| Передплата |
Untitled Document
“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.
Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.
|
|
| Повстання в Соснівці восени 1920 року |
Одразу після жнив 1920 року чигиринські села, що загніздилися у верхів’ї Тясмина, наповнили московські “продотряди”. Росіяни грабували завзято, вже і хліба людям не вистачало. А “продармейцами” все було мало, вони ходили дворами з наставленими гвинтівками, підлякували людей і забирали все, що знаходили.
І терпець у селян урвався. Хлібороби Соснівки, Девятки, Скаржинки, Тирнавки та інших вийшли на залізницю і розібрали її. Колії і шпали зняли від станції аж до омельгородського переїзду і перекинули на бровку – щоб поїзди не підвозили нових продзагонів.
Червоні поремонтували залізницю, а селяни знову її розібрали. Тоді в Соснівку примчала кавалерія з кулеметними тачанками. Людей зігнали до церкви. Комісар почав з погроз: “Єслі рельси не паложитє на мєсто, “соввласті” прійдьотца дєйствовать болєє сурово”. Селяни порадились між собою та й пішли класти залізницю.
Дехто спочатку хотів було вірити більшовикам, але, коли на околицю Соснівки, на Шулівку, прискакало з десяток червоноармійців і, обливши вітряк керосином, підпалили його та погнали в напрямку Олександрівки, довіра зникла повсюдно. Млин згорів.
Терпіти далі означало бути битим, тож селяни постановили більше не пускати у Соснівку розбійників. Східний бік села і княжанський шлях обклали боронами – вгору зубцями. Під кінець вересня коло могили, що при цвітнянському шляху, зібралися хлібороби Соснівки, Девятки, Скаржинки і Тирнавки. Людей підняли Йосип Павловський, Гарасим Орлик, Андрон та ще хтось.
– А хто поведе в бій? – запитали селяни.
– Кузьма Бурий, – вигукнув хтось із соснівчан, – він же прапорщик царської армії.
– Ідіть за Кузьмою! – послав Йосип Павловський.
За півгодини прийшов Кузьма, вибрався на могилу, оглянув всіх і запитав:
– У кого є гвинтівки?
Шість чоловік підняло рушниці.
– Оце і все? Безоружних я вас не поведу, це ж йти на вірну смерть, – сказав і подався додому.
Люди загукали:
– І він проти нас! Хіба він не знає, що ми з’єднаємось із цвітнянами, вищеверещанами, підем на Цибулів і розоружим військовий шалон. У нас буде зброя!
Спалили за собою мости сто двадцять – сто п’ятдесят чоловік. До повстанців приєдналися й кілька мешканців соснівського хутора, серед них і Михайло (?) Солодкий. Соснівчани ж, послухавши Кузьму Бурого, завагались. Більшість їх залягло в кущах біля княжанського шляху.
У Цибулевому якраз стояв червоний ескадрон курсантів Єлисаведградської кавалерійської школи. Хтось їх, очевидно, повідомив про хвилювання в Соснівці. А повстанці вже підійшли до байрака. Ще не обдивились де ті цвітняни, не встигли навіть вирішити, що далі робить, як з боку Княжої (тепер Красносілля) побачили вершників, які галопували з шаблями наголо. Хтось вигукнув:
– Кіннота!
Люди – у різні боки. Та вершники вже налетіли і почали рубати. Ті, що були ближче до байраку, вскочили в гущавину яру, більшість ж тікала полем. Вершники наздоганяли їх і рубали. За кілька хвилин загинуло понад півсотні людей. Але червоним було цього мало, вони кинулися навздогін тих, хто встиг відбігти.
Ось що розповіла баба Поля Ващенко (в дівоцтві Чумак), 1913 р. нар., жителька Скаржинки: “Ми з тіткою дядька Вустима не пускали. Закрили його у скриню. Він декілька хвилин посидів, потім відчинив кришку та й каже: “Ні, я таки піду, наші ж всі пішли. А то мені буде погано, якщо не піду. Свої ж прикінчать”. І зі сльозами на очах став збиратись. Надів новий костюм, чоботи – і на Соснівку. Ми з тіткою його проводжали. Дядько дуже плакав з нами вместі. Він пішов, а ми лишилися. Післяобідньої пори чуємо з боку байраку крики, тупіт коней. Бачимо – з гори біжить чоловік, так біжить, що й до землі наче не торкається. За ним – вершник, от-от шаблею дістане. Чоловік скочив у кущі терену, вершник – круть, повернув коня, і помчав назад. Ми з тіткою думали, що то дядько Вустим. Я підійшла до кущів і стала кликать: “Дядьку Вустиме! Дядьку Вустиме!”. З кущів обізвався чоловік: “Це не Вустим, це я – Андрон. Передайте всім, щоб ввечері йшли до байраку і забирали своїх. Там вони всі лежать”. Плачучи, ми з тіткою пішли сповіщать по дворах. Люди переказували один одному, збирались із ряднами і самі не свої йшли до байраку”.
В цей час кавалерійський ескадрон, перерубавши людей у полі, пішов на Соснівку. При в’їзді в село, коло хреста, тачанка розвернулась і з кулемета відкрила стрілянину по хатах.
Моя мати, Одарка Микитівна Колісник (у дівоцтві Павловська), 1896 р. нар., розповідали: “Я ходила по хаті з малою Машунею, хотіла її приспать. Раптом чую: та-та-та! Пулі били у стіни та по стрісі. Тільки вспіла повернутись до переднього вікна, як почувся тріск дзеркала, перед носом пролетіла куля і впала в мисник серед тарілок. Я з дитиною – на діл і лежала, поки стрільба не закінчилась. Батько в цей час був у діда Штаги”.
“Дід шив валянки, а я допомагав йому кроїть, – доповнював мій батько, Трохим Степанович Колісник, 1893 р. нар., – дивлюсь: троє з шаблями йдуть прямо у двір. Двоє залишились біля хати, один зайшов і прямо з порога питає, чому не виступаєте проти совєтської влади. А дід Штага йому: “А що виступать, який толк? Хліб уже забрали весь до зернини. Що це за влада, що в наших дітей останній кусок хліба із рук вириває? У людей терпець кінчився, от і виступають”.
Комісар у відповідь: “Ви нє ґаладаєтє! Ґаладают байци Красной арміі і рабочіє в ґарадах. У вас єсть хлеб! Пєрєдайтє всєм: кто будєт пративіться пралєтарской власті, атвєтіт па всєй строґасті закона!” Сказав, повернувся і вийшов. А під вечір до Соснівки підійшов бронепоїзд і став бити з гармат по селу. Обстріляв і хутір Девятку…
Люди вже збирали порубаних. Більшість лежало ниць. Поле – у крові, важко було знайти своїх, кожний шукав батька чи брата. Потім стали збирати всіх підряд. Ложили на рядно і вчотирьох несли на кладовище. Дехто ще дихав. У людей були порубані обличчя, шиї, руки, плечі, спини. Люди кричали від болю, засохлі рани розривались, кровоточили. Рядна – хоч викручуй від крові. У Терешка Мовчана і Тимоша Лепетя від обличчя залишилось одне м’ясо. Вони вже були і не раді, що лишились живими. Лепетя принесли вночі в сарай на горище. Він там мучився до смерті. Його ховали із закритим лицем. Помер в муках і Терешко. На другий день усіх загиблих перенесли на девятське кладовище”.
Поля Ващенко із Скаржинки продовжувала: “Дядина Олена, плачучи, запитала мене: “Хочеш дядька побачить?”. Я кивнула головою, і ми пішли на кладовище. Я як глянула, ой Боже мій, скільки їх там лежить! Біля дядька – двоє сусідів. В одного скривавлено все, порубано руки, плечі, лице. Очі відкриті, в них застиг жах. Голови покладені на праве плече, на одній шкурочці держаться. У того, що лежав по правий бік, голову розрубано пополам. Дядька проткнули шаблею, він був весь у крові. Як я це все побачила, то я вже не плакала, а страшенно кричала.
Постелили ми в яму рядно, положили всіх рядом і рядном накрили. Так і поховали. Засипати могилу не встигли, бо почався обстріл із бронепоїзда. Могилу засипали аж вночі. Мене на кладовище більше не пускали. А люди ще кілька вечорів збиралися там, бо вдень тільки почнуть хоронить, як із бронепоїзда: гу-гу – гу-гу! Снаряди рвуться – то ближче, то далі.
У ті дні багато чоловіків розійшлося хто куди. Хто пішов у Цвітну до Пилипа Хмари, а хто в Холодний Яр, частина зникла невідомо де.
“Щоб покарати Соснівку, червоний бронепоїзд із гармат, прямою наводкою, розстрілював селянські хати, – розповідала Марія Кирилівна Павловська, 1913 р. нар., із с. Соснівки. – А двох наших сільських хлопців укинули в топку паровоза…”
Ще довго продовжувались бої і сутички, але після цієї розправи все менше й менше людей вливалось до повстанців. А червоні кінні роз’їзди ще довго шниряли околицями. Більшовики боялись гуртування людей, тож вишукували ватажків і знищували, щоб селянська маса залишилася без керівництва. Так поступово вони, де брехливою агітацією, а де зброєю, потопили у крові народний рух за волю, за Самостійну Україну.
Але духу народного не зламали.
Василь Трохимович КОЛІСНИК, 1927 р. н.
Соснівка – Нижчі Верещаки – Кіровоград
|
|
| Подяка |
Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”! Сердечно дякуємо за підтримку
газети “Незборима нація”!
Людмила АНДРУСИШИН – 300 грн.
Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (м. Калуш) – 340 грн
Іван КАЧУРИК – 400 грн
Михайло КОВАЛЬ (Черкащина) – 2000 грн
Сергій ТЕЛЯТНИК (м. Первомайськ) – 2000 грн
Олександр РИЖЕНКО (Київ) – 3000 грн.
Передплачуйте газету “Незборима нація”
Передплатний індекс – 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна – 95 грн на рік.
Читайте, передплачуйте!
|
|
