До 125-ліття від дня народження
(поч. у ч. 11, 12 “НН” за 2008 р.)
Не чекаючи німців, що підходили з боку Катеринослава, Болбочан наказав виступати в похід. Поповнившись місцевими козаками, 18 квітня запорожці ешелонами виїхали у напрямку Мелітополя. Серед них з’явились і дивні постаті в австрійських мундирах зі свіжо вибритою головою і невеличкими оселедцями. Це дехто з усусусів покинув австрійське військо і перейшов до запорожців.
Того ж дня авангард Кримської групи вступив у бій за Мелітополь, який обороняла армія т. зв. Кримської соціалістичної республіки на чолі з Гольдштайном. Після запеклих боїв червоні раптом відступили, залишивши запорожцям “багато самоходів, аеропланів і невеликих моторових човнів...” Причиною несподіваної втечі був удар в їхнє ліве крило дроздовців, які проривалися на Дон.
Більшовики тікали так панічно, що невеликий відділ запорожців без особливих проблем зайняв і Бердянськ та заволодів армійською скарбницею (15 млн. крб.). Гроші віддали до Мелітопольського державного банку. Щоб не дати ворогові отямитися, авангард Кримської групи – кіннота, піхота на самоходах і автопанцерниках – рухався далі. Безперервними наскоками запорожці деморалізували червоних. Завдання було відтіснити ворога до Азовського моря і не дати йому закріпитися на неприступних Сиваських позиціях, на яких навіть малими силами можна було оборонятися безмежно довго.
20 квітня до звільненого Мелітополя прибув штаб 15-ї ландверської дивізії фон Коша. Відбулася сердечна зустріч Петра Болбочана і німецького генерала. Фон Кош не приховував захоплення боєздатністю і витривалістю запорожців. Казав, що вважає “за честь битись спільно з таким військом”. У розмові з’ясувалось, що обидва мали однакове завдання – форсувати Сиваш. Відтак постала необхідність координувати дії. За військовим статутом підпорядкуватися мусив молодший. Посади Болбочан і фон Кош посідали рівнозначні, бо обидва командували дивізіями. “Коли ж діло торкнулося рангів, то Болбочану зі соромом... прийшлося заявити, що в українській армії рангів немає. Старий німецький генерал довго не міг зрозуміти і повірити цьому”.
Оскільки в російській армії Болбочан був підполковником, то мав увійти в підлеглість генералові фон Кошу. Німець запропонував перепочити в Мелітополі, дочекавшись підходу важкої артилерії ландверу та понтонних частин, без яких, говорив він, годі мріяти форсувати Сиваш. Та Болбочан мав іншу думку. Ледь вмовив він свого нового начальника дозволити рух на південь. Німець був абсолютно переконаний, що більшовики лише самим гарматним вогнем зметуть запорожців, тож радив не робити рішучих кроків до підходу головних німецьких сил.
Справді Сальківські позиції були обладнані за останнім словом військової науки – окопи мали бетонні гнізда для кулеметів, важка артилерія була далекосяжною. Але червоний штаб оборони Криму не знав, що його армію розбито – зв’язок з нею було перервано. А Болбочан від її імені весь час посилав телеграфом до більшовицького штабу різного роду туманні повідомлення, які мали переконати, що червоний фронт перед Сивашем існує. Передові частини запорожців вже “кільцем обхопили підступи до Чонгарського мосту і не перепускали збігців”. За допомогою полоненого, який знав шифр, Болбочан надіслав телеграму, що фронт перед Сивашем прорвано, але червоні частини відходять у повному порядку. “Першими відходять бронепотяги, забезпечуючи зади від прорвавшихся ворожих банд, які тепер ліквідуються і що взагалі відворот червоної армії йде нормально”.
Вночі 20 квітня полковник Болбочан прибув до Новоолексіївки, останньої станції перед Чонгарським мостом. Тут він відкинув попередній план форсувати Сиваш на моторних човнах і вирішив несподіваним наскоком захопити залізничну переправу.
Першими пішли дрезини з піхотою. Керував нею “легендарно-хоробрий сотник Зелінський”. Його бойова група наскочила на передмостову сторожу і вмить розігнала її. На Сальківських позиціях почули стрілянину, але загороджувальний вогонь не встигли відкрити: дрезини і бронепотяги вже були на Чонгарському мосту. Не вдалося москалям і підірвати міст. Одна міна, щоправда, вибухнула, але вже після того як пройшли бронепотяги. Та й вибух не завдав особливої шкоди. А запорожці вже сіяли навколо себе смерть. Бронепотяги відкрили повздовжний вогонь по окопах. Паніка серед москалів була велика. Першою у ворожі окопи увірвалася сотня Петра Содоля-Зелінського, накривши околиці могутнім криком “Слава!”.
Перед наступом на вузлову станцію Джанкой полковник Болбочан повідомив фон Коша про успішне форсування Сиваша. Генерал не повірив і вислав своїх представників, щоб пересвідчитися. Німецький капітан, який невдовзі прибув, почав вимагати, щоб у подальших операціях німецький бронепотяг йшов в авангарді. “Чемно, але твердо” Петро Болбочан відкинув пропозицію. Так виникло непорозуміння, запрограмоване ще в лютому в Бересті, коли наша делегація відмовилася від Криму. Фон Кош мусив наказати Болбочану припинити будь-які операції у Криму. Але як можна було перервати успішну операцію?
І Болбочан продовжив наступ. 22 квітня запорожці вже були у Джанкої. Звідси полковник послав кінні відділи в бік Євпаторії та Феодосії, а гордієнківський полк Всеволода Петріва, оминаючи Сімферополь, попрямував на Бахчисарай. “Необхідно завважити, – писав Борис Монкевич, – що татарське населення ставилося зі співчуттям і доброзичливо до українського війська й виявляло це головним чином тим, що з охотою і цілком добровільно давало вказівки про рухи і розташування більшовиків”.
24 квітня населення висипало на вулиці Сімферополя, радісно вітаючи запорожців. “Ніде по Україні не зустрічали українського війська з таким ентузіазмом, з такими оваціями і з таким захопленням, як робило це населення Сімферополя, – свідчив Борис Монкевич. – Всі вулиці були удекоровані цвітами й переповнені публікою, яка радісно витала Болбочана. Всю дорогу за самоходом бігла тисячна юрба народу, котра проводжала побідника і свого визволителя з таким запалом, з таким ентузіазмом, якому немає порівняння, якого ніколи не можна забути”. Президія міського самоврядування “звернулася до Болбочана з проханням, щоби він якнайскоріше призначив для міста українську адміністрацію і військову владу, обіцяючи зі свого боку допомогти війську, чим буде можливим. Як не прикро було Болбочанові, але він повинен був признатись, що доручення на утворення української влади в Криму він не має. Тоді президія просила Болбочана довести до відома Українського Уряду, що населення міста радо буде бачити в себе українську владу... Рівнож звернулись до Болбочана і представники кримського кінного полку, який, роззброєний більшовиками, стояв у місті, з проханням прийняти його у склад української армії і направити для боротьби з більшовиками”. Болбочан погодився і скерував полк наздоганяти гордієнківську кінноту, що підходила вже до Бахчисарая.
Повернувшись на вокзал, Болбочан зустрівся з німецькими старшинами, які від імені свого командування вимагали негайно зупинити наступальні операції, інакше уважатимуть себе у стані війни з українською армією. Болбочан пообіцяв виконати наказ, але операцій не припинив.
Тим часом німці зв’язались з урядом УНР за роз’ясненням, а той заявив, що нічого не знає про Кримську групу, завдань їй не давав і вважає Крим татарською республікою. Болбочан же продовжував твердити, що діяв за наказом українського уряду. Начальник штабу 15-ї німецької дивізії попросив продемонструвати наказ. Болбочан не міг цього зробити, бо наказ був таємний. Тоді фон Кош заявив, що запорожці мусять негайно залишити територію Криму, оскільки згідно з Берестейським мирним договором він Україні не належить.
Конфлікт розгорався. Представники громадських організацій Криму пропонували Болболчанові послуги в разі конфлікту з німцями. “Місцеве населення ввесь час виявляло свої симпатії українському війську, прохало залишитись, не покидати Криму й обіцяло на випадок боротьби стати на бік Запоріжців, – згадував Борис Монкевич. – Треба зазначити, що такі пропозиції приходили не тільки від українського населення, але й від татарського, а навіть робітники прислали свою делегацію, котра зазначила, що вони вже почали готовитись до збройної боротьби. Татари так ті просто просили розпочинати збройну боротьбу, бо Німці, мовляв, не мали права на нашій землі пред’являти таких вимог українському війську... Як колись за часів Хмельницького, коли він єднався з Туган-беєм, тепер новітні Запоріжці лучилися з татарами проти одного спільного ворога”.
Аскери масово прилучалися до нашого війська. Але Болбочан розумів – задля майбутнього України збройного конфлікту з німцями треба уникнути. А татари сунули й сунули до Запорозької дивізії. Вони приходили з кіньми, зброєю і “зі слізьми на очах просили зарахувати їх до українського війська і дати їм можливість приймати участь у визволенню рідного краю”. Їх вступило так багато, що Болбочан задумав “сформувати з татар окрему кінну дивізію, яка б входила у склад Кримської групи”.
(продовження у наступному числі)
Роман КОВАЛЬ |
