У День соборності в Києві в легендарному Будинку профспілок, де 6 років тому розмістився штаб революції, відбулася презентація т. 3 енциклопедії “«Подєбрадський полк» Армії УНР”. Створили її Роман Коваль, Віктор Моренець та Юрій Юзич.
Вітаючи чималу громаду з Днем соборності, Роман Коваль попросив промовців та виконавців перед виступом повідомляти, де вони народилися, – щоб з’ясувати, хто яку землю українську представляє. Оскільки Історичний клуб “Холодний Яр” вперше проводив презентацію своїх видань у Музеї Революції Гідності, то першу пісню Леся Рой з м. Чорноморська присвятила героям Майдану.
З вітальним словом виступив генеральний директор Національного музею Революції Гідності полтавець Ігор Пошивайло.
У вступному слові уродженець Горлівки Роман Коваль сказав: “Студент подєбрадської академії Євген Маланюк у липні 1924 р. поставив завдання перед студентською молоддю, яка мала «щастя виховуватися за кордоном, а не в російській чрезвичайці». «Вперта нещадна боротьба і вперта нещадна культурна продукція, самостійне культурне будівництво, – писав він, – бо самостійна Україна виростає з Самостійної, Суверенної Культури». Сотник Маланюк висунув і друге завдання: плекати «національну гідність, національну чесність, національне здоровля». Шлях цей Євген Маланюк назвав «шляхом Орлика, Франка… шляхом полковника Кричевського, доктора Луценка, поета Чупринки та шляхом всіх тих героїв нашої боротьби останніх літ, що відважно й свідомо, не малоросами-рабами, а вільними, гордими Українцями, кров’ю своєю його позначили». Оці «герої нашої боротьби останніх літ» і навчалися в Українській господарській академії в 1920-х рр. у чеському курортному містечку Подєбрадах. Про них ми з Віктором Моренцем та Юрієм Юзичем і створили трикнижжя – 1000 біографій та 1000 фотографій забутих або призабутих борців за волю України”.
Змістовно промовляли співавтори – чернігівець Віктор Моренець, львів’янин Юрій Юзич, видавець Марко Мельник, народжений у Кривому Розі, професори Василь Шендеровський з Буковини та Іван Ющук із Волині, науковці Євген Луняк з м. Кам’янського на Січеславщині, Іван Синяк із Рівненщини, а ще письменник Сергій Мартинюк з Балтщини.
Фастівський козак Василь Ковтун представив поетичну збірку “Дорогою через Майдан”, киянин Євген Букет (редактор газети “Культура і життя”) – впорядковану ним збірку “Коліївщина: право на повстання”, а режисер Іван Канівець – “уенерівський” календар на 2020 р. “Українці в революції”.
Леся Рой і козак із Шепетівщини Валерій Гладунець на честь героїв Майдану виконали пісню “А як ти підеш на війну”, адже багато майданівців пішли на війну захищати здобутки революції. Кобзар Тарас Силенко, коріння якого закопане на Богуславщині, заспівав пісню “Роковини” на слова подільського отамана Ананія Волинця.
Наприкінці слово знову взяв Роман Коваль. “Серед студентів та викладачів подєбрадської академії, – сказав він, – було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів, які після завершення навчання з кінця 1920-х та поч. 1930-х рр. працювали інженерами в Галичині, а в Підкарпатській Україні – переважно вчителями народних шкіл. Вони й виконали завдання, яке в 1924 р. поставив перед ними сотник Євген Маланюк, студент гідротехнічного факультету подєбрадської академії: сформувати «самостійну українську індивідуальність», яка творитиме українське життя скрізь, де живуть українці. Попри найскладніші обставини! «Це було чудове видовище, – засвідчував Євген Маланюк, – спостерігати, як з людського матеріалу, часом ще досить сирого, щомісяця, щодня, щогодини вирізьблювалася, виформовувалася й вишліфовувалась особистість, особистість повновартісна і національно конструктивна».
Автори цієї енциклопедії хочуть, щоб так було й у вищих навчальних закладах Української держави. Хочемо, щоб українські інститути, університети та академії випускали не холодних фахівців-безбатченків, які мріють виїхати з України, а фахівців-патріотів, які, як і «подєбрадці», мріяли б віддати свої знання і талант Батьківщині. І тільки Їй!”
Презентації книжок про українських героїв перетворилися на справжнє Свято соборності, адже зібралися однодумці, які народилися в Соборній Україні – від Чорноморщини до Чернігівщини, від Донбасу до Галичини, які шанують і підтримують одне одного.
У залі можна було помітити багатьох діячів української культури. Вшанували українських героїв скульптор Руслан Найда, психолог Сергій Здіорук, професор Юрій Руденко, голова “Правого сектора” Андрій Тарасенко, заслужений діяч мистецтв Володимир Гонський, ветеран українсько-російської війни Валерій Заболотніков, реконструктор Андрій Мацьків, майданівець Михайло Ганич, благодійник Віктор Кривуля, члени Історичного клубу “Холодний Яр” Дмитро Бур’ян, Микола Владзімірський, Владислав Карпенко, Надійка Овчарук (коректор видання), Андрій Жованик, Максим Селюзкін, Оксана Герасим’юк, Люба Криворот, Микола Гребінник, Віктор Радіонов, Олександр Рябокрис та Анатолій Зборовський. Був на презентації і Сергій Синільник – двоюрідний онук лицаря Залізного хреста Михайла Синільника, героя т. 3 енциклопедії “«Подєбрадський полк» Армії УНР”.
Ось один із відгуків: “Дякую за прекрасний, душевний вечір, – пише Олександр Ірклієвський з Борисполя. – Таке відчуття було, що зібралися всі рідні люди в теплій батьківській хаті послухати дідуся-січовика про героїчну минувшину, про славні походи лицарів-запорожців, про звитяги та втрати побратимів. Спало на думку, що всі Подєбрадці (пишу спеціально з великої букви) та, власне, і всі козаки-воїни УНР, повстанці, не програли, а перемогли в довгій боротьбі за волю України. Ще мене радує, що ви знаходите прізвища, долі воїнів, рядових козаків, що загинули чи пропали на чужині, здавалося б, що назавжди. А тут узнаємо таку правду!” 
“Інформативно, інтелектуально, тепло, – написала про вечір Надійка Овчарук. –  А книга розкішна!”
Завершилося свято натхненним виконанням прекрасної пісні “Ой у лузі червона калина”. Сердечна подяка за допомогу в підготовці т. 3 енциклопедії “«Подєбрадський полк» Армії УНР” Владиславові Карпенку, Надійці Овчарук, Тарасові Беднарчику, Костеві Завальнюку та спонсорам видання – Олегові Ситюку, Олександрові Ткачуку, Ігореві Сметанському, а також господарям заходу – Ігореві Пошивайлу, Юлії Мироновій та Ользі Савенок – колективові Інформаційно-виставкового центру Музею Майдану!
Наприкінці – ще одне враження – письменника Сергія Мартинюка: “Дякую за вечір і творчість! Вражений. Дивився на друзів і побратимів, колег і митців і згадав слова своєї бабусі Соломії Бузовської (Колесник): “Синку, ці чужинці як вода протечуть і зникнуть. Все, що може бути, це хвилі від цих чужинців. Але й вони тимчасові. А ми тут каміння. Ми були, є і будемо!”.

Історичний Клуб Холодний Яр
Хто хоче придбати т. 3, або всі три томи, просимо писати на сторінки Романа Коваля у ФБ, або на адресу редакції “НН”. Т. 1. – А – К. 376 с. (250 грн.). Т 2. – К – Р. 376 с. (100 грн.). Т. 3. – Р – Я. 504 с. (250 грн).

Петлюра привітав Троцького (чи Леніна) з Новим, 1920, роком… Здається, подібного не може бути в принципі. А от і ні! Головнокомандувач Зеленський привітав з Новим роком головнокомандувача держави-агресора. Що побажав йому? Здоров’я йому та його військовослужбовцям? Подальших перемог? Продовження “визвольної місії” на Донбасі? Для нас фраза вже готова: “Зради не буде”. Ми ці слова вже запам’ятали. “Отечество на язиці, а в серці облуда”, – відповідаємо.
У час відстоювання суверенітету України головнокомандувач її Збройних сил не мав права вітати того, хто пішов на нас війною, хто порушив нашу територіальну цілісність. Зеленський улесливий і облудний, насамперед з нами.
Він дбає про власний рейтинг, а не про захист нашої Батьківщини.
Цього року має вирішитися: він чи Україна?
Слава Збройним силам і ганьба їхньому головнокомандувачу!

Роман КОВАЛЬ

7 січня виповнилося 90 років Тамарі Здоровецькій, дочці козака 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР, козачці Історичного клубу “Холодний Яр”, авторці газети “Незборима нація”. Торік ми не раз публікували її роздуми і спогади про батька та життя його родини в СССР – під російською окупацією, а в роки 2-ї світової – під німецькою та мадярською. Ось їхні назви: “Хіба ж це справедливо?”, “Як бур’ян при дорозі”, “Ось такі «фашисти»!”, “Голодна весна 1947 року”, “Гардівська козачка Марія”, “Зустріч на все життя”, “Мадяри у Первомайську”. Цього року сподіваємося продовжити публікацію її спогадів.
Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” з Різдвом та ювілеєм пані Тамару вітали кобзар Тарас Силенко, доброволець Андрій Жованик та я. З нами була і добра подруга моєї мами Надії – Галина Юзефівна Романенко. А телефоном привітав п. Тамару кобзар Тарас Компаніченко, якого вона знала ще з його дитинства.
На жаль, через об’єктивні причини не змогла бути Ганна Гончарук, яка багато добра зробила пані Тамарі за останній рік. Нелегко в такі літа залишатися здоровецькою, але коли поруч добрий ангел, то легше. Тим більше що пані Тамара – твердий горішок, вона ніколи не скаржиться на життя та проблеми, які обступили. На моє питання, як себе почуває, завжди бадьоро відповідає: “Все добре!”
Пані Тамара козацького роду, дівоче прізвище її мами Марії – Пузин, а це родове прізвище чернігівських князів. А один предок (теж по маминій лінії) був кошовим Гардівської паланки Запорозької Січі, який поїхав воювати на Кубань з обома своїми синами, а онука свого залишив в Ольвіополі селянці Цимбальці, яка й виховала дитину як козака, давши йому прізвище Кошовий. Оцей хлопчик є прапрапрадідом п. Тамари. Тож я часом півжартом звертаюся до неї: “Пані Кошова…” Їй це подобається.
Пані Тамара пережила два Голодомори, Світову війну, багатьох московських тиранів. Бажаємо їй пережити і Путіна, а ще – режим внутрішньої окупації аферистів Зе і К0.  І залишатися в доброму гуморі до втілення мрії, за яку боровся її батько – Олексій Здоровецький, учасник легендарної перемоги українського війська під проводом Михайла Омеляновича-Павленка над червоними росіянами під м. Вознесенськом у квітні 1920 року.
З роси і води, пані Кошова! Козакам і козачкам слава!

Роман КОВАЛЬ

Козакові Історичного клубу “Холодний Яр” Ігореві Гаврищишину 25 січня виповнилося 55 років. Ми щиро вітаємо його і сердечно дякуємо за всебічну допомогу і співпрацю в нашій справі.
Пан Ігор – дієздатна українська одиниця, він привітний, усміхнений, охочий до добрих справ. Робить їх тихо, без афішування та самореклами, робить із сердечної потреби. З ним завжди комфортно. І радісно, бо завжди відчуваєш його дружнє плече.
Друже Ігоре, бажаємо Вам особистого щастя в Самостійній Україні! І синам Вашим! Нехай також прислужаться Україні!
Козакам слава!

Історичний клубу “Холодний Яр”

А я твій син, народжений із блуду,
прошу тебе, молю тебе, кляну:
зірви з очей облудливу полуду,
розбий тобі зготовлену труну,
стань юною, невинною стань знову,
вінком прикрась просвітлене чоло.
Поклич твоє єдине тільки слово –
ми встанемо. І що б там не було,
який би біль не розривав грудей –
за золоті твої колосся-коси,
за небо, що блакить твоїх очей,
ми підемо на біль, звитяги й жертви,
бо наша совість нас вперед веде.
Бо краще, мамо, нам сьогодні вмерти,
ніж бачити збезчещену тебе.

Він ще встиг прочитати вірша “Тарасе, батьку, підніми чоло”, як до нього крізь натовп почали пробиралися кремезні хлопці в однакових костюмах. Лупиніс пірнув у натовп і зник. Та знайшлися “доброзичливці”, які здали його. У матеріалах справи, яку відкрили проти Лупиноса, збереглися їхні свідчення... На цей раз його кинули не до табору і не до тюрми, а до дніпропетровської спецпсихушки, порівняно з якою будь-який табір – курорт. Там він перебував 12 років! Його кололи “ліками”, які частіше за все перетворюють людей “на овочі”. Та він не втратив світлого розуму. Випустили його з цієї жахливої лікарні ледве живого аж у 1983 році.
А невдовзі йому пощастило: незабаром після звільнення він зустрів гарну жінку, з якою прожив до кінця свого життя, виховуючи її чотирьох дітей від першого шлюбу. Згодом народилися і їхні спільні діти: сини Іванко та Микола.
Треба було заробляти гроші, щоб хоч якось прогодувати таку велику сім’ю. Тому дуже хворий Анатоль брався за будь-яку роботу, навіть за важку фізичну. І при цьому він не припиняв політичної діяльності. Невдовзі почалася т. зв. горбачовська перебудова. Лупиніс брав участь у всіх більш-менш легальних формах політичної боротьби. Це були і український “Зелений світ”, і український “Меморіал”. Став одним із засновників Народного руху України за перебудову. А потім разом з Юрієм Шухевичем взяв активну участь у створенні УНА, до якої потім додалося її бойове крило – УНСО… У ті часи ми рідко спілкувалися.
Потім була його участь у придністровському конфлікті. Там воював разом з хлопцями з УНА-УНСО. Після повернення з Придністров’я Анатоль зайшов до мене і запропонував їхати разом з ним до Абхазії, яка в цей час виборювала незалежність від Грузії. Я багато разів відпочивав у Будинку творчості кінематографістів у Піцунді й часто чув скарги місцевих абхазів на дискримінацію їх грузинами. Ті, мовляв, навіть нав’язали їм свій алфавіт.
Лупиніс сказав, що невдовзі Росія обов’язково втрутиться в цей конфлікт. І втрутиться на боці Грузії, бо її президент Едуард Шеварднадзе перебуває в чудових стосунках з російським президентом Борисом Єльциним. Одне слово – спокусив! І ми з ним полетіли до Адлера, де нас зустріли абхази і відвезли до Гудаутського району, де в той час перебував приятель Анатоля – Шаміль Басаєв, заступник міністра оборони Абхазії. Басаєв ще командував збройними силами Конфедерації гірських народів Кавказу, які прийшли на допомогу абхазам. Шаміль Басаєв і його бойовики були головною бойовою силою Абхазької республіки.
Виявилося, що ми з Шамілем вже знайомі – у Москві нас познайомили мої друзі-чеченці. Я одразу звернув увагу на цього розумного красеня, який тоді вступав до якогось московського вишу. Тепер я його ледве впізнав. Він дуже змінився. А Шаміль мене впізнав одразу. Невдовзі ми потоваришували.
Я під чужим ім’ям мінував північне узбережжя, щоб там не висадився грузинський десант. У мене був досвід у мінній справі, який я здобув в УПА на початку 1950-х. Але ми все ж таки не встигли. Грузинські морські піхотинці висадилися з баржі просто під російським кордоном. Однак абхазам усе ж таки вдалося скинути їх у море.
Що робив Анатоль в Абхазії, мабуть, не знає ніхто. Я чув, що на початку нашого перебування в Абхазії Лупиніс літав до Махачкали, де агітував дагестанців прийти на допомогу абхазцям.
Як тільки стало зрозуміло, що росіяни виступили на боці абхазців, Анатоль зразу ж розшукав мене. Ми повернулися до Києва. А наступного 1993 року він разом з хлопцями з УНА-УНСО полетів допомагати грузинам. І навіть одержав від грузинського президента Едуарда Шеварднадзе військовий орден Вахтанга Горгасала.
Я небагато знаю про участь Анатоля в тій війні, але чув, що він мав безпосередній контакт із Шеварднадзе, командувачем грузинських військ Тенгізом Кетовані й ватажком військової організації “Мхедріоні” Джабою Іоселіані. Між іншим, Джаба, як і Анатоль Лупиніс, був екзотичною постаттю. З одного боку – кримінальний авторитет, злодій у законі, з другого – доктор мистецтвознавства, письменник, деякий час – член Державної Ради Грузії. Хоча Анатоль сидів не за кримінал, а за політику, але тюремний досвід зближував їх.
Наступного разу ми зустрілися з Анатолем уже після закінчення тієї війни. Грузини її програли. Хлопці з УНА-УНСО повернулися до України. А на початку грудня 1994 р. він зателефонував і запропонував поїхати до Чечні, щоб я зняв документальний фільм про депортацію чеченців у лютому 1944-го. Сказав, що гроші дають якісь багаті чеченці – нафтові підприємці. Прилетіли ми до Грозного 4 грудня. Анатолій спілкувався на найвищому рівні, навіть із президентом Ічкерії Джохаром Дудаєвим, а я, коротко поспілкувавшись із Шамілем Басаєвим, засів у готелі “Кавказ” у центрі Грозного. До мене приходили старі чеченці й розповідали про страшні часи депортації. А 11 грудня почалася 1-ша чеченська війна. Спочатку бої були далеко. А потім наблизилися до Грозного. А 31 грудня почався штурм міста. Це був справжній армагедон! За кілька годин був зруйнований весь центр. Мій готель спочатку встояв. І тут до мого номера забіг чеченець, що опікувався мною, і сказав, що треба тікати, бо слідом за танками йдуть російські контрактники в косинках на голові й вбивають усіх на своєму шляху.
І тільки ми підвалами вибралися з готелю, як у нього влучила ракета... Грозний росіяни оточили з трьох боків. Залишався лише шлях на південь: Шалі, Ведено, Шатой, а далі – гори. Холодні, безлисті гори... Я спочатку навчав чеченських підлітків мінної справи, а потім почав знімати для закордону стрічки про звірства російських вояків. Під час війни Лупиноса я не бачив жодного разу.
Коли я повернувся до України, війна в Чечні ще тривала. Невдовзі перемогли чеченці. Повернувся й Лупиніс. Зустрілися, обнялися... Невдовзі я за рекомендацією Анатоля став членом православного ордену Святого Архістратига Михаїла. Анатоль уже був його членом... У 1995 р. Анатоль брав активну участь у бурхливих подіях, пов’язаних з похороном патріарха УПЦ КП Володимира, коли “омон” безжалісно розігнав натовп мирних вірян. А раніше, 1 березня 1992 р., десант УНА-УНСО на чолі з Анатолем Лупиносом і Степаном Хмарою висадився в Криму. Це була демонстрація протесту проти зухвалих проросійських провокацій з боку частини населення півострова. Передусім це стосувалося Севастополя. Але унсовців туди не пустили військові. Тоді вони перекрили залізницю. Рух припинився на кілька годин. Російське командування врешті пропустило український десант до Севастополя. Там вони провели низку патріотичних заходів.
Пішов Анатоль із життя 5 лютого 2000 року. Як казали лікарі, весь його організм був пронизаний жахливими спайками. Як він жив останні 10 років, вони не розуміли. Поховали Анатоля на Байковому цвинтарі у присутності великої кількості його соратників і друзів. Вічна пам’ять!

Олександр МУРАТОВ
Київ

СТОВБУНЕНКО-ЗАЇЧЕНКО Олександр (Сашко, Олекса) Васильович (13.08.1898, м. Біла Церква Київської губ., тепер Київської обл. – після 17.06.1961, Каліфорнія, США). Військовий, повст. отаман, кооп. діяч, скульптор, учитель; звання – хорунжий Армії УНР, сотник ОНО “Карпатська Січ” (з 6.02.1939).
15 липня 1924 р. писав: “В 1917 р. витримав іспит за 7 класів Олександрівської реальної школи в Полтаві. Того ж року поступив на агрономічний відділ Київського політехнікума при Політехнічному інституті. В 1919 р. повернувся до 1 Залізничного полку 3 стрілецької бригади, в якому знаходився з 1917 року. В 1920 р. інтернований” (“Життєпис”). 1920-го в т. Ланцут відвідував “художню студію з відділом ліплення” живописця і графіка Василя Крижанівського, вихованця Київської рисувальної школи.
У лютому 1921 р. у т. Ланцут узяв участь у створенні пам’ятника борцям за волю України (разом з декоратором, хорунжим Армії УНР Олексою Харківим). “На трисхідчатому постаменті встановлено триметрову піраміду, що завершується хрестом Львівського ставропігійського братства, – читаємо в дослідженні Олександра Колянчука. – Напис «Вірним синам України – Старшини. 1919 – 1920» оточує орнамент на зразок герба гетьмана І. Мазепи. З протилежного боку піраміди – горельєф роботи художника Олекси Стовбуненка: рушниця схрещена з козацькою шаблею, а під ними – шапка-кримка з китицею. Справа – степовий шлях, самітня висока тополя і хатка, ніби перенесена з берегів Дніпра...” У т. Стшалково керував “відділом ліплення” художньої студії, яку створив разом із дружиною Марією (читай її біографію у попередньому числі “НН”. – Ред.).
“Із Стовбуненком я познайомився 1918 р. в Києві за гетьмана П. Скоропадського, – розповідав художник Василь Перебийніс. – Стовбуненко був тоді в товаристві дочки чи родички кол. міністра [Бориса] Бутенка. Походив він з Білої Церкви. 1920 рік. Стовбуненко прибув із повстання проти большевиків з групою козаків (300 чоловік) до Бердичева в казарми Лисої гори. Саме в той час там стояла 6-та запасова бригада під командою полк. [Гната] Порохівського. Я служив при штабі бригади і мав можливість зустрічатися й говорити з Стовбуненком. Його козаків включили в бригаду, а «сот­нику» Стовбуненкові дали відпочинок. Згодом при бригаді назбиралось велике число українських старшин з різних розбитих частин української армії. Після інспекції ген. В.[севолода] Петрова була визначена спеціяльна комісія для провірки цього старшинського складу, щоб розіслати старшин до частин дивізії. Я був присутнім при цій перевірці. І от викли­кали С.[ашка] Стовбуненка. У нього на анкеті понаписувано Бог зна що, але після кількох запитань зразу виявилось, що він людина без військового знання. Пробую рятувати ситуацію й прошу комісію дати йому звання хорунжого, мотивуючи тим, що він прибув з повстання, у якому керував людьми, і хоч би за заслуги йому належиться старшинський ступень. Так і сталося – з умовою, що Стовбуненко повинен закінчити Юнацьку школу. Ми жили обидва в дружніх відносинах, і не раз довелось посміятися від щирої душі з його напрочуд фантастичних плянів. Запасова бригада, як вишкільна, мала завданням постачати доповнення 6-тій дивізії ген. [Марка] Безручка і в скорому часі була втягнена в бої. Влітку, одного пополудня, кавалерія Будьонного вдерлася через ліси на відтинок Житомир – Бердичів і зірвала там базу польської армії (тоді наших «союзників»). Польська залога втекла з Бердичева на Лису гору. Ми хоч зле озброєні, але мусіли зайняти бойові позиції. Стовбуненко мав боронити дорогу відступу Бердичів – Любар – Староконстянтинів. Тут він разом із сво­їми хлопцями продержався аж до наступного дня. Відбив кілька атак кавалерії Будьонного і дороги не віддав. Після цього випадку він став героєм. Бригада в боях відступала на Любар – Констянтинів. Стовбуненка я зустрічав ще кілька разів. Дух у нього був бойовий. Після бою під Сорокодубами ми розійшлися й зустрілися знову аж у Кракові 1921 р. [“Будучи у відділі Окремого кінно-гірного артилерійського дивізіону, що стояв у Кракові, вступив до Академії мистецтв” (“Життєпис”)]. Приїхав [Олександр] Стовбуненко до Кракова не сам, а з «козаком» Марком”. Це була його дружина Марія.
“Поступив Стовбуненко на відділ скульптури до проф. [Костянтина] Лящка” (цей відділ 10 р. раніше закінчив Михайло Гаврилко. – Ред.). Через важкі матеріальні обставини не міг щодня відвідувати академію. Врешті, з дружиною подалися до ЧСР. Кордон перейшли нелегально. У Празі “отримали стипендії й продовжували свої мис­тецькі студії”.
3 жовтня 1924 р. зарахований на екон. підвідділ екон.-кооп. відділу УГА в Подєбрадах. Військовий інвалід. Хворів. Через поганий стан здоров’я не зміг закінчити навчання. Постановою сенату 25 лютого 1931 р. звільнений із числа слухачів академії.
Читав лекції студентам із Закарпаття в Празі (20.08. – 30.10.1929). Звернувся із заявою про отримання громадянства ЧСР. Улітку 1930 р. дістав посаду договірного вчителя в с. Апшиця (округ Рахів), де працював до кінця 1938 року. В Апшиці купив землю. Дружина жила з ним. Діти: Василь (25.12.1926), Світослав (29.11.1928), Одарка (3.09.1930), Калина-Мая (16.05.1933).
“Кооперативну діяльність на Тячівщині розвивав скульптор Стовбуненко”, – писав Симон Наріжний (1930-ті), а Антін Кущинський додавав: “виробляв скульптурні річі”. Мешкав на Рахівщині в с. Вишній Апші (тепер с. Верхнє Водяне).
Приятель Пласту. 1934 р. під час побудови Гуцульського (пластового) табору в с. Верхньому Водяному біля Вел. Бичкова пластуни “збудували там ще й каплицю з п’ятикут­ною вежою (7 м. висока), після планів місцевого вчителя, інж. О. Стовбуненка”.
Батько жив у м-ку Остап’ї Хорольського пов., тепер Великобагачанського р-ну Полтавської області. В Остап’ї народився художник Федір Якович Стовбуненко (орієнтовно 1864 р.), напевно родич О. В. Стовбуненка, який і заохотив його до мистецтва. Федір Стовбуненко малював козаків-бандуристів, статечних і заможних українців, краєвиди із хатою, річкою та лебедями тощо. Зі збережених творів помітне місце займає картина “Козак-бандурист” (1890) (“Козак сидів не на землі, а на коні, при повному озброєнні – шабля, ратище, рушниця, кінь вороний б’є копитом землю, монументально височить фігура вершника на тлі вечірнього неба, у руках запорожця торбан, і чується: звучить з нього не сумна мелодія традиційних мамаїв, а героїчна торжественна музика”). Збереглася і картина “Козак Мамай” (1928). Ф. Я. Стовбуненко загинув під час Голодомору 1933 року.
У відділі скульптури Музею Визвольної боротьби України зберігалися твори О. Стовбуненка – “великих розмірів голова Т. Шевченка, (…) портрети гетьманів” та “інспіровані орієнтальним мистецтвом декоративні фігури”.
17 червня 1961 р. в Домі культурного осередку в Лос-Анджелесі (шт. Каліфорнія) відбулася мистецька імпреза, під час якої “про початки різьбарського мистецтва в Україні говорив п. Ол. Стовбуненко”.
Вічна слава!

Роман КОВАЛЬ, Віктор МОРЕНЕЦЬ, Юрій ЮЗИЧ
Енциклопедія “«Подєбрадський полк» Армії УНР”, т. 3

ТИМОШЕНКО Юрій (Юрко) (1.02.1893, Харків – після 1936). Військовий; нач. підривних команд 1-го запас. залізнич. куреня Запорозького корпусу (1918 – 1919), нач. залоги ст. Вапнярки (03.1919), командир 1-ї сотні 1-го Запорозького залізнич. куреня (з кін. 05.1919), командир 1-го Запорозького залізнич. куреня (з 23.11.1919), командир залізнич. сотні 6-ї Січової дивізії (з 4.04.1920) та 1-ї Окремої залізнич. запорозької сотні (з кін. 07.1920), т. в. о. начальника штабу техніч. військ Дієвої Армії УНР, командир дивізіону бронепотягів залізничних військ УНР (з 1.05.1921); звання – підполковник Армії УНР (17.05.1921). Нагороджений Хрестом Симона Петлюри.

РОЗНАТОВСЬКИЙ Микола Юрійович (1.12.1892, м. Глухів Чернігівської губ., тепер Сумської обл., за ін. даними в с. Ховзанці – 17.02.1973, м. Детройт, США). Військовий і громадський діяч, інженер-економіст (9.03.1929); слідчий 3-ї Залізної дивізії Армії УНР (1920), голова ради т. Шляйсгаймі (Німеччина; 1948), член Українського нар. союзу (США); звання – хорунжий Армії Української Держави та поручник Армії УНР (на еміграції).

ЯРОШЕНКО Остап (20.02.1893, х. Ярошенки Братешківської вол. Полтавського пов. – після 15.05.1937). Сотник Армії УНР. Молодший брат старшин Армії УНР Івана та Ілька Ярошенків.

ЯСИЛЬКІВСЬКИЙ Євген (20.02.1897, посад Нова Прага Херсонської губ., тепер смт Олександрійського р-ну Кіровоградської обл. – після 20.05.1922). Козак Армії УНР.

Роман КОВАЛЬ, Віктор МОРЕНЕЦЬ, Юрій ЮЗИЧ
Історичний Клуб Холодний Яр
Цифрова колоризація – Тарас Гладенький.
Ширше – у т. 3 енциклопедія “«Подєбрадський полк» Армії УНР”. Хто хоче придбати цей том, або всі три томи, читайте оголошення на с. 4.  Т. 1. – А – К. 376 с. (250 грн.).  Т. 2. – К – Р. 376 с. (100 грн.).  Т. 3. – Р – Я. 504 с. (250 грн).

4 січня 2020 р. поховали 25-літнього козака Ігоря БУЛДУ із с. Олександрівки Чорнухинського району, який загинув за Україну в переддень Нового року під м. Мар’їнкою Донецької області.

І знову хрест, холодне тіло –
Життя у небо відлетіло,
І знов ридання... сива мати,
Й смертельна пустка коло хати.
Знялись від болю враз сніги,
В них розридались хоругви,
Горіло все в пекучім смутку,
Лупали хлопці свіжу грудку.
І виростала знов могила,
Як по весні – у квітах жила,
Не жило тільки в ній життя,
Співали хори каяття.
Осиротіла чорна днина –
Ховала мати свого сина...

Леся УТРИСКО

5 січня 2020 р. біля с. Жолобка на Луганщині від кулі ворожого снайпера загинув Сергій РАЦУН, механік-водій 93-ї Окремої механізованої бригади “Холодний Яр”.
Сергій Петрович народився 28 жовтня 1976 р. в с. Москвитянівці Полонського району Хмельницької області, жив у м. Славуті. До війська пішов на початку 2014 р. – до лав 128-ї Окремої гірсько-штурмової бригади. Воював у Дебальцевому. У травні 2016-го приєднався до 93-ї бригади, брав участь у боях у Кримському, Новотроїцькому, а також біля м. Авдіївки, постійно подовжуючи контракт із ЗСУ. 2019 року брав участь у навчаннях Combined Resolve у Німеччині. Побратими згадують Сергія як веселого оптиміста, товариського, жартівливого. Сергій ніколи не сумував. Пишався донькою Софійкою, фото якої завжди висвітлювалося у смартфоні.

Після відступу з Києва в лютому 1918 р. Січові стрільці пішли разом з урядом на Житомир, Гайдамацький кіш Слобідської України зосередився у Шпітьках, а решта українського війська зібралась у м-ку Гнатівці над річкою Ірпінь, неподалік с. Гореничі.
У цей час надійшов наказ Військового секретаріату про призначення тим козакам, які залишилися вірними Центральній Раді, грошової винагороди та платні в 300 карбованців щомісячно. Наказ погіршив і без того тяжку моральну ситуацію. Більшість гайдамаків полку ім. Костя Гордієнка вирішила: “Не кидаючи зброї, вертатись домів і причинитися до створення такого українського уряду, який не мав би необхідності мати військо з найманців”.

Під час відступу з Києва на Житомир у лютому 1918 р. командир гордієнківців Всеволод Петрів із великою прикрістю зауважував, що населення київських сіл страшенно пасивне і затуркане, позбавлене розуміння загальнонаціональних інтересів і відчуття “почуття всенародної спільноти”. Та “колосально” байдуже до наслідків боротьби – не тільки близької, гук якої селяни чули, а й до боротьби на німецько-російському фронті. З таким народом важко будувати державу. Тож у багатьох вояків опускалися руки. Підтримувала лише повсюдна приязнь селян до українського війська, бо воно “по-селянські балакало”.

Населення Житомира в лютому 1918 р. було безнадійно дезорієнтоване: з одного боку, воно боялося приходу німців, з іншого, страхалося повернення російських більшовиків, пекельну вдачу яких вже відчули всі. Щодо чехів, які формували у місті дивізію, то житомиряни тремтіли від думки, що ті кудись помандрують і залишать їх без захисту; водночас мешканці побоювалися, що чехи залишаться і їхня присутність викличе бої в місті. Дивними були й політичні настрої: мріючи про Російські установчі збори, жителі одночасно хотіли, щоб залишилася Центральна Рада, з якою вони пов’язували такий-сякий порядок.
Особливо нервували місцеві євреї: вони намагалися догодити всім, тож і відповідали мовою тих, хто до них звертався, калічачи слова до невпізнання.

У житомирському готелі “Рим” Всеволод Петрів та його ад’ютант Олекса Григоріїв стали свідками такого випадку. В ресторані готелю відпочивало чимало колишніх офіцерів російської армії, деякі з них уже одягнули царські погони.
Раптом до ресторації зайшли німецькі старшини. Російські офіцери, які люто ненавиділи німців, раптом підскочили як по команді й радісно заволали: “Гох ді дайтшен, офіціре!”
– Стало так гидко, – згадував Всеволод Петрів, – бо ж німці йшли таки проти росіян і не в спілці з ними, і тому я скорше забрався та відійшов до своїх хлопців.

Підготував Роман КОВАЛЬ
Дж.: Петрів В. Спомини з часів української революції (1917 – 1921) // Військово-історичні праці. Спомини. – Київ: Поліграфкнига, 2002.

Навколо степ, сухий, потрісканий, квіти в’ялі, трава зжовкла. Десь вдалині стугонить, земля здригається. На те стугоніння поспішають  жінки. І ми втрьох: я, мої подруги Валентина Бердник і Марія Гармаш – теж поспішаємо туди. Жінки утворили коло, а в центрі – жерло вулкана, зрідка в’ються язики полум’я.  І раптом звідти на мітлі вилітає Баба-Яга. Висока, ставна – а обличчя, як спечене яблуко, зморщене. Тільки очі – великі, зоряні, сяють зеленим світлом. Глянула навколо, гримнула на всіх:
– А чого ви тут зібралися?
Усі мовчать. Вона тоді:
– А, знаю!
І майнула знову під землю. За хвильку винесла мішок, розв’язала його і сипнула між жінок. Там було все для рукоділля: голки-нитки-спиці… Половина жінок кинулася збирати, взяла кожна, що хотіла, і пішли собі. Баба-Яга до тих, що залишились:
– А ви що чекаєте?
Мовчання. Махнула рукою:
– А, знаю!
Повертається під землю, виносить ще мішок, розв’язує і висипає. Це були люстерка, гребінки, пудри, рум’яна… Друга половина жінок взяла, що хотіла, і розійшлися. А ми втрьох стоїмо. Баба-Яга пильно подивилась нам в очі, мовила:
– А вам що потрібно?
Ми мовчимо.
– А, знаю!
Повернулася під землю, знову підлетіла до нас і дає Валентині обручку, а в колечку, як на екрані, щось палко промовляє її чоловік Олесь Бердник. Марії Гармаш дає записник і олівець із вогняним осердям. Як написати щось на папері, літери сяють вогнем (вона пише вірші). А мені дає бандуру. Я дивуюсь: навіщо? Я ж не вмію грати!
– А! Це для мого Василя-бандуриста.
Дивлюсь – бандура незвичайна: біля кожного кілочка срібний дзвіночок, який відповідає голосу струни. І басів стільки ж, як і підголосків.
Хапаю бандуру і поспішаю, шукаю свого Василя. Всі йдуть за мною, і Баба-Яга теж. Вдалині, на високій могилі сидить Василь, підперши руками голову, а поруч стоїть Олесь і пильно вдивляється в небо. Я даю в руки Василеві бандуру, і він, нічого не кажучи, починає грати і співати. Цю пісню я винесла зі сну.

Я пісню шукаю, яку світ не знав,
Якої ніколи ніхто не співав.
Та пісня дрімає у лоні пітьми,
Сповита, укрита своїми крильми.
Розквітне в тій пісні незнаний вогонь
Із щирого серця, із теплих долонь.
Обійме любов’ю та пісня весь світ,
У кожній душі розцвіте дивосвіт.
Та пісня весняних лісів і гаїв,
То дзвін жайворонка, то спів солов’їв,
В тій пісні єднаються небо й земля,
Їм стежку єднання веселка встеля.
Я прагну ту пісню, яку світ не знав,
Якої ніколи ніхто не співав,
І серце буремне спалю без жалю, –
Лиш тільки прокинься, о Пісне, молю!

Як тільки залунала пісня, Олесь раптом почав ловити сонячні промені й кидати їх на струни. Вони засвітилися всіма барвами веселки, задзвеніли, як супровід оркестру. А навколо творилося щось неймовірне. Незвичайне. Сходилися, зникали тріщини в землі, піднімалася зелена свіжа трава, зводили голівки пониклі квіти. Степ розцвітав і співав разом із Василем.
А з Баби-Яги сталася жінка небаченої вроди. Тільки очі не змінились. Але вони тепер блищали радісно і сонячно.
Підійшла вона до Василя й Олеся, розцілувала їх і мовила:
– Спасибі, діти! Ви мені подарували нове життя!

Із книги Антоніни Литвин-Гармаш “Голос утопленого села”

ДІВЧИНА-ОТАМАН

Отам, де тополі спряглися у лузі,
де Горбулів, Дівич-Гора,
ішла Соколовська, тендітна Маруся:
бо знала: настала пора!

Тому що не стало братів героїчних –
Олекси, Дмитра, Василя...
Взяла вона чарів старих, предковічних,
в яких – оріянська земля!

Попівська сестра, юна донька дякова,
Їй би слухать пташок і співати пісень,
Та відчула вона, що волхви кличуть знову
До мечів і списів, до ножів і шабель.

Ми дивимось часом у святці чужинські,
І хвалимо: “О, Жанна д’Арк!”
А тут героїня своя, українська –
Горбулівський наш командарм!

Ця діва, як диво, в стрічках патронташу...
Де зникла вона в ті часи?
Ще будуть ламати історики наші
В дискусіях гострі списи!

Хоч Маруся не встигла вдягнути каблучку
І привести дітей в білий світ,
Але Слава із нею (тепер нерозлучно!)
Буде сяять, як папороть, диво чар-світ.

Цвіт з купальської ніжної, стиглої ночі,
Коли небо п’янке мерехтить у зірках,
А як слави тієї хтось нині захоче –
То відкритий для кожного праведний шлях.

Віктор Ревегук, дослідник Визвольної боротьби

27 грудня 2019 р. відійшов у засвіти дослідник історії України, член Історичного клубу “Холодний Яр” (з 1997 р.)  Віктор Ревегук.
Віктор Якович народився 2 травня 1938 р. в с. Малих Будищах Гадяцького району Полтавської області. Від 1975 р. викладав у Полтавському педагогічному інституті ім. В. Короленка (згодом національний університет). Кандидат історичних наук, доцент. Спеціалізувався на темі Визвольних змагань 1917 – 1920-х років. Автор близько 140 наукових праць, і зокрема про отаманів Полтавщини.  У центрі його праць – національне відродження українців, події та особистості доби Визвольних змагань на теренах Полтавщини; історія голодоморів 1921 – 1923, 1932 – 1933 рр. та 1947 року.
Як і інші члени Історичного клубу “Холодний Яр”, вважав, що шанобливе ставлення до героїв – найвагоміших представників народу – є свідченням справедливого і високорозвиненого суспільства, а також необхідною умовою для доведення до переможного кінця державницької ідеї отаманів Гайдамацького краю.
Вічна пам’ять!

Історичний клуб “Холодний Яр”

Проєкт пам’ятника Акиму Погребняку, h 50 sm, сталь, 2009 р. Автор Руслан Найда.
Аким Погребняк – архітектор Самарського Свято-Троїцького дерев’яного собору.
За легендою, отримавши замовлення від запорожців на побудову нового собору в столиці Самарської паланки, молодий талановитий козак у пошуках творчої ідеї пішов у Дніпрові плавні. Декілька днів провів відлюдно і без їжі. І йому прийшло видіння: він побачив храм, який хотів створити. Козак виготовив з очерету макет дев’ятибанного дерев’яного собору, аналогів якому не було на Запорожжі. Ідею було втілено. Вразило, що дерев’яний собор збудовано без жодного цвяха, а в інтер’єрі є зображення язицьких богів (Симаргла). Собор віддзеркалює історію козацького Подніпров’я. Він пережив революції, війни, політику комуністичного режиму на нищення церков.

Уперше кримінальну справу бандуриста Івана Борця дослідила Валентина Стрілько-Тютюн. Пані Валентина й написала про нього у книзі “Червоний терор. Політичні репресії на Бориспільщині в 1920 – 1950 роках”.
Іван Борець народився в Борисполі. У 1917 р. був делегатом Всеукраїнського військового з’їзду в Києві, згодом служив у військовому міністерстві УНР, а потім добровільно пішов до Армії УНР.  Був учасником 1-ї народної капели кобзарів (можливо, йдеться про 1-шу капелу кобзарів Василя Ємця. – Ред.). У 1925 – 1926 рр. працював у Харківській капелі, потім перейшов до полтавської, якою керував кобзар Володимир Кабачок. Товаришував із Гнатом Хоткевичем. Любив співати думу “Невольничий плач”.
22 вересня 1937 р. Івана Борця заарештували за “націоналістичні розмови”. В анкеті заарештованого у графі “професія і спеціальність” так і записано – “бандурист”.
В обвинувальному висновку зазначено,  “колишній петлюрівець” і співробітник радіокомітету І. О. Борець – активний учасник “контрреволюционной фашистской террористической организации”. Насправді такої в Київському радіокомітеті не існувало. 4 листопада 1937 р. Особлива нарада НКВД засудила бандуриста до розстрілу. Вирок виконано 11 листопада. Дружині на запит про долю чоловіка написали, що він помер у 1941 р. від крововиливу в мозок.
Ось так діяв московський окупаційний режим!
Наше завдання – зберегти пам’ять про творця української культури, борця за національне визволення України Івана Борця.

Андрій ЗИЛЬ, краєзнавець
На світлині – Харківська художня капела кобзарів. 3-й ліворуч Іван Борець.

“Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 250 грн.
“Здолати Росію” Романа Коваля – 225 грн.
“Сумщина в боротьбі” Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 210 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 100 грн.
“Отаман Зелений” – 100 грн.
“Отаман Орлик” – 100 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” Романа Коваля – 80 грн.
“Український календар Визвольної боротьби” – 70 грн.
Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 70 грн.
“Історія Холодноярської організації” – 50 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля та Віктора Моренця (т. 1) – 250 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича (т. 2) – 100 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича (т. 3) – 250 грн.
“Тиха війна Рената Польового” Романа Коваля – 300 грн.
“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Романа Коваля – 500 грн.

Ціни вказано станом на січень 2020 р.

Коваль Р. “Батькам скажеш, що був чесним” / Р. М. Коваль; Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, вид-во “Холодний Яр”; видавець Марко Мельник, 2018. – 564 с. Про українсько-російську війну в 1917 – 1930-х роках та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями. Книжка заснована на документах з ГДА СБУ і ЦДАВО України та спогадах вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху і кубанських козаків. – 275 грн.

Коваль Р. Здолати Росію / Р. М. Коваль; Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, вид-во “Холодний Яр”; 2018. – 576 с. Це книга про імперську політику Росії наприкінці 1980-х – на поч. 1990-х рр., відродження українського націоналізму, спротив москвофільству, малоросійству і пацифізму, формування образу ворога, про “русофобську” програму дій, відновлення Національно-визвольних змагань, проголошення Української держави та безвідповідальне ставлення до її захисту. – 265 грн.

Коваль Р. Моренець В., Юзич Ю. Сумщина в боротьбі: біографії, історії, спогади / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. Р. М. Коваль, В. І. Моренець, Ю. П. Юзич. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, 2018. – 480 с. – (Серія Видатні українці. – Кн. 9). – 2-ге видання. У збірнику вміщено 120 біографій козаків і старшин Армії УНР, що народилися на території сучасної Сумської області, а також понад 50 спогадів про їхню участь у Визвольній боротьбі. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, інженерів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів. – 240 грн.

Коваль Р. Яків Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, видавець Мельник М. Ю., 2017. – (Серія “Отаманія ХХ ст.” – Кн. 9). – 128 с. – Про полковника Армії УНР Якова Гальчевського (Войнаровського) – подільського отамана Орла. 1922 року Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра призначив його керівником повстанського руху Правобережної України. “На запитання в російській мові відповіддю є стріл”, – такою була настанова організатора і керівника антикомуністичного підпілля, який до 1925 року безкомпромісно боровся за право українського народу жити на своїй землі. – 90 грн.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., “Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2016. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 4). – Т. 2. – 240 грн. У першому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 2. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2017. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 130 грн. У другому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів.

“Український календар Визвольної боротьби” / Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, Видавництво “Українська видавнича спілка ім. Юрія Липи”. – 2017. – 200 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 7). – 85 грн. Неповний календар дат життя творців української культури та вояків, які захищали її зі зброєю в руках.

Роман Коваль, “Отаман Зелений” (Київ – Кам’янець-Подільський: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Аксіома”, 2016 / 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка) – 125 грн. У книзі йдеться про отамана Дніпровської повстанської дивізії Зеленого (Данила Терпила), його драматичні стосунки із Симоном Петлюрою, боротьбу проти Красної армії та денікінців у 1919 – 1921 роках. Події відбуваються в Києві та на території сучасних Київської, Чернігівської, Черкаської, Вінницької, Хмельницької та Львівської областей, а також у Росії.

Коваль Р. Історія Холодноярської організації / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Р. М. Коваль. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: в-во ПП “Аксіома”, 2016. – 104 с. – (Серія “Отаманія ХХ ст.”. – Кн. 8). – 75 грн. В анотації до неї читаємо: “Витоки Холодноярської організації слід шукати в ХI ст. у дружині смілянського воєводи Мирослава, в добі Богдана Хмельницького, гайдамацьких рухах XVIII – ХIХ століть, “Київській козаччині” середини 1850-х рр., “Чигиринській змові” й “Таємній дружині” 1870-х рр., “Чіґірінскіх аґрарних волнєніях” 1905-го, Українській народній обороні в добу Першої російської революції та у Вільному козацтві, відродженому одразу після Лютневої революції 1917 року, а продовження Холодноярської організації – в козацько-селянських повстаннях 1918 – 1930-х рр. за право жити самостійним життям на рідній землі”.

Коваль Р. Отаман Орлик. / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Мистецька агенція “Наш формат”, 2015. – 240 с. – (Серія “Отаманія ХХ століття”. – Кн. 1). – 120 грн. У книжці розповідається про боротьбу проти російських окупантів на Київщині та Поліссі в 1920 – 1922 роках, а саме: про отамана Орлика (Федора Артеменка), отаманів Феодосія Богатиренка, Івана Гайового-Грисюка, Івана Галая-Голокопитенка, Панаса Голубенка, Олександра Грудницького, Юліана Мордалевича, Антона Рибку, Якова Смутника-Смутненка, Ілька Струка, Іллю Ґонту-Унятовського, генерала-хорунжого Володимира Галкіна, членів Цупкому Капітона Бендрика-Ґанжу, Юрка Гриня, Спиридона Орла, Федора Наконечного, Івана Чепілка, Грицька Чупринку, Івана Андруха-“Авраменка” та інших діячів Визвольного руху.

Роман Коваль. Крізь павутиння змосковщення (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 352 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова – 100 грн. У книжці опубліковані спогади члена Революційної української партії Павла Крата про його молоді літа на Полтавщині наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть та матеріали до біографії генерала-поручника Армії УНР Михайла Крата, котрий, як і його двоюрідний брат Павло, прорвавши “павутиння змосковщення”, став на шлях служіння рідному народові. У виданні вміщено також біографії інших членів родини Кратів, учасників Визвольної боротьби, а саме: Миколи, Олександра, Василя й Олександри Палієнків, Євдокії Крат, Павла Терещенка, спогади Михайла Крата про своїх бойових побратимів, а також поезії Павла Крата, його поему “Січинський у неволі” та автобіографічні оповідання, а також нариси Романа Коваля “Доля Павла Крата” і “Генерал-лицар Михайло Крат”. Книжка буде цікава дітям, бо значна її частина присвячена дитячим і юнацьким рокам Павла Крата з його пригодами, бешкетами, першим коханням, бійками і дуелями.

Микола Аркас, Історія України-Русі. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: “Медобори”, 2013 / Упор., передмова, додатки Р. Коваля. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольорові форзаци, фотододаток – 130 грн.
 / У книжці Миколи Аркаса зібрано всю історію українського народу до початку ХХ століття. Це репринтне перевидання 2-го (позацензурного) видання “Історії України-Русі” Миколи Аркаса, яке вийшло у Кракові 1912 року. Готували його до друку Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський уже після смерті автора та Василя Доманицького, редактора 1-го видання 1908 року (петербурзького, цензурованого). Більшу частину накладу 2-го видання книжки було спалено російськими військами під час Першої світової війни, відтак воно стало бібліографічною рідкістю. На переконання Євгена Чикаленка, ця книжка після “Кобзаря” є найкориснішою.

Роман Коваль, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012; 472 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний, папір – крейдований, друк – кольоровий) – 550 грн. У дослідженні йдеться про Михайла Гаврилка – скульптора, художника, поета, творця і чотаря УСС, повстанського отамана. У цій книзі вміщено понад 600 листівок і фотографій, більшість з яких оприлюднюється вперше. В додатках до книги – близько сотні документів, більшість з яких також вперше вводиться в науковий обіг.

“Тиха війна Рената Польового” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2011 / Автор-упор., автор передмови Р. Коваль; 1040 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний) – 350 грн. У дослідженні йдеться про Рената Польового – нащадка запорозького козака, багатолітнього колимського в’язня, видатного інженера-винахідника, мецената, краєзнавця, учасника хору “Гомін”, чоловічого хору “Чумаки” та ансамблю “Радосинь”, члена Українського культурологічного клубу, Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії, Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, Історичного клубу “Холодний Яр”, автора книг “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті” та “Моя боротьба (спомини)”.

Книги можна придбати, попередньо переказавши кошти поштовим чи електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ-03049.

Газета “Незборима нація” в Інтернеті: http://nezboryma-naciya.org.ua/

27 грудня 2019 р. відійшов у засвіти дослідник історії України, член Історичного клубу “Холодний Яр” (з 1997 р.)  Віктор Ревегук.
Віктор Якович народився 2 травня 1938 р. в с. Малих Будищах Гадяцького району Полтавської області. Від 1975 р. викладав у Полтавському педагогічному інституті ім. В. Короленка (згодом національний університет). Кандидат історичних наук, доцент. Спеціалізувався на темі Визвольних змагань 1917 – 1920-х років. Автор близько 140 наукових праць, і зокрема про отаманів Полтавщини.  У центрі його праць – національне відродження українців, події та особистості доби Визвольних змагань на теренах Полтавщини; історія голодоморів 1921 – 1923, 1932 – 1933 рр. та 1947 року.
Як і інші члени Історичного клубу “Холодний Яр”, вважав, що шанобливе ставлення до героїв – найвагоміших представників народу – є свідченням справедливого і високорозвиненого суспільства, а також необхідною умовою для доведення до переможного кінця державницької ідеї отаманів Гайдамацького краю.
Вічна пам’ять!

Історичний клуб “Холодний Яр”