(14.08.1992, смт Криве Озеро Миколаївської обл. – 10.04.2022, Харківщина)
15 квітня в Києві відбулося прощання рідних і побратимів з вояками Добровольчого батальйону “ОДЧ Карпатська Січ” “Бізоном” і “Святом” (Святославом Свистуном), які загинули 10 квітня на Харківщині…
З 14 років Геннадій вважав себе українським націоналістом. “Я завжди вірив, – казав він, – що рано чи пізно ми зможемо змінити цю країну. І підозрював, що робити це доведеться зі зброєю в руках. Тому я проходив різноманітні вишкільні табори, вірив, що мені знадобляться такі знання”.
Геннадій – учасник сокільського руху, розгонів “русскіх маршів” у Миколаєві та Революції Гідності. Він працював начальником відділення банку, але заради боротьби покинув роботу. “Майдан дуже сильно об’єднав українську націю, – розповідав друг «Бізон». – Сталося неймовірне... Звичайний дядько зі Львова, який не належить до якоїсь організації, якого просто все це задовбало і тому він приїхав на Майдан, б’ється з «Беркутом» пліч-о-пліч із таким самим звичайним дядьком з Донбасу. Один говорить українською мовою, інший – російською…”
Один з таких дядьків врятував йому життя. “Добре пам’ятаю, як 18 лютого [2014 р.], після мирного наступу, ми «тактично відступали» назад на Майдан. Я перечепився через купу каміння, впав на живіт, намагався перевернутися та підвестися... Але я був у старому, дуже важкому бронежилеті. І просто по мені вже бігли люди, а по проїжджій частині – вже бігли до нас «мусора». У мене був саморобний вибуховий пристрій, зроблений, наскільки я зрозумів, на основі петарди. Можливо, наївно було думати, що він спрацює належним чином, але в той момент я вирішив себе підірвати та почав пхати цей пристрій під бронежилет... Аж раптом мене схопив дідусь років 70, підняв просто як пушинку. «Внучок, ти що робиш?! Тобі ще жити й жити...» – каже і дає під дупу. І, безглуздо розмахуючи руками, я «тактично відступаю» далі...”
Після Майдану Геннадій чимало часу провів у лікарнях… Але вже восени 2014 р. він вирушив на Донбас. Опинився в с. Пісках. У лавах ОДЧ “Карпатська Січ” брав участь у боях за Донецький аеропорт. Під час боїв був тричі контужений…
У січні 2022 р. Геннадій Дубров став учасником зустрічі “Нерозказані історії оборони ДАП”, організованої Музеєм Майдану. І мав можливість розповісти про свою участь в обороні Донецького аеропорту. Далі я використовуватиму фрагменти матеріалу Лєри Бурлакової, опублікованого на Цензор.НЕТ.
“Коли ми вже під’їжджали до терміналу, нас обстріляли, – згадував Геннадій Дубров. – Ми швидко почали вивантажуватися. Яким було перше враження? Я дивлюся: а від споруди нового терміналу залишився лише каркас... «Бляха, і тут я проведу декілька найближчих тижнів!» Я розумів, куди їхав. Але не знав, що це буде аж настільки жорстко. Коли ми приїхали, був уже вечір. Нас із «Музикантом» поставили на позицію із романтичною назвою «Ромео». У вантажному терміналі це була перша позиція з боку орків. Нашим завданням було прикривати лівий кут терміналу, там було кілька дірок, через які уроди лізли і намагалися штурмувати нас. Уже після перших боїв ми зрозуміли, чому цей напрямок був такий важливий.
Оселилися у приміщенні бойлерної. З одного боку від вулиці, а з іншого боку від основного приміщення терміналу нас відділяли картонні стіни. Вони не захищали від холоду, інколи через ці стіни до нас залітали уламки або кулі. У приміщенні були спальні місця, великий стіл біля Стіни Пам’яті, а в торці столу стояло розкішне велике крісло. Коли ми тільки приїхали та розселилися, я сів у це крісло і закурив – типу, життя вдалося! Аж раптом командир оборони «Душман» з 11-го батальйону подивився на мене і сказав: «Ти там обережніше сиди. Тут позавчора хлопця пристрелили через стінку…» Я звісно не пересів (сміється)...
Аеропорт асоціюється в мене з диким, собачим холодом... І поки на вулиці було мінус 30 градусів, у нас у приміщенні було мінус 25, мінус 20. Якщо ти берці не засунув у спальник або ще кудись, то, оскільки вони майже завжди мокрі, волога в берцях миттю перетвориться на лід. Це дуже неприємне відчуття: коли ти вдягаєш взуття, а воно на тобі розмерзається.
Ти розумієш, що ти в повному оточенні, що можеш розраховувати тільки на себе і на тих, хто поряд. Такої атмосфери побратимства, як була в ДАП, коли ліві люди стають тобі найближчими, тому що розраховувати ви можете лише один на одного, я не зустрічав більше ніде на війні. Ця атмосфера класно передана у фільмі «Кіборги», мені реально зайшло... Сподобалося, що в цьому фільмі немає ура-патріотизму, ура-героїзму”.
Ось ще одна історія боротьби друга “Бізона”. “Є на війні такий забобон, що не можна казати «останній», треба казати «крайній», – розповідав він. – Але коли напередодні ротації ми з «Музикантом» ішли на позицію, він сказав мені, що це «останній раз». Прохід обстрілювався, і «Музикант» побіг уперед, а я за ним. Темно було – зима, пів на шосту ранку. На дорозі були вкриті льодом калюжі. Я став на лід, підсковзнувся і впав. І коли падав – краєм ока помітив, як три кулі, бронебійно-запальні, 12,7, пройшли в районі моєї недолугої голови. Пощастило...
Потім ми дійшли до позиції, відстрілялися, все заспокоїлося, все вже було нормально. Я поматюкався на «Музиканта» за те, що він сказав слово «останній». Почало світати. Я сів на своє улюблене місце, у крісло, яке я притягнув на позицію, голова висовується над мішками, видно нейтралку, видно старий термінал, де сидять сєпари, можна закинути ноги на мішки і покурити... Тож я сидів і курив. Залишалося хвилин 15 до нашого виходу з позиції, і тут краєм ока я побачив, як летить щось червоне, і почув шипіння. РПГ. Спрацювали рефлекси – і ось я вже стою, на коліні пригнувшись, за барикадою, і в мене страшенно дзвенить у вухах. Коли контузія – декілька секунд усе бачиш ніби у сповільненій зйомці. І в цій сповільненій зйомці я бачив, як туди, де я щойно сидів, прилітали уламки. Врятували рефлекси. Потім знову почався обстріл.
Для того щоб відстрілюватися, в аеропорту потрібно було вилазити за барикади. Це ще один момент, з яким я стикався тільки на летовищі. Це реальна лотерея. Пощастить – не пощастить. Свистять кулі, ти піднімаєшся... і зовсім не зрозуміло, чим це закінчиться”.
Після ДАП Геннадій ще деякий час воював у Пісках, потім побув трохи в Києві й знову повернувся на фронт. Незабаром опинився разом із “Міфом”, Василем Сліпаком, на базі підрозділу “Одін” в Урзуфі. Була надія повернутися на передову вже з хлопцями з “Правого сектору”, але йому зателефонували знайомі й попередили, що його будуть “брати” – за участь в акції протесту 31 серпня 2015 р. біля Верховної Ради…
“Бізона” таки “взяли” і дали 6 років ув’язнення. А після року перебування в миколаївському СІЗО “в одній камері разом із цілком реальними бойовими сєпарами” – 28 вересня 2021 р. Апеляційний суд повністю виправдав козака.
Геннадій Дубров був земляком отамана Якова Кощового із с. Секретарки, що неподалік Кривого Озера. Вже не запитаю Геннадія, чи читав він мою розповідь про свого легендарного земляка. Але знаю, що “Бізон”, як і козаки Кощового, в обороні рідного краю виявляв “хоробрість, винахідливість, затятість і життєдайну жорстокість”. Знаю, що, як і отаман Кощовий, Геннадій був “самородок, вожак до духу і природі”, мав значний вплив на товаришів, “які наслідували його у звитязі”, що “для недругів він був бісом”… (Під час прощання в Києві мама героя, Наталія Володимирівна, сказала мені, що Геннадій знав про отамана Кощового).
Загинув Геннадій Дубров під час бою проти російських окупантів на Харківщині, в Ізюмському районі. Загинув, виконуючи бойове завдання у складі 1-ї Окремої комендантської чоти “Сокіл” Добровольчого батальйону “ОДЧ Карпатська Січ”.
Вічна слава!
Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ |
