Будь-яка влада побоюється таких, як Петро Хмарук, бо саме такі люди здійснюють атентати та державні перевороти. А Хмарук ще й був представником поневоленої нації, гостро відчував це і категорично не погоджувався на рабський статус. Тому свою непогамовану енергію спрямовував проти устоїв СССР – виготовляв антисовєтські прокламації, плекав зброю, нищив її функціонерів, підробляв совєтські документи, грошові знаки. Не побоявся ще юнаком викарбувати на своєму тілі тризуб і пройшов з ним через майже сорок років тюрем і таборів. Якщо бути точним, то карався Петро Хмарук 36 років і сім місяців – у тюрмах СССР, проти якого виступав, та в’язницях Самостійної України, за щастя і долю якої боровся.
Перший раз його позбавили волі буцімто за підробку водійських прав, але за це в СССР давали два роки, а юному Петрові вліпили п’ять. Бо справжньою причиною позбавлення волі став саквояж з антисовєтськими листівками, які написав і виготовив Петро Хмарук і який винюхали нишпорки КҐБ.
Чоловік, який під час першої відсидки Хмарука перебував з ним у тюремній камері, сказав: “Петро був антисовєтчик. Саме за це його посадили. Ми всі це знали”.
Додам від себе: Москві було важливо не стільки ізолювати чи знищити своїх ворогів, скільки змусити їх до співпраці, якщо ж цього не вдавалося провернути, тоді Москва всіляко компрометувала своїх противників. Тож десятиліттями “соввласть” зображувала борців за волю, в тому числі петлюрівців і бандерівців, бандитами.
Так сталося і з Петром Хмаруком.
Ще на початку 1990-х рр. він казав мені, що віддавна є членом ОУН. І переповідав історію прийняття до організації. Але я з недовірою поставився до цієї розповіді і не дуже прислухався. Мовляв, хто це в 1960-х роках міг його прийняти до лав ОУН?! Так само не повірив я, коли він сказав, що мати його – княжна. Тепер же розумію, що я помилявся в обох випадках. І шкодую, що не запам’ятав деталей розповіді...
Тепер уже у Петра Андрійовича не спитаєш – 28 листопада 2008 р. він помер від тяжкої хвороби... Диво з див – козак вибухої вдачі, рішучий, хоробрий, здатний на ризик, завжди готовий до бою, помер у ліжку, а не у полі вільному...
Під час проводів на Лісовому кладовищі та поминальному обіді всі, хто виступав, наголошував на винятковій щедрості Петра Андрійовича, доброті до товаришів, благородстві, шляхетній вдачі. У прощальному слові біля його труни я сказав, що він віддавав усі свої заощадження друзям. Яке недоречне слово вихопилось у мене – заощадження! Петро Хмарук ніколи не мав заощаджень, бо все роздарював друзям!
Чималою була і його допомога ДСУ – Всеукраїнському політичному об’єднання “Державна самостійність України”, членом проводу якого він врешті став – комп’ютери, ксерокси, факси, кошти, видання газет і книг, оплата організаційних видатків партії, зокрема його коштом проведено 4-й з’їзд ДСУ у стінах Спілки письменників України. І головне – він ніколи не підкреслював значення своєї допомоги. Завжди робив це, природньо, з потреби серця. Багато допоміг він і УНА-УНСО, бо мріяв про загони бойовиків-революціонерів...
Звичайно, влада пильно стежила за ним і під різними приводами наполегливо ув’язнювала його. Довгі роки неволі Петро Хмарук відбув гідно, чим завоював велику повагу у кримінальному світі. Ви тільки подумайте – український націоналіст силою духу здобув авторитет серед кримінальників. Тому й нераз виступав арбітром у їхніх суперечках, які могли закінчитися кровопролиттям. І слово Хмарука визначало, хто мав поступитися і вибачитися...
Петро Шкляр на Лісовому кладовищі кинув мені: “Ось такі люди нам потрібні! Треба, що у всіх верствах суспільства були українські націоналісти. І у кримінальному світі! Лише тоді наша держава стане повноцінною”. Додам ще й таке: ім’я Петра Хмарука-Аніщенка врятувало багатьох наших хлопців, які каралися в тюрмах за участь в акції “Україна без Кучми”. Досить було сказати, що ти знайомий з Петром Андрійовичем, як здобував не останнє місце у в’язничній ієрархії. Про це, зокрема, розповів і Руслан Зайченко. Про це ж говорив і Олесь Вахній...
Пов’язував нас ще один особливий зв’язок – Хмарук був моїм читачем, – і книг, і нашої “НН”. Він, живий і правдивий отаман, тягнувся серцем до своїх попередників, впізнавав себе у них, може, і ставав подумки поруч та брав участь у шабельних атаках. Це ж про таких як він писав Тарас Шевченко: “Огонь запеклих не пече”.
Петро Хмарук був палким і невтомним пропагандистом нашої “Незборимої нації” і книг про отаманів степу і лісу. Коли мав можливість, купував книги пачками та дарував своїм приятелям. А коли вже все роздарював, віддав і останній примірник з авторським автографом. “Нехай працює книжка. Мені не жалко”, – казав при цьому.
Коли я його запрошував, він завжди брав участь у вшануваннях діячів Визвольного руху, які проводив Історичний клуб “Холодний Яр”. Їздив зі мною і у Трипілля на вшанування отамана Зеленого, у Глеваху на могилу до васильківського отамана Марка Шляхового. Збирався все в Холодний Яр, але ця мрія так і не здійснилася...
Хочу сказати і про небуденний публіцистичний талант Петра Хмарука. Я порівняв би його з палким словом Андрія Гулого-Гуленка та Юрка Тютюнника, відозви яких були не тільки шедеврами пропаганди й контрпропаганди, але й чіткими та ясними інструкціями, зрозумілими грамотному і малограмотному – що, коли і як робити, кого бить і куди стрілять. Написані вони з магічним імперативом. Прочитавши звернення отаманів, селянин чи козак не тільки брав до відома інформацію, а виконував настанови батьків-отаманів. Такий же стиль і у Хмарука – як постріл короткий, енергійний і змістовний, просякнутий глибоким почуттям і непереможною вірою у силу і правду  свого народу. У цьому переконається кожний, який прочитає його “Комунікат до українських націоналістів”, опублікований у “Незборимій нації” 15 років тому. Помістив я його на першій сторінці, – як головний матеріал номера. Ось уривки з нього:
“Здорові паростки української влади не виростуть, поки не буде виполото весь бур’ян, а сміття – спалене. Це аксіома. Але активна праця знешкодження не ведеться... Українська нація – в небезпечно важкому становищі. Знахабнілі квартиранти продовжують зневажати нашу мову, культуру, традиції, звичаї, вважають наданий їм притулок за свою оселю і все нахабніше диктують нам свої умови...
Найголовнішою, безперечно, є проблема влади. Сьогодні на її головних щаблях замість українських патріотів сидять учорашні вороги незалежної України. Їх треба усунути. Яким чином? Відповідь однозначна: всі шляхи, що ведуть до визволення, до побудови УССД, є нашими шляхами. Вищої мети, як ця, немає! І не треба звертати увагу на докори чи звинувачення ворогів. Нас веде до поставленої мети національна ідея і поклик сумління! Чи в цю добу, чи ніколи! За опанування терену буде вестися не тільки політична боротьба! Де слово – як постріл, а де останнє слово скаже “товариш Маузер”! Тому звертаюсь до всіх українських патріотів, провідників Визвольного руху: відроджуймо легендарну СБ – караючий ворогів меч і щит захисту інтересів українського народу та Української держави! Члени націоналістичних формувань повинні дотримуватися військової дисципліни, беззастережно виконувати накази своїх Провідників! Тільки тоді вороги будуть покарані й позбавлені можливості шкодити!  Окрім каральних органів, необхідно налагодити чітку інформативну службу (розвідку), щоб своєчасно мати інформацію про діяльність і наміри противника. Вуха та очі потрібно мати скрізь!.. Треба не плисти за подіями, а передбачати їх, упереджувати діями, бути першими скрізь. Закриті структури СБ повинні грати в цій грі велику роль. “Методи плаща і кинджала” не застаріли і ними ефектно користуються всі серйозні діячі. Без СБ не покладайте надій на успіх. СБ розчищає і торує шлях... Озброєний і сильний ніколи не визнає права слабого. Українській нації потрібен сучасний легендарний символ, яким можна гордитися, надіятися як на захисника. Кожна українська людина повинна відчувати, що за нею стоять в обороні.
В народі необхідно підняти почуття національної гідності. Це зможе зробити лише активна в діях, бойова і відчайдушна, героїчна структура... Хто не з нами і проти побудови УССД, тому немає місця на українській землі! Це гасло повинні знати всі. Але перед тим, як його виголошувати, треба заявити про себе практичними екстремальними діями. Ми повинні повернути втрачену ініціативу! На своїй землі ми хазяї і диктувати будемо ми і більш ніхто!
У нас достатньо фанатично відданних Україні людей, які, коли треба, підуть на смерть, але виконають наказ! У нас є всі можливості поставить ворогів на місце! Треба закінчувати базікання і гру в демократію! З тими, що наважуються стати на нашому шляху, з тими, хто заважає, – треба обходитися нещадно і без компромісів!
Ніякі закони тимчасової влади не можуть бути для нас стримуючими, якщо мова йде про побудову Української держави! Вороги повинні усвідомити: тут ніхто не жартує. Наші противники – меркантильні, безідейні, дуже дорожать солодким життям і, на відміну від нас, нездатні пожертвувати собою. Нам нема рівних у протистоянні й рішучості. І ми конкретними практичними діями закріпимо це у свідомості кожного!”
Ось такий був Петро Хмарук.
Членство ДСУ, УНА-УНСО та інших націоналістичних організацій щиро сумує за втратою свого товариша – людину вчинків і великої туги за Українською Україною! Не дивно, що над свіжою могилою було чути постріли, а похороний окрестр грав винятково українські пісні – “Ясени”, “Ой у лузі червона калина”, гімн України...
Завершую посмертну згадку його словами. І цей останній рядок його “Комунікату до українських націоналістів” нехай прозвучить як Заповіт – “Якщо ми дійсно є, то неможливо допустити, щоб вороги безкарно чинили злочини на наших очах!”

Роман КОВАЛЬ

1 січня 1894 р. народився Євген ОНАЦЬКИЙ, член Центральної Ради та ОУН, журналіст, історик.
1 січня 1895 р. народився Гнат ЗАПАДНЮК, учасник Першого зимового походу Армії УНР, автор стрілецької пісні “То не грім загримів”.
1 січня 1904 р. народився бандурист Євген АДАМЦЕВИЧ.
1 січня 1909 р. народився Степан БАНДЕРА.
1 січня 1926 р. народився бандурист Олексій НИРКО.
2 січня 1875 р. народився Юрій КОЛЛАРД, співзасновник РУП.
3 січня 1921 р. загинув чорноліський отаман Микола КІБЕЦЬ-БОНДАРЕНКО.
3 січня 1944 р. народився Петро ХМАРУК, діяч Визвольного руху, багаторічний в’язень сумління.
3 січня 1951 р. помер Юрій КОЛЛАРД.
4 січня 1891 р. народився Іван ЛИТВИНЕНКО, командир 1-ї Запорозької дивізії, полковник Армії УНР.
5 січня 1919 р. загинув Свирид СОТНИЧЕНКО, кубанський бандурист, член Кубанської ради.
5 січня 1923 р. народився сотенний УПА Мирослав СИМЧИЧ-“КРИВОНІС”.
6 січня 1834 р. народився поет Степан РУДАНСЬКИЙ.
6 січня 1846 р. Тарас ШЕВЧЕНКО написав “Заповіт”.
6 січня 1846 р. у Києві організовується Кирило-Мефодіївське братство.
6 січня 1898 р. народився Володимир СОСЮРА.
6 січня 1982 р. помер бандурист Василь ЄМЕЦЬ, учасник Визвольних змагань у лавах Армії УНР.
7 січня 1853 р. народився історик Микола АРКАС.
8 січня 1878 р. народився Володимир СТАРОСОЛЬСЬКИЙ, перший голова товариства “Січові стрільці” у Львові, член Бойової управи УСС і Союзу визволення України.
8 січня 1935 р. народився поет Василь СИМОНЕНКО.
10 січня 1875 р. народився Кость БЛОХА, командир 2-го полку 1-ї Синьої дивізії, повстанський отаман (псевдо Здобудь-Воля).
11 січня 1597 р. народився Петро МОГИЛА, український культурно-просвітній діяч.
11 січня 1647 р. запорожці розбили турків, які напали вночі на Січ.
12 січня 1944 р. загинув Роман СУШКО, командир 2-ї дивізії Січових стрільців, крайовий командант УВО, полковник Армії УНР.
12 січня 1975 р. помер Роман ДАШКЕВИЧ, начальник артилерії корпусу Січових стрільців, генерал-поручник Армії УНР.
13 січня 1877 р. народився Левко МАЦІЄВИЧ, громадський діяч і науковець.
13 січня 1893 р. народився Павло ГОРЯЧИЙ, сотник Армії УНР.
14 січня 1882 р. народився Іван ОГІЄНКО, науковець і релігійний діяч.
14 січня 1898 р. народився Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ, письменник, старшина Армії УНР.
15 січня 1871 р. з’явився на Світ Божий Агатангел КРИМСЬКИЙ, письменник і мовознавець.
15 січня 1890 р. народився Антон ГРЕБЕННИК (отаман Чорна Хмара).
16 січня 2001 р. помер бандурист Микола БУДНИК.
18 січня 1654 р. відбулася Переяславська рада.
18 січня 1957 р. помер археолог та етнолог Вадим ЩЕРБАКІВСЬКИЙ.
19 січня 1912 р. народився Ярослав СТЕЦЬКО, голова Проводу ОУН.
20 січня 1897 р. народився Євген МАЛАНЮК.
21 січня 1803 р. помер останній український гетьман Кирило РОЗУМОВСЬКИЙ.
21 січня 1919 р. в Хусті Всенародні збори ухвалили приєднати Закарпаття до УНР.
22 січня 1918 р. Центральна Рада проголосила самостійність УНР.
22 січня 1919 р. в Києві проголошено Акт злуки всіх українських земель в одну державу.
22 січня 1978 р. на знак протесту проти російської окупації спалив себе Олекса ГІРНИК.
23 січня 1667 р. Польща і Москва Андрусівським договором поділили між собою Україну по Дніпру.
23 січня 1921 р. москалі вбили композитора Миколу ЛЕОНТОВИЧА.
25 січня 1942 р. на російській каторзі загинув Агатангел КРИМСЬКИЙ.
25 січня 1967 р. помер бандурист Семен ВЛАСКО.
26 січня 1892 р. народився Григорій ЯКОВЕНКО, член Холодноярського повстанкому.
27 січня 1839 р. народився Павло ЧУБИНСЬКИЙ, автор слів українського гімну “Ще не вмерла Україна”.
27 січня 1860 р. вийшов друком повний “Кобзар” Тараса ШЕВЧЕНКА.
28 січня 1918 р. загинув від московської кулі командувач 1-ї Української дивізії 1-го і Українського корпусу Яків ГАНДЗЮК.
28 січня 1929 р. почався 1-й Конгрес українських націоналістів, на якому було створено ОУН.
29 січня 1572 р. народився Мелетій СМОТРИЦЬКИЙ, культурно-просвітницький діяч.
29 січня 1900 р. створено Революційну українську партію.
29 січня 1918 р. відбувся бій під ст. Крути між Студентським куренем та російським військом Михайла Муравйова.
30 січня 1895 р. народився Петро ДЯЧЕНКО, генерал-хорунжий Армії УНР.
30 січня 1962 р. помер четар УСС, верховний отаман Україн­ського Пласту (1924 – 1934) Северин ЛЕВИЦЬКИЙ.
31 січня 1648 р. на Запорозьку Січ прибув Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ.
31 січня 1918 р. помер Іван ПУЛЮЙ, винахідник променів, названих пізніше рентгенівськими.
31 січня 1949 р. загинув полковник Олекса ГАСИН-“ЛИЦАР”, шеф Головного штабу Української повстанської армії.

Не чекаючи німців, що підходили з боку Катеринослава, Болбочан наказав виступати в похід. Поповнившись місцевими козаками, 18 квітня запорожці ешелонами виїхали у напрямку Мелітополя. Серед них з’явились і дивні постаті в австрійських мундирах зі свіжо вибритою головою і невеличкими оселедцями. Це дехто з усусусів покинув австрійське військо і перейшов до запорожців.
Того ж дня авангард Кримської групи вступив у бій за Мелітополь, який обороняла армія т. зв. Кримської соціалістичної республіки на чолі з Гольдштайном. Після запеклих боїв червоні раптом відступили, залишивши запорожцям “багато самоходів, аеропланів і невеликих моторових човнів...” Причиною несподіваної втечі був удар в їхнє ліве крило дроздовців, які проривалися на Дон.
Більшовики тікали так панічно, що невеликий відділ запорожців без особливих проблем зайняв і Бердянськ та заволодів армійською скарбницею (15 млн. крб.). Гроші віддали до Мелітопольського державного банку. Щоб не дати ворогові отямитися, авангард Кримської групи – кіннота, піхота на самоходах і автопанцерниках – рухався далі. Безперервними наскоками запорожці деморалізували червоних. Завдання було відтіснити ворога до Азовського моря і не дати йому закріпитися на неприступних Сиваських позиціях, на яких навіть малими силами можна було оборонятися безмежно довго.
20 квітня до звільненого Мелітополя прибув штаб 15-ї ландверської дивізії фон Коша. Відбулася сердечна зустріч Петра Болбочана і німецького генерала. Фон Кош не приховував захоплення боєздатністю і витривалістю запорожців. Казав, що вважає “за честь битись спільно з таким військом”. У розмові з’ясувалось, що обидва мали однакове завдання – форсувати Сиваш. Відтак постала необхідність координувати дії. За військовим статутом підпорядкуватися мусив молодший. Посади Болбочан і фон Кош посідали рівнозначні, бо обидва командували дивізіями. “Коли ж діло торкнулося рангів, то Болбочану зі соромом... прийшлося заявити, що в українській армії рангів немає. Старий німецький генерал довго не міг зрозуміти і повірити цьому”.
Оскільки в російській армії Болбочан був підполковником, то мав увійти в підлеглість генералові фон Кошу. Німець запропонував перепочити в Мелітополі, дочекавшись підходу важкої артилерії ландверу та понтонних частин, без яких, говорив він, годі мріяти форсувати Сиваш. Та Болбочан мав іншу думку. Ледь вмовив він свого нового начальника дозволити рух на південь. Німець був абсолютно переконаний, що більшовики лише самим гарматним вогнем зметуть запорожців, тож радив не робити рішучих кроків до підходу головних німецьких сил.
Справді Сальківські позиції були обладнані за останнім словом військової науки – окопи мали бетонні гнізда для кулеметів, важка артилерія була далекосяжною. Але червоний штаб оборони Криму не знав, що його армію розбито – зв’язок з нею було перервано. А Болбочан від її імені весь час посилав телеграфом до більшовицького штабу різного роду туманні повідомлення, які мали переконати, що червоний фронт перед Сивашем існує. Передові частини запорожців вже “кільцем обхопили підступи до Чонгарського мосту і не перепускали збігців”. За допомогою полоненого, який знав шифр, Болбочан надіслав телеграму, що фронт перед Сивашем прорвано, але червоні частини відходять у повному порядку. “Першими відходять бронепотяги, забезпечуючи зади від прорвавшихся ворожих банд, які тепер ліквідуються і що взагалі відворот червоної армії йде нормально”.
Вночі 20 квітня полковник Болбочан прибув до Новоолексіївки, останньої станції перед Чонгарським мостом. Тут він відкинув попередній план форсувати Сиваш на моторних човнах і вирішив несподіваним наскоком захопити залізничну переправу.
Першими пішли дрезини з піхотою. Керував нею “легендарно-хоробрий сотник Зелінський”. Його бойова група наскочила на передмостову сторожу і вмить розігнала її. На Сальківських позиціях почули стрілянину, але загороджувальний вогонь не встигли відкрити: дрезини і бронепотяги вже були на Чонгарському мосту. Не вдалося москалям і підірвати міст. Одна міна, щоправда, вибухнула, але вже після того як пройшли бронепотяги. Та й вибух не завдав особливої шкоди. А запорожці вже сіяли навколо себе смерть. Бронепотяги відкрили повздовжний вогонь по окопах. Паніка серед москалів була велика. Першою у ворожі окопи увірвалася сотня Петра Содоля-Зелінського, накривши околиці могутнім криком “Слава!”.
Перед наступом на вузлову станцію Джанкой полковник Болбочан повідомив фон Коша про успішне форсування Сиваша. Генерал не повірив і вислав своїх представників, щоб пересвідчитися. Німецький капітан, який невдовзі прибув, почав вимагати, щоб у подальших операціях німецький бронепотяг йшов в авангарді. “Чемно, але твердо” Петро Болбочан відкинув пропозицію. Так виникло непорозуміння, запрограмоване ще в лютому в Бересті, коли наша делегація відмовилася від Криму. Фон Кош мусив наказати Болбочану припинити будь-які операції у Криму. Але як можна було перервати успішну операцію?
І Болбочан продовжив наступ. 22 квітня запорожці вже були у Джанкої. Звідси полковник послав кінні відділи в бік Євпаторії та Феодосії, а гордієнківський полк Всеволода Петріва, оминаючи Сімферополь, попрямував на Бахчисарай. “Необхідно завважити, – писав Борис Монкевич, – що татарське населення ставилося зі співчуттям і доброзичливо до українського війська й виявляло це головним чином тим, що з охотою і цілком добровільно давало вказівки про рухи і розташування більшовиків”.
24 квітня населення висипало на вулиці Сімферополя, радісно вітаючи запорожців. “Ніде по Україні не зустрічали українського війська з таким ентузіазмом, з такими оваціями і з таким захопленням, як робило це населення Сімферополя, – свідчив Борис Монкевич. – Всі вулиці були удекоровані цвітами й переповнені публікою, яка радісно витала Болбочана. Всю дорогу за самоходом бігла тисячна юрба народу, котра проводжала побідника і свого визволителя з таким запалом, з таким ентузіазмом, якому немає порівняння, якого ніколи не можна забути”. Президія міського самоврядування “звернулася до Болбочана з проханням, щоби він якнайскоріше призначив для міста українську адміністрацію і військову владу, обіцяючи зі свого боку допомогти війську, чим буде можливим. Як не прикро було Болбочанові, але він повинен був признатись, що доручення на утворення української влади в Криму він не має. Тоді президія просила Болбочана довести до відома Українського Уряду, що населення міста радо буде бачити в себе українську владу... Рівнож звернулись до Болбочана і представники кримського кінного полку, який, роззброєний більшовиками, стояв у місті, з проханням прийняти його у склад української армії і направити для боротьби з більшовиками”. Болбочан погодився і скерував полк наздоганяти гордієнківську кінноту, що підходила вже до Бахчисарая.
Повернувшись на вокзал, Болбочан зустрівся з німецькими старшинами, які від імені свого командування вимагали негайно зупинити наступальні операції, інакше уважатимуть себе у стані війни з українською армією. Болбочан пообіцяв виконати наказ, але операцій не припинив.
Тим часом німці зв’язались з урядом УНР за роз’ясненням, а той заявив, що нічого не знає про Кримську групу, завдань їй не давав і вважає Крим татарською республікою. Болбочан же продовжував твердити, що діяв за наказом українського уряду. Начальник штабу 15-ї німецької дивізії попросив продемонструвати наказ. Болбочан не міг цього зробити, бо наказ був таємний. Тоді фон Кош заявив, що запорожці мусять негайно залишити територію Криму, оскільки згідно з Берестейським мирним договором він Україні не належить.
Конфлікт розгорався. Представники громадських організацій Криму пропонували Болболчанові послуги в разі конфлікту з німцями. “Місцеве населення ввесь час виявляло свої симпатії українському війську, прохало залишитись, не покидати Криму й обіцяло на випадок боротьби стати на бік Запоріжців, – згадував Борис Монкевич. – Треба зазначити, що такі пропозиції приходили не тільки від українського населення, але й від татарського, а навіть робітники прислали свою делегацію, котра зазначила, що вони вже почали готовитись до збройної боротьби. Татари так ті просто просили розпочинати збройну боротьбу, бо Німці, мовляв, не мали права на нашій землі пред’являти таких вимог українському війську... Як колись за часів Хмельницького, коли він єднався з Туган-беєм, тепер новітні Запоріжці лучилися з татарами проти одного спільного ворога”.
Аскери масово прилучалися до нашого війська. Але Болбочан розумів – задля майбутнього України збройного конфлікту з німцями треба уникнути. А татари сунули й сунули до Запорозької дивізії. Вони приходили з кіньми, зброєю і “зі слізьми на очах просили зарахувати їх до українського війська і дати їм можливість приймати участь у визволенню рідного краю”. Їх вступило так багато, що Болбочан задумав “сформувати з татар окрему кінну дивізію, яка б входила у склад Кримської групи”.

(продовження у наступному числі)

Роман КОВАЛЬ

Пані Марія Урбан-Вовк народилася в Києві 19 січня 1895 року. Освіту одержала в Києві, закін­чивши семінар Титаренка та акушерський курс. Від 1910 р. була членом Українського клюбу “Ро­дина”, де виконувала, відповідно до своєї спроможности, таємні доручення організації. Членами клюбу в той час були такі відомі особи, як адвокат Максим Синицький, поет О. Олесь-Кандиба, пані Ґоц, Євген Чикаленко, Симон Петлюра (під псевдо Полтавець), Володимир Чехівський, по­ет Микола Вороний, студент Олег Романюк і йо­го дружина Клавдія (у яких пані М. Вовк, яка рано втратила батьків, виховувалася), Борис Базилевський (пізніше сотник Київської дивізії Армії УНР) та багато інших.
З вибухом 1-ї Світової війни пані М. Вовк за­писується на курс Червоного Хреста, після його закінчення працює в міській лікарні в Києві, а потім скеровується на російсько-румунський фронт. У 1917 р. із групою старшин повертається до Києва і як медсестра зголошується до Богданівського полку. Одначе, службу довелося виконува­ти при Залізнічному корпусі, яким командував отаман Бень), а потім у повстанському загоні отамана Юрія Тютюнника і 4-й Київській дивізії, в лавах якої бере участь у 1-му Зимовому поході.
Наприкінці 1920 р. пані М. Вовк одержує від генерала Ю. Тютюнника наказ нелегально перейти в запілля ворога і в Києві довідатися про долю українських старшин і козаків, котрі дісталися до большовицьких рук. Це завдання пані М. Вовк виконала. [З’ясувалося, що] всіх полонених вояків було розстріляно. За спокій їх душ у соборі св. Софії було відправлено панахиду, після якої почалися арешти її організа­торів та учасників. Серед арештованих була і па­ні М. Вовк. Щасливому випадкові завдячували заарештовані, що залишилися при житті: через Київ проходили вояки Гренадерського корпусу, що повертали на Сибір. Уважаючи, що людей заарешто­вано несправедливо, вони всіх їх випустили на волю.
У січні 1921 р. пані М. Вовк нелегально пе­реходить кордон до Польщі. Тарнів, Щипйорно, Каліш, який залишає вона аж у 1935 році, а потім і Варшава – це період її життя, заповнений опікою над хворими, інвалідами і студентами, якій посвячує вона весь свій вільний від зарібкової праці час.       
У часі 2-ї Світової війни з доручення Укра­їнського допомогового комітету пані Марія Вовк переїздить до Холма, де з розвалом польської дер­жави почало відживати українське національне життя. Працюючи тут у лікарні св. Миколая, у віль­ний час вона їздить по селах Холмщини і збирає ікони та інші церковні речі, які місцеве населен­ня зберегло і заховало перед польським вандаліз­мом під час руйнування українських церков.
У 1944 р. пані М. Вовк емігрує на Захід і з часом оселяється в Байройті, де працює в лікарні УНРА, потім – ІРО, у таборовій клініці, бере ак­тивну участь у праці Союзу українських ветера­нів, Союзу українок Німеччини, а також Української православної парафії. У 1950 р. пані М. Вовк переїздить до США і затримується у Філядельфії. І тут ця невтомна трудівниця бере і далі участь в українському житті.
Сьогодні, незважаю­чи на похилий вік, пані М. Вовк є членом 20-го відділу Союзу українок Америки, місцевого відділу ОбВУА, Т-ва Прихильників УНР та Сестрицтва Св. Софії при Свято-Покровській парафії УПЦ. Живучи самітньо, без родини і лише з еме­ритури, пані М. Вовк відповідно до своїх фінан­сових спроможностей передплачує українську пре­су та жертвує на українські установи.
Вельмишановній пані Марії Вовк ми від щи­рого серця бажаємо втішатися добрим здоров’ям і радістю ще многі літа, а її жертовне і повне по­святи життя ставимо в приклад усьому громадян­ству і в першій мірі – українському жіноцтву.

Павло ЛИМАРЕНКО

Лимаренко П. Марія Уран-Вовк // Дороговказ: орган вояцької думки і чину. – Торонто, 1966. – Березень – квітень. – Ч. 10 (29). – С. 18 – 19.

Бажаємо довгих літ не для відпочинку від праведних трудів, а нових трудів, які тільки і тримають нас на світі, ймення якого – Україна.
Дай Боже, щоб здійснилися Ваші найзаповітніші мрії, задля яких Ви героїчно боролися проти окупантів та стоїчно зносили удари від них.
Знаємо, що для Вас зараз найважливіше питання – чи здатне нинішнє покоління гідно завершити справу січових стрільців, УГА, Армії УНР, отаманів Гайдамацького краю та Української повстанської армії.
Чи постане національна держава українського народу?
Не знаємо, що буде через 10 чи 20 років. Але знаємо, що кожного дня мусимо працювати для національної перемоги не тільки за себе, але й за тих, хто поліг.
Вічна їм шана, а нам з Вами – тривалої і плідної праці в ім’я України!

Редакція газети Незборима нація” та Історичний клуб “Холодний Яр”, членом якого є добродій Мирослав, вітає його і родину з Новим роком та Різдвом і бажаємо, щоб рід Симчичів-Кривоносів був славним у віках!

Інтродукція

Коли гортаєш сторінки більшовицьких газет, які видавалися в Україні в 1920 – 1922 роках, на очі трапляється найуживаніша фраза (у рубриках, у заголовках, у текстах) – “боротьба з бандитизмом”. Звичайно, в роки постійних змін влад (українська народно-республіканська, більшовицька, гетьманська, денікінська, німецько-австрійська), коли в містах і селах не встигали по-справжньому формуватись органи управління чи самоврядування, на кін суспільного життя виходили кримінальні елементи й ширилт безлад й анархією, аби творити чорні справи: грабунки, розбої, залякування... Однак це не має анінайменшого стосунку до тих організованих ідейно загонів озброєного українства, які ставили собі за мету визволення рідного краю від чужинців. “Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належить по праву… Ми не хочемо більше зносити панування чужинців, ми не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!.. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь на Україні, і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!” – говорив у ті часи творець українських збройних сил Микола Міхновський.
Однак слід сказати, що і в організованому українстві не було єдності й абсолютного порозуміння: прочитаймо мемуари тодішніх керівників держави і воєначальників (“Відродження нації” Володимира Винниченка, “Поляки проти України” генерала Юрка Тютюнника, спогади Нестора Махна, Симона Петлюри) – обертом іде голова і ниє серце від тих взаємних звинувачень та поборювань один одного. Саме це, певно, й стало причиною поразки – немонолітністю, розпорошеністю української сили скористалися вороги. Однозначно це трагічна сторінка нашої вітчизняної історії, проте це не має відношення до того, що більшовики підганяли під означення кримінал. Хоча логіка окупанта зрозуміла: всякий опір і непослух утвердженню його влади є саботаж і бандитизм. Цими термінами совєтська влада оперуватиме роками й десятиліттями, не тільки активно використовуючи їх у своїй фразеології, засобах масової інформації, а й у репресивному законодавстві.
У Державному архіві Кіровоградської області справ реабілітованих громадян, репресованих у 1920 – 1922 роках, небагато. З відомих причин: досі в Україні не реабілітовані повстанці-самостійники, зокрема холодноярці (термін народжений за назвою урочища Холодний Яр, що разом з Кам’янським іта Чигиринським районами в 1939 – 1954 роках належав до Кіровоградської області – найгустішої концентрації повстанських загонів проти більшовицьких поневолювачів, хоча повстанська стихія охопила тоді всю Україну й, напевно, багато повстанців навіть не відали про боротьбу у Холодному Яру). Досі вони вважаються ворогами народу, вбивцями, грабіжниками, бандитами. Їхні кримінальні справи доступні лиш окремим науковцям. І хоча питання про реабілітацію ставиться перед найвищими органами влади в нашій незалежній Україні не перший рік і вже й не перше десятиріччя, однак позитивних результатів нема.
На території сучасної Кіровоградської області народились, жили і згодом піднімали потужні хвилі народного гніву проти поневолювачів Микола Кібець-Бондаренко (сучасний Знам’янський район), Кость Блакитний-Пестушко (Петрівський), Матвій Григор’єв (Новгородківський), Ларіон Загородній (Новомиргородський), Василь Кваша (Новоукраїнський), Юхим Коваленко-Залізняк (Маловисківський), Юрій Дроботковський-Андрій Чорнота (Компаніївський), Пилип Хмара, Тиміш Компанієць, Денис Гупало, Мефодій Голик-Залізняк (усі – Олександрівський), Сергій Клепач (Долинський), Андрій Гулий-Гуленко (Новоархангельський)… Про цих повстанців уже написані нариси, знайдені фотографії, відгукнулись нащадки. У справах реабілітованих, що знаходяться у ДАКО, зринають прізвища повстанських отаманів (у дужках – район оперування): Пантелей Стеблин, Савенко (Вільшанський), Марія Нікітіна, Ребрина (Гайворонський), Заславський, Соколов, Карпо і Охрім Шевченки (Голованівський), Козубський, Дмитро Хорунжий, Григорій Дончук, Чорногузько (усі – Добровеличківський), Платон Черненко, Бондаренко (Долинський), Денис Гупало, Штиль (Знам’янський), Григорій Залізняк, Іван Стихно (Кіровоградський), Гриценко і Островський (Компаніївський), Семен Олійник і Грищенко (Новомиргородський), Вовк (Новоукраїнський), Сіденко (Олександрівський), Корюк (Олександрійський), Сава Яровий (Петрівський)… Науковці, письменники, краєзнавці продовжують пошук; мартиролог оборонців землі зростає. Значна частина їх, на жаль, іще зберігається в архівах Служби безпеки України і чекають нового закону про реабілітацію.
“Для мене отаманія – це бурхлива українська стихія – бунтівна, вогненна, нещадна, здатна змести на своєму шляху ворожу стихію іншого народу. І вона, ця порядкуюча у власній хаті отаманія, – невід’ємна риса українського національного характеру, завдяки якій ми й збереглися як нація. І не критикувати її треба, а очолити, зробити дієвим знаряддям побудови національної держави” – такий висновок ретельного дослідника нашої кипучої історії селянського повстанського руху на початку 1920-х років минулого сторіччя Романа Коваля.
І з ним не можна не погодитись.

Життя на коні

І ще одне ім’я земляка-повстанця – Герасим Нестеренко-Орел. Нарис про нього також уже написаний (Роман Коваль, “Головний отаман Холодного Яру”, книга “Коли кулі співали”, Київ – Вінниця, “Державна картографічна фабрика”, 2006), але доля повстанця в ньому обривається роком 1922-м. І все. І темінь: куди зник, де подівся – невідомо. Випадок характерний для багатьох, кого поглинув більшовицький тюремний морок. І хоч у списку заарештованих у жовтні 1922 року в справі “Щирі” аж тричі згадується ім’я Нестеренка-Орла, та щось конкретно довідатись про нього годі. Бо насправді Нестеренко-Орел не був тоді заарештований. Про це повідала нам справа №11666, яка зберігається нині у Державному архіві Кіровоградської області.
Справу цю розпочато на території західної Румунії фактично 22 травня 1945 р., коли вилучено й описано документи середини 1920-х років – пожовклі запрошення на вечір Тараса Шевченка, вечір пам’яті Симона Петлюри, посвідчення члена Українського допомогового комітету від 22 лютого 1923 р., фотокартки. Сам арешт санкціоновано аж через два тижні, 7 червня 1945 р., прокурором Бухарестського гарнізону. Допити тривали до середини липня, трохи більше місяця, уже на березі Чорного моря – відділом контррозвідки “Смерш” Одеського військового округу. Вирок ухвалено 15 квітня 1946 р. Особливою нарадою Міністерства внутрішніх справ СССР – 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах.
Як на тодішні часи не надто жорстокий термін. Здається, цербери радянської системи не усвідомили, мовлячи їхньою термінологією, яка птиця трапила їм у руки. Чи, може, за давністю скоєного, пожаліли повстанця? Ні! Сантименти і жалощі – таких слів у мові катів не було ніколи. Та й із допитів, із поставлених слідчими питань видно: про повстанську діяльність у 1917 – 1922 роках Герасима Нестеренка (в ті роки він носив горде ймення: “користувався репутацією – мене називали Орлом”) вони знали мало: служив у Махна і Петлюри…
Не буду переповідати повстанської біографії Герасима Нестеренка детально: це добре зробив Роман Коваль, використавши при цьому вітчизняні й зарубіжні джерела, переважно мемуари занесених долею у західний світ бойових побратимів, публіковані матеріали історії більшовицького руху в нашім краї, архівні окрушини уцілілих документів 80-річної давності репресивних органів. Хто зацікавиться нею – прочитає. Пробіжусь пунктирно…
Його біографія позначена багатьма географічними топонімами, які згадує він і 1945 року: народився у селі Червоновершка (нині Компаніївського району) 3 березня 1890 р., закінчив учительську семінарію 1909 року в м. Новий Буг (нині Миколаївська область), учителював у Новій Празі (Олександрійський район) і с. Обознівка (нині Кіровоградський район); 1915 року призваний до царської армії, служив у Миколаєві в Окремому підготовчому батальйоні, з якого поповнювалась школа офіцерського складу армії; весною 1916 р. у складі 449-го запасного стрілецького полку посланий на німецький фронт рядовим у команду зв’язку під Перемишлем (нині Польща); того ж 1916-го направлений у школу прапорщиків до Одеси, перед закінченням її скористався наказом, який дозволяв учителям залишити службу і вернутися працювати за фахом; влаштувався в Єлисаветградській повітовій земській управі завідувачем шкільного відділу, де його й застала революція.
Про революцію Нестеренко розповідав слідчим небагато – “вороже налаштований до радвлади, саботував роботу в земській управі, а коли прислали комісара – зовсім кинув її й переховувався; у 1918 році втік у київські і херсонські ліси, де формувались банди… (термінологія смершівців – В.Б.), у с. Рівному добровільно прийшов до Махна, ненадовго, бо побачив, як махновці чинили розправи над жінками й це мені не сподобалось; на початку 1919-го вступив у петлюрівський загін, який нараховував понад 5 тисяч штиків, пробув там понад 2 роки; керував загоном до 50 осіб…”
Якби він розповів про себе те, що ми відаємо сьогодні із спогадів його побратимів та більшовицької воєнної хроніки, – розстріл йому було би забезпечено. Про те, як організовував повітовий селянський з’їзд у Єлисаветграді в грудні 1917 р., як створював осередки “Просвіти” і загони Вільного козацтва у Добровеличківці, як разом з німецьким батальйоном у березні 1918-го виганяв більшовицьке військо з Новоукраїнки, як влітку 1919 р. засновував Єлисаветградсько-Олександрійський повстанський комітет із штабом у Компаніївці, як тоді ж підняв збройне повстання проти комуни – в лави повстанців стало близько 10 тисяч оборонців рідної землі. Звідтоді й аж до глупої осені 1922 року Нестеренко-Орел, образно кажучи, не злазив з коня. Збройна боротьба з денікінцями, слащовцями, участь у Першому зимовому поході у складі військ УНР, у з’їздах  партизанських загонів, коли червона влада активно пропагувала амністію, а Нестеренко-Орел відмовляв козаків, бо сподівався на допомогу Петлюри з-за кордону та організацію загального повстання по всій Україні… Але селяни втомилися жити по лісах, більшовицька влада проголосила НЕП, повстанці змушені були йти в підпілля… Полковнику Герасиму Нестеренку випала доля бути останнім командувачем Холодноярської округи: у 1921 – 1922 роках він оперував, створюючи повстанські осередки по селах Уманщини, Звенигородщини, Чигиринщини, Олександрійщини, Єлисаветградщини, Первомайщини, навіть на лівий берег Дніпра часом перебирався. За ним полювали чекісти, його прізвищем і отаманським іменем рясніють таємні документи більшовицьких спецслужб, але він був невловимий. І зник восени 1922 року несподівано, хоча слава про його з’яви ходила в межиріччі Бугу й Дніпра ще довго.

Відмовився бути сексотом сигуранци

“Коли петлюрівські загони пішли на територію Польщі, я переховувався, а восени 1922-го з кількома бійцями (Степан Дибенко із Єлисаветградського повіту, українець Бурлака, Семен Коханенко – арештований органами “Смерш”) перейшов кордон у Румунію північніше Кишинева…” – так лаконічно відповів на допиті у червні 1945 р. Герасим Нестеренко про еміграцію. Можна тільки уявити собі, що творилось у його душі, коли він покидав рідну землю. Звичайно, сподівався на швидке повернення, адже не переставав вірити, що українська еміграція, зіберавшись із силами, спробує ще раз визволити Україну від більшовицької окупації. Інтернований румунською владою в політичному таборі Орадя Маре у Трансільванії, неподалік кордону Чехо-Словаччини та Угорщини, він запершої же нагоди добирається в Бухарест, знаходить Український допомоговий комітет, що постав на місці військової місії УНР, стає членом комітету, знайомиться з відомими діячами українського руху, зокрема головою УДК професором Костем Мацієвичем (згодом виїхав до Чехо-Словаччини), лікарем Василем Трепке, редактором газети “Український бюлетень” Дмитром Івашиним-Геродотом, полковником Армії УНР Гнатом Порохівським, який після відставки Мацієвича очолив “Український допомоговий комітет”…
У перші роки УДК діяв активно, проводились конференції, випускалась газета… У кількох конференціях взяв участь Нестеренко. “У СРСР відбувається економічний і політичний терор, ліквідація всіх прав і нищення української культури та національних сил,” – мовилось із трибуни тих зібрань...
Однак треба було шукати роботу. Редактор газети влаштував його в парникове господарство французького фермера, де колишній отаман пропрацював сезон. Потім перебрався у Бессарабію, Галац, де в 1924 р. працював на вагоноремонтному заводі. Згодом знайшов притулок на батьківщині дружини, у Болграді – до 1926 року трудився у сільському господарстві. Тут, певно, найдужче згадував свою сім’ю – дружину Родіонову Надію Дмитрівну, вчительку, та трьох діток – Миколу 1917 року, Бориса 1919-го і Галину 1921-го...
Невдовзі довелося виїхати з Болграда і поселитися у с. Фолтешти повіту Косорлуй, де зійшовся з румункою Марією Селін. І знову земля стала годувати селянського сина. Найбільше захоплювався пасікою і птахівництвом.
Чому колишній отаман покинув Болград? Нестеренко сам про це розповів: “У 1926 році в Болграді шеф румунської сигуранци Попеску запропонував мені працю сексотом: він шантажував мене, нібито я повісив одного громадянина і тепер не залишається нічого іншого, як збирати відомості про росіян і комуністів, котрі вороже налаштовані до Румунії. Але я категорично відмовився. Після цього мене вигнали з Болграда”.
Де б не мешкав, не поривав стосунків з Українським допомоговим комітетом, який із Бухаресту час від часу висилав йому безкоштовно українські періодичні видання з Польщі, Франції, Румунії... Пробував здобути громадянство, але румуни відмовили. В Європі жити без паспорта – і незаконно, і незручно. Тому, як і багато політемігрантів, погодився отримати так званий паспорт доктора Нансена, з яким жив аж до 1943 року – цей документ видавався політичним емігрантам з колишньої Росії й Туреччини від Ліги Націй: власник його мав право проживати у будь-якій країні, яка належала до Ліги… Проте коли Ліга Націй перестала існувати, в 1943 році румунська влада в емігрантів відібрала недійсні уже документи особи, а взамін нічого не запропонувала…
Всю Другу світову війну, стверджував на слідстві Нестеренко, він перебув у Румунії. Як неблагонадійний арештовувався румунською владою: із червня по вересень 1941 р. в таборі міста Тергу-Жіу на кордоні з Югославією працював на будівництві залізниці. Вернувшись у Фолтешти, займався бджолярством. У справі є, правда, натяк одного із свідків, мешканця села Червоновершка, однокласника, нібито рідний брат Герасима Іван, казав йому, що Нестеренко приїздив під час війни до Кіровограда...
“Перед війною, у 1941 році, Пороховський кликав мене як члена УДК у Бухарест працювати на політичній арені проти Радянського Союзу, але я відмовився”. Подібно вчинив сотник УНР Євген Маланюк, коли після рушення похідних груп ОУН на схід полковник Андрій Мельник покликав поета телефоном: “Пане сотнику, Ваше місце в Києві” і Маланюк відмовився. Адже одна справа – йти із власним військом, а інша – з чужинцями… Та й уже раз йому, отаману Орлу, доводилось воювати поряд з німцями: у 1918-ому, під Новоукраїнкою… 
Коли війська червоної Москви підступили до кордонів Румунії у 1944 році, треба було рятуватися. Він переїхав із сім’єю вглиб Румунії – в село Удени повіту Влашка. Перевіз і пасіку. Восени 1944-го перебрався поближче до Чорного моря, в повіт Констанца... Там його через півроку знайде СМЕРШ, справу розпочне слідчий інспекції союзної контрольної комісії в Румунії старший лейтенант Дубунін, аби невдовзі передати її відділу контррозвідки СМЕРШ Одеського військового округу.
Є у справі й короткі дані про долю родини Нестеренка-Орла, зокрема свідчення голови Федосіївської і Червоноверської сільради Григорія Яковича Штундера. У червні 1945 р. на запитання слідчого він відповів: “З родичів Герасима Нестеренка у селі ніхто не проживає, у 1926 році всі родичі зникли в невідомих напрямках”. Був рід – і немає...
Батько Онуфрій Никифорович помер 1918 року, доля матері Олександри невідома. Навпроти її імені – прочерк. Брата Івана на початку війни мобілізовували до Красної армії. 1941 року під Дніпропетровськом він разом з іншими потрапив у німецький полон, згодом приїжджав до рідного села. Коли підступила совєтська армія, евакуювався з німцями на захід. Брат Андрій служив у війську УНР, розстріляний чекістами 1919 року. Брат Василь, який переховував Герасима й Андрія, арештований ВЧК, помер в ув’язненні. Ще були дві сестри – Наталя і Юлія. Дружина Надія Дмитрівна Нестеренко-Родіонова, 1891 р. нар., проживала у с. Новостанкувате (нині Добровеличківський район), згодом вчителювала у Комишуватому (швидше за все в нинішній Компаніївці, а може, в Новоукраїнському районі)...
А ще справа повідала, що Герасима Онуфрійовича Нестеренка 29 червня 1989 р. реабілітовано Кіровоградською обласною прокуратурою.
Оце і все про що можна було довідатися із тоненької кримінальної справи. Більше міг би розповісти щоденник, який у Румунії вів отаман. А чи потрапить він колись до рук дослідників?!.

Епілог життя отамана невідомий. Відомий лише присуд – десять років неволі. А далі – знову безвість. Навіть найменшого натяку – де, в якому таборі відбував покарання; чи дожив до “весни 1953-го”? Хочеться, аби й на ці питання знайшлися відповіді.
У десятках справ реабілітованих нашої області (і в сусідніх – Черкащина, Миколаївщина, Одещина) згадується ім’я Герасима Нестеренка-Орла. За ним ішли сотні, тисячі відважних – боронити свою землю. Сьогодні їхні прізвища із колишніх кримінальних справ переходять у книги, фільми, на монументи.  
Повертається й ім’я повстанця за свободу й незалежність нашого народу, якому цей народ дав символічне і горде ймення – Орел.
Нащадки, відгукніться!

Василь БОНДАР,
голова Кіровоградської організації НСПУ

Нещодавно побачила світ нова книга Віктора Рога “Українофобія. П’ята колона та її ляльководи”. Здавалося би, книг на тему антиукраїнської діяльності Кремля та його агентів в Україні видавалося достатньо. Однак, книга Рога відрізняється рядом принципово нових підходів до проблематики “п’ятої колони”.
По-перше, автор не обмежився загальними фразами. Він поіменно назвав представників московської агентури в українській політиці.
По-друге, “Українофобія” позбавлена ретроспективного контексту. Автор віддав перевагу висвітленню сучасної діяльності “п’ятої колони”.
До того ж, у книзі наведено багатий фактичний матеріал, що вигідно відрізняє її від подібних видань, зосереджених на теоретизуванні та пустопорожньому обсмоктуванню прописних істин.
Актуальність книги Віктора Рога підтверджують “русскіє марші”, сепаратистські шабаші, антиукраїнські демарші. Не може насторожувати, що діяльність місцевих русофілів всіляко підтримується й щедро фінансується Кремлем. Та й сама офіційна російська влада вже відверто заявляє про відновлення своїх імперських амбіцій. Злочинна агресія проти Грузії, погрози на адресу Заходу, територіальні претензії до України – ці тенденції змушують замислитись над питанням національної безпеки.
Глибше усвідомити ці виклики допомагає книга Віктора Рога “Українофобія. П’ята колона та її ляльководи”. Адже багато хто хоче заколисати українців, розповідаючи казочки про мир, спокій та дружні зв’язки з Росією. Такі політики, свідомо чи несвідомо, готують ґрунт для російської агресії. Захопити розслаблену, розніжену й апатичну націю значно легше, ніж мобілізовану, готову до опору національну спільноту, яка чітко знає хто ворог, а хто друг. Тому книга Віктора Рога є тим “кличним дзвоном доби”, який будить націю від пацифістської сплячки, мобілізує її навколо найголовнішого завдання для всіх українців – захисту власної державності. Залишається сподіватися, що вітчизняні політики дослухаються до голосу правди й, нарешті, дадуть належну відсіч російським агресорам.

Андрій ЛЕВУС

Придбати книгу можна, зголосившись за адресою: 01034, м. Київ, вул. Ярославів Вал, буд. 9, п. 4, тлф. (044) 234-70-20.

Дід Юра нагострив сокиру, лопату, три ножі та маленький топірець.
Питання: “Скільки туристів з Москви завітало на турбазу “Верховина”?

На смереці висять москалі, навколо смереки танцюють гуцули з топірцями.
Питання: “А чи не чарівно у нас на Прикарпатті?”

Гуцул у горах приймає пологи у дружини
Запалив свічку. Витягає одну дитину: “О хлопчик! Івасиком буде”. Перерізав пуповину. Дитину загорнув. І знову щось витягає. Каже: “О дівчинка! Марічкою буде”. А старший син каже: “Тату, гасіть свічку, бо вони на світло лізуть!”

Йде гуцул горами. Дивиться – чоловік рачкує біля кущів:
– Гей, чоловіче, що робиш?
– Да вот ґрібочки, яґодки сабіраю...
– А ти їх, москалю, саджав?!

Сидить старий гуцул біля дороги з кулеметом. Проїжджає автомобіль:
– Вуйку, може, підвезти?
– Та ні, дякую, я почекаю.
Потім друга машина:
– Слава Ісусу! Може, підвезти?
– Та ні, зачекаю. Дякую.
Ось і третя машина зупиняється:
– Дядя, а как проєхать в Косов?
– О! Дочекався...

Якщо ти робитимеш добро, будеш звинувачений в егоїстичних намірах.
Це не має значення – роби добро.

Якщо ти здійснюватимеш свої мрії, знайдеш фальшивих друзів і справжніх ворогів.
Це не має значення – здійснюй їх.

Добро, яке ти робиш, забудеться завтра.
Це не має значення – роби добро.

Чесність і щирість зроблять тебе вразливим.
Це не має значення – будь чесним і щирим.

Усе, що ти будував роками, може бути зруйноване за одну секунду.
Це не має значення – будуй.

Якщо допомагатимеш людям, вони відкинуть тебе.
Це не має значення – допомагай їм.

Віддай світові все найкраще, і світ ударить тебе.
Це не має значення – віддай усе найкраще.

Матеріали взято з сайту Всеукраїнської організації “Тризуб” ім. Степана Бандери
http://banderivets.org.ua/

Ну, який там курорт, як довкола
ще здригались примари боїв? 
Незнайомець прибув дуже кволий,
в нього поперек сильно болів.
Скрізь орда, більшовицькі розори,
хвилі зла затопили повіт,
а сестра подивилась: “Ви – хворий,
це в вас, дядечку, радикуліт!”
Наче німфа, ввілляла водиці,
він у ванні стогнав і затих,
а тим часом сестра-жалібниця
відлучилась у справах своїх.
А вернулась – нема пацієнта,
тільки коні іржали в імлі...
як збиравсь він, останнім моментом
кинув керенки їй на столі.
Ще й записку під нею – ой лихо!
Застрибали рядки, як пшоно:
“Мушу їхати, трохи оклигав.
Із подякою батько Махно!”

Ольга СТРАШЕНКО
м. Миргород, 4 – 5 грудня 2002 р.