“Війна. Здавалось би, однозначно негативне явище, уособлення зла, насильства, всіх можливих нещасть: епідемій тифу і мародерства, лихоманки бандитизму та ґвалтувань, потоків і рік – у прямому, не переносному значенні – крові... – писав я у 1999 р. в передмові до книги “Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії”. – Чи може бути якась інша оцінка війни? Може. Війна – це максимальне напруження всіх сил народів-учасників, це величезний виплеск творчої та деструктивної енергії, це колосальний державотворчий ентузіазм. Це, нарешті, поява героїв. Без яких існування народу немислиме”.
До Лютневої революції 1917 року, яка стала наслідком Першої світової війни, далеко не всі українці признавалися до українства. Лютнева революція зірвала полуду з мільйонів очей, і українці “побачили всю кривду, яка творилась над ними як українцями”. 
Юрко Тютюнник так змальовував вибух національних почуттів мільйонів: “Увігнати ніж у серце Росії негайно... таке було бажання”. 
А вміння “вганяти ножа” без жалю повернули українцям 1914 – 1917 роки...
Перша світова мілітарно вишколила мільйони українців, підготувала для національної армії прекрасні старшинські кадри, створила українську військову еліту.
Світова війна зробила ще величезної ваги справу – озброїла український народ: сотні тисяч рушниць та кулеметів з полів битв перекочували в комори дядьків та під стріхи їхніх біленьких хат. І, дбайливо змащені, вони дожидали свого часу. Такої кількості зброї український народ ще ніколи не мав.
“Основою війни є біологічний закон боротьби за існування, – писав Микола Міхновський, – а цей закон... находить свій вислів виключно в національних конфліктах... Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належиться по праву...”
І озброєний український народ став на прю зі своїм поневолювачем.
І ось 105 років по тому: весна 2022-го. Революційно змінилася психологія мільйонів людей: зараз в Україні вже немає русофілії як організованого руху. Тепер тільки русофоби населяють Україну. Зник “русскій мір”, а його рештки поховались і притихли.
Ми є свідками історичних подій, головна з яких – творення великої української нації. Нині вже ніхто не соромиться (як колись), що він українець. Важливо й те, що ніхто в Україні не пишається, що він “русскій”. Тепер усі горді, що вони українці. А ненависть до росіян зашкалює. 
Ця війна була нам потрібна, щоб відчути свою силу.
В очах європейців українська нація піднялася на неочікувану висоту. З такою повагою до нас європейці ще ніколи не ставилися. 
Ця війна була нам потрібна, щоб Європа відчула нашу силу. З аутсайдера на міжнародній арені Україна перетворилася на європейського лідера. Якщо раніше Україна асоціювалася з Чорнобильською катастрофою, корупцією і поганими дорогами, то зараз – із хоробрістю мільйонів.
У європейських країнах із жахом думають, що Росія може прийти з війною на їхні землі, тому й усі – навіть нейтральні країни! – бажають перемоги України, бажають, щоб Україна зупинила Росію.
Останній рік я весь час наголошував, що такої сильної підтримки на міжнародній арені Україна ніколи не мала, і саме завдяки цій підтримці ми маємо шанс встояти. 
Але підтримка Заходу виявилася ще більшою, ніж ми розраховували. 
Можливо, й сам Захід не думав, що так далеко зайде в боротьбі проти Росії.
Росія опинилася в оточенні недружніх народів і з великодержави стала світовим ізгоєм...
Україною захоплюються зірки Голлівуду. Значить, скоро з’являться криваві бойовики про суперменів-українців, і ці фільми підкорять світ. Нами захоплюватимуться, як ми захоплюємося “Агентом 007”.
Нагадую, що навесні 1917 р. мільйони українців палко бажали “увігнати ніж у серце Росії негайно”. І зараз точно таке бажання! Увігнати ніж у серце Росії вже цього, 2022 року. І нехай нам допоможуть небесні й землі сили!
Україна мілітарна – Україна переможна!

Роман КОВАЛЬ

Затримано голову 5-ї московської колони Медведчука! Голова СБУ Іван Баканов розповів деталі спецоперації: ФСБ РФ намагалась вивезти Медведчука спочатку до Придністров’я, а згодом – до Москви. Медведчука під виглядом військового ЗСУ нібито в супроводі колег хотіли довезти до українського кордону. Там човном переправити до т. зв. Придністровської Молдавської Республіки, де на нього вже чекала евакуаційна група спецпризначенців ФСБ. Арешт Медведчука дає сигнал кожному зраднику України – ніхто не уникне покарання.
Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь вважає, що з нового навчального року предмет “російська мова” у школах необхідно замінити на інші дисципліни. Вже з 1 вересня цю дисципліну замінити іншими, збільшивши частку вивчення інших важливих предметів, а саме “Історія України”, “Українська мова”, “Українська література”, “Математика” та “Англійська мова”, – цитує Креміня пресслужба омбудсмена. Уповноважений також наголосив на важливості перегляду навчальної програми із “закордонної літератури”, адже в ній досі велика увага приділяється вивченню російських письменників.
На жаль, Володимир Жириновський не дочекався нашої перемоги. І здох. Про це із сумом повідомив спікер Думи В’ячеслав Володін. Він сказав про головного російського чорта: “Яскравий, талановитий політик. Людина, яка глибоко розуміла, як влаштований світ, і багато чого передбачала. Його особистість настільки масштабна, що без нього важко уявити історію розвитку політичної системи сучасної Росії”. “Настільки масштабний”, що, сподіваємося, Росія не зможе без нього існувати. Думаю, що його треба покласти в мавзолей. Замість Леніна. А Леніна подарувати Зюганову.
Дві батальйонно-тактичні групи 37-ї Окремої механізованої бригади ЗС РФ втратили в Україні близько 50 % особового складу, ще дуже багато солдатів дістали поранення різного ступеня тяжкості. Військовослужбовець цієї бригади звинуватив у загибелі товаришів по службі командира бригади полковника Юрія Медведєва. І переїхав його танком. Невдовзі полковник здох. Москва нагородила комбрига орденом “Мужності”. Цю радісну вістку приніс журналіст Роман Цимбалюк. І все ж цікавить питання – за що нагородили комбрига? За те, що марно поклав сотні своїх солдатів?

Козацький дух ожив у народі

Ця війна вже народила героїв, народить ще – героїзм стає масовим явищем. 
Бачив у Неті інтерв’ю командира підрозділу тероборони десь під самим Києвом, здається під Бучею. Він, українець, каже (російською мовою): ‘‘Он з того лісочка вискакує російська БМП, за нею друга, а потім – танк! І всі водночас стріляють. Я дивлюся на хлопців, а в них очі горять, тільки і чекають команди: фас!’’ 
Оце і є козацький дух! Він знову ожив у народі! 
Дух цей запеклий і кривавий. 
Він очищає нашу землю від російських зайд і мародерів.
Радію, що багато козаків і козачок нашого клубу пішли в ЗСУ, тероборону, ОДЧ ‘‘Карпатська Січ’’ та в інші лицарські формації.
Ця війна випалить зрадників і колаборантів.
Смерть російським окупантам! 

Роман КОВАЛЬ

Саме вони розгромили “елітну” 200-ту танкову бригаду ворога на Сумщині. Перші полонені й перші контрнаступи – теж робота холодноярців.
93-тя окрема механізована бригада “Холодний Яр” – це воїни, які гартувались у пеклі війни з Росією 8 років!
Іловайськ, Донецький аеропорт, шахта “Бутівка”…
Як і 8 років тому, 93-тя ОМБр нині в перших лавах оборони.
Саме холодноярці захопили легендарний трофей – колону військової техніки ворога. Танки, “Гради”, “КамАЗи”, вогнеметна система “Буратіно” та бензовози перейшли на службу в ЗСУ – навіть із пальним!
Більшість цієї техніки вже воює проти окупантів. Та 93-тя ОМБр лише розпалила свій апетит. “Ми хочемо більшого. Ми хочемо знищити або забрати усю ворожу російську техніку в зоні нашої відповідальності”, – кажуть холодноярці.

Така бажана перемога під Крутами

2 березня, на 7-й день війни, прийшла радісна новина: ми перемогли москалів під Крутами. Вбито близько 200 окупантів. Переконлива відповідь через 104 роки!
І ось 17 квітня Крутівська ОТГ, що на Чернігівщині, оприлюднила фотографії залишків 90-ї танкової дивізії  з Єкатеринбурга, яка місяць топтала нашу рідну землю, нашу Ніжинщину. На фото – результат роботи ЗСУ. 
Крутівська ОТГ повідомила: “У боях відзначилась і тероборона Ніжина (в лавах котрої воювали і козаки нашої громади), яка стояла на передових блокпостах та проводила зачистку. Багато роботи нашими козаками з тероборони було докладено для того, щоб скоординувати удари по противнику та передати точні дані розташування ворожої техніки”.
“Козаки нашої громади”! Як гарно звучить!
У боротьбі за свободу наша нація знову стає козацькою нацією!

У серпні 2005 р. я надрукував у “Голосі України” статтю “Мова Пушкіна чи Путіна?”. Метою публікації в газеті, яку читають у владних кабінетах, було застерегти тодішнього Президента України Віктора Ющенка від підписання на саміті глав держав СНД в зазначеному форматі угоди про гуманітарне співробітництво.
Мушу визнати, що тоді я ще помилявся. Не щодо змісту статті, а стосовно її назви. Але вже невдовзі зрозумів, що не треба протиставляти мову пушкіна та путіна, бо це одна мова – мова експансії. Вже невдовзі я писав, що росія зазвичай наступає двома ешелонами – в першому пушкін і балет, а в другому – танки.
Культ пушкіна в совєтському союзі був піднесений у 1937 р. з нагоди сторіччя його смерті. Тобто в розпал репресій, відволікаючи від них увагу. В совєтському союзі задовго до “россотруднічєства” заснували інститут пушкіна, філії якого діяли в багатьох країнах світу, вербуючи симпатиків, чимало з яких починали з вивчення російської мови, а згодом перетворювалися на агентуру кремля.
Під час Революції Гідності я натрапив на вірш Євгенія Євтушенка, який, висловлюючи підтримку Україні, посилався на пушкіна: “нєвідімкамі на Майданє вмєстє Пушкін, Брюллов, ми стоїм”. Я написав тоді відповідь російському поету:

Шевченко тут у вицвілій шинелі,
Франко з Карпат прибув сюди притьма...
Тут Петефі, Міцкевич, Руставелі,
Та поміж ними пушкіна нема.
Героїв з Львова та Дніпропетровська,
З Полтави й Криму скликала сурма...
Тут Сахаров стоїть і Новодворська,
Та поміж ними пушкіна нема...
Пліч-о-пліч, щоби скинути кайдани,
Позбутися московського ярма,
Стоять тут українці, росіяни,
Татари, але пушкіна нема!
По той бік барикад підносить слово
За тих, хто волю ґвалтувати звик.
Сичить: “Іль нам с Європой споріть ново?”,
Грозить: “Іль русскій ат побєд атвик?”
Російський бард, нащадок українця
Зі станції сибірської Зима,
Ви проти можновладного злочинця
Тут стоїте, а пушкіна нема.

Пушкін був співцем російського імперіалізму. І коли його ідеологи втовкмачують у голови населенню імперії, мовляв, Пушкін – нашє всьо, вони мають рацію. З одним уточненням: їхнє всьо, а не наше.

Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ, письменник

Примітка. Орфографію автора збережено.

Спочатку передісторія. “У 1904 р. вся офіційна Росія святкувала 250-ліття приєднання України до Московщини (1654 р.), себто наше 250-літнє рабство, а своє панування над українським народом, – писав добродій Юрій Коллард. – На знак протесту Українська народна партія ухвалила висадити в повітря царські пам’ятники в Харкові, в Одесі та Києві. А що в Харкові не було ні одного царського пам’ятника, то ухвалено зірвати пам’ятник Пушкіна, яко «співця єдінонедєлімої Росії». (…) Не дивлячися на те, що вибух був сильний, пам’ятник не був ушкоджений”. А “студент технології” Олександр Шевченко, член організації “Оборона України”, здійснив спробу підірвати пам’ятник Пушкіну в Полтаві, а також намагався висадити пам’ятник на честь перемоги Петра І над Карлом XII у Полтаві, сильно його пошкодивши.
І ось 7 квітня 2022 р. в Мукачеві на Закарпатті демонтували погруддя О. Пушкіна та меморіальну “пушкінську” дошку із ЗОШ № 1, яка раніше відмовилася від імені імперського поета. “Це робиться з метою проведення заходів з дерусифікації у зв’язку з військовою агресією Росії проти України”, – йдеться в повідомленні мерії. Мер Мукачева ще й заявив про наміри перейменувати майже 90 вулиць, скверів, площ та провулків, названих на честь російських діячів культури і політики.
9 квітня Ужгородська міськрада демонтувала пам’ятник Пушкіну (ще 21 березня в Ужгороді не стало меморіальної плити, встановленої до 300-річчя “возз’єднання” України та Росії). 9 квітня пам’ятник імперському поетові знесли в Тернополі. Процес санації від імперської російської культури почався рішучо! Тепер, думаю, здійсняться багаторічні зусилля просвітянина Юрія Гнаткевича перейменувати в Києві площу Льва Толстого на площу імені українського мецената Євгена Чикаленка. 
І справді, Київська міська рада вже почала процес дерусифікації: 15 квітня у столиці перейменували три залізничні станції та одну бібліотеку, які мали назви, пов’язані з країною-агресором.  Зокрема, залізнична станція “Київ-Жовтневий” стала називатися станцією “Грушки” (це історична назва місцевості), “Київ-Московський” перейменовано на “Київ-Деміївський”, а “Київ-Петрівка” – на станцію “Почайна”. Гарно!
За  словами секретаря Київської міської ради Володимира Бондаренка, рішення щодо перейменувань єдино правильні, оскільки російська культура є частиною російської пекельної пропаганди, зброєю, яку використовують проти українців.
Тим часом у Харкові у брутальний спосіб азовці знесли пам’ятник московському генерал-кату Жукову, який винен у смертях сотень тисяч українців, репресіях, масових розстрілах та мародерстві – грабунку європейських країн. Саме його ідеологічні нащадки зараз бомбардують місто. Бронзового Жукова відвезено на міський смітник. Саме тут його місце! 
А ось у Генічеську 18 квітня російські окупанти відновили пам’ятник Леніну – як собаки позначили завойовану територію. Вірю, що це чортівське опудало не довго стоятиме в Генічеську. Але це буде урок для малоросів, які, замість того щоб знищити пам’ятники російських діячам, зберігали їх дбайливо після демонтажу.
Ось ще гарні новини: у Чернівцях демонтовано пам’ятник місцевому комуністу Семену Галицькому, 20 квітня у Бердичеві знесли пам’ятник військовим червоної дивізії під командуванням Миколи Щорса, які у 1919 р. вступили у бій з Січовими стрільцями, а 23 квітня у Києві на площі Перемоги з осоружного совєтського обеліска добрі люди відбили і скинули з 8-миметрової висоти два ордени Леніна – з Бессарабського боку і з боку Повітрофлотського мосту.
Закликаю владу міста Переяслава знести нарешті монумент на відзначення 300-річчя “возз’єднання України з Росією”, тим більше що рішення про це вже ухвалено. Нагадую, що на ньому величезними літерами написано “Навіки з російським народом”.
Час настав. Якщо переяславська влада цього не зробить, то її можна буде звинуватити у колаборації з російським окупантом!

Роман КОВАЛЬ

Розшукуються агенти Москви

Щоб встояти в боротьбі з Росією, потрібні не лише перемоги ЗСУ і Нацгвардії, а й перемоги на фронті внутрішньому – у боротьбі з 5-ю російською колоною. Прийшов час покінчити з московською агентурою. Тож пропоную в соціальних мережах ввести постійну рубрику “Розшукується агент Москви”. Розпочнемо її з Дмітрія Джанґірова.
Соратник Бузини, палкий українофоб, автор фрази “Ну, яка вони «Небесна сотня»?”. Людина, яка на телеканалі “1+1” у брутальний спосіб знищувала Віктора Ющенка. Джанґіров багато років радісно і творчо боровся проти всього українського, зокрема і на ТРК “Київ”, генеральним директором якої був, а також як редактор газети “Вечерние вести”.
На рахунку Джанґірова багато антиукраїнських публікацій і виступів. Саме він ревно простеляв дорогу “русскому міру” в Україну. На його білих манжетах – кров жінок і дітей Маріуполя, Харкова, Ірпеня і Бучі.
Де він?! Тишком-нишком виїхав? Чи з надією чекає, коли в Київ таки прийдуть орки? На сторінці Д. Джанґірова у ФБ натрапив на повідомлення, що його “викрали в кінці лютого”. Є кілька закликів “Свободу Дмитрию Джангирову!”, зокрема від “Владимира Шелеста”, “Елени Федоровой”, “Roman Diezel” та інших його однодумців, а “Юрий Ванин” закликав російською: “Фашисти, відпустіть Джангірова! Не переказуйте гроші цим укрофашистам!” Нині якась добра людина за Джангірова веде його сторінку у ФБ, поміщаючи правдиву інформацію про злочини росіян в Україні, зокрема і в Бучі.
Отже, загадка, детектив… Якщо Джанґіров заарештований чи ліквідований, то в серці моєму запанує спокій. Якщо він переховується, значить, сюжет його життя ще не завершився. У будь-якому разі прошу вважати це публічним зверненням до правоохоронних органів, щоб вони дали роз’яснення і почали (якщо ще цього не трапилося) розслідування антидержавної діяльності Д. Г. Джанґірова.
Ось другий “герой” антиукраїнської боротьби: В’ячеслав Піховшек, голос 5-ї московської колони. Де він подівся? Чого затих, іудо? Чому тебе не чути? Втік чи тихо запиваєш своє горе? 
Остання публікація на його сторінці у ФБ від 15 січня – російською мовою.
Славцю, чого не коментуєш події війни? Ти ж її наближав. Розкажи про “визволення України” російськими варварами. Пригадуєш, як на початку 1990-х, коли ти працював на Закордонні частини ОУН, ти публічно хвалив мене як “талановитого українського публіциста”, а коли почав отримувати зарплату в українофоба Роднянського, назвав мене на “1+1” назвав ідеологом українського фашизму? Це називається принциповість? Чи нікчемність?
Піховшек чверть століття працював на Москву, заробляючи чималі статки. Тепер він мовчить. Олесь Доній не раз публічно стверджував, що Піховшек був агентом КҐБ ще з часів навчання в Київському державному університеті. Ти спростував це, Піховшеку? Чи пишаєшся цими віхами своєї біографії, бо ти ж колега Путіна, офіцера КҐБ? 
Звертаюсь до СБУ. Я знаю, що у вас зараз багато роботи, але прошу не забути про В’ячеслава Піховшека, багатолітній голос 5-ї московської колони. Сподіваюся, що ви його вже заарештували. Але хотілося б знати про це.
Треба не забути й про Ганну Герман, яка оспівувала зрадника Януковича, а ще псевдополітолога Михайла Погребинського, який пропагував погляд Москви, про т. зв. експерта Андрія Пальчевського та інших діячів 5-ї московської колони, яких Путін пхав до влади в Україні. Звичайно, я не всіх назвав, тож звертаюсь до українців з пропозицією не дати СБУ забути й інших активних діячів 5-ї російської колони.
Колаборанти мають бути покарані! 

Роман КОВАЛЬ

На головному прокремлівському сайті “РІА Новини” вийшла стаття про те, що росіяни прагнуть зробити з Україною. Серед іншого, окупанти хочуть “перевиховати” український народ, а також влаштувати жорстку цензуру в політиці, культурі та освіті. “Має бути проведена тотальна люстрація. Ліквідовані та заборонені будь-які організації, що пов’язали себе з практикою нацизму. Однак, крім верхівки, винна і значна частина народної маси, яка є пасивними нацистами, пособниками нацизму. Вони підтримували нацистську владу та потурали їй. Справедливе покарання цієї частини населення можливе лише як несення неминучого тягаря справедливої ??війни проти нацистської системи, що ведеться по можливості дбайливо та обачно щодо цивільних осіб. Денацифікація неминуче буде й деукраїнізацією… Денацифікація України – це її неминуча деєвропеїзація”. 
“Деукраїнізувати Україну” – значить знищити її. У цьому питанні в нас компромісу не може бути. Мусимо прийняти виклик і намагатися перемогти сатанинську Росію.

Артисти України на службі в Путіна

Разом із російськими вбивцями, мародерами і ґвалтівниками нам сьогодні протистоїть і концертна агітбригада. Це та нечисть, яка десятиліттями не вилазила з екрана тепер дуже патріотичного телеканалу “Інтер” і “чесала” нашими концертними залами – кіркоров, басков, лорак, повалій, крутий. Всі вони – на боці Путіна і є співучасниками вбивств, мародерства і зґвалтувань. Чи мають ці особи і далі носити звання народних і заслужених артистів України? 
Нагадую, що народними чи заслуженими артистами України сьогодні є Ілля Рєзнік, Ігор Крутой, Ніколай Басков, Філіп Кіркоров, Ані Лорак, Ян Табачник, Володимир Гришко, Таїсія Повалій, Ані Лорак, Володимир Данилець, Володимир Мойсеєнко, Світлана Лобода.
Володимире Зеленський, позбавте цих осіб почесних звань! 
Сьогодні справжні народні артисти в Україні – це Фагот, Леньо, Хливнюк і багато інших діячів культури, які зі зброєю в руках боронять Україну. 

Сергій РУДЕНКО

Василь Штефко із Закарпаття втратив обидві ноги у 2004 році на заробітках у Росії. Повернувся додому на протезах. Але коли росіяни вдерлися до України, не зміг сидіти вдома. 55-річний військовий Василь Штефко проживав у с. Кушниці на Закарпатті. На другу добу війни він пішов до військкомату. І зараз, попри інвалідність 1 гр., боронить нашу незалежність. Неймовірно!
82 річний дідусь Микола Шевчук з Буковини пожертвував на армію всі свої заощадження: 10 тис. доларів і 100 тис. гривень.
7 березня в бою з окупантами в Пущі-Водиці загинув ветеран московсько-української війни, офіцер, народний депутат України VIII скликання від ВО “Свобода” Олександр Марченко.
15 березня під Києвом загинув Микола Кравченко-“Крук”, заступник Андрія Білецького, кандидат історичних наук, вікіпедист. 1 березня загинув Миколин батько, який у складів тероборони захищав Харків. Вирішив він забрати із собою й сина. Микола планував захистити докторську дисертацію, створити патріотичний комікс...
Рада нацбезпеки та оборони призупиняє діяльність в Україні партій, які мають зв’язки з РФ. Ось назви цих партій: “Опозиційна платформа – За життя”, “Партія Шарія”, “Наші”, “Опозиційний блок”, “Ліва опозиція”, “Союз лівих сил”, “Держава”, “Прогресивна соціалістична партія України”, “Соціалістична партія України”, партія “Соціалісти”, “Блок Володимира Сальдо”. Сальдо цих партій було завжди антиукраїнське. Сподіваємося, що держава їхню діяльність не тільки призупинить, а й зупинить назавжди.
‘‘Кацапня пре. Але ми її крошимо’’, – написав мені у ФБ Андрій Чорний, захисник Харкова, член Історичного клубу ‘‘Холодний Яр’’. І вислав фотографії убитих окупантів (не з інтернету) – від одного ‘‘асвабадітєля’’ залишились тільки ноги. Фото не для ‘‘слабонєрвних’’. Цей пост вилучено з ФБ через порушення правил спільноти. Хоч фото я не публікував. І тут не публікую.
Чемна дівчина записала на відео свій вірш, де є слова, звернені до окупантів: “Хер вам, а не Херсон”!
Депутати Луцької міської ради позбавили Анатолія Тимощука звання “Почесний громадянин міста Луцька”. “В час, коли Україна потерпає від військової агресії Росії, Анатолій Тимощук не зробив жодної публічної заяви із цього приводу та не зупинив свою співпрацю з футбольним клубом країни-агресора. І продовжує працювати на окупантів, дискредитуючи високе звання “Почесний громадянин міста Луцька”. Контрольно-дисциплінарний комітет Української асоціації футболу позбавив ексгравця національної збірної Анатолія Тимощука всіх титулів, ліцензії тренера та відлучив від вітчизняного футболу довічно.

На світлині – Василь Штефко.

Образ сучасної Росії

Дедалі більше дезертирів з російської армії. Росіянин каже: ‘‘Батальйон СОБРа сажґлі, із 40 собровцев 6 вижилі, друґіх сажґлі. Трі состава укри унічтожилі, 95-ю бріґаду раз’єбалі. Нєт броніков, шлємов. Форма нікакая. Ми как бомжи. По нам стрєляют атавсюда. Росґвардія – нікого нє асталось. Ми развєрнулісь і паєхалі назад. На убой нє захатєлі. Ето крах’’.
Паніка ворога спонукає його добити.
Російський блогер Олександр Невзоров: ‘‘Росію чекає крах: не буде банків, армії, не буде і комп’ютерів’’.
Російський бліц-криг закінчиться бліц-крахом.
Ось образ сучасної Росії.

Фото: Добровольчий батальйон “ОДЧ Карпатська Січ”.

15 квітня в Києві відбулося прощання рідних і побратимів з вояками Добровольчого батальйону “ОДЧ Карпатська Січ” “Бізоном” і “Святом” (Святославом Свистуном), які загинули 10 квітня на Харківщині… 
З 14 років Геннадій вважав себе українським націоналістом. “Я завжди вірив, – казав він, – що рано чи пізно ми зможемо змінити цю країну. І підозрював, що робити це доведеться зі зброєю в руках. Тому я проходив різноманітні вишкільні табори, вірив, що мені знадобляться такі знання”.
Геннадій – учасник сокільського руху, розгонів “русскіх маршів” у Миколаєві та Революції Гідності. Він працював начальником відділення банку, але заради боротьби покинув роботу. “Майдан дуже сильно об’єднав українську націю, – розповідав друг «Бізон». – Сталося неймовірне... Звичайний дядько зі Львова, який не належить до якоїсь організації, якого просто все це задовбало і тому він приїхав на Майдан, б’ється з «Беркутом» пліч-о-пліч із таким самим звичайним дядьком з Донбасу. Один говорить українською мовою, інший – російською…”
Один з таких дядьків врятував йому життя. “Добре пам’ятаю, як 18 лютого [2014 р.], після мирного наступу, ми «тактично відступали» назад на Майдан. Я перечепився через купу каміння, впав на живіт, намагався перевернутися та підвестися... Але я був у старому, дуже важкому бронежилеті. І просто по мені вже бігли люди, а по проїжджій частині – вже бігли до нас «мусора». У мене був саморобний вибуховий пристрій, зроблений, наскільки я зрозумів, на основі петарди. Можливо, наївно було думати, що він спрацює належним чином, але в той момент я вирішив себе підірвати та почав пхати цей пристрій під бронежилет... Аж раптом мене схопив дідусь років 70, підняв просто як пушинку. «Внучок, ти що робиш?! Тобі ще жити й жити...» – каже і дає під дупу. І, безглуздо розмахуючи руками, я «тактично відступаю» далі...”
Після Майдану Геннадій чимало часу провів у лікарнях… Але вже восени 2014 р. він вирушив на Донбас. Опинився в с. Пісках. У лавах ОДЧ “Карпатська Січ” брав участь у боях за Донецький аеропорт. Під час боїв був тричі контужений… 
У січні 2022 р. Геннадій Дубров став учасником зустрічі “Нерозказані історії оборони ДАП”, організованої Музеєм Майдану. І мав можливість розповісти про свою участь в обороні Донецького аеропорту. Далі я використовуватиму фрагменти матеріалу Лєри Бурлакової, опублікованого на Цензор.НЕТ.
“Коли ми вже під’їжджали до терміналу, нас обстріляли, – згадував Геннадій Дубров. – Ми швидко почали вивантажуватися. Яким було перше враження? Я дивлюся: а від споруди нового терміналу залишився лише каркас... «Бляха, і тут я проведу декілька найближчих тижнів!» Я розумів, куди їхав. Але не знав, що це буде аж настільки жорстко. Коли ми приїхали, був уже вечір. Нас із «Музикантом» поставили на позицію із романтичною назвою «Ромео». У вантажному терміналі це була перша позиція з боку орків. Нашим завданням було прикривати лівий кут терміналу, там було кілька дірок, через які уроди лізли і намагалися штурмувати нас. Уже після перших боїв ми зрозуміли, чому цей напрямок був такий важливий.
Оселилися у приміщенні бойлерної. З одного боку від вулиці, а з іншого боку від основного приміщення терміналу нас відділяли картонні стіни. Вони не захищали від холоду, інколи через ці стіни до нас залітали уламки або кулі. У приміщенні були спальні місця, великий стіл біля Стіни Пам’яті, а в торці столу стояло розкішне велике крісло. Коли ми тільки приїхали та розселилися, я сів у це крісло і закурив – типу, життя вдалося! Аж раптом командир оборони «Душман» з 11-го батальйону подивився на мене і сказав: «Ти там обережніше сиди. Тут позавчора хлопця пристрелили через стінку…» Я звісно не пересів (сміється)...
Аеропорт асоціюється в мене з диким, собачим холодом... І поки на вулиці було мінус 30 градусів, у нас у приміщенні було мінус 25, мінус 20. Якщо ти берці не засунув у спальник або ще кудись, то, оскільки вони майже завжди мокрі, волога в берцях миттю перетвориться на лід. Це дуже неприємне відчуття: коли ти вдягаєш взуття, а воно на тобі розмерзається.
Ти розумієш, що ти в повному оточенні, що можеш розраховувати тільки на себе і на тих, хто поряд. Такої атмосфери побратимства, як була в ДАП, коли ліві люди стають тобі найближчими, тому що розраховувати ви можете лише один на одного, я не зустрічав більше ніде на війні. Ця атмосфера класно передана у фільмі «Кіборги», мені реально зайшло... Сподобалося, що в цьому фільмі немає ура-патріотизму, ура-героїзму”.
Ось ще одна історія боротьби друга “Бізона”. “Є на війні такий забобон, що не можна казати «останній», треба казати «крайній», – розповідав він. – Але коли напередодні ротації ми з «Музикантом» ішли на позицію, він сказав мені, що це «останній раз». Прохід обстрілювався, і «Музикант» побіг уперед, а я за ним. Темно було – зима, пів на шосту ранку. На дорозі були вкриті льодом калюжі. Я став на лід, підсковзнувся і впав. І коли падав – краєм ока помітив, як три кулі, бронебійно-запальні, 12,7, пройшли в районі моєї недолугої голови. Пощастило...
Потім ми дійшли до позиції, відстрілялися, все заспокоїлося, все вже було нормально. Я поматюкався на «Музиканта» за те, що він сказав слово «останній». Почало світати. Я сів на своє улюблене місце, у крісло, яке я притягнув на позицію, голова висовується над мішками, видно нейтралку, видно старий термінал, де сидять сєпари, можна закинути ноги на мішки і покурити... Тож я сидів і курив. Залишалося хвилин 15 до нашого виходу з позиції, і тут краєм ока я побачив, як летить щось червоне, і почув шипіння. РПГ. Спрацювали рефлекси – і ось я вже стою, на коліні пригнувшись, за барикадою, і в мене страшенно дзвенить у вухах. Коли контузія – декілька секунд усе бачиш ніби у сповільненій зйомці. І в цій сповільненій зйомці я бачив, як туди, де я щойно сидів, прилітали уламки. Врятували рефлекси. Потім знову почався обстріл.
Для того щоб відстрілюватися, в аеропорту потрібно було вилазити за барикади. Це ще один момент, з яким я стикався тільки на летовищі. Це реальна лотерея. Пощастить – не пощастить. Свистять кулі, ти піднімаєшся... і зовсім не зрозуміло, чим це закінчиться”.
Після ДАП Геннадій ще деякий час воював у Пісках, потім побув трохи в Києві й знову повернувся на фронт. Незабаром опинився разом із “Міфом”, Василем Сліпаком, на базі підрозділу “Одін” в Урзуфі. Була надія повернутися на передову вже з хлопцями з “Правого сектору”, але йому зателефонували знайомі й попередили, що його будуть “брати” – за участь в акції протесту 31 серпня 2015 р. біля Верховної Ради…
“Бізона” таки “взяли” і дали 6 років ув’язнення. А після року перебування в миколаївському СІЗО “в одній камері разом із цілком реальними бойовими сєпарами” –  28 вересня 2021 р. Апеляційний суд повністю виправдав козака. 
Геннадій Дубров був земляком отамана Якова Кощового із с. Секретарки, що неподалік Кривого Озера. Вже не запитаю Геннадія, чи читав він мою розповідь про свого легендарного земляка. Але знаю, що “Бізон”, як і козаки Кощового, в обороні рідного краю виявляв “хоробрість, винахідливість, затятість і життєдайну жорстокість”. Знаю, що, як і отаман Кощовий, Геннадій був “самородок, вожак до духу і природі”, мав значний вплив на товаришів, “які наслідували його у звитязі”, що “для недругів він був бісом”…  (Під час прощання в Києві мама героя, Наталія Володимирівна, сказала мені, що Геннадій знав про отамана Кощового).
Загинув Геннадій Дубров під час бою проти російських окупантів на Харківщині, в Ізюмському районі. Загинув, виконуючи бойове завдання у складі 1-ї Окремої комендантської чоти “Сокіл” Добровольчого батальйону “ОДЧ Карпатська Січ”. 
Вічна слава!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ

Торік 22 вересня Андрій Тарасенко, голова партії “Правий сектор”, забрав мене з дому на Курській і повіз на зустріч із керівниками ”Правого сектору” – у їхній новий офіс під Києвом. Тему зустрічі не розкривав. Уже за дружньою вечерею друг “Летун” запропонував мені створити книгу про ДУК “Правий сектор” і загалом про Національно-визвольний рух “Правий сектор”. 
Тоді ми й ближче познайомилися з другом “Хаммером” – він сидів поруч. Звичайно, ми знали один одного давно, але щоб ось так – плече в плече – не випадало. Атмосфера була теплою. Я висловив думку, що у книзі має бути мінімум документів, а головну частину присвятити історіям українських звитяжців “Правого сектору”.
Те, що друг “Хаммер” – героїчна постать, було написано на його відкритому обличчі. Було зрозуміло, що це фанатик-націоналіст, який не завагається віддати своє життя за Батьківщину. А ще в мене склалося враження, що Тарас добра людина, щира і безпосередня, чуйний товариш, надійний у всьому і завжди.
Ми вже прощалися, коли друг “Хаммер” запропонував зробити на пам’ять спільне фото. Я охоче погодився. І тепер із радістю знайшов цю світлину, на якій ми ще разом.
І ось 8 квітня прийшла трагічна вістка, що в бою під Ізюмом на Харківщині загинув командир 2-го Окремого батальйону ДУК “Правий сектор” Тарас Бобанич – друг “Хаммер”…
Народився він у Трускавці 15 березня 1989 р., 33 роки тому… Був людиною освіченою – закінчив юридичний факультет Львівського державного університету внутрішніх справ. З кінця 2013 р. Тарас – учасник Революції Гідності. З 2014-го воював проти російських окупантів у складі легендарної 1-ї Окремої штурмової роти ДУК ПС друга “Да Вічні”, Героя України. Поховав багатьох товаришів, які впали в боротьбі.
У 2019 р. Тарас Бобанич став заступником командира ДУК ПС із питань діяльності резервних підрозділів. У 2020 р. його обрали членом проводу Національно-визвольного руху “Правий сектор”. 
Якщо мені вдасться створити книгу про ДУК “Правий сектор”, то, звичайно, один з її розділів я присвячу вірному синові України Тарасові Миколайовичу Бобаничу.
Вічна слава Тобі, друже “Хаммере”! Ти став в один ряд з легендарними вояками УПА, перед якими завжди схилявся, які були Твоїм дороговказом. Тепер Ти зустрінешся з ними в інших світах. І розкажеш, як гідно їхні онуки продовжують боротьбу з імперською Росією!
Слава Україні! Козакам слава!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ
Київ, 9 квітня 2022 р.

Загинув Тарас Лаврів, вихованець Пласту в Долині на Франківщині (курінь ім. Володимира Горбового). Тарас із родини репресованих. Юнаком був учасником крайової пластової зустрічі, яку я організовував у Києві в серпні 2004 року. У Пласті захоплювався мистецтвом, був учасником крайового мистецького табору “Метаморфози”. Навчався у Львівському державному коледжі декоративного та ужиткового мистецтва ім. Івана Труша та Національній академії мистецтв у Львові. 
Гітарист рок-гурту “Залізний хрест”. Засновник і тренер (2-й дан AYF) Долинського осередку Айкідо Йошинкан (додзьо Fukutsukan). Керівник і тренер Школи Бойового гопака ім. Івана Богуна в м. Долині (рівень майстерності “сокіл”). Викладач, а з 2020 р. – директор Долинської дитячої художньої школи. Цілісна особистість, націоналіст. 
Першого ж дня московського вторгнення поїхав до Києва. Зголосився добровольцем до полку “Азов”, спочатку брав участь у бойових діях на Київщині, згодом передислокувався до Маріуполя, де брав участь в обороні міста. Дружина – Юлія. Подружжя пустило у світ доньок – Дарину (10 р.) і Дзвениславу (6 р.). 
На світлині у футболці, виготовленій недавно загиблим Юрієм Руфом (Юрко таку ж футболку і мені подарував), та з книгою про Миколу Міхновського, яку ми торік видали з Романом Ковалем. 
Хай тобі буде тепло, Тарасе, біля Вічної пластової ватри. СКОБ! Слава Україні!

Юрій ЮЗИЧ
Від редактора “НН”. Я приятелював з Тарасовим батьком – художником Олегом Лаврівим. У 2014 р. він подарував мені свою картину “З походу”, намальовану 1998 року. На ній зображено двох кінних козаків зі списами, які, потомлені, вертаються з походу. На жаль, син пана Олега не повернувся з походу… І висловити співчуття Олегові Івановичу я не можу, адже й він покинув цю землю – проти ночі на 10 серпня 2020 року. Відходять захисники нашого народу, творці української культури. Як сумно! І як радісно, що вони були в нашій історії, що вони посилили козацьку міць нашого народу! Вічна слава батькові і синові! Любові Ярославівні, матері героя, дружині Юлії та донечкам висловлюємо щирі співчуття.

Юрій Чабанюк загинув за Україну

Мій синочок Юрій Чабанюк був великим патріотом, любив свою Неньку Україну, дуже добре знав історію України, всесвітню історію, правознавство, географію – закінчив історичний факультет Київського національного університету ім. Драгоманова і юридичний факультет Київської МАУП.
Юрій брав участь у бойових діях проти московсько-фашистської орди у 2015 – 2016 роках. 14 жовтня 2016 р. ми його зустрічали з рухівським прапором! А 25 лютого ц. р. він зразу ж звернувся у військкомат. На прощання накупив нам різних харчів. А вже 22 березня загинув на Донбасі. Хай видохнуть окупанти до сьомого покоління за наші сльози! Будь вони прокляті! 
Честь і слава герою! 

Анатолій ЧАБАНЮК
Післяслово. “Золота людина! – так написала про Юрія Олена Адамова. – Щирий та світлий, завжди усміхнений і позитивний!” А я ще додам, що Юрій не раз бував у Холодному Яру на вшануванні героїв Холодного Яру. Вічна пам’ять! 


Дмитро Вовчок-“Шаман”

31 березня в Маріуполі загинув наш побратим, відважний воїн, хоробрий та ідейний націоналіст Дмитро Вовчок – друг “Шаман”.
Дмитро – активіст “Правого сектору”, воював у ДУК ПС, а за рік до повномасштабного вторгнення підписав контракт із 36-ю бригадою морської піхоти.
Загинув, захищаючи Маріуполь та свою націю.
Висловлюємо співчуття рідним та близьким! Помстимося!
Картка мами Дмитра: 4731 2196 1361 0553, Вовчок Олена.

ДУК “Правий сектор”

Олексій Губський

Ще один наш побратим полетів у Вирій: у бою з окупантами загинув голова Миколаївської міської організації ВО “Свобода” Олексій Губський.
У 2015 р. він пішов добровольцем в ОДЧ “Карпатська Січ”, яка була легалізована у складі 93-ї ОМБр та базувалася у Водяному. Згодом воював у Кримському. Наприкінці 2017 р. звільнився в резерв у званні сержанта. З початком повномасштабного вторгнення повернувся до складу 93-ї бригади. Загинув у бою. Мав 33 роки.
Вічна пам’ять і слава герою! Помстимося!

Олексій КАЙДА, 8 березня 2022 р.

Урок малоросам

СБУ перехопила ще одну телефонну розмову – бойовика т. зв. ДНР (чий підрозділ приперся на Херсонщину) та його родички, яка проживає в с. Тарасівці Запорізької області. Під впливом російської пропаганди жінка мала зовсім інше уявлення про “асвабадітєлєй”. Але реальність шокувала, ілюзії розбились.
“Серьожа, їдь сюда і подивися, що тут робиться!.. – крізь сльози запитує жінка у свого небожа. – Я тобі завжди вірила! Вірила, як ти мені об’ясняв за бандерівців… я зненавиділа їх. А тепер кого мені ненавидіти?”.
Вона не знає, як вберегти своїх онучок 14-ти та 10-ти років від глуму “визволителів”. “Ми їм – ковбаси, а вони залазять у хату, насилують дітей і стріляють у ноги, – ридає жінка. – Шо мені робити? Вони ходять по селу, питають, де молоді дівчата та пропонують за них солярку”… 
Ось такий “русскій мір”. Ось так вони “денацифікують” Україну.
Віримо в нашу перемогу над силами зла.

4 стор.
“За Україну, за її волю”

ХАСАНОВ Ельнур (“АЛІК”) (12.03.1993, Азербайджан – 27.03.2022, м. Ірпінь). Козак Добровольчого батальйону “ОДЧ Карпатська Січ”. Азербайджанець. Кадровий військовий, воював у т. зв. Карабаху (командир відділення снайперів). Зголосився до боротьби з перших днів російського вторгнення в Україну. Побратими казали, що він “справжній чоловік, воїн, інструктор, освічена людина, світла і позитивна”. Планував їхати обороняти Харків. “Коли я бачу, як гинуть жінки, діти, літні люди, я мушу захищати їх, – казав Ельнур Хасанов. – Кожен чоловік має вийти на захист проти зла, незалежно від країни, де це відбувається”. Одружений, мав 2 дитини, дружина вагітна третім дитям. Загинув разом з Давидом Гобержишвілі, також добровольцем “Карпатської Січі”, проводячи розвідку ворожих позицій. Обидва потрапили під мінометний обстріл. А Добровольчий батальйон “ОДЧ Карпатська Січ”, як того і хотів Ельнур, уже захищає Харківщину.

МЕНАБДІШВІЛІ Давид (13.01.1975, Грузія – 9.04.2022, Ізюмський р-н). Снайпер Добровольчого батальйону “ОДЧ Карпатська Січ”. Грузин. Раніше служив в МВС Грузії. У 2008 р. воював у м. Цхінвалі. В Україні жив із 2015 року. Воював у складі загону грузинських партизанів у м. Лисичанську. Загинув у бою. Залишив у смутку матір, дружину та двох синів.

ШАНАВА Ніколоз (5.02.2001, Грузія – 9.04.2022, Ізюмський р-н). Козак Добровольчого батальйону “ОДЧ Карпатська Січ”. Грузин. Служив у грузинській армії. На початку війни разом з рідним братом Лукою прибув до України, разом із ним у передовій групі Добровольчого батальйону “Карпатська Січ” виїхав з Києва на Харківщину. Загинув у бою. Неодружений. Залишив у смутку батьків.

СВИСТУН-“СВЯТ” Святослав Юрійович (27.02.1992, Київ – 10.04.2022, Ізюмський р-н). Козак Добровольчого батальйону “ОДЧ Карпатська Січ”. Закінчив Міжнародний медичний коледж, спеціальність – стоматолог, ортопед. Неодружений. Казав: “Нема часу підписувати контракти, потрібно йти вбивати ворога”. Щирий, чесний, відважний, відданий Україні, вірний товариш. З першого дня війни пішов добровольцем до батальйону “Карпатська Січ”. Загинув у бою. Батько Юрій був у бою разом із сином, важко поранений. 

ВОЛИНСЬКИЙ-“УКРОП” Владислав Вадимович (14.10.1995, с. Ярмолинці Роменського р-ну Сумської обл. – 11.04.2022, Ізюмський р-н). Командир відділення Добровольчого батальйону “ОДЧ Карпатська Січ”. Навчався в Коржівській ЗОШ І – ІІІ ступенів. Сімейний статус – парубок. Професійний військовий. Вмотивований на боротьбу. У 2024 – 2019 рр. брав участь у боях на Донеччині. З перших днів повномасштабного вторгнення взяв до рук зброю. За високі бойові якості вже за три дні призначений командиром відділення – ще під час бойових дій у м. Броварах під Києвом. Очолював одне з найбоєздатніших відділень. Його бійці переважно віком старші за 40 років, надійні, вмотивовані. Загинув у бою. Залишив у смутку батьків. 

КОНСТАНТИНОВ-“ФРАНЦУЗ” Валерій Володимирович (28.08.1979, м. Кропивницький – 11.04.2022, Ізюмський р-н). Козак Добровольчого батальйону “ОДЧ Карпатська Січ”. Сирота. Сімейний статус – парубок. Пів життя провів на заробітках. Повернувся з-за кордону захищати Україну. Мав вірного товариша. Загинув у бою.

ШЕЛЯГ-“ВІТОХА”-“КУМ” Віталій Григорович (24.07.1985, Черкаси – 11.04.2022, Ізюмський р-н). Козак Добровольчого батальйону “ОДЧ Карпатська Січ”. Навчався в Черкаському державному бізнес-коледжі (фах – програмування). Вмотивований, войовничий, рішучий. Загинув у бою. Залишив у смутку батьків. 

ВОРОБЙОВ-“ЗБРОЯР”-“КРЕЙСЕР” Сергій Миколайович (7.10.1965, м. Кривий Ріг – 10.04.2022, Ізюмський р-н). Снайпер Добровольчого батальйону “ОДЧ Карпатська Січ”. Учасник Революції Гідності, волонтер із перших днів війни. Всюди, де потрібно було рятувати країну, Сергій – у перших лавах. У 2015 – 2016 рр. воював у с. Пісках біля Донецького аеропорту. Унікальна людина, розбирався у всіх видах зброї. Відповідальний, спокійний, глибоко вмотивований. У перший день вторгнення він поїхав на захист Києва. Загинув у бою. У смутку залишив батьків, дружину Юлію та синів Сергія та Євгена – всі вони мешкають у м. Кривому Розі Дніпропетровської області. 

ЗАХАРЧЕНКО-“ДЖИН” Олександр Григорович (8.09.1964, с. Майданецьке Тальнівського р-ну Черкаської обл. – 16.04.2022, Ізюмський р-н). Козак Добровольчого батальйону “ОДЧ Карпатська Січ”. Закінчив Таращанський коледж. Технік-електрик, енергетик, столяр. “Ми люди вільні, – сказав він незадовго до смерті в інтерв’ю Сергієві Лойку, – й будемо зубами гризти тих, хто нам хоче диктувати. Ми їх переможемо і виженемо зі своєї землі”. Загинув у бою. Залишив у тузі дружину, дочку Маргариту (5 р.) і сина Захара (6 р.). 

ЛІНКІН-“ЛІНКОЛЬН” Олександр Валерійович (10.03.1985, с. Первомайське Ясинуватського р-ну Донецької обл. – 16.04.2022, Ізюмський р-н). Інженер-будівельник, козак Добровольчого батальйону “ОДЧ Карпатська Січ”. Закінчив Донбаську національну академію будівництва та архітектури. З братом мав бізнес у Києві. Маломовний, відповідальний, дружній. Уміло будував окопи. Піклувався про покинутих на війні собак. Сімейний стан – парубок. Загинув під час виконання бойового завдання. У зажурі залишив матір та рідного брата.

ФЕДОРАК-“ШАХ” Ігор Ігорович (21.03.1993, с. Ісаків Тлумацького р-ну Івано-Франківської обл. – 16.04.2022, Ізюмський р-н). Козак Добровольчого батальйону “ОДЧ Карпатська Січ”. “«Шах» – це людина-усмішка, ніколи нікому ні в чому не відмовляв, – розповідав побратим. – Це справжній воїн, я ніколи не бачив в його очах страху. Неймовірно люблячий батько і чоловік”. Загинув у бою. Залишив у смутку батьків, дружину Олю з дворічним сином Остапом, брата Михайла, сестер Алісу, Надію та Ольгу. “Це найкращий брат, про якого може тільки мріяти сестра, найкращий батько і дядько для племінників, яких любив як своїх. Це людина, яка завжди приходила всім на допомогу – і рідним, і чужим. Хто знав Ігоря хоч день, ставав йому як рідний, і всі лише запитували, чи це всі українці такі, як він”, – згадувала одна із сестер. 

СКРИПІН-“ТОР” Станіслав Геннадійович (28.08.1966, м. Первоуральськ Свердловської обл., РФ – 17.04.2022, Ізюмський р-н). Інженер із приладів та електроустаткувань, козак Добровольчого батальйону “ОДЧ Карпатська Січ”; звання – старший лейтенант запасу ЗСУ. Походив з української козацької родини, виселеної до Сибіру. Проживав у військовому місті за Уралом. Повернувшись до Києва, закінчив Національний авіаційний університет. Військовий десантник. Із дружиною Іриною жив у злагоді й любові. У найгарячіший на фронті час, після чергування, він ще 2 години продовжував спостереження, виявив ворожий танк і передав точні координати побратимам. За 20 хв. танк було спалено. Загинув у бою. “«Тор» завжди казав, що потрібно навчати молодих. У молоді здобув високий авторитет. Для мене як для командира це найбільша втрата, – сказав командир відділення “Тур”. – Людина кремінь. Думаючи про нього, я згадую фразу «Вогонь запеклих не пече»”.

Вічна слава!

Добровольчий батальйон “ОДЧ Карпатська Січ”

Іванка Біла-Кондратьєва на своїй сторінці у ФБ розповіла, що знайома – вчителька російської мови та літератури – сказала їй: “Я дуже рада, що більше не працюю в школі. Бо, мабуть, мені важко було б навчати дітей мови, яку я зненавиділа, мови, якою пуйло дає команди на вбивство українців. Зненавиділа і літературу «расєї», бо що ж це за література, яка виховує моральних виродків, убивць, ґвалтівників. Ненавиджу всіх і все, що пов’язане з «расєєю». Ніколи не забуду, ніколи не пробачу!” “Денацифікація? – прокоментувала Іванка Біла-Кондратьєва. – Ні? Дерусифікація”. 
Цю історію я поширив на свою сторінку у ФБ. У відповідь – коментарі, зокрема Андрія Карповича. Наша з ним розмова вийшла повчальною, можливо, навіть історичною – через її важливі висновки. Ось вона.
– Рік тому пішов на культурний злочин, – написав Андрій Карпович, – відніс кілька десятків книг російською мовою на смітник. Внутрішня боротьба була довгою, але перемогли гидливість та ненависть до цієї мови через її носіїв.
– Це не культурний злочин, це санація, – відповів я.
– З дитинства люблю читати, а тепер викидаю знайомі та улюблені книги. Якби колись мені про таке сказали, я не повірив би, але сталось.
– Цей ваш приклад треба пропагувати. А то, бувало, приходиш в українську родину, підходиш до поличок, а там – Лермонтов, Пушкін, Тургенєв, Толстой та інші чужі авторитети... Одна радість, що все це не читається десятиліттями, покривається пилом.
– Для багатьох книги не тільки прикраса інтер’єру, а й старі друзі, і прощатися з ними важко. Я попрощався з трьома десятками, але ще маю чимало, й вагаюсь. Тут ще питання в тому, що ані діти, ані внуки читати таку літературу не хочуть, тож шлях один – на смітник, як не сумно.
– Сумувати не варто, тільки радіти. Дмитро Донцов писав, що спершу українців завоювали російські класики, а потім прийшли чекісти у шкірянках та Червона армія. Ваш вчинок мудрий, і шкодувати нема за чим. Ви – приклад для наслідування.
– Дякую. Продовжу санацію.
– Я давно викинув російські книги, єдина, за якою шкодую, це Салтиков-Щедрін, бо він так висміяв кацапів, що просто клас, показав їхню ницість та убогість...
– Ви мені додали наснаги, бо з книгами ще й пов’язані якісь спогади, але маю ту залежність побороти і справді перейти ментально на новий якісний рівень.
– Ви вже перейшли на новий якісний рівень, тільки варто відкинути сумніви і іншим радити так чинити.
– Так, погоджуюсь. Маю деяку війну з собою. Першою перемогою вважаю перехід на українську одразу після служби в совєтській армії. Це був 1980 рік. Я вчився у школі з російською мовою викладання, потім – армія, технікум, і раптом з’явився внутрішній протест проти російської. З тих пір і досі принципово виступаю за українську в Україні.
– Коли робиш правильну справу, сумніви – це зло.
– Це точно.
Ось така відбулася повчальна розмова 7 квітня 2022 року.
Отже, звільняймо свій життєвий простір від російської “культури”, заповнюймо його книгами дорогих нам людей – Олени Теліги, Олега Ольжича, Василя Стуса, Василя Симоненка, Ліни Костенко та інших рідних за національною належністю і духом.

Роман КОВАЛЬ