Іванка Біла-Кондратьєва на своїй сторінці у ФБ розповіла, що знайома – вчителька російської мови та літератури – сказала їй: “Я дуже рада, що більше не працюю в школі. Бо, мабуть, мені важко було б навчати дітей мови, яку я зненавиділа, мови, якою пуйло дає команди на вбивство українців. Зненавиділа і літературу «расєї», бо що ж це за література, яка виховує моральних виродків, убивць, ґвалтівників. Ненавиджу всіх і все, що пов’язане з «расєєю». Ніколи не забуду, ніколи не пробачу!” “Денацифікація? – прокоментувала Іванка Біла-Кондратьєва. – Ні? Дерусифікація”.
Цю історію я поширив на свою сторінку у ФБ. У відповідь – коментарі, зокрема Андрія Карповича. Наша з ним розмова вийшла повчальною, можливо, навіть історичною – через її важливі висновки. Ось вона.
– Рік тому пішов на культурний злочин, – написав Андрій Карпович, – відніс кілька десятків книг російською мовою на смітник. Внутрішня боротьба була довгою, але перемогли гидливість та ненависть до цієї мови через її носіїв.
– Це не культурний злочин, це санація, – відповів я.
– З дитинства люблю читати, а тепер викидаю знайомі та улюблені книги. Якби колись мені про таке сказали, я не повірив би, але сталось.
– Цей ваш приклад треба пропагувати. А то, бувало, приходиш в українську родину, підходиш до поличок, а там – Лермонтов, Пушкін, Тургенєв, Толстой та інші чужі авторитети... Одна радість, що все це не читається десятиліттями, покривається пилом.
– Для багатьох книги не тільки прикраса інтер’єру, а й старі друзі, і прощатися з ними важко. Я попрощався з трьома десятками, але ще маю чимало, й вагаюсь. Тут ще питання в тому, що ані діти, ані внуки читати таку літературу не хочуть, тож шлях один – на смітник, як не сумно.
– Сумувати не варто, тільки радіти. Дмитро Донцов писав, що спершу українців завоювали російські класики, а потім прийшли чекісти у шкірянках та Червона армія. Ваш вчинок мудрий, і шкодувати нема за чим. Ви – приклад для наслідування.
– Дякую. Продовжу санацію.
– Я давно викинув російські книги, єдина, за якою шкодую, це Салтиков-Щедрін, бо він так висміяв кацапів, що просто клас, показав їхню ницість та убогість...
– Ви мені додали наснаги, бо з книгами ще й пов’язані якісь спогади, але маю ту залежність побороти і справді перейти ментально на новий якісний рівень.
– Ви вже перейшли на новий якісний рівень, тільки варто відкинути сумніви і іншим радити так чинити.
– Так, погоджуюсь. Маю деяку війну з собою. Першою перемогою вважаю перехід на українську одразу після служби в совєтській армії. Це був 1980 рік. Я вчився у школі з російською мовою викладання, потім – армія, технікум, і раптом з’явився внутрішній протест проти російської. З тих пір і досі принципово виступаю за українську в Україні.
– Коли робиш правильну справу, сумніви – це зло.
– Це точно.
Ось така відбулася повчальна розмова 7 квітня 2022 року.
Отже, звільняймо свій життєвий простір від російської “культури”, заповнюймо його книгами дорогих нам людей – Олени Теліги, Олега Ольжича, Василя Стуса, Василя Симоненка, Ліни Костенко та інших рідних за національною належністю і духом.
Роман КОВАЛЬ
|
