що їх треба читати.
Ми не тільки шанували, ми любили її. І любимо…
Як добре, що Ольга Косовська була в історії нашого народу! Вічна Їй пам’ять! Вічна слава нескореній родині Косовських!
Історичний клуб “Холодний Яр”, Громадська організація “Чесне слово”, Українська народна партія, редакція газета “Незборима нація”
На світлині: Ольга КОСОВСЬКА-МИХАЙЛИЧЕНКО
|
| Пам’ятник жертвам геноциду |
Ідея створення монументу належить Антонові Коломійцю, члену Історичного клубу “Холодний Яр”. Задум спорудити пам’ятник саме жертвам геноциду – це чітке усвідомлення логіки багатосотлітньої політики Московії і Росії на фізичне винищення українського народу. Голодомор 1932 – 1933 років був важливою ланкою цієї політики, найефективнішим геноцидним актом Москви за всю її історію.
Важливо саме так, прямо і чесно, ставити питання, бо тему Голодомору почали замулювати наші “дорогі політики”, наприклад, Володимир Литвин. Бажаючи заручитись підтримкою Москви як кандидат у Президенти України, він висловився он як: “Події 1932 – 1933 років не були актом геноциду”. Він так і сказав “події”. Не “трагічні події”, не “трагедія українського народу”, а “події”. Ну що ж, “історики КПСС” знають, їм видніше.
У Зікрачах Антон Коломієць будує дім. Намір оселитися тут породив бажання створити навколо себе культурний простір. 2008 року він профінансував вихід книг про Визвольну боротьбу в цьому краї – “Отаман Зелений” (для дорослих) і “Таємниця отамана Зеленого” (для дітей). Цього року видав книгу Павла Малєєва “Зікрачі” – про село, яке в роки Голодомору було приречене на винищення.
“У 1900 році в Зіркачах жило майже дві тисячі людей, – розповідає Антон. – Це було велике село. Зараз жменька людей лишилася. Нехай ця книга стане цеглинкою у фундаменті Національного Хмару Пам’яті про знищені українські села, про українських героїв і мучеників. Свою місію бачу у вшануванні пам’яті жертв російської окупації та увічненні подвигу борців за нашу державу”.
1 липня добродій Коломієць реалізував свою мрію спорудити монумент жертвам геноциду українського народу. Мрію геніально втілили скульптор Михайло Горловий та архітектор Кий Данилейко. Пам’ятник у Зікрачах з мистецького погляду виконаний блискуче. Він став значним набутком української культури. В інтерв’ю газеті “День” Михайло Горловий сказав: “Працював над пам’ятником і думав про те, що розповідала мені бабуся: як дядько помирав від голоду, як помирали мої односельці, як помирали мої родичі. Мені було дуже боляче і мені захотілося зробити пам’ятник символічний. Я не хотів його робити страшним і розпачливим. Я показав вічний дух української землі, який був, є і буде. Який народжував і народжуватиме не одне українське покоління”.
Освятив пам’ятник о. Юрій (Король) УПЦ КП.
Місцева влада підтримала почин Антона Коломійця. В урочистостях взяли участь голова села Ірина Білик, голова Кагарлицької районної ради Роман Коваленко, його заступник Петро Бурий, заступник голови Кагарлицької районної державної адміністрації Надія Черничко, відділ культури РДА (у повному складі). Активно долучилась і творча інтелігенція, зокрема письменники Тетяна Лемешко, Павло Малєєв, Борис Дегтярьов, Михайло Горловий, Роман Коваль, колишній в’язень сумління Володимир Перебийніс, офіцер Іван Тищенко, який допоміг технікою під час спорудження монумента
Роман Коваль, президент Історичного клубу “Холодний Яр”, під егідою якого відбулося встановлення монументу, розповів про причини, які призвели до Голодомору. “12 років боролися московські більшовики проти українського села, але так і не здолали його, – сказав він, – навесні 1929 року почалися масові виступи селян. Повстання досягло свого піку в лютому – березні 1930 року. Воно поширилося на 110 районів УССР. У тисячах сіл було скасовано совєтську владу. Ось гасла повстанців: “Геть СРСР!”, “Геть Радвладу!”, “Геть комуністів!”. “Хай живе Вільна Україна!”, “Колгосп – це стара панщина”, “Звільнимо Україну від московської влади!”, “Хай живе самостійна Україна!” Селяни громили колгоспи, вбивали комуністів та сільських активістів. Почали творитись партизанські загони. Щоб придушити повстання, червоні окупанти використовували не тільки рушниці та кулемети, але й гармати та літаки. За підрахунками ҐПУ, в період між 20 лютого та 2 квітня 1930 р. в Україні відбулося 1716 масових виступів, з яких 15 кваліфікувалися як збройні повстання. В березні 1930 р. за даними ҐПУ участь у масових протестах взяло участь близько 900 тисяч осіб. Чекісти відзначали організованість та згуртованість селян, спільні виступи кількох сусідніх сіл і районів, а також політичні вимоги, насамперед бажання Української держави. За даними ҐПУ, в перші три місяці 1930 р. в Україні було 3190 виступів селян, в яких взяло участь 950 620 учасників, а за весь рік в Україні зафіксовано 4098 виступів, число учасників яких сягнуло півтора мільйонів. Це була селянська війна проти московських окупантів. Це була Лютнева революція 1930 року… І в Кремлі зрозуміли, що українці, попри поразку у Визвольній війні в 1917 – 1920-х роках, попри десятиліття економічного визиску, не змирилися, більше того, виросло нове покоління борців за волю України. Військових і політичних перемог над українцями виявилося не досить, щоб їх поневолити, потрібні були апокаліптичні заходи. І керівники “жидомосковської комуни”, оті сталіни-кагановичі-постишеви-хатаєвичі, запланували Голодомор в Україні та на територіях, де масово проживали українці, – щоб перетворити їх на чорнозем і нарешті остаточно “вирішити українську проблему”...”
Слід сказати, що вшанування полеглих пройшли напрочуд організовано. Виступи учасників були змістовні та лаконічні. Зокрема, Роман Коваленко, голова Кагарлицької районної ради, сказав: “Жоден агресор не приніс на нашу землю страшнішого лиха, ніж те, яке до нас принесла більшовицька влада. Моїй бабусі зараз 82 роки, вона досі боїться розповідати про Голодомор. Відкриваючи цей монумент, ми даємо можливість ще раз нагадати про це горе, щоб воно більше, не повторилося”.
Окрасою урочистостей стали виступи бандуристів Стрітівської школи, кобзаря Тараса Силенка, гурту “Хорея козацька” на чолі з Тарасом Компаніченком, Володимира Пасеки та його доньки, Олени Волошиної, які заспівали “Думу про Зікрачі”.
Цю важливу для українців подію висвітлили Національна радіокомпанія України, телеканал “Культура”, газети “День” та “Київська правда”. А ось телеканал СТБ відмовився посилати телевізійну групу, чітко окресливши свою позицію: “Голодомор – це неактуальна для нас подія”. Ну, що ж маски скинуті! Ганьба байдужим!
Слава Антонові Коломійцю та Михайлові Горловому!
Честь учасникам вшанувань!
Історичний клуб “Холодний Яр”
На світлині: Антон КОЛОМІЄЦЬ та Михайло ГОРЛОВИЙ
|
| Історії від шестикласника |
Я навчаюся в шостому класі Панютинської школи №2, що на Харківщині. Останнім часом захопився історією. Записую від рідних розповіді про давні часи.
Цю історію мені розповів тато, Деркач Віктор Терентійович, 1958 р. нар., мешканець селища Панютине Лозівського району Харківської області, а йому – його бабуся, Малюта Олена Дмитрівна, 1912 р. нар., із с. Ярмолинці (нині Хмельницької області). “В селі жила сім’я, – розповідала Олена Дмитрівна, – матір і два сина. Хлопці були не одружені. Вони воювали за Україну в УПА. На них хтось доніс голові колгоспу, той передав далі і в село приїхали емґебісти у вантажній машині. Оточили хату. Повстанці почали відстрілювалися. Врешті-решт, емґебісти підпалили хату. Старший син попрощався з матір’ю та братом, а тоді застрелив їх і себе. Вони не хотіли здаватися живими”.
А цю історію переповіла мені мама, Деркач (у дівоцтві Мельник) Антоніна Михайлівна, 1959 р. нар., мешканка селища Панютиного. Їй розповіла бабуся, Зуб Галина Харитонівна, 1923 р. нар., хутір Водолазький Близнюківського району Харківської області. Був 1932 рік. На хутір Водолазький приїхали радянські активісти і почали забирати в людей їжу. Мій прадід Харитон заховав мішок борошна під стріху. Активісти штрикали залізними щупами і знайшли те борошно. Дякувати Богу, Харитона і його сім’ю не вигнали з хати, як інших людей.
І цю історію мені розповіла мама, а їй – брат, Мельник Борис Михайлович, уродженець селища Високий Харківського району Харківської області, 1937 р. народження. В часи Другої світової війни Харківщину зайняли німецькі війська. Борисові тоді було 6 – 7 років. Разом із товаришем він ходив селом, шукаючи їжу. Німці часто пригощали їх шоколадом. Одного разу біля малого Бориса зупинився німецький мотоцикліст, щось сказав, дав плитку шоколаду, ще й портупею подарував. Борис взяв її і пішов вулицею, розглядаючи. Мимо нього йшов інший німецький солдат. Побачивши портупею, зажадав, щоб хлопчак віддав йому, а той не захотів віддавати, тоді німець пустив автоматну чергу над його головою. Борис злякався і кинувся тікати. Після цього випадку він погано говорив.
Висновок мій такий: і радянська влада, і німецька однаково чинили звірства проти українців. Росія хоче змінити історію, але правда живе.
Станіслав ДЕРКАЧ, учень шостого класу
сел. Панютине на Харківщині
|
| Повстання в Соснівці восени 1920 року |
Одразу після жнив 1920 року чигиринські села, що загніздилися у верхів’ї Тясмина, наповнили московські “продотряди”. Росіяни грабували завзято, вже і хліба людям не вистачало. А “продармейцами” все було мало, вони ходили дворами з наставленими гвинтівками, підлякували людей і забирали все, що знаходили.
І терпець у селян урвався. Хлібороби Соснівки, Девятки, Скаржинки, Тирнавки та інших вийшли на залізницю і розібрали її. Колії і шпали зняли від станції аж до омельгородського переїзду і перекинули на бровку – щоб поїзди не підвозили нових продзагонів.
Червоні поремонтували залізницю, а селяни знову її розібрали. Тоді в Соснівку примчала кавалерія з кулеметними тачанками. Людей зігнали до церкви. Комісар почав з погроз: “Єслі рельси не паложитє на мєсто, “соввласті” прійдьотца дєйствовать болєє сурово”. Селяни порадились між собою та й пішли класти залізницю.
Дехто спочатку хотів було вірити більшовикам, але, коли на околицю Соснівки, на Шулівку, прискакало з десяток червоноармійців і, обливши вітряк керосином, підпалили його та погнали в напрямку Олександрівки, довіра зникла повсюдно. Млин згорів.
Терпіти далі означало бути битим, тож селяни постановили більше не пускати у Соснівку розбійників. Східний бік села і княжанський шлях обклали боронами – вгору зубцями. Під кінець вересня коло могили, що при цвітнянському шляху, зібралися хлібороби Соснівки, Девятки, Скаржинки і Тирнавки. Людей підняли Йосип Павловський, Гарасим Орлик, Андрон та ще хтось.
– А хто поведе в бій? – запитали селяни.
– Кузьма Бурий, – вигукнув хтось із соснівчан, – він же прапорщик царської армії.
– Ідіть за Кузьмою! – послав Йосип Павловський.
За півгодини прийшов Кузьма, вибрався на могилу, оглянув всіх і запитав:
– У кого є гвинтівки?
Шість чоловік підняло рушниці.
– Оце і все? Безоружних я вас не поведу, це ж йти на вірну смерть, – сказав і подався додому.
Люди загукали:
– І він проти нас! Хіба він не знає, що ми з’єднаємось із цвітнянами, вищеверещанами, підем на Цибулів і розоружим військовий шалон. У нас буде зброя!
Спалили за собою мости сто двадцять – сто п’ятдесят чоловік. До повстанців приєдналися й кілька мешканців соснівського хутора, серед них і Михайло (?) Солодкий. Соснівчани ж, послухавши Кузьму Бурого, завагались. Більшість їх залягло в кущах біля княжанського шляху.
У Цибулевому якраз стояв червоний ескадрон курсантів Єлисаведградської кавалерійської школи. Хтось їх, очевидно, повідомив про хвилювання в Соснівці. А повстанці вже підійшли до байрака. Ще не обдивились де ті цвітняни, не встигли навіть вирішити, що далі робить, як з боку Княжої (тепер Красносілля) побачили вершників, які галопували з шаблями наголо. Хтось вигукнув:
– Кіннота!
Люди – у різні боки. Та вершники вже налетіли і почали рубати. Ті, що були ближче до байраку, вскочили в гущавину яру, більшість ж тікала полем. Вершники наздоганяли їх і рубали. За кілька хвилин загинуло понад півсотні людей. Але червоним було цього мало, вони кинулися навздогін тих, хто встиг відбігти.
Ось що розповіла баба Поля Ващенко (в дівоцтві Чумак), 1913 р. нар., жителька Скаржинки: “Ми з тіткою дядька Вустима не пускали. Закрили його у скриню. Він декілька хвилин посидів, потім відчинив кришку та й каже: “Ні, я таки піду, наші ж всі пішли. А то мені буде погано, якщо не піду. Свої ж прикінчать”. І зі сльозами на очах став збиратись. Надів новий костюм, чоботи – і на Соснівку. Ми з тіткою його проводжали. Дядько дуже плакав з нами вместі. Він пішов, а ми лишилися. Післяобідньої пори чуємо з боку байраку крики, тупіт коней. Бачимо – з гори біжить чоловік, так біжить, що й до землі наче не торкається. За ним – вершник, от-от шаблею дістане. Чоловік скочив у кущі терену, вершник – круть, повернув коня, і помчав назад. Ми з тіткою думали, що то дядько Вустим. Я підійшла до кущів і стала кликать: “Дядьку Вустиме! Дядьку Вустиме!”. З кущів обізвався чоловік: “Це не Вустим, це я – Андрон. Передайте всім, щоб ввечері йшли до байраку і забирали своїх. Там вони всі лежать”. Плачучи, ми з тіткою пішли сповіщать по дворах. Люди переказували один одному, збирались із ряднами і самі не свої йшли до байраку”.
В цей час кавалерійський ескадрон, перерубавши людей у полі, пішов на Соснівку. При в’їзді в село, коло хреста, тачанка розвернулась і з кулемета відкрила стрілянину по хатах.
Моя мати, Одарка Микитівна Колісник (у дівоцтві Павловська), 1896 р. нар., розповідали: “Я ходила по хаті з малою Машунею, хотіла її приспать. Раптом чую: та-та-та! Пулі били у стіни та по стрісі. Тільки вспіла повернутись до переднього вікна, як почувся тріск дзеркала, перед носом пролетіла куля і впала в мисник серед тарілок. Я з дитиною – на діл і лежала, поки стрільба не закінчилась. Батько в цей час був у діда Штаги”.
“Дід шив валянки, а я допомагав йому кроїть, – доповнював мій батько, Трохим Степанович Колісник, 1893 р. нар., – дивлюсь: троє з шаблями йдуть прямо у двір. Двоє залишились біля хати, один зайшов і прямо з порога питає, чому не виступаєте проти совєтської влади. А дід Штага йому: “А що виступать, який толк? Хліб уже забрали весь до зернини. Що це за влада, що в наших дітей останній кусок хліба із рук вириває? У людей терпець кінчився, от і виступають”.
Комісар у відповідь: “Ви нє ґаладаєтє! Ґаладают байци Красной арміі і рабочіє в ґарадах. У вас єсть хлеб! Пєрєдайтє всєм: кто будєт пративіться пралєтарской власті, атвєтіт па всєй строґасті закона!” Сказав, повернувся і вийшов. А під вечір до Соснівки підійшов бронепоїзд і став бити з гармат по селу. Обстріляв і хутір Девятку…
Люди вже збирали порубаних. Більшість лежало ниць. Поле – у крові, важко було знайти своїх, кожний шукав батька чи брата. Потім стали збирати всіх підряд. Ложили на рядно і вчотирьох несли на кладовище. Дехто ще дихав. У людей були порубані обличчя, шиї, руки, плечі, спини. Люди кричали від болю, засохлі рани розривались, кровоточили. Рядна – хоч викручуй від крові. У Терешка Мовчана і Тимоша Лепетя від обличчя залишилось одне м’ясо. Вони вже були і не раді, що лишились живими. Лепетя принесли вночі в сарай на горище. Він там мучився до смерті. Його ховали із закритим лицем. Помер в муках і Терешко. На другий день усіх загиблих перенесли на девятське кладовище”.
Поля Ващенко із Скаржинки продовжувала: “Дядина Олена, плачучи, запитала мене: “Хочеш дядька побачить?”. Я кивнула головою, і ми пішли на кладовище. Я як глянула, ой Боже мій, скільки їх там лежить! Біля дядька – двоє сусідів. В одного скривавлено все, порубано руки, плечі, лице. Очі відкриті, в них застиг жах. Голови покладені на праве плече, на одній шкурочці держаться. У того, що лежав по правий бік, голову розрубано пополам. Дядька проткнули шаблею, він був весь у крові. Як я це все побачила, то я вже не плакала, а страшенно кричала.
Постелили ми в яму рядно, положили всіх рядом і рядном накрили. Так і поховали. Засипати могилу не встигли, бо почався обстріл із бронепоїзда. Могилу засипали аж вночі. Мене на кладовище більше не пускали. А люди ще кілька вечорів збиралися там, бо вдень тільки почнуть хоронить, як із бронепоїзда: гу-гу – гу-гу! Снаряди рвуться – то ближче, то далі.
У ті дні багато чоловіків розійшлося хто куди. Хто пішов у Цвітну до Пилипа Хмари, а хто в Холодний Яр, частина зникла невідомо де.
“Щоб покарати Соснівку, червоний бронепоїзд із гармат, прямою наводкою, розстрілював селянські хати, – розповідала Марія Кирилівна Павловська, 1913 р. нар., із с. Соснівки. – А двох наших сільських хлопців укинули в топку паровоза…”
Ще довго продовжувались бої і сутички, але після цієї розправи все менше й менше людей вливалось до повстанців. А червоні кінні роз’їзди ще довго шниряли околицями. Більшовики боялись гуртування людей, тож вишукували ватажків і знищували, щоб селянська маса залишилася без керівництва. Так поступово вони, де брехливою агітацією, а де зброєю, потопили у крові народний рух за волю, за Самостійну Україну.
Але духу народного не зламали.
Василь Трохимович КОЛІСНИК, 1927 р. н.
Соснівка – Нижчі Верещаки – Кіровоград
|
| “Новели про Зеленого, зеленівців та їхніх нащадків” |
Купання більшовиків у Дніпрі
Влітку 1919 року на Дніпрі сталася сутичка між повстанцями та “комсопливцями” (так називали червоних). Більшовики з катера відкрили вогонь по зеленівцях, які перебували неподалік Стайок, що на правому березі Дніпра. Кулеметник Зеленого відповів, але невдало. Він ніяк не міг пристрілятися, а катер швидко відходив від берега. Зелений вилаявся, рвучко відіпхнув кулеметника і, припавши до гашетки, дав довгу чергу. Катер затягнуло димом, більшовики заметушилися, спалахнуло полум’я. Вони хотіли причалити до лівого берега, але вогонь змусив їх стрибати у воду.
Про це розповів синові повстанець Степан Олександрович Дегтярьов, 1898 р. н., уродженець с. Зікрачі, тепер Кагарлицького району Київської області.
Смерть курінного Дуба
Курінний Дніпровської повстанської дивізії Дмитро Рудик на псевдо “Дуб” загинув у рідному селі Щербанівка 1920 року. Червоні заскочили його у власній хаті. Він ще встиг вистрибнути через вікно, яке завжди тримав відкритим. Та більшовик, що причаївся за сараєм Кузьми Ігнатенка, застрелив Дмитра. Москальня раділа, хтось заспівав: “А ми Дуба, срєзалі, срєзалі…”
Коли Дмитра вбили, його дружина, боса, вибігла з хати. Діставшись села Долина, забігла до діда Тимка в сарай, залізла в ясла і виставила ноги до морд волів, щоб вони зігріли її задубівші від морозу ноги. Потім перебралася в с. Матяшівку до багатодітної сестри. Про це розповів щербанівець Михайло Петрович Горловий, 1952 р. н., односельчанин Дмитра Гнатовича Рудика.
Дмитра ж поховали в садочку. Поставили скромного хреста. Згодом перепоховали на кладовищі, але де, – ніхто вже не згадає.
Трагедія агента Брацлавського
В один із вересневих днів 1921 року із Ржищева до Києва вирушив пароплав із баржою на буксирі. На баржі височіло 9000 пудів зерна, які “жидо-московська комуна” викачала із зеленівських сіл на свої потреби. Та шлях баржі виявився короткий – уже за три версти від Ржищева до неї на човні підплило шестеро озброєних козаків. “Продармєйцев” роздягли, вилаяли і сказали стрибати у воду – якщо жити хочуть, а продагента Брацлавського взяли із собою. Баржу облили нафтою і запалили.
Тремтів “грізний продагент” Брацлавський, просив, мабуть, свого Єгову врятувати його, напевно, розпитував тремтячими губами, куди його везуть. Довго очікувати відповіді чекістові не довелося – його розстріляли в лісі. Про це сповістила 18 вересня 1921 р. більшовицька газета “Київські Вісті” (№248 ).
“Де закопано собаку”
Борець з українським “буржуазним” націоналізмом Семен Скляренко відточував своє падлюче перо ще в 1920-х роках. Тренувався, побиваючи вже мертвих учасників козацько-селянських повстань проти диктатури чужинців.
“Де закопано собаку” – он як Семен Скляренко назвав свою “викривальну” статтю в журналі “Глобус” за 1928 рік (ч. 17). Якщо перекласти на літературну мову, то назва статті звучала би так: “Де поховано отамана Зеленого”.
Кореспондент “жидо-московської комуни” Сеня щиро обурювався тим, що місцеві селяни не бажають вступати з ним у розмову, не відповідають на провокаційні питання про Зеленого. А йому статтю ж треба написати! Щоб вислужитися! “Мабуть, кожний із селян, – прорікав меткий Скляренко, – так чи так був причетний до справи Зеленого…” Не помилявся, сучий син!
“Ніщо Зеленого тепер у Трипіллі не нагадує Зеленого, – писав червоний письменник. – Немов… не пили яри глибокі крови, немов не було революції…”
Не обійшов увагою Сеня й Дівич-гору, – бо саме з неї, як він довідався, вдивлявся “в таємні тумани” отаман Зелений, виглядаючи червоні пароплави з романтиками-комсомольцями. Саме тут, водив пером Сеня, “Зелений сказав страшне слово, що треба пароплави ці розстріляти, загубити молодь… І вже коли розстрілювали, коли сюди, до трипільських круч, летів крик комсомольців, що помирали, немов миші в пастці серед Дніпра, тоді, кажуть, кілька разів на гору виходив Зелений, сміявся, немов хижак, землю в зарозумілості своїй топтав закаблуками, казав:
– Нехай!.. нехай!..
На цих високих горах гуляв Зелений, – продовжував писака. – Мабуть, кожний з нас чув, як Зелений зі зграєю круків-запроданців панських топив у кривавих ріках села, як він запалював хатки неповинних селян, як він розстріляв пароплав “Гоголь”, де було кілька сотень комсомольців з Києва… Довго панував Зелений… З усієї Київщини, з колишньої Полтавщини, з Чернігівщини до нього йшли. Ті йшли, кому кортіло погріти руки над вогнищем бодай бідняцької хати…”
Багато ще блекоти вилив лакуза на, як він висловився, “великого бандита Зеленого”. Бог не покарав святотатця, не покарали його й люди. Подох він аж 1962 року. Похований урочисто – на центральній алеї Байкового кладовища. Спокійно-врочисто спочиває і досі. Могилу ж Зеленого досі не знайдено, не вшановано.
|
| “Стежками життя” |
“До історії Кубані і Дону”
Продовжуємо публікацію спогадів останнього кубанського прем’єра Василя Іваниса із книги “Стежками життя”.
Десант, що не відбувся
Гетьман Павло Скоропадський призначив для десанту на Кубань Запорозький корпус Зураба Натієва. Частинам корпусу було наказано стягатись до залізниці.
Якби запорожці висадилися біля Новоросійська чи на Тамані, вони б мали коротший шлях до Катеринодара, ніж Добровольча армія із донських станиць Єгорницької та Мечотинської.
Про цю підготовку та проукраїнські настрої населення Чорноморії та Кубані денікінське командування знало. Поява запорожців Натієва унеможливила би похід Добровольчої армії на Катеринодар. Денікінцям допоміг високий посадовець військового міністерства Української держави, який справу десанту корпусу Натієва так затримав, що, коли корпус нарешті одержав можливість вирушити, Добровольча армія вже брала Катеринодар і наближалася до Новоросійська. Тому плани висадки українського війська на Кубань було відкликано. Жаль!
Партизан Андрій Шкуро
Андрій Шкуро – молодий, нервовий, безтурботний та відчайдушний командир, тип справжнього партизана. Його ватага його – недисциплінована, пиячила, захоплювала склади і часом кривдила населення.
“Шкуро був типовий кубанський старшина з надзвичайними організаційними здібностями й ініціативою, що за одну ніч формував полки, батареї і мав надзвичайний нюх у підборі старшин. Умів обходитися з людьми. Надзвичайно швидко організовував хори, оркестри, театральні вистави… Він умів бути паном, меценатом, панібратом робітників у Донбасі і мистцем, кохався у всьому гарному, завжди веселий і жартівливий. Денікін його зіпсував і перешкодив вийти на широкий шлях, бо це був той, що опановував масами, імпонував їм, йому все вдавалось і люди з першого разу до нього липли, вірили в нього більше, може, ніж він [того] вартував. Це був старшина революції, який із ласки Божої водив маси”.
Смерть китайців
1-а дивізія Добровольчої армії, захопивши неподалік кубанської станиці Дінської монастир “Покровська община”, взяла до полону близько двох десятків китайців. Їх, як і латишів, завжди нищили на місці. Так сталося і на цей раз.
Китайці стали в чергу і один за одним підходили до колоди, клали на неї свої голови, а черкеси їх рубали. Василь Іванис був вражений спокоєм, з яким китайці віддавали свої життя: ні сліз, ні прохань, ні одного звуку.
Ті, що мали коси, підносили їх, щоб не заважали рубанню.
|
| Військовий лікар Юрій Янів |
“Лікарі Визвольних змагань”
19 грудня 1973 р. в Клівленді, Огайо, відійшов у вічність на 81-му році життя д-р мед. Юрій Янів, батько довголітнього члена Управи Відділу УЛТПА-Огайо, д-р мед. Міри Сагайдак. Його довгий і трудолюбивий життєвий шлях почався в Цареводарівці в Україні, де він народився 1 серпня 1892 року. По закінченні середньої школи в Мелітополі він вступив на медичний факультет Київського університету. Його мрією було здобути звання лікаря та повернутись у рідні сторони й над Озівським морем закласти санаторію.
Та мрії його звела внівець Перша світова війна. Напередодні закінчення медичних студій він був мобілізований до війська, де очолював санітарну частину. По якомусь часі, з огляду на брак військових лікарів, його відрядили до Києва для покінчення студій, які він завершив вже за української влади в 1918 році.
Д-р Ю. Янів пройшов бурхливий і тяжкий шлях Українських визвольних змагань у медичній службі українських армій на різних становищах, як лікар 21-го Запорозького полку ім. Наливайка, завідувач хірургічного відділу Української вінницької військової лікарні ч. 1, а по її евакуації і реорганізації у Станиславові – її головний лікар. З цією лікарнею брав участь у Зимовому поході в 1921 р., а по його невдачі перебував у Ченстохові, Щепіорні й, врешті, в таборі в Каліші (Польща). З Каліша одержує дозвіл на побут у Львові в домі своєї дружини, яка була медсестрою у згаданих військових лікарнях.
З уваги на труднощі здобути право лікарської практики на західніх землях окупованої України, він був змушений покинути Львів і виїхати до Чехословаччини, де на університеті у Брні в 1927 р. пройшов нострифікаційні іспити та спеціялізацію на стоматологічній клініці. Там він одержав ступінь асистента стоматологічної хірургії й ортодонтії, а рівночасно старався про чеське громадянство, щоб мати право на приватну практику.
Коротко перед Другою світовою війною справи наладнуються і він поєднується з дружиною й дочкою, які жили у Львові. Але спокійне життя тривало коротко, бо прийшла війна, а потім еміграція до Німеччини. Під час побуту в Німеччині д-р Ю. Янів працював шкільним і таборовим лікарем і лікарем-стоматологом у табо¬рах в Авґзбурзі, Фісені та Мітенвальді. В 1950 р. емігрував з родиною до Америки. З огляду на похилий вік і медичні вимоги, він не робив намагань ще одної нострифікації, але посвятився праці в дентистичній лябораторії, в якій працював до 75-го року життя.
Його довгий і далекий шлях між рідною Цареводарівкою та місцем вічного спочинку на чужині був сповнений любов’ю і працею для добра своїх близьких і українського народу.
Дейчаківський М. Бл. п. д-р Юрій Янів. Лікарський вісник. – Рік XXI.– Ч. 2 (73). – Квітень, 1974. – С. 85.
Публікація Володимира Семеніва.
|
| Вшануймо пам’ять борців за Українську державу разом |
Основною метою діяльності Історичного клубу “Холодний Яр” є дослідження боротьби українського народу за свою державу в ХХ столітті, відновлення історичної справедливості до борців за Українську державу, увічнення їхнього подвигу.
Досліджуючи добу Визвольних змагань 1914 – 1920-х років, історичний клуб об’єднав у своєму колі учених, краєзнавців, митців, письменників, журналістів, кінорежисерів, педагогів, учасників Визвольної боротьби та їхніх нащадків.
Від 3 січня 1997 року, коли було створено клуб, ми провели сотні вечорів пам’яті учасників Визвольної війни, видали з півсотні книг про них, а саме: “Героїзм і трагедія Холодного Яру”, “Кость Блакитний, отаман Степової дивізії”, “Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії”, “Записки повстанця”, “Отаман святих і страшних”, “Медвин в огні історії”, “Лицарі волі. Повстанський рух на Поділлі у персоналіях. 20-ті роки ХХ ст.”, “Повернення отаманів Гайдамацького краю”, “Рейд у вічність”, “Трагедія отамана Волинця”, “Самостійна Україна” Миколи Міхновського (два видання), “Кубанська Україна”, “Ренесанс напередодні трагедії”, “Нариси з історії Кубані”, “Багряні жнива Української революції”, “За волю і честь”, “Коли кулі співали. Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу”, “Тернистий шлях кубанця Проходи” (два видання), “Операція “Заповіт”. Чекістська справа №206”, “Отаман Зелений”, “Таємниця отамана Зеленого” (для старшого шкільного віку), “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського (два видання), “З воєнного нотатника” Якова Гальчевського, “Гуцули у Визвольній боротьбі. Спогади січового стільця Михайла Горбового”, “Східне Поділля в добу Центральної Ради та гетьманату П. Скоропадського” та багато інших.
За сприяння Історичного клубу “Холодний Яр” вийшло у світ документальні фільми, а саме: “І повіяв огонь новий…”, “Незгасимий огонь Холодного Яру”, “Вільне козацтво” (дві серії), “Гуцули у Визвольній боротьбі”, “Отаман Зелений”, “Семен Гризло, кошовий Вільного козацтва” та інші. Створено цикли радіопередач “Отамани Гайдамацького краю”, “Кубанська Україна”, “Минуле, що не завершується”, “За Україну, за її волю” (загалом кілька сотень). Члени історичного клубу написали за цей тисячі статей і заміток про Визвольну боротьбу нашого народу у газетах, журналах, альманахах, історичних календарях, енциклопедіях України та української діаспори.
Видає історичний клуб і свою газету – “Незборима нація” , в якій висвітлюються невідомі або маловідомі сторінки історії Визвольної боротьби українського народу.
Розшукуємо ми й могили борців за визволення та відроджуємо їх, відновлюємо хрести, ставимо обеліски та пам’ятники борцям за волю України та жертвам геноциду українського народу.
Історичний клуб “Холодний Яр” виступає з ініціативою змін комуністичних назв вулиць на імена козаків і старшин Армії УНР, а також порушує питання про їхнє визнання на державному рівні.
Цю велику роботу проводить зовсім невеликий гурт однодумців – без допомоги держави, партій чи корпорацій. Втішає, що до святої праці залучаються читачі-друзі наших книг і газети. Хотілося, щоб й українці, які опинилися поза межами нашої держави, не забували про свій обов’язок вшанувати тих, хто проливав кров в обороні нашого народу на полях історичних битв і боїв ХХ століття.
Знаємо, що гинуть бібліотеки та архіви українських патріотів, які відійшли за небокрай. Звертаємося до їхніх нащадків із гарячим проханням не викидати, а знайти можливість переслати їх на адресу Історичного клубу “Холодний Яр”.
Насамперед нас цікавлять видання українських комбатантів (книги, журнали та газети), спогади учасників боротьби, в тому числі й лікарів Визвольних змагань (опубліковані чи ні), біографічні данні про них (в тому числі і некрологи), фотографії їх та членів їхніх родин (батьків, братів і сестер, нащадків).
Сподіваємось, що наше прохання не залишиться без відповіді.
Наш представник у США – Андрій Петриків (2319 W Walton Str Chicago,ILL 60622 tel. (630)963-9355; acpetrykiw@yahoo.com).
|
| На Хортиці вшановано Перуна |
Перун – володар блискавок і грому, є Богом військової звитяги. Перун опікується воїнами, які в молитвах просять його допомоги. Воїн, що згинув на полі бою, відправляється до життя вічного – до полку Перунового, який допомагає русичам у битві. Перун – великий захисник і суворий суддя. Воїни, йдучи обороняти Рідну Землю і Віру свою, клянуться Перунові, що не осоромлять слави Батьківщини.
19 липня на Козацькому колі, що на острові Хортиця, відбулося славлення Бога Перуна. У святі прийняло участь понад 100 мешканців Запоріжжя та гостей міста. Після молитви на честь Бога-воїна Перуна почалися козацькі розваги. Молодь змагалася у силі та спритності: кидали дерев’яні колоди, збивали один з одного шапки, боролися на поясах, билися мішками із соломою на колоді. Закінчилися розваги традиційною лавою на лаву. Переможцям дівчата наділи на голову дубові вінки – символ могутності та відваги. А біля величного вогнища, хлопці, увінчані дубовими вінками, присяглися Перунові захищати Батьківщину. Багатьох цього вечора посвятили в козаки.
Наприкінці голова Молодіжної організації “НЕБО” Ігор Артюшенко зазначив:
“У повсякденному житті ми часом забуваємо про честь, славу, відвагу, козацьку звитягу. Ми давно вже стали “дітьми асфальту” і забули про звичаї наших предків, про замилування природою. Але так не може продовжуватися вічно. Українці відродяться фізично і духовно, стануть сильнішими і сміливішими, відкриють у собі дух воїна-козака”.
Організаторами свята виступили Руське Православне Коло, Національний заповідник “Хортиця”, Всеукраїнська федерація “Спас”, Молодіжна організація “НЕБО”.
Запоріжжя належить українцям!
Організація “НЕБО”, 8-097-985-44-83.
|
|
|
| Подяка |
Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”! Сердечно дякуємо за підтримку
газети “Незборима нація”!
Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (м. Калуш) – 300 грн
Іван КАЧУРИК – 400 грн
Віктор ДРУЗЬ (с. Зорине, Сумщина) – 500 грн
Олександр РИЖЕНКО (Київ) – 2000 грн.
Передплачуйте газету “Незборима нація”
Передплатний індекс – 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна – 95 грн на рік.
Читайте, передплачуйте!
|
|
