Плекаймо образи українських повстанців. Вони не здобули державної незалежності за життя, але однозначно наближали серпень 1991 року.
Інтродукція
Коли гортаєш сторінки більшовицьких газет, які видавалися в Україні в 1920 – 1922 роках, на очі трапляється найуживаніша фраза (у рубриках, у заголовках, у текстах) – “боротьба з бандитизмом”. Звичайно, в роки постійних змін влад (українська народно-республіканська, більшовицька, гетьманська, денікінська, німецько-австрійська), коли в містах і селах не встигали по-справжньому формуватись органи управління чи самоврядування, на кін суспільного життя виходили кримінальні елементи й ширилт безлад й анархією, аби творити чорні справи: грабунки, розбої, залякування... Однак це не має анінайменшого стосунку до тих організованих ідейно загонів озброєного українства, які ставили собі за мету визволення рідного краю від чужинців. “Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належить по праву… Ми не хочемо більше зносити панування чужинців, ми не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!.. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь на Україні, і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!” – говорив у ті часи творець українських збройних сил Микола Міхновський.
Однак слід сказати, що і в організованому українстві не було єдності й абсолютного порозуміння: прочитаймо мемуари тодішніх керівників держави і воєначальників (“Відродження нації” Володимира Винниченка, “Поляки проти України” генерала Юрка Тютюнника, спогади Нестора Махна, Симона Петлюри) – обертом іде голова і ниє серце від тих взаємних звинувачень та поборювань один одного. Саме це, певно, й стало причиною поразки – немонолітністю, розпорошеністю української сили скористалися вороги. Однозначно це трагічна сторінка нашої вітчизняної історії, проте це не має відношення до того, що більшовики підганяли під означення кримінал. Хоча логіка окупанта зрозуміла: всякий опір і непослух утвердженню його влади є саботаж і бандитизм. Цими термінами совєтська влада оперуватиме роками й десятиліттями, не тільки активно використовуючи їх у своїй фразеології, засобах масової інформації, а й у репресивному законодавстві.
У Державному архіві Кіровоградської області справ реабілітованих громадян, репресованих у 1920 – 1922 роках, небагато. З відомих причин: досі в Україні не реабілітовані повстанці-самостійники, зокрема холодноярці (термін народжений за назвою урочища Холодний Яр, що разом з Кам’янським іта Чигиринським районами в 1939 – 1954 роках належав до Кіровоградської області – найгустішої концентрації повстанських загонів проти більшовицьких поневолювачів, хоча повстанська стихія охопила тоді всю Україну й, напевно, багато повстанців навіть не відали про боротьбу у Холодному Яру). Досі вони вважаються ворогами народу, вбивцями, грабіжниками, бандитами. Їхні кримінальні справи доступні лиш окремим науковцям. І хоча питання про реабілітацію ставиться перед найвищими органами влади в нашій незалежній Україні не перший рік і вже й не перше десятиріччя, однак позитивних результатів нема.
На території сучасної Кіровоградської області народились, жили і згодом піднімали потужні хвилі народного гніву проти поневолювачів Микола Кібець-Бондаренко (сучасний Знам’янський район), Кость Блакитний-Пестушко (Петрівський), Матвій Григор’єв (Новгородківський), Ларіон Загородній (Новомиргородський), Василь Кваша (Новоукраїнський), Юхим Коваленко-Залізняк (Маловисківський), Юрій Дроботковський-Андрій Чорнота (Компаніївський), Пилип Хмара, Тиміш Компанієць, Денис Гупало, Мефодій Голик-Залізняк (усі – Олександрівський), Сергій Клепач (Долинський), Андрій Гулий-Гуленко (Новоархангельський)… Про цих повстанців уже написані нариси, знайдені фотографії, відгукнулись нащадки. У справах реабілітованих, що знаходяться у ДАКО, зринають прізвища повстанських отаманів (у дужках – район оперування): Пантелей Стеблин, Савенко (Вільшанський), Марія Нікітіна, Ребрина (Гайворонський), Заславський, Соколов, Карпо і Охрім Шевченки (Голованівський), Козубський, Дмитро Хорунжий, Григорій Дончук, Чорногузько (усі – Добровеличківський), Платон Черненко, Бондаренко (Долинський), Денис Гупало, Штиль (Знам’янський), Григорій Залізняк, Іван Стихно (Кіровоградський), Гриценко і Островський (Компаніївський), Семен Олійник і Грищенко (Новомиргородський), Вовк (Новоукраїнський), Сіденко (Олександрівський), Корюк (Олександрійський), Сава Яровий (Петрівський)… Науковці, письменники, краєзнавці продовжують пошук; мартиролог оборонців землі зростає. Значна частина їх, на жаль, іще зберігається в архівах Служби безпеки України і чекають нового закону про реабілітацію.
“Для мене отаманія – це бурхлива українська стихія – бунтівна, вогненна, нещадна, здатна змести на своєму шляху ворожу стихію іншого народу. І вона, ця порядкуюча у власній хаті отаманія, – невід’ємна риса українського національного характеру, завдяки якій ми й збереглися як нація. І не критикувати її треба, а очолити, зробити дієвим знаряддям побудови національної держави” – такий висновок ретельного дослідника нашої кипучої історії селянського повстанського руху на початку 1920-х років минулого сторіччя Романа Коваля.
І з ним не можна не погодитись.
Життя на коні
І ще одне ім’я земляка-повстанця – Герасим Нестеренко-Орел. Нарис про нього також уже написаний (Роман Коваль, “Головний отаман Холодного Яру”, книга “Коли кулі співали”, Київ – Вінниця, “Державна картографічна фабрика”, 2006), але доля повстанця в ньому обривається роком 1922-м. І все. І темінь: куди зник, де подівся – невідомо. Випадок характерний для багатьох, кого поглинув більшовицький тюремний морок. І хоч у списку заарештованих у жовтні 1922 року в справі “Щирі” аж тричі згадується ім’я Нестеренка-Орла, та щось конкретно довідатись про нього годі. Бо насправді Нестеренко-Орел не був тоді заарештований. Про це повідала нам справа №11666, яка зберігається нині у Державному архіві Кіровоградської області.
Справу цю розпочато на території західної Румунії фактично 22 травня 1945 р., коли вилучено й описано документи середини 1920-х років – пожовклі запрошення на вечір Тараса Шевченка, вечір пам’яті Симона Петлюри, посвідчення члена Українського допомогового комітету від 22 лютого 1923 р., фотокартки. Сам арешт санкціоновано аж через два тижні, 7 червня 1945 р., прокурором Бухарестського гарнізону. Допити тривали до середини липня, трохи більше місяця, уже на березі Чорного моря – відділом контррозвідки “Смерш” Одеського військового округу. Вирок ухвалено 15 квітня 1946 р. Особливою нарадою Міністерства внутрішніх справ СССР – 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах.
Як на тодішні часи не надто жорстокий термін. Здається, цербери радянської системи не усвідомили, мовлячи їхньою термінологією, яка птиця трапила їм у руки. Чи, може, за давністю скоєного, пожаліли повстанця? Ні! Сантименти і жалощі – таких слів у мові катів не було ніколи. Та й із допитів, із поставлених слідчими питань видно: про повстанську діяльність у 1917 – 1922 роках Герасима Нестеренка (в ті роки він носив горде ймення: “користувався репутацією – мене називали Орлом”) вони знали мало: служив у Махна і Петлюри…
Не буду переповідати повстанської біографії Герасима Нестеренка детально: це добре зробив Роман Коваль, використавши при цьому вітчизняні й зарубіжні джерела, переважно мемуари занесених долею у західний світ бойових побратимів, публіковані матеріали історії більшовицького руху в нашім краї, архівні окрушини уцілілих документів 80-річної давності репресивних органів. Хто зацікавиться нею – прочитає. Пробіжусь пунктирно…
Його біографія позначена багатьма географічними топонімами, які згадує він і 1945 року: народився у селі Червоновершка (нині Компаніївського району) 3 березня 1890 р., закінчив учительську семінарію 1909 року в м. Новий Буг (нині Миколаївська область), учителював у Новій Празі (Олександрійський район) і с. Обознівка (нині Кіровоградський район); 1915 року призваний до царської армії, служив у Миколаєві в Окремому підготовчому батальйоні, з якого поповнювалась школа офіцерського складу армії; весною 1916 р. у складі 449-го запасного стрілецького полку посланий на німецький фронт рядовим у команду зв’язку під Перемишлем (нині Польща); того ж 1916-го направлений у школу прапорщиків до Одеси, перед закінченням її скористався наказом, який дозволяв учителям залишити службу і вернутися працювати за фахом; влаштувався в Єлисаветградській повітовій земській управі завідувачем шкільного відділу, де його й застала революція.
Про революцію Нестеренко розповідав слідчим небагато – “вороже налаштований до радвлади, саботував роботу в земській управі, а коли прислали комісара – зовсім кинув її й переховувався; у 1918 році втік у київські і херсонські ліси, де формувались банди… (термінологія смершівців – В.Б.), у с. Рівному добровільно прийшов до Махна, ненадовго, бо побачив, як махновці чинили розправи над жінками й це мені не сподобалось; на початку 1919-го вступив у петлюрівський загін, який нараховував понад 5 тисяч штиків, пробув там понад 2 роки; керував загоном до 50 осіб…”
Якби він розповів про себе те, що ми відаємо сьогодні із спогадів його побратимів та більшовицької воєнної хроніки, – розстріл йому було би забезпечено. Про те, як організовував повітовий селянський з’їзд у Єлисаветграді в грудні 1917 р., як створював осередки “Просвіти” і загони Вільного козацтва у Добровеличківці, як разом з німецьким батальйоном у березні 1918-го виганяв більшовицьке військо з Новоукраїнки, як влітку 1919 р. засновував Єлисаветградсько-Олександрійський повстанський комітет із штабом у Компаніївці, як тоді ж підняв збройне повстання проти комуни – в лави повстанців стало близько 10 тисяч оборонців рідної землі. Звідтоді й аж до глупої осені 1922 року Нестеренко-Орел, образно кажучи, не злазив з коня. Збройна боротьба з денікінцями, слащовцями, участь у Першому зимовому поході у складі військ УНР, у з’їздах партизанських загонів, коли червона влада активно пропагувала амністію, а Нестеренко-Орел відмовляв козаків, бо сподівався на допомогу Петлюри з-за кордону та організацію загального повстання по всій Україні… Але селяни втомилися жити по лісах, більшовицька влада проголосила НЕП, повстанці змушені були йти в підпілля… Полковнику Герасиму Нестеренку випала доля бути останнім командувачем Холодноярської округи: у 1921 – 1922 роках він оперував, створюючи повстанські осередки по селах Уманщини, Звенигородщини, Чигиринщини, Олександрійщини, Єлисаветградщини, Первомайщини, навіть на лівий берег Дніпра часом перебирався. За ним полювали чекісти, його прізвищем і отаманським іменем рясніють таємні документи більшовицьких спецслужб, але він був невловимий. І зник восени 1922 року несподівано, хоча слава про його з’яви ходила в межиріччі Бугу й Дніпра ще довго.
Відмовився бути сексотом сигуранци
“Коли петлюрівські загони пішли на територію Польщі, я переховувався, а восени 1922-го з кількома бійцями (Степан Дибенко із Єлисаветградського повіту, українець Бурлака, Семен Коханенко – арештований органами “Смерш”) перейшов кордон у Румунію північніше Кишинева…” – так лаконічно відповів на допиті у червні 1945 р. Герасим Нестеренко про еміграцію. Можна тільки уявити собі, що творилось у його душі, коли він покидав рідну землю. Звичайно, сподівався на швидке повернення, адже не переставав вірити, що українська еміграція, зіберавшись із силами, спробує ще раз визволити Україну від більшовицької окупації. Інтернований румунською владою в політичному таборі Орадя Маре у Трансільванії, неподалік кордону Чехо-Словаччини та Угорщини, він запершої же нагоди добирається в Бухарест, знаходить Український допомоговий комітет, що постав на місці військової місії УНР, стає членом комітету, знайомиться з відомими діячами українського руху, зокрема головою УДК професором Костем Мацієвичем (згодом виїхав до Чехо-Словаччини), лікарем Василем Трепке, редактором газети “Український бюлетень” Дмитром Івашиним-Геродотом, полковником Армії УНР Гнатом Порохівським, який після відставки Мацієвича очолив “Український допомоговий комітет”…
У перші роки УДК діяв активно, проводились конференції, випускалась газета… У кількох конференціях взяв участь Нестеренко. “У СРСР відбувається економічний і політичний терор, ліквідація всіх прав і нищення української культури та національних сил,” – мовилось із трибуни тих зібрань...
Однак треба було шукати роботу. Редактор газети влаштував його в парникове господарство французького фермера, де колишній отаман пропрацював сезон. Потім перебрався у Бессарабію, Галац, де в 1924 р. працював на вагоноремонтному заводі. Згодом знайшов притулок на батьківщині дружини, у Болграді – до 1926 року трудився у сільському господарстві. Тут, певно, найдужче згадував свою сім’ю – дружину Родіонову Надію Дмитрівну, вчительку, та трьох діток – Миколу 1917 року, Бориса 1919-го і Галину 1921-го...
Невдовзі довелося виїхати з Болграда і поселитися у с. Фолтешти повіту Косорлуй, де зійшовся з румункою Марією Селін. І знову земля стала годувати селянського сина. Найбільше захоплювався пасікою і птахівництвом.
Чому колишній отаман покинув Болград? Нестеренко сам про це розповів: “У 1926 році в Болграді шеф румунської сигуранци Попеску запропонував мені працю сексотом: він шантажував мене, нібито я повісив одного громадянина і тепер не залишається нічого іншого, як збирати відомості про росіян і комуністів, котрі вороже налаштовані до Румунії. Але я категорично відмовився. Після цього мене вигнали з Болграда”.
Де б не мешкав, не поривав стосунків з Українським допомоговим комітетом, який із Бухаресту час від часу висилав йому безкоштовно українські періодичні видання з Польщі, Франції, Румунії... Пробував здобути громадянство, але румуни відмовили. В Європі жити без паспорта – і незаконно, і незручно. Тому, як і багато політемігрантів, погодився отримати так званий паспорт доктора Нансена, з яким жив аж до 1943 року – цей документ видавався політичним емігрантам з колишньої Росії й Туреччини від Ліги Націй: власник його мав право проживати у будь-якій країні, яка належала до Ліги… Проте коли Ліга Націй перестала існувати, в 1943 році румунська влада в емігрантів відібрала недійсні уже документи особи, а взамін нічого не запропонувала…
Всю Другу світову війну, стверджував на слідстві Нестеренко, він перебув у Румунії. Як неблагонадійний арештовувався румунською владою: із червня по вересень 1941 р. в таборі міста Тергу-Жіу на кордоні з Югославією працював на будівництві залізниці. Вернувшись у Фолтешти, займався бджолярством. У справі є, правда, натяк одного із свідків, мешканця села Червоновершка, однокласника, нібито рідний брат Герасима Іван, казав йому, що Нестеренко приїздив під час війни до Кіровограда...
“Перед війною, у 1941 році, Пороховський кликав мене як члена УДК у Бухарест працювати на політичній арені проти Радянського Союзу, але я відмовився”. Подібно вчинив сотник УНР Євген Маланюк, коли після рушення похідних груп ОУН на схід полковник Андрій Мельник покликав поета телефоном: “Пане сотнику, Ваше місце в Києві” і Маланюк відмовився. Адже одна справа – йти із власним військом, а інша – з чужинцями… Та й уже раз йому, отаману Орлу, доводилось воювати поряд з німцями: у 1918-ому, під Новоукраїнкою…
Коли війська червоної Москви підступили до кордонів Румунії у 1944 році, треба було рятуватися. Він переїхав із сім’єю вглиб Румунії – в село Удени повіту Влашка. Перевіз і пасіку. Восени 1944-го перебрався поближче до Чорного моря, в повіт Констанца... Там його через півроку знайде СМЕРШ, справу розпочне слідчий інспекції союзної контрольної комісії в Румунії старший лейтенант Дубунін, аби невдовзі передати її відділу контррозвідки СМЕРШ Одеського військового округу.
Є у справі й короткі дані про долю родини Нестеренка-Орла, зокрема свідчення голови Федосіївської і Червоноверської сільради Григорія Яковича Штундера. У червні 1945 р. на запитання слідчого він відповів: “З родичів Герасима Нестеренка у селі ніхто не проживає, у 1926 році всі родичі зникли в невідомих напрямках”. Був рід – і немає...
Батько Онуфрій Никифорович помер 1918 року, доля матері Олександри невідома. Навпроти її імені – прочерк. Брата Івана на початку війни мобілізовували до Красної армії. 1941 року під Дніпропетровськом він разом з іншими потрапив у німецький полон, згодом приїжджав до рідного села. Коли підступила совєтська армія, евакуювався з німцями на захід. Брат Андрій служив у війську УНР, розстріляний чекістами 1919 року. Брат Василь, який переховував Герасима й Андрія, арештований ВЧК, помер в ув’язненні. Ще були дві сестри – Наталя і Юлія. Дружина Надія Дмитрівна Нестеренко-Родіонова, 1891 р. нар., проживала у с. Новостанкувате (нині Добровеличківський район), згодом вчителювала у Комишуватому (швидше за все в нинішній Компаніївці, а може, в Новоукраїнському районі)...
А ще справа повідала, що Герасима Онуфрійовича Нестеренка 29 червня 1989 р. реабілітовано Кіровоградською обласною прокуратурою.
Оце і все про що можна було довідатися із тоненької кримінальної справи. Більше міг би розповісти щоденник, який у Румунії вів отаман. А чи потрапить він колись до рук дослідників?!.
Епілог життя отамана невідомий. Відомий лише присуд – десять років неволі. А далі – знову безвість. Навіть найменшого натяку – де, в якому таборі відбував покарання; чи дожив до “весни 1953-го”? Хочеться, аби й на ці питання знайшлися відповіді.
У десятках справ реабілітованих нашої області (і в сусідніх – Черкащина, Миколаївщина, Одещина) згадується ім’я Герасима Нестеренка-Орла. За ним ішли сотні, тисячі відважних – боронити свою землю. Сьогодні їхні прізвища із колишніх кримінальних справ переходять у книги, фільми, на монументи.
Повертається й ім’я повстанця за свободу й незалежність нашого народу, якому цей народ дав символічне і горде ймення – Орел.
Нащадки, відгукніться!
Василь БОНДАР,
голова Кіровоградської організації НСПУ |
